5

З поверненням Ділюка Каї легше дихалось. Їм, звісно, не вдавалось жити так само, як раніше, але доки вони були поруч їм було легше ігнорувати будь-які зміни у своєму житті. Вони знову стали чимось незмінним в житті одне одного, єдиною стабільністю, особливою опорою, яка завжди врятує. 

Життя Каї знову наповнилось сенсом і щастям, воно знову сяяло так само яскраво, як новенька ваза в ґуральні, що геть не личила до інтерʼєру. Тепер Альберіх з нетерпінням чекав вихідних, щоби вирушити до рідного маєтку, що наскрізь пропахнув виноградом, тепер він завжди знаходив на це час, сили і бажання, він більше не сумнівався чи треба туди йти, чи його там чекатимуть. Ділюк натомість вчився не сумніватись в довірі Каї, точніше не сумніватись, що він сам справді заслуговує на цю довіру. 

Разом у них не вийшло склеїти розбиту посудину, але у них вийшов неймовірної краси вітраж із цих уламків, яким вони пишались, яким дорожили понад усе. 

Цього разу Кая навідався на ґуральню ранком. Він мав прийти вчора ввечері, але утома від роботи вщент зморила його. Він відчував сором через свою затримку, хоч і розумів наскільки це насправді тупо.

Служниці, що накривали на стіл, трохи полохливо привітались із ним. Аделінда, несучи страви на стіл, докинула, що Ділюк досі у своїй кімнаті. Каї це не подобалось, адже сьогодні у Раґнвіндра мала бути важлива зустріч з можливими діловими партнерами. Зазвичай він ставився до подібних аудієнцій неймовірно застережливо. Навіть якщо зустріч була запланована на вечірній час Ділюк однаково прокинеться раніше, аби переконатись, що все пройде ідеально. Зараз Ділюк мав би вже закінчувати сніданок. 

А ще цієї ночі Опівнічний герой здійснив новий рейд на злочинне угрупування. Принаймні про це Кая почув на вулицях ранкового міста, доки добирався до ґуральні. 

Склавши до купи наявні факти, Альберіх попрямував до кімнати Ділюка. Він сподівався, що той просто спить, повертає собі забраклі години сну. Але ні. Раґнвіндр стояв перед трельяжем, марно намагаючись перевʼязати рану на плечі. Оголений торс був помережаний багряними плямами, на які перетворились пропущенні удари. Вологе волосся неохайно випадало з пучка на голові, з нього стирчали дрібні гілочки, трохи листя і купа іншого сміття. Альберіх був занадто вражений, щоб щось говорити, тому він мовчки підійшов ближче, вирвав з руки Ділюка бинт і нарешті закінчив з перевʼязуванням рани.

– Якщо ти збираєшся вразити своїх партнерів, то ти на правильному шляху. Тільки я не певен, що тобі треба йти аж на такі міри.

Ділюк зиркнув на Каю спідлоба, виражаючи свою образу. 

– Не тобі про таке говорити. 

– Не тобі мені про це нагадувати. Я принаймні не ходжу з гніздом на голові. 

Кая демонстративно витягнув з червоного волосся одну з гілочок і покинув на підлозі. 

– Ти брав участь у конкурсі “Найкращий дроворуб Мондштадту”?

– Звісно. Вони забули згадати в правилах, що не можна використовувати вогонь. Я не міг упустити такої легкої перемоги. 

Альберіх дозволив собі розсміятись. Тоді він всадовив Ділюка перед дзеркалом і взяв до рук один з гребінців. Хто, як не він, вичеше усе це сміття з волосся Ділюка? Адже сам Раґнвіндр завжди рідко переймався своїм волоссям. Це не перший раз він приносить з собою додому мініатюру лісу на голові, не перший раз Каї доводиться його вичісувати попри тихе шипіння.

– Тобі слід бути обачнішим з конкурсами. Ти так не вважаєш?

– Кає, нічого серйозного не сталось. 

– Згоден. Просто… не заходь занадто далеко, гаразд? Я боюсь, що колись ти будеш так далеко, що не зможеш повернутись, – слова з його вуст злітали так легко, ніби він говорив не про найбільший страх в житті, а про ціни на продукти. 

Таке зізнання шокувало Ділюка. Йому було приємно, що про нього хвилюються аж настільки сильно, але… йому було й соромно, що Кая мусить так сильно хвилюватись про нього. 

Раґнвіндр перехопив одну руку Каї, привертаючи його увагу. Їхні погляди соромʼязливо перестрілись в дзеркалі. 

– Цього не буде. Я обіцяю тобі. 

Каї не хотілось виривати свою руку, Каї хотілось застигнути в цій позі, хотілось знову почути цю обіцянку, слухати її знову і знову, доки він геть не спʼяніє від неї.

– Я буду дуже вдячним, якщо ти справді не покинеш мене.

– Ніколи, Кає, ніколи. 

Погляд Ділюка у дзеркалі був таким мʼяким! Здавалось, ніби червоній райдужці важко тримати свою округлу форму, ніби вона потроху розпливається, як клякса чорнил на папері. 

Кая відсмикнув свою руку від хвату Ділюка. Він раптом усвідомив наскільки тупо усе це виглядало зі сторони, наскільки сильно він хотів продовження. Йому було занадто соромно. Схоже, тепер він зайшов занадто далеко. 

***

– Ось так я і перепив саму Евлу Лоуренц, – з широкою усмішкою, гордовито підсумував Кая.

Вони з Ділюком лежали на підлозі кімнати Раґнвіндра, насолоджувались вільним вечором після вечері, вихвалялись своїм життям, розповідали якісь дурниці, які справді хотілось розповісти одне одному. 

Ділюк насправді знав цю історію, чув від працівників “Частки янголів”, але він не зізнався в цьому. Ділюку хотілось почути цю історію з вуст Каї, хотілось просто почути його голос. А найдужче хотілось заглядати в його радісне, розпашіле від гордості обличчя. 

Кая повернув голову вбік, тепер вони з Ділюком тримали міцний зоровий контакт. Їхні кінчики носів майже торкались одне одного.

– Бідолашна дівчина, – видихнув нарешті Раґнвіндр, розуміючи, що занадто гучна тиша занадто затягнулась. 

– Вона знала, на що підписується, – легко вимовив Кая, не наважуючись відвести погляду. 

Цієї миті обоє зійшлись у спільному бажанні лишитись в такому положенні назавжди, просто потонути в улюблених очах під звучання улюбленого голосу. 

– Я не думаю, що зможу прийти наступного тижня. Той клятий дракон додав мені забагато роботи. 

Ділюк миттю спохмурнішав. Тепер він виглядав ніби щеня, в якого забрали улюблену іграшку, ніби той, хто втратив сенс. 

– Просто прийди, коли зможеш… Або я можу прийти до тебе. Можемо бачитись в “Частці янголів”.

Кая був здивований відчайдушними намаганнями Ділюка вхопитись за будь-який шанс зустрічі із ним. Це йому неабияк лестило. 

– Не знаю чи це спрацює. Боюсь, Джин тепер слідкуватиме за кожним моїм кроком. 

– Кажеш так, ніби не вмієш заплутувати власні сліди. 

Щоби трохи вгамувати образу Ділюка, Альберіх мʼяко поклав долоню на його щоку. Він хотів вірити, що Ділюку цей жест був таким же необхідним, як і йому самому. 

– Гаразд, я щось придумаю. Для тебе я знайду час. 

Коли Ділюк смикнувся вперед, коли накрив його вуста своїми, Кая навіть і бровою не повів – він без сумніву відповів на несміливий, радше обережний поцілунок, ніби він був не першим. А тоді вже в голові вибухнула думка, що він таки був першим. Альберіх заціпенів у здивуванні, його рука, що досі лишалась на палаючій щоці Ділюка, обмʼякла.

Ділюк раптом усвідомив, що перетнув межу, якої йому вже не пробачить ніхто. Він таки зайшов занадто далеко. Спочатку його кинуло в холод від цього розуміння, а тоді знову в жар. Він хотів щось сказати, виправдатись, але боявся випустити разом з власним голосом і сльози. 

– Пробач, – нарешті спромігся він. – Я неправильно усе зрозумів, я не мав! 

Раґнвіндр знову смикнувся, але цього разу в протилежну від Каї сторону. Можливо, якщо він віддалиться, це якось виправить ситуацію? 

З заціпеніння Альберіха вивів страх: Ділюк знову йде. Кая ж уже відпустив його одного разу, вже дозволив піти через власні сумніви. Він не мав права на ще одну помилку, не мав права знову показувати сумніви. Лишалось тільки наважитись зазирнути правді у вічі, показати цю правду Ділюку. Тому він вхопився за його руку, ніби за свою останню надію.

Раґнвіндр кинув на Каю зляканий погляд. Йому було соромно за цю асоціацію, але він ніяк не міг перестати порівнювати себе з тим Каєю, на якого наставив меч колись. 

– Якщо ти зараз ось так втечеш, я вже точно ніколи тебе не пробачу. Чому б нам не обговорити усе по-людськи? 

– Кає, мені шкода… 

Альберіх раптом усвідомив одну просто істину – Ділюк наляканий, збіса наляканий. І доки Кая не переконає його в безпеці, внятного діалогу не буде. 

– Якби я хотів відштовхнути тебе, то не тримав би так міцно. 

Це спрацювало. Тепер обоє сиділи на підлозі навпроти один одного і пильно вдивлялись в очі навпроти себе, шукаючи якісь таємні послання, якими вони вже звикли обмінюватись. 

– Я подумав, що… що це був би хороший момент, що ти хотів би цього теж… Вибач, якщо я помилився. Я справді не… 

– Ти не помилився, – якомога рішучіше обірвав Кая, хоча і сам тремтів. – Я ніколи не зізнаюся собі в цьому, але я хотів, щоб ти мене поцілував. І це не перший раз… Це було незручною правдою, такою ж, як і моє походження, тому я вирішив забути про це, ігнорувати. А тоді зʼявились кляті сумніви… – Кая сумно посміхнувся, згадуючи запах вогню, запах нічної вологи. – Якщо тобі до вподоби такий я, до вподоби боягуз, який лише бреше і приховує, щоб далі жити зручним життям, то, будь ласка, забирай… Ти заслуговуєш на більше, Ділюче, але я не сперечатимусь, я не докладатиму ще більше зусиль, щоб знову тебе втратити.

Кая почувався не просто роздягненим зараз, він почувався прозорим. Усе його нутро зараз було розкрите, таке доступне! Це було схоже на те, що він відчував, коли розповідав Ділюку про Хаенрію, але заразом це було геть інше відчуття. Тоді він дозволив сумнівам усе зіпсувати, але не цього разу. 

– Ти маєш право відштовхувати мене, ти маєш право триматись на відстані, якщо так ти почуваєшся безпечно. Це не робить тебе боягузом, це робить тебе розумною людиною, яка вміє робити висновки. 

– Годі цього. Я не тримаю на тебе зла, я пробачив тобі, хоч там і нема чого пробачати. 

– Але я собі пробачити не можу… 

Ділюк відвів погляд, але дозволив Альберіху взяти себе за руку. 

– Який сенс так картати себе? За що? 

– Ти знаєш відповідь сам, ти ж те саме робиш. Якщо я заслуговую на краще, то й ти теж. 

Дещо в їхніх стосунках лишилось незмінним – вони усе ще мали однакову реакцію, поведінку в деяких ситуаціях, усе ще наслідували один одного. Але це був не той випадок, де можна було посміхнутись від цього розуміння. 

– Кає, я не думаю, що є щось краще. Навіть якщо і є, я не хочу кращого. Мені воно не потрібно, мені потрібен ти. 

– А для мене краще є… Краще – це ти, – Кая несміливо посміхнувся кутиком вуст.

Вони поринули в мовчання, намагаючись зрозуміти до чого все-таки прийшли. Ніби вони щойно і зізнались у взаємності, але… Якось це не так? Що їм із цим тепер робити? 

– Якщо так, – нарешті озвався Ділюк, – то чому нам не?..

– Не почати зустрічатись? Якщо ти цього хочеш.

– А ти цього хочеш? 

Каї було збіса приємно, що Ділюк поставив питання ось так, що йому було не байдуже. 

– Хочу. Просто… Для мене це мрія, щось, що ніколи мені не належатиме, розумієш? 

Раґнвіндр не розумів, але дуже хотів зрозуміти. А ще більше він хотів переконати Каю, що його почуття вже йому належать. 

– Чому ти так думаєш? 

– Тому що це зайшло занадто далеко. Я не можу перейти і цю межу теж, я просто… 

Він просто боявся невідомості, боявся цього нового етапу. Зараз в їхніх стосунках усе добре, але чи буде так, якщо вони із друзів перейдуть в партнерів? Чи будуть вони задоволені таким вибором? Кая не знав, Кая боявся про це думати. 

Якби вони стали партнерами, мабуть, він був би щасливішим. Це якщо у них все справді вдасться, за хорошого розкладу подій. Але… чи Кая заслужив на це щастя? 

– Деякі межі створені, щоб їх перетинати. Повір, я знаю про що говорю. 

Кая наважився посміхнутись, але не наважився подивитись Ділюку у вічі. 

– Просто скажи, що ти цього хочеш, а про решту я подбаю. Якщо захочеш, я зроблю цю мрію твоєю по праву. 

Альберіх підсунувся ближче і обійняв Ділюка, вдихнув рідний солодкий запах виноградників. Йому раптом захотілось, щоб так пахла його постіль. 

– Я хочу. Я справді хочу. 

Руки Ділюка на спині приємно його обпалювали, ніби гаряча ванна після важкого дня.