2

– Ти впевнений, що це хороша ідея? 

– А чому ні? 

Кая не міг пояснити що саме йому не подобалось, але щось було не так. 

– Можливо, тому що ти приховуєш це від свого батька?

Цей аргумент Альберіха був ідеально підібраний і неймовірно точний. І Ділюк навіть хотів піддатись сумнівам, але все-таки передумав. 

– Ми і раніше не все йому розповідали, памʼятаєш? Все буде гаразд, не переймайся. 

Кая вирішив вчергове довіритись Ділюку. І справді, що такого може статись на якійсь вечірці старших лицарів, яку вони влаштовують для новеньких? 

Заходячи до будинку одного з лицарів-організаторів, вони миттю зустрілись з величезною купою пляшок та достатньо гучним гамором довкола. Джин, з якою вони планували піти разом, вже з кимось тут спілкувалась, але, забачивши їх, вона легко махнула їм рукою, запрошуючи доєднатись до неї. 

Поступово порожні балачки перейшли в азартні ігри за участі алкоголю. Старші втягнули молодших, серед яких опинились Джин та Кая з Ділюком, в “Я ніколи не…”. Каї цілком подобалась ця гра, рівно допоки він не почав незаплановано швидко напиватись. Для старших, що точно вже пройшли купу таких ігор, це була дурна забавка, простий спосіб розвеселитись. Але це явно не те коло, де Каї хотілось губити тверезість, навіть за умови, що поруч були Ділюк і Джин, яка усунулась від гри найпершою. Але Альберіх не міг дозволити собі тихо покинути гру, тож щойно хід перейшов до нього, він добряче задумався. 

– Я ніколи не хотів повернутись до рідних батьків. 

Усі знали Каю як зведеного брата Ділюка, іноді це сягало такого абсурду, що йому приписували і прізвище Раґнвіндр, що не було правдою. Його стосунки із Ділюком неможливо вписати в таке вузьке поняття як брати, родичі чи навіть друзі. Це було щось ширше, глибше, щось поза звичними нормами і розуміннями, тож називати його зведеним батом Ділюка трохи… неправильно. Але Кая не міг запропонувати власну альтернативу. Якщо він не зведений брат, то хто? Кимось же він має бути для людей. Тому і лишалось грати цю роль. І вона йому збіса подобалась насправді. Бути кимось дотичним до родини Раґнвіндр набагато краще, ніж бути останньою надією. Йому вже не один раз казали, що він губиться в тіні свого “брата”, але це мало хвилювало Каю. А чому ні? Чому він не має губитись? В тіні Ділюка дуже навіть безпечно і комфортно. Чому він не може просто повторювати за ним, йти тою ж стежкою? Хіба що Ділюк був би проти, але ні, той ніколи нічого не казав про це. Та найбільше йому подобалось, що в Монді він може бути ким завгодно, в Монді не існує його минулого, його обовʼязків. Ніхто, навіть Ділюк, не знав про його минуле. Для всіх тут він існує лише з того злощасного шторму, напередодні якого Крепус підібрав його. А що було перед цим – невідомо. І він цим невідомо міг гратись, як захоче, розтягувати його до таких форм, що їх ще не вигадали.

Усі за столом випили, а він нарешті підвівся, даючи дорогу якомусь іншому добровольцю. Заходячи Ділюку за спину, він опинився поруч із Джин, яка виглядала жахливо напруженою.

– У тебе все добре? 

– Ні! Святий Барбатосе, вона підмигнула мені, Кає! – вибухнула Джин емоційним шепотом. Кая лише посміхнувся на це. 

– Уся твоя проблема в тому, що ти сподобалась якійсь дівчині? 

Коли Джин звела на нього свої блакитно-сірі очі, Кая зрозумів, що це неіронічно є її проблемою. Йому було шкода подругу, але насправді це виглядало дещо смішно. Так заводитись лише через маленький прояв уваги зі сторони старшої лицарки! Він хотів вірити, що емоцій їй додали декілька келихів, що вона встигла випити. Проте їхню увагу швидко перебрав на себе стіл, за яким усе ще сидів Ділюк – від нього лунали заклики пити до дна. Брови Каї прийняли самостійне рішення опуститись, виказуючи його хвилювання. 

– А він точно не перетинає межу?

– Не схоже, щоб він памʼятав про її існування. 

Кая зробив декілька кроків, наближаючись до Ділюка зі спини, і поклав йому руки на плечі, привертаючи увагу. Раґнвіндр дещо розгублено подивився вгору, зустрічаючись із поглядом Каї. 

– Капітане, я не збираюсь тягнути вас додому на собі. 

Раніше Ділюк сказав би “Ще трохи”, яке насправді було брехнею, але зараз він не відривав очей від Каї, обдумуючи своє рішення. 

– Ти впевнений? 

– Цілком. Тобі вже досить. 

Показуючи увесь свій смуток, Ділюк повільно підвівся з-за столу, рівняючись із Каєю та Джин. І уже за його рухами обом було зрозуміло, що вони спізнились. Оскільки на Каю із Ділюком чекала неймовірно довга дорога додому, було прийняте рішення вже зараз йти з вечірки. Джин вирішила провести друзів. Вона однаково могла робити що завгодно цієї ночі, адже матір вона про свою відсутність попередила і зробила особливий наголос на тому, що буде разом із Каєю і Ділюком, отже можна хоч до Інадзуми плисти – аби лише до обіду наступного дня повернутись.

– Не знаю, я певною мірою розчарована в старших. Вони якісь… занадто безтурботні? Я очікувала чогось більш… розумного. 

– Вечірки існують для відпочинку, а не роботи. Ти звісно можеш оцінювати їхні робочі здібності за поведінкою на вечірці, але не думаю, що це ефективно. 

– В чомусь ти, звісно, маєш рацію, але… 

– Вони тупі. Дуже і дуже тупі. 

Раптова репліка Ділюка змусила Джин із Каєю зупинитись посеред дороги, вишукуючи на його обличчі хоч краплю іронії. Але це було цілком серйозно. Першим пирснув сміхом Кая, відриваючи від подушок чи не увесь Спринґвейл, лише тоді до нього доєдналась Джин. 

– Гаразд… – видихаючи залишки гумору із себе, Кая нарешті знову вирівнявся. – Поясниш на чому базується твоє рішення? 

Якийсь час до Раґнвіндра доходив сенс слів Каї, Джин спробувала ковтнути нові смішки, але вийшло не дуже. 

– Вони змішали вина, пиво, шнапс і купу самогону! Це настільки хуйове рішення, такий несмак, що… – слова втекли від Раґнвіндра і він відчайдушно намагався їх зловити назад: – що я навіть… ну… кому таке в голову взагалі стукнуло? 

Кая із Джин перезирнулись, стримуючи нову хвилю сміху. Ситуація настільки була абсурдною, що на очах нагортались сльози – чи то від сміху, чи то від відчаю. Одне Кая знав точно – Крепус пишався б своїм сином, який так чудово розуміє усі тонкощі роботи за баром. 

– Гаразд, ми тебе зрозуміли. Це справді було жахливо з їхньої сторони. 

– Найбільший злочин проти людства! 

Кая обережно, але міцно узяв Ділюка під руку, щоб така важлива ноша випадково не загубилась десь. 

– Ні, ви не розумієте! – не вгавав тепер Раґнвіндр. – Із цим треба щось робити! Це… якщо його так лишити… 

Альберіх був неймовірно щасливий, адже уся ця бравада була спрямована прямо на його вухо. Ділюк і у тверезому стані був антонімом до слова тиша, а зараз усе стало лише гірше. Проте хоча б він не пручався і дозволяв себе вести додому – це вже маленька перемога. 

– Я згоден із тобою, але що ти пропонуєш? Відправити їх на курси алкогольної грамотності? 

– Так. А чому ні? Ми ж можемо, Кає! Ми будемо найкращими… вчителями. Тату точно сподобається ця ідея. 

Каї лишалось сподіватись, що Крепус має щось у своєму асортименті, що допомагало б знімати алкогольне отруєння. Якщо він знає як зачакловувати людей, то і розчаклувати має, правда ж? 

– Ділюче, тобі не можна більше пити.

– Чому це? Мені можна все!.. Не змушуй мене, Джин… 

– Заціпся. Жодних погроз, бо кинемо тебе тут. 

Раґнвіндр хотів заперечити, але стійкість у погляді Каї не дозволила йому цього зробити, тож він підкорився, замовкаючи. Коли половина шляху була за їхніми плечима, Ділюка різко почало хилити в сон. Настільки різко, що він ледь не збив Каю з ніг, майже лягаючи на нього. Альберіх лиш на секунду навіть зрадів такій тактильності Ділюка. Це навіювало йому спогади про дитинство, коли тактильність була їхньою рутиною, коли вони були нерозлучні. Зараз же у кожного зʼявився особистий простір, тепер їм доводилось розлучатись, минула тактильність зараз здавалася б дивною. Втішало лише те, що обидвоє мали особливі допуски в особисті простори один одного. 

Кая справді вірив, що вони зможуть дійти до ґуральні без зайвих зупинок. Дім вже виднівся перед ними, вони вже проходили повз виноградники. Але Ділюку занадто сильно захотілось відпочити від такої довгої дороги, тож він умисно втратив рівновагу і рухнув поміж виноградом, утягуючи Каю за собою. 

– Ну ти серйозно? Ми майже дійшли. 

– Я трохи полежу… лише трохи… 

Джин простягнула Каї руку, але він не квапився підводитись, лишаючись лежати поруч із Раґнвіндром. Майже нести Ділюка сюди було збіса важко і відпочинок був потрібен йому теж. 

– Кає, не кидай мене одну в царстві тверезості. 

– Я відкрию тобі секрет – ніхто з нас трьох зараз не тверезий. Але пʼяний лише він.

Зрештою, Джин доєдналась до них, лягаючи поруч. Разом із Каєю вона обводила поглядом кожну зірку на небі, що визирала з-під пухнастих хмарок. 

– Гадаєш, батько його вбʼє? 

– Ні. Це найгірше, що він робив, але це така дрібниця, що навіть смішно. У нього було стільки можливостей напитись раніше, тож тут ще й похвалити треба. А от мені перепасти може…

– Облиш. У чому це ти винен? 

– Я мав зупинити його раніше… Зазвичай він такий імпульсивний і запальний, що просто забуває зупинятись. А коли йому нагадують, він ледь не за образу це сприймає… Якщо хтось і може зупинити його, то лише Крепус чи я. Тільки Крепус не завжди буде поряд… 

– Це не твій обовʼязок… Це круто насправді, що ви маєте такий звʼязок, але ти справді не зобовʼязаний. У нього є власна голова на плечах. 

– Можливо… 

Невдовзі вони знову підвелись. Ділюк устиг задрімати і тепер остаточно відмовлявся ворушити власними ногами, тож Каї довелось ділити його вагу разом із Джин. Нарешті завалюючись утрьох до будинку, вони зустрілись із Крепусом, що вирішив провести очікування за переглядом якихось паперів за обіднім столом. На вустах Каї миттєво виступила нервова посмішка, в чому Джин його підтримала. 

– Вітаю… – все-таки Джин відчувала потребу лишатись вихованою.

Крепус привітався у відповідь, підводячись. Кая молився Барбатосу як ніколи в житті – це ледь не перший раз, коли вони з Ділюком знаходять якісь неприємності і йому самому доведеться за це відповідати. Хотілось зараз найбільше, щоб Ділюк повернувся до тями і якось захистив його. 

Але Крепус підійшов до них не для того, щоб сварити. Він підмінив Джин, перебираючи Ділюка зліва, і кивнув Каї, без слів говорячи, що усі лекції переносяться допоки Ділюк не опиниться на своєму законному місці – в ліжку. На метушню також зʼявилась Аделінда, що відкрила їм двері до кімнати Ділюка. 

– Аделіндо, підготуй, будь ласка, гостьову кімнату для Джин.

Жінка миттю кинулась виконувати більше прохання, ніж наказ. Каї лишалось поспівчувати Джин, адже від гостинності Крепуса ще нікому не вдавалось втекти, він сам тому найкращий приклад. 

– Сподіваюсь, ви пили не самогон. 

Тепер Каї доводилось лише спостерігати за обережними і швидкими рухами Крепуса навколо Ділюка – він знімав одяг, взуття, прибирав волосся від обличчя. 

– Самогон там теж був, на жаль.

Повисла тиша, яку обривав хіба що шурхіт одягу і важке дихання Ділюка. Кая відчув чи не фізичну потребу виправдатись якось перед Крепусом, виправдати Ділюка. 

– Це моя провина. Я не наглянув за ним і… В наступний раз я буду уважніше. 

Нарешті закінчуючи поратись коло сина, Крепус обережно накрив Ділюка ковдрою і вийшов з кімнати, чекаючи на Каю, що також приєднався до нього. 

– Це абсолютно точно не твоя провина. Якби ти не наглянув за ним, я б зараз не знав де його шукати… Завдяки тобі він зараз вдома. 

Щось у цьому було насправді. Кая хотів було заперечити, сказати, що є ще Джин, але авторитет Крепуса змусив його прийняти поразку. 

– Якщо ти переживаєш, що я сваритиму його, то цього не буде. Мені теж колись було шістнадцять… З його характером було очікувано, що колись таке станеться. І я відкрию тобі маленьку таємницю – що я, що його матір погано переносимо алкоголь. Тож у нього не було шансів від початку. 

Це змусило Каю хмикнути. Принаймні він уже не хвилювався щодо покарання від Крепуса. Але Ділюка було неймовірно шкода. Спадкоємець такого бізнесу і така низька толерантність алкоголю! Альберіх прямо почав перераховувати скільки сам він випив і скільки випив Ділюк – рахунок у них приблизно був рівний. Але сам він нормально зараз почувається, а Ділюк… 

Невдовзі ґуральня поринула у нічну тишу і темряву – усі нарешті поснули. Наступний ранок для Каї був дуже навіть чудовим. Він очікував набагато гіршого похмілля, але він відчував лише сухість в роті і слабкість, яка мине, щойно він поснідає. Джин також виглядала дуже добре за сніданком, що не дивно – випила вона ну зовсім трохи минулого вечора. Але Ділюк до столу не зʼявився. Аделінда передала, що він не голодний. 

Кая хотів провести Джин опісля сніданку, але оскільки Крепус сьогодні був у розʼїздах, йому краще було лишитись із Ділюком. 

– Я можу попросити Барбару, якщо все аж настільки жахливо… 

– Я подумаю над твоєю пропозицією, але не думаю, що навіть вона допоможе. 

Щойно подруга зникла з його поля зору, він поквапився піднятись на другий поверх, до кімнати Ділюка. Тихо стукаючи, він сповістив господаря, що заходить. Щойно Кая відчинив двері, як у ніздрі йому вдарив міцний перегар і кислий сморід блювотиння. Ділюк безформенною купою розкинувся поміж ковдри і подушки. Розрізнити його силует Кая зміг лише за червоним волоссям, що стирчало, ніби кущ диких квітів. Альберіх швидко підійшов до вікон, відчиняючи їх. Він намагався ступати максимально тихо, адже підозрював, що кожен його крок може відбиватись у сотню разів гучніше в голові Раґнвіндра. Коли з вікнами було покінчено, він підійшов до ліжка Ділюка і почав обережно шукати кінці ковдри, щоби краще укрити його. 

– Як я опинився вдома? 

Голос Ділюка звучав настільки сухо, що Каї захотілось випити склянку води. 

– Упевнений, що хочеш зараз це почути? – Альберіх говорив майже пошепки, поважаючи чужий біль. 

 – Ні. 

Очікувано насправді. Нарешті розбираючись із ковдрою, Кая вже задкував до дверей. 

– Тобі щось принести? 

Глек із водою уже стояв на тумбочці Ділюка біля ліжка, а більше Кая придумати нічого не міг. Про їжу, мабуть, сьогодні краще не згадувати взагалі.

– Не треба, просто лишись. 

Такому бажанню Кая здивувався, але відмовити не міг. Йому треба було лише підручники узяти, щоб готуватись до іспитів в Ордені.

– Я зараз повернусь. 

Кая не збрехав – не встиг Раґнвіндр задуматись над його словами, усвідомити його зникнення, як він уже повернувся. Альберіх обрав сісти на підлозі і спертись спиною на ліжко Ділюка, щоб бути в межах його досяжності. 

– Що сказав тато?

– Він не злиться… Гадаю, лекцію ти отримаєш, але пізніше, коли не будеш так жалюгідно виглядати. 

В тиші було чутно як Ділюк ліниво закотив очі на такий комплімент. 

– От чому тобі завжди як з гуся вода? 

– Бо треба вміти зупинятись. Я ж не зможу завжди бути поруч і контролювати тебе.

Ділюк рукою дотягнувся до маківки Каї, щоб розтріпати тому волосся за неприємну відповідь. Альберіх цьому лише зрадів – принаймні на це він зараз сили має. 

– Це куди ти вже зібрався? 

– М? 

– Чому не зможеш завжди бути поряд? 

На мить Каї здалось, що з Ділюка ще не вийшов увесь алкоголь, що він досі не до кінця тверезий. Але версію було відкинуто, адже все-таки він занадто чітко і зрозуміло зараз висловлювався. Шукаючи пастки чи жарт, Кая обернувся, очікуючи зустрітись з потилицею Ділюка, але наштовхнувся на його втомлений погляд з-під подушки. 

– Хіба це не буде дивно? 

– Чому? 

– Брати не мають бути настільки близькими. Мабуть.

Брови Ділюка трохи підстрибнули. Такої відповіді він точно не очікував. 

– Вважаєш нас братами? 

– Ми маємо бути кимось для людей, а для них ми брати… Розумієш… Мені байдуже що говоритимуть про мене, у мене немає репутації, щоб її ламати. Але ти… Ти спадкоємець, ти маєш репутацію, якої я не вартий… тож я хочу лишатись кимось, хто не приноситиме зайвих проблем і пліток. 

Раґнвіндр від такої полеміки зарився носом в подушку. Зовсім вже він не поділяв думки Каї в цьому питанні. 

– Ми маємо бути кимось один для одного. І це “кимось”… не обовʼязково має вписуватись в уявлення людей… Ми не маємо заганяти себе в чужі рамки. 

Альберіх поквапився відвернутись, відчуваючи ніяковість. Та ж сама ніяковість торкалась ланіт Ділюка, додаючи їм зовсім трохи живої рожевості. 

– Я б може і повірив, якби хтось вчора менше пив. 

– Іди до біса.

Ділюк наважився підвестись з ліжка лише ближче до обіду. Він намагався міняти свою позицію максимально повільно, але навіть так він відчув нудоту, що лише підсилювалась від запаморочення в голові. 

– Може, попросити Аделінду щось принести від похмілля? 

Ділюк миттю обдарував Каю переляканим поглядом. Його шлунок відмовлявся приймати цю ідею. 

– Вона вже приносила. Я більше на це не куплюсь. 

– Невже все настільки погано?

– Я пошкодував, що народився. 

Кая намагався стримати сміх. Настільки помʼятого і побитого життям Ділюка він ще не бачив. Будь-яка травма, будь-яка хвороба, будь-яка образа завжди переносилась ним з гордо піднятою головою. Він ніколи не вмів показувати, що йому погано, але все колись буває вперше. Це виглядало так недолуго, так гротескно насправді… Це вперше Ділюк викликав у нього не захоплення, а щирий жаль. Проте було в цьому і дещо хороше для Альберіха – він пишався тим, що Ділюк підпустив його до себе зараз, що довірився йому. Це був новий рівень для них.

Попри довгі перерви і завдяки підтримці Каї Ділюк зміг досягти ванної кімнати. Альберіх мав вигляд гордого батька, чия дитина щойно зробила свої перші кроки.

– Якщо потрібна буде допомога, поклич. 

Незадоволений погляд Ділюка з-під лоба різко контрастував з його зовнішнім виглядом, тож у Каї і шансу не було злякатись. 

– Я не мала дитина. 

– Я знаю. 

Доки Ділюк повертав собі звичний щасний вигляд, Кая наважився змінити постільну білизну, аби нарешті повністю витравити усі неприємні запахи з кімнати. Доки він стелив нову простиню, до кімнати піднялась Аделінда.

– Як… – помітивши відсутність Ділюка на ліжку, жінка запнулась, – він? 

– Вже краще. Лишилось нагодувати його якось. 

Аделінда підійшла ближче, допомагаючи Каї із подушкою Ділюка. 

– Я заварю мʼятний чай, він має допомогти від нудоти. У нього є якісь побажання щодо їжі? 

Кая хмикнув на таке питання. Хіба що побажання не їсти більше ніколи. 

– Щось максимально пісне і, бажано, рідке. 

Кивнувши, Аделінда вийшла з кімнати, забираючи із собою і минулу постільну білизну. Незабаром Ділюк повернувся до кімнати. Тепер у нього були сили, щоб показувати максимально своє невдоволення усією ситуацією. Повільно сунучи до ліжка назад, він лишав за собою мокру доріжку, яка утворювалась з води на його волоссі. Каю така картина обурила, тож метнувшись за рушником, він поквапився зняти ним зайву вологу з волосся Ділюка. 

– Тобі настільки подобається виглядати як мокра сова? 

– Воно не сушиться, Кає. Рушник там не допоможе. 

– Просто ти ніколи не намагався по-справжньому. 

Попри усе своє невдоволення, Ділюк піддався і дозволив Каї робити з його волоссям усе, що тому заманеться. Він лише іноді шипів, коли було занадто боляче. Кая насправді не міг повністю висушити волосся Ділюка, але завдяки його старанням з нього більше не крапало нічого. 

Коли Аделінда принесла дві чашки мʼятного чаю, Кая не стримав соромʼязливою посмішки і поквапився подякувати. Але Ділюк виглядав наче загнаний звір, боячись узяти з рук Аделінди вже будь-що.

– Обід подавати унизу чи?..

– Обід? – Ділюк перевів вражений погляд на Каю. 

– Обід. Тобі треба поїсти.

Зрештою домовились обідати унизу. Овочевий бульйон легко дався Ділюку, на що Кая міг нарешті видихнути – його роль няньки нарешті закінчена. Не те щоб йому було важко чи неприємно цим займатись, ні. Йому лише було боляче бачити Ділюка в такому стані, хотілось, щоб він себе до такого більше ніколи не доводив.

Крепус, який обірвав їхній обід, був неабияк здивований, що Ділюк так рано встав з ліжка.