Оповідка для зливи

Того липневого вечора йшов дощ. Нечастий гість у Гокінсі цього літа. Спека наприкінці червня була настільки нестерпною, що у місцевому басейні та новомодному торговому центрі, оснащеному такою розкішшю, як кондиціонери, не лишилося жодного вільного місця. Люди бігли туди, аби освіжитися, бо вже ладні були запхати голову у морозилку. Але відомо всім, що після кожної спеки настає злива. Та саме ця, здавалося, була зливою злив. Раптова та довгождана, милосердна та дратівлива. Така вже вона є. Звісно не всі їй були раді, але злива не злилася, а просто лишалася з тими, хто ще не встиг від неї сховатися. А от ми поки що заглянемо під чужі дахи і подивимося, що ж там коїться. Потім може розкажемо зливі, що і як.

У домі Баєрсів-Гоперів, в якому жило п’ятеро людей, тоді лишилося лише двоє. Одна мешканка, а інша – гостя.

–Сподіваюся гроза не почнеться,–мовила Джейн, що її всі кликали Од, дивлячись на своє подвір’я крізь вікно, по якому стікали маленькі даровані зливою водоспадики.

–Та хай починається, нам то що?–відповіла на те Макс – запальна рудоволоска. Вона сиділа по-турецьки на Одчиному ліжку і розкладала перед собою витвори масової культури того часу, що у своїй значущості серед підлітків могли зрівнятися навіть зі священними писаннями – журнали з гарячими хлопцями та крутими дівчатами на глянцевих обкладинках.

–Ну, нам то нічого, а комусь, певно, не солодко,–Од відвернулася від вікна і покрокувала у бік ліжка.  она трішечки зменшила гучність магнітофона, що стояв собі на тумбочці, проходячи повз.

–А, мабуть. Неприємно, коли ти мокрий, як хлющ, а тебе ще підсмажує блискавкою на додачу!–пирхнула Макс.

–Гей!–вигукнула Од, стримуючи регіт. Вона сіла поруч з подругою й штовхнула її ліктем у бік.– Це ж…Не смішно!

–Але ти ж смієшся!

–А, я…–дівчина розубилася й заходилася була стурбовано накручувати пасмо каштанового волосся на палець.

–Ех ти!–рудоволоска захихотіла ще сильніше.–Словом, проїхали. Бачиш, який скарб я тобі принесла?–вона торжественно показала рукою на розкладені біля її схрещених ніг примірники

–Що це?–Од з недовірою звела брови до перенісся й взяла в руки один з них.

–А це, моя мила подруго в блаженному незнанні, джерело одкровень про істину буття – підліткові журнали!

Од поспіхом прогортувала сторінки, закусивши губу. Гучні заголовки та якісь уривки зі статей у її голові вже змішалися в одну велику неясну кашу. Од не могла до кінця зрозуміти, що саме стосовно цього відчувала, але дещо знала – Віллу це точно сподобалося би:

–Ми з Віллом колись у Джонатана такі журнали знайшли. Правда там були якісь жінки…в купальниках ніби, а ще мотоцикли. Не схожі на те, що в тебе.

–Жінки і мотоцикли! Ну ти даєш! Але це,–на обличчі Макс з’явилася лукава усмішечка,–в сто разів ліпше. От наприклад, те що ти взяла,–вона перехилилася вперед, щоб ліпше роздивитися.

Раптом погляд Од спинився на постері з чорноволосим смаглявим юнаком. Вона розскрила його повністю і задумливо схилила голову на бік. Усмішка Макс стала помітно ширшою а у її очах сяяв бешкетний вогник:

–Ральф Мачіо! Каратист! Прекрасний вибір, Од. Во, красень який.

–Мабуть… Не знаю,–дівчина відчула, як червоніють кінчики вух.

–Гарніший за Майка, правда?

–Дуже смілива заява!–Од з переляку аж підстрибнула на пружині матрацу. “Дуже смілива заява” застала її просто зненацька,–Ну, Майк вже все-таки мій…

–Перший повноправний колишній!–Макс сама закінчила фразу, вважаючи своїм прямим обов’язком нагадати Од поточний перебіг подій.

І от тепер рум’янець охопив Одчині вуха цілком і повністю та вже намітився просунутися на щоки також. Першим повноправним колишнім Майк для неї став от буквально годин зо дві тому. Вона сама з ним розійшлася, з причин більш зрозумілих для неї самої, ніж коли вона з ним зійшлася  десь минулого листопада. І ці півроку їх “стосунків” все було відносно нормально. Хіба, якщо за “нормально” вважати те, що показували по телевізору п’ятничними вечорами у всяких серіалах, на які ще треба було якось натрапити, обходячи батьківські настанови. А потім, якщо продовжувати вірити серіалам і внутрішньому відчуттю, все перестали бути нормальним.

Ну от, приміром, Майк збрехав їй. Чомусь. Він же ніколи не брехав. Або раніше брехав так добре, що Од весь час і не підозрювала. Але тепер втратив хватку і наплів якусь маячню сивої кози. Це якось зовсім не логічно.

Од намагалася про це не думати. Намагалася насолоджуватися своїм поточним статусом “красивої жінки незаміжньої, що стоїть, задумавшись, в метро”, як казала Макс і ні про що не перейматися. Бо так всі і поводяться у свої 14.

–Ага. Та може до біса його? Макс, ти часом не забула про мафіни?–мовила Од у спробі змінити тему.

–Правильно, люба! До біса Вілера! Зажди, мафіни?

–Макс! Ти забула про мафіни!–Од недбало кинула журнал до купи інших, зіскочила з ліжка і дременула на кухню.

–Заажди! Ми ставили їх у духовки годину чи дві тому?–закричала Макс, поспішаючи за подругою.

–Без поняття!–відповіла Од, вже стоячи на кухні поряд з духовкою і переводячи подих після свого не дуже вдалого рішення трішки пробігтися.–Гадаю варто глянути до них, спеклися вже чи…

Раптом у двері хтось постукав, потім подзвонив, а потім постукав і подзвонив одночасно.

–Ти ще на когось чекаєш? Чи це може хтось з домашніх повернувся?–спитала Макс.

–Та ні. У всіх з нашої сім’ї є свої ключі–Од з насторогою вийшла з кухні у передпокій і відчинила двері.

За дверима її чекали захекані й перестрашені Майк з Лукасом. Вони були вбрані у дощовики, з яких стікали струмені води та дивилися на неї з чи то здивуванням, чи то з полегшенням. Ну, щодо Лукаса важко сказати, він стояв трошки віддалік, та й Од ніколи не вміла його считувати, а от Майк беззаперечно вдивлявся у неї, ніби вперше бачить:

–Вілл вдома?–зрештою спитав він.

–Ем, ні,–відповіла Од, спираючись лівою рукою об одвірок,–Він же ж мав бути з вами!– тепер в її голосі звучали агресивні нотки, а її права рука почала стурбовано смикати за дверну ручку, яку стискала.

– Це так,– м’явся Майк,– але дещо трапилося і він поїхав. Я подумав, що він поїхав додому і хотів вибачитися.

–Що трапилося?!–Од напрочуд занепокоїлась.

–Вибачитися?!–донісся з кухні голос Макс, яка забула про свій намір подивитися до мафінів і стояла, спопеляючи Майка крізь Одчине плече своїм фірмовим загрозливим поглядом. Але на фоні загального переполоху її заява залишалася проігнорованою.

–Справді, Майк, ти поясниш, що трапилося?–Лукас теж вставив свої п’ять копійок, адже, судячи з усього теж перебував у незнанні і став був намагатися розгледіти за Од силует Макс.

Майк скривився, ще міцніше стиснувши у руках кермо свого велика й просичав крізь зуби:

–Не важливо! Це зараз просто не важливо! Нам треба знайти Вілла!

–Звісно,–кивнула Од.–Зараз я візьму свій дощовик у ми поїдемо до “Замку Баєрса”. Ти і я,– вона тицьнула пальцем Майкові у груди.–Лукасе, ти лишайся з Макс і пильнуй мафіни.

Щоразу, у будь-якій стресовій ситуації Од починала керувати, з інтонацією щонайменше командира морської піхоти, запихаючи паніку глибоко всередину себе, як почасти робив її батько

–Які ще мафіни?–здивувався Лукас.

Од не відповіла, тільки махнула рукою, запрошуючи хлопців всередину.

Вже через кілька нечітких митей вона бігала туди-сюди по будинку, шукаючи десь надрах шаф свій дощовик й тримаючи в зубах гумку для волосся, поки Майк стовбичив у коридорі й нервово стукав підошвою кросівка об паркет, а Макс з Лукасом вже про щось сперечались.

–Їдемо,–голосно й чітко наказала Од, вже готова виходити до гаража за своїм велосипедом.

Майк стрепенувся й витяг свій дощовик, що відкисав у ванній.

Злива розперезалася вкрай. Краплі води, що падали на неприкриті плащем ділянки їх тіл, обпікали шкіру, ніби судний день настав, і з неба через край ллється вода з киплячих пекельних казанів. Вітер бив обличчя ніби батогами, як звір завивав, а дерева під його безпосереднім впливом розмахували своїми гілками, хапаючись за окраєць неба. Вони їхали мовчки. Майк попереду, адже він знав цей ліс, як свої п’ять пальців і міг доїхати до того місця, з будь-якої точки Гоукінса, хоч наосліп. Що було дуже корисно саме в той момент, адже хмари заховали за своєю непроглядною ширмою ще й місяць зі зорями, тож довелося зіткнутися з липкою, тягучою темрявою віч-на-віч, пробиратися крізь неї, не дозволити їх чіплятися за себе кігтями. Думки в Майковій голові перебували у повному безладі, ніби саме там і зароджуються аргемадони. Перед очима раз по раз з’являлося обличчя Вілла, таке розчароване та засмученне. Воно мабуть, снитеметься Майку в тих снах, після яких прокидаєшся посеред ночі, з огидою до себе і нічого не залишається, як обхопити обличчя руками й тихо стогнати. Але він ще виправиться, адже думка, що Вілл ображатиметься на нього, буквально зжирала його зсередини.

Од, у свою чергу, слідувала за Майковим силуетом, натискала на педалі з усією можливою силою, відчуваючи, як сильно болять натягнуті й перенапруженні сухожилля, як несамовито б’ється серце, як темрява душить її. Але тьмяне світло фари велосипеда Майка й думка про Вілла, про те, в якій небезпеці він опинився змушували її просуватися все далі і далі.

Згодом до звуків грюкоту, стукоту, стогону гримучого лісу додалося ще й розпачливе людське ридання. Від цього у Майка підкосилися ноги, а Од різко смикнула за кермо. Вони знали, кому належало те ридання, і радувало їх лише те, що він вже близько.

Він сидів там, на тій галявині, мокрий, як хлющ, трусився від схлипувань і  холоду, притискаючи до грудей бейсбольну биту. Перед ним розпростерлась руїна. “Замок Баєрса” був розтрощений. Самим його власником. Дошки були розколоті навпіл, малюнки зіжмакані, подушки мокрі і брудні, фотокартки у рамках розбиті і порвані. Побачивши його, Майк зіскочив з велосипеда, що той, втративши рівновагу й опору, впав рамою у багно і підбіг до Вілла. Од, натомість обперла свій об найближчу сосну. Тоді сіла навпочіпки й стиснула Вілла у найміцніших сестринських обіймах:

–Боже, Вілле, ти і не уявляєш, як я злякалася, як я злякалася…Чш, Чш…–тихо промовляла вона, гойдаючись на місці з боку в бік, разом з Віллом, заспокоюючи його.

Вілл намагався щось сказати, але слова застрягали поперек горла і назовні виходили лишень хрипи. Майк так і стояв поруч, стиснувши руки у кулаках так сильно, що аж кісточки на його пальцях побіліли й намагався зібрати цей шквал думок в одну купу, в пару чітких фраз:

–Вілле,–врешті мовив він, перекрикуючи вітер,–я маю тебе перепросити.

Од віступила від Вілла, дозволяючи йому самому підійти. Майк став на одне коліно і взяв Віллове обличчя обома руками:

–Я повівся, як останній придурок. Я не мав цього казати. Хоч я і не знав, що…тебе це так зачепить, але я не мав жодного права цього казати.–тут Майк раптом усвідомив, що краплі дощу на його щоках раптом стали солоними,– Ця вся вовтузня з Од зовсім запудрила мені мізки, я був на емоціях, тому і…Словом, мені дуже шкода. І … взагалі я подумав, що ти маєш рацію. Не треба було мені лізти поперед батька в пекло з цим дорослішанням й залишати тебе позаду.

–Я теж мушу сказати те саме,– додала Од,–відтоді, як я почала зустрічатися з Майком, ми майже не розмовляли. А якщо вже розмовляли, то тільки про Майка…–вона м’яла в руках край дощовика, ступивши погляд на свою гумові чоботи,–Я була поганою сестрою.

–А я поганим другом.

–Ти пробачиш нас?–сказали вони майже в унісон.

Тоді Вілл вперше заговорив, ледь-ледь усміхнувшись:

–Звісно пробачу.–прошепотів він,–Я ж люблю вас.

–І ми тебе,–Майк притиснувся своїм чолом до його, а Од легенько поклала голову на Віллове плече.

Злива трохи стихла, стала оборежно обіймати їх, вітер засвистів свою пісеньку. Настав майже спокій.

По приїзду додому Од насилу запихнула Вілла до ванни зі словами : “Зараз будемо тебе відігрівати, бо ще захворієш тут мені!”.  Хоч той всіляко опирався й бідкався, що не треба з ним возитися, як з писаною торбою.

І ось, поки Вілл приймав ванну, вона стояла на кухні, займаючись мовчазно-красномовним, розслаблено-роздратованим заварюванням чаю. Цю техніку вона перейняла у Джойс, як і багато інших моделей поведінки. Мовчазно-красномовне, розслаблено-роздратоване заварювання чаю характеризувалося гучним відчиненням-зачиненням шафок, дзенькотом чашками, грюканням чайника об плиту, (та так, що через таку неповагу він міг би скипіти й просто так) а також, в подальшому підозріло різкими рухами при засипанні заварки, наливанні окропу та додаванні цукру. Макс та Лукас спостерігали за цим процесом, виконуючи своє спеціальне бойове завдання – реанімація мафінів, які таки підгоріли, тонною цукрової пудри. Цукрової пудри інколи все ж буває забагато, тож мафіни мали вигляд, ніби потрапили під сніжну лавину десь у Гімалаях.

–То, як все пройшло?–спитала Макс, облизуючи пальці від залишків пудри.

Од ще раз цокнула чашками, коли брала їх в обидві руки:

–Добре,–відрізала, ніби тесаком,–я віднесу чаю хлопцям, Вілл давно вже вийшов з ванної, а Майк весь час стовбичить в його кімнаті.

–Той ще рицар,–додав Лукас,–так, а що трапилося?

–Майк сказав якусь хрінь,–лаконічно відповіла Од

–Хто би сумнівався,–пирхнула Макс.

–Егеш,–з цим словами Од вийшла з кухні і попрямувала до Віллової спальні.

Коли вона зайшла, обоє хлопців сиділи на протилежних кінцях ліжка, Вілл витерав рушником голову, від чого його волосся кумедно настовбурчилося, а Майк намагався натягнути свої шорти на коліна, хоч вони й не були достатньо довгими й краєм ока зиркав на Вілла. Те, що Од помітила одразу ж – дивна тиша між ними. Саме та тиша, що бринить у скронях. Вібрує у ребрах і так приємно лоскоче хребет. Наростає і наростає, що здається, от-от лусне й доведеться сказати дурницю, яка так і норовить вистрибнути з рота. І саме ця тиша змушує терти волосся рушником, хоч це немає користі і так само безсенсово натягувати шорти на коліна, що безбожно трясуться. Од знала цю тишу, і що порушувати її – гріх. Інакше зникне вся її магія. Тож вона мовчки поставила чашки на стіл й зникла за дверима.

Майк і Вілл помітили її присутність лише за ознакою грюку дверей, адже Од ніколи не вміла зачиняти їх беззвучно. І це змусило їх засміятися, дивлячись одне на одного, настільки довго, наскільки це не вважалося би чимось дивакуватим. Хоч так воно й було.

І ось тоді злива скінчилася,

І вийшов місяць. Дуже красивий.

І вийшли зорі. Яскраві, як перлини.