Пробач

Настає час чергового камбеку. Тижні довгої непереривної праці стискаються в декілька хвилин ефірного часу. Здавалося б, вони уже проходили це десятки разів – нова пісня, нова хореографія, новий образ, нові емоції, але мандраж та переживання чомусь нікуди не зникають. Кожний вихід на сцену – це наступний виклик. Це – нова гора, яку вони мають підкорити. Це – дальший рубіж, який треба перейти. Це – страхи минулого, які пронизують теперішнє та рвуться в майбутнє.
Як би вони не старлися, їм не позбавитися цього всього і не втекти. Камбек вміє забирати здоровий глуз та енергію. Він вміє бути нещадним та нетерпимим до сліз та втоми. Треба вміти постійно переміщуватися. Швидко пристосовуватися. Бистро збирати себе до купи та показувати свій максимум. Було би легше відмовитися. Було би краще і розумніше просто піти. Але вони не можуть. Таке життя це вже частина їхнього ДНК.
Так само як і їх Армі. Сотні, тисячі, мільйони людей, які здавалося б не мали мати нічого спільного, але щось таки знайшлось. Десь там, де молекули та атоми безсильні, а сонячне світло не досягає найбільшої глибини. Де вічний стукіт і любов немає меж та границь. Їх зв’язок захований в самому потаємному місці серця і за його життя вони будуть боротися до кінця.
І насправді яка різниця, що вони уже декілька днів недосипають, якщо на них дивляться очі сотні Армі? Яка різниця, що у них зовсім немає особистого часу та простору, якщо їм віддають саме найцінніше – любов? Яка різниця, що ноги ранені в кров, а голосу немає, якщо кожного разу вони в колі своїх рідних? Таке справді можливо? Щоб мільйони незнайомців створили вірну та люблячу родину? Чонгук переконаний, що так.
Чонгук не збирається зупинятися. Він просто не може брати цю любов як щось беззаперечне та очевидне. Вірність, підтримка та довіра – максимально сильні почуття, які можна розбити на друзки за лічині секунди. Чонгук не дозволить цьому статися. В Чонгука колись повірили і в нього досих пір вкладають великі надії. Він збирається оберігати, захищати та нищити любого хто тільки криво подивиться на цей зв’язок між ними з Армі. Це одна з найбільших цінностей його життя. А саме тому кожна хвилина підготовки до зустрічі з Армі ніколи не буде лишньою, а кожна секунда разом – його найбільший пріорітет.
Але на жаль не цього разу. Чонгук відчуває себе таким винним перед Армі. Він так хоче повністю, на всі сто відсотків сконцентруватися на них, але його думки весь час відлітають в сторону декого іншого… Чімін… Старший весь час знаходиться занадто близько. Десь на відстані одного стогону ейфорії. Це так дивно. Перебувати в тій же самій атмосфері що і завжди, але при цьому відчувати себе абсолютно по-іншому. Стіни виглядають якось не так. Мікрофони чомусь звучать дивніше. Бажання в перервах виникають зовсім іншого роду. Але насправді все залишилося як і було. Змінився тільки Чонгук.
Напевно це все таки погана ідея – закохуватися в людину з якою ти разом працюєш. Рано чи пізно, але ти все одно починаєш все змішувати в одне ціле. Процес підготовки до виступу іде повним ходом. Сцена прикрашається і готується до номеру. Текст згадується, а тіла розминаються. Чонгуку би заспокоїтися та сконцентруватися, але серце б’ється занадто швидко. Йому хочеться до Чіміна. Хочеться стояти біля нього. Відчувати жар його аури. Вдихати свіжість його тільки що помитого волосся. Проводити пальцями по новому іще ніким нетронутому одязі. Чонгук не має відчувати такі емоції в такі моменти. Він повинен поводитися як професіонал і залишати особисте життя на потім. Але потім Чімін немов нечайно проводить рукою по його спині і він посилає все в самісіньке пекло.
Чонгук знає – вони ведуть себе невідповідно. Вони занадто розкуті та розсіяні. Їх погляди надто довгі. Рукостискання занадто ніжні. Особистого простору – мінімум. Уваги один одному – максимум. Чонгук розуміє, це – небезпечно. Він не дурак, але дураком буде краще чим нелюбимою ніким людиною. Він все своє життя був один. Він так довго належав тільки собі. Він надто сильно тримав себе в рамках. Це так приємно- нарешті відпустити ситуацію. Дуже легко дозволити всьому вирватися назовні. По-дурному добре відчувати себе закоханим дурачком.
Але дурак саме тому й дурак, що не бачить дальше свого носа і вчасно не розуміє наслідків своїх дій. Чонгук дуже довго не бачив нічого перед собою. Пора було життю показати йому своє справжнє обличчя.
Їх черговий виступ уже позаду. В приміщенні музикального шоу панує розслаблена атмосфера. В коридорах тихо та пусто. В гримерках зібрані та запаковані розкидані речі. Всі запрошені групи вже виступили і залишилося тільки дочекатися фінальних результатів та оголошення сьогоднішнього переможця. Після цього можна буде з чистою душею та стомленими ногами відправлятися додому.
За декілька хвилин їх покличуть на подіум, щоб дізнатися рейтинг цього тижня. Чіміна і Чонгука в їх гримерці немає. Їм набридло сидіти закритими в одній душній коробці і вони вирішили погуляти по порожніх коридорах шукаючи щось смачненьке. В одну секунду Чімін затащив Чонгука в туалет, щоб, якщо пощастить і нікого там не буде, закрити двері і поцілувати молодшого. Їм пощастило. Блиск на губах трохи розмазався. Нічого. Не біда.
Пора вертатися. Ось вони уже біля дверей. Чімін навіть встигає трохи привідкрити їх, але Чонгук не хоче відпускати старшого і обнімає його за спини. Він хоче побачити Армі. Він хоче назад до них в зал, але він ще не повністю наситився старшим. Він ще не достатньо п’яний від того що відбувається і в якій реальності він живе. Може йому викрасти Чіміна, щоб нарешті побути з ним один на один? Можна Чімін буде тільки його?
– Ти бачила виступ Бантан Соньондан? – вириває його з ейфорії голос якоїсь дівчини.
Чонгук піднімає очі і через щілину в дверях бачить двох дівчат трохи старше за нього по віку. Судячи по одягу та образу дівчат це стилісти чи візажисти якоїсь іншої групи. Не особливо вдумуючись в ситуацію Чонгук прислуховується до їх бесіди. Їм потрібно знати, що про них думають учасники інших груп та їх працівники. Відверто кажучи це його не особо хвилює і не цікавить, але жива конкуренція це рушійний мотор будь-якої сфери діяльності і в любій критиці завжди є доля правди.
– Думаю, вони сьогодні знов отримають перемогу. Звідусіль тільки й чутно, що про їх новий альбом і нагорода в Billboard явно допомагає роздмухувати це полум’я. І якщо чесно, то мені їх виступ теж найбільше сьогодні сподобався.
Чонгук посміхається. Він бачить як кутики губ Чіміна теж піднімаються. Чонгук сильніше притискає його до себе. Вони дійсно старалися все зробити на вищому рівні. Вони майже не проводили часу разом і соромно признати, але з ночі їх масажу пройшло декілька тижнів, але між ними нічого серйознішого так і не відбулося. Але чекати залишилося не довго. Вони про це не поговорили, але Чонгук відчуває, що Чімін в своїй голові все напланував так само як він. В кінці камбека все станеться, і їх уже нічого не розділить.
– Ти теж це замітила? – знову відволікає Чонгука від приємних думок перша дівчина. – Дивні відносини між їх макне і одним з їх головних танцюристів?
– Те, що вони відлипнути один від одного не могли? Це точно.
– Це ж не може бути просто фансервіс, правда? Я бачила їх разом і камери з ними не було.
– Не думаю, що це фансерфіс. Надто близькими вони виглядали. Взагалі не замічали нічого навколо.
– Думаєш між ними щось є? Тобто насправді, реально щось є?
– Надіюся, що ні. Те, що це вітається в Америці, не значить, що вони можуть привозити це сюди. Нам такої гидоти тут не треба.
– Згідна. Мені навіть думати про це противно…Взагалі не розумію, що може бути в голові таких людей.
Чонгук завмирає. Не зрозуміло по якій причині, але він ніяк не може перестати слухати розмову цих двох дівчат. Від першого їх слова про них з Чіміном він втратив можливість дихати та відчувати власне тіло. Це так дивно і так несправедливо. За роки життя айдолом він уже навчилися відпускати слова та не слухати сторонніх йому людей. Він звик не вглублятися в думки інших, не дозволяти їх коментарям заповзати собі під шкіру і попри все просто виживати не дивлячись ні на що. Невже він дозволить цій розмові якось вплинути на себе та ранити? Невже він дозволить собі бути настільки дурним та слабким? На жаль здається, що так. Його броня дала тріщину в найбільш непідходящий для цього момент. Він відчуває, як чиїсь невидимі кістляві руки повзуть вверх по його шкірі прямо до горла. Невже це можливо? Невже декільком словам вдалося створити відьму, яка вкраде ціле його життя? І відповідь так. Тому що вони говорили не про нього. Вони говорили про них з Чіміном. І в цьому випадку він не знає як себе захистити.
Розгублений Чонгук повертається до Чіміна і дивиться на нього. Старший виглядає нахмурено та зосереджено. “Чіміна?” В паніці кличе старшого Чонгук. Йому би хотілося, щоб Чімін замітив його, щоб відповів на його німе питання і все це би миттєво закінчилось, але на жаль все тільки починається. Чонгук аналізує обличчя Чіміна і бачить там занадто багато всього. Того, чого бачити уже не хотів. Що знову не очікував відчути. Чонгук не хоче, щоб все було саме так. Він навіть не хоче допускати думки, що він побачив та зрозумів все так, як воно є насправді.
Чонгук закриває очі. Дівчата продовжують базікати про щось своє. Чімін стоїть біля нього не рухаючись. Пройшли раховані секунди після їх огидних коментарів, але Чонгук уже на повному серйозі роздумує над тим як йому бути далі. Йому дуже боляче, але він не може просто впасти на цю підлогу і не підвестись. Він повинен вийти на оголошення результатів. Він не позволить собі пропустити завтрашній виступ. Так сильні люди не вчиняють. Так точно би не вчинив Чімін. Тільки Чонгук не такий, принаймі не зараз. Тому йому залишається тільки одне – зіграти роль, роль впевненого, сильного та непохитного. В Чонгуковій голові – вибухи. В його думках – кінець життя. В його грудній клітці уже майже не б’ється серце, але він повинен вчинити по-дорослому. Він повинен залишити свої проблеми на підходящий час.
Чонгук відкриває очі і дивиться прямо на старшого. Чімін відповідає на його погляд і ніжно посміхається йому.
– Йдем, – шепоче Чімін вириваючись з його обіймів.
Чонгук легенько киває головою, після чого Чімін різко відкриває двері. Чонгук чує як дівчата від несподіванки вскрикують і підриваються з місця. Їх очі округляються коли вони бачать хто саме виходить з кімнати і на автоматі відводять погляд намагаючись якомога швидше втекти. Але Чімін не дає їм такої можливості. Він вальяжно і безсоромно впевнено проходить повз них відрізаючи їх дорогу до втечі. Старший навіть не дарує їм найменшого погляду. Вони недостойні, щоб на них дивилися, і Чонгук через біль погоджується з Чіміном. Він так само спокійно та повільно проходить повз них немов їх там ніколи і не було. Тільки це брехня. Вони вже встигли залишити такий осад, який здається буде доленосним в житті Чонгука.
Менше чим за годину вони вже їдуть додому. Чонгук в машині з Чіміном і вперше за дуже довгий час його це взагалі не радує. Він стомився. Він морально виснажений від емоційних карусель. Ейфорія, жах, спокій, апатія. Скільки людина може витримати в такому стані? Чонгуку ще так треба протриматися мінімум декілька тижнів до кінця камбеку.
– Чонгук? – Чімін бере його руку в свою. Чонгук обертається до нього і дивиться на старшого. Старший виглядає дуже серйозно та впевнено. Чонгуку це на жаль не допомагає. – Будь ласка не слухай їх. Забудь.
Чімін ніжно гладить його руку. Чімін з ласкою та турботою дивиться йому прямо в душу. Чімін дійсно хоче, щоб все спрацюало. Старший дійсно вірить, що нічого не зміниться.
– Звісно, – шепоче йому у відповідь Чонгук.
Він продовжує грати.
***
Вони знову в ліжку Чонгука. Після музикального шоу всі хлопці повернулися додому, підкріпилися раменом і перекинулися парою слів про наступний виступ. Весь цей час Чонгук тримав себе максимально в руках. Весь цей час він був дорослою, серйозною людиною, яка вміє керувати своїми емоціями і приймати рішення. Він все ще продовжував грати в гру, в яку люди грають десятками років.
Але нарешті поступово всі почали розходитися по кімнатам. Хобі заснув майже миттєво і Чімін як на автоматі безшумно та потайки прослизнув у Чонгукову спальню. Вони були дуже стомлені, сил ні на що інше уже не було, тому вони просто лягли та заснули. Як мінімум ліг та заснув Чімін.
Чонгук лежить на боку і дивиться на Чіміна. Старший теж примостився на бік і їх лікті легенько доторкаються один до одного. Чонгук не знає чому він не спить. Чонгук би з радістю віддав всі страхи та невзгоди реальному світу, а сам би ховався в світі сну. Він не хоче в реальність. Він не хоче відкривати цей ящик Пандори. В легендах там завжди залишається надія, але Чонугк знає правду – в його ящику є все що завгодно, тільки не надія.
Чонгук водить очима вверх-вниз по Чіміну. Це обличчя, ці вії, цей ніс. Ця шия, руки, волосся. Губи пальці, очі. Більше двох років тому він уже роздивлявся Чіміна ось так. Тоді старший був для нього тільки хьоном. Тоді він ще не розумів як сильно він закоханий. Але тепер це все – його. Не це обличчя, не ці губи. Його обличчя, його губи. Чімін належить йому.
Або принаймі належав… Адже ось вони тут, лежать так близько один до одного, але чомусь Чонгуку здається, що Чімін насправді захмарно далеко. Де він? Де його Чімін? Він не знає. Він занадто дурний, щоб знати. Весь цей час, поки вони були разом, він не бачив головного. Він жив в елюзіях. В декораціях світу, де тільки вони вдвох і більше нікого і нічого немає. Але це не так. Насправді ж навколо них цілий світ. Світ, який може бути ярким до сліпоти, але чорним до забуття. Світ, в якому веселка, карамельні цукерки та заходи сонця існують поряд з комплексами бога, мачете та пороховими бочками. Як він цього не розумів? Як він міг дозволити собі забути правила існування на цій землі? Якщо ти – інший, то тобі майже ні де не раді.
Чонгук підсувається до Чіміна ще ближче. Він розуміє, що насправді з ним відбувається. Як би він того не хотів, як би він не намагався себе стримати, але Чонгук відкриває всі свої замки, всі свої перегороди і згадує все що він відчув та побачив під час тієї ситуації. Він більше не може з цим тягнути. Він більше не має причин тримати обличчя над водою. Чонгуку би дуже сильно хотілося і дальше ігнорувати правду і в нього навіть є дуже вагома причина для цього – вони, але в серці виграє набагато більш важлива обставина – Чімін.
В даний момент старший спить і навіть не підозрює, що відбувається з Чонгуком. Чонгук би дуже хотів його розбудити. Чонгук би хотів отримати допомогу і зі всім розібратися разом, але він не може так вчинити. Чімін не може допомогти, якщо річ іде про нього. Чімін занадто хоробрий і занадто безжальний до себе, щоб побачити ситуацію так як вона є насправді. Йому прийдеться з нею розібратися самому.
Чонгук згадує. Небажані зображення і думки вириваються на зовні. Чонгук бачить їх перед собою. Чонгук бачить перед собою Чіміна. Він знає, що вже на грані. Що його і так вже підвела його наївність по відношенню до навколишнього світу і йому не хочеться це все продовжувати. Завжди була надія. Завжди можна було придумати план та задіяти нову тактику. Але в його спогадах немає місця новій стратегії. Все кришталево чисто, як і очі Чіміна в той момент.
Чонгук бачить це, немов все відбувається наяву. Огидні слова дівчат доносяться чітко та ясно. В ванній кімнаті темно і прохолодно. Вони з Чіміном стоять притискнуті один до одного слухаючи їх бридку розмову. Чонгук роздивляється Чіміна і бачить як у старшого поступово міняється погляд. Чонгук очікував би, що очі старшого стануть скляними, як коли Чімін падав в депресію, але ні, так не стається. На подив Чонгука погляд Чіміна міняється на стальний та пуленепробивний, тільки насправді це в сто раз гірше. Якби Чімін просто засмутився через цю ситуацію, якби він засумував, то Чонгук би це зрозумів і прийняв. Але от куленепробивний погляд… Так Чімін дивився на світ, коли збирався поміняти своє життя. Коли він брав себе в руки і впевнено йшов до своєї мрії.
Ви думаєте, що це добре? Те, що у Чіміна знову такий погляд? А от і ні. Після всього, що він пережив, після такого тернистого шляху до своєї мети, після такої кількості ненависті і нерозуміння на його плечах, Чонгук більше ніколи не хотів бачити цей погляд воїна на обличчі старшого. Це не те на що він надіявся. Це не те, чого він бажав старшому. Не те, що він обіцяв Чіміну подарувати. Чонгук хоче, щоб Чімін жив спокійним життям, більше ніколи не обертаючись, не прислуховуючись до чужих голосів, не встидаючись за себе та не ховаючись від оточуючих. Чонгук не може дозволити, щоб Чімін знову пройшов цим пеклом. Але якщо вони дійсно продовжать це все, якщо будуть і дальше разом, то саме таким буде їх ціле життя. Осудження, приниження, шепіт. Несприйняття, ігнор, ненависть. Боротьба. Такого майбутнього для старшого Чонгук не хоче. Він не може такого від старшого просити. Він не достойний такого бажати.
Чонгук відчуває як з його правого ока витікає сльозинка. Він уже й забув коли востаннє плакав через своє особисте життя. Він навчився давати собі раду. Він навчився рішати свої проблеми і відповідати за своє життя. Але цього всього занадто. День тому він був у щасливих стосунках з Чіміном. Двадцять чотири години тому вони мріяли як стануть одним цілим. Колись йому належив цілий світ. Колись йому від цього життя більше нічого не треба було.
Чонгук важко вдихає тяжко ковтаючи повітря. Навіщо йому кисень? Навіщо йому це все якщо він розуміє, що треба зробити? “Це ж неправда, Чонгук? Ти ж не можеш так поступити?”
“Я повинен”. Сам собі відповідає на питання Чонгук. Він не хоче цього робити. Він відчуває як клітини його тіла починають відмирати в пекельних муках тільки від однієї думки про це, але іншого вибору немає. Він не посміє так знищити життя старшому. Він не дозволить Чіміну поринути в це пекло. І поки все не зайшло занадто далеко, поки Чімін ще може його забути і почати все заново, Чонгук повинен його відпустити.
Чонгука починає тихенько лихоманити. Він розуміє, що рішення вже прийняте, що так на краще, але його тіло не хоче цього сприймати. Воно відштовхує цю ідею як смертоносний вірус. “Чіміна?” Знову кличе його Чонгук. Він знає, що старший міцно спить, що старший віддавав всього себе сцені і від нервів мало їв та спав, але як би Чонгуку зараз хотілося, щоб старший прокинувся. Він би йому тоді все розповів. Він би дозволив собі бути слабким. Але так неправильно. Він не може переносити тяжкість таких рішень на Чімінові плечі. Чонгук повинен бути сильнім та мужнім, та турбуватися про тих, кого він любить.
До смерті любить.
Чонгук припіднімається і цілує Чіміна в щоку. Він хоче цього. Йому потрібен цей останній поцілунок. Колись Чімін уже цілував його в щоку. Колись це був кінець, який в результаті став їх початком. Тепер вони на самому початку своєї дороги, але це вже кінець.
Він цілує старшого швидко та невпевнено. На губах у нього гіркий смак. Чонгук не знає чи виною тому сльози чи розуміння останнього поцілунку. Йому хочеться залишитися в цьому моменті до кінця своїх днів. Вони би були разом. Вони би були прив’язані один до одного. На ціле життя.
Чонгук задіює всю свою силу волі і відривається від Чіміна.
– Прощавай, – шепоче йому Чонгук. Це слово занадто жорстоке, щоб бути справжнім. Воно не має існувати на землі. Але ось воно тут. І ось Чонгук дарує йому Чіміну на останок.
***
Чонгук стоїть навпроти дверей Чіміна. Перед ними чотири дні вихідних, які вони ще давно напланували провести тільки вдвох. Після тієї доленосної ночі пройшло трохи більше місяця. Вони закінчили свій камбек в Кореї, а потім відправилися до Америки, щоб там теж презентувати свою нову пісню та показати як вони виросли за пів року.
Того ранку вони розійшлися спокійно та як звичай, але Чонгук уже знав, що це кінець і потрібно поступово вчився поводити себе холодно та відсторонено у відношенні до старшого. Він хотів усе зробити помалу та безболісно. Він хотів просто натягнути їх стосунки як струни гітари, щоб потім в один момент порвати їх єдиним помахом руки. Так легко. Так невимовно боляче.
Він видихає. Чонгук знає, що за цими дверима Чімін готується до їх спільного походу в ресторан. Як вони і планували. Як вони і мріяли. В житті, яке уже давно вилетіло з їх рук. Яке їм ніколи не належало. Яке уже давно мертве. Ось уже декілька тижнів як Чонгук носить в серці холодного одинокого метелика. Тепер же він повинен вбити метелика і в серці старшого.
Невже це дійсно правильний шлях? Невже немає іншого вибору? А що залишається? Все життя ховатися, відмовчуватися, брехати на запитання і ухилятися від відповідей? Переїхати в іншу країну, залишити рідних та друзів на одинці з нерозумінням та несприйняттям? Признатися, розчарувати сотні людей і боятися? Чекати, коли прилетить новий удар? Бути на поготові, в стресі, в напрузі двадцять чотири на сім? А потім можливо навіть зрозуміти, що воно того не вартувало? Що вони втратили один одного в цьому бою? Ні… Будь проклятий світ в якому вони живуть, але Чонгук повинен уберегти Чіміна від цього всього.
Чонгук сильніше стискає щелепи і закриває очі. Він повинен бути максимально впевненим в тому що він робить, як він говорить і як себе веде. Чімін повинен повірити. Чімін повинен опустити руки, здатися і дозволити всьому статися. Можливо це самий важливий момент в житті Чонгука. Можливо йому уже ніколи не дано пережити такі емоції і взяти на себе таку відповідальність. Він повинен зі всім справитися. Він повинен врятувати Чіміна.
Чонгук відкриває очі і легенько стукає в двері. Він стомився думати про це все і починає рахувати до десяти, щоб заспокоїти себе.
“Один…Два…Три…Чотири…П’ять…Шість…”
– Чонгук? – Чімін відкриває перед ним двері. Старший одягнений в свою любиму білу футболку і нові чорні джинси. Він уже точно почав готуватися до їх вечора, хоча його волосся досі в безпорядку. Вони повинні були виходити за півгодини. На жаль орендований стіл сьогодні буде пустий. – Привіт. Пробач, я ще не готовий. Але ти ж без мене не поїдеш, правда?
Чімін мило посміхається і бере його за руку, щоб повести його за собою в гардеробну. Чонгук міцно стримує його та зупиняє на пів дорозі. Рука старшого така тепла. Їх руки так ідеально дивляться разом. Колись він навіть уявляв одинакові обручки на їх пальцях, але на жаль…
– Я хотів поговорити з тобою, – починає Чонгук. Він знову грає. Чи все ще грає. Без різниці. Справжній Чонгук би не зміг цього пережити. Він повинен взяти на себе роль когось набагато більш сильнішого, стійкішого і впевненішого чим він є насправді. На ці декілька хвилин він повинен стати таким як Чімін. “Пробач, Чімін. Мені треба позичити твою силу, щоб уберегти тебе”.
– Так, звісно, – спокійно відповідає Чімін. Чонгук бачить, що хоч старший і намагається вести себе невимушено, він напрягається. Звісно що Чімін не міг не замітити зміну поведінки та настрою Чонгука. Він не раз намагався з ним поговорити, якось підбадьорити чи відволікти, але Чонгук притримувався плану і нічого не говорив. Чімін не давив на нього. Не влаштовував сцен і не перетягував на себе всю увагу. Він тільки давав простір, час і просто був поруч як би Чонгук себе не поводив. Біда тільки в тому, що чим більше він вів себе як ідеал, про якого завжди мріяв Чонгук, тим більше Чонгук розумів, що він не дозволить старшому знову прожити той біль, осуд та ненависть, яка висіла над їхніми головами.
Вони сідають на ліжко. Чімін покірно чекає, коли Чонгук почне говорити те, що він хоче сказати, тільки от Чонгук взагалі не хоче нічого говорити. Весь цей дурнуватий всесвіт повинен знати, як сильно він цього не хоче. Це ж частина їх з Чіміном ДНК – бути разом, любити разом, існувати разом. Чонгук це знає, він це відчуває, але на жаль це нічого не міняє. Ми живемо в часи, коли на природу всім наплювати, а люди в першу чергу бояться інших людей.
– Мені дуже жаль, але думаю нам краще розійтися. – Стримано, але впевнено каже Чонгук. Він дивитися прямо в очі Чіміну. Він знає, що якщо він буде мямляти, тікати поглядом, сильно жестикулювати, Чімін розгадає його секрет. Чонгук має бути максимально впевненим і спокійним, щоб старший йому повірив. Щоб Чімін рішив допомогти Чіміну втілити в життя те, про що той дуже “мріє”.
Але Чімін не розуміє його і це по ньому видно.
– Що? – стримано посміхаючись, але при цьому хмурячись питає Чімін. – Це жарт якийсь?
– Ні, – тихо відповідає Чонгук.
– Чонгук, якщо ти досі боїшся зробити дальший крок, то нічого старшного. Я почекаю. Або ми взагалі можемо цього не робити. Для мене це неважливо. Головне, щоб тобі було комфортно.
– Це не через це, – м’ягко відповідає Чонгук продовжуючи дивитися прямо в очі старшому.
Чонгук бачить, як його слова і спокій, з якими він їх каже, шокують Чіміна не на жарт. Старший готувався до вечері. Готувався до їх спільному вечору. Вони повинні були сміятися, розмовляти, жартувати, фліртувати разом, а потім закінчити вечір в обіймах один одного. Але замість цього Чіміну приходиться поспіхом шукати причини, по яких Чонгук більше не хоче нічого цього. “Я хочу, Чімін. Дуже хочу. Але в мене немає на це права”.
– Ти все ще переймаєшся словами тих дівчат? – впевнено питає Чімін. Чонгук нервово ковтає невидимий ком в горлі. Старший бачить його наскрізь, але цього разу Чонгук не дозволить цьому статися.
– Це не так. – впевнено відповідає Чонгук. Він хоче, щоб Чімін забув про цю ситуацію. Щоб більше не згадував про неї ніколи. Чонгуку уже ніколи не забути про ці лічині хвилини. Вони відкрили йому очі на саме основне – на безпеку Чіміна. – Чімін, послухай мене будь ласка. – Чонгук хоче закінчити це все. Він не може більше тягнути. – Останнім часом я багато думав про нас з тобою разом, про наші стосунки…І на жаль вони працюють не так як би як того хотів… Напевно це просто ненайкраща ідея – будувати стосунки та кар’єру з тією ж самою людиною… Ми весь час поряд. Уже не зрозуміло де закінчується хьон і починається хлопець… Є ще так багато речей, які нам досі не вдаються як парі. Думаю ми досі не ставимося до цього серйозно. Хіба так має бути? Хіба цього ми хотіли?.. Зрозумій мене правильно, Чімін, в цьому немає вини, ні твоєї, ні моєї. Просто ми один одному не підходимо як пара. Мені ще треба так багато чому навчитися, і я вірю, що хтось інший зробить тебе в рази щасливішим чим я… – Чонгук говорить наперед завчений текст. Він намагався все продумати. Акцентувати увагу на тому, що їм краще бути окремо, що в цьому немає Чімінової вини, що в них немає надії на майбутнє. Він продумував це все немов для зйомок рекламного ролика. Немов це все про когось іншого. Але ось вони тут. Ось він говорить навіть не половину того що збирався, а Чімін мовчки слухає його. Їх відносини не мали закінчитися на такій ноті, але у нього немає іншого вибору. – Це на краще, Чімін. Повір мені.
Між ними повисає тишина. Чімін взагалі не кліпаючи дивиться на нього немов не розуміючи хто сидить перед ним. Незнайомець. І як цей незнайомець насмілився говорити про них такі речі? Але як би сумно це не було, говорить з ним ніхто інший як його Чонугк.
– Чонгук, – немов прокинувшись зі сну різко промовляє Чімін намагаючись сісти ближче до Чонгука і взяти його за руку, – якщо я зробив щось не так або образив тебе чимось, то ми можемо про це поговорити. Я зроблю все можливе, щоб наші стосунки приносили тобі більше радості і ти більше так не засмучувався через наші негаразди. Дай мені просто ще один шанс.
Слова Чіміна рвуть душу Чонгуку. Він розуміє, що бетонні стіни впевненості та стійкості розпадаються навколо його серця, і воно починає шалено битися. Він повинен це закінчити зараз або вже ніколи. Чонгук піднімається на ноги.
– Пробач, – Чонгук робить довгу паузу збираючи решту енергії на наступні слова. На останні слова пари Чімін та Чонгук. – Я не бачу для нас майбутнього.
Чонгук повертається і хоче йти геть, але Чімін хапає його за руку. Чонгук дивиться на нього. Старший вже теж стоїть на ногах і його очі налякано бігають по Чонгуку. Чімін не вірить в те, що відбувається. Він в паніці. Це видно по його нерівномірному диханню, по блідості лиця, по тремтячих руках.Але Чонгук уже зробив все що міг щоб врятувати його. Тепер старший має бути сильним заради себе.
– Хьон, – шепоче Чонгук.
Чімінові очі округляються. Тут немає камер. Немає чужих людей. Вони одні, але для Чонгука Чімін знову хьон. Чімін відпускає його руку.
“Будь ласка зрозумій та пробач мене…Я люблю тебе, Чіміна”
Чонгук виходить з кімнати старшого. В коридорі його вже чекає дорожня сумка. Він не втікає назавжди. Він так не може вчинити з групою, з Армі, і звісно ж з Чіміном, але він повинен дати їм двом час та простір. Чонгук знає де він буде відсиджуватися ці декілька днів, але спочатку він їде не туди.
Таксі привозить його до їх першого гуртожитку. Знайомими доріжками він добирається до любимої галявини в парку. Давно він вже тут не був, але нічого так і не змінилося. Неймовірна панорама на місто та тиша. Чонгук зупиняється і дивиться в далечінь. На цьому місці він пережив так багато всього. Він виріс як особистість і вони піднялися як зірки. Тут він сварився, мирився, вчився розуміти людей і приймати себе в оточенні цих людей…Тут він знайшов свою любов.
Тільки от зараз він взагалі нічого не відчуває. У нього немає емоцій, немає слів та роздумів. Він просто трохи постоїть тут тихенько, а потім відправиться по адресу. А що ж буде далі? Невідомо. Чонгук все одно на завтра.