Ця ж робота на ФУМ.
Ця ж робота на AO3.
Ця ж робота на Wattpad.
3
від Karambolyyy– Ти зможеш це виправити?
Джин та Кая сиділи на сходах штабу лицарів, не знаючи куди ще податись. В руках Кая крутив Піро Око бога, Око бога Ділюка. Скельце, яким він пишався чи не більше за його власника, відливало криваво-червоним, ніби насміхаючись над їхньою утратою. Кая розумів чому Ділюк так імпульсивно його викинув.
– Я не знаю… Це усе занадто і…
І він почувався зайвим, збіса зайвим. Кая мав би бути поруч із Ділюком тоді, мав би захистити його та Крепуса, мав би зараз бути із Ділюком, розділяти його втрату. Каї уже висловили співчуття чи не усі в Монді, та чи потрібні вони йому? Крепус не його батько. І, можливо, навіть добре, що Крепус помер так рано. Кая міг видихнути – одна людина вже ніколи не дізнається про його минуле, про звʼязок з Хаенрією. Але… радіти смерті свого названого батька? Це справді нормально?
Йому почало здаватись, що він ніколи не брехав Ділюку. Настільки він поринув в цю солодку мрію, що зовсім забув про свою батьківщину. Звісно ж Кая брехав, щодня усім брехав. Навіть Ділюку, навіть собі. Але це виходило ховати, він вірив у свою брехню, хотів вірити. А зараз… а зараз йому треба брехати щодо смерті Крепуса. Це межа, якої він не міг перейти. Це крайня аморальність, що б він не обрав. Він зрадив усіх ще від своєї появи на цих землях. Прикинувся милим покинутим хлопчиком, який насправді має стати кінцем цього регіону… Хотілось усе виправити, але часом керувати він не вмів. Тож що лишалось? Далі грати свою роль? Чи сказати правду?
Швидко дістаючи монетку з кишені, Кая підкинув її усупереч запитальному погляду Джин. Монета з брязкотом приземлилась гербом догори – орел. Отже, правда… Кая неспішно підвівся, забираючи монетку з бруківки.
– Куди ти?
– Додому… Не лягай сьогодні рано.
Джин не зрозуміла його слів, але Кая не міг зараз усього пояснити. Сідлаючи свого коня, він відчував гостру потребу комусь помолитись. Але… який Архонт наважиться прийняти його бажання?
Невдовзі він пробирався крізь виноградники, лишивши коня осторонь. Невідомо чим це може закінчитись, але тварину краще не страшити. Грім, що раптово впав на землю, злякав його. Альберіх знав, що сьогодні мала б бути гроза, але це просто забулось.
Ділюка він зустрів за обіднім столом. Він тримав голову у своїх руках, розкинувшись на стільці під вагою туги.
– Мені треба з тобою поговорити… Будь ласка.
Минуло декілька скрипучо тихих хвилин перш ніж Ділюк відчепив руки від обличчя і наважився подивитись на Каю. Альберіх уже пошкодував про своє рішення, хотів передумати. Але якщо не зараз, то коли? Уявити, що Ділюк знову буде мати ось такий розбитий вигляд через його зраду… Ні, із цим треба було покінчити набагато раніше.
– Ходімо, прошу тебе.
І Раґнвіндр змилостивився, повільно підіймаючись. Кая повів його на ґанок. Не хотілось щось розбити в будинку, там занадто багато речей Крепуса. Перш ніж вимовити хоч слово, Кая вклав у завжди теплу руку Піро Око бога. А тоді почав свою сповідь, не сміючи підняти очі на Ділюка від сорому і розпачу.
А коли Ділюк нарешті змусив його поглянути на себе, грубо хапаючи Каю за щелепу, той злякався, закляк зовсім. Ділюк більше не нагадував вогонь в каміні, який завжди мʼяко зігріває в найгірші морози чи вогник свічки, завдяки якій він міг бачити – тепер він нагадував завжди голодне полумʼя, що ковтало цілі будинки і родини, зʼїдало усе на своєму шляху, демонструючи свій гнів.
– То увесь цей час ти прикидався?! Це усе було брехнею, так?! Скажи мені!
– Ні, але…
Раґнвіндр далі слухати не став. Відкидаючи Каю під дощ, він дістав меч. Альберіх хотів утекти, але лишився на місці, стояв сумирно. Він вирішив, що має повністю прийняти гнів Ділюка, він заслуговує на це.
– Діставай меча, я не жартую!
– Я не підійматиму на тебе зброї.
В цей момент його прошило таке необхідне раніше усвідомлення – він не наважиться зрадити Ділюка. Ніколи. Нізащо в житті. Рука просто не підніметься.
Але було вже запізно. Раґнвіндр не прийме його вибачень, не буде слухати його вже зараз. Він почув його сумніви до того і він має право злитись через це.
Щойно Ділюк замахнувся, Кая таки дістав свій меч, але лише для блоку, який виявився заслабким. Знову і знову удари Ділюка відтісняли його до кущів винограду, в яких вони провели дитинство. Але коли Раґнвіндр заніс свій меч над лівим плечем, страх Каї досяг апогею. Це була Зоря, особлива атака Ділюка, над якою він так довго працював, якою так пишався… Зажмурюючи очі, Кая закрився руками, ніби це могло якось йому допомогти. Крізь повіки він бачив яскраве світло, що наближалось до нього. А тоді тиша. На мить були сумніви чи він іще живий, але чийсь крик повернув його до реальності. Відкриваючи очі, він побачив як тонка крига навколо нього розсипається. На випаленій землі лежало Кріо Око бога, що світилось так само яскраво як і вогонь Ділюка. Від здивування його відірвав палаючий меч, що ковзнув по його обличчю так мʼяко, ніби ранкова роса. Він мав би відчути біль, але не міг, не відчував. Інстинктивно накрив долонею отриману рану і підвів погляд на свого ката, повністю здаючись. Палаючий меч усе ще був в його руках, але невідомо чи хотів він продовжити. А тоді зʼявилась власниця крику, який отямив Каю. Завжди охайна Аделінда зараз виглядала не краще за них обох, що втратили людську подобу у битві. Вона встала між ними, по черзі зміряючи поглядом обох.
– Чи не здається вам, хлопці, що ви зайшли занадто далеко? – повний відчаю погляд жінки, погляд не рідної, але ж матері, вчепився у Раґнвіндра. – Ділюче, хіба так тебе вчив батько? Підіймати меч на беззбройного?
Кая відчував себе героєм якоїсь трагікомедії і заледве стримувався, аби не випустити свій істеричний сміх. Сльози ще можна заховати під дощем, але не сміх.
Меч зник із рук Ділюка і жінка прийняла це за власну перемогу. Але в ту ж мить юнак удруге за день схопився за своє Око бога і кинув його до новенького Ока Каї.
– Забери це.
Блискавка розрізала небо, кидаючи жахливі тіні на їхні обличчя, особливо на закривавлене обличчя Каї. Аделінда підійшла до нього, простягаючи руку.
– Ходімо додому. Треба обробити рану.
Але Альберіх не погодився на це запрошення, вдивляючись у спину Ділюка, що повертався до будинку. Схопивши покинуті Очі, він подякував Аделінді за турботу та попрощався. На нього вже давно чекав його кінь, що боявся грози не менше за свого господаря.
***
Джин відчинила двері свого будинку швидко і Каю це потішило – вона дослухалась до його прохання і не лягала спати рано, як зазвичай. Звісно ж обличчя подруги покосилось, щойно вона побачила купу багна і крові на ньому, але він не квапився нічого їй говорити.
Навіть коли він привів себе до ладу і сидів перед нею увесь чистий і блискучий, в одязі її матері, бо нічого кращого за розміром не було, дозволяючи їй обробити свої рани, то все одно зберігав мовчання.
– Ви перестарались у цей раз, знаєш?
– Знаю. Я… я не зміг повернути його.
– Це я вже зрозуміла… Що між вами сталось?
Кая ледь не скулив від розпачу. Йому хотілось розповісти, але для чого? Щоб його і звідси викинули? А куди йти далі? До батька чи що?
– Я не можу розповісти… – аж раптом в його голові блимнув спогад про те, чим точно треба поділитись із подругою. – Джин, я… – він не придумав, як краще це пояснити, слова здавались зараз зайвими.
Він потягнувся до своєї сумки і дістав звідти Кріо Око бога, показуючи Джин. Він не знав що із ним тепер робити, тож хотів, щоби подруга дала йому якісь інструкції. Натомість Джин лише міцно пригорнула його до себе, дозволяючи сховати холодні сльози у своєму домашньому светрі.
Тої ночі він спав так міцно, як ще не спав ніколи. Він прокинувся лише під вечір наступного дня, знаходячи поруч занепокоєну Джин.
– Я вже думала шукати тобі лікаря.
– Я просто спав.
– Ти не прокидався…
Її губи стиснулись, ніби вона зʼїла щось гірке щойно. Кая знав що вона збирається сказати, але чути цього не хотів.
– Кає, тобі треба повертатись додому. Я впевнена, що за тебе там хвилюються.
– Я не… – спробував він.
– Ти можеш, – обірвала вона. – Я піду із тобою. Нехай він сам усе мені пояснить. Виганяти тебе з дому…
– Мене ніхто не виганяв, я пішов сам. Просто… дай мені час до завтра. До обіду я щось вирішу.
Джин здалась, лишаючи його на самоті. Неможливість зарадити в цій ситуації вбивала її повільно, здирала шкіру сантиметр за сантиметром. Але найбільше її лякало те, що світ почав руйнуватись. Так, якщо Ділюк підняв меча на Каю, отже невдовзі небо на них впаде, сонце зійде на заході і сяде на сході і всі вони повмирають. Це ж уявити навіть неможливо! Навіть на тренуваннях їх завжди ставили в парі з кимось іншим, бо вони боялись вдарити одне одного, а тепер що? Може, це був не Ділюк?
Цієї ночі Кая не міг заснути. За годину після світанку він почув стукіт у двері. І хто це такий відчайдушний, що хоче вразити Джин своїм неочікуваним візитом більше за Каю? У Альберіха була одна підозра. Тихо підводячись з ліжка, він підійшов до вікна, з якого було видно вхід до будинку. Під дверима Джин стояла разом із Ділюком. Подруга зараз нагадувала тонку струну, яка ранить пальці – настільки вона демонструвала власну злість. А тоді раптом вона підняла свою долоню і, швидко замахнувшись, вдарила того по щоці.
– Я вірила, що він хоча б відбивався! – Джин сердито показала пальцем кудись на будинок, підкріплюючи свій крик. Видно було, що вона хотіла іще щось сказати, але ковтнула. – Добре, що пішов з лицарів. Після такого тобі там не місце.
Спочатку Кая не зрозумів що мала на увазі Джин, але згодом до нього дійшло – на Ділюці не було поранень, на відміну від нього. З виду і не скажеш, що Ділюк брав участь в якійсь битві, бо Кая ж справді не відбивався.
Більше він не чув. Бачив лише невдоволення подруги і сіру байдужість Ділюка. Щось у цьому було не так… Не умів Ділюк бути байдужим. Особливо в таких ситуаціях. Він усюди діяв із запалом, а тут що? Щось не так…
Задумавшись, він не помітив, як Джин знадвору опинилась в його кімнаті, простягаючи йому конверт.
– Тобі не треба було на це дивитись.
– Тобі не треба було з самого ранку кричати на всю вулицю.
Відкриваючи конверт, він зустрівся із почерком Ділюка. Читати не наважився, відклав.
– Він поїде.
– Куди?
– З Мондштадту. Хоче знайти інформацію про те, що вбило його батька.
Опісля сніданку, Кая наважився прочитати лист, про що швидко пошкодував.
“Мені дуже шкода, що я був таким покидьком. Ти не мусиш мене пробачати і я зрозумію це. Я мав би підтримати тебе і спробувати зрозуміти, але я навіть не намагався, про що шкодую. Ти не заслужив такого ставлення.
Зараз я мушу вирушити в подорож, хочу зрозуміти звідки у тата зʼявився той пристрій. Сподіваюсь, ми ще зможемо зустрітись і поговорити, звісно, якщо ти захочеш. Обіцяю, в наступний раз я не кидатимусь на тебе з мечем, взагалі не кидатимусь.
Незалежно від твого ставлення до мене, ґуральня лишається твої домом. Ти вільний жити і приходити туди завжди. Аделінда буде неймовірно рада тебе бачити, вона насправді дуже хвилюється і, схоже, вже не так сильно любить мене. Я також буду радий і вдячний, якщо ти наглянеш за ґуральнею, доки мене не буде.
Незважаючи на твою історію, ти усе ще моя родина і я безмежно довіряю тобі. Мені буде приємно, якщо напишеш, але не зможу обіцяти, що усі листи дійдуть до мене. Якщо є щось, що я можу зробити для тебе, дай знати. Ще раз вибач.”
Його раптом огорнуло старе відчуття родом з дитинства – він почав хвилюватись за Ділюка. А якщо той знову загубиться без нього? Хто покаже йому дорогу додому?.. Хотілось нагнати його, але Кая знав, що вже занадто пізно. Найменше, що він міг зробити – повернутись до ґуральні, додому, що він і поквапився втілити в реальність.
Аделінда приспустила свою маску ідеальної служниці, показуючи йому увесь свій смуток і біль від останніх подій. Від цього йому було насправді соромно, не хотілось, щоб вона ставала свідком усього цього.
– Ви ж мені обидва як сини… – повторювала вона, журливо опускаючи очі. – І ніколи ж не бились… А зараз повтікали один від одного, лишили мене саму…
За той час, що він провів у Джин, він почав думати над переїздом, але зараз він рішуче задушив ці задуми. Все-таки він не міг покинути рідний будинок так легко, не міг покинути Аделінду в ось такому стані, не міг покинути Ділюка, точніше спогади про нього, що досі тут жили.
Залишок того дня Кая присвятив повільній прогулянці по маєтку, ніби по музею. Він знову був тут гостем, вивчаючи кожен сантиметр наново. Особливу увагу він приділив кімнаті Крепуса, яку встигли охайно прибрати, та кімнаті Ділюка, де розкидані предмети усе ще зберігали його розпач.
Невдовзі Раґнвіндр отримав такого бажаного листа, якого тепер боявся розкривати.
“Ти маєш знати, що я не тримаю на тебе образи. Мені слід було розказати усе набагато раніше, слід було вирішити усе набагато раніше. Роками мені було зручно жити у твоїй тіні, відставляючи свої турботи до кращих часів, було зручно брехати. Я знав, що маю колись сказати правду, але вилити усе це після твоєї втрати – найгірший мій вчинок. Бувши останнім боягузом і егоїстом, я вчинив достатньо підло, начхав на твої почуття. Гадаю, нас можна назвати квитами?
Я шкодую не про зізнання. Шкодую, що показав свої сумніви. Хочу, щоб ти знав – зараз я твердо упевнений у вірності тобі і Мондштадту. Я готовий доводити це стільки, скільки знадобиться. Я радий, що не втратив твоєї довіри, для мене це найважливіша річ зараз. Дякую за це.
За дім можеш не хвилюватись – я наглядатиму. І Аделінда не розлюбила тебе, зовсім навпаки. Вона лише безмежно сумує, що усе не може бути як раніше, і я збрешу, якщо скажу, що не підтримую її в цьому.
Є дещо, що ти можеш зробити для мене: повернись додому цілим. Про все інше я і сам зможу подбати. Будь ласка, бережи себе.”
Завітайте до мого тгк “Фрікрайтерка намагається писати“, якщо вам сподобалась ця робота.
0 Коментарів