Антрекот із окуня – моя маленька роуд-сторі

Сиджу в приймальні лікарні, дивлюся в дзеркало навпроти. Як завжди, бачу її. І чоловіче обличчя: спокійне, беземоційне, майже порожнє, але до болю знайоме. Навколо снують інші обличчя — розмиті, тьмяні, втомлені. Вони виглядають гірше за моє. Хіба я бачу їх насправді? Чи, може, вони бачать мене? Я не засуджую їх, та й навіщо. Мене цікавить інше: що бачать люди у дзеркалі? Адже я бачу лише її. Завжди. У п’ятнадцять, двадцять пʼять… у майже п’ятдесят. Вона стоїть там, поза відстанню й часом.

Що я планую далі? Нарешті з нею зустрітися.

До мене підходить гарний хлопець у білому халаті — мій сучасний лікар.

— Пройдіть зі мною, будь ласка, — промовляє він голосом, випускника театральної школи.

Я не пручаюся. Як-то кажуть: якщо прийшов — то роби.

Підводжусь і ми рухаємося білими, стерильними коридорами. На стінах картини невідомих митців — їх розглядають частіше, ніж відомих. Іронічно? Зовсім ні — це цілком логічно. Я сам за цей час вивчив їх краще за свого улюбленого Едварда Хоппера, бо його роботи бачив лише раз наживо.

Ось щось схоже на «Довгу ногу» біля кабінету хіміотерапії. А ось «Заправка» — навпроти відділення променевої, немов натякає на заправку іонізуючим випромінюванням. «Автомат» — біля зони для інфузійної терапії, де дівчина у жовтому капелюшку тужно дивиться на порожнє блюдце й думає, чи хоче вона ще чогось солодкого до кави. «Готельний вестибюль» — навпроти палати інтенсивного спостереження, холодний інтер’єр, де ніхто не затримується надовго. А «Нічні яструби»? Ця картина притулилася біля виходу разом із сумною рудою дівчиною, яка, здається, вагається — з’їсти чи не з’їсти той клятий снек. Приємні й не дуже фрагменти чужих світів, заскочені зненацька живописцем у проміжку між існуванням і спогадом.

Мій сучасний лікар зупиняється біля кабінету і поглядом запрошує мене зайти. Невже боїться, що я збіжу? Кабінет стерильний, білий з зелено-синіми вставками. Щастя для місофоба. Напевно, моїй першій дружині сподобалося б. Або другій. Цікаво, як це все виглядало б п’ятсот років тому? Коли люди вірили у…

— Сідайте, — рішуче каже він.

Я всаджуюся на спеціальне крісло хворого. Чекаю. Він усім виглядом дуже хоче мені щось розповісти. А мені, насправді, байдуже. Лікар створює ілюзію зайнятості: гортає папери, вмикає комп’ютер, затягує процес, ніби сподівається вловити в моїх очах страх чи надію. Я весь час дивлюсь у вікно: там вітер несе жовте листя, і цей процес набагато цікавіший за метушіння сучасного лікаря.

Нарешті він зупиняється, кидає на мене короткий погляд. Моє обличчя залишається байдужим. Навіть трохи нудьга пробивається крізь неї — наче я на прийомі у психіатра.

— У вас дуже злоякісна, — каже він, із такою впевненістю, ніби проголошує прогноз погоди.

Нудьга на моєму обличчі стає ще виразнішою. Лікар ледве помітно змінює позу, наче чекає чогось драматичнішого — шоку, розпачу, паніки. Натомість отримує мій злегка згаслий погляд.

— Але вона чудово лікується, — додає він, явно намагаючись повернути вагу своїх слів.

Я зітхаю. Глибоко, ліниво, з відтінком глибокої досади.

— Тож я щасливчик, — кидаю не в його бік, не в простір, а просто в темний безкінечний космос, де, можливо, є хоч якась відповідь.

— Саме так, — лікар не відступає, продовжує відігравати свою роль. І свою високу зарплату. — У п’ятдесяти п’яти з половиною відсотках випадків лікується успішно. З нашою найсучаснішою терапією ви протягнете ще як мінімум п’ятнадцять-двадцять років.

Він очікує реакції. Якоїсь. Будь-якої. Але моя байдужість міцніша за всі його статистики.

— Мені майже п’ятдесят. Про які «роки» ви кажете? — уточнюю, розтягуючи голос у майже позіханні.

— Якщо не лікуватися, вам залишиться два місяця, — ображено випалює він. — Ви що, хочете померти?

Я усміхаюся у вуса. Він цього не розуміє. Ще занадто мало прожив. От коли його самого будуть «протягувати» крізь життя, може й згадає цю розмову.

— Ну, це вже хоч якась визначеність, — кажу, підводячись. — Десь сорок днів, так?

— У найгіршому випадку! — вигукує він і теж встає, ніби хоче мене зупинити.

Я видихаю, відчуваючи несподівану легкість.

— Ваше «найгірше» для мене — найкраще, — майже лагідно пояснюю. — Дякую, докторе. Ви мені дуже допомогли.

Розвертаюся і йду до дверей. Холодний лікарняний коридор розчиняється переді мною, а позаду лишається лікар, який, мабуть, усе ще чекає на «правильну» реакцію.

— Заждіть…

Чекати я не збираюся, тому виходжу швидко, майже урочисто, бо знаю, що це остання сцена з лікарем у цьому спектаклю. Я не песиміст, хоч так мене називала моя друга дружина. Чи то була перша? Неважливо. Головне, що я не шукаю темних сторін, а просто знаю: майбутнє — це не весела ілюзія, а мінливий ринок можливостей і проблем. І якщо перше — це подарунок, то друге — плата за нього. Але я щиро вірю, що світ повільно змінюється на краще, навіть якщо деякі люди несамовито намагаються його зламати. І не моя провина, що люди виснажено, крізь зціплені зуби, зліпили концепцію моралі на кістках своїх предків. Вона мала бути надійним оплотом, рятівним механізмом виживання. Але виживання кого саме? Впливові люди казали, що довготривалий порядок завжди вигідніший, ніж хаос. Порядок дозволяє планувати, рости, уникати безсенсовної боротьби за ресурси. Але хто він, цей «порядок»? Лише фасад, за яким триває та сама різанина за право володіти, але вже з сертифікатом чесності й благословенням всевишнього.

Депресія? Ні, куди там. Діарея — от що мене турбує значно частіше, ніж депресія.

Це найсучасніше діагностування з найсучаснішими лікарями забрало в мене стільки часу, що за цей період я, найуспішніше, встиг розпродати все: квартиру, речі, всіляку техніку. Лишив тільки машину. Не через брак грошей — просто захотів позбутися всього зайвого, всього, що так довго приручав і що, як виявилося, не варто витрачених на них грошей.

Виходжу з лікарні і раптом відчуваю — легкість. Світ розстеляється переді мною, мов чисте полотно, запрошуючи зробити перший мазок пензлем. Я посміхаюся, дивлюся на людей, що пливуть повз будинок лікарні, і не можу пригадати, коли востаннє відчував себе настільки… вільним. Може, коли закінчив університет і ще не мав роботи? Чи коли розлучився з першою дружиною? Або з другою?

Крокую вулицею, і обережно оминаючи голубів, що клюють розтоптані людськи недоїдки, — навіть їх не хотілося турбувати, — я спонтанно вирішую: перед від’їздом варто влаштувати собі святкову вечерю. У ресторани я нечасто ходжу. Взагалі, мені мало що подобається з того, що люди вважають обов’язковим.

Жити «як годиться» завжди було для мене чимось чужорідним, а традиційний відпочинок — суцільним жахом. Люди кудись їдуть, засмагають, витрачають гроші, обтяжують себе соціальними ритуалами і називають це відновленням сил. Яке спотворене значення слова. Відпочинок — це припинення. Повна пауза. Перепочинок без шуму, без руху, без усіх цих обов’язкових «треба». Просто я. І нічого більше.

Сьогодні вирішую таки піти в дорогий стейк-хаус — відчути дискомфорт від людей навколо й легкий присмак презирства в поглядах офіціантів. Вони добре знають, як поводитися з такими, як я. Чужинці в своїх власних містах, ті, хто не вписується в правильні траєкторії існування. Але хай. М’ясо — ось що я дійсно люблю. Можливо, воно єдине, з ким я не чинив перелюб. Із цим нічого не поробиш. Я, мабуть, зжер стільки живих істот, що їх не змогли б втиснути навіть на найбільше кладовище мого міста-мільйонника. Сумління? Ні. Це не я вигадав, що моє виживання залежить від смерті інших. То й не мені через це страждати.

Мій день пролітає крізь мене, як вітер крізь відчинене вікно: стрімко і з запашком. Але рибай був смачний, а люди навколо — огидні. Робити більше нічого, тож повертаюся додому і лягаю спати раніше. Завтра довга дорога. Потрібно зібрати сили. Зранку ще й віддати ключі від квартири новій сім’ї.

«Приємна пара, — думаю я, засинаючи. — Вона вагітна, а він наче щасливий, бо не самотній і нарешті соціально зручний. Сподіваюся, у них усе буде добре. Принаймні років п’ять.»

За вікном починається дощ. Осінь у моєму чарівному районі — без сентиментальностей, лише мокрий асфальт, ритмічні удари крапель об метал, і жодного дерева. Я засинаю швидко, розчиняючись у цьому монотонному ритмі з першим стукотом по зливці…

 

— Дуже вам дякуємо, — мовила молода жінка з великим животом, беручи ключі від моєї квартири. — Ви нас врятували. За таку низьку ціну ніхто не продавав у вашому чудовому районі.

— Вони просто сподіваються жити вічно, — посміхаюсь у вуса.

А сам думаю: «Чудовий» — це занадто для району, де три роки тому у люку знайшли відрізану голову дівчинки, і за весь цей час не посадили жодного дерева. Ідеальне місце лише для тих, хто сподівається спочити у вічності, як Фараон.

— Щасти вам, — кажу щиро, через силу зображаючи радість, і жму спітнілу руку її чоловіку.

Не чекаючи подяк від людей, яких суспільство пожувало і невдовзі виплюнуне, йду до свого мультивана, що стоїть неподалік.

«На біса мені сімейне авто? — думаю, відкриваючи двері. — Треба було його теж продати тій сімʼї. Чи іншій, чахнучій.»

Окрім м’яса, є ще одна річ, яка мені подобається, — керувати автомобілем. Дивне це відчуття: ілюзія контролю. Невже я, як і всі, насолоджуюся владою, хай і мізерною?

Я ніколи не прагнув щось контролювати. Або когось. Можливо, тому від мене і пішла перша дружина. Чи то була друга?

Кому взагалі потрібна влада? Відповідальність — ось що вона тягне за собою. А я завжди хотів бути вільним від усього, особливо від інших людей. Я навіть кота не завів. Як він житиме, якщо зі мною щось станеться? Це ж треба буде влаштовувати йому єгипетське поховання, робити евтаназію всім живим істотам, які без мене не виживуть. Не надто я для цього підходжу.

Але дорога мене заспокоює краще за марихуану.

«Дорога, як життя», — сказав би якийсь водій із великим стажем. Але ж це можна сказати про що завгодно: «Вугілля, як життя — яскраво горить, дає і тепло, і затишок, поки не перетвориться на попіл. Чистка каналізації, як життя — поки не проб’єшся крізь лайно і мочу, світ не побачиш».

Я можу це робити нескінченно.

Колись давно я вигадав цю гру зі своєю першою дружиною. Або з другою? Неважливо. Але суть проста: треба взяти будь-що, додати «як життя» і пояснити чому.

Мобільний телефон, як життя — спочатку швидкий і гарний, а потім батарея здохла, екран розбився, і вже ніякий чохол його не врятує.

Думаю, ви розумієте…

Нарешті вириваюся з міста, і мій настрій одразу змінюється. Великі будинки лишаються позаду у тьмянілому світлі похмурого ранку, і світ навколо заспокоюється. Я люблю керувати автомобілем, але місто — це завжди напруження: затори, сигнали, метушливі і незадоволені силуети бізнеслюдей.

І ось нарешті дорога відкрита. Пуста сільська магістраль, розріджені дерева, розмитий горизонт, що трохи мерехтить. Пейзаж змінюється, але залишається незмінним, і це чарівно. Справжній відпочинок. Сорок днів свободи. Порожнеча попереду, тиша навколо. І тільки машина, що ковтає кілометри.

За приємним заняттям час летить непомітно, і день вже рухався блище вечора, а дорога стелиться м’яко, вигинаючись плавними лініями, немов русло річки. Дощ потроху набирає силу, лупає по лобовому склу, розчиняючи обриси світу в рідких відблисках. Я уявляю, що керую не автомобілем, а швидкісним катером, що підскакує на порогах хабарництва, розтинаючи хвилі мокрого асфальту. І тоді попереду з’являється пляма кольору стиглого лимона.

Дівчина стоїть обабіч дороги. У напівтемряві її величезний синій рюкзак здається тінню, що нависає за плечима.

Я зупиняюся. Глушу двигун.

«Нащо я зупинився?» — запізніла думка, що вже нічого не змінить.

— У тебе все добре? — питаю, опустивши праве віконце.

— У мене так, — вигукує вона і засовує голову у вікно, відкидаючи каптур назад. — А у тебе?

Очі дивні, великих, глибоких зелених відтінків, і у млявому світлі салона вони немов притягують мій погляд, поки мокре волосся стікає краплями по обшивці дверей мого мультивана.

— Не жаліюся, — відповідаю, сам не знаючи, що мене змушує продовжувати розмову. — Тоді я тебе залишаю?

Вона ледь помітно всміхається, і я ловлю себе на думці: з якого переляку я питаю в неї дозволу їхати? Я ж її навіть не знаю.

— Якщо хочеш мене можеш підвезти, — каже вона трохи ламаною мовою.

Дивлюся на неї — зовсім мала, років мабуть двадцять пʼять. Що вона тут робить?

— Сідай підвезу, — пропоную, хоча відчуваю, як у мені росте невиразне роздратування через це рішення. Навіщо це мені?

— Можеш чи хочеш? — її голос грайливо піднімається, в очах з’являється щось хиже.

— Тобі є різниця? — перепитую, і вже сам ловлю себе на зацікавленості.

— Велика! — її сміх пробивається крізь шум дощу, і вона нахиляється ще ближче, заливаючи салон водою, мов навмисне.

— Чесно кажучи, я не дуже хочу. Ти вже сидіння залила, що теж не додає бажання, — кажу, не приховуючи роздратування. — Але якщо тобі по дорозі, я можу.

— Дуже дяка! — радісно вигукує вона.

Хапає свій величезний рюкзак, рішуче відкриває задні двері, мов робила це тисячу разів, закидує його всередину і без жодних сумнівів стрибає на переднє сидіння. Я спостерігаю, ніби в уповільненій зйомці. Жодного запитання: як відкрити двері, чи не допомогти з рюкзаком. Самостійна аж страшно.

Я краєм ока ловлю її яскраво жовтий дощовик — він різко контрастує з темрявою дороги, немов зірвана сторінка з картини, яку вставили у цей похмурий пейзаж. Дівчина влаштовується справа від мене, не пристібається, дістає телефон в жовтому чохлі і занурюється в синюватий екран.

— Мене звуть Таля, — каже вона, навіть не підіймаючи очей. — А тебе?

Я посміхаюся сам до себе і заводжу машину.

— Зви мене Персі.

— Як гадаєш, — продовжує вона, не відриваючись від екрану, — якби стояв чоловік? Ти б зупинився?

— Що? — перепитую, переводячи погляд від дороги. Її питання пробивається крізь шум дощу, який розбивається об капот.

Зовні темно, асфальт блищить під фарами. На узбіччях — розмиті обриси дерев, що зливаються з темрявою. Я погано бачу дорогу і трохи нервую.

— Кажу, — її голос стає трохи гучнішим, вона нарешті відлипає від телефона і повертає голову в мій бік, — зупинився б, якби був хтось не такий привабливий?

— Ти вважаєш себе привабливою? — питаю, кидаючи на неї швидкий погляд.

— Усі так кажуть? — здивовано вигукує вона, упевнена, як саме влаштований світ.

Я посміхаюся у свої вуса. Вона цього не бачить.

— А що це означає? — питаю.

— Що означає?

Повертаюся — на її круглому обличчі роздратування перемішане з  неоновими відблисками моєї модної магнітоли. Мені стає цікаво.

— Привабливість, — кажу, вдивляючись у темну стрічку дороги. Дощ наростає, жовті вогні фар розмиваються у воді. — Що вона для тебе означає?

— Що я всім подобаюся, — відповідає вона з тією впевненістю, з якою учителька диктує правила, які ніколи не знадобляться.

— А що означає подобатися? — питаю, мовби ненароком, спостерігаючи за нею.

— Ну як що! — її голос набуває роздратованої ноти, а я посміхаюся у сиві вуса. — Подобатися — це й означає подобатися!

— Таке собі визначення, — засміявся я, відчувши легкість у цьому діалозі. — От мені, наприклад, подобається керувати автомобілем. Подобається відчувати, як тонни металу рухаються слухняно під моїми пальцями. Швидкість. Контроль. А ти мені не подобаєшся.

— Ну я ж не автомобіль! — чую її голос у праве вухо, поки ліве приглушено дощем.

— Ти впевнена? — запитую, ледь піднімаючи брову. — Ти охарактеризувала себе суб’єктивною оцінкою: «усі так кажуть». Це так само, якби я купив авто, лише тому що мій сусід запевняє, що воно хороше.

— Я все зрозуміла, — фиркає вона, склавши руки на грудях. — Тобі я точно не подобаюся.

— А до чого це все? — питаю, ніби знічев’я, хоча відчуваю, що вона не дасть питанням згаснути.

— До того! — кидає вона, насупившись. — До того, що ти зупинився лише тому, що я приваблива. Але не хочеш це визнавати.

— Не хочу, — підтверджую. — Але визнати можу.

— Справді? — в її голосі проскакує азарт, очі блищать у приглушеному світлі панелі. — Тож я права: передчуття — найсильніша річ у світі!

— Як ти знаєш? — питаю, вже не стримуючи зацікавленості.

— Я не знаю, — каже вона, різко скинувши каптур. Чорне коротке волосся злипається просочене дощем, і виблискує у фонарях, що проносяться вздовж дороги. — Я просто насолоджуюсь цим, поки маю час. А ти? Не хочеш мене привласнити?

— З якою метою?

— З тією самою, — сміється вона, — з якою таких, як я, створюють.

— Мені навіть сама думка огидна, — посміхаюся. — Я старший за тебе щонайменше удвічі.

— А якщо не думати?

— Ну, якщо не думати… то звісно.

Сміючись, Таля закидає голі ноги в білих кросівках на торпеду і тицяє плей на магнітолі. Я трохи кривлюся. Вода стікає по її гладеньких ногах, залишаючи сліди на старій панелі. Але коли лунає Nancy Sinatra – «Bang Bang (My Baby Shot Me Down)», я відпускаю все. Я й забув, коли поставив цей диск у магнітолу, так само як не пам’ятаю, коли вмикав його востаннє. Може, це залишилося від другої дружини? Або навіть від першої?

— А куди ти їдеш? — питає Таля.

Думаю, що все ж таки даремно її підібрав. Тепер буде відволікати від думок, від дороги.

На вулиці остаточно стемніло, дощ, мов рояльні акорди, стукає по даху машини. Старі жовті фари втомлено розрізають густу стіну води. Очі вже не ті, що в двадцять пʼять: складно. Не люблю перейматися чужим життям, свого вистачає.

— Хочу побачити океан, — відповідаю, вдивляючись у розмитий, текучий горизонт. Дорога петляє під дощем, мов примарний слід. Її вигини вже не такі захопливі, як спочатку.

— Знаю, що банально, — додаю, усміхаючись, — але дуже хочеться.

— Банально окуню воду шукати, — підморгує вона, коли я повертаю голову, і випадково з’їжджаю з дороги.

Таля перелякано хапається за торпеду. Я обережно повертаю машину на дорогу, серце трохи калатає. Старий я для цього.

— Так моя мати завжди казала, — продовжує вона, перервану думку.

— Мудра жінка, твоя мати, — кажу зосереджено дивлячись уперед. Суть її слів поки розпливається, як світло клятих фар вдалині. — А ти не боїшся подорожувати одна?

Дивним чином, мені подобається ця розмова, хоча й дратує. Таля нагадує когось мною забутого.

— Боюся, — зітхає вона. — Вулицями ходити теж боюся. Знайомитися з незнайомцями боюся. Я насправді всього боюся. Але яке тоді життя мені залишається, якщо це визнати?

— Сумне, — відповідаю. — Десь у монастирі.

— Отож бо й воно. Тому я вирішила одружитися.

— А як це допомагає? — щиро дивуюся.

— Я, напевно, не знаю, — зітхає вона, дивлячись у вікно. — Люди кажуть, що боятися одного чоловіка легше, ніж боятися їх усіх.

— А тобі скільки років?

— Щойно виповнилося двадцять один, — каже Таля з гордістю, і повертається до мене.

— Вітаю з перемогою у блекджеку, — усміхаюся.

Блекджек, як життя — з усіх сил прагнеш досягти двадцяти одного, щоб зрозуміти, що далі тобі залишається суцільний «буст».

 

Дощ лише посилюється, розбивається на сотні крихітних осколків об лобове скло, яке не встигають прибирати двірники. Я майже нічого не бачу попереду й рухаюся зі швидкістю справжнього старого діда, яким, мабуть, і є. Це мене дратує. Таля спить, згорнувшись на сидінні, немов кошеня, і навіть посапує, повністю довірившись мені. Дивна дівчина, я сам собі настільки не довіряю.

Крізь пелену дощу проступає білборд, що підсвічується вуличними ліхтарями: «Мотель Servir de Mère».

Одразу вирішую зупинитися. Я втомився, а малій узагалі байдуже, де спати. З’їжджаю з дороги, машину трохи підкидає на вибоїнах. Таля здригається, прокидається, її очі на секунду розширюються.

— Що трапилося? Куди ми їдемо? — голос сонний, але в ньому бринить занепокоєння.

— Тут неподалік є мотель, — кажу, тримаючи погляд на дорозі. — Треба перепочити, під такою зливою мені важко їхати.

— Аа! — позіхає вона, потягуючись догори, оголюючи живіт. — Гаразд. Я не проти. Ніч довга, варто перепочити.

Мала все вирішила, усміхаюся я у вуса. Через кілька поворотів перед нами виростає темна споруда, ніби її витягли з дитячого кошмару.  Як тільки бачу будинок, одразу хочеться розвернутися.

Зупиняю машину біля ганку. Вікна мотелю здебільшого темні, немов розбиті плямами від дощу. Відчиняються двері і виходить худа фігура з великою парасолею. Крізь скло автомобіля її обриси розмиті водою.

— Пішли, — кажу. — Я б щось з’їв. Ти як? Голодна?

— Я завжди голодна! — радісно вигукує вона.

Виходимо з мультивена: ллє, немов із клятого відра. Вітер тягне дощ у боки, і здається, ніби він рухається горизонтально, прошиваючи простір. Таля відкриває двері, дістає рюкзак і накидає його на плечі. Я блокую машину, і ми біжимо до ґанку. П’ять хвилин — і ми мокрі, немов після душу, а фігура чекає, не рухаючись.

— Вітаю вас у мотелі «Servir de Mère»! — промовляє худий високий хлопець під гуркіт грому, ніби поліцейський, який зачитує мої права. — Мене звуть Нормен.

— Дуже приємно, — брешу я, ловлячи малу, яка послизується на мокрих сходах.

Її рюкзак здається важчим за неї саму, наче вона несе не речі, а запасне тіло, спресоване в брезент і застібки. Але, схоже, її це не турбує.

— Нам треба номери на ніч і щось поїсти, — кажу, тримаючи Талю за рюкзак, щоб не впала.

Вона радісно усміхається Нормену й стріляє очима. Він намагається не дивитися на неї. Моє перше враження лише закріплюється — він мені не подобається.

— Зараз таких, як ви, рідко побачиш тут, — говорить Нормен, відчиняючи важкі двері мотелю. — Але матір каже, що я завжди повинен приймати гостей.

Його погляд насторожений, руки стискають парасолю, як уламок чогось важливого. Він нервується. Чого він боїться? Мене? Чи Талю, яка мені по плече?

Заходимо у хол. Повітря густе, застояне, немов його не провітрювали десятиліттями. Усе навкруги запилене, як моя душа: меблі вицвілі, лампи приглушені. Відчуваю нестримне бажання відчинити вікна, а потім позбутися всього, що тут є, разом з Норменом.

Він веде нас далі, жестом вказуючи на крісла біля ресепшену. Ми сідаємо. Тканина шорстка, відчуття, що загортаєшся у бабусин килим. Дивлюся навколо: нічого дивного, і водночас від усього свербить шкіра. Лише годинник на стіні кумедний, застиг на восьмій двадцять, як мої вуса в момент глибокої задумі.

— Не хочеться вас засмучувати, — гукає Нормен з-за ресепшену, — але залишився лише один номер.

— Нам підходить! — кричить Таля, кидаючи на мене швидкий погляд.

Я стискаю губи. Сам винен, не треба було її підбирати.

— Добре, — кажу, підводжусь і йду до нього.

Мала підскакує слідом, як кішка, що знає, що її все одно впустять в хату, бо мила і вміє муркотати.

— Ось ваш ключ, — Нормен кладе його на стійку з натертого дерева. — Номер чотири.

— Четвірка, — задумливо повторює Таля, ніби пробує на смак. — Хороше число. Я вже близько.

— До чого? — насуплююсь я.

— До свого весілля, звісно!

Я дивлюся на неї з-під лоба. Вона задоволено кліпає сіро-зеленими очима, ніби дражнить.

— Мати каже, що всі люди жорстокі, — зненацька говорить Нормен. Я повертаюся до нього, а він дивиться на Талю так, ніби впав в транс. — Вони приходять і зникають. Їм завжди мало. Я не згоден з нею. А ви?

— Чому ви її не залишили? — питаю.

— Я? Залишити маму? Але ж… я її люблю.

— Ну звісно ж, — бажання говорити з ним остаточно розвіюється.

— Пішли, — кидаю Талі, навіть не питаючи.

— Так! — вона киває і хапає свій рюкзак.

Номер, як і очікувалося: старий, облізлий, із одним ліжком і запахом брудних шкарпеток, що застиг між потрісканими шпалерами.

— Я в душ перша! — вигукує Таля і, не чекаючи відповіді, зникає у вбиральні, залишаючи за собою мокрі сліди на червоному ковроліні.

— Будь ласка, — кидаю їй у слід, усміхаючись. — Я до авто, заберу дещо.

Ніч уже щільно осіла на мотель. Дощ майже стих, але повітря важке, немов у бані. Я дістаю з машини свій старий, подертий рюкзак і ловлю себе на думці: якось не так я уявляв цей відпочинок.

Повертаючись, бачу в холі дивну дитину. Хлопчик сидить за низьким столиком для малювання, підсвічений мертвим світлом лампи. На зріст виглядає на вісім, а виглядом — на вісімдесят. Немов застигла сцена з «Життя Бенджаміна Баттона».

Старий хлопчик малює, і його зморщена рука рухається так, ніби він уже тисячу разів малював одне й те саме. Я проходжу повз, машинально зазираю на його аркуш — не те щоб мені цікаво, просто рефлекс. Малюнок здається знайомим.

— Я тут уже давно, — раптом каже він, не відриваючи погляду від олівця.

Дивлюся на нього, думаю, що по тобі це добре видно.

— Але мені нікуди йти, — продовжує він.

— Розумію, — відповідаю, хоч нічого не розумію і, чесно кажучи, мені байдуже.

— Візьміть малюнок, — простягає він мені чудово змальований двоповерховий будинок на розі вулиці, зі знаком «FOR SALE». — Його всі беруть. Навіть ті, хто думає, що їм нічого не потрібно.

Неохоче беру. Дерев’яний ганок із колонами. Знайома геометрія. Виглядає, як дім мого дитинства, який я намагався забути половину свого життя.

— Думаєш, мені це потрібно? — запитую, вагаючись.

— Усі цього хочуть, — впевнено відповідає похилий хлопчик. — Потім якийсь анонім віддасть за нього мільйони!

— Я вже залишив після себе достатньо мотлоху, — говорю, повертаючи малюнок. — Його переробка, напевно, займе мільйони років. Не хочу ще й це додавати.

— Ви справді не плануєте повертатися? — питає він майже перелякано.

— А є куди?

Ця розмова мене втомлює, і я вже збираюся піти, коли хлопчик раптом вигукує:

— Звісно є! Нормене, звідки я приїхав?

— Ви? — усміхається Нормен, з’явившись незрозуміло звідки. — Ви що, забули? Ви ж мій найулюбленіший постоялець і завжди тут були.

Похилий хлопчик починає хрипко сміятися. Я, не озираючись, зникаю в коридорі.

Повертаюся в номер. Талі немає, лише чую, як вода ритмічно падає у вбиральні, змішуючись із глухим шумом старих труб. Кидаю рюкзак на ліжко й падаю поруч. Матрац, як мої родичі, пружинить із запізненням, ніби обмірковує, чи варто мене підтримувати.

Втома накочується хвилею. Спина ниє, в голові глухо пульсує. Пригадую, що хотів поїсти, але перспектива знову говорити з Норменом чи тією похилою дитиною здається ще гіршою.

Раптовий гуркіт дверей. Таля виходить із вбиральні.

— Подобається дивитися на мене! — стверджує вона, стоячи в одному короткому білому рушнику, якого недостатньо ані зверху, ані знизу. Волога шкіра виблискує в жовтому світлі лампи з стелі, волосся чорне, мов вугілля, ще трохи тримає форму, перш ніж почне розпадатися на хаотичні пасма.

— А тобі до вподоби стояти оголеною перед старим дідом? — перепитую, усміхаючись у вуса.

— Ти знову не відповідаєш! — обурюється вона й, махнувши рукою, ледь не впускає рушник.

— Так і ти теж, — кажу, підкладаючи руку під голову, щоб краще її бачити. —  Невже у ванній  більшого рушника не було?

— Був.

— Ну звісно.

— Що «звісно»? — гукає вона, невдало намагаючись закутатися. — От скажи, скільки часу ти носив у своєму гаманці перший презерватив?

— Достатньо довго, — сміючись, відповідаю, — щоб він вийшов із терміну придатності.

Вона посміхається, але не сміється — швидше злорадствує.

Презерватив, як життя — натягуєш на себе соціально узгоджений латекс поведінки, щоб докінчити існування з глибоким відчуттям захищеності.

— Ліжко тут одне, — каже Таля, стріляючи в мене очима, а потім витягає з рюкзака жовту піжаму,  ніби спеціально підібрану для цієї сцени. Вона, здається, живе у власному яскраво жовтому світі. Щось у цьому є.

— Еге, — підтверджую й розслаблено вмощуюсь на ліжку. — Але спати на ньому буду лише я.

— Чого це?! — її обурення звучить щиро.

Задоволений, сміюся у вуса.

— Бо я старий, і мені потрібен комфорт, — пояснюю, втупившись у потріскану стелю, де плями вологості утворюють хаотичні малюнки, мов олією на полотні. — А ти молода. Зможеш і на кам’яній брилі заснути. Я тобі підковдру дам, постелиш собі на підлозі.

— Не подобаюся я тобі, це вже без сумнівів, — зітхає вона, театрально розчарована, й додає: — А що з їжею?

— Я забув, — позіхаю. — Якщо хочеш, спитай у Нормена, може, щось є.

— Не хочу. Він мені не подобається.

— Тут я з тобою солідарний.

— Та невже! — підскакує вона.

Бачу боковим зором, як рушник зрадницьки сповзає й падає на підлогу.

— От дідько! — лається вона, але піднімати рушник не поспішає.

Впевнена у собі дівчина. Завжди подобалися такі. Схожа на мою першу дружину. Або на другу? Хочеться підвестися, подивитися, але лінь і напруга в спині перемагають бажання. Тому просто лежу, вдивляючись у стелю, міркую про дзеркала. Мабуть вішати їх на стелю, вигадали для таких старих, як я, щоб можна було дивитися не підводячись з ліжка.

Номер менший за вбиральню у моїй старій квартирі, і хоч я не з тих, хто вимірює комфорт квадратними метрами, все ж хотілося б трохи більше простору. Посміхаюся з себе, роздумуючи, як облаштувати Талі місце для сну. Знайшов собі турботу на порожній дорозі. Щасливчик!

Підводжуюсь, демонстративно обводжу поглядом кімнату, шукаючи місце, куди їй постелити. Таля стоїть, невдало прикриваючись рушником, і дивиться так, наче планує задушити мене голими ногами.

Посміхаюся у вуса й театрально починаю діставати ковдру з тумби біля ліжка.

— Піжаму одягати плануєш? — питаю, не повертаючись до неї.

— Хочеш, щоб я знову рушник скинула? — її голос навмисно зухвалий.

— Я зможу це пережити, — відповідаю, чуючи її тихе фиркання.

Вирішую стелити біля ліжка — іншого варіанту немає, місця обмаль.

— Ти неправильний чоловік, — бурчить Таля, натягуючи піжаму. — Я ще таких не зустрічала.

— Ну звісно, — підтверджую я, розтягуючи слова. — Я такий один, унікально неправильний.

Вмикаю лампу на тумбі. Жовте світло розтікається по стінах, робить червоні шпалери ще більш вицвілими. Дивлюся на червоний ковролін, здається, що в ньому живе минуле: шматки чужих тіл спресовані роками.

Стелю підковдру на підлогу, зверху кладу ковдру, і хочеться ще щось додати, щоб Таля була подалі від огидного ковроліна. Але варіант лягати на підлогу самому, навіть не розглядаю. Вона бурчить голосніше за моєю спиною, фиркає з кожного мого руху, мовчки протестуючи.

Закінчивши, стою, схрестивши руки, дивлюся на свою роботу — роздумую, чи варто ще щось додати. Поруч стає Таля і, з насуплений виразом обличчя складає руки під грудьми руки, немов мене пародіює. Від неї лине приємний аромат квітів — скоріш за все, шампуню, що навіть пахне дорожче, ніж цей номер.

— Що скажеш? — питаю.

— Вперше в житті мене кладуть на підлогу, маючи ліжко, — задумливо відповідає вона.

— Усе в житті буває вперше, — кидаю і прямую до вбиральні. — Я митися, а ти знайди собі подушку. Якщо плануєш далі їхати зі мною, то завтра ранній підйом.

— Краще б залишив мене на дорозі, — бурмоче вона мені вслід.

— Я ще можу це зробити, — відказую і зачиняю двері.

Оглядаю приміщення: ванна за сумісництвом душова, туалет — краще не дивитися. Мило сухе, аж потріскалося, вкрите залишками темного і короткого кучерявого волосся. Повітря не рухається, трохи вогке — витяжка у вбиральні для слабких духом, чи нюхом. Маленьке тьмяне люстерко над умивальником ловить мій відбиток — поруч вона, а ще втомлений чоловік, який давно мав план поголитися, але продав свой модний пристрій для електрогоління новій сім’ї, яка чомусь назвала його «електробритвою».

Закінчивши у вбиральні, виходжу: темно, лише місяць у вікні світить. Таля вже спить, піджавши до себе ноги, ніби намагається зберегти тепло в цьому ворожому просторі. Роздягаюсь, лягаю, слухаю її рівне сопіння. Сон не йде.

За стіною – шарудіння, уривчастий шепіт, схожий на сварку матері й сина. Голоси зливаються з тріском старих труб, створюючи відчуття, що мотель дихає своїм застиглим у часі життям. Дратує. Я запевняю себе, що нічого іншого й не варто було чекати від цього місця, і що зранку я поїду, залишивши цей проклятий мотель. З цією приємною думкою провалююсь у сон.

Посеред ночі прокидаюся. У повітрі зависла важкість, відчуття, ніби хтось проходив кімнатою, залишаючи за собою ледь вловиму присутність. Йду до вбиральні. Краєм ока ловлю тінь за шторою у ванній. Завмираю, потім різко відсуваю її. Нічого. Втомлений розум грається зі мною.

Повертаюся в кімнату. Таля нічого не почула, спить, як немовля, дихання рівне, трохи засоплює – схоже, підхопила нежить після дощу. Придивляюся, подушка вкрита темними плямами слини. Усміхаюся у вуса.

Дзеркало біля дверей манить погляд. Крокую ближче. У тьмяному відображенні, що тремтить у мерехтливому місячному світлі з вікна, бачу жінку в кріслі – її голова повільно хилиться, чи то крісло хитається. Роблю крок убік – вона зникає. Роблю крок назад – з’являється знову. Стою в затінку, дивлюся, ніби чекаю, який вона зробить наступний рух.

— Невже це ти? — питаю пошепки, щоб не розбудити Талю.

Ніхто не відповідає.

— Ти мене прости, — кажу я тихо. — Я не плакав лише тому, що не хотів жаліти себе. Я й досі сумую. Але то був мій вибір залишити тебе. Мені здавалося, що ти хотіла, щоб я жив своє життя. Чи не так?

У відповідь – тиша.

— Скажи, чому ти соромилася сказати мені правду? Ти ж сама завжди казала, що треба відпускати минуле.

Хитаю головою, і з думкою, що у мене «тече дах», повертаюся в ліжко.

Дах, як життя — яким модним і гарним його не роби, він все одно обвалиться, якщо фундамент з розладами.

 

Прокидаюся. Дивлюся навколо — суцільна темрява. Хіба не повинно бути світло? А за вікном знову ніч. Та сама ніч. Той самий дощ і млявий місяц.

Таля спить, розкинувши руки і ноги в боки, немов після бурхливої ночі.

Підводжуся, йду у вбиральню, хлюпаю холодною водою в обличчя. Повертаюся — за вікном нічого не змінилося. Бачу чорне небо і своє відображенням з розмитими контурами.

Відчиняю кватирку, вдивляюся в ніч. Вулиця застигла, ніби хтось поставив кіно на паузу.

— Гей, мала, — гукаю. — Прокидайся, ми їдемо.

Вона навіть не ворушиться. Підходжу ближче, шльопаю голою ногою по її дупі.

— Вставай, — повторюю голосніше. — Треба забиратися звідси.

Вона щось незрозуміле бурмоче крізь сон і повертається на бік.

— Вставай, інакше я поїду без тебе.

Погроза спрацьовує. Вона різко підхоплюється, чарівні розкосі очі блищать перелякано й водночас обурено.

— Як це без мене?! — кричить, протираючи кулаком очі. — Як ти взагалі таке вигадав?!

— Легко. Одягайся і хутко.

Таля швидко стягує з себе жовту піжаму і біжить до вбиральні в самих чорних стрінгах.

— Ми б могли тут залишитися, — вигукує з-за леть причинених дверей,  чую, що вона пісяє.

— А далі що? — зітхаю, вдивляючись у власне відображення у темному вікні.

Вона вискакує з вбиральні, метушиться по номеру, шукаючи щось. Можливо, ліфчик. Я навіть не намагаюся не дивитися — у цьому немає сенсу. Легке збудження пробігає тілом, але не спонукає до жодних дій, лише розливається приємним теплом.

Що є сексуальність при відсутності бажання? Сміюся у вуса. Те саме, що будь-який предмет мистецтва — приваблює, але лише естетично.

— А чому обов’язково має бути щось далі? — кидає вона, повертаючи мене з думок.

Стоїть уже в чорному ліфчику, вперши руки вбоки, і дивиться з викликом, ніби перевіряє, чи вистачить у мене духу заперечити очевидне.

— Теж вірно, — замислююся. — Але я не той, з ким би ти хотіла залишитися.

— Я можу прикинутися, — рішуче відповідає вона. — Я чудово граю цю роль.

— Не сумніваюся, — усміхаюсь. — Але я занадто старий, щоб грати чужу.

— Ну будь ласочка?! — підбігає до мене, її очі блищать, а голос дратує. За цією грою видно щось глибше, щось, що я не хочу розгадувати.

— Пробач, мала, — кажу, легенько відштовхуючи її. — У мене свій шлях.

Вона точно нагадує мені одну з моїх дружин. Багато їх у мене було. Цілий загін добровільно об’єднаних зі мною людей. Але після другої я збився з рахунку. Я й досі не розумію, з якою метою вони всі зав’язувалися зі мною, потім одружувалися, щоб зрештою розлучитися.

Збираємо речі, мовчки виходимо в коридор. Хол здається ще задушливішим, ніж учора. Нас бачить Нормен, його тінь витягується від жовтуватого світла ламп. Він біжить напереріз.

— Ви так швидко нас залишаєте?! — вигукує він із розчаруванням, але я чую глуху злість, що просочується крізь голос. — Дуже прикро.

— Так, ми вже запізнюємося, — кажу я, намагаючись його обійти, щоб вийти на вулицю.

— Куди це ви так поспішаєте? — питає він, перекриваючи вихід.

Починаю злитися. Закидаю рюкзак за спину, щоб звільнити руки, і вже готуюся пояснити йому, чому це погана ідея — утримувати людей без їхнього бажання.

— На моє весілля! — раптом каже Таля, роблячи серйозне обличчя.

Нормена трохи клинить. Його голова нахиляється вбік, на губах з’являється божевільна посмішка, очі блищать у дивному захваті. Він відходить убік, даючи нам прохід.

Ми не чекаємо продовження. Просто виходимо в ніч.

Мотель, як життя — спочатку здається, що в тебе є вибір, а потім виявляється, що номер тобі залишили останній, і ліжко там одне.

 

Мотель швидко зникає у дзеркалі заднього виду, розчиняючись у вранішньому серпанку. Я тисну на газ, насолоджуюсь тим, як машина слухняно відгукується, і спостерігаю, як дорога розтягується переді мною, мов нескінченний кіноплівковий кадр. Приємно. Настрій, як і погода, стрімко покращується. Сонце повільно повзе вгору, його тепле світло розриває залишки нічної мли.

— Ти часто думаєш про смерть? — раптом питає Таля.

Кидаю на неї погляд, насупившись. До чого це?

— Кожного разу, як дивлюся у дзеркало, — відповідаю.

— Це сумно, — каже вона, витягає з кишені маленьке люстерко і любовно вдивляється в нього. — Мені подобається дивитися у дзеркало.

— А що саме ти там бачиш?

— Себе, звісно!

— Як ти можеш бути впевненою?

— Що значить «як»?

Дорога плавно завертає, веде нас у маленьке містечко. Воно виглядає «занадто» правильним: ідеальні дороги, ніби намальовані, фасади будинків доглянуті, навіть ліхтарні стовпи рівні, наче бюджет тут справді йде на потреби міста, а не зникає у чиновницьких засіках.

— О! Так мені якраз сюди й треба! — підскакує на сидінні Таля. — Чуєш музику? Це все для мене! Нам от туди, на цвинтар.

Я прислухаюся — і справді, крізь зачинені вікна просочуються віддалені релігійні піснеспіви. Повертаю туди, куди вказує Таля. Вдалині виростає величезна кругла каплиця, що височіє над кладовищем. Її купол увінчаний золотим колом, виблискує у світлі сонця, яке повернулося за наши спини. На цвинтарі товпиться натовп людей.

Зупиняюся на парковці, глушу мотор. Дивлюся на ряди машин — їх занадто багато, як для такого маленького кладовища.

— Це що, всі до тебе? — невпевнено питаю.

— Ну звісно ж! — вигукує Таля. — Я ж гарнюня!

— Ще й яка, — посміхаюсь у сиві вуса.

— Так ти нарешті це визнав! — вона тріумфально б’є мене в плече.

— А коли я цього не визнавав? — дивуюся. — Ти можеш бути гарнюнею, але мені-то ти все одно не подобаєшся.

— Ах ти ж старий окунь! — отримую ще більше стусанів у плече.

— Оце дуже вдала характеристика для такого, як я, — сміюсь з її обурення і лагідного биття.

Виходимо з авто. Таля хапає рюкзак і рішуче крокує до церкви невідомої мені релігії. Я залишаюся. Навколо храму зібрався неабиякий натовп, і сама думка наблизитися змушує мене напружитися. Люди стоять щільно, балакають, доноситься гул голосів, перемішаний з піснеспівами з церкви.

— Ти не підеш зі мною? — перелякано гукає вона, зупинившись біля паркану.

— Я не планував, — відповідаю, спершись на капот авто.

— Я б дуже хотіла, щоб ти супроводив мене до труни! — випалює вона, повертаючись до машини. — Дуже-дуже хотіла б.

— Ти, мабуть, хотіла сказати до вівтаря? — підморгую. — Я б дуже цього не хотів, але, звісно, можу.

— Як чудово! — вона підстрибує разом з рюкзаком і хапає мене за руку.

Думаю: нічого собі, яка міцна мала. Блокую авто, і ми рушаємо до церкви. Нас помічають — здіймається галас, ніби всі чекали саме на нас — на неї, на Талю.

— Вітаю! — кричать вони. — Ти встигла! Яке щастя!

Голоси зливаються в єдиний гул. Я слухаю їх і думаю: на що я підписався?

— Ти знаєш усіх цих людей? — питаю Талю пошепки.

— Й гадки не маю, хто вони, — сміється вона. Все, як на моєму другому весіллі. Чи то першому?

Крокую з нею до церкви, привітно посміхаюся незнайомцям — або принаймні намагаюся — і відчуваю сильне дежавю.

— А де твій наречений? — зупиняю її на порозі церкви.

— Його поки немає, — пояснює вона. — Він повинен сам мене знайти і розбудити, щоб довести справжнє кохання.

Я дивлюсь на неї з сумнівом, ніби очікую, що вона розсміється й скаже, що це жарт. Але вона лише загадково посміхається.

— Почекай мене тут, — каже, лагідно проводячи рукою по моїй. — Мені необхідно переодягнутися.

— Гаразд, — погоджуюся, і вона зникає за дверима, не озираючись.

Я оглядаюся навколо. Усі немов дивляться лише на мене. Обличчя щасливі, аж занадто. Це страшенно дратує. Я швидко не витримую цю нав’язливу радість, тому прямую в церкву, сподіваючись сховатися.

Церква всередині величезна, нагадує планетарій, де стеля — не просто купол, а глибокий космос, розкиданий міріадами світил. Планети і зірки повільно обертаються, об’єднуються в галактики, а потім раптово розлітаються чи колапсують у чорні діри, і все відбувається за хвилини. Видовище зачаровує. Я застигаю в проході. Лише через силу переводжу погляд на стіни: вони оздоблені знаками, хрестами різних форм, рунами, символами, яких я не впізнаю, але які, здається, впізнають мене, і дзеркала… так багато дзеркал в яких відображається космос.

У самому центрі зали біла хупа, а під нею деревʼяна труна, оповита білою тканиною та всипана лотосами.

Я відступаю вбік, намагаючись зрозуміти, що тут відбувається. Це весільна церемонія чи поховання? Розвертаюсь, збираючись вийти, але не встигаю — натовп починає стікатися до храму, і мене, немов на хвилях, відносить до самої труни.

Стою посеред цієї містерії, поки люди розташовуються навколо. Всі з квітами, святково одягнені, привели дітей. Від їхніх привітних облич мене починає нудити. Що робити — не знаю. Вдивляюся в труну. Вона стоїть на піднятій платформі, витончено оздоблена різьбленням, що поєднує дерево та метал, можливо, срібло.

Нарешті вихід звільняється, і я одразу бачу Талю. Вона стоїть самотньо у дверях, загорнута в біле світло, що падає з-за її спини, відсікаючи її силует від решти світу. Її весільне плаття здається майже невагомим, легке, мов ранковий туман. Трохи вище коліна, але з довгими рукавами. Тканина перламутрово відбиває світло, переливаючись від білого до сріблястого. У руках — червоний мак, єдиний яскравий акцент у цій осяяній картині. Я завмираю, оторопілий. Вона посміхається, і я вже знаю, що вона мені скаже.

Йду до неї, почуваючись недоречно у своїх спортивних штанах і светрі. Але вибору немає.

— Бачу, тепер я тобі подобаюся, — стверджує Таля, коли я підходжу. — Чи продовжиш заперечувати?

— Ні, — відповідаю і простягаю їй руку.

— Я знала це від самого початку, — каже вона і гордовито закидає голову, фата на мить розпливається у світлі, немов хмаринка диму.

Таля береться за мою руку.

— Там, якого дідька, труна, — бурчу я. — Її приберуть?

— Куди? — щиро дивується вона. — Це ж моя труна.

Удруге оторопію. Думки розпорошуються. Відчуття занепокоєння — не схоже на мене.

— Тож веди мене, раз уже прийшов, — тихо, але владно каже Таля і робить перший крок.

Я підхоплюю її і веду… до труни. У голові крутяться сотні запитань, але всі вони здаються марними. Я не розумію головного: чого я, насправді, хочу?

Починає грати музика, і я знову шокований: звучить Chet Baker – «Almost Blue», але вживу. Жива гітара, голос, що лунає ніби з іншого часу, з моєї іншої казкової історії. Таля посміхається, помітивши мою розгубленість, а я на неї злюся, але… але що?

Ми заходимо під хупу, і незрозуміло звідки з’являється священик. Його ряса змінює відтінки, немов зоряне небо перед світанком: антрацит із мерехтливими білими вставками, візерунки світлодіодних квітів, що ніби проростають крізь тканину. На голові митра, оповита вінком зі срібних пелюсток, а на грудях виблискує амулет у формі уробороса з червоним каменем в очах змії. Срібний, звісно.

Він підходить до нас із металевою чашею, наповненою прозорою водою. Таля занурює долоню, набирає пригоршню і різким рухом розбризкує вбік. Потім знову — у протилежний бік. «Almost Blue» продовжує звучати, краплі води зависають у повітрі, перетворюючись на мініатюрні дзеркала, що ловлять світло і відбивають далекі зірки зі стелі. М’які басові звуки переплітаються з хоровим бек-вокалом, створюючи симфонію, яка стирає межі між реальністю та ілюзією. Мене пробирає легкий дрож.

Священик бурмоче мантри, і мені здається, що я впізнаю слова, але вони лише фон і вислизають. Таля бризкає трохи води мені в обличчя і сміється. Я теж усміхаюся — бо не думаю, а просто присутній у моменті. У неймовірному, химерному моменті чогось нового і незбагненного.

Я заворожений, не помічаю куди зникає чаша, а священик із ряси дістає  величезний револьвер із обертовим барабаном, можливо .45 калібру — як у кіно кажуть. Я знаю не багато про зброю, ніколи не цікавився нею, тож лише здогадувався.

Священик піднімає револьвер, демонструючи його людям, і різким рухом крутить барабан. У церкві чується приглушений «ох», і він передає зброю Талі. Вона, не вагаючись, підносить її до скроні.

— Нове життя починається… зараз, — каже вона і тисне на гачок.

Лунає сухий клацок. Порожній постріл. Я ловлю себе на тому, що зупинив дихання, серце гупає у вухах. Хвиля холоду пробігає по спині, змішуючись із полегшенням, якого я не очікував. Чому? Адже це було очевидно. Я зиркаю на Талю — вона навіть не кліпнула.

— Алілуя! — скандує натовп.

Таля передає револьвер мені.

— Хто ви для обреченої? — питає священик.

Я не знаю, що сказати. Дивлюся на нього, немов малий хлопчик на першій сповіді.

— Персі мій друг! — рішуче каже Таля. — Ми пройшли разом спільний шлях, і він підтримував мене, поважав, хоч і не був зобов’язаний. Сьогодні він найближча мені людина.

Вражений, беру револьвер із її рук і дивлюся на неї. Така молода, гарна. Навіщо їй усе це? А я що тут роблю? Барабан не кручу, лише підношу до скроні й одразу тисну на гачок.

Щелчок металу об метал. Нічого. Таля сяє, ледь не підстрибує на місці. Зал вибухає скандуванням:

— Алілуя!

Я не розумію, якого завершення для себе хотів. Священик забирає револьвер, гордо дивиться на всіх, підносить його до скроні, натискає на гачок. Лунає постріл. Кров бризкає мені на обличчя і розлітається дрібними краплями по білій сукні Талі. Вона навіть не дивиться на тіло, що опадає на кам’яну підлогу, вкритою килимом. А я? Я завмираю, відчуваючи, як кров стікає по щоці.

Скільки цей священик провів таких обрядів? А скільки було таких, як я?

Зал, не зупиняючись, скандує у єдиному пориві:

— Алілуя! Алілуя!

Я не можу відірвати погляду від священика, що лежить перед моїми ногами. У голові крутиться думка, що десь я вже це бачив, але тоді віруючи вигукували: «Чудо!». Калюжа крові розтікається, просочується у килим, малюючи візерунки, яких я волів би не помічати. Нагадує мені чорнильну пляму тесту Роршаха — але що я бачу в ній, краще нікому не казати.

Таля бере мене за руку. Її пальці теплі, живі, і це вибиває з рівноваги більше, ніж теплий труп у ногах. Я підводжу погляд — вона щаслива. Тобто так і повинно бути? Усе правильно?

— Усе, як і було пророковано, — спокійно каже вона, наче жила за сценарієм, якого я точно не читав.

Хто ваш пророк? Хочеться запитати, але момент не слушний. Та й чи є правильний момент для таких запитань?

— Дякую, — каже вона, і я бачу, як у її очах виблискують сльози. Радість чи щось інше?

Мене різко підхоплюють. Натовп поглинає мене, як хвиля, що тягне за собою уламки. Насилу відносить убік церкви. Я навіть не встигаю чинити опір.

Люди горлають:

— Пробудження Забуття! Пробудження Забуття!

Талю оточують з усіх боків, і я більше її не бачу. Люди зімкнулися щільно, немов грецька фаланга, броньована щасливими обличчями, і виставивши квіти уперед. Втиснутися між ними неможливо. Над головами з’являється труна, її піднімають і несуть до виходу. Давка страшна. Я отримую стусани під ребра, ноги вдавлюють у підлогу, зрештою вибираюся з церкви майже останнім.

Надворі сонце в зеніті, і його різке сяйво змушує мене затулити очі долонею. Натовп швидко віддаляється, мов потік води, що знаходить собі русло серед могил. Я даю ходу за ними, але думаю: може, мені час їхати? Таля лише хотіла, щоб я довів її до вівтаря. Тож я вже вільний? Але чомусь продовжую рухатися за течією.

Доходжу до скупчення. Бачу, як труну закривають кришкою, цвяхи входять у дерево з глухим стуком. Я стою осторонь, думаю: не цього я очікував від весілля. Але обличчя навколо спокійні, впевнені, ніби все йде за планом. Тож я не втручаюся. Може, це такий ритуал? Потім ритуально палять труну — і почнеться гулянка.

Люди рухаються до труни, кладуть квіти на кришку. Я не йду ближче. Квітів у мене немає, бажання підходити теж. Шукаю очами Таю, але її ніде немає. Хтось стягує із землі зелену тканину, і під нею — яма. Дивуюся: навіщо вони її викопали?

Натовп щільно змикається навколо труни, ховаючи від мене все, що відбувається далі. Я чую приглушені голоси, якісь дії, але бачу лише спини людей. Хвилину просто слухаю, а потім починаю рухатися вперед, пробираючись крізь натовп. Мене не пускають, штовхають у відповідь, але я давно вийшов із віку сором’язливості, тому наполегливо просуваюся, розштовхуючи плечима.

— Дайте пройти! — гукаю.

— Що не зрозуміло? — злісно дивлюсь в очі якомусь молодчику. — Мені треба пройти, посторонись.

Нарешті пробиваюся крізь натовп і завмираю. Труни немає. Я ошелешено оглядаюся довкола. Куди поділася труна? Куди поділася мала?

Яма засипана. Працівники з лопатами, усміхаючись, йдуть геть. Люди розходяться, перемовляються між собою. Сонце зависає високо в небі, розкидаючи тіні могил, а я стою, дивлюся на рівну поверхню землі.

Хапаю за руку якусь жінку поблизу: — Куди поділася наречена? — питаю різко й зовсім недоброзичливо.

— Вона щасливиця, чи не так? — відповідає жінка, її голос м’який, але в ньому є щось віддалено насмішкувате, наче вона розповідає добре знайомий анекдот.

Я хмурюся, відчуваючи, як злість охоплює мене.

— Така молода, і вже обречена, але красуня, чи не так? — продовжує вона. — Тепер вона збереже себе аж поки не з’явиться той самий.

— Ви що, не розумієте мого питання? — кажу голосніше, стискаючи кулаки.

— Питання в іншому: що саме ви тут робите? — її очі блищать так, ніби вона знає про мене більше, ніж я сам, і хоч це навряд чи можливо, ця думка давить на мене.

Вона посміхається. Що кумедного?! Потім розвертається й іде, легко, вільно.

Я підходжу ближче до свіжої могили, погляд ковзає по надгробку. Камінь відполірований, немов коштовний червоний мармур. Вирізьблено: «Сонце, Місяць і Таля».

— Невже у тебе не було іншого варіанта захиститися від цього світу? — бурмочу, ковзаючи пальцями по тонкому, майстерному гравіруванню: зліва місяць, а справа — сонце. Виглядає довершено. Виглядає остаточно…

Попутники на дорозі, як життя — лише встигаєш звикнути до них, як настає час прощатися.

 

Стою, дивлюся на надгробок, і думаю над словами жінки. Що я тут роблю? Не знаходячи відповіді, рушаю геть із цвинтаря. У животі бурчить: треба знайти, де поїсти. Йду крізь алеї, краєм ока помічаю, як машини з парковки квапливо від’їжджають.

Невже я прив’язався до неї? Скільки я її знаю? День? Може, це тому, що вона нагадала мені першу дружину? Або другу?

Виходжу з цвинтаря, роздивляюсь вулицю. Будинки наче з ріелторської реклами: акуратні, з ідеально рівними газонами, свіжа фарба на фасадах. Дивуюся, чому раніше ніколи сюди не заїжджав, адже місце не таке вже й далеке від мого міста. Йду до найближчого дому: двоповерховий, блакитний із білими наличниками, величезний ґанок.

Підходжу ближче… це декорація. Обходжу дерев’яну стіну, що слугує фасадом, а за нею бачу перекошену сільську хатину, старшу за сам цвинтар.

— Оце наєбалово, — сміюся, роздивляючись похилені стіни і величезні підпірки, що утримують бутафорний фасад. — Тепер усе стало на свої місця.

Живіт гучно бурчить. Зриваюся з місця і широким кроком іду вздовж вулиці. Жодної людини, закладу чи крамниці по дорозі. Лише фасади, що нагадують театральні декорації — гарні, симетричні, без жодних ознак життя.

Попереду з’являється щось схоже на магазин, прискорюю ходу.

Підходжу бачу вивіску «Дзеркальник», яка виблискує склом на тлі вицвілої стіни. Думаю: якого дідька? Дзеркала — найнеобхідніша річ у цьому фальшивому місті?

Проте цікавість бере гору. Захожу.

Всередині — очікувано багато дзеркал, але всі вони каламутні, затягнуті туманом, ніби відмовляються відображати світ. Йду вздовж стіни, роздивляюся. Кожне дзеркало унікальне: химерні рами, незвичні форми, деякі більше нагадують картини. Але жодне не відображає мене.

Попереду з’являється невисокий широкий чоловік.

— Оце на! — гукає він з іншого кінця зали, і, розгойдуючись, рушає до мене короткими, але рішучими кроками. — Покупець!

— Та не зовсім, — кажу, коли він підходить. — Просто подивитися зайшов.

— Так я вам усе покажу! — радісно вигукує він.

Його ентузіазм трохи дратує, нагадує продавця з телемаркету.

— Мені насправді нічого не потрібно, — кажу стримано. — Взагалі я шукав, де поїсти…

— Поїсти ще встигнете, — перебиває він. — Ідіть зі мною. Ви ще не бачили саме вашого дзеркала.

Неохоче йду за ним. У деяких дзеркалах бачу викривлене відображення, але не можу зрозуміти — це я, цей радісний малий, що крокує попереду, чи вона.

Дзеркальник різко зупиняється і розкидає руки вбоки, ніби чекає фанфар. Не вистачає лише звуку «Та-да-да-дааа!».

Переді мною — справді цікаве дзеркало, розміром з колесо мого мультивена. Його рама нагадує гексагон, вкладений у гексагон, що вкладений у гексагон, створюючи ілюзію кола, яке насправді лише багатокутник.

Як то кажуть: не кожен багатокутник — коло, але кожне коло, якщо придивитися, це багатокутник.

— Ви лише гляньте, яка краса, — захоплено промовляє дзеркальник.

Підходжу ближче, вдивляюся. Нічогісінько. Навіть свого відображення. Обертаюся до продавця з немим питанням.

— Дивіться, дивіться, — підганяє він, його голос дзвенить від нетерплячки.

Повертаюся. У центрі дзеркала з’являється біла пляма. Спершу нечітка, але вона зростає, розширюється, починає набувати форми.

Бачу Талю. Вона лежить у труні, в білій весільній сукні, з червоною квіткою маку в руках. Гарна, спокійна, немов просто спить. Кришка труни тріснута, і крізь щілину повільно сиплеться чорна земля, осідаючи пилом на її рожевій щоці.

— Може, варто було її розбудити? — каже дзеркальник, через силу заглядаючи мені через плече.

— Може, — відповідаю. — Але це точно не до мене.

— А до кого? — дивується він.

— Скільки за це дзеркало? — питаю, не відводячи погляду від скла.

— Це молоде дзеркало, воно багато коштує, — каже він, чухаючи червону, нещодавно поголену шию.

— Просто скажіть свою ціну…

Дзеркала, як життя — можуть тріснути, але продовжують відображати, навіть якщо ти вже не хочеш на це дивитися.

Декоративне місто залишалося позаду. Я голодний, знову тисну на газ, намагаючись кудись дістатися, хоча вже не впевнений, куди саме. Узбережжя ще далеко, а їхати без зупинок бракує сил. Вдивляюся в дорогу, шукаю бодай якісь ознаки життя.

Поруч, на сидінні, лежить куплене дзеркало, акуратно замотане у папір. Час від часу зиркаю на нього скоса, але не розпаковую. Чомусь не можу викинути Талю з голови. Нащо мені вона? Чому я взагалі зупинився тоді, на тій дорозі? І головне — нащо мені дзеркало?

Це деменція, кажу собі, чи просто недоумство? Дзеркало купив! З глузду з’їхав, як тоді, коли вдруге одружився. Або навіть вперше.

Попереду з’являється заправка з червоними колонками, а за нею — щось схоже на кафе. Скидаю газ, натискаю на гальма. Мене майже несе боком, але я давно за кермом — вирулюю і з’їжджаю з траси. Навіть сподобалося. Трохи адреналіну. Давно не відчував нічого подібного. Паркуюся біля входу.

Виходжу з машини, читаю назву «Entre». Це якою мовою? Проте байдуже. Заходжу всередину. Місця обмаль, столів не більше семи. Офіціантів не видно, але кухня відкрита, і там ходить хтось у білій формі.

— Ви працюєте? — гукаю, підійшовши до шинквасу. — Я хочу щось поїсти.

Виходить величезний чоловік. Руки більші за мої ноги. Я мимоволі присідаю на високий барний стілець, перелякавшись.

— У нас лише антрекот, — каже він, і його голос гуркоче, мов грім, що котиться низькими хмарами. — Берете?

— Звісно, — відповідаю. — А кава?

— Он там заварюється, — махає він рукою в бік стійки під вікном. Я мимоволі пригинаюся від його руки.  — Наливайте собі самі, у нас самообслуговування.

Підводжусь і йду за кавою. Кафе виглядає яскраво, немов застигло в часі — неонові вивіски відкидають м’яке рожеве світло на стіни, потерті червоні шкіряні крісла нагадують старі американські «дайнерси», а музичний автомат у кутку, наче з вісімдесятих, мерехтить кольоровими лампочками. Наливаю собі каву й підходжу ближче. З кухні долинає шкварчання, і мій живіт йому підспівує.

Музавтомат із платівками — чистий антикваріат, але, здається, робочий. В очі кидається «Que Sera Sera». Навіть не замислюючись, тицяю кнопки, і платівка рухається до програвача.

Лунає музика.

Повертаюся за шинквас разом із кухарем. Він ставить переді мною величезну тарілку з чимось… незрозумілим.

— Це що? — питаю я і навіть кілька разів кліпаю, щоб переконатися, що бачу правильно.

— Це, — каже він, кладучи біля тарілки прибори. — Антрекот із окуня. Моя фірмова страва. І єдина, яку я тут готую.

— Найдивніша річ, яку я бачив у житті, — кажу задумливо.

— І найсмачніша, — додає він. — Смачного…

 

Знову їду крізь ніч, але вже вгодований і задоволений. Узбережжя близько, я його відчуваю, як й повітря, що стає насиченим вологою. Дивлюся на кількість пального — наче повинно вистачити. Стримую себе, щоб не тиснути на газ і не витратити зайвого. Серце приємно клекоче, відчуваю себе немов на двадцять п’ять. Такий приплив сил, що здається, я можу бігом обігнати свій мультиван. Приємні відчуття, давно загублені.

Бачу білборд: «Узбережжя Côte». З’їжджаю з траси, навіть не пригальмовуючи. Машину несе боком, а я посміхаюся. Ті, хто їхав позаду, проклянуть мене, думаю, дивлячись у дзеркало на стіну пилу, що здійнялася за мною.

Опускаю всі вікна. У салон лине океанський бриз, солоний і терпкий. Сльози течуть по моїх щоках, змішуючись із цим відчуттям свободи. Дорога закінчується, колеса провалюються в пісок — далі їхати нікуди. Глушу мотор, беру дзеркало і виходжу з авто.

Сонце тільки показалося з-за горизонту, заливаючи світ червоним світлом. Переді мною простягається біла круча, увінчана зелено-жовтою травою, під нею широка лінія пляжу, і безкрайня блакитно-зелена вода, скільки сягає око. Вдалині, нахилившись, рухається човен під білим парусом. Я глибоко позіхаю, аж очі заплющуються, відчуваю, як щелепа натягується до болю.

Рушаю вниз на пляж. Навколо тиша, жодної людини, лише білі птахи, що дрейфують у повітрі, мов розкидані кимось мазки пензля на полотні. Пісок під ногами просідає. Знімаю кросівки, шкарпетки, закочую штани. Вода вабить, здається, ніби чекає саме на мене. Хочеться взагалі все з себе скинути, зануритися, стати частиною цього пейзажу, але стримуюся — якісь залишки сорому, не зрозуміло навіщо, досі сидять у мені.

Заходжу у воду. В одній руці дзеркало затиснуте під пахвою, в іншій — білі кросівки. Усміхаюся зі свого чудного образу й рушаю вздовж лінії прибою. Вода прохолодна, але приємна, пісок м’який, я трохи провалююся, балансуючи, плескаючи навколо себе дрібні бризки. Хвилі накочуються і злизують сліди за мною, ніби намагаючись стерти доказ мого існування.

Чому я ніколи не приїжджав сюди з першою дружиною? Або хоча б із другою?

Прогулянки пляжем, як життя — усе починається з лагідного сонця, трохи вологого піску, але хвилі вже стерли ознаки твоєї присутності, а усвідомлення, що відпустка колись закінчиться, стискає все всередині.

Обходжу кручу і бачу жінку у майже прозорому білому халаті. Вона стоїть по коліна у воді, а навколо юрмляться птахи. Мить дивлюся, як вона щось кидає, і птахи ловлять ці шматочки просто в повітрі.

Повільно наближаюся до неї.

— Ось ми і зустрілися, — каже вона, не відриваючи погляду від птахів. — І як я тобі?

— Краще, ніж у дзеркалі, — посміхаюся у свої вуса.

— Хто ж сумнівався, — дзвінко сміється вона. — Невже тобі не набридло на мене дивитися?

— Ні.

— То що ти плануєш далі? — питає.

— Думав, ти мені скажеш, — не відповідаю і насуплююся.

— Який наївний хлопчик, — знову сміється. — Ти знав, що у водоймах, багатих на цінні промислові види риб, окунь вважається сміттєвою рибою?

— Здогадувався, — кажу. — Але цінність залежить від становища.

— Сукупність обставин, і є життя, чи не так? — нарешті вона повертається до мене і уважно дивиться. — Іноді відбувається щось добре, іноді ні, а врешті ти знаєш, де мене шукати.

Вона розвертається і йде. Її силует тане у світлі сонця і блиску води.

Що далі? Сідаю на пісок, розгортаю свою покупку.

Заглядаю у гексагональне дзеркало. Спершу — лише темрява. Потім зʼявляється Таля: обличчя вже не видно, лише купа темної землі і зів’яла квітка маку в руках.