Сніг для Неджі та Фестиваль Феєрверків. Глави 11-15

РОЗДІЛ ІІІ. Сніг для Неджі та Фестиваль Феєрверків

 

Глава одинадцята

 

Кінець серпня.

 

Сонце жорстоко освітило Кібину кімнату, через що хлопець таки здався та остаточно прокинувся. Він став з ліжка і одразу перечепився через нову куртку на підлозі, яку йому, крім усього іншого, минулого місяця на день народження подарували сестри.

• Обожнюю щоранку цілуватися з підлогою. – пробурмотів Кіба, ледь встигнувши з просоння, виставити долоні для опори. – Можливо, і варто нарешті поприбирати, але це не точно.

Підвівшись, хлопець схопив надкушений, холодний шматок вечірньої піци, яка залишилася після вчорашніх посиденьок, та направився до душу.

• Овва! – вигукнула Хана, яка стояла, теж ще в піжамі, на кухні, обпершись об стола, якраз навпроти дверей до коридору. – Дивіться, хто прокинувся!
• Якщо, – дожовуючи, почав Кіба, – це запрошення на сніданок, то доброго ранку, люба сестричко, а якщо просто ранкове випускання дівочої отрути, то йди до чорта, люба сестричко.
• Будеш багато базікати, – озвалася Тейваз, – твій сніданок з’їм я.

Кіба помітив голі ноги, що виднілися з-за дверним отвором, здивувався та зайшов до кухні, де і побачив Тейваз, що лежала на канапі в самій Ханеній футболці та жувала печиво під каву.

• Ти що, – прискіпливо поглянув Кіба на кузину, – ночувала у нас?
• Ні, ну, нормально? То ви мене жити до себе запрошували, а тепер і переночувати не можна.

Очі хлопця ще більше звузилися.

• То було майже в квітні чи, – Кіба почухав потилицю, задумуючись, – на початку квітня, ото, блін, згадала, як сакура цвіла.
• Ну, вона і справді цвіла. – зауважила Хана. – Сідай, сніданок майже готовий.
• А ви якось святкуєте останній день літа? – поцікавилася Тейваз, підсовуючи до себе ноги, щоб дати кузенові сісти. – Є якісь плани у тебе на сьогодні, Кібо?

Не встиг хлопець присісти, як одразу ж підірвався на ноги.

• Що? Плани? Які плани? Немає в мене ніяких планів. Знаєте, я, мабуть, спочатку до душу, а потім вже поїм чи деінде поїм.

Дівчата переглянулися, а Кіба направився до дверей, наостанок мовивши:

• Хано?
• Так, сонце?
• Наглянеш сьогодні за Акамару? Я хочу декуди сходити, а туди не можна із тваринами, навіть нінкенами. Ідіоти.

Кіба опустив голову, ховаючи через зніяковіння погляд.

• Ем, добре. – дещо здивовано відповіла сестра. – Тільки, от не знаю, як я це Акамару поясню, звісно. Розбиваєш йому серце.
• Переживе. Дякую.

Хлопець розвернувся йти, як йому в спину прилетіло від Тейваз знущальним тоном:

• А казав, що не маєш планів. Точно побачення.
• Добре підмічено, люба.

Кібу аж перекосило.

• Досить дурниці вигадувати, відьми!

Хлопець грюкнув дверима до ванної кімнати, а дівчата стукнулися чашками кави та розсміялися.

***

Кіба намотував вже сотню кіл дахами поблизу земель клану, майже повністю зім’явши квитки до галереї, які купив дорогою назад із однієї з останніх місій, але все так і не наважувався спуститися та нарешті запросити Х’юґа.

• Та, що це я взагалі тут роблю?! Дурня якась.

Хлопець випрямив квитки, але виключно заради того, щоб розірвати їх навпіл і тільки-но зробив це, як за його спиною почувся голос, від якого тисячі мурах пробіглися тілом хлопця.

• І справді, що ти тут робиш?
• Засмагаю. – не розвертаючись огризнувся Кіба.
• А, добре. – відповів Неджі. – Не заважатиму.
• Стій!

Кіба миттю повернувся до Неджі і навіть не зрозумів, коли встиг схопити його за рукав. Неджі холодними очима поглянув на руку Кіби, що зім’яла йому одяг.

• Ой. – Кіба в цю ж секунду відпустив рукав та молився, аби на його обличчі не було видно всіх емоцій. – Я це… – він поглянув на розірвані квитки в іншій своїй руці та видихнув з розпачем. – Мабуть, вже нічого.

Неджі уважно подивився на товариша, а тоді взяв клаптики паперу з Кібиної хватки. На диво, хлопець навіть не пручався, лише, як ошпарений, одразу сховав руку за спину та відвернувся.

• Виставка найвідоміших художників-академістів всіх п’яти великих країн? – здивуванню Неджі не було меж, як і бажанню всміхнутися, але він так і продовжував залишатися зовні холодним, хоч його голос і випромінював тепло. – Не знав, що тобі таке цікаво.
• Чому?! – обурився Кіба, склавши руки на грудях. – Бо я занадто недалекий для цього, так?!
• Я не вважаю тебе недалеким.
• Та, що ти…! – Кіба приготувався сперечатися і навіть не одразу зрозумів, що саме сказав Неджі, він взагалі не очікував такого почути.
• Та, як там не було, Хіната не є прихильником подібного, вона більше любить поезію.
• Та до чого тут Хіната!? Це тебе я х…! – Кіба перелякано замовк на півслові. Він негайно зараз же хотів чкурнути геть, але його ноги немов свинцевими стали, а серце гупало, як тараном по воротах.

Неджі вже важко було приховувати посмішку, тому його кутики губ трішки піднялися догори, майже непомітно.

• А все ж, тобі справді подобається цей напрям мистецтва?
• А не може?

Неджі ступив крок на зустріч товаришеві, трішки нахилився та запитав:

• А якщо серйозно, Кібо?
• Ну, – Кіба відчував, як рум’янець зрадницьки проявляється на щоках, тому все так само уникав зорового контакту, – не те щоб, просто це основа і це так, типу, по вашому.
• Нашому?
• Благородних кла… – Кіба замовк та вирвав квитки назад, дещо відштовхнувши Неджі від себе. – Та яка вже різниця?! Квитків більше немає!
• Ну, – Неджі вже відкрито усміхався, – в деяких закладах, квиток перестає бути дійсним тільки після закінчення заходу, пропуском на який він був.
• То ти згодний? – Кіба нарешті поглянув на товариша, хоча знову ж таки не усвідомлюючи своїх дій.
• То ти хотів запросити таки мене?
• Ти якого взагалі всміхаєшся стоїш?! – Кіба закіпаючи, почав вказувати пальцем на Неджі. – Це просто, як подяка, якщо твоя пропозиція щодо уроків ще актуальна!
• Якщо продовжиш так галасувати, то вся околиця збіжиться.

Кіба випав і запитав з опущеною головою:

• То ти підеш зі мною на ту нудну виставку в сусідньому селищі?
• Я ж так і казав, ти б добровільно не обрав її.
• Та неправда!

Кіба знову почав злитися, а Неджі лише розсміявся.

• Але в мене є зустрічна пропозиція.
• Е? – збентежився Інузука.
• В тому селищі я знаю одне місце, давно хотів комусь ще його показати, але уявлення не мав, хто б міг зі мною розділити враження. Не проти? Вважай, це буде моїм тобі подарунком на минуле день народження, а ці квитки, – Неджі знову їх забрав собі, але цього разу обережно, не зачіпаючи долоню товариша, та відпустив за вітром, – твоїм мені? Тільки, туди, куди я тебе хочу повести, не дуже шанують шінобі, тому варто буде зняти протектори. Ну, то як, згоден?

Все, що зміг зробити вражений Кіба – це лише ледве кивнути на знак згоди.

***

Весь шлях до сусіднього селища хлопці подолали в абсолютній тиші, Неджі не бажав порушувати цієї атмосфери, а Кіба відчував себе якимось злочинцем, немов його кожної секунди можуть застукати на гарячому та відправити на страту, тому, через ці переживання, хлопцю абсолютно не вдавалося випірнути із власних думок.

• До речі, – першим заговорив Неджі, коли вони вже йшли чужими, малознайомими вуличками, – а чому ти без Акамару?
• Га? – Кіба не очікував, що товариш зверне на це увагу.
• Я переплутав ім’я?
• Ні, просто… Просто до галереї йому не можна, а… Стоп! А куди ми йдемо?

Кіба помітив, що людей ставало все менше, будинки ставали більш сірими та біднішими, а на узбіччі з’являлося все більше сміття та бродячих тварин.

• Туди йому б було можна. Це відкрита ділянка.
• В нетрях?
• А ти маєш щось проти них?
• Я думав, що ти такими місцями точно не ходиш, а тим більше не маєш серед них свого улюбленого.

Неджі трішки усміхнувся та відповів:

• Цікаво, що ще ти про мене думаєш.

Кіба одразу відвернувся і відчув злість до самого себе, він досі не розумів, що взагалі тут робить і головне, чому він хоче тут бути.

• Тебе ж щось турбує?
• Ні.
• А якщо чесно?

Неджі різко зупинився та перекрив товаришу шлях, обпершись рукою об стіну. Кіба не очікував, що він опиниться так близько, тому не здатен був нормально обдумувати свої майбутні дії та слова.

 

• Хана! – збрехав хлопець.
• Хана? Це ж твоя сестра?

Неджі завжди дивився напряму в очі, завжди. І в інших людях це Кібу ніколи не бентежило, він сам був не з тих, хто боявся зорового контакту, але з Неджі хлопець чомусь не міг його винести і весь час намагався відвернутися, опустити очі, як би не змушував себе дивитися, як зазвичай, впевнено перед собою.

• Тааак… – Кіба розвернувся від товариша та став спиною до стіни, навалившись на неї, – І, здається, вона геть здуріла! Я впевнений! Хоча, ні, я припускаю лише, але і впевнений, що вона спить з нашою кузиною!

Неджі широко посміхнувся, намагаючись стримати сміх.

• А ти проти таких стосунків? – Неджі нахилився до вуха товариша, прошепотівши. – Вважаєш, що дівчата не мають спати з дівчатами?

Кіба аж підскочив, бажаючи відступити на декілька крові назад, але натомість вдарився головою та присів тримаючись за неї.

• Чорт! Дідько! Твою на…!
• Досить корчити з себе пораненого.

Неджі подав руку, але Кіба подивившись на неї, потім на Неджі, все ж встав без допомоги.

• Та ні, мені байдуже, коли дівчата подібним займаються.
• Займаються? Ти вважаєш це хобі?
• Не перекручуй, ти ж зрозумів про що я! – Інузука нарешті вперше поглянув в очі Неджі, щоправда, несвідомо і завдяки обуренню.
• А якщо хлопці?
• Що хлопці? – запитав Кіба та зціпив зуби, через страх почути уточнення на запитання.
• Коли хлопці, – Неджі всміхнувся, Кіба все ще не відривав погляду, навіть не кліпав, – мають одне, так зване, хобі на двох?

Кіба відчув, як його занудило, а кінцівки вмить похололи. Він моментально розвернувся спиною до Неджі.

• Та мені абсолютно байдуже, хто там з ким спить і якої статті! Я ж до них туди не лізу і головне, що і вони не затягують мене. І знати я про особливості їхніх стосунків не хочу, хто б там не був їхнім об’єктом страждання: дівчина чи хлопець.
• Що ж тебе так збентежило? Якщо ти не проти іншої сексуальної орієнтації?

Кіба залився фарбою, почувши слово «секс» і був зараз неймовірно радий, що Неджі не бачить цього, бо він точно ніколи не хотів здаватися тим, хто шаріється від подібного. Також, соромно хлопцю стало і через те, що Неджі настільки спокійно говорив на цю тему, немов мав вже багато досвіду за плечима. Кіба, думаючи, що так і є, адже купа дівчат з Листя ним просто марили, не гірше, ніж за Саске, несвідомо уявив товариша далеко не в одягненому вигляді.

«Ти мені огидний!» – сам до себе сказав подумки Інузука та вдарив себе ж кулаком по обличчю. Він часто так вчиняв, аби змусити себе прийти до тями, особливо, коли піддавався слабкості чи відчував, що може заплакати, вважаючи, що це не по-чоловічому, або коли просто злився на себе.

• Що ти робиш?! – Неджі розвернув його та схопив за плече. – Якого чорта, йолопе?
• А тобі яка різниця?
• Як мінімум, це не поведінка гідна шінобі.

Кібу немов струмом вдарило і він опустив погляд до землі, Неджі ж, відчувши, як рука товариша розслабилися, відпустив її.

• Добре, – продовжив Х’юґа, – не буду тебе змушувати розповідати, якщо вже так.
• Ні. Це не через сестер, це через інше, а щодо них, просто, ну, вони ж СЕСТРИ!
• Кузини.
• Яка різниця? Це все одно інцест!
• Взагалі-то, ні. Інцест, це якби ви з Ханою…
• Фу! – перебив його Кіба. – Навіть не говори такого! Та і начхати, то все-одно огидно та неправильно! Кузени не мають зустрічатися.

Неджі було дуже боляче це почути, він навіть не очікував наскільки, але жодний м’яз на обличчі навіть не затремтів, воно так і залишилося бездоганним та холодним.

• Чому?
• Що чому?
• Чому огидно і не правильно?
• Але ж не дарма таке заборонено?
• Лише через нащадків. Хоч це вже і не інцест, але є ризик, що діти народяться хворими, хоч інколи, заради чистоти клану, деякі шли на подібний ризик. Та це завжди лотерея, а ставки на живих людях робляться. Тому, я б ніколи і нізащо так не вчинив би, не зважаючи ні на чистоту роду, ні на власні почуття, але у них інша ситуація. Жодна ж з твоїх сестер не здатна народити від іншої, якщо, звісно, у вас немає ще якихось таємних технік Інузука, то чому ти так злишся на них?

Кіба не мав що відповісти, бо насправді не сильно і переймався Ханою з Тейваз та їх стосунками, просто вони його трішки зненацька застали і все одно йому було не зрозуміло, як взагалі щось подібне можна відчувати до родичів. Насправді, Кіба злився та переживав через інше, але він нізащо в цьому нікому не зізнається, навіть собі він не здатен в цьому зізнатися.

 

• Ти маєш рацію.
• Так легко?
• Що так легко?
• Інузука Кіба так легко з кимось погодився і не став сперечатися?
• Тепер цікаво, що ти там про мене думаєш.

Неджі усміхнувся та запропонував продовжити їх шлях.

• Що ж, прийшли.

Кіба подивився перед собою, коли вони вже навіть вийшли з нетрів та опинилися майже за територією селища.

• Це буквально закинута, стара будівля.
• Зовні.

Неджі знову усміхнувся і лише зараз до Кіби дійшло, що він за сьогоднішній день побачив посмішку товариша більше, ніж за все їхнє життя в Листі.

• Ти йдеш? – поцікавився Неджі, помітивши, як завис Кіба.
• Так.

Увійшовши до середини, їх зустрів перший поверх повністю закиданий гілками дерев та голі, цегляні стіни з недобудованими сходами.

• Все починається з другого. Ходімо.

Пробравшись на другий поверх, перед хлопцями відкрилося безліч малюнків в абсолютно різних стилях, які були зображені на стінах.

• ОЧМАНІТИ! – в Кіби аж щелепа відвисла. – Це просто очманіти.

Раптом хлопець скривився в обличчі, що не сховалося від гострого зору Неджі.

• Що? Що ти вже побачив?
• Що я повний нікчема. – він ніколи б не повірив, якби йому сказали, що він колись зізнається в цьому іншій людині. – Мені ніколи так не навчитися малювати.
• Практика. І все в тебе вийде. – Неджі поклав свою долоню на плече товариша, а Кіба затамував подих. – Ну, можливо, дуже багато практики. Головне, не зупиняйся, якщо тобі це справді подобається.
• А тут є твої малюнки?
• Ні. Мені подобається лише сам процес малювання, для мене це як медитація. Один з її видів, лише так. Але, якщо хочеш, покажу свій улюблений тут малюнок? – Кіба мовчки кліпнув. – Він майже на останньому поверсі, тому спершу нас чекає повна екскурсія цією галереєю. Звісно, вона геть не така хороша, як та, куди ти брав квитки.
• Жартуєш? Це в рази краще! – тепер і Кіба всміхнувся своєю фірмовою посмішкою, як підтвердження до власних слів.

 

Хлопці зупинялися на кожному поверсі та з захопленням ділилися враженнями, але, якщо Неджі все подавав доволі стримано, то Кіба був навпаки експресивним як в мові, так і в жестах, та перестав стримуватися в жартах щодо робіт, які викликали в нього кумедні асоціації.

• Хе, диви. – почулося із закутку на одному з останніх поверхів. – Хлоп собі бабу привів сюди розважатися. Поділишся?

Троє місцевих підлітків сиділи за стіною, ховаючись від протягів, грали в карти та шмалили дурман, заборонений в країні Вогню.

• Якого?! – закіпів Кіба, ще не повністю розуміючи контексту сказаного, але йому нарешті стало ясно, що за огидний запах почав його переслідувати всі попередні поверхи. – Ви що гет…
• Облиш. – Неджі схопив його за плече та міцно стис. – Облиш цих невдах, їх і так життя покарало.
• Щоб якась дєвка нас невдахами називала?! – хлопець, років чотирнадцяти, підірвався на ноги. – Та я не подивлюся, що ти баба і…
• Ти що, і очі собі прокурив разом із мізками?

Кіба хотів кинутися, але Неджі знову його схопив, цього разу за комір ззаду та поволік за собою. Двоє інших підлітків теж всадили назад свого друга.

• Кажу ж, охолонь. – промовив Неджі вже на сходах.
• Але вони назвали тебе ба… дівчиною, тобі що абсолютно байдуже?
• А яка мені взагалі має бути різниця до того, що про мене думає якесь сміття? Та і що такого жахливого, якщо мене сплутали з дівчиною, ти вважаєш це принизливим?
• Ти сам постійно торочив на іспиті з чуніна, що куноїчі не конкурентки шінобі-чоловікам!

Кіба вирвався з рук Неджі та нарешті ступив на останній поверх, товариш теж вже стояв поруч.

• Я багато в чому помилявся. Не будь таким же дурнем.

Інузука хотів було розізлитися, що його назвали дурнем, але не виходило, адже Неджі, в якомусь сенсі, прирівняв його із собою, а це дещо підлестило хлопцеві.

• Він позаду.
• Хто?!

Кіба моментально розвернувся, вважаючи, що там стоїть той хлопець з поверху нижче, але натомість побачив цілий мурал, що кардинально відрізнявся від всіх попередніх малюнків.

• Ого… – прошепотів Кіба, коли Неджі підійшов до нього. – Я здивований, якщо чесно.
• А що ти очікував побачити?
• Не знаю, але точно не це. Ну, якби це Хіната назвала своїм улюбленим малюнком, то я б геть не здивувався, але ти, Х’юґа Неджі… – хлопець запнувся. – Ой, вибач.
• Чому? – Неджі засміявся. – Бо ти прирівняв мої смаки до тих, що прийнято вважати дівчачими? Кажу ж, тоді це не мені варто соромитися.

Кіба з повними очима чи то здивування, чи то прихованого захоплення поглянув на свого товариша. Між ними був лише рік різниці, але Кібі здавалося, що немов він був вже набагато старший за нього, ні, немов за цей останній рік Х’юґа Неджі став набагато старшим, ніж мусив. Він геть змінився. Кіба все ще бачив в ньому того хлопчика, що і колись вперше, але ні, перед ним вже був абсолютно дорослий чоловік і неймовірно малим хлопчиком себе зараз відчув саме Кіба, тому спохмурнів та відвернувся.

• Поглянь, зараз сонце почне сідати якраз навпроти малюнку.

Кіба підняв погляд від підлоги і подивився на мурал, де по центру вже стояв Неджі, а сонячні проміння почали гратися на його обличчі, волосі, одязі та одночасно на малюнку, поєднуючи хлопця із цим велетенським, жовтим полем із соняхів.

Кібі здалося, що його товариш став немов одним цілим із квітами, немов частиною цього малюнку, настільки гармонійно виглядав на його фоні, особливо під теплим, сонячним промінням та світловими зайчиками, що стрибали туди-сюди по поверху.

Неджі закарбувався у вічності.

«Я б ніколи не подумав, що ти таким можеш бути… Ні, що ти можеш бути настільки різним одночасно і що в середині тебе живе сонце. – Кіба не міг відірвати погляду від Неджі, що саме закрив очі та виставив руки по сторонам, немов дозволяючи промінню себе цілувати. – Ні, я знову не правий, не чесний із собою, я завжди бачив це в тобі, але завжди був впевнений, що просто вигадав цю твою приховану, внутрішню сторону, бо мені так того хотілося, щоб вона в тобі була, інакше ти б ніколи не….» – хлопець замовк навіть подумки, так і не дозволивши собі договорити.

Він просто знову злякався того, що відбувалося в його голові. Він ненавидів себе за це, ненавидів за те, що є таким і за те, що не хотів таким бути. – «Ні, я не такий, не такий, не такий! Чорт забирай! Я справжній чоловік! Справжній! Я не дам мамі навіть приводу сумніватися в моїй мужності!» – Кіба не зміг стримати злість в середині себе і дещо заричав, змусивши Неджі відкрити очі і поглянути на нього.

Кіба спопелив товариша поглядом, повним ненависті, та пройшов повз нього до сусідньої кімнати. Вона була меншою, майже без вікон, не із сонячного боку і все це призводило до напівсутінок в ній. Хлопець нахилився та обперся об коліна долонями, намагаючись заспокоїтись та привести дихання в норму.

• Що я пропустив?

До нього підійшов Неджі, поклавши руку на спину, але той моментально вирівнявся, відкинув руку та штовхнув товариша від себе.

• Навіть не смій мене більше чіпати, зрозумів мене!!!

Тримати себе в руках для Неджі, майже, ніколи не вартувало зусиль, але щодо образ… Цього б ніхто не сказав, бо хлопець ніколи і не давав цього комусь помітити, але він з самого дитинства все занадто близько завжди приймав до серця. І когось потім пробачити, знову довіряти, підпускати до себе йому було неймовірно важко.

• Знаєш, – Неджі вперше не бажав дивитися на свого товариша, – мабуть, це було помилкою тебе сюди приводити. Думаю, нам варто вже повертатися до Листя.
• Ні! – ще тоді, на тренувальному майданчику, Кіба вирішив, що більше ніколи не дозволить Неджі піти, якщо хоч ще раз випадково скаже, якусь дурницю, тому він моментально схопив товариша за рукав. – Ні, послухай, будь ласка. Ні.

Неджі навіть не знав, чи чув колись від нього в чийсь бік «будь ласка», особливо, як вибачення. Він взагалі не пам’ятав, чи Кіба хоча б колись перед кимось вибачався, крім своєї мами.

• Це місце, воно дуже круте. Дійсно круте і ті соняхи… – тон Кіби змінився, він став спокійним, тихим, м’яким. – Ті соняхи і ти серед них, ви…

Неджі розвернувся до Кіби, який тупився у підлогу, ковиряючи її взуттям, все так і тримаючись за рукав, незважаючи на те, що тепер це було не дуже зручно.

• Ти серед тих соняхів, навіть, ні, ти сам по собі, ти…

Неджі чекав, боячись перебити, коли Кіба нарешті договорить фразу, яка так важко йому давалася.

• Ти… – Кіба зробив лише один незначний крок в сторону Неджі, але чим вже скоротив відстань між ними вдвічі та поглянув йому у вічі. – Ти… А ТИ, ЯКОГО ХУЯ, ТУТ РОБИШ?!

Неджі одразу все зрозумів та подивився в той бік, куди, в одну секунду, перевів свій погляд Кіба, відпускаючи рукав.

• Так це справді виявляється не баба. – скалячись, проказав той самий підліток, який разом з друзями, теж піднявся на останній поверх, допаливши.
• Та ти закриєш вже свого писка чи ні?!

Кіба ринувся у бій, але Неджі схопив його з обох боків за торс та переставив позаду себе, а тоді відпустив та звернувся до нього:

• Ти забув, що це просто діти. ДІТИ. Вилупки, але діти. Їх на раз два легко поранити чи чого і гірше. Ти будеш з цим жити? Нести за це відповідальність? Ти забув, що нас і так багато хто серед цивільного населення не любить? Охолонь, я ж просив.
• Чуєте, гомики, то цей патлатий у вас за мамку?
• Кібо. – Неджі суворо поглянув на товариша.

• Сам ти гомик! – звернувся Інузука до місцевого хлопця, але так і залишився стояти на своєму місці, хоч кулаки вже, здавалося, посиніли, настільки він їх стискав. – І краще вибачся перед моїм тов…, – Кіба лише на мить поглянув на Неджі і зрозумів, що не хоче називати його товаришом, – другом.
• А інакше, що ви нам зробите? Якийсь придурок з макіяжем та дівоподібний недопацан? На що взагалі такі здатні?

Місцеві підлітки розреготалися, Кіба неймовірно вже закіпів і єдине, що його стримувало – це рука Неджі, яка майже невагомо лежала у нього на плечі. Кіба подивився на нього і дивувався, звідки в Неджі така витримка і такий байдужий холод в очах. Ні, те, що Кібі завжди здавалося холодом та байдужістю, насправді, було спокоєм, ідеальним спокоєм.

• Чуєш, задньопривідний, а ти цю хуїту на щоках помадою своєї мами малюєш? І що в тебе взагалі з очима? Відсип, ми теж хочемо спробувати. Ні, ну, будь у вас ті огидні бандани, то ми б одразу зрозуміли, що ви з племені якихось виродків, а так просто розфарбовані клоуни.
• Цікаво, – вперше заговорив ще хтось із трійці, – а може мама його і в суконьки одягає та називає своєю принцескою?

Неджі секунди вистачило, аби вловити як ці слова вкололи Кібу, змусивши його не ще більше розізлитися, а навпаки, вони його просто ранили та притушили запал. Неджі більше нічого не було потрібно. Він в один стрибок опинився зверху на тому хлопцеві та почав його гамселити по обличчю, раз за разом, раз за разом, дозволяючи крові розлітатися урізнобіч, в тому числі, заляпуючи свою білосніжну сорочку.

Інші двоє моментально втекли, а Кіба просто завмер від шоку, не здатен навіть ні слова сказати в перші секунди побаченого.

• Неджі… – щелепа хлопця відвисла. – Неджі!

Кіба кинувся до друга, зриваючи його з того підлітка, що вже просто давився сумішшю із власних крові, сліз та шмарклів.

• Що це було? – досі шокований, запитав Кіба, коли Неджі, вже знову абсолютно спокійний, хоча не можна було сказати, що під час побиття він проявляв хоча б якісь емоції, стояв біля нього, а той підліток втік, куди очі бачили, практично навкарачки. – Ти ж сам сказав, що вони звичайні діти і не варто їх чіпати?
• Ну, я поговорив з ними їхньою ж мовою чи ти хіба хочеш сказати, що це було схоже на М’який кулак?
• Максимально ні.

Кіба ледь втримався, аби не засвистіти. Він хоч і був шокованим, враженим побаченим, хоч взагалі такого не міг припустити, та, навіть, дещо злякався, але було ще одне, в чому він не міг собі навіть в думках зізнатися, від чого його пульс піднявся, а серце почало тріпотіти, мов пташка в клітці.

• Неджі?

Хлопець підняв брови, натякаючи, що готовий слухати запитання.

• А чому ти це зробив?
• Що саме?
• Накинувся на того вилупка, хоч мене і зупиняв, хоч і казав, що тобі по цимбалам на їхні слова?
• Так і є. Мені абсолютно байдуже на все, що вони говорили в мій бік, але є в моєму житті люди, яких нікому не можна ображати.

Інузука зараз не був впевнений, здалося йому це через сонце чи на щоках Неджі дійсно щойно з’явився легкий рум’янець.

• Пропоную спуститися через вікно, бо ще раз я не витримаю дивитися на тих одурманених.

Кіба лише закивав головою на знак згоди, боячись зайвий раз відкрити рота, щоб не сказати чогось занадто особистого під всіма цими враженнями за сьогодні, особливо на цьому останньому поверсі закинутої недобудови.

 

Глава дванадцята

Вересень.

 

Тейваз сиділа на кухні в домі Інузука, допивала чергове горнятко кави зі спеціями та молоком і споглядала, як Хана готує їм омлет на сніданок.

 

• Знаєш, – мовила кузина, подаючи страву на стіл, – ти мабуть випиваєш вдень більше кави, ніж вся країна Вогню за рік.
• Я здивована, що вона у вас в принципі є.
• Так, – Хана нарешті сіла поруч, – я збрехала, мама теж без неї жити не може. Якщо тільки знаходить зерна на місії, обов’язком скупить все.
• Ну, це і є тією причиною, чому я у вас постійно зависаю.

Тейваз поцілувала обережно Хану, а та, в свою чергу, відповіла:

• Чесно кажучи, я думала, що це через мене.
• Ну, може на другому місці, після кави.
• Ах, ти!

Хана схопила кузину за талію, нахилила та дещо навалилася на неї, крадучи пристрасний поцілунок і однією рукою притримувала Тейваз, а іншою, самими кінчиками пальців, пестила її тіло, що поступово починало вкриватися мурашками.

• Ти не запізнишся? – прошепотіла характерниця, коли Хана почала цілувати її шию.
• Намагаєшся здихатися мене?
• Ні, просто…
• Просто, що?
• В мене ніколи не було щось більше за поцілунки з дівчатами.
• Я так і думала, і знову ж таки, якщо ти ще не готова, я чекатиму стільки тобі знадобиться.
• Я просто не знаю, що треба робити і боюся тебе розчарувати.

Хана вирівнялася та сіла нормально, Тейваз послідувала її прикладу.

• Це всі причини?
• Тааак… – ніяково відповіла кузина.
• Тоді дозволь мені стати для тебе першою. – Хана обережно провела рукою по її стегну, зупиняючись на сідниці характерниці та запустивши трішки пальці під білизну.

Тейваз здивувалася сама собі, коли відчула незначний страх, але пов’язаний він був саме зі страхом розчарувати цю прекрасну дівчину, яка була неймовірною, як ззовні, так і зсередини, яка стільки всього зробила для неї і саме Хана допомогла Тейваз пережити ті перші дні після смерті Самуїакі, але крім страху, в характерниці заграло і бажання.

В принципі, не бажати Хану, особливо знаходячись поруч, особливо, коли вона так дивиться на тебе, було неможливо.

• Я не хочу, щоб все робила лише ти. – нарешті відповіла Тейваз. – Я хочу теж зробити тобі приємно.

Хана хтиво посміхнулася, взяла обидві ноги кузини і підняла їх на канапу, змушуючи Тейваз лягти спиною на бильце.

• Ти вже робиш мені приємно тим, що відповідаєш мені взаємністю. Тим, що зараз поруч зі мною. Тим, що дозволяєш мені торкатися до себе.
• Але…
• Але, – перебила її Хана, – просто дозволь мені дещо зробити і викинь з голови те, що ти мусиш обов’язково теж віддячити. Ні, ні і ще раз ні. Просто розслабся і якщо після всього чи в процесі відчуєш бажання, дивний порив до чогось, просто піддайся йому, але спершу викинь всі дурниці зі своєї голови і довірся мені.

«Довіритися, розслабитися, викинути… Господи, немов це так просто зробити, не…»

Думки Тейваз обірвалися миттєво, коли вона відчула, як кінчик Ханиного язика доторкнувся до її лона, як вона ніжно та обережно ним рухала. Вона точно знала що потрібно робити, де і як саме. Хана не поспішала, вона сама вже давно згорала від бажання подарувати Тейваз абсолютно всі свої цілунки, як тільки побачила її, бажала, щоб Тейваз теж торкалася її, але найбільше вона хотіла саме, щоб ця чужинка закричала через неї, а її тіло тремтіло, як нарешті розпочинало робити це зараз.

Тейваз відчувала, як внизу її живота збирається до купи клубок тепла та починає розростатися, направляючи в усі боки нитки просочені струмом, які поколювали під час кожного нового доторку язика. Вже було неможливо продовжувати лежати спокійно, характерниця запустила одну руку в Ханине волося, а іншою міцно схопилася за спинку канапи, врізаючись у неї нігтями. Тейваз ніколи до подібного не доходила з іншими.

«Невже нарешті? – вона всміхнулася, погладжуючи ніжні пасма кузини між своїх пальців, але потім все стало, як зазвичай. – Ні, ні, ні, тільки не зараз. – паніка підступала в думках характерниці, як завжди в подібні моменти. – Ні, будь ласка, тільки не з Ханою, тільки не тут так само. Як таке можливо?! Все вказувало, що цього вже не буде!».

• Будь ласка, стій!

Хана зупинилася, поцілувала внутрішню частину стегна характерниці та поглянула на неї.

• Що таке, люба?

«Ні, з нею я точно не можу так вчинити. Хоч я і обіцяла собі більше не робити подібного в такому стані, але з нею я не можу інакше!».

• Ти занадто неперевершена, аби я могла тримати себе в руках.

Тейваз в одну мить всадила Хану на стіл, вклавши на спину та пристрасно поцілувавши, а тоді зняла із неї футболку. Одна з тарілок та чашка полетіли на підлогу.

• Так не чесно, – всміхнулася, дещо збентежена Хана, – твої груди досі заховані від мене в бинтах.
• Нічого, сьогодні знімають і вони всі твої. – промовила Тейваз, продовжуючи нависати над лежачою Ханою, розтуливши їй ноги та ставши між ними.

Тейваз поцілувала груди куноїчі, а потім почала повільно підніматися до її шиї, коли нарешті знову повернулася до Ханиних губ, а правою рукою спустилася в її трусики, почавши повільно водити пальцями з боку в бік.

• А казала, що не знаєш, що робити… – з важким диханням прошепотіла кузина.
• Ну, що робити з собою я завжди знаю, вирішила перевірити це на тобі.

Тут раптовий стогін зірвався з губ Хани, коли Тейваз проникнула одразу двома, трішки зігнутими, пальцями у дуже вологе та тепле лоно кузини. Тейваз чергувала свої рухи та їх траєкторію і насолоджувалася, навіть збуджувалася ще більше, через дихання Хани на своїй шиї, через її стогін, через те, як напряглося, застигло, а потім розм’якло тіло цієї неперевершеної куноїчі і все завдяки їй.

Тейваз просто обожнювала, коли іншим було добре через неї, це була її єдина насолода в сексі. Сама вона ніколи не могла навіть б трішки розслабитися з іншими, а не те, щоб отримати хоч якесь задоволення. Але характерниця була впевнена, що це вже залишилося в минулому, адже ті цілунки Ґенми, ця ніжність, яку дарувала їй Хана, Тейваз нарешті щось відчувала і дозволила собі повірити, що тепер все буде інакше. Але ні, навіть бачачи, відчуваючи можливість цьому нарешті статися, Тейваз не переставала втікати.

• Що ж, – не відкриваючи очей, почала Хана, – думаю, моя черга завершити почате.
• Е ні, – цілуючи, відповіла характерниця, – хто мені казав про віддячити і все таке, що це не потрібно? А? Тому, комусь час забігти знову до душу і нарешті поспішити до виконання обов’язків. Сподіваюся, я приклала руку до твоєї працездатності.
• Ага, – Хана схопила характерницю так, що та знову впала на неї, – руку ти приклала.

Дівчата розсміялися та знову поцілувалися.

«Що ж, – пролунало в думках Тейваз, – ти як була брехухою, так і залишилася».

• Люба? – запитала Хана, коли вже підвелася, одягла футболку та почала виколупувати омлет з власного волосся.
• Що?
• Може досить вже бігати щоранку між домами? Може нарешті переїдеш до нас чи хоча б залишиш деякі свої речі, а то тільки забудеш зубну щітку, так одразу відмовляєшся ночувати.
• Ам… – характерниця боялася почути це від кузини. – Просто, у вас же більше немає вільних кімнат.
• В мене є вільною ціла половина ліжка, тобі ж наче там подобається?
• Так, просто мені потрібне моє місце. Я не здатна з кимось довго жити під одним дахом, а тим паче без власної кімнати. – Тейваз зараз відчувала страшну провину перед сестрою. – Я навпаки хотіла розпитати про вільні квартири чи будиночок, щоб нарешті позбавити сім’ю Нара від своєї присутності. Все ж, я трішки тут призвичаїлася.

Було помітно, що Хана засмутилася, хоч і намагалася приховати це та всміхатися.

• Отже, мені варто більше заощаджувати, щоб якнайшвидше купити власний будинок.

Тейваз всміхнулася, а сама, насправді, злякалася почутого. До характерниці тільки зараз дійшло, що в них з Ханою, здається, назрівають серйозні стосунки або, як мінімум, кузина їх такими вже точно сприймає, а Тейваз ніколи довго не затримувалася з кимось. Ніколи. Не те, щоб навмисно тікала чи планувала це, але просто так ставалося, почуття переростали в інші і вона вважала не справедливим брехати про них партнерові, і з кожним разом їй набридало все лише швидше та швидше.

«Але тільки не з Ханою, будь ласка, тільки не з Ханою. Вона ж така хороша і заслуговує лише на щастя. Я хочу зробити її щасливою».

***

Тейваз вийшла з лікарні, де їй нарешті зняли всі шви та бинти, залишивши незначну пов’язку, але дозволу на місії характерниця так і не отримала. Лікарка сказала, що варто дочекатися повного загоєння ран і що доволі значний шрам, все ж таки, залишиться, але Тейваз було байдуже, вона завжди обожнювала шрами, ще в дитинстві ледве відстояла, щоб мама не прибирала їй декілька на спині. А от інформація щодо місій її дійсно засмутила.

• Цікаво, – характерниця поглянула на небо, де пролітало пару воронів, – а скільки б це поранення заживало, не зміни в мені Цунаде тоді чакру?

Тейваз досі ходили в тій самій кофті Кіби, яку була принесла їй на перший час Хана. Чомусь, характерниці в ній було спокійно та затишно. Вона засунула руку до кишені та повторно поглянула на схему кладовища, яку їй намалювала кузина. Взагалі, Тейваз ще весною запитала про місце поховання батька, але все ніяк не могла змусити себе піти туди. Сьогодні це бажання нарешті взяло гору.

Характерниця повільно йшла повз незліченні могили, уважно, невідомо нащо, читаючи кожен ієрогліф на них. В себе в країні Тейваз обожнювала розглядати фотокартки померлих, вираховувати їх вік, але тут надгробки були більш лаконічними, аскетичнішими, навіть. В Листі кладовище не схоже на місто мертвих, воно складалося з однаковісіньких могил і тільки. Без дерев, живих квітів, стежинок, огорож, а краще це чи гірше, характерниця не бралася судити. Вона просто продовжувала йти, дивлячись лише собі під ноги, читати та уявляти, ким наступний похований приходився комусь із селища і уявляти його життя та місію на якій він загинув.

• Хатаке? – Тейваз зупинилася біля чергового надгробку. – Хатаке Сакумо? Це ж батько Какаші, якщо я не помиляюся…

Характерниця не бачилася з командиром вже більше місяця, з того самого дня, коли втекла, мов якесь малолітнє дівчисько, за що відчувала страшенний сором. Не знала вона також чи він досі є її командиром і взагалі не бачила Какаші жодного разу за цей час в селищі, лише чула, що чоловік практично перестав вилазити з місій, та й просто намагалася, в цілому, не думати про нього. Тейваз заборонила собі навіть згадувати хоч що-небудь про Хатаке Какаші, як тільки відповіла взаємністю на почуття Хани.

«В нього, мабуть, вже абсолютно нова команда, точніше, мені там вже немає місця, а отже, це і на добре».

Але чомусь добре від цих думок характерниці не було.

Не усвідомлюючи, коли вона встигла, Тейваз присіла біля могили Білого Ікла та провела рукою по надгробку.

«Дивно. Кам’яна плита дещо вогка, хоч дощу і не було».

• Хатаке Сакумо. – вже в голос, пошепки, зачитала характерниця. – Як і на зворотному боці тієї самої фотографії. Я в цьому впевнена.

Раптом Тейваз почулися чиїсь кроки неподалік, що змусило її відволіктися від спогадів та побачити Какаші, який з відром та ганчіркою в одній руці і квітами в іншій якраз йшов від однієї могили до іншої далі вглиб кладовища. Характерниця придивилася на надгробок його батька і зрозуміла, що він не так давно протертий, саме тому і був вогким, а квіти абсолютно свіжі.

Тейваз насунула капюшон собі більше на лоба та так і залишилися сидіти на колінах, сподіваючись, що він сюди не подивиться і не помітить її.

«Ну, чому не можна робити ці кляті могили трішки вищими? Господи, я дерево, я дерево… Якими там печатками режим Дракса вмикається? О Боже, Тейваз, просто не дихай».

Характерниця вирішилася спершу дочекатися, поки Какаші піде, благаючи ще й щоб іншою дорогою, бо не готова була з ним пересікатися, через досі живий сором, а потім хотіла піддатися цікавості та прочитати імена на тих могилах, які чоловік сьогодні прийшов провідати.

«Хм, Сакумо народився третього, але вже п’ятнадцяте вересня. Можливо Какаші того дня був на місії і в них прибирають не завчасно, а після? Чи яка ще може бути причина йому прийти сюди саме сьогодні? Хоча, можливо, її і зовсім немає».

Тейваз підняла голову, щоб знову поглянути на Какаші, але його вже ніде не було видно.

«Що ж, пройти повз мене непоміченим він не міг, тому явно вже вийшов через інший вхід. Цікаво, наскільки по дурному буде шукати могили за свіжими квітами? І головне, нащо це тобі, Тейваз, чорт забирай?».

Характерниця пройшлася туди, звідки йшов Какаші, поки не зупинилася біля ще вологого кам’яного надгробку: Нохара Рін.

«Чому мені це ім’я здається знайомим? Можливо воно було в спогадах Шікаку? Та наче ні… – тут характерницю немов хтось в живіт вдарив чимось тупим та важким, коли до неї прийшло усвідомлення власних думок. – Стоп! Тейваз, ти чого?! Прийди до тями! Невже це через смерть Самуїакі? Що ж буде далі з твоєю пам’яттю?».

Характерниця знову натягла сильніше капюшон, намагаючись сховатися від навколишнього світу та власних думок, але нічого не виходило, а рана на грудях занила вперше за довгий час.

«Цікаво, – спробувала відволіктися Тейваз, повернувшись до попередніх роздумів, – вона була його дівчиною? Чи? Ні, вік замалий, але вони могли бути закоханими…»

Величезний, білий спалах виник перед очима характерниці, навіть змусивши їх сильно запекти, а тоді в її голові пролунали останні слова вовка: «Дівчинко, мене тепер з тобою не буде, тому головне не забувай хто ти є і звідки прийшла, не загубись у власній же пам’яті».

Тейваз ледве дихала, у вухах все гуділо і це було востаннє, більше вона ніколи не чутиме його голос.

Тейваз зробила глибокий вдих, мріючи зараз про цілу кружку води, а потім видихнула та пішла далі, поки не знайшла ще одну могилу зі свіжими квітами. Характерниця озирнулася і, на її щастя, Какаші дійсно ніде не було вже видно.

• Учіха Обіто.

«Та дівчинка, Обіто і Какаші десь однолітки. Це його перша команда».

• Знаєш, – він виник немов нізвідки, його справді не було і ось через секунду Какаші стоїть, нахилившись біля Тейваз, та шепоче їй на вухо, – по-перше, не дуже виховано слідкувати за людьми, а по-друге, слідкувати за шінобі ще й безнадійно.

Серце характерниці почало витанцьовувати в грудях, а дихання навпаки сповільнилося, вона зараз відчувала себе найогиднішою лиходійкою з усіх відомих світові романів. Тейваз нарешті змусила себе поглянути на Какаші, він виявився так близько біля її обличчя і стояв посміхаючись, немов нічого між ними не трапилося.

«Хоча, чого це я? Між нами і справді нічого не трапилося. Тільки в моїй уяві. І яка тобі взагалі до цього різниця, Тейваз? Правильно, ніякої. Хана любить тебе і вона прекрасна, і саме вона завжди була поруч з тобою, особливо це літо. І тобі ж приємно, коли вона поруч, так, то чому ж ти зараз знову не можеш нормально дихати? Ще й коли поруч з Ханою завжди все добре? – Тейваз сильно замружила очі на пару секунд. – Так, стоп! До чого тут це взагалі? До чого тут Хана? Ти з Какаші хотіла стати просто друзями, він же абсолютно тебе не приваблював, як чоловік і зараз не приваблює, а от Хана привабила одразу, хіба не так? То чому ти все одно відчуваєш себе поруч з ним так, немов зраджуєш своїй дівчині? Що вічно за дурня твориться в твоїй голові? Поприбирай вже там, нарешті!».

• Радий тебе бачити. – Какаші випрямився, але не перестав посміхатися.
• Що? – Тейваз закрилася від шінобі в масці, склавши руки на грудях. – Від коли?
• Ти дуже давно на лікарняному, що я вже встиг скучити за твоїм буркотінням та своєрідними жартами на місіях, – «Ідіот, ти ж хотів сказати, що скучив за нею, за нею, не за її жартами, а ЗА НЕЮ. Бовдур», – але чув, тобі більше не потрібно з’являтися у лікарні. То ж, коли повернешся доводити мене до сказу на завданнях?
• Ти сам часом не захворів?

«Я б сказав, але не посмію…» – подумав Какаші.

• Максимально здоровий наскільки це можливо. Не проти прогулятися? До річки, наприклад? Тільки зайдемо до господарського будиночку, я залишу там відро.
• Я б була впевнена, що зараз переді мною стоїть твій клон чи точніше підміна, якби ти не бісив мене так само, як під силу лише справжньому Хатаке Какаші.
• Сприйму це за комплімент.
• Ну, сприйми, сприйми. – не перестаючи свердлити його поглядом, відповіла Тейваз.
• Ну, так як?
• Добре, але ти дістанеш мені пляшку води і обіцяєш відповісти на одне запитання, яким би воно тобі не здалося. По рукам? І не образишся за нього.
• Мені вже починати хвилюватися?
• Я просто не дуже емпатична в деяких моментах і не знаю, що може людину задіти, а що ні, що питати нормально, а що не дуже, але або так, або іди лікуй свої перепади настрою деінде.
• Перше. – Какаші дістав пляшку води з сумки та протягнув характерниці. – А другий пункт виконаю на річці.

Тейваз потрусила пляшку, виявивши, що вона повна.

• Я осушу її?
• Та, будь ласка, – здивувався шінобі, – грошей не візьму, через воду не збіднію.
• Точно, треба було просити рамен. Там би і бульйоном напилася.

Какаші засміявся, а Тейваз в пару ковтків прикінчила всю води і нарешті відчула себе людиною.

• Ніколи не втомлюся дивуватися з того, який ти ненаситний водохльоб.

Характерниця штурхнула його пляшкою в груди та промовила:

• Веди мене, Хатаке.

***

Вони сіли на берег, майже біля самої води, але так, щоб хвилі не були здатні їх дістати. Вітер скинув капюшон з голови Тейваз і Какаші одразу зауважив, що характерниця явно так і не сходила до перукаря, аби все підрівняти. Спочатку йому здалося, що волосся досі залишалося темним, але коли на нього впало сонце, чоловік помітив поодинокі, темно-зелені пасма.

• Це ж те саме місце, де ми були, коли вперше зустрілися у Хокаґе? Ну, після того. – запитала Тейваз.
• Так, тоді ще цвіла та стара сакура.

Какаші вказав рукою на дерево позаду них, але не відвертаючись від характерниці. Щось йому в ній не давало спокою. В її очах. Вона щебетала, сміялася, але Какаші бачив той самий погляд, що і в лікарні, що і тоді на кордоні, після битви із ніндзя Каменю.

• Як ти?
• Ти про що?
• Ти сумуєш за ним?

Тейваз розвернулася назад до річки.

• Я не знаю. – характерниця витримала паузу, Какаші не смів її перебивати, він знав, що зараз має бути продовження. – Характерники зробили так, що коли помирає їх вовк, їх пам’ять послаблюється. Ну, все, що пов’язано зі спогадами про нього, про їх життя разом. Почуття притупляються. Інакше, було б не можливо, мабуть, витримати стільки втрат. Мої предки зробили зі своїх друзів конвеєр для органів. Але Самуїакі був не лише вовком, тому, думаю, з ним не все так просто, тому і рана так довго гоїться, тому я і не знаю, що насправді відчуваю, але боюся, скоро навіть імені його не згадаю. І я навіть не можу прийняти рішення, як для мене буде краще: попросити когось, щоб не давав мені забути мого вовчика чи навпаки попросити ніколи про нього при мені не згадувати. Я не знаю, не знаю.

Какаші зрозумів, що йому зараз хочеться її обійняти, хоча б так підтримати, незважаючи на те, що ніколи не вважав подібне за підтримку, лише чимось порожнім та непотрібним. Та чомусь в цей момент, таке бажання виникло, але чоловік боявся до неї торкнутися, він навіть ніколи не чіпав її за долонь, вважаючи це чимось інтимним, що дозволено лише коханцям чи близьким друзям, тому хапав завжди лише за зап’ясток, коли іншого вибору не було, а можливість бути її другом він, здається, втратив назавжди, як того сам же і хотів.

• Вибач.
• Що? – Тейваз знову поглянула на Какаші, але тепер він дивився прямо перед собою. – За що?
• Що він загинув.
• Ти не винен. Це колись би мусило трапитися все-одно, але якщо хто і винен, то я.
• Ні. Так само вибач за поранення. Тільки не кажи, що сама кинулася, що сама винна, що тоді зупинилася.
• Скажу, бо так і є.
• Тоді, – він нарешті поглянув на неї, – вибач, що так і не зайшов до тебе в палату, що не був поруч, коли ти потребувала підтримки.
• А мусив? – «Нащо ти це зараз все говориш, Какаші? Чому зараз і головне нащо?!» – За що ти вибачаєшся? Ти хіба до кожного свого члена команди навідуєшся до лікарні? Особливо, яких зневажаєш, які тобі огидні?

Вони просто замовкли та продовжили дивитися один на одного, сидячи поруч. Злість легко можна було зчитати з їхніх очей, але якщо Тейваз була зла на Какаші та на те, що не змогла зараз стримати свого язика за зубами, то сам же Какаші, крім того, що також злився на себе, був злий ще і на те, що ніяк не міг змусити себе сказати про все чесно. В нього немов щось застрягло в горлі і не давало навіть слова вимовити.

• Тейваз, просто повір мені зараз, нічого не питаючи, але я ніколи тебе не зневажав і тим більше ти ніколи не була мені огидною.

«Ні, я занадто вже стара для цього лайна, щоб гратися в ці кляті натяки та здогадки, я мушу нарешті навчитися питати про все прямо, без остраху».

• А що тоді то все було? Якщо ти не зневажав мене, то що відчував, що змушувало тебе так поводитися зі мною, мов зі сміттям якимось, тягарем остогидлим за кожну мою спробу налагодити контакт зі своїм командиром, подружитися з ним, знайти своє тут місце, стати повноцінною частиною твоєї команди?! А потім бац і ти знову привітний семпай, а потім він знову ненавидить мене, а потім всміхається, а потім змушує мене ненавидіти та зневажати саму себе більше за все на світі, через ці кляті спроби поговорити, принижуючись! А Я ПРОСТО ХОТІЛА БУТИ ТОБІ ДРУГОМ! Хорошим товаришем по команді, а натомість отримувала порцію огиди до себе від тебе і самої ж себе! Я досі ненавиджу себе за всі свої кроки назустріч до тебе, коли насправді мені хотілося плюнути тобі в обличчя!
• Будь ласка, припини. – Какаші похилив голову між колінами та склав руки в замок на потилиці. – Прошу тебе, не кажи такого більше. І зараз просто повір мені, добре? Я спробую тобі все пояснити, якщо ще хотітимеш того, але пізніше. Я і так декілька місяців наважувався попросити в тебе пробачення. Взагалі, збирався ще тоді, коли тебе виписали, але видно, занадто довго з тим тягнув.
• Довго ти тягнув не з цим. І все ж, як ми з’ясували, вибачатися тобі немає за що.

Тейваз дивилася на хвилі і не могла зрозуміти, що зараз насправді відчуває: полегшення від того, що частково сказала все, про що думала чи знову огиду до себе, бо відкрилася, а не змовчала, а може, що не сказала абсолютно всього від А до Я.

• Я мав зайти до тебе. Ти не мусила переживати те все одна.
• Я вже сказала, що не мусив, бо хто я тобі така? Чи друг я тобі, Какаші, чи хоча б товариш? – крижаним голосом запитала характерниця, але не даючи навіть шансу відповісти, одразу продовжила. – Та і не переживала. Поруч була Хана і зараз вона теж поруч, і вона просто чудова, як дівчина. Про таку тільки мріяти можна. І як сестра, і як людина, і як донька, впевнена, що як і шінобі – теж.
• Так і є. Я бачив її в дії і… – Какаші задумався, а потім нарешті сів нормально і поглянув на річку, – чув, що вона більше не бере спеціальні місії для куноїчі. Ти знала про це?
• Ні… Ми ніколи це не обговорювали, та я здогадувалася, що щось змінилося з її графіком. – «Дідько».
• Коли ти сказала, що вона чудова, як дівчина, що ти мала на увазі?
• Як моя дівчина, Какаші.
• Ого… Несподівано. Ну, щодо тебе, а щодо Хани… Хм, а ви дійсно разом гарно виглядаєте. Що ж, можу тільки привітати вас. – і тут чоловік спитав те, що і сам не очікував. – Ти її любиш?
• Так. Як сестру, як подругу, як людину. – Тейваз дивилася весь цей час на Какаші, та бачила перед собою лише прикрите банданою око. – Але, якщо ти питаєш про кохання, то я уявлення не мою, що це. Я б не відмовилася від лакмусового папірця чи якогось тесту, як на вагітність, щоб можна було дізнатися, любиш ти когось чи ні. І головне, щоб ненароком не проґавити свою половинку. Я знаю лише, що ніколи не відчувала такого, як в книжках чи фільмах і, напевно, вважала би, що кохання просто і не існує, але ж знайомі не раз розповідали, як можуть танути лише від одного погляду на них коханої людини. І Хана, вона каже, що любить, а в мене немає причин їй не вірити. Тому певно, просто я або не здатна це відчувати, або зрозуміти. Я ніколи не вміла розбиратися у власних почуттях, навіть відповісти лікарю, як саме і де в мене болить. Та і ці метелики, про які всі кажуть, я можу просто читати книжку, закохатися у персонажа і відчути це, розумієш?
• Абсолютно. – дещо засміявся Какаші. – Ти навіть не уявляєш, наскільки розумію. – «Все, про що ти говориш».
• Тік не кажи, що теж маєш свій уявний гарем із вигаданих персонажів, які ніколи не стануть реальними?
• Я зараз це вперше озвучу в голос, тому певно стану червоним мов рак, і помру із сорому, але, мені здається, що так, як я закоханий в них, в своїх улюблених персонажів, я ніколи не полюблю когось в реальності. Ну, і мене також.
• Хатаке, – характерниця штурхнула його кулаком в плече, – зізнавайся, про що ти думаєш перед сном? Уявляєш себе на місці головних героїв чи вписуєш свій прототип до сюжету, та відбиваєш у них дівчат? Ну, або героїв у дівчат? Тут, кожний собі господар.
• Я дорослий чоловік, елітний ніндзя, мені не по статусу таким займатися. – все більше червоніючи на кожному слові, відповів Какаші.
• Ну, отже я одна тут така збоченка. Стара збоченка. І, навіть, не елітна.
• Не одна. – промовив Какаші, прикриваючи рот кулаком.
• Що? Що? Якось погано чутно.
• Не одна. – чітко вимовив Какаші та шукав, куди можна сховати погляд та як приховати абсолютно червоне обличчя.
• Розкажеш колись про них?

Тейваз склала долоні вертикально та потерла їх одна об одну, злісно поглядаючи.

• Точно не сьогодні і це буде взаємовигідний обмін. Член гарему на члена гарему.
• Ну, так ми дізналися, що члени в тебе також там є.
• Тейваз! – він нагнувся та зачерпнув долонею воду, щоб бризнути нею на характерницю. – Я не про це!
• Ну, зізнайся, хоча б один? Один однісінький же має там бути? Ну?

Тейваз підповзала все ближче до Какаші, бажаючи його змусити зізнатися, а він в свою чергу нагинався все нижче, спираючись на лікті, і коли між ними майже не залишилося відстані, чоловік нарешті випалив:

• Та чорт забирай, знала б ти, які в Джіраї головні герої, то не питала б!

Характерниця ще якусь мить не рухалася, не відводячи погляду від Какаші, а потім відповзла та сіла назад.

• Що ж, взнаю, коли розкажеш. Але, якщо серйозно, це лише доводить, що всі почуття до справжніх людей можуть бути просто психосоматикою. Тому, я і не здатна відповісти на твоє питання, але знаю напевно, що мені добре з нею, нібито.
• Чому нібито?
• Не звертай на це уваги. В цьому вся я. Я не можу розслабитися повністю ніколи, не можу розібратися в своїх почуттях, тому і нібито, бо я ні в чому в своєму житті невпевнена щодо себе.
• Я хотів би тобі з цим допомогти.
• Що?

«Так, блядь, ЩО?!» – Какаші і сам не помітив, як промовив це в голос.

• Розслабитись. Це жахливо, коли ти не можеш цього зробити навіть не на хвилинку. Повір, я знаю. Ти ніколи не була повністю розслаблена? Не почувала себе в комфорті?
• Ніколи. Або дуже давно, що я вже і не пам’ятаю. Здається, з моєю колишньою кращою подругою так бувало, час від часу, ще в дитинстві, але я не давала б гарантій. Це лише припущення. – «Я сумую за тобою, за нами».

Насправді, Тейваз зараз збрехала, адже вона вперше змогла відчути щось схоже на легкість якраз тоді, коли квітла сакура, коли вона піклувалася про хворого Какаші, коли вони билися разом спина до спини, коли вона закрила його собою від удару, особливо тоді, але характерниця нізащо не хотіла, аби він про це дізнався. Вона вважала, що і так забагато сказала йому зайвого, і що й так сильно принизилася перед ним.

• Так, стоп! – Тейваз дещо усвідомила. – Ти сказав, що довго наважувався попросити вибачення, так? – Какаші кивнув. – Але ж сьогодні ми випадково зустрілися на кладовищі, ти не планував цього.

Чоловік підняв долоні до плечей та посміхнувся, дещо несміливо.

• Ну, такий подарунок видно мені від долі на день народження.
• Що? – очі Тейваз запалали вогнем. – В тебе сьогодні день народження?
• Як тобі це вдалося? – здивувався Какаші. – Я ніколи нікому не говорю про цей день. Ґай знає, бо його не зупинити, він просто викрав справу, але дякувати всім богам, зараз його немає в Листі, а мої учні так і не змогли пробратися до архіву. Цунаде, звісно, ще знає, але я попросив її нікому не казати, що і тебе прошу. Та, бляха, як ти це зробила?
• Я ж казала, що чудово вмію катувати людей. Але тепер мені соромно, що в мене немає для тебе подарунку.
• От через таке і не люблю комусь казати. Не треба мене вітати.
• Ні, я звісно теж не прихильник власного народження, але чужі люблю і колись просто обожнювала придумувати подарунки.

Тут Тейваз, як струмом вдарило, бо вона зрозуміла, що він свій день народження вирішив відсвяткувати з покійниками, на кладовищі, немов більше нікого і не було, з ким би він хотів бути поруч в цей день.

«Хм… Хоч подарунки і не передаровують, але…» – Тейваз розстібнула трішки кофту та зняла з себе дерев’яну підвіску із випаленою на ній руною на чорній мотузці, що завжди раніше ховала під сорочкою. Какаші ж, все одно, встиг помітити, що під кофтою нічого не було, а свіжий шрам розкинув свої гілочки, мов блискавка, чи точніше сказати, коріння, настільки далеко, що навіть так було його частково помітно.

• Це… – «І чому я взагалі вирішила, що я маю право таке йому подарувати??? Це так тупо, Господи, що він взагалі подумає про мене?? І виглядатиме це дуже дивно, якщо він дізнається ім’я цієї руни. Хоча, в принципі, звідки йому про нього взнати? І більше в мене нічого не має. Не годинник же дідуся я віддам якомусь незнайомому чоловікові? Але щось подарувати мені дуже хочеться і саме зараз. Та варто буде потім придумати щось адекватне і замінити, бо я не знаю, що за сором я творю».
• Що? – запитав Какаші, а характерниця навіть не помітила, як зависла у думках.
• Можеш потім викинути і я в принципі не знаю, як ти відносишся до прикрас, але зараз, будь ласка, прийми це, добре? – з великим ніяковінням посміхнулася Тейваз.
• Воно з дерева. – зауважив чоловік, побачивши овал на якому була зображена стріла.
• Так.
• А я люблю все, що з дерева, металу чи каменю, особливо з дерева. Тому, я з радістю. – Какаші всміхнувся.
• Не перегравай.
• Та я щирий.
• Зроблю вигляд, що повірила. Давай допоможу одягнути, бо ремінець тут трішки малуватий.

Какаші розвернувся до характерниці, сів, зігнувши коліна та закрив очі. Тейваз довго провозилася, поки нарешті змогла просунути його голову до отвору, спочатку зачепившись за бандану, трішки зсунувши її, а потім і за носа, випадково знявши маску.

• Ой, вибач. – їхні погляди зустрілися, цього разу він дивився на неї обома очима. – Я зараз все поправлю.

Тейваз злегка посміхнулися правим кутиком губ, а Какаші так і продовжував покірно сидіти та дивитися, хоч руна давно вже повисла в нього на грудях.

• Знаєш, був би в мене зараз фотоапарат, я б могла заробити цілий статок на твоєму фото без маски.
• Не забудь про відсотки.

Характерниця зрозуміла, що хоче, вітаючи, поцілувати його в щоку та обійняти, адже це буде правильно, так же роблять всі люди, але не вона. Тейваз ніколи не була тактильною, але тут їй дуже цього раптово захотіло.

• З Днем народження. – натомість скромно прошепотіла вона та поправила на місце маску з банданою.
• Дякую. – Какаші взяв овал з дерева між пальців, аби роздивитися більш уважно, а тоді сховав за коміром. – Але скажи тепер, що це. Припускаю, що не просто стріла?
• Це руна. Щось на кшталт скандинавських та слов’янських ієрогліфів, але не зовсім. Це народи по той бік Хребта Мороку і саме ця руна, вона скандинавська. Раніше їх використовували і як абетку, і в магії, зараз лише останнє. Вважай, це амулетом.
• І що ж він дає?
• Все те, що і так є в тобі, якщо чесно. – Тейваз не могла перестати дивитися на чоловіка, що сидів так близько біля неї.
• І як вимовляється ця руна чи може є в неї ім’я?
• Ні. – Тейваз зашарілася. – Якщо скажу, цей подарунок виглядатиме занадто дивно, ще дивніше і не правильно, а це ж просто, ну, так склалося. Тому просто прийми його, а далі роби з ним, що хочеш.

«Не знаю чому, але мені здається, що я його ніколи не зніму, Тейваз. Чомусь, мені хочеться щоб він завжди був зі мною» – звісно, лише подумки промовив Какаші. Йому захотілося її легенько обійняти на знак подяки, але він не знав наскільки це дозволено, обіймати, хоч і по дружньому, чужу дівчину, тому звісно він цього нізащо і ніколи не зробить. Та і не був він взагалі тією людиною, яка обіймається. Це просто якесь дивне бажання, раптове, незнайоме, яке зараз же має зникнути. Але не зникне, не остаточно. Воно спливатиме в його думках ще не раз, при кожній зустрічі, в найбільш неочікувані моменти.

• Ти щось хотіла запитати, тоді на кладовищі. – проказав Какаші, сідаючи, як і сидів до того, обличчям до річки та оперся на лікті.
• Так. Але я не хочу спаскудити цей день, цей захід сонця, – Тейваз вказала на горизонт, – твій день народження.
• Що ж за питання таке, це вже цікаво, тому давай.
• Знай, що можеш більше не відповідати, але тільки не ображайся. Люди чомусь часто ображаються та засмучуються через подібні теми, інколи зляться. Я цього не розумію, тобто чому розумію, але мені то все ж не ясно. Це ж просто рутина, щоб вона і не ховала за собою.

Какаші з підозрою поглянув на характерницю.

• Ні, тепер дійсно ти мусиш озвучити його.
• Як помер твій батько?

Тейваз помітила, з якою силою звелися вилиці у чоловіка і як він, переставши кліпати, втупився у хвилі.

• Не відповідай, будь ласка. Головне не злись. – з острахом вона порушила тишу, що аж занадто затягнулася.
• Все нормально. Просто ти дійсно здивувала мене запитанням. Хоча логічно, ми були ж на кладовищі. До речі, – він нарешті поглянув на характерницю і Тейваз заспокоїлася, коли побачила, що його погляд знову став м’яким, теплим, як і п’ять хвилин тому, – а що ти робила на кладовищі?
• Чорт… – не встигла характерниця здивуватися від розуміння всієї ситуації, як на неї напала дрімота, змусивши позіхнути. – Ой. – Тейваз замахала головою, щоб прогнати сонливість, яка взялася невідомо звідки. – Взагалі, я хотіла побачити могилу батька, але, здається, забула про це. Це смішно.
• Трішки так. То виходить, я викрав тебе?
• Викрадай мене частіше.

«Я сказала це вголос????! Їбать, нахуй, візьми мене море та йобни об скали, щоб силу природи відчуло єбало… А хуй я там зараз розвернуся назад до нього, дивимося на річку, дивимося на річку, дурне, дурне дівчисько».

Какаші в цей момент просто завалився на спину, підклав руку під голову та закрив очі, а на обличчі його проявилася широка усмішка, яку Тейваз, ну, ніяк не могла б побачити.

• Я… – характерниця намагалася придумати, як врятувати ситуацію, щоб чоловік не встиг надумати собі зайвого. – Я мала на увазі, що… Та, Господи! – Тейваз теж впала поруч із Какаші, але перекотилася на живіт та обперлася передпліччями об землю. – Я не знаю, як дорослі люди заводять друзів. Уявлення не маю!

Какаші відкрив очі та ліг на бік, обличчям до характерниці.

• Ну, я спробував собі завести декілька, не за власною волею звісно, а вони все одно візьми та розбіжись, але я був їхнім постійним командиром, а тепер я твій постійний командир на найближчі роки, тоді, ну, ай, бляха, це дійсно звучить жахливо. – Какаші знову перевернувся на спину.
• Я думаю, ми обидва зрозуміли, що намагалися запитати і краще припинити це, поки геть не померли від сорому. Жах який. Як діти це роблять? Уявлення не маю, ну, серйозно! Просто, ну, справді, викрадай мене частіше, семпаю.
• Все, заради того, аби ти мене бісила щодня, а не лише на місіях.

Тейваз вдарила Какаші в плече, сміючись, змушуючи і його засміятися та теж перевернутися на живіт.

• Це все-одно соромно звучить.
• Згоден. А чому тебе зацікавила його смерть?

Характерниця вмить стала серйозною.

• Знаєш, я навіть не пригадую чи бачила колись усмішку дідуся, коли була дитиною, але на тих фотографіях він всміхався.
• Яких фотографія, Тейваз? – теж, вже сповнений серйозності, запитав Какаші.
• Одні були зроблені незадовго до його смерті, десь за півроку. Це було моє шістнадцяте день народження і невідомо звідки, абсолютно неочікувано для нашої, на той час вже маленької, родини приїхали гості. Два чоловіка. Син, що привіз свого батька, вперше за всі ці роки побачитися із його товаришем по службі, тобто з моїм дідусем. Уявляєш, вони не бачилися років шістдесят!

Какаші уважно слухав, не відриваючи погляду від обличчя характерниці та від того, з яким захопленням вона переповідала цю історію, перебираючи між пальцями травинки та камінчики на берегу.

• І я їх фотографувала, а коли потім переглядала ті світлини, то дідусь на кожній посміхався! Розумієш, мій суворий дідусь, який навіть слова турботи говорить так, наче вбивати тебе зібрався, немов погрожує! А на фото він усміхався, мов дитина!

Тейваз теж подивилася на Какаші.

• Але було ще одне фото, зроблене до мого народження. І лише тут я зрозуміла, хто там поруч із дідусем. В дитинстві я думала, що то його брат, але коли запитала, то мама накричала на мене, забравши фото та накричала на діда, що яким чином ця фотографія опинилася разом з усіма іншими. Потім я забула про неї, а коли згадала, то було запізно, щоб запитати у дідуся. Від мами з бабусею я отримала занадто мало інформації, яка тим паче не пояснювала, чому дідусь теж прямо світився на тому фото.
• А чому ти подумала, що то брати?
• Бо вони були дуже схожими. Ні, в них абсолютно різні риси обличчя і, начебто, лише волосся було однакового кольору: біле, біле, неначе незайманий сніг на вершинах гір. Хоч другий чоловік, який теж посміхався, був набагато молодшим за дідуся. Але у них немов була однакова аура, одна на двох, і коли я дивилася на одного, то бачила іншого, і навпаки. А на зворотному боці був скорочений підпис. Опинившись у Листі, а саме після того випадку в П’ятої, я змогла його розшифрувати. Хатаке Сакумо.

Какаші підвівся, скинув взуття та закатав штани.

• Пройдемося вздовж річки?

Характерниця кивнула та повністю послідувала його прикладу. Вони взяли взуття до рук, зайшли трішки у воду та продовжили свою розмову, вже насолоджуючись злегка прохолодною, вересневою водоймою.

Какаші розказав свою історію, починаючи з перших спогадів про батька, не опустивши момент, якою занозою в дупі він був в дитинстві, коли сам батько здавався просто ідеальним, і про те, як знайшов Сакумо лежачого на підлозі. На останніх словах, Какаші зупинився та зайшов трішки глибше, дещо намочивши штани. Тейваз була вдячна за те, що він відкрився їй, вдячна та неймовірно здивована, в принципі, як і сам Какаші. Він ніколи нікому не переповідав цієї частини свого життя, як загалом, і всі інші. Какаші навіть не міг подумати, що колись це зробить, ні, що захоче це зробити.

Характерниця спочатку не хотіла його турбувати, залишившись стояти на місці, позаду, але потім побачила, як ледь помітно тремтять руки Какаші. Було видно, що він із усіх сил намагається стримати це, а можливо, подумала Тейваз, лише можливо, і сльози. Тому характерниця ступила декілька кроків вперед і обережно, з величезним острахом, взяла його за вільну долоню. Пальці Какаші були крижаними.

Чоловік миттєво поглянув на Тейваз, не одразу зрозумівши, що щойно сталося, але не забрав руки. Не зважаючи на те, як це його ошелешило. Натомість, характерниця відчула, як тремтіння зникло, але вона все ще боялася зустрітися з Какаші очима, тому так і продовжила стояти та дивитися перед собою, відчуваючи його погляд на собі.

• Скажи, – тихенько мовила Тейваз, – що осінні заходи сонця найкращі?

Какаші ще якусь мить не відводив очей від цієї чужинки, намагаючись привести свої думки до ладу, а потім теж розвернувся до сонця та міцно стис у відповідь долоню Тейваз, переплітаючи їх пальці між собою, і прошепотів:

• Так. Цей вже точно.

 

Глава тринадцята

Листопад.

 

Тейваз впала на землю в позу лотоса та злісно схрестила руки на грудях. Вона п’ять годин провела на цій галявині за селищем, але в неї досі жодного разу не вийшло перетворити чакру на воду чи вогонь.

• Ще хоч раз і я точно виблюю свій сніданок. Ну, чому не можна пропускати вогонь, крізь долоні, як і блискавку, чому саме через шлунок? Чим керувався той, хто це вигадав? Підглядав за драконами у шлюбний період чи що?

Характерниця заричала та влупила кулаком по землі, але замість того, щоб сповна насолодитися болем, до неї дійшло, що якщо не виходить викликати стихії, які потребують створення їх за допомогою внутрішніх органів та дихання, то можна перейти до інших.

• Але я не хочу гратися в болоті, я хочу нормальну техніку. – Тейваз видихнула і приготувалася сконцентруватися, намагаючись задіяти саме свою чакру, а не сили природи. – Добре, спробуй розколоти її, але без чітерства.

Характерниця знову вдарила кулаком по землі, але крім того, що втоптала трішки ґрунт та забила руку, нічого не досягла.

• Невдахааааа. – почувся насмішкуватий тон із сусіднього дерева.
• І давно ти тут, збоченцю?

Тейваз підірвалася на ноги та почала виглядати Какаші поміж гілок.

• Могла б вже, – чоловік зістрибнув з дерева та сховав книжку до сумки, – і навчитися відчувати чужу чакру впритул до себе.

Какаші підійшов до характерниці та не переставав насміхатися, це було прекрасно видно навіть завдяки тій незначній відкритій ділянці обличчя шінобі.

• От останнє, що я хочу робити під час тренувань, так це зайвий раз напрягатися.
• Невдахаааа.
• Дістань назад книжку, а тебе нею стукну.
• А як це так, – не припиняв Какаші дражнити подругу, – така дурна болотяна техніка, нічого нормально, а наша Тейваз нездатна навіть грудочку утворити.

Характерниця аж закипіла і спочатку спопеляла Какаші поглядом, а потім до неї нарешті дійшло і вона відскочила, прикриваючи рот, через здивування.

• Дідько! Бляха, я не це мала на увазі! – Тейваз розсміялася, хоч їй і було соромно. – Так ти чув?
• Ага. Ну, добре, хоч нормальні техніки я теж знаю. Ну, подумаєш, якесь болото основне. Переживу. – скорчив з себе ображеного чоловік.
• Я не це мала на увазі, стихія землі теж нормальна. Ну, типу. – тепер характерниця по-знущальному всміхнулася.
• Звісно нормальна, якщо руки з правильного місця ростуть.
• Знаєш що, Хатаке, – характерниця в один ривок опинилася біля Какаші, погрожуючи йому пальцем, – міг би не насміхатися, а повчити, раз це твоя стихія!
• Е, ні. – чоловік закинув руки за голову. – Я сказав, що тебе не вчитиму, отже не вчитиму.
• Какаші, я думала ми з усім вже розібралися!
• Так, але за болото я і далі триматимуся своєї позиції. – шінобі в масці усміхнувся і в цю ж секунду отримав штурхана в груди.
• Бовдур.
• Будеш отруту пускати, застосую на тобі, заодно і навчу, техніку Тисячоліття Болю.

Тейваз вже була відкрила рота із захопленням, щоб погодитися, але вчасно запідозрила щось недобре, через хитрий вираз обличчя Какаші.

• Підступом тхне.

Характерниця, склавши руки на грудях, пильно поглянула на друга, чоловік же, в свою чергу, легенько посміхнувся правим кутиком вуст, але за маскою того було неможливо помітити.

• ТА ТИ ЗАЇБАВ!! ТА ЧОМУ НЕ МОЖНА НОРМАЛЬНО ПОЯСНИТИ! ТА НАХУЙ МЕНІ ТРЕБА ТВОЇ ЦІ ПРОПОРЦІЇ!

В Тейваз з Какаші аж очі з орбіти повилазили, коли вони почули ці крики десь за пагорбом.

• Це що, дітки ваші? – характерниця перевела, ще шоковані очі, на друга.
• Дітки… – кивнув головою Какаші. – Наші миленькі дітки.
• ТА НАХУЯ МЕНІ МАЛЮВАТИ ТОЙ ТРИКУТНИК, КОЛИ Я ХОЧУ НАМАЛЮВАТИ ТОРС, ЧОМУ Я ОДРАЗУ НЕ МОЖУ НАМАЛЮВАТИ ТОРС??? – вже лунало геть неподалік.
• Бля! – Тейваз впізнала голос. – Ні! Це моя дитинка! Це Кіба… – за відчуттями, голова та шия характерниці зникла між її плечами. – Ну, воно і дурне.
• Яка кузина, така й дитина. – як би підбадьорюючи, похлопав Какаші Тейваз по спині і отримав копняком по дупі. – Я ж пожартував!

Характерниця знову хотіла вдарити Какаші, але той вже з легкістю ухилявся і лише сміявся з кожної її спроби, за цим їх і застали розлючений Кіба, безтурботний Акамару та Неджі, що з останніх сил намагався зберігати спокій, але губи його вже зникли, перетворившись в одну тоненьку смужку.

• Вчителю Какаші? Тейваз? – скривившись, запитав Кіба, а Неджі в свою чергу просто мовчки вклонився, вітаючись.
• Ти якого кричиш на все селище, як недорізане теля? – зупинившись та відхекаючись, запитала характерниця.
• Я б спитав, що ти робиш, але не хочу.

Вони в один момент звузили очі та пильно подивилися один на одного, дійшовши мовчазної згоди забути про ці інциденти, наостанок показавши жестами, що слідкують один за одним. Какаші ж з Нежді чомусь стало соромно за них, навіть Акамару заскавчав та ткнувся носом в ногу Неджі.

• Ще раз вас вітаю, – заговорив Х’юґа, – вчителю Какаші, Тейваз-сан, але я, певно, вже піду та, з великим задоволенням, якщо ви не проти, залишу на вас цього бовдура. – хлопець вказав на свого друга.
• Ти кого бовдуром назвав?!
• Тебе. Ти мене вже дістав за сьогодні. Домашку я тобі дав, дай і мені трішки відпочити від твоєї експресії.

Закінчив, всміхаючись, Неджі, вклонився та пішов в бік селища.

• Та я зараз, як… – закіпаючи, кричав Кіба та розмахуючи руками, але Тейваз підійшла до нього з-заду та схопила однією рукою, іншою закриваючи йому рота.
• Бувай, Неджі, – намагаючись втримати кузена, промовляла характерниця, – раді були побачитися.

Неджі підняв руку, на знак прощання, не розвертаючись, не зупиняючись та не прибираючи задоволену усмішку з обличчя, навіть, коли почув нові крики Інузука та спроби Какаші їх розняти.

• Ти якого кусаєшся?! Собака ти не добита!
• Сама ти недобита!
• Бля… – «Може поспішити за Неджі?» – подумалося чоловікові.

***

• Я чув ти тренуєш Хінату?

Неджі настільки дозволив собі поринути у думки, що навіть і не помітив дядька за колоною.

• Пане Хіаші. – цього разу, Неджі у привітанні вклонився нижче, ніж зазвичай, коли батько Хінати вийшов із закутку. – Так.
• Не варто, через походження, витрачати на неї свій час, краще приділи увагу власному розвитку.

Хлопцю вдалося зберегти безтурботність на обличчі.

• Я тренуюся з пані Хінатою разом.
• Не плутай навчання з тренуванням, а розвиток із стоянням на місці.
• Ваша донька робить значні успіхи. Це вже не та дитина з якою я бився на іспиті на чуніна. Ні, навіть тоді це вже була не та дитина.

Хіаші лише пирхнув, тамуючи насмішку.

• Дозвольте залишити Вас. – вклоняючись, запитав Неджі.
• Так, я не мав на меті тебе сильно затримувати.
• Дякую. – відповів Неджі, розвертаючись в бік дому.
• Останнім часом, інколи, я ловлю себе на думці, що жалкую, що ти мій племінник.

Неджі моментально зупинився, немов все тіло натягнулося струною.

• Вибачте. – не розвертаючись, відповів хлопець.
• Ні, я радий, що частина мого брата жива, але, якби ти не був би кузеном моїх дочок, я б хотів бачити саме тебе головою нашого клану. Чоловіком Ханабі. Батьком моїх онуків.

Неджі оглушило почуте. Він просто дивився божевільними очима в землю під ногами і не знав, як змовчати, не знав, що він щойно почув, ні, він ладний би був ніколи не чути таких бажаних для його серця слів, тому просто не зумів себе стримати.

• Якби я не був кузеном Ваших дочок, – все ще не розвертаючись, не піднімаючи голови, почав говорити Неджі, голосом, від якого віяло холодом, – я б сам за декілька років просив би руки Вашої доньки. Пані Хінати. – Неджі змовчав лише на секунду, та обом вона здалася вічністю. – Але не думайте, я її навіть пальцем не торкнуся. Ніколи. Навіть подумки. Я занадто люблю її, як людину та, як сестру і занадто поважаю її, її вибір та її почуття. Єдине, що я можу дати пані Хінаті – це зробити все, аби захисти її. Знаннями, допомогою чи власним життям – значення не має.

Він не наважився поглянути в очі дядькові після сказаного, хоч взагалі не жалкував, через свій необдуманий, неочікуваний, для самого ж себе, вчинок, як і не боявся покарання, яке могло послідувати від голови клану, від батька двох дівчаток, а просто випрямився та пішов геть, залишивши Хіаші наодинці з почутим та своїми почуттями.

• Я впевнений, – тихо промовив пан Х’юґа, коли вже лише силует Неджі виднівся на горизонті, – що ти і справді захистиш мою донечку.

***

Кіба з Акамару, Тейваз та Какаші саме заходили до селища, коли їм на зустріч вийшла Хана з трійнятами, рюкзаком через плече та ще декількома шінобі з Анкою на чолі.

• О, люба, я шукала тебе!
• Хано? – дещо спантеличено характерниця поглянула на свою дівчину, поки Какаші підійшов перекинутися парою слів із Анкою. – В тебе ж мало бути ще декілька вихідних?
• Так сталося. Неочікувано викликали та назначили нову місію.
• Але ж ми збир… – важко було не помітити смуток на обличчі Тейваз, та який моментально змінився на штучну, але достовірну, усмішку. – Ой! Чого це я! Робота – є робота. Я просто сама скучила за місіями та трішки голодна.

Тейваз підійшла та міцно обійняла Хану на прощання.

• Вибач, люба, наступного разу подивимося.
• Чудово! – підстрибнув Кіба. – Мами ще немає, тебе вже немає, а отже будинок в цілковито моїй власності!
• Не насвиняч. – розкуйовдивши братові волосся, Хана поцілувала Тейваз та вийшла за браму.

Кіба радісно поспішив додому, а Тейваз, поглянувши довкола, зрозуміла, що, крім постових, тут вже нікого не було, тому, знизавши плечима, пішла з ціллю поглинути пару порцій рамен Ічіраку. Чомусь, крім цього всього, на неї ще і накотив сум, через невдалі тренування із перетворенням чакри.

• Що, – поцікавився Теучі, – одразу наступну порцію подавати?
• Га?

Характерниця, сидячи в Ічіраку, геть загубилася у власних роздумах.

• Щось ти вперше так довго їси, навіть не за пару секунд. Щось сталося, дочко?

За ті часи, що Тейваз провела за поїданням страв пана Теучі, між ними склалися доволі теплі стосунки. Це був єдиний дорослий чоловік на все Листя, з ким характерниця почувала себе більш-менш розслаблено, навіть з Шікаку вона весь час боялася щось не те сказати чи показати себе з дурного боку, якось нерозумно.

• Та ні, – всміхнулася Тейваз, – просто щось задумалася.
• Сумуєш за Самуїакі, певно? Я і сам інколи. Не вистачає його сарказму часом.
• За ким?

Кухар не на жарт здивувався почутому.

• Вовк. За твоїм вовком.
• Інузука не розводять вовків вже сотні років та і мені не дозволено поки мати свого собаку.
• Тейваз, дочко, з тобою точно все гаразд?

Цієї миті в грудях щось защемило і характерниця моментально схопилася за серце.

• Я починаю забувати, все що було до перетину гір…
• Що? – не розчувши шепіт, перепитав кухар.
• Я так можу забути абсолютно все, що знала до приходу сюди, навіть смерті…
• Тейваз, що ти собі там бурмочиш під носа?
• Так, вибачте. – характерниця знову посміхнулася. – Не треба рамен, давайте пельменів!

Теучі, перш ніж приступити до виконання прохання, пильно поглянув на Тейваз, але вирішив не лізти в душу.

• Ось, тримай.

За декілька хвилин, пельмені з ароматним бульйоном, за фірмовим рецептом Аяме, стояли перед Тейваз.

• І скільки то в тебе лізе тільки. – звів плечима, знову здивований кухар.
• А воно й не лізе.

І тільки Тейваз зібралася занеси до рота першу жертву з тіста та м’яса, як перед її очима виникло обличчя Какаші без маски, який моментально проковтнув пельмень з її паличок, надів маску назад, жуючи та всміхаючись, сів поруч.

• Гей!
• Сама ж сказала, що не лізе. – Какаші перетягнув тарілку до себе та забрав палички. – А отже, це вже моє. Добрий день, пане Теучі. – звернувся Какаші також і до кухаря, який в цей момент споглядав на них з незначною посмішкою.
• Какаші!
• Що? Чи ти не бажаєш пригостити свого семпая? – запитав чоловік та прийнявся наминати пельмені, знову знявши маску.
• Та, ну, тебе. – ображено відвернулася характерниця, склавши руки на грудях, та прикусуюючи губу, аби втримати усмішку при собі.
• Чуєш, невдахо, а що ви збиралися робити там з Ханою, якщо не секрет і якщо це не щось збочене?
• Невдахо?! – Тейваз скинула друга на землю. – Ти скільки ще будеш мене так називати?
• Поки не засвоїш додатково хоча б одну стихію, або не вдосконалиш блискавку. – відповів Какаші, що саме встав та обтрусився.
• Який дурень, маючи можливість навчитися викликати всі стихії, буде витрачати купу часу на детальне засвоєння однієї єдиною?
• Професіонал?
• Ні, дякую. Я краще вивчу ази всіх технік, які тільки можливі, ніж сидітиму та нудитимуся над чимось одним. Ну, поки мене не стратили.
• Але, якщо тебе стратять, – Какаші поглянув на кухаря, – ми жартуємо, шінобівський гумор, – та повернувся знову до Тейваз, – то який сенс взагалі буде в тих знаннях?
• Я якраз встигну спробувати багато чого нового. Так, це не буде якийсь там ваш вогняний дракон, але, навіть, якщо я зможу викликати невеличку вогняну сферу, мені її стане досить, аби перейти на контроль сил природи і випалити комусь очі.
• А драконом би могла просто спопелити всіх.
• Ні. Краще з’їсти по пельменю із різною начинкою, ніж цілу тарілку однакових.
• Тейваз, ти зараз прирівняла пельмені до шансів вижити?

У відповідь характерниця лише ніяково посміхнулася та почесала потилицю, а потім розплатилася з Теучі та пішла торговою вуличкою, Какаші послідував за нею, але спершу його окликав кухар та переказав на вуху діалог про Самуїакі, за що чоловік подякував йому.

• То, що там за збочення ви планували, що ти так засмутилася?
• Я не засмутилася.
• Я бачив.
• В тебе шарінґан ще і на спині?

Какаші лише посміхнувся.

• Та нічого особливого, просто я так давно фільми не дивилася, а тут виявилося, що у вас є прокат, а у Хани програвач і ми мали щось взяти якраз, а сама я і люблю кіно дивитися, але сьогодні був настрій пообговорювати потім.
• А чому з Кібою не можеш?
• Нуууу, справа в тому, що я хотіла взяти якийсь фільм, на певну тематику, щоб може якихось слів набратися правильних, а при Кібі то буде не зовсім зручно дивитися.
• «Котяча вдячність»? – пожартував Какаші.
• Ха. Ха. Ха.
• Ну, якщо ти не проти, то я теж маю відеопрогравач і можемо подивитися у мене вдома?

Очі Тейваз зблиснули і вона закивала головою.

• Угу!
• Тільки за однієї умови, якщо буде і наступний раз, то фільм потім обиратиму я.
• Ух-ти, – підступно усміхнулася характерниця, – а порно з друзями я ще не дивилася.

Какаші одягнув капюшон Тейваз їй на голову та туго зав’язав шнурівку, залишивши стирчати лише ніс характерниці, а потім відстрибнув на декілька кроків, передбачаючи отримати прочухана за це.

• Я не лише екранізації Джіраєних книжок дивлюся.

Характерниця звільнилася та, мовчки, пекельними очима поглянула на друга, думаючи, що саме йому зараз зробити.

• Та і не порно то.
• Наступний раз буде, навіть, якщо я дістану тебе за цей своїм коментуванням та ми дивитимемося одну з цих екранізацій.
• Ні. – моментально почервонів Какаші, тільки уявививши можливість з кимось разом подивитися подібне кіно, особливо з дівчиною. – Нізащо.
• Так, Хатаке, так. – Тейваз повільно наступала на нього, а він так само повільно відходив.
• Ні.
• Тааак.
• Ні, бо моя черга буде обирати!

Характерниця зупинилася та відвела погляд в бік, задумуючись.

• Дідько, твоя правда.
• А як інакше.
• Самовпевнений дурень.
• Правий самовпевнений дурень.

Перед тим, як Какаші договорив, Тейваз помітила жінку, що над ними на балконі поливала квіти, і характерниця направила потік води Какаші на голову.

• Хе-хе. – усміхнулася Тейваз.

Какаші провів рукою по волоссю, всміхнувся, одночасно стиснувши вуста від обурення та промовив:

• Це ж було вже. Тікай.

І вони побігли, долаючи перешкоди із людей, лавок та будинків, до відеопрокату навипередки. По-дорозі, змусивши скрутити шиї Ґая, Куренай та Асуму, що сиділи в одному зі своїх улюблених кафе.

• Таааак, зажди! – чухаючи підборіддя однією рукою та тримаючи касету в іншій, почав був Какаші, коли вони вже підходили до його дому. – Чому саме цей фільм?
• Ну, я ж вже була пояснила.
• Е, ні! Я склав 2+2 і чому саме цей фільм ти не могла подивитися з Кібою?

Тут Тейваз зрозуміла, що збовкнула зайвого, тому доведеться викручуватися.

• Та він інколи буває таким нетерпимим, от хочу щось придумати, щоб вижити це з нього.
• А не логічніше тоді було б навпаки разом з ним дивитися?
• Хатаке! Це моя логіка, що ти від неї хочеш? – Тейваз знову, як завжди, коли Какаші її бісив, штовхнула його в плече. – Ну, чого ти шкіришся?
• Ми прийшли, проходь.

Чоловік відімкнув двері до квартири та пропустив Тейваз до середини.

• Ого…
• Що? – занервував Какаші.
• Оце в тебе стерильність. Ти б і секунди не витримав в мене вдома… А я думала, що Хана охайна. – Тейваз нахилилася, аби роззутися. – Одразу видно, особистого життя в тебе немає, прихований збоченцю.
• А в тебе проте особисте життя з тарганами? – Какаші всміхнувся, спостерігаючи, як поступово закіпає подруга. – Невдахо.

В нього полетіли чоботи, від першого він з легкістю ухилився, але другий потрапив прямо до цілі. Проте не встигла Тейваз порадіти зі своїх пустощів, як чобіт, що пролетів повз до іншої кімнати та приземлився на столик, впав з нього, прихопивши з собою недопиту чашку вранішнього молока, що з характерним звуком розбилася об підлогу.

«Чорт! Тейваз, відколи ти це себе, як варвар ведеш в чужих оселях?!» – характерниця застигла з виразом дитини, яка наробила шкоди і її зараз будуть повчати батьки.

Какаші закотив очі, а тоді підійшов до подруги та наклонився біля її вуха, мовивши дуже серйозним тоном:

• Ти заплатиш колись за це. Повір. Тобі просто пощастило, що з моєї улюбленої чашки я пив чай. – тут чоловік вирівнявся та засміявся. – Я ж жартую. Прибери це, – говорячи, він окреслив пальцем в повітрі довкола обличчя характерниці, – зі свого гарненького обличчя.

І не встигли щоки Тейваз, неочікувано для неї, вкритися рум’янцем, як Какаші штрихнув її між ребрами з обох боків вказівними пальцями, чим спочатку змусив подругу вскрикнути, а потім накинутися на нього з кулаками.

«О, боги, ну, чому я поруч з ним вічно так шкварюся та веду себе, як дитина???? Я і в шістнадцять років набагато вже стриманішою була…, – роздумувала характерниця, дивлячись у вікно над верхівками дахів сусідніх будинків, поки Какаші заварював для них чай до фільму, але з останніми словами смуток на якусь мить заволодів нею, – …хоча, воно і не дивно. Саме ж в шістнадцять я розірвала всі свої зв’язки з друзями і почала звертати постійно абсолютно не туди цією дорогою життя. А потім, навіть, якщо я колись і впускала когось в своє життя на якийсь час, то важко бути абсолютно безтурботним поруч з другом, якого ти зміг завести вже дорослою людиною, але тут чомусь вдається, хоч і абсолютно несвідомо, навіть наперекір бажанню поводити себе стримано. Он воно яке, це забуте відчуття безтурботної, дитячої дружби».

• Ти любиш імбир? – вже вдруге повторив Какаші.
• Га?

«Хотів би я знати, про що ти так там собі задумалася…»

• А, так, – характерниця нарешті повністю випірнула із думок та всміхнулася, – обожнюю, щоб аж пів чашки, але коли інша половина складається із лимону, але це не натяк.
• А вода там передбачається?
• Ха.
• Лимону? – Какаші розвернувся назад до столу та почухав потилицю. – Здається, десь ховався і наче має ще живим бути.

Вони перемістилися на диван, поставивши горнятка на столик, біля якого Тейваз вже прибрала сліди своїх кривих рук, всівшись по різних кутках, а характерниця ще й з ногами, і Какаші підняв пульт, аби увімкнути нарешті фільм.

• Попереджаю, Хатаке, зі мною дивитися кіно взагалі не весело, тому в тебе є останній шанс прогнати мене геть та врятуватись.

Чоловік лише поглянув на неї з легкою посмішкою та натиснув на «Пуск».

• О, боги, у мене з головним героєм явно кардинально різні смаки на хлопців. На що він там слину пускає?
• Не любиш садівників чи смуглявих?
• Не люблю, коли перекачені качки вдягають максимально обтягнутий одяг. Прибирайте його вже з кадру.

Замахала Тейваз долонею перед собою в бік екрану.

• А ти ж в курсі, що там тебе ніхто не чує?
• А я тебе попереджала, Хатаке. – характерниця зміряла його злісним поглядом та відпила чай.
• Та я вже зрозумів, перемотувати доведеться багато, а це лише друга хвилина фільму.

Какаші прилетіло стопою по стегну.

• А можна хоча б в моєму домі не обдаровувати мене синцями!?

Чоловік схопив подругу за ногу та потягнув на себе, поклавши її гомілки собі на коліна, та чим змусив Тейваз перейти з положення сидячи на горизонтальне і ледь не пролити на себе чай.

• Все, пані, ваші кінцівки в полоні, щоб не розкидалася ними.
• Чай же гарячий. Він майже опинився на мені.
• А що ми, невдахо, раптом, забули і як сили природи контролювати?

Тейваз агресивно почала пручатися, але безуспішно, із хватки Какаші вибратися було не так то і просто.

• Все, невдахо, дивимося далі. – він побачив, як характерниця завела чашку для кидку. – А якщо це моя улюблена чашка?

Тейваз покірно відсьорбнула чай та сконцентрувалася знову на кіно.

• Його батько, – озвалася характерниця буквально за пару хвилин, – це якби в мене були діти, чесне слово.
• А що ти сама думаєш про дітей?
• В якому сенсі?
• Ну, в сенсі продовження власного роду?
• Хм, я колись думала, що обов’язково матиму троє дітей, в ідеалі, старшого сина та хлопчика з дівчинкою оптом, але вже давно прийшла до висновку, що, кому, кому, а мені точно не варто заводити дітей, не думаю, що здатна стати хорошою матір’ю та і приводити в цей світ, який ти сама ненавидиш, який більше схожий на пекло, ніж на щось хороше, нове життя, прирікаючи його – доволі егоїстична та жорстока муть. Та і не думаю, що існує людина, яка б змогла знищити всю мою невпевненість та сумніви в цьому питанні, замінивши її на бажання піти на таке та бути впевненою в майбутньому своєї сім’ї, особливо невинних життів, особливо у власних силах виростити та захисти, подарувати любов та щастя.

Какаші уважно подивився на подругу, обдумуючи її слова, а тоді прошепотів:

• Вибач.
• Е? За що? Це ж просте питання. Чи може воно теж відноситься до тих, котрі не варто людям задавати, бо вони, типу, незручні? Розслабся, я не знаю, що ти мусиш мене спитати, щоб потім довелося вибачатися. О! – Тейваз знову перевела свою увагу на кіно. – А це, якби я була директором школи!
• Ясно, до дітей тебе не підпускати, бо ти прикінчиш їхню психіку своїми підйобами.
• А Шікамару чудово тримається.
• Бо Шікамару сам кого захоче осадить, а ти ще і не одразу зрозумієш.
• Тааак, Шікамару просто неймовірний. В принципі, чоловіки Нара просто неймовірні! От, якщо повернутися до нашої розмови і прибрати пару нюансів, то ці Шіка – це саме ті чоловіки, кому і народити не шкода. Ні, їм прямо хочеться народити.
• Боюся уточнити, скільки Шікамару років і чи добре в нього закривається кімната на ніч.
• Семпаю! Фу! Не перекручуйте мої слова! Ну, ти дійсно збоченець і вже не впевнена, наскільки прихований.

Какаші схопив декоративну подушку з дивану, одну з тих, що лежали між ними, та вдарив нею подругу декілька раз.

• А мене значить можна лупцювати?
• Мій дім – мої правила.
• О, ні!
• Що?
• Я сподіваюся, це не його подруга пише всі ті листи, аби змусити його визнати перед всіма свою орієнтацію? Це буде жорстоко, хоч і з добрими намірами.
• Нііі, я ставлю на Гріна.

• Думаєш, все так банально? Ой, ні, з технікою батько товаришує точно гірше за мене.
• Та чому? Він же гарний подарунок дружині зробив.
• Презентація фотокарток зі всратими переходами? Послухай мене, Хатаке, та Саймона, якщо тобі когось доведеться вітати когось з весіллям чи його річницею, зроби це хоча б за допомогою відео, окей?
• Ооо, в них є песик!
• Я обожнюю собак, але це точно не та порода.
• Навіть не думай при мені ображати песиків. Жодного.
• А то що? Покусаєш?

В Какаші виникло бажання вкусити характерницю на зло за ногу, яка так влучно досі знаходилася в нього під руками, але він одразу відкинув цю ідіотську, на його думку, ідею.

• Ей! Що за дурня про актора?
• В плані?
• Ну, мені якось він теж снився… Але ж я не гей!
• Ха-та-ке Ка-ка-ші. – із широкою посмішкою проговорила Тейваз. – І хлопці в уявному гаремі, а тепер ще і це. Може, і від бастарда ти також млів? Я мліла, каюсь.
• Та йди ти. – він залоскотав характерниці ступні і вона моментально їх підсунула до себе, знову сівши та підігнувши ноги.

• Та що за дурень, цей головний герой! Як можна було це робити в шкільній бібліотеці і навіть не перевірити?? Одразу видно, що в пацана ОКР немає.

Тут вже Какаші розреготався, що аж відкинувся трішки назад.

• Ей, в тебе там часом не припадок? А то волосся сиве, то може тобі насправді і не двадцять вісім, а, діду?
• З тобою дійсно неможливо дивитися кіно. Це просто ЖАХ!
• Я ж попереджала.

Тейваз спустила ноги, сіла нормально, склавши руки на грудях та ображено втупилася в телевізор.

• Але боюся, – продовжував Какаші, – що інакше я тепер переглядати фільми і не зможу. Це вже буде, немов лише трейлер глянути, занадто неповноцінно.

Характерниця лише покосилася на нього, ніяк не коментуючи, але за хвилину знову почала обурюватися, через сюжет та персонажів:

• Та з яких це пір спалена картопля та зелені банани – це гидота і поганий смак?!
• З… З… Завжди?
• Хатаке, – Тейваз суворо поглянула на друга, – ще скажи, що копчений лосось із шоколадом відразливе поєднання?
• Я б сказав, але в моїй голові навіть би ніколи не виникло такої думки, аби спробувати це, ні, аби вони в тих думках просто стояли поруч.
• Какаші, – характерниця пересіла на коліна на дивані, обличчям до чоловіка, – в тебе є риба та шоколад.
• Не думаю. Але мені вже не подобається до чого ти це хилиш. – нервово ковтнувши, відповів Какаші, повільно повертаючись до подруги.
• А якщо подумати?
• Шоколаду тут точно не знайдеш.
• Нічого, нічого, семпаю, я колись Вас змушу забрати ті слова назад.
• І хто ще з нас виявився прихованим збоченцем.

Тейваз лиховісно усміхнулася та повернулася до перегляду.

• Ааааааа, – характерниця засміялася, – Саймон завів його до бібліотеки, а той сказав, що це хороша секція і я така, ну,… – знову сміх.
• Ну?
• Ой, все. Видно ти малий ще таке знати, потім розповім.

• Я ніколи не сприймав перець за овоч. – повторив Какаші слова за героєм. – Впевнений, що я вже чув це від Ґая.
• Блін, ну, звісно, Блу виявився красенем, а будь би він одним із тих ґіків, я б подивилася на силу почуттів героя до нього, а так кожен може.
• О, боги. Здається, це той рідкісний випадок, коли хлопцеві не личить довге волосся.
• Какаші! А тобі подобаються хлопці із довгим волоссям?
• Та забери ти від мене ці натяки! Досить уже. – почервонівши, обурився друг.
• А я і не натякала ні на кого, але тепер агресивно перебираю в голові всіх довговолосих ніндзя із нашого селища. Ти потрапив до капкану, який сам же і виставив.
• Тейваз! – тепер вже Какаші склав руки на грудях та втупився в телевізор, повністю червоний.
• Ууу, хлопці в плавках. Забороніть хтось хлопцям публічно носити щось менше за боксери.
• Я б сказав, що погоджуюся з тобою, але ж ти знову використає мої слова проти мене.

Характерниця у відповідь лише посміхнулася, а потім злісно замахала руками перед екраном.

• Ну, і мудак цей гг по відношенню до своїх друзів.
• Повний. Хочеш ще чаю?
• Та ні, дякую. Чорт, в цих фільмах зимові свята завжди такі гарні та антуражні, в дитинстві завжди мріяла, що виросту і в мене так само буде, але щось і близько не стояло.
• А як тоді щодо какао? Пряного? По-зимовому?

Тейваз одразу закивала головою на знак згоди, а Какаші не міг не помітити, як, по-дитячому, пропозиції зраділа характерниця.

• Взагалі, кіно занадто ідеальне. – підсумував шінобі в масці.
• Так, гейська казка, але мила. Мені чимось може допомогти тобі на кухні?
• Ні, чим? Тому зачекай, я швидко.

Какаші не обманув. Він і справді швидко приніс два горнятка з ароматним какао з імбирем та перцем чилі, але повернувшись до кімнати застав сплячу Тейваз у кутку дивана з підігнутими під себе ногами.

«І що ж з тобою робити? – роздумував Какаші, ставлячи горнятка на столик. – Залишити на незручному дивані? Вранці ти мене проклянеш, через біль в м’язах, але якщо віднесу на ліжко, щоб самому лягти тут, то можу розбудити. Хоча, в такій же позі я тобі все-одно спати не дозволю, тому і так, і так є ризик виловити тебе зі сну».

Варіант з тим, щоб просто розбудити Тейваз, він навіть і не розглядав.

• Дивно, що уві сні ти не кусаєшся і, навіть, дещо мила.

Характерниця моментально прокинулася, сідаючи, не в змозі віддихатися. Вона досі бачила перед собою ті два велетенських червоних ока та незрозуміле блакитне сяйво довкола них. Холод пробігся по її спині, змушуючи назад вкутатися ковдрою. Лише за декілька довгих секунд свідомість почала прояснюватися, як і незнайома кімната від ранкового, сонячного проміння.

• Ні, такого судженого мені не треба… Поспала на новому місці, як то кажуть.

Тейваз оглянулася довкола і зупинила погляд на стільці біля ліжка, на якому лежали її кофта та штани. Характерниця підняла брови від здивування та подивилася під ковдру.

• Миленько… – нервово ковтнувши, проговорила Тейваз і зрозуміла, наскільки пересохло в горлі. – Ну, хоч Ханина безрукавка на місці.

Вона встала з ліжка, одягнулася та заглянула в найближчі двері, сподіваючись там знайти ванну кімнату, що і сталося. Вмившись, характерниця вимкнула воду та прислухалася.

«Він що, співає?» – Тейваз тихенько направилася до кухні, зупинившись в коридорі, щоб не злякати Какаші і ще трішки послухати його спів, чи щось середнє між ним та мугиканням собі під носа.

«В нього такий гарний голос, немов муркотіння, – характерниця несвідомо посміхнулася, поки стояла опершись об стінку, – але все ж, сам факт того, що Хатаке Какаші – СПІВАЄ! Хех, це дивно і мило водночас».

• Тейваз, це я розбудив тебе?

Характерниця випала з того, що її, виходить, одразу розкусили.

• Я б хотіла сказати, – почала було вона, підійшовши до Какаші, що саме розігрівав вчорашнє какао та підсмажував два шматочки лосося, – що неймовірно здивована почутим, але щойно зловила себе на думці, що, насправді, ти і спів – дуже гармонійно разом виглядають.
• Теж мені, спів. Візьми в моїй кімнаті, біля дзеркала, гребінець, якщо хочеш, а то зараз ти мені нагадуєш страшного привида із епосу.
• Ну, дякую, Хатаке. – Тейваз пальцями ще більше насунула собі волосся на обличчя. – Це саме те, що мріє почути кожна дівчина зранку.

Какаші лише розсміявся, що ледь не пролив какао повз горнятко.

• І взагалі, це навмисно, бо я просто ненавиджу пересікатися з людьми зранку, поки не прийму душ, не вип’ю кави та взагалі, просто зранку і людьми. Мало того, що ти виглядаєш просто жахливо, так ще і люди, а з ними треба розмовляти, а хто взагалі розмовляє перші години після пробудження?
• Уяви, що ми на місії.
• На місії можна вбивати.

Тейваз схопила виделку та жартома приставила її до спини Какаші.

• Хатаке, – прошепотіла вона йому на вухо, – що я робила без штанів в твоєму ліжку?

Він трішки розвернувся щоб бачити її та схопив за зап’ясток, перетягуючи її руку наперед, щоб забрати виделку, але Тейваз не відпускала її, тому врізалася Какаші в спину.

• Ну, якщо кому і треба жалітися, – він іншою своєю рукою забрав виделку, поклав її на стіл, але зап’ясток все ще не відпускав, – то мені, адже хтось спав в теплому ліжечку, а хтось на незручному дивані. І, по-друге, то вже вибачай, але в вуличних штанах в своє ліжко я нікого не пускаю та і не зручно в них було б спати.

Какаші відпустив руку, взяв тацю з напоями та їжею, досипавши ще рису, і розвернувся до подруги.

• Сподіваюся, ти не проти зі мною поснідати, хоч кави в мене точно немає, але якщо хочеш, можеш спочатку скористатися моїм душем.
• Не комфортно приймати душ в незнайомій оселі, я і до Нара довго звикала.

Какаші поставив все на стіл для трапези та підсунув Тейваз до нього, бачачи її нерішучість в тому, чи залишатися, чи краще не зловживати гостинністю.

• Ти ж нас не отруїш, Хатаке? – запитала характерниця, саме перед тим, як скуштувати перший шматочок риби.
• Ну, чесно кажучи, всі, хто їв мої страви, давно вже мертві.
• Це неймовірно, Какаші!

Чоловік дещо спантеличено поглянув на подругу.

• Ну, тобто, їжа, не померлі. – риба ледь не стала в горлі характерниці. – Добре, це не найгірше, що я говорила в своєму житті чоловікам.
• Здивуй.
• О, боги! Це майже найкраще какао в моєму житті, що я пила.
• Та прям таки, але яке тоді найкраще?
• Моє. Приготовлене якось на хмільну голову. – Тейваз ніяково посміхнулася.
• Угу, отже споїти тебе та змусити приготувати какао, так і запишемо.
• Та, ну, тебе. А щодо чоловіків, то я колись погодилася на побачення з одним, який був набагато старшим за мене і я вже знала, що він розлучений, має дитину, і що саме дружина була ініціатором розтавання, а на самому побаченні… Хоча, чесно кажучи, я його так відмовляюся називати, що тоді, що зараз, це просто була зустріч, як на мене, я в принципі ніколи не була на побаченні, але повернемося до теми. Отже, на тій зустрічі я дізнаюся, що в нього ще була перша дружина і питаю, що ж він такого із жінками робить, що вони тікають від нього, як шалені? А він: ну, вона померла. І я така подумки: і як же мені зараз провалитися, крізь землю? – Тейваз поглянула на кам’яне обличчя друга. – Я знову забагато мелю зайвого?
• Що? Е, ні, просто, я це все уявив і не знав, яку емоцію мені відчувати: жалість до тебе, сміх чи співчуття до нього. А що для тебе побачення?
• Ну, не знаю… По-перше, це має бути людина, до якої ти вже знаєш, що хоча б щось відчуваєш, якусь симпатію чи хімію, а по-друге, щось таке, як в кіно та книжках, але ж на те вони, певно, і книжки, щоб з реальністю не пересікатися? Какаші, ну, от розкажи про свої побачення.
• Якщо так подумати, тоді в мене теж не було побачень.
• Але ж щось кумедне теж же мало бути? Чи в ідеального ніндзя і побачення, чи там, зустрічі із дівчатами, теж ідеальні?
• Краще жуй їжу ретельніше.
• Добре, татку.

Зараз Какаші і не міг згадати, коли востаннє з кимось ділив власноруч приготовлену їжу, але спіймав себе на думці, немов так вони, разом з цією чужинкою, снідали завжди. Чомусь, від усвідомлення цього стало доволі сумно та самотньо і чоловік вирішив сховатися за чашкою какао.

• Дякую, Какаші, – стоячи біля дверей, промовляла Тейваз, – тобі за те, що склав мені компанію. Ну, за переглядом фільму, і за рибку із смачнючим какао. Не знаю, звідки воно в тебе, але я неймовірно сумувала за ним у Листі.
• Інколи, виникає бажання притаскати щось чудернацьке з місій додому, он, тебе навіть зумів притягти до себе, після місії із супроводу.

Какаші посміхнувся, а Тейваз назвала його бовдуром.

Тільки-но характерниця відкрила двері, як перед її обличчям виник чи то розлючений, чи то ображений Ґай, відштовхнув її трішки в бік та зайшов до квартири.

• Як це розуміти, Какаші? Ти знайшов собі нового суперника?! Я більше не твій одвічний суперник?

Ґай відвернувся та задер підборіддя, а Какаші з Тейваз здивовано переглянулися.

• Ти про що, Ґаю?
• Я бачив, як ви з цією зрадницею, – чоловік вказав на Тейваз, – вчора бігли навипередки! Всі бачили і в мене є свідки. Скажи, чим я заслужив такого ножа в спину?
• Ми не бігли навипередки. Ми не змагалися. Я просто хотів помститися Тейваз за її капость. Тейваз, – Какаші благально поглянув на подругу, – скажи йому, що все так і було. Що ти облила мене водою і я таки потім закинув тобі землі за виворіт.
• Семпаю, – з награною здивованістю промовила характерниця, – я не знаю про що ви, але я б жодному чоловікові такого б не дозволила зробити і вже точно б не пробачила. Тому, про що ви таке говорите? Дитячий садок якийсь.
• Какаші, не прикривайся дівчатами!
• Тейваз?
• Нічого не знаю, хлопчики, розбирайтеся самі.
• Тейваз!

Характерниця лише встигла вийти, знизати плечима та посміхнутися, перед тим, як перед її очима закрилися двері, після того, як Ґай схопив друга за водолазку та поволік в глиб квартири.

• Ранкове змагання!
• Я тобі за це помщуся, невдахо!

Долітало до Тейваз вже з-за дверей, поки вона реготала під ними.

 

Глава чотирнадцята

 

«Де би не тусила,

То не моє місце сили,

Ви спитаєте: Чому?

Я вам зараз розкажу:

Я прибула з митой головою,

Щоб до її серця була мені воля!

Але, що ти в біса за коханка,

Якщо не цілуєш мене на світанку?..», –

Tember Blanche – Вечорниці.

 

Грудень.

Минув вже рік, як Наруто (14)

покинув Листя та дев’ять місяців

від появи чужинки (25) в селищі.

Хана, ніжачись з кузиною у ліжку, переплітала їхні пальці та обережно погладжувала руку коханої, поки Тейваз читала черговий історичний роман і коментувала дії героїв та стиль автора від сторінки до сторінки.

• Ну, скажи, ну, нащо мені три абзаци опису всіх деталей одягу принцеси? Нащо? Просто, як це впливає на сюжет, на війну? Добре, авторко, ти молодець, ти дослідила, видно, купу архівних матеріалів щодо моди того часу, але нащо це мені? Я не хочу читати про її сукню та скільки там було вишивки, я хочу інтриг та майстерних вбивств!

Хана вкусила характерницю за плече, а потім сіла на неї верхи, відібравши книжку.

• Ей!
• Пішли вже снідати?
• Там залишилося дві сторінки до кінця глави.

Тейваз потягнулася за книжкою, яку кузина встигла покласти на тумбочку біля ліжка, але Хана схопила характерницю за руки та притисла їх до ліжка, збираючись поцілувати свою кохану.

• Е, ні, – відвернулася Тейваз, – я ж просила, спершу душ, зубки, потім обмін оцим всім вашим біологічним.
• Ти така в мене романтична. – сумно видихнула куноїчі, все ще тримаючи кузину за руки та сидячі на ній.

І саме цієї миті до кімнати відкрилися двері, через які влетів розкуйовджений Кіба:

• Ви не бачили… – хлопець зупинився на пів фразі та зміряв сестер повним осудження поглядом. – Ні, краще я б зараз нічого не бачив. – він розвернувся виходити.
• Ой, – не витримала Хана, – можна подумати ми не знаємо, чому ти майже все своє життя сохнеш по Хінаті!

Хлопець повільно повернувся в бік сестри.

• А це тут до чого? По-перше, я не сохну по Хінаті…
• Ага, – перебила Хана, нарешті злізши з Тейваз та ставши біля ліжка, – розказуй.
• А по-друге, до чого тут Хіната? Навіть, якщо ми припустимо, що це правда, до чого тут Хіната?
• Не корч із себе праведника, Кібо. Мене порядком вже дістали твої косі погляди на мене, весь час, коли ти бачив мене з дівчиною.

Тейваз добре так очманіла, адже це вперше, коли вона застала сварку своїх кузенів, характерниця, в принципі, вважала їх стосунки ледь не ідеальними, як для брата та сестри.

• Та нічого я не маю проти того, з ким ти спиш.
• Я знаю. Ти злишся на мене, бо я це не приховую, бо я з легкістю прийняла себе, а ти боїшся матері!

Кіба в одну мить став цілковито червоним, але Тейваз не була впевнена то через злість чи сором.

• Хано, ти не думаєш, що ти дещо перегинаєш?
• Замовкни і не лізь. Інколи, мені здається, що ти також далеко не краща за нього в самообмані.
• Хано?

Тейваз не раз, будучи наодинці з кузиною, згадувала той епізод з Ґенмою, порівнюючи їх. Вона не могла викинути з голови, яким наполегливим, навіть, дещо грубим був шінобі, коли Хана навпаки, завжди випромінювала ніжність, обережність. Ні, вона сама по собі була уособленням ніжності, мов квітуча алея із сакур чи гліцинії навесні, повна протилежність нахабному та зухвалому Ґенмі, хоч обидва чудово знали, що треба робити з жінкою, але зараз… Тейваз була здивована бачити такою Хану. Можливо, подумалося характерниці, вона насправді ніколи і не знала її, можливо, Хана також, як і сама Тейваз, все ж не змогла відкритися та впустити когось до своєї душі.

«Певно, я забагато надумала. Забагато зайвого вирішила по відношенню Хани до себе» – останнє, що подумки встигла сказати Тейваз, поки розлючене обличчя кузена не виникло перед її власним.

• Ти їй все розповіла! Ти обіцяла!
• Я нічого не казала. – Тейваз справді зараз злякалася, вона дуже боялася втратити довіру брата, якого тільки віднайшла. – Нічого. Чесно…
• О, то ви не лише собі брешете, а й разом від мене секрети маєте?!
• Хано, що на тебе найшло?

Але кузина проігнорувала питання та звернулася до Кіби:

• Мені ніхто не потрібен, щоб зрозуміти, що коли ти тонеш в очах Хінати, то, насправді, думаєш геть про інші очі. І малюєш їх в своєму блокнотику, а не Хінатині. О? Звідки я знаю? Бо вже не раз переховувала його від мами, захищаючи секретики свого молодшого братика, чекаючи, коли він буде готовий довіритися мені та поділитися зі мною, але виходить, сестра, яку він знає все своє життя програє перед дівчиною, з якою він познайомився лише дев’ять місяців тому! А, стоп! А чому дев’ять то? Може ви в перший же день любовними секретиками обмінялися?

Вуста Кіби ще тремтіли від злості, але очі поступово почали наповнюватися сльозами, які йому все ніяк не вдавалося відвести від сестри.

• Ти… Ти… – хлопець хотів випалити якусь образу прямо в обличчя Хані, але натомість відчував, як все стискається в грудях. – ТА ПІШЛИ ВИ ВСІ ДО ЧОРТА!

Кіба вибіг геть, грюкнувши дверима, а Хана лише пирхнула та впала на ліжко.

• Біжи за ним.
• З чого б це?
• Ти геть не боїшся?
• Він дурник, а не ідіот. Нічого з ним не буде. Хочеш, сама і біжи, він видно тобі більше довіряє.
• Хіба ти не розумієш? По-перше, я теж сама випадково дізналася, а по-друге, саме тому, що я йому чужа, а не жила з ним все його життя, він і розказав мені, бо розчарувати мене, на відмінну від тебе, а тим паче Цуме, неможливо, бо я його тільки пізнаю, для мене він чистий аркуш, сповнений несподіванок. А він сам себе прийняти не може, то чому ти вважаєш, що він не боїться, що ви його нового ніколи не приймете?
• Абсурд. Немов він не знає про мою орієнтацію.
• Таку саму, як і у чоловіків?
• Що? Що ти верзеш?
• Ти любиш дівчат, ти користуєшся популярністю серед дівчат, ти майбутня голова клану, ти для нього ледь не основний еталон мужності, а тут він зі своїми, типу, не правильними та слабкими почуттями.
• Більшої дурні я не ще не чула. І я не еталон мужності, якщо погано помітила, то я жінка і не треба силу прирівнювати до мужності.
• То піди це і поясни хлопчику-підлітку, який з дитинства хоче всім показати, який він справжній чоловік. Та він скрізь меле про Хокаґе лише, через бажання довести всім, що він сильний і що ніхто не в праві в ньому сумніватися, що він не номер два, а виключно номер один. Так, ти класна сестра і завжди його підтримувала, і з того що я бачила, це завжди робила ще і Хіната, дівчинка, якій самій же підтримки та визнання від сім’ї не вистачає.
• У Кіби є визнання його сім’ї!
• Та ну? Чого ж тоді він так боїться? Чого він навіть собі не здатен зізнатися?
• Бо йому визнання від самого себе не вистачає… І тільки.

Хана закрила обличчя долонями та застогнала в розпачі, як їй здалося, на цілу вічність.

• Привіт. – старша Кібина сестра залізла на дах їхньої оселі та сіла поруч із братом. – Будеш? – вона простягнула йому печиво із шоколадними крихтами.
• Ні. Я вашу дівчачу недоїжу не їм, ти це прекрасно знаєш.
• То поясни мені, будь ласка, ще раз, чому ти вважаєш солодощі – дівчачою їжею?
• Питаєш так, немов ми з тобою росли не разом.
• Ти довго ще будеш згадувати той мамин торт на честь твого вступу до Академії Ніндзя?
• Торт… Лише наша мама могла назвати три велетенських стейки, зліплені соусом теріякі, тортом.
• Але було смачно.
• Але я хотів торт… Шоколадний, з купою вишень та…
• … та кремом із вершкового сиру. – закінчила за брата Хана, обійнявши його. – Так, мама вже майже десять років його не готувала. Здається, вона саме тоді сказала, що справжні шінобі їдять м’ясо, а чоловіки тим паче.
• А солодощі для беззахисних дівчаток і маленьких діток.
• Але ж ти розумієш, що це повна маячня?
• Типу, але ні. Думаю, мама права. Не помічав я крутих ласунів. Навіть вчитель Какаші, він не любить солодке.
• Знаєш, в мене був однокласник, щоправда не довго, який в 7 років закінчив Академію, а в 11 вже вступив до Анбу. – Кіба здивовано поглянув на сестру. – Він був справжнім генієм, з його успіхами та оцінками ніхто не міг зрівнятися, але встояти перед солодощами йому було взагалі не до снаги.

Хана всміхнулася до брата та розкуйовдила йому волосся.

• Хто він? Де він тепер?

Хана лише трішки підняла в усмішці кутики губ, а Кіба вже зробив свої висновки та не розпитував далі.

• Що, більше не вважаєш, що ласунчиком можуть бути лише беззахисні дівчата?
• Все одно, цей твій однокласник звучить, як якась вигадка, як легенда.
• Ну, десь нею він і є… – Хана, спустошеними на мить очима, подивилася у небо. – Але, навіть, якби солодощі і були дівчачою їжею, то, що ти маєш проти дівчат і хіба відкусивши смачнючі, домашні смаколики, які власними руками пекла твоя сестра, ти раптово перестанеш бути чоловіком? Щось відвалиться? – вона покрутила тарілкою перед носом у Кіби та сама взяла і почала жувати печиво.
• Дівчата – це дівчата, а хлопці – це хлопці.

Хана, жуючи, осудливо поглянула на брата і він вирішив не договорювати.

• Але хто в нас ночами тирить шоколад та мочі, а?
• Стадо своє спитай. І так, якби я був генієм… Ні, от коли стану Хокаґе, тоді щодня їстиму вишневий торт і ніхто не посміє засумніватися в моїй мужності!
• Що ж ти до неї так причепився… Мужність, мужність. Кібо, ти вже народився чоловіком і що б ти з собою не робив, якби ти себе не поводив, ти назавжди ним залишишся. Кожний чоловік – мужній, а кожна жінка – жіночна. Цього неможливо змінити ні їжею, ні одягом, ні орієнтацією.

Кібу аж перекосило від останнього слова і він скинув з себе сестрину руку.

• Нормальна в мене орієнтація!
• Так. Ненормальних не існує.

Хлопець підірвався на ноги.

• І так, я любив Хінату, але зараз це значення не має, її думки повністю забиті Наруто. Його вже рік немає в селищі, а вона все одно лише про нього і говорить! Наруто! Наруто! Наруто! З її серця я ніяк і нізащо його запах не виб’ю! Це доведеться вже визнати.
• Кібо, – сестра підвелася та стала поруч, – зрозумій, щоб ти не робив, щоб не обрав, кого б не кохав, ти все одно залишишся справжнім чоловіком. – Їй здалося, що вона помітила сльози в очах брата. – І я тебе завжди любитиму, і мама, і твої друзі, якщо вони справжні ті друзі, а якщо повні йолопи, то кому вони треба? Хочеш, – Хана поклала долоню на щоку хлопця, – я сама спершу поговорю з мамою?
• НЕМАЄ ПРО ЩО ГОВОРИТИ!!! Хінату я люблю, тому і бішуся! Її очі! Її!

Кіба грубо відкинув руку сестри, зістрибнув додолу та побіг у невідомому напрямку.

***

• Коли ми бачились востаннє, теж йшов сніг. Пам’ятаєш? – Неджі сів на коліна та поклав білу лілію на холодний, злегка вкритий кригою камінь. – Вибач, що ніколи не приходив. Насправді, я давно тебе пробачив, але… – хлопцеві зціпило на якусь мить зуби, – але до батька я теж не навідувався.

Неджі прибрав рукою сніг із маминого імені.

• Я впевнений, ти любила мене. Ти ніколи не давала в цьому сумніватися, крім того дня. Хоча, я також був впевнений, що і батька ти любила, та ти кинула нас. Так я думав все дитинство. Але, якщо подумати зараз, ти просто нарешті вчинила з власної волі, ти ніколи не хотіла виходити за батька, просто була ідеальною для чистокровного шлюбу Х’юґа, а в клані не зважають на твою думку, на твої мрії. Я дізнався про це лише декілька років тому і пообіцяв собі, що ніколи не одружуся з дівчиною, яка кохатиме іншого, якби того не хотів клан, якби я того не хотів, мамо.

Хлопець поглянув на сірі хмари, які були під зав’язку набиті снігом і збиралися вкривати землю Вогню своїми цілунками ще найближчі декілька днів, як зараз вкривали бліде обличчя Неджі, залишаючи холодні краплини на його щоках, віях, вустах.

• А я ж зненавидів сніг і ненавидів багато років, хоч насправді ніколи так й не переставав його любити і, о, Боже, бачила б ти зараз свою племінницю! Вона так само прекрасна, як і цей перший, незайманий снігопад. Хоч і не знає про це. Так само, як і він, може стати сильною та небезпечною. Хоч і не знає про це. Я зроблю все, аби вона повірила в себе, аби вона поглянула на справжню себе, як той хлопчик, що зумів ще в дитинстві цілковито заволодіти її добрим серцем, зробив це зі мною. Відкрив мені очі. Показав, що я досі, що я завжди любив сніг.

Неджі посміхнувся, хоч ця усмішка і була сповнена болю, але від неї віяло легким, осіннім теплом, та опустив очі назад до могильної плити.

• А знаєш, на біду всього селища, воно має ще одного такого ж дурника, як і того, що обійшов мене. Я бачив його і раніше, хоч познайомилися ми вже на іспиті на чуніна, але я завжди дивився на нього, як на непотріб, так само, як і на Наруто. Боюся, що я дивився так на весь світ, після того, як батько віддав своє життя. Для мене були лише варті уваги суперники та сміття. Мамо, невже і на Хінату я так дозволяв собі дивитися? Інколи, мені здається, що я не приходив сюди, щоб і на вас так не поглянути.

Хлопець сильно зажмурив очі, аби не дозволити сльозам проявитися на них.

• Так, от, – Неджі засміявся, щоб не плакати, – той дурник, в нього стільки неприборканої енергії, стільки сонця в очах, в його посмішці та безглуздя в голові, що поруч з ним хочеться бути спокійним. Ні, ти можеш дозволити бути собі спокійним і саме не стримувати себе, не контролювати, а просто бути, по-справжньому. Те, що я ненавидів в людях, в ньому, те, що засуджував, тепер мене змушує просто забутися в думках, просто ні про що не думати, коли він поруч. Навіть, коли він веде себе, як повний кретин, мені все ще хочеться залишатися біля нього і не повертатися до світу реального. Хіната поруч з Наруто починає вірити в себе, бути сильною, навіть, коли ще не була до цього здатною, а мені поруч з Кібою хочеться бути… – Неджі задумався, згадуючи їхню вилазку до сусіднього селища, – хочеться просто закрити очі і довіритися, бути поруч. Можливо, це не правильно відчувати щось одночасно до двох, але ці почуття, вони такі однакові і такі різні водночас. Я в них різний, але і там, і там справжній, щирий. Мої почуття щирі.

Неджі засміявся.

• Але боюся, ні, там, ні там, мені нічого чекати. Одне сонце, яке світить не для мене, інше випалить все довкола себе, разом із собою, якщо тільки дозволити собі підійти занадто близько. Та і яка різниця? Я не відчуваю розпачу за те, що ніколи не побудую з кимось спільне життя. Цього далеко не кожен потребує, щоб бути щасливим. Інколи вистачає просто жити і головне, власне життя, із власними рішеннями, достатньо просто бути поруч з близькими чи споглядати за ними здалеку. Я і так ніколи не думав, що колись скажу подібне, заговорю про почуття. Не думав, що взагалі про подібне задумаюсь раніше, ніж матиму право випити алкоголь. Закоханість – це ж так не серйозно і на неї точно не варто витрачати свою юність. – Неджі ще сильніше почав сміятися. – Навіть я вже про юність заговорив. Ох, вчителю, ви таки пробралися і до мого мозку. Ну, якщо подумати, на дівчат, всяку дурню романтику з ними, я то і справді час свій не витрачав, як і думки чи мрії. … Ну, типу.

В одну мить усмішка та безтурботність зникли з обличчя хлопця, поступившись серйозності та холоду.

• Дякую, мамо. – Неджі ще раз провів долонею по надгробку. – Я б сказав, що сумую за тобою, але насправді, я навіть не пам’ятаю твого обличчя. Вибач ще раз, що не приходив, але обіцяю, тепер я робитиму це щороку з першим снігом до кінця свого життя, ще багато-багато років, можете десятиліть. А колись познайомлю тебе зі своїми племінниками, впевнений, що в Хінати будуть чудові діти, і ми приноситимемо тобі вже не лілії, а наші з тобою улюблені, сонячні квіти. Сьогодні просто все так спонтанно, я не знав, що опинюся тут, а в квітковому соняшників не було, але я обов’язково всі наступні рази замовлятиму їх, проте і не знаю, як здогадаюсь, коли піде сніг. Хоча, Хіната завжди вгадувала погоду, думаю, і з нашим соняшником вона допоможе. От, побачите з батьком, тепер я завжди буду поруч.

***

Зайшовши до кабінету П’ятої, Тейваз вже почала сумніватися чи Цунаде хоча б інколи дозволяє собі піти відпочити раніше, ніж сяде сонце.

• Доброго вечора, пані Хокаґе. – вклонилася Тейваз і якраз цієї миті до кабінету увійшла Хана, з якою вони не бачилися із самого ранку, та також привіталася із Цунаде.
• Я не хочу, – почала П’ята, – щоб ви це сприйняли за наказ, але в мене немає вибору. Точніше, Хано, вибір є в тебе. Тейваз, я дуже сподіваюся на твоє розуміння. Вирушати треба завтра, завдання легке, але дівчаток я туди не пошлю. Із дорослих та при виконанні в селищі лише ви.
• Це ті завдання про які Ви мені розповідали в лікарні, я правильно розумію? – Цунаде кивнула. – Ніяких проблем, я вже казала.

Хана несвідомо поглянула на кохану, а потім втупилася у підлогу.

• Взагалі, – продовжила Цунаде, – спокушати когось буде не обов’язково, головне зібрати інформацію. Просто, є вірогідність, що інакше цього не зробити, крім того, ви ніяк не маєте видати ні себе, ні тим паче селище. Я хочу послати двох куноїчі для їх же безпеки, бо чоловікові туди не пройти. Ще один шінобі буде супроводжувати, допоки це буде можливим, та про всяк випадок, якщо операція зірветься, тоді він втрутиться і допоможе вибратися. Хано? Я пам’ятаю твоє прохання, але або так, або Тейваз йтиме одна. Звісно, є варіант замаскувати когось із шінобі-чоловіків, але якщо запідозрять і їх розкриють, врятуватися буде складно.
• Звісно я не пущу її одну. І в першу чергу я роблю все заради селища, а потім вже заради себе. Я йду.
• Хто нас супроводжуватиме? – чомусь Тейваз було соромно дивитися в очі кузині.
• Какаші, та і думаю він добре поладить з Ханиними трійнятами, поки вони чекатимуть на вас у засідці.
• А яку інформацію ми маємо зібрати і звідки?
• Це я все передала вашому командирові, він і роз’яснить, бо в мене вже язик заплітається і, на жаль, не від саке.

Цунаде втомлено посміхнулася, а дівчата побажали доброї ночі та покинули резиденцію.

• Ти колись приймала участь у розвідницькій операції? – поцікавився Какаші у подруги, коли вони вже більше, ніж півдня, були в дорозі.
• Пластуни.
• Що? – не зрозумів шінобі в масці, Хана теж звернула увагу на розмову.
• В козаків та характерників був особливий підрозділ із пластунів, їх навіть навчали окремо у, так званому, пластунівському курені. Туди відбирали лише учнів, які відмінно себе показали на перших роках навчання, щоб зробити із них вуха та очі козаків. Якщо так подумати, я колись не правильно виразилася, прирівнявши козаків до самураїв, а характерників до шінобі. Насправді, це все козаки, але серед нас трапляються характерники, цілителі, пластуни тощо. Хоча, останніх теж можна розділити на звичайних, але ідеально натренованих, та тих, котрі мають особливі надприродні здібності чи їх здібності можна застосувати найкраще для розвідки.
• Чим більше ти відкриваєш таємниці свого світу, тим більше я розумію, які вони з нашим різні та одночасно до жаху подібні.
• Ем, таємниці свого народу та своєї землі. Я б не сказала, що інші країни, по той бік гір, теж мають так багато спільного.
• Та люди скрізь однакові, певно ж. – припустила Хана. – Однаково знаходять спільну мову, якщо хочуть, однаково розпочинають війни і однаково придумують, як з людини зробити досконалий інструмент для них. А сильно одні пластуни відрізняються від інших?
• Ну, – продовжила Тейваз, – козаки-пластуни, які не змогли підкорити собі життєдайну енергію, вміли просто надовго завмирати в одному положенні, практично зливаючись із оточенням, витримувати при таких умовах і холод, і спеку, все заради того, аби добути необхідну інформацію. Крім цього, звісно, досконало володіли зброєю, бойовими танцями, зналися на законах природи. Але для більшої зручності та ефективності операцій, звичайні пластуни могли використовувати незвичайні, магічні артефакти, наприклад, верцадло. Зовні, звичайне люстерко, але яке в руках господаря слугувало і компасом, і зоряним атласом, і мапою, і вікном за десятки кілометрів, і дверима туди ж, ну, і звісно, зачіску теж поправити можна було.
• Тобто, користуватися ним могла лише одна людина, котрій воно належало?
• Так. Щоб, якщо що, у ворогів було менше доказів на руках для звинувачень у шпіонажі. Крім того, якщо козак-пластун і міг підглянути на велику відстань, що відбувалося у ворожому таборі, то лише козаку-характернику до снаги було перенести когось туди чи самому несподівано випірнути в епіцентрі ворога, заставши його зненацька. Але, зараз це доволі рідкісна річ, адже майстрів, що здатні виготувати нове верцадло не існує, як мені відомо, а всі старі майже втрачено.
• То за своєю далекозорістю, назвемо це так, воно чимось подібне до б’якуґану? – запитав Какаші.
• Не зовсім. Випірнути, то не було метафорою. Ти дивишся чи заходиш до дзеркала, але вікном чи дверима слугуватиме вода: від моря до чаю, значення не має. Але, в морі легко загубилися, а якщо не розрахуєш малі розміри дверей, то просто пропадеш десь між світами. І під цими світами, я маю на увазі паралельні, не наші. Інші простори.
• Але ти сказала, що верцадло схоже на люстерко, тобто маленьке?
• Зайти легше, ніж вийти. Так само, як проникнути на ворожу територію легше, ніж непомітно її покинути. Крім того, можна подорожувати і між маленькими дзеркальцями, але кухоль з водою чи калабатина десь на конюшні – це не магічні предмети, доведеться рахуватися з ними.
• Ти знала тих, хто не повернувся? – поцікавилася Хана.
• На жаль. Також пластуни-характерники здатні не просто подовгу лежати десь в крижаній воді, вони здатні жити на дні тієї ріки та мандрувати ним, а особливі майстри ще і перетворюватися на тварин, птахів, кущі, читати думки, наносити удари всім тілом, розвивати неймовірну швидкість та ухилятися, точніше сказати, пропускати повз себе зброю та будь-що в принципі, тобто робити якусь частину свого тіла безтілесною.
• Останнє цікаво, але щодо тих же кущів, у нас це і в Академії можуть.
• Не вихваляйся! – Тейваз штурхнула друга в плече, що він аж трішки зійшов з дороги. – Я дуже за вас, чакристих, рада. У нас на це йдуть роки і ми не крадемо у дітей дитинство, що найголовніше, за дуже рідкісними випадками когось приймають в учні раніше 15-16 років. Та і в принципі, щоб збагнути всі ці таємниці необхідний не лише час, але і свідомість сформованої, хоча б частково, людини. Хоча часу, зусиль треба все ж неймовірна кількість, але хто зуміє вивчити повністю чи хоча б на половину мистецтво Триглава – триєдність всесвіту, – стане практично непереможний воїном, далі лише бог. Як любив повторювати мій перший вчитель, ті, хто опанували все: рука – блискавка, а нога – грім; рука – меч, а нога – молот. Але от Мамай також завжди додавав: до булави треба й голови, натякаючи про мою нелюбов до ретельного вивчення теорії та її багаторазового повторення.
• А ти закінчила навчання?
• Ні. Я освоїла сили природи, бойові мистецтва, пару фокусів і продовжила свій шлях далі, і от я тут.
• А чому? – стояв на своєму Какаші. – Чому ти зупинилася на половині? Чому не досягла вершини?
• А це її улюблене заняття, як я бачу. – закотила очі Хана. – Зупинятися на півдорозі та тікати, не даючи собі навіть шансу спробувати досягти вершини. Один в один, як і в сексі. Інших проведе всім шляхом, сама з’їбеться на першому ж повороті.
• ХАНО!!!

Тейваз просто випала від почутого, а Какаші не знав розреготатися йому чи зашарітися на смерть.

• Якого чорта, Хано?!!!! Нащо ти це бовкнула?
• Що? – здивувалася кузина. – А від коли ти в нас така сором’язлива стала з друзями при розмовах про секс? Абсолютно на тебе не схоже.
• Тобі дуже-дуже пощастило, що я маю до тебе сильні, теплі почуття.

Тейваз прогарчала та прискорила крок, аби відірватися від команди.

• Хей, ти чого? – награним голосом крикнув Какаші їй у слід. – Чи просто знову тікаєш по дорозі, невдахо?

Чоловік навіть не встиг помітити, коли Тейваз склала печатки та направила на нього, зупинивши перед самим обличчям, з десяток кам’яних кунаїв, більше схожих на наконечники стріл.

• Бачу, – визнав він поразку в старій суперечці, – ще одну стихію ти таки засвоїла.
• Кожну.
• Що, скрізь по такому дитячому садочку? Маленькі камінчики – це все, що ти можеш?
• Так. Але мені більше і не треба, як я казала, вважай, я маю нескінченний запас холодної, точніше кам’яної, але від того не менш гострої, зброї та запальничку, яку можна забувати заправляти перед місією. З вітром, щоправда, досі жорсткі косяки і хоч радіус ураження став точнішим, та все ж завеликим, щоб застосовувати його поруч із товаришами.
• Добре-добре, я більше не називатиму тебе невдахою, тільки опусти їх вже.

Какаші пальцем доторкнутися до одного з камінців, прибираючи його подалі від свого ока, та порізавши палець, перевірив, ненавмисно, що вони дійсно були доволі гострими, як тоненьке лезо для бритви. Хана, натомість, весь цей час мовчки стояла та уважно споглядала за своєю дівчиною і командиром.

• Але, я все одно вважаю це величезною дурістю! – сказав Какаші, коли вже команда продовжила свій рух і він порівнявся з Тейваз. – З таким то потенціалом ти маєш довести до ідеалу, хоча б одну стихію, розумієш? Не лінуватися, не відступати, а завершити вміння перетворювати чакру на стихію та керувати нею. Ти мусиш не зупинятися на простецьких техніках, а взятися за серйозні, скільки б труднощів це в тебе не викликало.
• Не мушу.
• Максимально осуджую. Чи ти може тікаєш постійно від усього, бо боїшся з чимось, наприклад, не впоратися, а легше звинувачувати себе в тому, що здалася, ніж в тому, що нездара? Хоча, ні, боїшся, але чогось іншого, бо інакше чому б тікала під час, кхм, сексу, – характерницю аж перекосило від злості, – або і те, і інше, і ще щось. – продовжував роздумувати Какаші, водячи по підборіддю. – В будь-якому разі, таки осуджую, не невдахо.
• А мені байдуже, Хатаке, що ти там про це все і про мене думаєш. Тобі ніяк не вплинути на це моє рішення, зрозумів?

Характерниця пропалила його поглядом і знову чкурнула вперед.

• Що це з нею?
• Сама офігіваю дещо… – відповіла Хана. – Не могла ж вона так розізлитися, через те, що я тобі скала? Ви ж друзі і вона доволі розкута в розмовах.
• Хм, мені здається чи вона так і не відповіла на моє запитання?
• Виходить, Тейваз і несвідомо теж уникає прямих відповідей.
• Доженеш її, скажеш, що за півгодини, певно, зробимо привал?

Хана кивнула всміхаючись, але вирішила спочатку задобрити кохану трійнятами, бо Тейваз останні місяці вже перестала уникати собак, а навпаки почала знову проводити з ними багато часу:

• Давайте, братики Хаймару, вперед! Лише ви можете впоратися з цією надскладною місією.

Інузука добре знала місцевість, через яку пролягав їх шлях, тому запропонувала пройти трішки далі, адже десь тут мало бути невеличке гаряче джерело, що саме те для вдалого перепочинку. І ось, коли сонце вже скоро мало готуватися йти на спад, команда розбила табір, а Какаші, як зазвичай, облюбував собі високу гілку на найближчому дереві та прийнявся до читання, паралельно погризуючи зимову грушу, сік з якої все ніяк не хотів припиняти стікати по руці шінобі, змушуючи постійно його злизувати, поки той не встиг заляпати весь одяг та книжку.

Перегорнувши сторінку, Какаші почув хлюпіт води і лише зараз помітив, коли розвернувся, що вид з дерева виходить на те саме гаряче джерельце. Там він побачив Тейваз, яка стояла оголеною спиною до нього, а довкола неї розходилися кола по воді від стрибка перед цим.

«Відвернись вже нарешті, придурку, хоч нічого чітко майже і не видно, лише силует, але відвернись. Відвернись. – сам на себе нагримав подумки чоловік, але не зміг прибрати погляду від подруги, що саме вирішила чи то освіжитися з дороги, чи то зігрітися. – Хатаке Какаші, відверни свої збочені очі геть. Ти хоч завжди розумів Джіраю, але ж ми його ніколи не підтримували, навіть навпаки, та, блядь…» – Какаші саме хотів знову зосередитися на читанні, але тут помітив, як біля характерниці випірнула Хана. – «Не треба…» – чоловік відчув, як в нього пересохло в роті та запалали щоки.

Хана впритул наблизилася до кузини та пристрасно поцілувала її, обплівши руки довкола шиї Тейваз.

«Так, все! На це ти точно ніякого права дивитися не маєш!» – визвірився про себе Какаші, збираючись негайно відвернутися, але абсолютно досі не рухаючись. Раптом, його книжка полетіла до низу, чим змусила його нарешті відвести погляд.

З землі на чоловіка дивилися шість очей, що буквально світилися злістю.

• Ні. Ні. – Какаші замахав до трійнят руками, помітивши, що невідомо коли, повністю розчавив грушу в пюре. – Тільки не думайте гавкати! Тихо, тихо, хороші песики. Я і так вже злазив, ви ж бачили, правда? Прошу, не гавкайте, не треба мене палити, будь ласка. – Старший із Хаймару оскалився. – Це просто непорозуміння. Я випадково, тут опинився.

Какаші, із сильним рум’янцем, зіскочив з гілки та приклав палець до губ, несвідомо, одразу злизавши з нього залишки розчавленої, але, все-одно, достобіса солодкої, немов медової, груші.

• Хороші песики, хороші. Це чесно просте непорозуміння. Тихенько, вони ж приб’ють мене, якщо взнають. Проти двох розлючених жінок із Листя, навіть ніяке доуджутсу не допоможе. Я і сам себе приб’ю, хороші песики.

Какаші обережно підняв книжку з-під лап трійнят і сів біля багаття від гріха подалі, досі присоромлений собою ж за власний вчинок, але не в змозі викинути так просто побачене з голови.

• Я жалюгідний. – прошепотів, опускаючи голову між колінами, шінобі в масці.
• Гав!

Хоч Тейваз і відповідала на поцілунок, і проявляла активність, даруючи свою ласку дівочому тілу, і її вмінню вводити в оману можна було лише позаздрити, але більше Хана не могла підігравати, поки чекає невідомо чого. Кузина відсторонилася, відвернувшись та опустивши голову:

• Де ти, Тейваз?
• Що? – здивувалася запитанню характерниця. – Я щось не те зробила?

Тейваз знову спробувала поцілувати кузину, але Хана відбила її руки, що тягнулися до неї, так і не повертаючи обличчя.

• Я запитала, де ти зараз? Де зараз твої думки?
• Про які думки мова? Переді мною стоїть оголеною неперевершена дівчина, як тут взагалі про щось інше можна думати?
• Але тобі вдається. – Хана пильно поглянула в очі коханій. – Я тебе люблю, але я не збираюся й надалі це терпіти. Я не дозволю так із собою поводитися. Нікому. Себе я люблю більше. Тому, будь ласка, дай відповідь собі нарешті, де постійно, останнім часом, літають твої думки, а потім з нею вже приходь до мене. Це востаннє, коли я на тебе чекатиму.
• Хано… – біль, відраза до себе скували горло характерниці. – Чому ти це говориш? Як я тебе образила? Я цього не хочу. Тільки не тебе.

Дівчата почули, як загавкали Ханині трійнята.

• Я все сказала.

Хана виплакала собі всі очі за останні місяці, тому зараз на обличчі куноїчі не було нічого, крім сталевого спокою та глухого болю десь глибоко в душі, що можна було прочитати лише заглянувши до неї.

 

Глава п’ятнадцята

Ніч на Новий Рік.

Характерниця поставила коробку на ґанок та присіла поруч, вдихнувши на повні груди прохолодне, зимове, вечірнє повітря, чий запах просто обожнювала. До завершення йшла її улюблена пора року й хоч вже майже скінчився грудень, але Тейваз і його приписувала до осені. Жовтень, листопада, грудень – ось для неї була справжня осіння пора і саме ці місяці пахли найкраще: спочатку димом, що не соромився лоскотати пазухи, потім оманливим сонцем, і, на завершення, морозом, що милосердно попереджав про прихід білої королеви.

• Що, – Шікаку теж вийшов та сів біля Тейваз, – точно не передумала?
• Ні. – всміхаючись, із вдячністю в очах, прошепотіла характерниця.
• Не сумуватимеш?
• Дуже, але я і так майже цілий рік зловживала вашою гостинністю та і час починати самостійне життя в Листі, бо я все ж планую пройти цей ваш з Цунаде тест, – Шікаку скрипнув зубами, – і залишитися тут.
• Назавжди?
• Хотіла б я так відповісти.
• Ти постійно уникала питань про сім’ю, точніше, про тебе і сім’ю. Ти не переживаєш за них, поки тут?
• Кажіть чесно, ви думаєте, я їх кинула, так? Викреслила зі свого життя? Зрадила?
• Це не я сказав. Це ти так думаєш про себе.

Тейваз зціпила зуби, аби не заплакати.

• Так. Я люблю їх, жити без них не зможу, але мені тут краще набагато, хоч і там ми рідко бачилися, а коли бачилися, то сварилися. Без них я ніщо. Я дуже боюся, коли настане той день, що втрачу їх, бо я геть до цього не готова. Я хочу жити з ними на відстані, але знати, що вони живі та здорові, і поки я тут, сенсею, з ними там буде все добре. Я це знаю. Але, коли я повернуся, на мене чекатиме будь-що. Тому, я б дуже хотіла прожити в Листі до самої своєї смерті, але це буде неправильно, якщо я тут зможу стати щасливою, а вони там залишаться в цілковитій самотності, хворі, старі та беззахисні. Проте, можна подумати, наче, коли я знаходилася вдома, від мене їм хоча б якась користь була, крім постійних проблем з переживаннями.

Чоловік мав, що відповісти, але добре розумів, що все почуте ним, було сказано не заради того, аби він виразив підтримку чи щось заперечив. Ні. Шікаку усвідомлював, що Тейваз просто треба було нарешті це проговорити в голос. Те, за що вона так ненавиділа себе і те, що її так розвивало навпіл із середини. Тому він промовив лише декілька слів:

• Просто пам’ятай, що ти прийшла на цей світ, аби пройти власним шляхом, а не жити на узбіччі батьківської дороги.

Характерниця поглянула на людину, яку вона дійсно сприймала за свого вчителя, геть розбитим поглядом, але в якому зблиснула тьмяна надія.

• То точно вже не передумуєш, – Шікаку повернув голосу привітну інтонацію, – з’їжджати в ту халупку на околиці Листя?
• Хей! Нормальна, маленька квартирка. Не ображайте моє житло, сенсею.
• Ну, тоді, – Шікаку нахилився до відкритих дверей та витягнув з-за них коробку, ще більшу, ніж та, що стояла на ґанку, – це також з собою не забудь.
• Сподіваюся, тут їжа?
• Е, ні. Якщо вже вирішила сепаруватися, то не забувай, що і готувати самій доведеться.
• Дідько! Шікаку, чому Ви раніше мовчали?! А я вже і гроші внесла!

Вони розсміялися, а чоловік поставив свою коробку зверху на ту, що упаковувала Тейваз.

• Не думала ж ти, що переїхавши, втечеш від уроків? – навіть в сутінках було помітно, як лиховісно заблищали очі Шікаку, Тейваз же, натомість, свої відвела.
• Там що, підручники? А я вже була пораділа, який легкий в мене переїзд, як добре мати мало речей.
• Ага, попросив Шікамару збігатися до Академії і взяти у свого колишнього вчителя всю програму, яку вони проходили. Якщо ти вже бажаєш тут пустити коріння, ставши шінобі Вогню, то я змушу вивчити тебе все необхідне і трішки більше.
• Викурити мене із селища вирішили, якщо вбити не вдалося?
• Ну, хто ж знав, що ти така живуча?
• Але таке собі, бо починали ми, враховуючи мої вхідні дані, а тепер привіт школо? Не весело. Деградація якась.
• Ну, якщо ти думаєш, що це для дітлахів, отже тобі то буде, як два пальця об асфальт? От, прийдеш незабаром на вечерю, як обживешся на новому місці, першу частину мені швиденько за раз і здаси.
• Тобто, варіант з тим, що це я вас із сім’єю запрошу, ви навіть не розглядаєте?
• Ні, дякую. В Йошіни досі око сіпається, як згадає, що було з її кухнею.
• Так завжди, коли я готую для когось. Боюся експериментувати, нервую і відбувається щось жахливе.
• От і вирішили. До речі, ти ж чула про фестиваль, що вже на порозі практично?
• Фестиваль?
• Зимовий щорічний фестиваль феєрверків. Свято для всього Листя. Як в тебе з місіями найближчими днями?
• Якщо нічого не станеться, то до кінця року я можу спокійно бити байдики.
• Тоді бий їх скоріше в новому домі, бо сніг починається і Йошіно, якщо помітить, то нікуди тебе сьогодні вже не пустить.
• Будь ти хоч характерницею, хоч шінобі, а шапку вдягти змусить. Ще довго не зможу те забути.
• І сперечатися з нею собі дорожче.
• Треба було пані Йошіно проти нападу демона-лиса ставити. Все б швидко вирішила і новий улюбленець був би вдома.

Тейваз замовкла, побачивши скам’яніле в мить обличчя Шікаку перед собою.

• Вибачте… Я, так.
• Ні. Я не про це. Я досі не знаю скільки інформації тобі відомо, а скільки ні.
• Я також. Пробачте.

Шікаку втомлено видихнув, а характерниця встала, взяла коробки, так, що лише голова і стирчала над ними, та зібралася йти, але спершу, ледь не перечепилася об власні ноги на сходах.

• Ти, як завжди і стоп. Книжки несу я.

По дорозі вони розговорилися на абсолютно різні теми, не встигаючи повноцінно перескакувати з однієї на іншу, як завжди це робили за вечерею, коли Шікаку не затримувався на роботі і поки Йошіно їх не розганяла спати, аж поки, вже перед самим будинком, який мав стати новим домом Тейваз, їхню увагу не привернув крик та гуркіт.

• Та знову!!! – голос повний розпачу пролунав із квартири на першому поверсі, де були дещо відкриті двері. – Скільки разів це має повторитися, щоб я нарешті второпав, що не варто братися за те, чого не вмієш!?
• Вчителю Ірука? – Шікаку постукав та увійшов. – Диви, Тейваз, а здавати книжки в бібліотеку тобі буде простіше.
• Га? – характерниця заглянула за спину Шікаку.
• Пане Нара? І.. Е? Доброго вечора, пані.

Ірука стояв навпроти вхідних дверей на порозі власної кухні весь в борошні та зі шкарлупою від яєць на водолазці, а позаду нього виднілася перекинута на підлогу миска з тістом.

• Вибачте за такий гармидер. Хотів було підекономити, повечерявши вдома, та насмажити млинців, але олія і вона, ну, та… Не стійте на порозі, заходьте. Ви хотіли щось запитати?

Молодий вчитель геть почервонів від сорому.

• То це він, – характерниця нарешті теж увійшла до оселі, закривши за собою двері, – той вчитель із Академії про якого ви казали?
• Так. Вчителю Іруко, це Тейваз, дочка шінобі з клану Інузука, про яку я тобі розповідав і якраз для неї сина брав ці, – чоловік припідняв коробку, – підручники. І Тейваз, це вчитель Шікамару і саме він проведе потім тобі письмові іспити.
• Які іспити?
• Так, добре, мені вже час. – Шікаку поставив коробку біля ніг Тейваз та поспішив на вихід.
• Які ще, з біса, письмові іспити, а, пане Нара?
• Дитячий лепет. Ти ж це, ти ж казала, що Хана до тебе сьогодні зайде допомогти обжитися?
• Так, – збрехала характерниця, бо насправді кузина останнім часом брала багато додаткових місій, – але які іспити? Коли? Що? Не змінюйте теми!

Двері грюкнули перед самим її носом.

• Ох… – Тейваз ніяково посміхнулася Іруці.
• Я б Вас запросив на вечерю, але, по ходу, я сьогодні і сам без неї. – хлопець, так само ніяково, поглянув на неочікувану гостю. – Так, а що ви хотіли із паном Нара?
• Е? А! Ой… Він мені просто допомагав із речами. Я Ваша нова сусідка, зверху.
• Вдале знайомство.
• Та, ні, серйозно! Прикольне ж? О! Хочете… Ні, не так. Ви не будете проти, якщо я допоможу Вам із вечерею і, можливо, якщо Ви погодитися з цим також, то ми і на «ти» перейдемо? Все ж, проклинати на «ти» когось буде легше, коли я читатиму ось це жахіття. – Тейваз вдарила ногою ящик з підручниками.
• Це якось не зручно та не правильно. Ну, тобто, це я мав би нових сусідів пригостити вечерею.
• З мене готування, з вас…
• З тебе.

• З тебе продукти?
• Добре, залишилося знайти того, хто помиє посуд.
• І підлогу. Як думаєш, твої учні вже сплять?

Вони розсміялися, а Ірука підійшов, щоб забрати коробку з речами та запросив пройти на кухню.

• А ти добре готуєш?
• А ти вже перебираєш? Ну, на хмільну голову шансів більше, що вийде щось їстівне.
• В мене було пиво! Ми врятовані.

Вони пішли на кухню. характерниця відчувала, що Ірука, так само, як і вона, ховає своє ніяковіння за безглуздим жартами.

• Обережно!

Тейваз послизнулася на розлитому тісті і впала спиною в нього ж.

• Ех, – видихнула характерниця, коли Ірука допоміг їй підвестися, що вийшло далеко не з першої спроби і закінчилося також падінням й самого хлопця пару разів, – тепер ми виглядаємо, як команда. А що готуватимемо?
• Може… – в цей момент очі Іруки округлилися, а палець вказав на щось позаду Тейваз. – Звідки це в мене?! Такого точно не водилося! Я не настільки вже і рідко прибираю!
• Ха?

Характерниця розвернулася та побачила велетенського таргана, що одразу змусив її викрикнути та стрибнути в бік Іруки.

• Якого чорта! Вбий його!
• Я не хочу його вбивати!

Вони тулилися один до одного та одночасно відходили в протилежний від таргана бік.

• Ми що в Мадагаскарі?! З якого хріна він такий велетенський!?
• Де?! Та і це ще звичайного розміру.
• ТУТ МОЖУТЬ БУТИ І БІЛЬШІ?! – Тейваз схопила Іруку за комір, злісно засичавши. – І взагалі, хіба ти не шінобі? Якого чорта жучка боїшся?
• А ти?
• А я таких ще не бачила! Я не хочу до того монстра і на метр наближатися!
• То кинь в нього якимось нінджутсу! В мене нічого підходящого.
• Яким? Думаєш в мене є? Чи ти хочеш, – характерниця підтягнула молодого вчителя ближче до себе, – щоб я тобі, разом із тарганом, пів хати рознесла?
• Дай час зважити всі “за” та “проти” твоєї пропозиції!!

Цієї миті тарган, сам вже перелякавшись галасу, вирішив сховатися десь під столом, і тому швидко побіг в бік сміливих шінобі Листя, чим змусив, й без того знервовану, парочку підскочити в паніці та чкурнути на вулицю, де вони моментально збили з ніг Хатаке Какаші, що саме повертався із магазину додому, який був в декількох кварталах звідси.

• Знаєте, – озвався ошелешений чоловік в масці, – хоч снігу і небагато, але я надаю перевагу лежанню в теплому ліжку чи гарячих джерелах, а не на холодній землі.

Першим всю ситуацію збагнув Ірука, коли побачив перед очима обличчя Какаші на максимально короткій відстані від свого власного, тому моментально підлетів на ноги і, геть вкрившись рум’янцем, почав вибачитися перед старшим товаришем. Тейваз же, яка впала перпендикулярно на ноги своєму командиру і ледь встигла виставити руку, щоб не поцілуватися із землею, не поспішала підводитися.

• Неможливо… – прошепотіла характерниця.
• Тейваз, це що тісто в тебе на спині?
• Ага, для млинців. То це, не посмажиш їх нам з Ірукою?
• Зішкрібати прямо з тебе?
• Ну, … – Тейваз перевернулася, не встаючи, на бік, обпершись на руку, зігнуту в лікті.
• Вона жартує! Какаші-сан, вибачте. Все добре?

Ірука схопив характерницю попід руки та почав стягувати з чоловіка. Какаші ж, коли теж підвівся, з, на диво, абсолютно не постраждалими пакетами продуктів, заглянув до квартири, потім ще раз поглянув на вигляд цих двох та нарешті посміхнувся.

• Може запросите на вечерю та розкажете, що тут відбувається, а то я геть не хочу сьогодні їсти наодинці?
• Іруко, – Тейваз поклала лікоть йому на плече та нахилилася до вуха, хоч шепотіти навіть й не збиралася, – у нас проблеми. Схоже продукти та готування з нього, я візьму посуд на себе, так і бути, а що залишимо тобі?
• Виконання смертельного вироку. – із впевненістю в очах відповів хлопець.
• Га? – нічого не розуміючи, Какаші переводив погляд то на одного, то на другого.

Тільки-но шінобі в масці зайшов на кухню і подолав в собі емоції від побаченого гармидеру та від кумедних спроб, під багаторазове повторення “вибачте”, Іруки то все прибрати, так одразу немов став одним цілим з нею. Він неначе все життя був не шінобі, а шеф-кухарем, що міг філігранно нарізати овочі хоч із закритими очима, чого звісно, його силою поросили не робити.

• Какаші-сан, – підійшов до чоловіка Ірука, – все ж, давайте вже наказуйте, що і як нам робити, а то не гоже.
• Нам? – награно обурилася Тейваз. – Я нічого не знаю, мені тут за обіднім столом з пляшечкою пива дуже добре, допомагає не думати про посуд, який на мене чекає.
• Ти, як завжди.
• Ти, як завжди. – перекривила командира характерниця і випадково зачепила ліктем порожню пляшку, що погрожувала впасти і розбитися, але була вчасно впіймана винуватицею. – Упс.
• Ну, я ж кажу, незграбо.

Какаші, не розвертаючись від кухонного столу, закотив очі, а тоді мовив до Іруки:

• Взагалі, я ненавиджу, коли заважають під час приготування їжі та й прибирання, до слова, теж мені важко комусь довірити, але у вас на обличчях написано, – чоловік по черзі вказав на товаришів ножем та повернувся до нарізання лосося, – що ви зараз з голоду помрете, тому натри, будь ласка, імбир та начисти горошку. А щодо тебе, Тейваз, – Какаші повторно розвернувся до подруги з ножем, ніби попереджаючи, що відмов не прийме, – займись поки цибулею та часником.

Характерниця, присмоктавшись до пляшки, здивовано поглянула на командира:

• Цибуля та часник? Сприймаю це як натяк чи твої приховані бажання щодо моїх сліз.
• Вперед. Це ще не все, а часу у вас, поки рис не стане наполовину готовим.

Тейваз відкоркувала другу пляшку, зробила пару ковтків і підійшла до хлопців, аби забрати овочі та вільні дощечку з ножем.

• Стоп! Це ж лосось! Копчений лосось?
• Ну, вже з гостринкою.
• Іруко!?
• Е? – хлопець від несподіванки, ледь не стер собі палець.
• Вибач за нахабство, але в тебе є шоколад?

Какаші нервово ковтнув.

• Притримай свої пориви при собі, в мене ніж.
• В мене також. – не розвертаючись від Іруки, відповіла характерниця командиру.
• Так. Повно. Інколи, з цими дітьми більше нічого не працює. В шафці над тобою. Бери, не переймайся.
• Дякую.

Тейваз, не зважаючи на свій зріст, все ж таки довелося стати навшпиньки, аби дотягнутися до потрібної полиці і в момент, коли вона саме схопила плитку шоколаду, Какаші знову, як і тоді, провернув трюк з пальцями та ребрами, змусивши характерницю закричати та відскочити.

• Марно, я встигла! – Тейваз помахала молочним шоколадом із вибуховим мармеладом в нього перед очима. – Але тепер тобі точно пощади не буде. І взагалі! В мене був ніж! Я могла тебе поранити.
• Вчителю Іруко, – з відчаєм звернувся Какаші, – пропозиція з пивом ще актуальна?
• Зараз дістану, але що відбувається?
• Іруко, – всміхаючись, почала відповідати Тейваз, коли той вже подав відкриту пляшку Какаші, – а як ви відноситеся до різних збочень?
• В сексі? Вважаю, що там не може бути ніяких збочень, лише не ті люди.

Какаші аж пивом подавився та одразу розвернувся від товаришів, а Тейваз не змогла стримати схвальної посмішки.

• Вчителю Іруко, а чим ви нас ще здивуєте, а? Але я про гастрономічні.
• А. – тепер хлопець злегка зашарівся. – Вибачте. Ну, завжди відкритий. Теж.

Какаші знову поперхнувся, а тим часом, характерниця дуже задоволено посміхнулася, відкрила шоколадку та поєднала шматочок її зі шматочком червоної риби.

• Іруко? – Тейваз протягнула йому спробувати, але раптом між Ірукою та Тейваз виник Какаші, який перехопив рибу з шоколадом з рук характерниці та мовив:
• Е, ні. Хай спершу вона спробує. – тикнув він в Тейваз шоколадом, а потім відвів цю ж руку, зігнуту в лікті, назад. – Покаже нам. А то, це точно неїстівне. Переконаний, вона щось заду…

Ірука відкусив прямо з рук Какаші, трішки задівши вустами його пальці. В чоловіка немов стержень вставили, так він моментально вирівнявся, не в змозі одразу розвернутися від Тейваз до хлопця, тому робив це максимально повільно. Характерниця ж помітила наскільки збентежився та почервонів її командир.

• Доволі смачно та цікаво, – спокійно сказав Ірука, коли Какаші вже подивився на нього, зробивши перед цим декілька великих ковтків алкоголю, – навіть, чомусь, гармонійно. Як ти до цього додумалася, Тейваз? – хлопець з легкістю забрав залишки шоколаду і риби з рук Какаші, і той одразу, щоб відволіктися від думок, зробив ще ковток та схопив в іншу руку ножа, збираючись продовжити готувати.
• Ну, тут два варіанти, або я гастрономічна збоченка, – характерниця і сама з’їла, говорячи, подібний смаколик, – яка залежить від нових, незвичних смаків, або просто поглинаю все, що бачу без розбору, через нездатність інакше підтримувати свій внутрішній стан у більш меншій стабільності.
• Какаші-сан, – Ірука склав шоколад з лососем та підійшов до Какаші, – залишилися лише Ви.

Молодий вчитель простягнув чоловікові, у якого на цей момент були зайняті обидві руки, до рота їжу і Тейваз здивувалася, наскільки покірно, хоч із зволіканнями, той її відкусив, але обережно, маленький шматочок, не відриваючи свого погляду від Іруки.

Щоки Какаші досі мали на собі сліди від зніяковіння. Ірука, в свою ж чергу, закинув собі до рота, що залишилося, облизав пальці та посміхнувся до Какаші, той же йому відповів взаємністю.

• Тейваз, – промовив чоловік, продовжуючи дивитися прямо перед собою, – ти була права, це, уявлення не маю чому, але дуже смачно.

Ніхто не відповів. Хлопці розвернулися і зрозуміли, що на кухні більше нікого немає, крім них, як і пляшок пива, що характерниця була поставила собі на стіл, а вхідні двері погано закриті.

***

Селищем запанували святкова какофонія безлічі звуків і аромати різноманітних страв, які перемішувалися один з одним та зваблювали собою жителів Листя ще більше. Дехто збирався на головній площі, готуючись до запуску феєрверків, дехто абсолютно не поспішав і продовжував насолоджуватися розвагами чи спеціальними товарами в ятках, але були і ті, котрі не сильно полюбляли святкову мішуру, хоч і бажали побачити, як розквітне небо, тому позабиралися на дахи власних будинків у зручному, домашньому одязі. До останніх і належав Хатаке Какаші зі своїм нерозлучним другом Майто Ґаєм та його учнем Лі.

• В мене, – задумливо, почав було Ґай, – якесь сильне відчуття дежавю!
• Хмм, тільки не говори, що тобі здається, що ми вже колись сиділи на цьому ж даху, так само зваблюючи перехожих своїми оголеними ніжками з-під халатиків, в очікувані феєрверків?
• Так, Какаші! В тебе теж?!
• Так. – продовжував злегка знущатися над другом шінобі в масці. – Немов, десь рік тому чи трішки більше.
• Тааак, – Ґай потер підборіддя, – думаю, це не спроста. А ти, що скажеш, Лі? – чоловік, запитуючи, поклав руку на плече учня.
• О! – вигукнув хлопчина, навіть не звернувши уваги на вчителя. – Це ж Сакура! Там унизу! Можна, ми її запросимо до нас, а вчителю Ґаю? Вчителю Какаші?

Сакура вперше за рік почувалася по-справжньому самотньою. Минулого разу вона насолоджувалася небесними, вогняними квітами зі своїми найближчими друзями, а тепер блукала вуличками, не знаючи до кого пристати, аби не відчувати себе абсолютно непотрібною на цьому зимовому святі, але все частіше, з кожним кроком, ловила себе на думці, що можливо буде краще, взагалі піти додому та замкнутися у власній кімнаті, намагаючись ігнорувати батьківські допити, чому вона так рано повернулася.

Не зупиняючи ходи, Сакура озирнулася назад, через що, цієї ж миті, врізалася в колишню однокласницю, що немов застигла попереду неї.

• Дивись, куди преш, Іно-свинино! – одразу ставши в оборону, огризнулася дівчинка.
• Вибач.

Іно теж роздивлялася довкола, тому навіть не одразу усвідомила, що стоїть посеред жвавої юрби.

• Що? – геть здивувавшись, перепитала Сакура. – Вибач?

Дівчинка ніжно схопила Іно за щоку і розвернула її обличчям до себе.

• Іно, з тобою все добре?

Білявка ще якісь пару секунд розгублено дивилася на Сакуру, немов і не бачачи її перед собою, а тоді вмить прийшла до тями, грубо скинувши руку подруги.

• Перед собою краще дивись, товстолоба!
• А сама ти куди дивилася?! Встала, мов той стовп посеред дороги!
• З нас двох, на стовп точно вже ти схож… – раптом Іно запнулася на пів слові та знову, немов втратила концентрацію зору. – Мені треба знайти батька!
• Іно?

Та було вже пізно, дівча моментально побігло повз Сакуру й зникло в юрбі.

• Так дивно… – дівчинка поглянула в нічне небо, а коли опустила очі, то встигла помітити, як за рогу вийшла Тейваз, ховаючи обличчя під капюшон. – Пані Тейваз!

• Га? – Какаші несвідомо поглянув туди, куди саме вказував Рок Лі.
• О, Сакура, – Ґай так протягнув ім’я, що немов проспівав його, – чудова, майбутня куноїчі. Одного разу бачив, як її тренувала П’ята. Це було гарно. Немов уособлення самої сили весни в людській подобі. О, Какаші, а ти був на їх тренуваннях? Сакура ж твоя учениця?
• Насправді, – Какаші відвернувся від друга, опустивши погляд, – ні. Жодного разу.
• Ну, знай, що ти гарно навчив її тайджутсу. Молодець!
• Моєї заслуги там немає.

Какаші, все ще уникаючи погляду Ґая, подивився вниз на Сакуру, що саме підбігла ближче до будинку, на якому і сиділи чоловіки, чим зникла з їхнього поля зору.

• Пані Тейваз!
• Привіт, Сакуро. – характерниця мило посміхнулася у відповідь, хоч Сакура, навіть в темряві, змогла розгледіти, недобрий блиск в її очах. – Давно не бачилися.
• Так. – обурено відрізала дівчинка. – Ви ж більше не заходите до пані Цунаде, коли вона мене вчить медичним технікам.
• Та нащо вам заважати? Та і місій в мене, нарешті, побільшало.
• Угу. – Сакура склала руки в боки. – Немов не очевидна Ваша зверхність до медиків.
• Сакуро! Це не так.
• То чого ж Ви відмовилися хоча б спробувати вчитися разом зі мною? Тут або зверхнє ставлення до таких технік, або до віку.
• Справа в іншому, я вже пояснювала П’ятій і не збираюся звітувати ще і перед якимось дівчиськом. Сьогодні що, всі медики показилися і вимагають від мене доповідей?!

Сакура хотіло було образитися, але побачила, настільки сильніше заблистіли очі характерниці, що саме відвернулася до стіни, тому нічого не сказала, крім єдиного:

• Вибачте.

Характерниця витерла рукавом очі і знову поглянула, всміхаючись, на Сакуру.

• І ти мене вибач.
• І мене пробачте, що між вами встрягаю, – догори дриґом показалася спущена з даху голова з білим волоссям, – але чи не бажаєте приєднатися до нас, поки все не розпочалося?

Дівчата зробили пару кроків назад та поглянули наверх, де побачили ще і Ґая з Лі, що саме їм махали, закликаючи застрибувати на дах. Тейваз з Сакурою переглянулися скривившись, засміялися, бо виявили, що дехто таки справді не прихильник спідньої білизни, а потім одночасно кивнули на знак взаємної, телепатичної згоди та стрибнули до хлопців. За цей час, Какаші встиг прослідкувати за поглядами своєї підопічної та учениці, вдарити себе по лобі і попросити друга прийняти більш цивільну позу.

Селище освітило першими вибухами, а холодне повітря просочилося різким запахом пороху. Ґай розкрив рота, як мале дитя, радіючи небу, що замайоріло фарбами, а Какаші та Лі, що стояли по обидва боки від нього, простягнули, в якості ввічливої допомоги, свої руки дівчатам.

Тейваз здивувалася, наскільки теплою була долоня командира і як впевнено він стиснув її власну. Характерниця зустрілася з Какаші поглядом, а в цей момент час почав бігти немов загуста рідина в пісочному годиннику, що ніяк не могла пробитися, крізь отвір.

Тільки поглянувши на неї, чоловік зрозумів, що геть нещодавно Тейваз точно плакала, а помітивши це, характерниця одразу відвела очі від Какаші та подивилася позаду нього на феєрверки. Хоча, їх не можливо було не помітити всім, хто зараз був під відкритим небом.

• Хінато, – Хіаші покликав доньку, що саме поспішала вибігти із резиденції клану, – що тобі заважає насолодитися феєрверками поруч зі своєю родиною? Ми чимось тобі не вгодили?

Дівчинка повільно розвернулася обличчям від відкритої брами до батька.

• Вибачте, батьку, – Хіната трішки похилила голову, – я просто хотіла зустрітися з друзями.
• Ти не тренуєшся вдома, не проводиш свій вільний час вдома і навіть на фестиваль тікаєш з дому.
• Вибачте, батьку, але це не так. Я просто…
• Просто вирішила ще комусь позаважати? – перебив доньку Хіаші.

Хіната подивилася повними розпачу очима на батька, всіма силами намагаючись стримати сльози.

• Замість того, аби тренуватися в себе, ти вирішила не лише забирати тренувальний майданчик у тих, кому він необхідніший, а ще й сісти на шию власному братові, змушуючи його гратися з тобою. Якщо ти хотіла, аби Неджі продовжував тебе тренувати, як і в дитинстві, мала б не відставати давно, хоча б від власної молодшої сестри.
• Тату… – леза пронизали горло дівчинки не даючи більше вимовити ні слова.
• Та замовкніть Ви!

На дорозі показався Кіба, очі якого палали люттю.

• Що? – підвів брови чоловік. – Щеня клану Інузука? Не доріс ще так із дорослими розмовляти.
• А Ви хіба маєте право так з власною донькою розмовляти?!

Хіаші нахилив голову на бік, не відводячи погляду від хлопчини.

• Кібо, будь ласка… – прошепотіла Хіната.
• Ні. – суворо відказав її батько. – Хай лає, а ти продовжуй собі під носа бурмотіти.

В хлопця від почутого, аж зірвався рик, але який одразу ж загубився в шипінні перших феєрверків, що з’явилися над головами трійці.

• Б’якуґан!
• Тату? – ошелешено скрикнула Хіната, а в цей момент Кіба схопив її за руку та притягнув до себе, закриваючи власним тілом зі спини, розвернувши її обличчям до батька, таким чином, щоб вона опинилася між ними.
• Хіба теж помітив? – дещо зверхньо, але одночасно і похвально, запитав Хіаші.
• Ні, але нутро іншого пояснення не має, та і порох пахне інакше.
• Правильно воно тобі підказує, але це не допоможе.

Хіната перевела погляд з батька на друга, не в змозі повірити власним припущенням, а тоді також застосувала б’якуґан і ще раз поглянула на них.

• Як так? Коли?! – дівчинка міцно стисла руку друга та повторно звернулася до батька. – Де Ханабі?! Де Неджі?
• Неджі не з вами? – Кібі явно не сподобалося почуте.

Хіаші тільки-но хотів схопити дітлахів та затягти до маєтку, як небо знову освітилося десятками феєрверків, а тоді немов погас весь світ.

***

• Татку! – Іно нарешті знайшла батька, з яким вони ледь не врізалися один в одного на одному з поворотів, і одразу, по виразу його обличчя, зрозуміла, що вона, на жаль, не помилилася.
• Іно? Треба негайно відмінити феєр…

Перші кольорові квіти зашипіли і над їхніми головами. Іноічі брудно вилаявся, а потім вибачився перед донечкою за це.

• Ти молодець, Іно.

Донька запитально поглянула на батька.

• Ти ще генін, а вже змогла відчути таку сильну техніку.
• Але запізно. Цього недостатньо.
• Так і я ж.
• Дай вгадаю, ви десь пили з чоловіками в барі, в закритому приміщенні?
• Дивишся на мене, як твоя мати.

Іноічі засміявся, але сміх моментально обірвався, бо з другим залпом феєрверків його донька втратила свідомість, впавши йому на руки.

• Іно! Донечко!

Чоловік роздивився довкола і зрозумів, що більшість жителів Листя провалилися в ґенджутсу, лише де-не-де траплялися розгублені відвідувачі фестивалю, що все ще залишалися на ногах.

• Цікаво. – за спиною у Яманака з’явився Шікамару, що саме встиг зловити непритомного шінобі, який падав з даху.
• Що ж, – задоволено усміхнувся Іноічі, – ну, якщо в нас є притомний Нара, то у ворога жодних шансів.

Шікамару лише пирхнув у відповідь та обережно поклав односельця на землю.

• Хоча, щодо того чи це ворог, – мовив Іноічі, беручи доньку на руки, – я сумніваюся. Стала відчутна неймовірна кількість чакри в повітрі, але вона не чужа. Вона немов завжди була тут, лише придушеною.
• Той, хто наклав ґенджутсу, живе у Листі?
• Жодних сумнівів і ми маємо його знайти, як і розібратися в усіх причинах.
• Патороч якась.

***

• Це що, – здивувався Кіба, звертаючись до подруги та її батька, – гральний стіл? Нагадує стіл для покеру за яким мама з паном Абураме та дорослими ІноШікаЧо грають в карти у тому шинку. Ну, тільки там хоч з освітленням по краще, бо тут, крім столу і вас, я нічогісінько не бачу.
• Привіт, Хіаші. – пролунав голос із темряви, що ставав гучнішим з кожним кроком. – Не впізнаєш мене?
• Я не знаю, хто ти така, – Хіната, використовуючи доуджутсу, підірвалася з-за столу, що аж стілець впав із гуркотом та продовжила кричати в порожнечу поперед себе, намагаючись там когось угледіти, – але негайно зніми ілюзію! Я маю переконатися, що з Ханабі все добре!

Не встиг Хіаші здивуватися побаченому, як голос знову прозвучав, але вже так, немов знаходився геть поруч, хоч нікого, крім них тут не було видно.

• Я вже зробила виключення з правил, вирішивши, що так буде чесніше, залишивши вас разом, тому на цьому все.
• Я не згодна. – не заспокоювалася Хіната.
• То грай.
• Що?
• Зіграєте чесно в гру – ґенджутсу спаде, а ні чи перервете партію – то помрете всі.

Запала тиша. Здавалося, що запечатані в ґенджутсу шінобі зараз здатні почути кожен удар серця один одного, кожен подих, кожну думку.

***

• То в що ми гратимемо? – приречено запитала Іно, жбурляючи сувій собі за спину.
• Нізащо! Я не збираюся ні з тобою грати на смерть, ні плясати під дудку цього хворого.
• Ти не втомилася це повторювати?
• Має бути інше рішення.
• Його немає, Сакуро. НЕ-МА-Є. Те, що ти відчуваєш – то дріб’язок, це ґенджутсу неймовірно сильне.

Іно взяла колоду карт з центру столу та почала тасувати.

• Ні. Я сказала, я не збираюся вбивати тебе чи сама тут помирати!

Сакура перевернула стола і цієї миті щось невидиме перерізало Іно горло. Кров пирснула Сакурі в обличчя.

• Ой! – пирхнула вона, протираючи очі від крові. – Це ж всього на всього дурна ілюзія. – Сакура склала руки на грудях та почала нервово тупати ногою об підлогу. – Іно взагалі хоч була тут? Чи це лише її проекція?

Тиша, яка з кожною секундою починала все більше і більше давити на мозок, аж поки її не перервав слабкий, скривавлений кашель Іно. Сакура нахилилася до подруги, приклавши до її грудей долоню і зрозуміла, що відчуває її справжню чакру, яка ось-ось зникне.

• Ні! – дівчинка кинулася обіймати Іно, що все намагалася зробити останній ковток повітря, лежачи у власній крові та розкиданих картах.

Світло згасло і Сакура відчула, як щось холодне та гостре увійшло в її груди.

***

• Що?! – цього разу підірвався вже і Кіба.
• Цей голос… – задумливо прошепотів Хіаші.
• Та перестань. Не будуй власної ілюзії в моїй. Я пожартувала, навряд чи ти б зараз впізнав мене, особливо по голосу, бо не одне ж десятиріччя минуло з нашої останньої зустрічі, мій любий друже.

Хіната з Кібою одночасно поглянули на її батька, коли той просто втупився шаленими очима в стіл.

• Чому карти, Аско?
• Ти диви… А ти все ще здатен мене здивувати, Хіаші. Хоча, не тоді, коли дозволив власному братові померти. Замість себе. Замість первістка.
• Як ти..?
• Як я що? Дізналася про це? Мені відомо все про кожного жителя цього селища. Я знаю, що ти п’єш, з ким спиш і, головне, про що ти брешеш.
• Чому ти не показуєшся?
• Бо це все, що від мене залишилося – голос. І цей голос стане вашим сумлінням або вироком, все залежить від вас самих.
• Чому карти? – повторила батькове запитання Хіната.
• Єдина гра, яка не займає багато місця, коли ти змушений кочувати із селища до селища, і яку з легкістю можна було сховати, якщо в тебе більше взагалі немає власного куточку.
• То ти хочеш, щоб ми просто в дурня порубилися?? В чому весь прикол? Твої розваги не пройшли акредитацію у Хокаґе?
• Кібо. – Хіаші суворо поглянув на хлопця.
• Можете і в дурня. Це значення не має, але ходити зможе лише той, хто чесний перед собою, інакше його противник помре. Хоча, звісно, він в будь-якому випадку помре, якщо і сам не зможе походити.
• А якщо ми відмовимося тебе розважати, щоб ти не було?
• Отже жителі Листя брудні, брехливі, слабкодухі лицеміри, які не заслуговують на життя.
• Не кажіть такого, пані Аско, про тих, кого не знаєте. – прошепотіла Хіната.
• Пані Аско? А ти, виходить, найбільша брехуха за цим столом.
• Закрий свого рот… – Кіба не зумів договорити, як щось його схопило за горло, стискаючи все сильніше та змушуючи хрипіти, замість дихання.

***

Минула майже година. Какаші перепробував вже все, але жодних результатів так і не зміг добитися, тому, піднявши руки догори, просто впав на стілець і подивився на такий самий, але порожній по той бік грального столику.

• То може вже поясниш?! – закричав він до порожнечі, опускаючи руки на стіл, склавши їх у замок. – Що з біса відбувається?

Знову ніякої відповіді чи відчуття чужої присутності.

• Може хоч брошурку якусь скинеш? Ні? Книжку з правилами? Просто книжку? – чоловік закотив очі. – Та кинь в мене вже хоч вибуховою печаткою! – Какаші опустив голову на стіл, накривши її долонями та прошепотів останні слова. – Там теж кандзі є, почитаю.

***

• Кібо?!

Хіната хотіла кинутися до друга, але її відкинуло назад, через що дівчинка сильно вдарилася головою, немов об стіну, якої ніде не мало бути і не було, лише пітьма.

• Маленьке, брехливе, курча. Я можу вбити на твоїх очах двох людей, які тебе безмежно люблять, а то і більше, а ти до мене на Ви. Скажи, а коли тебе били, а потім і хлопчика, який за тебе заступався, от як зараз цей, ти теж тих покидьків панами називала? А може ще і вибачення просила у них? – Хіната не мала чого сказати. – А коли твій батько знущався над твоїм братом, що ти робила? А коли назвав тебе порожнім місцем клану Х’юґа?
• Він такого не казав.

Аска лише самовдоволено пирхнула сміхом.

• Відпусти хлопчика.
• Та будь ласка, – Кіба впав на стілець, – з такою подругою він все одно приречений померти.
• Якщо ми зіграємо партію, то всі виживемо?
• Лише той, хто виграє.
• Що?! – крізь кашель вигукнув Кіба. – Ти хочеш, щоб один з нас просто вбив інших?! Який сенс нам тоді грати?!
• Він хоч колись слухає? В селищі, в кожному селищі цього гнилого світу, виживуть лише люди з чистим сумлінням або ніхто. Вибір за вами. Чи що, вбивати своєю брехнею, брудними словами близьких легше, ніж дивлячись у вічі? І звісно, смерть не буде дверима назовні.
• Про що ти, Аско?

***

Характерниці здавалося, кузині абсолютно начхати на те, що сталося.

• Коли я казала, щоб ти за мною не ходила, – промовила Хана, встаючи з підлоги, як тільки прийшла до тями, – таке я теж мала на увазі.

Тейваз не змогла втримати кутики губ від посмішки.

• Сподіваюся, ти не серйозно чи ти справді думаєш, що це я наклала ґенджутсу?
• Ну, ти казала, що характерники на щось таке здатні. Крім того, якщо ти хочеш щоб твоє слово було останнім, ти цього доб’єшся будь-якою ціною.
• В нас ілюзії трішки іншого типу, хоч ця і схожа на Темницю, але це точно не мій рівень. – Хана сіла за стіл та холодно поглянула на кохану. – Що? Ти серйозно? Це дійсно не моїх рук справа.
• Ну, крім усього іншого, ти ще і гарна брехуха.
• Перестань, будь ласка, ти не думаєш, що зараз трішки не місце і не час.
• Я б так не сказала.

Хана взяла сувій, що лежав біля колоди карт, розгорнула його, щоб прочитати, а потім передала Тейваз.

• Це як взагалі розуміти і кому воно потрібно?
• Роздавай. – байдуже промовила Хана, хоч було помітно, як напружилися сухожилля на її шиї. – Ми і справді не все одна одній сказали.

Характерниця ще ніколи не бачила свою дівчиною такою холодною та чужою.

• Ні. Я тобі сказала все, а ти просто пішла геть.
• БО ДОСИТЬ МЕНІ БРЕХАТИ, ТЕЙВАЗ!

Хана зірвалася на ноги, обпершись руками на стіл та кинулася уперед, що Тейваз, з переляку від несподіванки, аж мусила відсунутися назад, але тільки-но вона знову подивилася на Хану, як помітила, що очі тієї не були сповнені лютті чи холодом, як весь вечір до цього, навіть більше, ніж вечір, а самими лише сльозами та болем.

• Будь ласка, досить мені брехати, Тейваз…
• Але це правда, – не відриваючи погляду, відповіла характерниця, – я люблю тебе, хочу зробити тебе щасливою і бути поруч із тобою.
• Не так, як того хочу я.
• Так. Ми пара – інше значення не має. Хочу бути з тобою, як пара.

Хана хотіла було всміхнутися, але цієї миті вона відчула щось тверде в себе в горлі, що намагалося вирватися назовні, не даючи дихати.

• Хано! – Тейваз збиралася кинутися до кузини, але все її тіло обплелося ліанами, які взялися невідомо звідки, та не давали навіть поворухнутися нормально. – Хано!

З рота куноїчі почали випадати велетенські бутони пурпурових квітів, схожих на чайну троянду, один за одним, а потім, коли Хана викашляла останні пелюстки та впала, бутони перетворилися на кров, яка стікала зі столу. Ліани зникли і Тейваз змогла присісти біля сестри, з вуст якої теж бігла кров, а з тіла, з обличчя стали проростати квіти.

• Хано? – характерниця поклала голову куноїчі собі на коліна. – Вибач, це я винна.

Хана посміхнулася з останніх сил, а потім її очі перестали бачити та відбивати світло. Тейваз теж замертво впала поруч.

***

Шікамару поглянув на небо, яке вже повністю затягнуло хмарами, і не міг зрозуміти, що саме змушує його не відривати погляду.

• Теж здається дивним? – запитав Іноічі, наполовину освітлений слабким світлом ліхтарів.
• Не знаю.
• Я б сказав, що ми під куполом, по-типу бар’єру, але ні.
• Іноічі-сан!

Шікамару з Іноічі поглянули позаду себе і десь вдалині помітили силует, що все швидше й швидше наближався до них дахами.

• Вчителю Ґай!?
• Ти теж при тямі?
• Ви перші, кого я зустрів по-дорозі.
• Що?! – Іноічі відволікся, відчувши, як щось тепле та вологе стікає по рукам. – ІНО!

На шиї непритомної дівчинки з’явився поріз з якого юшила кров.

• Нам треба знайти медика!
• Стійте. – Ґай схопив Іноічі за плече. – Дивіться.
• Що? Немає часу!

Але Ґай не послабляв хватку не зважаючи на диявольський погляд його товариша, аж поки не відчув тупий удар в груди, як і всі інші, та кивнув в бік дівчинки.

• Рана затягнулася? – зауважив Іноічі.
• Але кров, що вже витекла, залишилася, як і, – Шікамару дістав носовичок та протер шию Іно, – поріз. Він загоївся, але не зник.
• І що це може значити? – в унісон запитали чоловіки.
• Не знаю, але припускаю, що втрачена кров не відновилася. Вони оживають, але якщо вмиратимуть в ґенджутсу раз за разом, то…
• То помруть і тут. – Іноічі притис тіло доньки до своїх грудей та зціпив зуби.

***

Какаші знову встав та пройшовся по всьому периметру, який йому був доступний, все ще намагаючись зачепитися хоча б за щось, але і цього разу марно.

• Добре, зрозумів.

Чоловік повернувся до столу, взяв стілець та розбив його одним ударом, хоч це було дещо важкувато, враховуючи кількість зламаних пальців. Вибрав найбільш влучний кілок та уважно подивився на нього.

• Ну, згодиться. Головне не перестаратися, бо якщо не подіє одне, інше тим більше, але там я вже нічого не вдію.

З цими словами Какаші підняв бандану з ока та миттєво встромив в нього частину обламаної ніжки стільця. Раптово порожнечу наповнило важке дихання шінобі та звуки крапель крові, що стікали донизу.

• Яка невдача.

Какаші впав на коліна, відкинувши кілок як надалі, та тримаючись долонею за місце, де колись був шарінґан, а зараз лише місиво із чогось слизького та крові.

• Прям, як помолодів років на чотирнадцять. – чоловік, все ще важко дихаючи, ліг на спину, не відпускаючи око, чи, точніше, те, що від нього залишилося. – Сподіваюся, з Сакурою все добре. Вона точно краще розвіювати вміє. Сподіваюся, вони живі. Точно живі. Ніяк інакше.

***

• То в що ми гратимемо? – приречено запитала Іно.
• Має бути інше рішення.
• Його немає, Сакуро. НЕ-МА-Є. Те, що ти відчуваєш, це дріб’язок, це ґенджутсу неймовірно сильне.

Іно взяла колоду карт та почала тасувати.

• Ні. Я не збираюся вбивати тебе чи сама тут помирати!

Сакура перевернула стола і цієї миті щось невидиме перерізало Іно горло. Кров пирснула Сакурі в обличчя, потрапивши навіть в очі. На якийсь відрізок часу дівчинка забула, як дихати, а перед очима все, що тільки що відбулося, промайнуло знову, аж поки тисячі голок не пронизали мозок, чим привели Сакуру до тями.

• Ні! – дівчинка кинулася до вмираючої подруги, що все намагалася зробити останній ковток повітря, лежачи у власній крові та розкиданих картах. – Іно, ні! Пробач! Я більше не буду!

Світло згасло і Сакура відчула, як щось холодне та гостре увійшло в її груди.

***

• Ілюзія повторюватиметься раз за разом, аж поки ви не почнете грати за правилами. Щоправда, якщо ваші тіла пробудуть занадто довго без води та їжі або сильно знекровляться, то ви помрете по-справжньому, також, коли хтось з вас, вже в чесній грі, зазнає поразки, то теж звільниться від ґенджутсу.
• Хінато, про що вона? Я заплутався.
• Щоб Аска не казала, їй необхідний переможець. По-справжньому помруть лише двоє.
• Або ми всі, якщо застрянемо тут надовго.
• За якими правилами? Вона ж заявила, що вид гри не має значення? Правила взагалі існують?!
• Карти лише декорації. Гра полягає в іншому.
• Молодець, Хіаші.
• В чому тоді, батьку?

Чоловік не відповів, лише скривившись, підняв руку, наказуючи доньці замовчати.

• Гра почалася.

Після цих слів всі відчули, що зник не лише голос, але і його власник.

***

Хана сповзла на стільці так, щоб покласти голову на його спинку, вдивляючись над собою, а ноги простягнула під стіл.

• Ти мене хоч взагалі любила?
• Га? – Тейваз відвела погляд від п’яти карт в своїй руці та поглянула на кузину. – Звісно.
• Але що ти з біса за коханка, якщо не цілуєш мене на світанку?
• А це тут до чого?
• Ні до чого. Просто згадалося, а якщо любила, то, давай, ходи.
• Ні, серйозно?! Ти будеш проти мене за аргументи брати те, що я ненавиджу цілуватися зранку?! От чесно? Якщо не люблю, то все, не кохаю і не хочу?
• Зранку тебе не цілуй і взагалі не чіпай, сексом можна займатися виключно одразу після душу, дивно, що талонної системи немає, на ніч теж тебе ніколи не вмовиш залишитися. В ліжку ти мені повністю так і не змогла довіритися, ти навіть тіла свого досі соромишся, хоч я мільйон разів казала, що ОБОЖНЮЮ його! Мені продовжувати?
• Туз. – навіть не ховаючи образу в голосі, відповіла Тейваз.
• Ти диви, походила. Я пропускаю.
• Валет.
• І чого ти хочеш?
• Щоб між нами все було, як колись. Я дуже сильно боюся, що якщо ми розсваримося, як пара, то я втрачу свою сестричку, яку тільки віднайшла. – голос зрадницькі затремтів. – Я не хочу без тебе, розумієш? Не хочу! А якщо ти була зі мною з першого дня така рідна, лише тому, що сподівалася на взаємність, а якби я не відповіла, то цього чудового року, нашого року, коли ми були разом, вдвох, втрьох з Кібою, коли я була частиною вашого клану, в мене і не було б?
• Карту, яку ти хочеш. – байдуже уточнила Хана.
• Вина. Хочу вина.

Хана усміхнулася і нарешті знову поглянула на свою кохану.

• Ти ж ненавидиш вино?
• А зараз би випила.
• Тобто, ти хочеш сказати, що почала зі мною зустрічатися, лише зі страху, що я стану байдужою до тебе в усіх значеннях?
• Ні. Я мала почуття до тебе. Чесно. Просто не думаю, що піддалася би їм тоді.
• Дві сімки, греби. А, як дівчину, ти взагалі мене любила?
• Я ж сказала, що так. Просто… Що це за гра така і чому вона в мене в голові?
• Улюблена мамина та пана Нара.
• Ясно.

Тейваз змогла походити, що одразу примітила Хана.

• Просто що?
• Просто, якби ми зустрілися трішки раніше.

Куноїчі спочатку розгублено подивилася на Тейваз, а потім на карти.

• Але ж ми зустрілися першого ж дня майже?
• Я знаю. Я одразу втратила дар мовлення, як побачила тебе. Ти була неперевершеною. Ти завжди неперевершена.
• То ось чому мені постійно здавалося, що ти так далеко, навіть коли була неприпустимо близько.
• Я занадто пізно це зрозуміла. Зрозуміла, що збрехала собі, але не тобі, чесно. Мені справді було добре з тобою, я хотіла бути з тобою.
• Але цих почуттів вже було не достатньо?
• Так…
• Скільки в тебе?

Тейваз поглянула на край столу, де вони вишкрібали рахунок після кожної партії.

• Триста сорок п’ять. Згоріти я вже не зможу.
• Отже, це справді не твоя ілюзія?
• Хано?
• Знаю, знаю, просто я не хочу вірити в те, що це все за правду.
• Я помру. Ти вийдеш і врятуєш інших, кого ще можна буде витягти з полону.
• Я медик. Ребуси – це по твоїй частині.
• Але не ходити ми не можемо, інакше помремо обидві. Тому клади вже карту, в тебе добрий запас по балам. Ти мусиш жити.

Хана ще раз подивилася на стіл, де лежала колоди гральна та відбита, далі на Тейваз, в руках якої була лише одна карта і на свої дві, а потім поклала валета та промовила:

• Вино.
• Що? – очі характерниці затремтіли від жаху. – Ти можеш попросити будь-яку масть, Хано!
• Знаєш, теж би зараз не проти випити.

Хана встала за столу, підійшла до коханої та обережно поцілувала її в самий лише кутик губ. Їх поцілунок був вологий та солоний, через сльози, які не могла ніяк стримати Тейваз.

• Люба моя, сестричко, більше ніколи не тікай від тих кого любиш до тих, кого хочеш любити. – сказавши це, Хана сіла на стіл, забрала карту в Тейваз і поклала її біля колоди. – Піковий король.
• Рахувати карти не м… м… не можна… Ти знала, що в мене він.

Хана почала по-черзі діставати з колоди шість карт та відкривати їх на столі, слідкуючи за результатом лише периферичним зором, бо продовжувала дивитися та посміхатися на Тейваз.

• Сімка, шістка, сімка, – посмішка зникла з її обличчя, – ні… – натомість, надія запалала в очах характерниці.
• Так!
• Туз, валет, валет. Триста п’ятдесят п’ять.
• Ні!
• Так.

Хана провела теплою долонею по щоці коханої, а тоді її серце перестало битися. Тейваз залишилася на самоті з порожнечею. Світло згасло, а ґенджутсу ні. І Хана більше не відроджувалася, адже її дівчина виграла цю гру.

***

• Хто був з Вами, вчителю Ґаю?
• Лі, Какаші, Тейваз та Сакура. – Шікамару хитро всміхнувся, саркастично подумавши, як же вчасно характерниця вирішила з’їхати і почати більше часу проводити з ровесниками. – З Лі вже було те саме декілька раз, що і з Іно, а Какаші, скоріш за все, намагається покинути ілюзію, калічачи себе, але поки марно і ушкодження не заживають.
• Обмін чакри теж не допомагає. – прошепотів Іноічі.
• Отже треба поспішити. Знайти того, хто наклав.
• Ґаю, приглянеш за Іно?
• Звісно. – батько передав дівчинку з рук на руки. – Я віднесу її до друзів і буду там чекати на вас.

Чоловіки переглянулися, кивнули, а тоді Ґай стрибнув на дах та швидко зник із поля зору.

• З чого почнемо, пане Іноічі? В мене жодних припущень. Що кажуть Ваші сенсорні здібності?
• Я не відчуваю джерела. Його немов і не існує. – очільник клану Яманака втомлено видихнув. – Як думаєш, Куренай попала під ґенджутсу?
• Ми можемо лише перевірити.

На цих словах, вони рушили в пошуках куноїчі.

• Я ніяк не можу знайти щось спільне між тими, хто не попав під ґенджутсу. – поділився роздумами, по-дорозі, Шікамару.
• Може спільне є у тих, хто потрапив до ілюзії? Але в мене тут теж нуль припущень.
• Пане Іноічі! – Шікамару вказав на провулок не далеко від місця, де запускалися одні із феєрверків. – Вчителька Куренай!
• Бачу. Лайно.

Вони стрибнули до непритомної жінки, яка лежала на животі.

• Лайно. – погодився Шікамару.

Іноічі з усієї сили вдарив об цегляну стіну найближчого будинку, але нічого, крім збитого кулака, не отримав.

• Патороч якась. – заскрипів зубами хлопчина. – Хоча…

Місяць вийшов з-за хмар і освітив злегка провулок, давши змогу розгледіти кандзі, написані кров’ю на бруківці.

• Хана? – зачитав Іноічі. – Не Інузука ж.

Шікамару присів біля вчительки та обережно підняв руку із надкушеним пальцем.

• Ханабі.
• Думаєш, Куренай щось хотіла передати Хінаті? А… – Іноічі вдарив себе по лобі. – Дійшло. Куренай все ж таки нам допомогла.
• Хоча це і так було очевидно. Ви ж самі це сказали.
• Але тепер сумнівів не має, що це не збіг, що все почалося з феєрверків. Та все ж ще, що це нам дає вагомого?

Шікамару не мав чого відповісти, тому мовчки перевернув Куренай, щоб всадити її спиною до стіни будинку, але тільки-но хлопчик це зробив, як перелякано відсахнувся. В животі куноїчі була здоровенна, скривавлена діра, яка повільно стягувалася.

• Що ж сниться нашим друзям, Шікамару? – запитав, знову поглянувши на небо, Іноічі.

***

Хіаші поклав першу карту з наступними словами на стіл:

• Хінато, – він подивився на доньку холодним поглядом з-під лоба, – ти моє розчарування, як старша дитина клану.

Дівчинка і так це знала, але це не врятувало її від сліз, які зрадницькі проступили на очах.

• Твій хід, доню.

Вона мовчала, сильно стиснувши вуста та боячись зустрітися очима з батьком.

• Та скільки можна! – Кіба застрибнув на стіл і присів рачки біля Хіаші, скалячи зуби. – Скільки можна так себе вести з рідною донькою?!
• Не вмішуйся в чужі, родинні справи, щеня. – спокійним, рівним голосом відповів чоловік, від якого Кіба ще більше закипав.
• Кібо, – прошепотіла у стіл Хіната, – перестань, будь ласка.
• Ні.

Огризнувся хлопчина, зістрибнувши зі столу та підійшовши до подруги.

• Ти постійно нас підтримувала з Шіно, захищала, коли всі довкола могли з нас сміятися. Постійно змушувала вірити в себе та не почуватися непотрібними, коли це аж здавлювало горло, то якого чорта ти сама цього навіть не заслуховуєш почути від батька?
• Хіната? – Хіаші щиро розсміявся. – Захищала когось?
• А Вам що, – Кіба був готовий спопелити чоловіка очима, якби тільки міг, – так важко повірити у силу своєї доньки?
• Кого вона здатна захистити? Вона собі навіть ради дати не може.

Хлопчик, ричучи, кинувся на Хіаші, але той моментально вклав його на стіл, заламавши руки на спині та погрожуючи виламати одну з них.

• Таточку! – Хіната скочила, прикривши рот долонею. – Кібо, вибачся, будь ласка!
• Дурниці якісь ти мелеш, захиснице.

Хіаші відпустив хлопця, сівши назад на стілець, але Кіба не підвівся і Хіната помітила, як з його рота стікає кров. Кіба помер.

***

• Добре, ти маєш рацію. Роздавай.
• Ого, – награно здивувалася Іно, – Харуно Сакура визнала мою правоту.
• Досить продовжувати цю маячню.
• Це ще коли? – запитала дівчинка, тасуючи карти.

Сакура відвернулася та почервоніла.

• Можна подумати, що я ніколи раніше не захоплювалася тобою і твоєю недитячою мудрістю.
• Це було раніше.

Сакура пирхнула та знову подивилася на подругу.

• В що граємо?
• Давай, як в дитинстві, в скриньку.
• Померти, через якусь дитячу гру.
• Ти справді в це віриш, Іно? – питаючи, Сакура перетягла ближче свої карти.
• Не знаю. – дівчинка доторкнулася до шраму на шиї, що ще досі болів. – Але я відчуваю, що втратила багато крові.
• Я теж. – стримуючи сльози, відповіла Сакура. – В тебе є валети?
• Так.
• Чому ти зненавиділа мене, Іно?
• Немає такого питання у грі.
• А в правилах цієї ілюзії є.

Іно закотила очі.

• Я не ненавиділа тебе, Сакур… – дівчинка не змогла договорити, бо відхаркнула кров’ю.
• Іно, одна з нас і так, скоріш за все, помре, то давай хоч по чесному грати. Чому ти зненавиділа мене?
• А нащо ти також покохала Саске?! Нащо сама, добровільно стала моєю суперницею!!?
• Добровільно?
• Так! – Іно не могла вже стримувати крик. – Я перша в нього закохалася!
• Один?
• Що?
• Валет один?

Подруга відвернулася на мить перед відповіддю, щоб видихнути та заспокоїтися.

• Так.
• Дзвінка?
• Ні. – Іно передала карту з колоди суперниці, а потім уважно подивилася на свої та промовила. – Маєш одного туза, жир?

Сакура віддала подрузі свою карту, а Іно доклала до неї власні три та склала першу скриньку, а потім тріумфально посміхнулася.

• Не радій так передчасно, Іно-свинино. Нащо ти взагалі тоді заступилася за мене? Нащо змусила повірити в те, що я теж гарна? Повірити в себе?? Те, ким я зараз є, це і твоя заслуга чи не найбільше! – сльози хотіли покотитися по щоках Сакури, але вона їх швидко стерла рукавом.
• Тобто, ти хочеш сказати, що це я винна в тому, що ти почала крутитися біля Саске???
• ТА ДО ЧОГО ТУТ ЦЕЙ… цей… – Сакура хотіла обізвати його, накричати на нього, хоча б таким чином, але не змогла навіть спробувати промовити подібне в слух. – Я б ніколи і не подивилася в його бік, якби знала тоді, що ти вже в нього закохана. Я б поховала ці почуття в собі і ніколи б не зрадила нашої дружби, бо ти для мене тоді стала найважливішою людиною в світі, ти стала тією, кого я потребувала від тоді кожної секунди і я спішила поділитися з тобою про Саске, бо я хотіла ділитися з тобою всім, а ти приховувала від мене свої почуття, а потім і просто обрала його, а не нас, а я навіть не могла зрозуміти чому, бо ти просто почала ігнорувати мене, уникати. Ти увійшла раптово в моє життя, як світанок, а потім згасла назавжди, нічого не пояснивши і коли вже знову заговорила зі мною, то нічим не відрізнялася від тих дівчаток, що били мене, поки ти їх не прогнала, поки ти не навчила і мене захищати себе та не боятися стати горою за своїх друзів перед сильнішим та чисельнішим ворогом. Хоч ми і однокласниці, але ти завжди була для мене моєю старшою сестрою, яку я безмежно люблю.

Сакура, з тремтячими вустами, подивилася на подругу, але та байдуже подивилася на карти, а тоді так само байдуже промовила:

• Десятки маєш?
• Серйозно? – Сакуру немов крижаною водою облили. – Це саме те, що ти хочеш зараз сказати?
• Не змушуй мене повторювати.
• Так.

Відтепер гра тривала в гробовій тиші і дівчатка більше не дивилися одна на одну, вся увага була сконцентрована на картах. Хід за ходом. Обмін за обміном. Скринька за скринькою. Тиша, яку порушувало лише злюще сопіння та сухі питання щодо карт.

Сакура так і не могла зрозуміти, чому гра триває, якщо вони більше і слова особистого не промовили одна до одної, аж поки не залишилася без карт на руках та в колоді.

• Як?
• Ти виграла, Сакуро. – з ніжною посмішкою на вустах прошепотіла Іно.
• Але як? Ти частіше вгадувала за мене, але не склала більше жодної скриньки! Покажи свої карти! Негайно.
• Це вже не має значення. Я не брехала тобі під час жодного ходу. – Іно розкрила віяло з карт, де переважно були лише трійці. – В грі заборонено брехати про наявність карт у себе, але не забороняється збирати ті, котрих в тебе не має чи уникати тих, котрі в тебе є.
• Але нащо, Іно?

Сакура більше не стримувала сліз, а Іно не прибирала посмішки.

• Бо ти права. І я це завжди знала, що не маю права на тебе ображатися, бо нікого ти в мене не забирала, не порушувала нашої дружби, це я приревнувала тебе до Саске і все спаскудила, а потім боялася до тебе повернутися, боялася, що більше не приймеш. Не захочеш дружити. А шпиняючи тебе, я просто мала можливість знаходитися поруч зі своєю кращою подругою. Хоча б так.
• Іно!

Сакура кинулася до дівчинки, сильно стиснувши її в обіймах та заливаючи слізьми.

• Чому ми не поговорили раніше? Чому!? Іно!
• Я ніколи не переставала тебе любити, сестричко.

Іно теж обійняла подругу та поцілувала в чоло, а потім Сакура відчула, як тіло дівчинки обм’якло, а ноги підкосилися.

• Іно!

Сакура більше не відчувала ні серцебиття Іно, ні присутності її чакри. Лише поки що тепле тіло подружки на своїх руках, з яким вона і впала на коліна та заволала на всю порожнечу цієї клітки із ґенджутсу.

Десь, на черговому пункту із запуску феєрверків у голови клану Яманака щось сильно стисло в грудях, що йому довелося рефлекторно обпертися об плече Шікамару, аби не втратити рівновагу.

• Щось сталося?
• Не впевнений…

А в декількох кілометрах на північ, Ґай, похитуючись назад-вперед та закриваючи вуха руками, сидів над посірілими в мить тілами Іно та Лі і не знав, як про це скаже їх батькам.

• Какаші, будь ласка, розірви вже це кляте ґенджутсу, ти мені потрібен. Повертайся вже, сучий ти сину!

***

Хіната сиділа за столом, дивилася в підлогу та не звертала більше ніякої уваги на гру чи оточуючих, вона все ніяк не могла зрозуміти, чому лише в її пам’яті залишилася кожна смерть Кіби, а для самого хлопчика та батька черговий цикл був, мов вперше, але що вона точно усвідомила – її присутність ніяк не впливає на хід чи фінал партії.

• Я порожнє місце, навіть в ілюзії.
• Що ти там бурмочиш собі під носа? Говори чітко, раз взялася. Прояви повагу.
• А в неї було кому її цьому навчити? – пирхнув сміхом Кіба.
• Я б тебе вже прикінчив, – обурено відповів Хіаші, – якби нам не треба було почати гру, бо яка різниця? Це або витягне тебе з ґенджутсу, або просто помреш трішки раніше, все-одно, виграти не здатен.
• Ви розумієте, що щойно цими словами поховали власну доньку?
• А що я маю казати? Брехати? Махлювати тут неможливо, отже мені ніяк не підставити себе замість вас. Ніяк.
• Ну, так, краще змиритися. Хінато, яка це партія, ти кажеш?
• П’ятсот сорок перша. Кібо, ти не переживеш ще однієї смерті, а нас з батьком вистачить лише на парочку.
• Ви ж самі казали, що карти тут виключно декорації, то нащо ми граємо? Чому не шукаємо вихід?
• Ти вже це питав. Не граємо – помираємо. Граємо – теж помираємо.
• Отже, якась умова не виконана. – підсумував п’ятсот тридцять восьмий раз Хіаші.
• А чому ви навіть припустити не можете, що виграти здатна Хіната?

Чоловік, почувши це, залився сміхом.

• Бо я її ростив, тренував, бачив, що з неї вийшло. Що ж, навіть на здоровому дереві бувають гнилі плоди.

Хіаші отримав кулака в щелепу та такого сильного, що аж впав, хоч більше від несподіванки, звідки в Кіби з’явилися сили для настільки потужного удару. Хлопчик стрибнув на батька своєї кращої подруги та почав його гамселити, хоча встиг нанести лише пару ударів, перед тим, як відлетіти в бік столу, вдарившись головою.

• Як Ви так можете про свою доньку?
• Я не кажу цього про доньку, я кажу це про непідходящу кандидатуру для спадкоємця клану. Як донька, моя Хіната – прекрасна, неймовірна та дуже добра дівчинка.

Хіната ніколи не чула навіть трішки подібних слів від батька, тому нарешті подивилася перед собою, встала та підійшла до Хіаші.

• Але, як глава клану, як шінобі – вона абсолютна невдаха, слабачка та здатна лише заважати. Я не вірю, що вона хоч раз когось захистила. Скажи чесно, коли когось з вас висміювали, то вона просто мовчки, як зараз, стояла поруч, а потім шепотіла щось на вухо, що то не правда, не звертайте уваги, так це завжди відбувається?

Кіба хотів було підірватися, але не зміг. Все, що йому залишалося – це шалено дивитися на Хіаші.

• Не правда! Хіната давно не забита дитина! Але знаєте чому вона такою була, а тепер змушена з цим боротися? Та через вас. Через тих, хто навпаки мав її підтримувати і зрощувати впевненість в собі, то чому зараз цим має займатися її брат, з яким ви спочатку її стравили та хлопчик, якого ненавиділо все селище, але йому все-одно вдавалося вступатися за інших і вчителька, яка з нею ближча, ніж рідна матір? Чому, пане Хіаші, скажіть? Ви ж самі зазначили, що ростили її, виховували, то виходить, щоб Ваша дитина могла стати сильною, то вона такою має лише народитися, бо ви, як батько, як глава клану ні на що самостійно не здатні?

Хіаші заніс руку для ляпасу, але в останній момент перед ним і Кібою виникла Хіната, що змогла зупинити батькову руку, щоправда, лише перед самим своїм обличчям, через що змушена була відвернутися, але тільки-но удар було заблоковано, як Хіната вперше за життя поглянула батьку в очі на одному рівні з ним.

• Досить ображати близьких мені людей, ще і на моїх очах. Я більше ніколи не дозволю, навіть Вам, зачіпати мого братика чи моїх друзів, і не дозволю перетворювати Ханабі на холоднокровну машину. Що Ви з нею зробили? З цією дівчинкою, яка завжди раділа як світанкам так і заходам? Вона була янголятком, а тепер стала ідеальною спадкоємицею. Ідеальною для Ваших бездушних, застарілих критеріїв. Кіба правий, я постійно винила себе, що не виправдала Ваших сподівань, що не здатна навіть спробувати вдарити сестричку, але ж це Ви мене так ростили. Ростили, весь час кажучи, що я невдаха, що це не моє, за кожний мій промах, навіть, якщо це було вперше, навіть, якщо я була ще зовсім дитиною. А хто я така, щоб сперечатися із власними батьками? Я Вам повірила і сумнівів не мала, що може бути інакше. Ви просили мене хоча б не заважати і я боялася, навіть пискнути, навіть, коли мене били, боялася, навіть спробувати захистити себе, бо хіба я на таке здатна? І знаєте що, якщо бути ідеальним шінобі чи ідеальним головою клану – це робити боляче своїм близьким, то я і справді гнилий плід на гілці Х’юґа, або просто все це дерево давно всохло через ці закони, печатки, норми. І так, я стану сильнішою, але не щоб заслужити Вашої любові, а щоб стояти поруч із тими, хто завжди в мене вірив та підтримував, навіть не знаючи, коли це мали бути в першу чергу саме Ви, татку, але навіть слова любові я від Вас зуміла почути після п’ятсот сорока смертей непереривного циклу ґенджутсу.

Хіната відпустила руку батька та опустила власну, все ще не ховаючи погляду.

• Знаєш, якби мені надали вибір між: бути хорошим главою клану чи бути хорошим батьком, дядьком, братом, я б не вагаючись обрав друге, але доля рідко коли питає та дає другий шанс.

Хіаші посміхнувся, поклав долоню на потилицю доньки та притулився своїм чолом до її.

• Впевнений, з тебе виросте чудова жінка.

На цих словах чоловік впав замертво. Хіната не змогла побачити більше його чакри, але відчула, як Кіба стис її долоню, а потім потягнув та пригорнув до себе, даючи можливість виплакатися.

• Кібо, та що це за гра така? – тихенько спитала дівчинка, зарившись носом в груди друга, після вічності мовчання в напівтемряві. – Чому ти або помираєш, або нарешті говориш по душам, те, що завжди боявся, але все одно втрачаєш того, кого тільки знову здобув?
• Я не знаю, Хінаточко, не знаю.

Він притулив подругу міцніше до себе, поцілувавши в чоло, а вона з усієї сили вп’ялася пальцями в його руку, не здатна зупинити свій біль, що виливався через сльози та крик.

• Все буде добре, чуєш, все буде добре. – Кіба то гладив, то цілував її в чоло і почав відчувати сором, огиду до себе, що в цей момент його серце закалатало сильніше, а над животом почало розтікатися тепло. «Виродок» – подумав він про себе, а тоді мовив в голос, що вони обов’язково виберуться звідси.
• Точно. – в одну мить Хіната перестала плакати та розвернулася, щоб поглянути на друга. – Чому ми ще тут? Партія ж закінчилася, то чому ми ще тут?

Кіба усвідомив, що нарешті зрозумів правила цієї проклятої гри.

• Хінато…

Він подивився на дівчинку такими невинними та сповненими любові очима, що вона аж зашарілася, але не відвернулася та не забрала долоню, яку він схопив в свої, такі завжди гарячі.

• Я любив тебе ще із самого малечку. Завжди. Як тільки вперше побачив твої очі. Я завжди хотів тебе захищати чи просто бути поруч, але ти ніколи в такому сенсі не звертала на мене увагу, твої думки були забиті лише Наруто. Цим Наруто, якого я просто зненавидів. – Хіната тихенько охнула. – Але потім ми опинилася в одній команді і я вважав, що вже тепер точно щастя в моїх руках, але той іспит на чуніна, він показав, що ти так сильно любиш, ні, закохана в Наруто, а я просто товариш по команді. І я зненавидів Наруто ще сильніше…
• Ні. – перебила дівчинка. – Ти ніколи не був просто товаришем. Ви з Шіно та вчителькою Куренай моя сім’я, яку я так сильно потребувала. Для вас я готова на все, навіть померти і знаю, що ви б вчинили так само.

Кіба сумно посміхнувся.

• Твоє волосся, – він заправив прядку дівчинки за вухо, – вже так відросло. Але я ніколи не був для тебе особливим в цій команді, хіба не так?
• Вибач.

Хіната хотіла було опустити очі, але Кіба не дав їй цього зробити, схопивши за підборіддя.

• Ніколи не вибачайся за свої почуття і за те, ким ти є. – очі дівчинки заблищали, сум, здавалося, поступається своїм місцем чомусь світлому. – Я так довго мріяв тебе поцілувати, так довго, боявся, що Наруто і тут мене обійде, а потім зрозумів, що ніколи не дивився на твої вуста, лише в очі. Що любив тебе, але ніколи насправді не кохав. Я просто донедавна і не знав, наскільки почуття можуть бути сильними та інакшими. – він все ще тримав Хінату за підборіддя, вперше знаходячись так близько біля неї. – Якщо мене попросять обрати, яка жінка в моєму житті найдорожча, я не зможу вибрати між тобою, мамою та Ханою і це дає мені зрозуміти, наскільки я тебе люблю і як саме люблю. Ти завжди мене підтримувала, легко приводила до тями після того, як я злий чи розбитий приходив від мами і я просто хотів, щоб ти завжди була поруч зі мною, але я не вартий тебе. Та я готовий був стати найкращим шінобі Листя, аби тобі не доводилося соромитися такого нехлюя біля себе.
• Кібо! Мені б ніколи не було соромно за тебе поруч.
• В цьому і проблема. Ти б ніколи нічого проти не сказала, б завжди підтримувала і нізащо б не вимагала б більшого, а ти заслуговуєш на більше, ти заслуговуєш на те, щоб бути дружиною самого Хокаґе! Але будемо чесними, мені ним ніколи не стати, а я не хочу, аби ти закопала себе в побуті в тісному будиночку, поки твій чоловік приноситиме копійки та скине на тебе все виховання дітей.
• Що за дурниці? Я виросла у великому домі, в багатій родині, але щасливою стала, лише, коли мене вигнали звідти до Академії. Яка різниця ніндзя чи допомогосподарка, аби лише з коханим чоловіком поруч та дітлахами, які ніколи не сумніватимуться в тому, що потрібні своїй сім’ї. Мені не багатий, успішний чоловік треба, а…
• В цьому і проблема. – Кіба приклав палець до її вуст. – А ти заслуговуєш на все найкраще. Чому ви, дівчатка, так легко готові відмовитися від усього заради таких бовдурів, як ми, варто вам лише закохатися чи пообіцяти, що наступного разу ми вас любитимемо більше? Бігаєте за цими Саске. Але не ти. Ти ніколи навіть уваги на нього не звертала. Ні на кого, крім Наруто, хоч його всі зневажали, але не ти. Я так довго злився через це, аж поки не зрозумів, що саме через це теж тебе і полюбив.

Хіната відвела погляд в бік.

• Немає за що тут мене любити. Я бачила, як погано доводиться Наруто, але жодного разу за нього не заступилася. Жодного, хоч він за мене і не раз. Я нічим не краща за тих хуліганів, за тих дорослих, що дозволяли собі ненавидіти дитину.

Кіба знову змусив подругу подивитися на нього.

• Ніхто з нас не заступався, хоч всі ми це бачили, а то і долучалися, але коли виберемося звідси, то більше нізащо не повторимо наших помилок, правда ж?

Хіната всміхнулася, прикривши очі, а коли відкрила їх, то побачила обличчя Кіби, що тягнулося до неї. Зашарілася, але не відсахнулася, лише знову, зі страху чи переживання, заплющила повіки і розплющила лише тоді, коли відчула теплі, міцні обійми на собі.

Хлопчик давно не відчував себе так легко. Нарешті він зізнався їй та собі.

• Кібо? – тремтячим голосом прошепотіла Хіната. – Кібо, що це?

Кіба легенько відштовхнув її від себе та побачив, як кофта дівчинки просочується кров’ю. Він моментально зірвав її з неї та побачив величезну рану на серці.

• Ні! – заволав хлопець до порожнечі, піднявши голову догори. – Це ж я брехав! Я мав програти!

Кіба притулив свої руки до грудей Хінати, намагаючись зупинити кров, але марно, потім кофту, але і це не допомагало. Хіната почала втрачати свідомість в нього на руках.

• Якого дідька?! Так не чесно!!!!!! Ти порушуєш свої ж правила!!! Клята ненормальна!!!!
• Ні… – прошепотіла дівчинка із заплющеними очима. – Все за правилами. Це я собі брехала, що була інакшою, ніж ті, хто ображав Наруто. Я дозволяла собі думати, що ставлюся не так, як вони до хлопчика з демоном в середині себе. Але стояти осторонь, ще і коли любиш, це чи не гірше.

Хіната поклала свою руку на скривавлені руки Кіби, який вже просто плакав та, немов, скулив, через те, що намагався стримати сльози.

• Дякую тобі, Кібо. За цю гру.

Порожнеча тепер наповнювалася лише обривчастим, важким плачем хлопчика, який з усіх сил намагався затулити собі рота скривавленими руками.

***

Тейваз здавалося що вона вічність просиділа на самоті з крижаним тілом кузини на руках в повній темряві, здавалося, що, якщо вона хоча б поворухнеться, то зійде з розуму, ні, що вона вже зійшла з розуму, і залишиться в цьому ґенджутсу назавжди, аж поки не відчула свіжий вітерець на обличчі та теплі руки на плечах. Вона миттю розплющила очі та помітила перед собою занепокоєне обличчя Ґая.

• Ти як? – вона лише звела брови та привідкрила рота. – Вибач, дурне запитання.

Тейваз поглянула довкола і побачила поруч із собою, на тому самому даху, якісь посірілі тіла Іно з Лі та живих Какаші з Сакурою, що саме лікувала його поранення. Очі дівчинки були сухі та червоні.

• Какаші!

Характерниця кинулася на шию командирові, більше не в змозі вичавити із себе ні слова. Чоловік спершу розгубився та задубів від здивування, а потім відповів на обійми характерниці, наскільки тільки був здатен, ще не вилікуваними руками.

• Тихо, тихо. – прошепотів він їй на вухо. – Хто загинув в тебе? – обережно запитав Какаші.
• Хана. – зціпивши зуби, аби не заплакати відповіла характерниця. – В мене не було багато варіантів, це була б або вона, або ти.
• Але ми все вияснили раніше.

Тейваз спершу ще сильніше обійняла чоловіка, а потім відсахнулася від нього, як від гарячої води, бо відчула сором через власні думки і тінь радості, яка десь глибоко в середині серця дала про себе знати.

• Що таке?
• Нічого… А хто був з тобою і чому твої рани не зажили?
• Нікого. І я не знаю, чому я тоді взагалі потрапив під техніку, може помилка якась, а ці рани, то я сам розважався, як міг.
• Досить жартувати, – суворо урвала його Сакура, – і дайте мені Вас долатати вже. Бо нам час покінчити з цим всім.
• Тобто? – не зрозуміла Тейваз.
• Не хочу вас розчаровувати, панове вчителі і хто б ви там не були, але, як я вже сказала, ми досі в ілюзії. Подивіться уважно на небо.

Ґай і вдруге нічого не побачив, Какаші таки зумів, завдяки відновленому шарінґану, побачити все чітко, а от Тейваз довго вдивлялася, поки нарешті не розгледіла дивні тіні високо-високо в небі. Точніше, небо немов було вкрито цупкою, чорною тканиною, по той бік якої досі квітли вогняні квіти, осяюючи справжнє небо своїми кольорами.

***

• Кібо?! – Шікамару знайшов товариша в одному із провулків недалеко біля резиденції клану Х’юґа. – Що трапилося?

Хлопчик порожніми очима подивився на однокласника з паном Яманака, даючи зрозуміти, що немає ніякого бажання відповідати.

• Синку, ти ж був під ґенджутсу, судячи з твого вигляду?

Кіба лише кивнув та пройшов повз, далі у бік головної площі.

• Та стій же! – Шікамару злісно схопив його та розвернув до себе. – Хіба ти не розумієш, що зараз необхідно не про себе думати! Куди ти взагалі намилився!? Кажи, що ти бачив!
• Та пішов ти. – Кіба різко вирвався із хватки товариша. – Теж мені, розумник знайшовся. Я і без тебе все прекрасно знаю, але спершу я маю знайти їх!

Шікамару та Іноічі переглянулися, а тоді поховали погляди.

• Хана мертва.
• Он як… – Кіба немов відчув, як його серце, що висіло на останній ниточці, тепер провалилося в прірву. – Буває. Мама?
• Не зустрічали.
• Впевнений, на мене чекає.
• Що ти маєш на увазі?

Кіба уважно подивився на Шікамару та батька своєї однокласниці.

• А ви чистенькі, виявляється. Вітаю.

У відповідь вони лише ще раз переглянулися, досі нічого не розуміючи.

• Тейваз? Нед… Шіно? Куренай? Неджі?
• Не б… – почав було Шікамару, але вчасно згадав, – Тейваз на даху на околиці Листя з північної частини. Непритомна була, як ми знаємо. Там також в такому стані Іно, Сакура, Лі та вчитель Какаші. Ще…
• Ви залишили їх самих?! – не тямлячись від злості, перебив Кіба.

Він зрозумів, що здатен відчувати зараз весь спектр емоцій, але не біль, на біль у нього просто вже не залишилося місця.

• Ні, з ними вчитель Лі, а щодо Неджі… – Шікамару намагався пригадати, бігаючи очима по землі, та зумів лише знизати плечима.
• Ясно.

Кіба розвернувся йти, не бажаючи більше витрачати час на розмови, перш ніж знайде своїх людей, але тільки-но зробив крок, як одразу врізався в Неджі. Його серце шалено затріпотіло від самої лише тіні посмішки на обличчі друга.

• Кібо, – Неджі поклав руки йому на плечі, – я щасливий, що з тобою все добре.

Насіння радості, що навіть ще не встигло прорости в душі Кіби, миттєво зникли, щойно він усвідомив, що саме йому зараз доведеться сказати другові.

• Ханабі, – Кіба заскрипів зубами, перш, ніж продовжити, – вона зараз в маєтку.
• Це добре. – Неджі вже все зрозумів, але навіть подумки не міг того промовити, навіть прибрати легку усмішку з обличчя.

Кіба хотів кинутися до друга в обійми, дати волю почуттям, але натомість впав на коліна та почав гамселити кулаками бруківку.

• Пробач мене, Неджі. – він був готовий розплакатися, дозволити собі розплакатися, але не міг ні сльозинки із себе вичавити. – Пробач мене, Неджі, я не зміг її захистити!

Іноічі з Шікамару схопили Кібу за руки, не даючи йому змоги продовжити себе калічити, хоч той і виривався із несамовитою силою, все ще стоячи на колінах перед другом.

• Пан Хіаші та Хіната МЕРТВІ!

Цілий світ рухнув перед очима у, відтепер, цілковитої сироти. Неджі відчув, як похололи його кінцівки, як щось розірвалося між грудей, а все, що він споглядав перед собою набуло сірих відтінків.

• Хінато… Дядечку. – ледь чутно прошепотів хлопець.
• Пробач мене, прошу!
• Відпустіть його, він же більше не пручається.

Кіба наважився нарешті поглянути на друга і побачив перед собою його долоню.

• Вставай. Ми мусимо повернути їх.
• Про що ти? – аж запнувся Іноічі.
• Повернути їхні тіла, хоча б в нашу реальність, точніше нашу свідомість до їх тіл і схопити винного.

Шікамару ще раз подивився на небо.

• Ось чому відчуття не змінилися з того моменту, як ми знайшли першого пробудженого.
• Га? – підвівшись, розгубився Кіба.
• Ілюзія триває. Свято триває.
• Аска.

Всі присутні подивилися на Кібу.

• Ту суку звати Аска.

***

• Як думаєш, – запитував Какаші друга, – куди саме зараз пішли пан Іноічі та Шікамару?

Але відповідь шінобі в масці не розчув, його увагу захопила Сакура, яка з кам’яним обличчям та вже аж синіми вустами дивилася на мертве тіло своєї кращої подруги.

• Пробач.

Какаші підійшов та взяв Сакуру за руку.

• І за що Ви вибачаєтеся? – скляними очима поглянула на вчителя дівчинка.
• За те, що не зміг розвіяти ґенджутсу, за те, що мене не було поруч, за те, що не зміг врятувати твою… твоїх друзів.
• Ви б і не змогли. Нікому це не вдалося, думаю. Тож, тут Вам себе корити немає за що. Ви і так раніше завжди встигали вчасно.
• Майже. – Какаші присів на коліно перед ученицею і тепер взяв її за обидві долоні. – А як вчитель, я повинен був завжди бути поруч. Завжди встигати і не давати своїм учням чи їх друзям гинути, ще і у них на очах.
• Учням? Як вчитель?

Руки Сакури затремтіли і вона вирвала їх із великих, шорстких чоловічих долонь. В середині маленької куноїчі немов підірвався вибуховий сувій і все, що вона тримала ці останні хвилини в собі виплеснулося назовні, захопивши із собою зрадливі думки, які були, як вона вважала, надійно заховані в самих темних нетрях її душі і Сакура засміялася, дзвінко, гучно, пронизавши ніч та всіх навколо своїм істеричним сміхом.

• Вчитель? Ви? Відколи? Та Ви найгірша людина, кого так можна назвати!
• Сакуро? – ошелешено окликала її Тейваз. – Що ти т…

Какаші, все так само стоячи на одному коліні перед дівчинкою, виставив руку позад себе, даючи зрозуміти характерниці та другові, щоб ті не втручалися.

• Ходили, постійно повторювали, що командна робота для Вас найважливіша, але де ж ця славнозвісна командна в Сьомій? Ми єдині, хто постійно собачилися і що Ви з цим робили? Думаєте, причина в дітях, що дісталися Вам? Це ми такі погані? А у всіх інших вчителів – золоті? Тому випромінюють дружбу в середині себе? Не думаєте, що якось безглуздо звучить, що лише Вам так не пощастило? А може справа у Вас? Може це Ви не здатні згуртувати людей? Ні, не подумайте, я Вас дуже люблю, ми всі Вас дуже любимо і Ви не раз нас рятували, без Вас ми б точно давно загинули, але відчуття, що Ви просто велика дитина, четвертий член команди, командир від сили, старший брат, але аж ніяк не вчитель, мене не покидає ні на секунду.

Ґай було ступив крок в бік Какаші, але Тейваз його відтягла назад, хоч і сама не хотіла те все слухати і бути цьому свідком. Ні, вона не хотіла, щоб те все вислухував Какаші, але вирішила поважати його вибір та прохання.

• Що Ви зробили, як вчитель? Саме, як вчитель? Навчили нас лазити по деревам? Та вибачте, але Ви просто озвучили те, що і так є в підручниках, навіть не пояснивши достеменно, а хлопці самостійно пропадали в лісі, поки ви читали свої романчики. А коли Наруто просив йому допомогти з підготовкою до третього етапу іспиту, що Ви зробили? Просто сказали, що у Вас на нього немає часу, бо він є лише для Вашого улюбленця? І не кажіть, що це не так і то було через шарінґан, що Саске більше ні в кого навчитися ним володіти, бо в Наруто теж нікого, взагалі нікого, розумієте, і ніколи не було! Ні, я теж ще та дурепа і усвідомила це запізно, але мені тоді було дванадцять від сили, а ви дорослий чоловік, але ведете себе не краще за геніна. Та й Ваш улюбленець і той полишив Вас, він кинув нас, бо йому потрібен був вчитель! Справжній вчитель. І Наруто пішов із Листя з якимось старим збоченцем, бо йому потрібен був вчитель! Я… – очі Сакури заблищали від сліз, а дихання стало важким та обривчастим. – Я… Ви взагалі мною ніколи не займалися, а в мене хоч і є батьки, але що вони мені можуть дати? Книжку з рецептами та газету з анекдотами? Я мусила благати, маючи свого вчителя, іншу людину, аби вона мене навчила хоч чогось, чого я не зможу збагнути, просто зазубривши черговий підручник, щоб більше не бути обузою та не ставати проти сильно ворога із самим лише кунаєм у руках, але Вам… Вам навіть не було цікаво, що я роблю і чого досягла. Скажіть, Ви хоч дали зрозуміти Саске, що самі його навчите всьому, чого він потребує? Ви хоч попросили Джіраю не забирати Наруто з його дому? Ви хоч намагалися переконати пані Цунаде, що вона занадто зайнята на пості Хокаґе і їй буде не до якогось геніна у вигляді хвостика, а у Вас, навпаки, тепер повно часу для однісінької дитини? Скажіть, Ви хоч на мить засмутилися, що у Вас забрали Ваших учнів? Ви хоч хотіли бути нашим вчителем? Ви хоч один день були нашим вчителем, а не старшим братом у якого і то не завжди є на нас час? Скажіть, чому вони пішли і залишили мене тут абсолютно саму? Скажіть, коли вони повернуться? Я так сумую за ними. Сумую за нашими місіями. За Вами, вчителю Какаші. Ну, чому вони пішли? ЧОМУ, НАВІТЬ, ВИ ПІШЛИ ВІД МЕНЕ?! Нащо ви всі приходите в моє життя, щоб потім кинути та померти?!

Сакура не в змозі більше говорити, розвернулася спиною до сенсея та намагалася витерти сльози рукавом, але вони все бігли і бігли, бігли і бігли, не бажаючи зупинятися.

• Бо я їх… вас, навіть не намагався зупинити. – Какаші підійшов та обережно обійняв Сакуру ззаду, чому вона неймовірно здивувалася, що аж трішки злякалася, не в змозі цього приховати. – Пробач, Сакуро, з мене дійсно паскудний вчитель. Я навіть не знаю, як ним бути, я свого майже не пам’ятаю, як вчителя. Я завжди був лише членом команди, хоч зрозумів, що це таке насправді бути членом команди вже занадто пізно. І я просто використовував вас, сам того не усвідомлюючи, щоб надолужити втрачене. Ті роки, іншу Сьому команду. Я злився на вчителя, що він ніколи не встигав, а сам так захопився тим, аби завжди встигнути до своїх учнів, що геть забув, що це не найголовніше в ролі вчителя.

Какаші обійшов довкола Сакури та знову став перед нею на коліно.

• Я не виступив проти санінів, бо прекрасно розумів, що вони будуть кращими вчителями за мене для вас. Я жодного разу, – Какаші витер останні сльози із обличчя Сакури, змусивши її зашарітися та несміливо посміхнутися, – не провідав тебе, бо ревнував, що тепер я вам геть не буду потрібен і переконаюся, що насправді ніколи і не був, бо, якщо чесно, я ніколи вам нормально часу і не приділяв, точно менше за Асуму, Ґая чи Куренай. Я боявся прив’язатися і знову переживати втрати товаришів по команді. Ще й тих, кого взагалі-то мав би оберігати. Це я вас потребую, а не ви мене. Я без Сьомої команди більше не зможу. Ви мене врятували, – Какаші відчув, як важка рука друга лягла на плече, дбайливо стиснувши його, – а я вам ще не зміг за це віддячити. Навіть забув, що вчитель тут я, бо це ви мене багато чому заново навчили.
• Що Ви таке кажете? – Сакура нарешті зрозуміла все, що наговорила. – Я просто… Я не знаю, що на мене найшло. Я погарячкувала, я…
• Ти просто походила. В грі. – почувся позаду голос характерниці.
• Ні.
• Так. – заперечив Сакурі Ґай. – Ви навчили Какаші всміхатися і знову повернули любов до життя. Ви повернули мені мого друга. Вчасно повернули, бо якби не ви, боюся, ми б втратили його на віки.

Сакура від нерозуміння захитала головою.

• Ви зробили те, що не вдавалося нікому вже багато років.
• Вчителю Какаші? – збентежено прошепотіла Сакура. – Виб…

В цей момент шінобі в масці приклав пальця до своїх вуст та всміхнувся дівчинці.

• Я радий, що ти це сказала. І урок номер один, ніколи не вибачайся за свої почуття.
• Три.
• Що? – встаючи, перепитав Какаші.
• Це був третій урок. Можливо, навіть, і більше, але точно не перший, бо інколи, ви все ж вели себе, як вчитель, вчителю Какаші. – всміхаючись, сказала Сакура, а Какаші скуйовдив їй волосся, через цей прихований підкол.

Чоловіки помітили, що Тейваз чомусь не розділяє їхніх веселощів.

• Як думаєте, – запитала вона, підходячи ближче та рівняючись із Сакурою, – чи є шанс того, що вони всі не померли? Якщо і це ілюзія. Є шанс, що вони просто прокинулися по справжньому, в нашій реальності?

Сакура змовчала, як і Ґай, бо вони обидва боялися, що якщо промовлять хоча б слово, то їх голос затремтить і вони знову розплачуться.

• Ми можемо лише вибратися звідси та перевірити, але я б не плекав марних надій, щоб знову не прощатися з нашими близькими.
• Тоді, Хатаке, – Тейваз коштувало неймовірних зусиль стримувати сльози, – тобі варто помилятися, інакше я знайду тебе на тому світі і знову, але вже власноруч, приб’ю. Жорстко. Ні краплі пощади.

Всі здивовано поглянули на характерницю, яка ось-ось була готова зірватися.

• Що ти таке кажеш, незграбо?

Тейваз, згадавши, скільки разів вдарялась об щось, через необережність при Какаші, чи просто впускала із рук, що зрозуміла, що це його нова дражнилка, тому засміялася, а через це не змогла більше стримувати сльози.

• Подивись на свої руки, Какаші.

«Не кидай і ти мене, благаю. – подумала, але не змогла промовити характерниця. – Я не зможу одночасно втратити тебе і Хану. Я не зможу втрати вас обох».

В цю ж мить Сакура схопила вчителя за долоні та скинула з них рукавички.

• Це справді була партія… – розбито та ошелешено сказала вона. – Ні. Ні. Чому ж хоча б цього разу не я?
• Все буде добре. – Какаші поклав свою посірілу, холодну долонь на тім’ячко Сакурі. – Ви впораєтеся.

Ноги чоловіка підкосилися і його ледь встиг зловити Ґай, щоб той ще зміг втримати рівновагу, перед тим, як повністю відключитися.

• І це, – Какаші поглянув в заплакані і такі зараз смарагдові очі Тейваз, – я чекатиму, але тільки не поспішай.

Все, що він встиг зробити – це підморгнути, а потім до нього непритомного кинулася з криками Сакура та намаганнями повернути вчителя до життя, а Тейваз застигла, мов вкопана, не в змозі навіть кліпнути.

• Ні. – в серце характерниці немов встромили сотні голок. – Так не мало бути. Не мало ж? Самуїакі, не мало ж? Я не пам’ятаю. Я не знаю, як все виправити. Ка-ка-ші…

***

Вся охорона до архіву досі знаходилася під дією техніки, тому Шікамару з товаришами без проблем могли проникнути до будь-яких його секцій.

• П’ята з Шідзуне теж сплять. – повернувшись до хлопців, сповістив Іноічі.
• Отже запитати ми можемо лише папери. – підсумував Неджі, стоячи посеред здоровенного крила.
• Патороч якась. З чого взагалі починати?
• Вона, але це не точно, здається, ровесниця пана Хіаші.
• Круто, – саркастично відповів Шікамару, – і хтось знає, скільки йому? – «Було».
• Сорок три. – в один голос промовили Неджі з Іноічі.
• Та жінка казала, що вони не бачилися декілька десятиріч, а ще батько Хінати був дуже вражений, почувши її голос. Немов привида побачив. А ще вона сказала, що від неї лише голос лишився, та я не знаю наскільки цьому можна вірити та схоже було на те, що вони гралися разом дітьми, а потім вона мусила кудись тікати чи весь час тікати і може пан Хіаші думав, що вона мертва? Неджі, – Кіба поглянув на друга, – тобі батько нічого про друзів дитинства не розповідав? Вони мусили бути знайомими.
• Ти знаєш лише ім’я?
• Ми якось не встигли обговорити все. Ми… – Кіба не бажав Неджі розповідати про сварку, хоч і розумів, що це й так очевидно, бо, певно ж, правила були для всіх однакові, але хотів вберегти його від деталей, – ми були зайняті грою. Але вона дуже добре все знала про жителів листя, наприклад Хінату і як її ображали чи ваші сварки з нею.

Кіба встиг помітити, як Неджі прикусив губу.

• І стоп! До тебе вона що не приходила?
• Ні, був лише сувій з правилами та колода карт.
• Отже, вона точно пов’язана із паном Хіаші. – задумався Шікамару. – Неджі, а які клани мають тісні зв’язки з вашим? Чи мали?
• Років тридцять тому? Але ти правий, батько з братом навряд чи б гуляли на звичайному дитячому майданчику поза резиденцією.
• Узумакі. – озвався Іноічі. – Узумакі – це той клан, який мав і повагу в селищі, і одночасно був його вигнанцем, та і самим членам клану доводилося багато переїздити після того, як їх селище знищили, та і до того також.
• Не зрозумів щось. – здивувався Кіба. – Це той Узумакі, що Наруто? Поважний клан?
• Так. – Кібу перекосило на якусь мить, поки він не зустрів осудливий погляд друга. – Його мама була останнім представником в Листі. Ну, як ми думали.
• А якщо, ніхто не знав, що хтось з них є досі в селищі, навіть глава клану Яманака, то є лише одне логічне пояснення всьому цьому.
• Її переховували в тіні. – зрозумів Неджі.
• Дякую. Як все ясно стало.
• Данзо. – просичав Іноічі. – Отже, пропоную розділитися і шукати все, що знайдете за ті роки пов’язане із Узумакі та Корінням.
• Патороч якась.
• Пішли, Шікамару, – Іноічі схопив хлопчину за жилет і потяг його в протилежний від Кіби та Неджі бік, – потім поскавчиш.

Кіба розвернувся йти вглиб архіву, махнувши другові, щоб той не відставав, але Неджі не поспішав, натомість він до болю стис кулаки та промовив:

• Кібо, – Неджі вичекав, поки хлопчина розвернеться до нього обличчям, – я хочу, щоб ти дещо знав. Я не звинувачую тебе в смерті Хінати, тому що мені б було однаково нестерпно боляче, хто б з вас не загинув.

Кіба не знав, куди подіти власного погляду і як йому треба відреагувати на почуте.

• Я вже занадто глибоко пустив тебе до свого, – в цей момент хлопець встиг пошкодувати, що піддався неочікуваному для себе імпульсу і почав цю розмову, але назад дороги вже не було, тому, заскрипівши зубами, Неджі договорив, – серця. Ти й Хіната – ось все, що в мене є. Було. До сьогоднішнього вечора.
• Що ти несеш? – не це Неджі хотів почути. – А як же твоя команда? Ханабі? Яким місцем я взагалі опинився на вершині цього списку? Ще і поруч із Хінатою? Це просто шок від втрати, я розумію, не переймайся.

Кіба пішов собі знову, але зупинився, почувши наступні слова друга.

• Третьої команди більше не існує. Як мінімум, в первинному складі, її вже більше ніколи не буде.

Кіба розумів, що йому зараз необхідно підійти до Неджі, щоб його, можливо, обійняти чи ще якось підтримати, але продовжував не зрушувати з місця, навіть не озирався.

• Як виявилося, я сильно завинив перед Лі і навіть не помічав цього, але помер чомусь він, бо приховував ці образи в середині себе, вважаючи дитячими та дріб’язковими, не вартими, аби через них ризикувати дружбою, хоча ж винним був я. До утворення команди, він був вигнанцем, тому дуже боявся нас втратити, а ми частенько вели себе не гідно справжніх товаришів. Я не знаю, як працюють ці правила, не знаю, що сталося між вами з Хінатою, але єдине, що не дає мені спокою, це чому вижив не Лі? Він навіть встиг щиро усміхнутися та дати цю їхню дурнувату клятву, що ми ще якось зустрінемося на тому світі і змусив мене так само заприсягтися в цьому.

Кіба чув, як затремтів голос друга на останніх словах, що він намагався сховати за сміхом, але нічого не зробив, просто втомлено видихнув та промовив, повернувши трішки голову вбік:

• Вибач, але нам треба поспішати.

Неджі сумно всміхнувся в спину другові.

• Я почну зліва.
• ТА ЧОГО ТИ ВІД МЕНЕ ОЧІКУВАВ?! – Кіба розізлився сам на себе та скинув цілий ряд книг з полиць, змусивши друга аж підскочити від несподіванки та від стосу, що пролетів біля нього. – ЩО, НЕДЖІ?!
• Ніч… – Неджі зрозумів, що боїться договорити. – Кібо?

Хлопчина просто обурено продовжив на нього дивитися, скрививши вуста набік, в очікуванні відповіді.

• А що, якщо ми досі в ілюзії, бо це другий рівень? Другий матч? Бо які ще причини нас тут тримати? Ти ж сам говорив, що Аска хоче очистити селище, ну, в її розумінні?
• Ну, можливо. Той що? Пропонуєш самим пошукати гральні автомати чи може шьооґі?
• А що, якщо цей рівень складніший, бо тепер не можна взагалі брехати?

Тінь страху пробігла обличчям Кіби.

• Тобто, якщо походимо нечесно, то партія заново не почнеться, це ти хочеш сказати? Помремо? По-справжньому?
• Так. Або той, хто збрехав, або, як покарання, – Неджі нервово ковтнув, – тому, кому збрехав.
• Ха! – Кіба розвернувся обличчям до полиць та обперся руками на них, похиливши голову. – Давай тоді просто будемо мовчати, добре?

Неджі підійшов майже впритул до друга.

• Не можна. Відмова від гри теж призведе до непоправимого. Нам не можна ризикувати дарма і перевіряти цю теорію.

Хлопець бачив наскільки напружений Кіба, тому поклав йому долоню на шию, вирішивши її трішки розім’яти, але в цей же момент Кіба просто врізав йому в щелепу, відкинувши друга на стелаж, який, на щастя, був міцно закріплений до підлоги.

• Я Ж КАЗАВ ТОБІ, ЩОБ ТИ НЕ ЧІПАВ МЕНЕ, КОЛИ ТОБІ ВЗДУМАЄТЬСЯ!

Неджі доторкнувся тильним боком долоні до розсіченої губи, щоб зупинити кров.

• Знаєш. – він відвернувся, видихнув, а тоді злісно поглянув на Кібу, крижаними очима, де лише в самих зіницях зчитувалася лють. – Я думав, що ми це вже обговорювали, а тут, прикинь, дежавю. Я теж тобі дещо казав. І втомився. Все. Тим більше сьогодні. Ти мене просто дістав цими своїми перепадами.

У відповідь Кіба просто заволав, що аж вигнувся та закинув голову, зігнувшись дещо в колінах, але не на Неджі, не на когось конкретного, а просто заволав від безвиході, від почуттів, що його переповнювали, від думок, що його з’їдали, від страхів, що не покидали його ні на мить з самого дитинства.

• ТА Я САМ СЕБЕ ВЖЕ ДІСТАВ! ДАВНО! Давно!
• Кібо… – Неджі стало шкода друга і соромно за те, що ледь не зробив, тому він просто простягнув руку, аби покласти її на плече, але в цю ж мить отримав знову в обличчя.
• ТИ МЕНЕ ГЕТЬ НЕ СЛУХАЄШ!

Кіба кинувся на друга, та навіть не встиг зрозуміти, як полетів через весь прохід, поки не зустрівся зі стіною, до якої світло вже не досягало, а потім вискочив із тієї темряви, як шалений звір і зав’язалася сутичка.

Вони били один одного, не жаліючи останніх сил, що залишилися від попереднього прошарку ґенджутсу, але жоден з них не застосовував ніяких технік, навіть їх тайджутсу просто походило на звичайну, п’яну бійку в придорожньому трактирі. Та такими вони зараз і були: п’яними від почуттів, втомленими подорожуючими на шляху до дорослого життя.

• Ненавиджу! – Кіба знову опинився зверху, розбиваючи кулаки об обличчя Неджі, але не надовго.
• І чим це я заслужив, твоєї ненависті? – вже Неджі сидів верхи на другові та заніс в чергове руку для удару, як побачив сльози на обличчі Кіби, що змішувалися із кров’ю.
• СЕБЕ Я НЕНАВИДЖУ! СЕБЕ! Слабака такого!

Цієї секунди сумнівів Неджі вистачило для Кіби, аби скинути його з себе, а потім встигнути придавити до підлоги та схопити за шию, стискаючи її.

Неджі навіть уявити не міг, що зараз виражали його очі, бо відчував він абсолютно непоєднувані емоції від розпачу до гніву.

• Я слабак! – крізь зуби процідив Кіба. – Слабак! – Неджі ухопився обома руками за передпліччя друга, намагаючись вивільнитися. – А ТЕПЕР ЩЕ І ЦІ КЛЯТІ ПОЧУТТЯ! – Кіба стис сильніше. – Я так нічого і не досягнув в цьому житті, а виходить, що навіть чоловіком ніколи не був!

Хлопець знову заволав, крізь лють та сльози, а Неджі нарешті зумів скинути руку друга зі своєї шиї, перекинув його із собою за допомогою ніг та скрутив Кібині руки ззаду, притискаючи його спиною до власних грудей, поки сам обперся об стіну.

• НЕ ЧІПАЙ! Не чіпай мене! Не чіпай, прошу. – в Кіби залишилися лише сльози та кволі сили для безглуздих намагань вирватися. – Будь ласка, не чіпай мене.
• Тихо. Тихо. – прошепотів Неджі, закинувши голову на стіну та заплющивши очі. – Заспокойся.
• Не чіпай…
• Кібо, ти перший кинувся на мене і бив по всьому тілу я навіть не знаю скільки хвилин, ти мою сорочку і ту геть розірвав, то що ти вже починаєш?
• ТОМУ ЩО ЦЕ ЄДИНИЙ СПОСІБ! – Неджі відчув, що його друг більше не пручається, все тіло розм’якло, але він не хотів ще його відпускати.
• Єдиний спосіб для чого? – нахилившись, запитав хлопець.
• Не змушуй мене говорити. Не змушуй.
• Та якби я знав, що помру я, то я б дозволив тобі навіть збрехати зараз скільки тобі того потрібно.
• Чому?

Кіба перелякався почутого та рефлекторно розвернув голову назад, зустрівшись дуже близького із обличчям Неджі, відчуваючи на собі кожний його подих. Хлопчині зробилося дуже страшно, більше ніж зазвичай, дихання стало надривистим, серце почало калатати, а пульс безжалісно бити по скронях, але він не поспішав відвертатися.

• Чому, навіть після того, що щойно відбулося, ти продовжуєш таке казати?

Неджі усміхнувся і одразу скривився, через біль.

• Краще сміятися не буду, поки обличчя не заживе.
• Ти теж мене не жалів. – дещо по дитячому, з образою, відповів Кіба.
• Та я ні в чому тебе і не звинувачую.
• Припини всміхатися. Сам же казав, але на питання так і не відповів.
• Бо я відповідав на нього раніше. Якщо я і впустив когось в своє життя, то це вже назавжди. Пробач, але твоя черга. Я все ж хочу те почути, чим заслужив скуштувати твоїх кулаків та єдиний спосіб для чого?

Кіба відвернувся, ховаючи рум’янець. Він відчував себе, як злочинець перед виконанням смертельного вироку, звіром, загнаним гончаками, тим, в кого немає більше вибору та шансу врятуватися.

• Доторкнутися до тебе, не перестаючи бути чоловіком. – Кіба опустив голову. – Я вже знаю, що це дурість і не так працює, і про інших, таких самих, я так не думаю, але я нічого не можу вдіяти із собою та власним баченням світу, особливо мого місця в ньому.

Він жадав зараз провалитися, крізь землю, а краще померти, але точно ніколи не зізнаватися у цьому. Неджі мовчав. Тримав друга в своїх міцних обіймах, притуляючи до оголених грудей, до власного серця, та продовжував мовчати. Здавалося, Кіба взагалі не дихає.

• Я знаю, – нарешті, через декілька хвилин суцільної тиші, де було чутно лише власне серцебиття, Неджі почав говорити, – що це було лише через гру, але дякую тобі, що поділився. Мені дуже потрібно було це почути. І ти почуй: мені байдуже, я чекатиму скільки тобі заманеться, скільки буде потрібним, але не відштовхуй мене більше, хоча б в дрібницях, інакше, це таки може спрацювати і назад дороги вже не буде.

Кіба не пручався. Його крижані руки сковзнули по животі Неджі.

• Кібо. – хлопець таки збагнув. Його друг не заспокоївся нарешті. – Кібо!

Неджі розвернув Кібу до себе і неначе весь час довкола зупинився, коли він побачив перед собою посіріле обличчя друга та його заплющенні очі. Неджі закричав на всі легені, але навіть не почув власного крику. Все довкола немов потрапило у вакуум, а його серце до м’ясорубки.

***

Шікамару з Іноічі одночасно розвернулися на галас і все добре зрозуміли.

• Отже, – скривився від злості та безпомічності пан Яманака, – гра триває. – він важко видихнув. – Шіка, як думаєш, Іно зможе виграти чи пережити те, що переможе?
• Пане Іноічі, – дещо розгублено запитав Шікамару, пробігаючи очима по розгорнутому сувої та намагаючись ігнорувати реальність, – а ви знали, що дітей Узумакі не раз намагалися викрадати ворожі селища, після того, як вони отримали прихисток в Листі?
• На моїй пам’яті таке було раз чи двічі, але це і не дивно, дітей відомих кланів така доля спіткає не рідко, навіть, твою однокласницю оминути не змогла.
• І це пояснює, чому дружина Четвертого була останньою представницею Узумакі в селищі.
• Ну, її теж хотіли викрасти, але безрезультатно.
• Сподіваюся, зараз система безпеки Листя на кращому рівні.
• Е… – Іноічі хотів було щось сказати, але чомусь відчув себе присоромленим, тому опустив піднятий палець та втупився в підлогу.
• Ви знаєте, хто така Узумакі Незуко? – чоловік у відповідь лише звів плечима. – Тут немає більше ніяких імен, але її було викрадено, коли дорослих не було вдома, а потім із селища пішли та не повернулися на її пошуки батьки із молодшою донькою. А як пройшло викрадення дружини Четвертого, ну, майбутньої дружини?

Іноічі зморщив лоба та поглянув, самими лише очима, догори, роздумуючи, що варто казати, а що ні.

• Батьків Кушіни, здається, чи то раптово викликали на місію чи ще на попередній одразу направили на наступну і в будинку нікого не було, коли на дівчинку напали.
• Враження, немов розпорядок шінобі Листя десь в газеті публікується, Вам так не здається?
• Ти хочеш сказати, що хтось зливав інформацію?
• Ну, країни постійно знаходилися у воєнному чи післявоєнному стані, грошей ніколи не вистачатиме за таких умов, Листя обіцяло оберігати давніх союзників, але чому за спиною не продати представників з величезним запасом чакри на сторону?
• Шікамару. – суворо проказав Іноічі, пронизавши хлопчика крижаним поглядом. – Ти розумієш, що несуть за собою такі слова?
• Якщо моє припущення правильне, а іншого в нас немає, то та молодша сестра і є наша Аска. Узумакі Аска. Та і в кого б ще вистачило чакри на таке масштабне та довге ґенджутсу?
• Ти ж сам зачитав, що вона пішла з селища.
• Ну, так тут написано.
• І Кіба переказав її слова про постійні мандри.
• Ну, може ніхто ніде і не зазначив, що вона повернуся і переховував її весь цей час у себе.
• Чортів щур. – гаркнув Іноічі та брудно вилаявся.
• Ну, проте в Листі лише в нього є інтернат. В селищі, сповненому дітей-сиріт.
• От так про Корінь ще ніхто не казав.
• Я пожартував.
• Якби ж. – Іноічі знову подивився на підлогу, плюнувши собі між ноги. – Час прогулятися туди, де ховаються тіні?

***

Джінчурікі – переважно діти, яких прирікають на долю вмістилищ, стираючи їхню власну особистість в очах односельців. В них відтепер бачитимуть лише монстрів, лише об’єкт страху та ненависті.

І хоч це дивно, ну, там боятися пробудити демона в середині ще психічно несформованої особистості, але при цьому постійно провокувати її на це. Максимально нелогічно. Це як боятися розбитися і постійно лазити по скелям без страховки. Хоча що я вимагаю від людей, які не здатні розрізнити невинну дитину та хвостатого в середині неї. Навіть, сам хвостатий і той одразу ненавидить її, звинувачуючи в усьому.

Узумакі Незуко було продано Листям, як одне з таких вмістилищ. В ній ще не встигли були запечатати біджу, а селяни вже закидували дівчину гнилими овочами та могли вилити помиї на голову. Чи варто казати, як змінилося ставлення після підселення хвостатого? Відтоді, її просто ненавиділо на одне живе створіння більше і коли ми її знайшли, я побачила, що із завжди життєрадісної дівчини, що любила квіти та персики, перед нами постала забита, зів’яла людина без жодного вогника в очах.

Незуко спочатку намагалася з кожним подружитися, знайти спільну мову, пояснити, але ніхто її не слухав та і не бажав почути. Вона хотіла впасти з найвищого водоспаду, але боялася, що через неї тепер іншій людині доведеться нести цей тягар, тому жила. Якщо подібне існування можна назвати життям.

І мама її задушила уві сні. Замість поговорити, або покарати винних, обірвати життя довелося звичайній, добрій дівчинці. Тато не зміг пробачити маму, як і себе, що не здатен захистити родину, тому в черговому п’яному дурмані вбив маму, а я вибігла в ніч і бігла, бігла, аж поки не стерла ноги в кров.

Потім, в одному із сиротинців при церкві, мене знайшов солідний чоловік та забрав до себе. За іронію долі, він виявився з Листя. Я вважала, що нарешті повернулася додому, що відтепер життя налагодиться, бо лише тут я знала спокій та щастя, але почалися нескінченні досліди. Досліди. Досліди, аж поки вони раптово не припинилися і про мене наче забули. Я знову залишилася сама, а тоді знову прийшов той чоловік і перевіз в ще більш похмуріше місце. Я більше не бачила сонця. Мені знову не можна було покидати ту територію. І я зникла. Все, що від мене залишилося – це мій голос. Та його все так само ніхто не слухав. Люди взагалі відмовляються слухати один одного, навіть чесно поговорити один з одним.

І якось я прокинулася від гучної какофонії безлічі голосів в себе в голові. З часом я навчилася їх розрізняти і зрозуміла, що почала чути жителів селища. Спочатку це було весело, це стало єдиною мені розрадою, крім постійного розкладання пасьянсу, але потім все почалося заново. Я заново зі сторони почала спостерігати за проявами ненависті, безпричинної, як колись до моєї сестри і знову нічого не могла з цим вдіяти.

Я благала Данзо якось цьому зарадити, але… Нікому до тієї дитини не було ніякого діла, крім однієї жінки, яка просила забрати ту дитину до себе, але їй відмовляли із разу в раз, а потім голос тієї жінки стих. Назавжди. Багато голосів стихло.

Я хотіла знати чому. І не розуміючи як, але мені вдалося немов пройти повз Анбу Данзо та проникнути до його спеціального архіву. Крім того, що я взнала, що вони знову замість поговорити обрали шлях ненависті та смерті, я також знайшла листування і дізналася, що Данзо, той Данзо, якому я була вдячна за порятунок, торгував дітьми Листя. Точніше, Узумакі він ніколи і не вважав повноцінними його жителями, а так, інструментом. І я вперше відчула те відчуття, яке завжди ненавиділа.

• Данзо нікого не вважає частиною Листя. Для нього селище – це буквально селище – вулиці, будинки, дерева, секрети, коли для Третього селищем завжди були люди. Тому вони ніколи і не могли прийти до спільного рішення, як треба захищати Листя, бо для кожного це означало протилежне. Пан Хірузен був готовий знищити все поселення, аби врятувати його жителів, а Данзо – пожертвувати стількома селянами, скільки того буде потрібно для того, аби Листя продовжувало існувати на карті.
• Як байдуже.
• То ти це все розпочала через помсту, ненависть?
• Ні. Я просто хотіла погратися. Разом з іншими, як колись в дитинстві.
• Коли ти сказала, що від тебе не залишилося нічого, крім голосу, я подумав, що ти буквально це і маєш на увазі. Але прокинувшись тут, біля п’яти голів Каґе, я побачив перед собою красиву, зрілу жінку з неймовірно довгим, заплетеним у косу, червоним волоссям і такими знайомими очима на худенькому обличчі.
• Але це справді все що в мене є – голос. Більше я нічого не вмію. Це одночасно і дрібниця, і потужна зброя, якби тільки люди могли нею користуватися. Те почуття ненависті швидко зникло і я захотіла спробувати хоч цього разу, хоч когось врятувати. Змусити людей поговорити. Чесно. Вислухати один одного врешті решт. Ви так багато говорите про себе і так мало в голос. Це така дурня.
• Допомогти? Вбивши всіх? – озвалася дівчинка, що сиділа біля батька на холодній оглядовій площі на даху Резиденції Хокаґе з видом на нічне селище.
• Але ж ви живі.
• Не знаю. Я вже ні в чому не впевнений.
• Просто, люди чомусь готові щиро в чомусь зізнатися, лише перед обличчям смерті. То чому не почати нове життя із чистою душею? Хоча, навіть сказавши правду перед смертю, люди, неочікувано виживаючи, потім забувають це чи забирають свої слова назад. Але я обіцяю обережно розвіяти ґенджутсу, щоб не допустити таких помилок, інакше, для більшості, звичайних селян так точно, все пережите буде марно. Дайте тільки закінчитися феєрверку. З ним закінчиться і моя чакра. Повірте, я не бажала нікому зла.
• Але ж ти помреш!
• Зате не даремно, а жити я втомилася. Та і не бачу причин.
• Аско…

Чоловік накрив своєю великою долонею маленьку долоню жінки та відчув, як на неї впали сльози.

• Невже жодної?
• Ти навіть не уявляєш, що відбувається там унизу, Хіаші. Я хочу нарешті відпочити і побачити свою сім’ю.
• Ну, хай так тому і бути.

Хіната не встигла навіть злякатися, як вмилася десятками бризків крові.

Немов нізвідки з’явився Данзо та зніс своїй учениці голову одним єдиним ударом меча.

• Не люблю, коли ув’язненні втікають.

Хіната злісно поглянула на главу Коріння, підводячись, але батько швидко її всадив назад.

• Тату?
• Не варто розповсюджуватися про все, що ми тут почули.
• Правильне рішення. – Данзо витер меча об волосся покійної. – Тим паче, про побрехеньки однієї хворої, чия сила просто затьмарила їй розум. Впевнений, вона тут багато казочок розповіла, аби підірвати стабільну ситуацію в Листі та дати змогу ворогам напасти на нього.
• Тобто, – Хіната не бажала більше дивитися на Данзо, тому поглянула з докором в очі батька, – ми так і продовжимо жити в брехні? Все було марно?
• Ні. – прошепотів Хіаші, ніжно стиснувши руку доньки. – Не марно.

На даху опинилися члени Анбу Кореня.

• Пане Хіаші, пані Хінато, прошу вас покинути це місце і повернутися до близьких.

Чоловік підхопив доньку за талію, не даючи їй змоги затриматися, але Хіната все ж встигла запитати наостанок про дещо Данзо:

• Єдиного, чого я не розумію, це як Вам вдалося покинути ілюзію.
• А я і не потрапляв до неї. Я завжди чесний. В першу чергу із собою, моя мила, дитинко. Як і всі мої люди. Немає почуттів – немає чого приховувати.

***

Іноічі виставив руки перед Шікамару та Неджі, заважаючи їм зробити наступні кроки.

• Стійте. Підемо далі, нас вб’ють.
• Ніхто не дізнається, що ми тут були без дозволу. За ті секції архіву нас теж посадити можуть.
• Б’якуґан.
• Неджі?
• Вони всі пробуджені.
• Патороч якась.
• І нас в рази менше. – Іноічі присів біля стіни. – Знову глухий кут.
• Шікамару!
• Ось ви де!
• Нарешті ми вас знайшли!
• Тейваз. – хлопчина здивувався, коли відчув, як немов тягар упав з плеч. – Сакуро? Сакуро… – Шікамару сховав погляд від товаришів.
• Сакуро? – до дівчинки підійшов пан Яманака і вона інстинктивно зробила крок назад, зціпивши зуби. – Ти ж була з Іно, – він став на коліна, щоб бути нарівні із подругою своєї доньки, – я правильно припускаю?

Сакура не могла відповісти, хоча б слово промовити, але і не треба було, чоловік все зрозумів по бірюзовим, вологим, велетенським очам дівчинки, тому просто притис її до себе, обіймаючи, та заплакав. Тисячі голок, неначе увійшли в тіло дівчинки, від неймовірного почуття провини та здивування.

• Іноічі-сан, – Ґай поклав руку на плече товаришу, – Тей…
• Ні! Мовчи! – зашипіла характерниця. – Не розкидайся марними надіями. Це також робить боляче.
• Вчителю Ґаю, що ви хотіли сказати? – до нього підійшов Неджі. – Продовжте, будь ласка.

Характерниця розкинула руки та відійшла подалі за ріг будівлі.

• Тейваз припускає, що загиблі все ще можуть бути живими. – всі порозкривали роти та подивилися на Ґая, немов на божевільного, з німим запитанням в очах. – Але, Неджі, хто тебе так розфарбував? – чоловік в повітрі окреслив пальцем обличчя свого учня.
• Відповідь на це запитання, я не впевнений чи отримав.

Буяння фарб вкрило небо під характерний, шиплячий звук і сотні місцевих жителів прокинулися там, де їх застав перед цим початок зимового фестивалю феєрверків. Лише селяни, що навчилися не зраджувати собі помітили, як спала пелена, довкола почали приходити до тями товариші і знову розквітли десятки вогняних квітів над дахами.

***

• Привіт. – Какаші присів поруч з Тейваз та вкрив її ковдрою, які завбачливо приготував ще ввечері. – Я просив тебе не поспішати, – характерниця дуже втомленим та розбитим поглядом поглянула на друга, – але, чесно кажучи, я тебе вже зачекався на цьому даху. – Тримай.

Він всміхнувся та налив їй з термоса пряного, пекучого чаю. Характерниця прийняла, але так і застигла з ним у руках, споглядаючи на трійцю дітлахів, що сміялися та щось жваво розповідали один одному, а біля них мовчки сиділи Ґай та Іноічі зі ще одним термосом на двох і просто, посміхаючись, споглядали за генінами, упиваючись цією картиною.

Салют різко обірвався.

• Закладаюся, – Какаші за дно чашки підняв її до вуст Тейваз, змушуючи відпити, – це до тями прийшла пані Цунаде. Комусь будуть непереливки.
• Ніхто так і не знає, як вона наклала ґенджутсу за допомогою феєрверків?
• Ні. Певно щось з порохом пов’язано. Пан Хіаші лише сказав, що вона не хотіла нікому зашкодити. Лише щоб люди навчилися говорити один з одним. Я радий, що ми прийшли до цього самостійно.

Тейваз знову подивилася на чоловіка та легенько усміхнулася самим кутиком вуст.

• А ми справді все один одному сказали, що хотіли, Какаші? – тут його погляд став занадто нестерпним, а ймовірна, майбутня відповідь лякала. – Я мушу знайти Хану, вибач.
• Звісно. Це очевидно. За що ти вибачаєшся? – всміхаючись, запитав Какаші.

Тейваз віддала йому чашку з ковдрою та зістрибнула з даху.

***

Хіната розгублено бігла вуличками Листя в пошуках когось із близьких, поки батько поспішив додому, аж поки не зіштовхнулася з Шіно.

• Хінато! – хлопчик обійняв її, а тоді відійшов трішки та уважно подивився чи вона не ушкоджена. – З тобою все добре. Дякувати богам. Що це все було? Хтось знає?
• Я теж дуже рада тебе бачити, Шіно, і мені є, що розповісти, але спершу треба декого знайти.
• Розумію.
• А ти потрапив під ілюзію?

Хлопчик заперечно помахав головою, не в силах збрехати в голос.

• Я рада за тебе. – дівчинка ще раз обійняла друга та побігла далі.

По-дорозі, Хіната помітила вчительку Куренай, що самотньо блукала вулицею, шкутильгаючи та обпираючись об стіни будинків.

• Куренай-сенсей! – Хіната одразу підбігла до жінки, перекинувши її руку собі через плече та допомагаючи йти. – Що сталося?
• Певно знепритомніла в повітрі. Та все добре. Забила щось чи розтягла. Хто знайшов володаря техніки?
• Ходімо в лікарню, по-дорозі розповім.
• Мені здалося, ти кудись поспішаєш? Ти точно бігла в протилежний бік.
• Це зараз не важливо. В лікарню.

Дорогою їх підхопив Шіно, чим допоміг швидше дійти до госпіталю та залишився там із Куренай, а Хіната знову чкурнула на пошуки Неджі та Кіби.

Вийшовши з лікарні, вона подивилася на небо і втомлено зітхнула.

• Ох, краще вже наступного разу це б були небесні ліхтарики. Запустили б їх в небо разом зі своїми поганими спогадами чи мріями. Більше я не хочу ніяких феєрверків. Щось мені з ними не щастить. Так, небесні ліхтарики ліпше.
• А кому взагалі важлива думка якоїсь сірої миші?

Дівчинка й не помітила, що поруч із нею, за деревами, палили цигарки старі її знайомі. Не дуже приємні знайомі. На якусь мить Хіната розгубилася, згадавши минуле, тому не змогла нічого відповісти цим хлопцям, що просто стояли та шкірилися в її бік, продовжуючи дражнитися.

• Мені важлива.
• Як і мені.

Абсолютно неочікувано для всіх, по обидва боки від Хінати, з’явилися її брат з другом по команді. Посмішки з облич хуліганів одразу позникали, а на їх місце прийшли гримаси переляку.

• Ні. – Хіната схопила своїх хлопчиків за руки. – В першу чергу, моя думка важлива мені, а вас взагалі ніхто не питав і ніколи навіть не подумає спитати. – дівчинці сподобалося це нове відчуття, що вона навіть хотіла показати язика, але подумала, що це вже буде занадто і якось по-дитячому, тому просто посміхнулася та повела Неджі з Кіба, що задоволено всміхалися, дивлячись на неї, в бік головної площі.

• Я так за вами скучила!
• Ну, – почав було Неджі, – чисто технічно, ми не так то і давно бачилися, пані Хінато.
• А я все-одно встигла скучити за своїм братиком та другом, яких безмежно люблю.

Хлопці зашарілися, тому відвернулися в різні сторони. Хіната нарешті відпустила руки хлопців та застрибнула на дах.

• Давайте сюди, скоро світанок, але потім ви мені пояснити, що з вашими обличчями та одягом.

Хлопці винувато всміхнулися, а потім Неджі звернувся до друга, але не встиг договорити, як той його обірвав.

• Кібо…
• Цей во, Неджі, я хотів сказати, що я не пам’ятаю майже нічого з того, що наговорив тобі в архіві. – хлопчина, говорячи це, ледь руки собі не викручував. – Певно ти мене десь там добре приклав головою. Просто скажи, ми все вирішили? Ми не в сварці? Між нами все, як до цього?

Неджі одразу змінився в обличчі, але не дав почуттям взяти над собою верх.

• Та ти нічого і не встиг сказати. Можливо, наша бійка була сприйнята, як відмова грати і помер той, хто напав.
• Але ми ж друзі? Все, як було до цього?
• Так. – сухо кинув Неджі та стрибнув до Хінати.
• От, і чудово. – чомусь незадоволено прошепотів Кіба, вглядаючись в землю.

Перші проміння сонця розрізали небо. В селищі, Схованому у Листі розпочинався новий день.

• З Новим роком, друзі! – Кіба нарешті також приєднався до Х’юґа та, широко всміхаючись, став між ними, міцно обійнявши друзів за плечі. – Я такий щасливий, що з нами усіма все добре!

Кіба ще міцніше обійняв друзів, а тоді зробив те, що змусило дзвінко засміятися Хінату та повністю почервоніти Неджі – поцілував їх по-черзі в щічки та ще раз, зі своєю фірмовою посмішкою, привітав з Новим Роком, не відводячи очей від неймовірно гарного вранішнього сонця.

***

• Хано! – Тейваз схопила кузину за руку, намагаючись зупинити. – Можна я все виправлю?
• Ні. – дівчина грубо звільнилася. – Ми вже про все поговорили. Все вирішили. Не повертайся до брехні.
• Хано! – характерниці було нестерпно бачити сльози, ще не так давно, коханої дівчини, але сама вона і сльозинки не могла з себе вичавити. – Будь ласка…
• Ні. – Хана вказала пальцем на Тейваз та суворо поглянула на неї, наскільки це було можливо зробити мокрими очима. – Я зараз йду і ти не біжиш за мною. Зрозуміла мене? – її голос затремтів.

Насправді, Хана в цю секунду понад усе на світі бажала, щоб кохана побігла за нею, а ще краще нікуди не дозволила піти, так само це хотіла зробити і характерниця, але натомість, кузина пішла, хоч і воліла залишитися, кинутися та пристрасно поцілувати дівчину, а Тейваз так і продовжила стояти у проволку, захована від світанкового проміння, бо обидві розуміли, що так буде краще.