4

Роки без Ділюка поруч давались Каї неймовірно важко, він ніби наново вчився ходити. З нуля йому довелось вибудовувати власну особистість, власний образ, що не залежатиме від Ділюка, не ховатиметься в його тіні. Він учився безтурботно посміхатись, як колись це робив Раґнвіндр, учився тримати голову високо піднятою, демонструвати власну упевненість. І все-таки це здавалось збіса фальшивим, не його стилем, але разом з тим він відчував, що це був єдиний спосіб для нього вижити в нових реаліях. 

В пошуках колишнього родинного тепла, він усе частіше знаходив себе в “Частці янголів”. В таверні пахло так само солодко, як колись і вдома – прянощами і переспілим виноградом; було так само гучно, як колись вдома – часто чувся сміх, не було місця для самотності та туги. Джин на таке усе частіше супила брови. Звісно ж, тепер він капітан кавалерії, поважна особа! Не гоже кожен вечір проводити в таверні. Але подруга не могла його зрозуміти, як не намагалась – це ж не вона отримувала максимально стислі відповіді від найдорожчої людини, що зараз вешталась бозна-де.

Альберіх шукав розваги та відради у будь-чому – в роботі, іграх, нових знайомствах та випивці. За нездоровий азарт на роботі Джин теж регулярно вичитувала його, але він відмовлявся сприймати її словами серйозно. У дзеркала він тепер не задивлявся особливо, не любив цього, бо не впізнавав себе у відображенні. Ніби і не змінився зовсім, хіба що повʼязку тепер носить, але щось було не так, щось гірчило в його силуеті. 

Він усе менше бував на ґуральні, було незручно щодня мандрувати звідти до міста і назад, тож він знайшов собі невеликий закуток в місті, де переважно лише ночував. І тільки деякі вихідні він проводив на ґуральні, знову перетворюючись на гостя. Раніше він хоча б там знаходив притулок під час грози, але тепер притулку не було ніде – усюди йому лишалось тремтіти, стримуючись перед спогадами, що проносились перед очима швидше за блискавку. 

Чергова гроза застала його на ґуральні. Він лагідно розігнав служниць до їхніх ліжок, лишаючись ділити обідній стіл разом із власною паперовою роботою та початою пляшкою вина. Раз у раз він малював якісь цифри на аркушах, діловито ставив підписи і робив перерву на пересмикування через грім. З часом цифри ставали усе похиленішими, а вино разом із втомою відгукувалось свинцем у скронях. Відставляючи свою писанину, Кая поклав голову на стіл та прикрив очі. “Лише трохи”, – сказав він собі, знаючи, що це брехня. 

Коли він знову розплющив очі, в повітрі тримався несміливий аромат світанку. Але, оскільки Аделінда ще не розбудила його, було ну дуже рано. Кожен суглоб в тілі болів після такого нерозумного вибору пози для сну, тому він не одразу помітив важкість чужого пальта, яким його хтось завбачливо накрив. Нарешті розгинаючись і сідаючи на стільці як нормальна людина, він раптом злякався, адже важка тканина зіслизнула з його плечей прямо на підлогу. Спочатку він тупо дивився на цупку матерію, не впізнаючи цю річ. На ґуральні не було нікого, хто мав щось подібне в гардеробі… А тоді прийшло тихе усвідомлення, здогадка. Підхоплюючи пальто і вскакуючи зі стільця, він роззирнувся довкола – пусто. Тоді поквапився побігти на другий поверх, відкриваючи усі двері на своєму шляху. І нарешті знайшов. Ділюк неквапом розбирав речі у своїй кімнаті. Рукави його темної сорочки були засотані, оголюючи вид на безліч нових шрамів. На розпущеному кривавому волоссі виднілись заломи від довгого носіння тугого хвоста. Кидаючи рідне пальто на не менш рідне ліжко, Кая широкими кроками наблизився до нього, захоплюючи в міцні обійми, на які той поквапився відповісти. 

– Я почав думати, що ти забув дорогу додому за цей час. 

– Я і справді звернув трохи не туди.

Від Ділюка більше не пахло виноградом і понад усе Каї хотілось це виправити, хотілось виваляти його у виноградниках, натерти виноградним листям, скупати в соку – будь-яким способом повернути йому його ж запах. Альберіх тепер не вмів пити виноградний сік, адже той був занадто солодощавий, прямо як минуле, яке назавжди лишиться кращим, за майбутнє. Уся ґуральня була окутана його запахом і Кая це ненавидів. Він знову і знову вірив у цю брехню, вірив, що Ділюк поруч, що він у своїй кімнаті або надворі, але не знаходив його ніде. А тепер… він навіть собою не пахне. Вчувалась лише морська сіль… 

Нарешті відсторонюючись, Кая помітив, що погляд Ділюка прикипів до його повʼязки. Альберіх поквапився це виправити, зриваючи її, щоб показати, що нічого страшного усупереч фантазіям Раґнвіндра там нема. 

– На біса, не дивись на мене як на каліку. Це лише шрам, бачиш? 

– Вибач, я… – намагався виправдатись Ділюк. 

– Ні, – мʼяко урвав Кая, – усе гаразд. Тобі не треба перепрошувати за це і… Я б не хотів повертатись до цієї теми більше, добре? 

Тепер Ділюк не міг стерпіти благального погляду Каї і поквапився погодитись, доки він одягав повʼязку назад. Тільки-но Раґнвіндр набрав повітря, щоби щось додати, але його урвали кроки. 

– Майстре… – Аделінда запнулась, адже не знайшла Каю в його кімнаті. 

Жінка роззирнулась, шукаючи свою пропажу. Тоді ж помітила відчинені двері в кімнату Раґнвіндра і поквапилась зазирнути туди. Надії побачити власника кімнати вже не лишалось, тож від неочікуваності сюрприз став лише приємнішим. Аделінда миттю підійшла до Ділюка, а Кая слухняно поступився їй місцем. Жінка обережно обхопила руками його щоки, бігала очима по такими рідних і незнайомих рисах обличчя водночас. 

– Я сподіваюсь, ти вдосталь нагулявся? – Аделінда намагалась виглядати суворою, але виходило у неї погано.

– Я ще не певен. 

– Паливодою був, паливодою і лишився! 

Ділюк опинився в сльозливих обіймах жінки, обережно посміхаючись. Кая відчував полегшення вперше за декілька років – усе знову на своїх місцях. 

– Мені прикро звісно обривати усе на такі ноті, але мені треба на роботу. Як щодо святкової вечері?