6

Пробудження Буревію лякало Каю, хоч він і не міг в цьому зізнатись. Дракон, окрім проблем з монстрами та суцільної розрухи, приніс із собою жахливі шторми, які його і жахали.

Попри всі намагання вони з Ділюком тепер майже не бачились. Як і лицарі, Опівнічний герой був зайнятий ліквідовуванням наслідків появи Буревію. Каї подобалось тішити себе думкою, що Ділюк допомагає йому з виконанням його власної роботи. Мабуть, так і було б, якби Ділюк лишився в Ордені… 

Хоч вони і не бачились, але Кая знав, що Ділюка завжди можна знайти або в “Частці янголів”, або у своїй невеличкій квартирі, куди той останнім часом приходив, щоб відпочити. 

Розуміння того, що вони в одному місті, за одними мурами, гріло. Якщо раптом щось станеться, Кая знав де шукати порятунку. Одної ночі їм навіть вдалось поспати разом у квартирі Каї. Сам Альберіх частіше обирав невеличкі перерви на сон у штабі, а Ділюк дрімав в таверні, тож ціла ніч, проведена разом, здавалась справжнім подарунком Архонтів. Але Архонти однаково лишалися жорстокими до них, тому Ділюк зранку прокинувся в холодному, порожньому ліжку. За вікном знову завивав вітер, тому накинута Каєю додаткова ковдра видавалася необхідною. 

За декілька днів Ділюк зник. Каї навіть не було кому поскаржитись, адже Джин зникла також. Альберіх лишився сам на сам зі справами Ордену і Барбарою, яка хвилювалась за сестру не менше, ніж він сам за Ділюка. Єдиною його розрадою була Ліза, що виказала неочікувано теплу підтримку. Звісно, вона не робила усю роботу за нього, але принаймні дбала, щоб він не забував їсти. Її присутність уже допомагала. 

Сил Каї вистачило лише на два дні та одну ніч. На другу ніч він уже квапливо добирався до ґуральні. Якщо він не може знайти Ділюка в межах міста, отже можливо… Можливо, Ділюк вдома? Можливо, і Джин там? Каї було зараз байдуже на причину їхнього зникнення. Хотілось лише, щоб Джин насварила його за те, що він покинув свої обовʼязки, хотілось насварити її у відповідь за те ж саме. Але найбільше Каї хотілось переконатись, що з Ділюком усе гаразд, а тоді вилаяти його за те, що покинув. 

На ґуральні не було нікого. Кая не знав де ще можна було б пошукати, у нього просто опустились руки, підкосились ноги. Вмощуючись на стільці біля каміну, Кая спробував розслабитись. Так, він був у відчаї, але чим цей відчай допоможе зараз? Зараз йому треба трохи відпочити. Це однозначно буде краще, ніж безнадійно прочісувати усі мондштадські ліси. 

Аделінда була більш ніж занепокоєна таким його станом, але вона перейняла апатію Каї і не робила нічого особливого, не намагалась зарадити, адже знала, що це не спрацює. Вона лише докидала дрова до каміну, як і просив Кая. 

Альберіх майже і не рухався, не вставав зі стільця. Потріскування дров у вогні заколисувало. Йому чувся голос Крепуса, як він читав їм казки на ніч. На мить навіть здалось, що він тримає Ділюка за руку так, як колись.  

Кая не міг сказати точно скільки часу минуло відколи він заснув. Реальність і сон постійно мішались між собою, стаючи єдиним цілим. Одне реальне, в чому він точно був певен, це вага знайомого пальта на собі. Він підскочив, коли Ділюк спробував його укрити. Коли Альберіх повністю відійшов від сну, він роздивився перед собою звично побитого, з гіллям у волоссі Ділюка. Кая необачно підірвався зі стільця, перекидаючи його з гуркотом, і вчепився в комір давно вже не свіжої сорочки. Він планував ударити, закричати тепер, але ані руки, ані голос не піддавались геть. 

Ділюк міцно пригорнув Каю. Він не був проти скандалу, але не зараз. Зараз йому хотілось переконатись, що він не втратив Каю, що він усе ще тут, усе ще пахне і відчувається так само.

– Чому ти не попередив? 

Питання було таким тихим і вимученим, що Ділюк жахнувся. Він раптом зрозумів: якщо зараз розпустити обійми, Кая просто не зможе сам стояти, він розсиплеться. 

– Я не встиг. Мені шкода, Кає. Я шкодував про це весь час, але… Пробач, будь ласка, пробач мені.

Вони чіплялись один за одного так сильно, аж сумнівались, що коли-небудь зможуть відпустити.

– Кає, я хочу відпочити. Побудеш зі мною? Джин пообіцяла закрити очі, якщо ти прогуляєш декілька днів. 

– Вона була з тобою? 

– Так, з нею усе гаразд.

Доки вони тяглись до спальні Ділюк ліниво пожартував, що Кая може привʼязати його до ліжка, якщо це трохи його заспокоїть. Каї не було смішно. Коли Альберіх притягнув кайданки, які колись забув тут, коли йшов на роботу, Ділюку теж було не смішно. Раґнвіндр прийняв своє покарання сміливо, без жодного заперечення. Зрештою, саме він був автором ідеї. Та й виспатись ці кайданки не заважали. 

Якийсь час Кая дбайливо оббирав волосся Ділюка, діставав різноманітне сміття так, ніби це були справжні дорогоцінності. Зрештою йому набридло і він ліг поруч з Ділюком. Коли Раґнвіндр смикнув прикутою рукою, щоб обійняти його, зрозумів, що кайданки були лише одягнуті, але не замкнені, тому легко впали на підлогу з глухим брязкотом. 

– Це так і задумано? – сонно озвався Ділюк, намагаючись бути чемним бранцем.

– Ага. Я все ще довіряю тобі, але не настільки, щоб відмовитись від залякувань. 

Раґнвіндр хмикнув і міцніше стис Каю в обіймах. 

– Знаєш, мені здається, що ти перетнув межу.

Альберіх не міг бачити посмішки Ділюка, але чудово її чув, як і ноти сарказму з авантюризмом. Навіть будучи збіса втомленим Ділюк усе ще не полишає своїх найкращих друзів. 

– Тобі здається. Деякі межі створені, щоб їх перетинати, хіба ні? – відповів Кая з такою ж лінивою посмішкою. 

Можливо, вони і зайшли занадто далеко, але тепер вони могли про це думати лише з посмішкою, зі сміхом. Іноді таки треба заходити далі, ніж дозволено, особливо якщо в кінці чекають кохані руки, улюблені очі і сповнені щастям поцілунки. Мабуть, деякі межі і справді створені, щоб їх перетинати.