Розділ 3: Застрибуй, лузер, ми їдемо на шопінг!

Sonnenbrille an (Вдягни окуляри)

Fahr durch meine Stadt (Поїдь моїм містом)

Ich geb kein’ Fick, 200 km/h (Мене не хвилює, 200 км/год.)

Für alles, was ich sag (Все, що говорю)

Alles, was ich mach (Все те, що роблю)

Kann ich später mal nicht bar bezahlen (Я потім не зможу заплатити готівкою)

– Apache 207, 200 km/h

 

Колись Сіріус був щасливою дитиною. Не завдяки, а в супереч обставинам.

Зовні все було чудово. Повна сім’я – мати і батько, все ще у шлюбі, молодший брат. Чудовий будинок, в самому центрі Лондона. Фінансова стабільність, про яку більшість людей може тільки мріяти. Няня, покоївка, кухарка – були до його послуг, відколи він себе пам’ятає.

Він мав усе, що хотів. Одяг, іграшки, інші дрібнички – все, на що він покладав око, миттєво опинялося в його руках. Потім Сіріус став достатньо дорослим, щоб піти до початкової школи і почати контактувати з іншими дітьми. І тоді він поволі зрозумів, чого йому бракує.

Любові.

Коли інших дітей привозили і забирали батьки, посміхаючись і обіймаючи їх, розпитуючи про те, як пройшов день і як вони себе почувають, Сіріуса і Реґулуса забирав особистий водій.

Коли інші діти розповідали класу про те, як вони провели літо, Сіріус сидів у кінці класу і молився, аби його не викликали. Бо не було ні веселих днів народження, ні сімейних свят, жодних щасливих спогадів. Лише великий, холодний, порожній особняк, наповнений речими, на які можна було лише дивитися, але не чіпати, і батьки, які дбали лише про достойний вигляд своїх дітей на званих вечерях.

Коли інші діти мріяли стати ветеринарами, астронавтами чи будівельниками, вершиною свободи вибору Сіріуса та Реґулуса був вибір між тим, щоб стати лікарями чи юристами.

Після закінчення початкової школи батьки якнайшвидше відправили їх до школи-інтернату – з очей подалі, геть з думок на дев’ять з дванадцяти місяців на рік. Як виявилось, це було навіть на краще, бо там Сіріус знайшов справжніх друзів. Там не мало значення, хто твої батьки і скільки в тебе грошей – усі були забезпечені, майже ні в кого не було прекрасного домашнього життя, і це було нормально.

Сіріус міг забути про свої напружені стосунки з батьками на більшу частину часу, оскільки з роками вони ставали все гіршими і гіршими. Він відчував брак їхньої любові дедалі сильніше, а вони дедалі менше розуміли його підліткові тривоги.

Реґулусу набагато краще вдавалося задовільняти їхні очікування і відповідати їхнім установкам. Тоді Сіріус думав, що він боягуз, мамінькин синок, підлиза. Зараз він уже розуміє, що Реґулус був просто розумнішим – він швидко вловив правила і грав за ними, роблячи свої справи, коли ніхто не бачив.

Сіріус був падкий на широкі жести і нерозважливу браваду. Реґулус – це завжди фальшиві посмішки і суворі погляди.

Закінчення школи обіцяло вихід. Нарешті Сіріус був достатньо дорослим, щоб приймати власні рішення. Він пошле батьків до біса, вивчатиме мистецтво, одружиться зі своїм шкільним коханням, і все буде чудово.

Тепер, десять років потому, Сіріус озирається на себе і не може повірити, яким наївним він був. Він ніби став зовсім іншою людиною. Якби Сіріус зараз зустрівся з собою вісімнадцятирічним, він, мабуть, розсміявся б собі в обличчя. Як міг він так недооцінювати ту владу, яку мали над ним батьки?

Тепер, десять років потому, Сіріус справді був достатньо дорослим, щоб приймати власні рішення, але це був тягар, а не свобода. Він сказав батькам, щоб вони відчепилися, але це не дуже допомогло – для танго потрібні двоє, зрештою. Він вивчав фінанси та маркетинг – найбільший компроміс, на який були готові піти його батьки. Він розстався зі своїм шкільним коханням. А потім з університетським коханням. А потім ще з кількома. Все відчувалось неправильним. З дівчатами все було гаразд, це була не їхня провина, а Сіріуса.

Тепер, десять років потому, не було жодної певності.

Все його життя було лише низкою рішень, які хтось ухвалював за нього, а він був ідіотом, який дозволяв їм це робити. Його особисте життя було нудотними мандрами від однієї дівчини до іншої в пошуках любові, якої він так і не отримав у дитинстві, і все було марно. Його шкільні друзі поступово віддалилися – навіть не зумисне, а просто тому, що таке життя. Його університетські друзі стали такими ж нудними, млявими і передчасно постарілими, як і він сам.

У листопаді Сіріусові виповнилось двадцять вісім.

Того дня він прокинувся, подивився на чергову дівчину, з якою зустрічався за останній рік, і не відчув до неї жодних почуттів. Вона була гарна, розумна, любила кататися на лижах і готувала найкращу паелью, яку Сіріус коли-небудь куштував, вона мала плани на п’ять років вперед, і навіть була не проти час від часу страпонити його.

Він лежав там, у свої двадцять вісім, по-ідеї, глибоко закоханий і на шляху до створення власної сім’ї і, хоч убий, не міг згадати її прізвища.

Час було щось міняти.

Потім він з’їв святковий сніданок, який вона приготувала для нього, щасливо і безтурботно пританцьовуюючи біля плити в одній зі своїх офісних сорочок, напевно, подумки вже обираючи весільну сукню, і отримав спам-рекламу, замасковану під розсилку новин, від якоїсь турагенції.

 

Дозвольте нам показати вам світ! Лондон, Берлін, Париж, Мілан лише за £199!

 

Сам тільки Бог знає, який вимикач нарешті клацнув у його затуманеному мозку.

Так, подумав Сіріус, саме у такому порядку.

Через тиждень він покинув свою більш ніж високооплачувану роботу, свої більш ніж пристойні стосунки і відправив заявку в першу-ліпшу компанію, яку знайшов в Інтернеті. Йому було байдуже, що це за компанія. Аби це був Берлін. А потім, можливо, Париж. А потім Мілан. Доки він нарешті не з’ясує, що вбіса він має робити на цій йобаній планеті.

 

***

 

(12:45) Привіт, коли ти вільний з роботи?

 

(12:56) Гей, Ремусе. Десь близько шостої. А що?

 

(12:57) Окей 🙂 Кинь адресу

 

(13:01) Нащо?

(14:39) …Гаразд

 

(18:09) Застрибуй, лузер, ми їдемо на шопінг!

 

***

 

Сіріус мусить фізично закусувати губи, щоб не світити посмішкою, яка вперто приклеїлася до них ще з обіду. Сьогодні четвер, минуло майже чотири дні відтоді, як він востаннє бачився із Ремусом і провів з ним холодний, але на диво чарівний вечір на залізничній колії.

Вони розійшлися, коли небо геть почорніло, Ремус заразливо сміявся, а Сіріус намагався не загинути, впавши зі слизьких сходів у повній темряві. Він лише ще раз подякував за куртку і подарував Сіріусу останню сліпучу посмішку, перш ніж застрибнути в потяг і зникнути.

Наступні дні Сіріус провів, прискіпливо переглядаючи подумки всю їхню взаємодію. Він навіть не знав, що саме шукає, просто це здавалося йому важливим. Ремус Люпин був для нього загадкою.

Він був спонтанним і безрозсудним. Він був веселим і життєрадісним. Він був спостережливим і прямолінійним трохи не до грубості. Він був допитливим і легким у спілкуванні. Він був впевненим і розслабленим.

Як взагалі така людина, як він може існувати?!

Що… Як… Га? Мозок Сіріуса просто відмовлявся його розуміти. Здавалося, що кожного разу, коли Ремус відкривав рота, він говорив останнє, що можна було очікувати. Вiн функцiонував на зовсiм iншiй частотах.

Сіріус не міг викинути його з голови.

 

З чимось схожим на непідробне хвилювання Сіріус виходить з офісної будівлі й озирається довкола. Гучний гудок змушує його трохи здригнутися, і він нерішуче підходить до машини. Може, це не йому сигналили?

Та його сумніви розвіюються, бо ця машина з відомого берлінського каршерінгу. І це кабріолет. Сіріус здивовано дивиться на нього, коли дах повільно опускається і складається, відкриваючи копицю білявих кучерів і величезні, абсолютно, неможливо безглузді сонцезахисні окуляри. В товстій білій пластиковій оправі у формі котячого ока, вони виглядають як атрибут з дитячої костюмованої вечірки. Ремус ворушить бровами, явно насолоджуючись своїм драматичним виглядом, і махає рукою.

“Ваша машина прибула!”

Сіріус підходить ближче і хитає головою. На жаль, через всю цю вмставу з автомобілем він зовсім забув тримати лице під контролем і зараз розпливається в найбільшій у своєму житті посмішці.

“Що це вбіса таке?” запитує Сіріус, бо гадки не має, що ще сказати.

Ремус лише сміється і двічі сигналить, примушуючи людей на протилежному боці вулиці витріщитися на нього. “Забагато питань!” кричить Ремус, а потім глузливо махає рукою обуреним пішоходам, абсолютно не переймаючись.

Сіріус подумки стогне, відчуваючи, що останні залишки здорового глузду покидають його на сьогоднішній вечір, і забирається у безглузду машину, взагалі пропустивши дверцята. Ремус нахиляє голову вперед і зсуває свої ідіотські сонцезахисні окуляри на ніс, кидаючи на Сіріуса оцінюючим поглядом поверх них, здивована посмішка розпливається на його губах.

“Ти щойно застрибнув?” вражено питає він.

“Я теж вмію драматично з’являтися,” відстрілюється Сіріус. “Який сенс у кабріолеті, якщо не застрибувати у нього, як це роблять в кіно?”

Ремус зі сміхом відкидає голову назад і заводить двигун. “Mein Gott!” вигукує він німецькою. “Нарешті до нього дійшло!”

“До речі, ти що, тоді процитував Mean Girls?” запитує Сіріус, коли вони вже виїжджали з парковки. Чомусь це питання здається важливішим, ніж те, куди вони їдуть.

“Оу так, обожнюю Ліндсі Логан,” з ентузіазмом каже Ремус.

Сіріус пирхає. “Кому взагалі подобається Ліндсі Логан?!”

“Буу, шльондра!” знову цитує Ремус і регоче.

“Припини.” Сіріус намагається приховати сміх за долонями. “Ти божевільний, геть ненормальний. Куди ми їдемо?”

Ремус театрально зітхає. “Чому? Що це? Куди ми? ” він глузливо кривляє Сіріуса. “Розслабся трохи. Ми їдемо на шопінг.”

Сіріус хмикає, почастик ображений тим, що його знову назвали закомплексованим. Як він сміє?

“Нащо нам тоді машина?” зрештою питає Сіріус. Бо у цьому насправді немає жодної потреби – берлінський громадський транспорт неймовірний, це місто – повний жах, коли справа доходить до паркувальних місць, а поїздки до торгових центрів більш клопітні, ніж того вартують.

“Зверни увагу, я не говорив, що ми збираємось на шопінг у Берліні,” побіжно згадує Ремус, ніби шостим чуттям вловлюючи думки Сіріуса.

Сіріус втупився у нього, кліпаючи. “Ремусе, якого хуя?!”

Він просто сміється, в захваті від реакції Сіріуса. “О, нужбо. Не будь таким,” каже він тоді. “Це не далеко. Я хотів поїхати саме у цю точку, вона знаходиться за містом.”

Сіріус сердито відкидається на сидінні і хитає головою. Цей хлопець… він колись стане його кінцем.

“Це ж моя куртка?” запитує Сіріус через деякий час, коли вони безповоротно застрягли в пробці в годину пік. Дах машини все ще опущений, і свіжий березневий вітер безжалісно дме їм в обличчя. Хто взагалі орендує кабріолет у березні в Берліні?

“Ні,” лукаво каже Ремус. “Це моя.”

Сіріус дивиться на нього, але відчуває, як кутики його губ неконтрольовано сіпаються догори. Ремус справді одягнений у найулюбленішу шкіряну куртку Сіріуса, і він може побитись об заклад, що це не збіг. Він чудово виглядає у ній: чорна шкіра разюче контрастує зі світлим волоссям і яскраво-помаранчевим гуді, вдягненим під нею.

“Не хвилюйся,” він додає. “Ми тому і їдемо за покупками. Я куплю тобі нову.”

Сіріусу не потрібна нова куртка. У нього є куртка. Його найулюбленіша шкіряна куртка. Принаймні, була. Тепер вона стала заручницею цього чудернацького хлопця, і йому бракує духу щось із цим зробити.

“Ясно,” він поступається. “То ти хотів поїхати зі мною на шопінг, щоб купити мені нову куртку?”

“Угу,” легко підтверджує Ремус і посміхається. “І може ще щось. У тебе жахливий стиль.”

“Пішов ти!” жалісно видушує Сіріус, здіймаючи руки в мовчазній молитві. “Мій стиль поганий? Твій гардероб складається з крадених речей або тих, що викликають рак очей!”

Ремус цокає язиком і киває, ніби Сіріус щойно зробив йому комплімент. Ну що за придурок.

“У тебе є права?” недовірливо запитує Сіріус. Зрештою, коли Сіріус оглядав його гаманець, там не було жодних прав.

Ремус посміхається і вправно маневрує переповненою дорогою, явно хизуючись. “Нє,” задоволено каже він.

Сіріус ошелешено дивиться на нього. Він що, серйозно?! Бо судячи з манери його їзди, не схоже, але це ще нічого не означає. Ремус не міг не помітити вираз його обличчя в цей момент.

“Я жартую,” каже Ремус і сміється. “Вау, ти би бачив свооє лице. Ти не віриш мені?”

“Звісно ні,” бурчить Сіріус, супроводжуваний захопленим сміхом Ремуса. “Ти абсолютно чокнутий. Я боюсь за своє життя.”

“Не хвилюйся,” серйозно каже Ремус, його сміх різко обривається. “Я дуже надійна людина.”

Так, саркастично думає Сіріус, саме так і кажуть надійні люди.

Знадобилося близько години, щоб виїхати з міста, і в якийсь момент під час цієї подорожі Сіріус змирився з вихором на ім’я Ремус Люпин. Він був у чудовому настрої, як, мабуть, і завжди, і клеїв з себе дурня, вмикаючи оглушливу музику, безсоромно підспівуючи їй. І, оскільки дах машини все ще був опущений, вся довбана вулиця була частиною цього позорища.

“Я тебе ненавижду,” застогнав Сіріус, коли вони зупинилися на червоному світлі, а водій машини, що їхала поруч, навіть опустив вікна, щоб подивитись на них.

Ремус просто вистрілив у невдоволеного водія з пальців, складених у пістолет, пластикові сонцезахисні окуляри тепер прикрашали його голову (Сіріус наполіг, щоб Ремус зняв їх за кермом, коли надворі вже стемніло), і посміхнувся до Сіріуса. “Ні, це не так,” дуже впевнено сказав він.

Це дійсно було не правдою. Хоча якась частина його і хотіла, щоб це дійсно було так, просто щоб довести Ремусу, що він помиляється.

Рух стає стерпним, коли вони виїжджають на Autobahn. Навідміну від холодного вітру. Хто їздить по трасі з опущеним дахом?!

Ремус Люпин, схоже. Бо він міцно стискає кермо обома руками і дарує Сіріусу найчарівнішу білосніжну посмішку із пустотливими ямочками. “Тобі вже весело?” перекрикує він музику і вітер.

Сіріус намагається кинути в нього найсмертельніший зі смертельних поглядів, на який він здатен, бо очі сльозяться, що Ремус, схоже, сприймає за заохочення. Тому що він сміється, виїжджаючи на найшвидшу смугу ліворуч і з усієї сили тисне на газ.

Машина реве, як ранений лев, і рветься вперед, втискаючи Сіріуса в сидіння з такою силою, що йому здалося, ніби щось тріснуло у нього в спині. Він хапається за ручку дверцят, задихаючись, його серце підскакує до горла, а вітер мчить з нудотним свистом у вухах.

Поруч з ним сміється Ремус, абсолютно несповна розуму, втупивши очі в порожню смугу перед ними. Коли Сіріус наважується поглянути на спідометр, він показує 210 км/год.

“А зараз?” Ремус кричить, але, на щастя, не озирається. Що було б смертельним вироком для них обох. Німці з їхньою відсутністю обмежень швидкості на трасах, вони всі абсолютно йобнуті.

“Ремус!” кричить у відповідь Сіріус. “Якщо ми загинемо, я вб’ю тебе!”

“Ні, допоки тобі не стане весело!”

Сіріус, незважаючи на обставини, заливається істеричним сміхом. Він відчуває, як у нього сльозяться очі, і не знає, чи це від вітру, чи він справді зараз плаче. Ніби щось у його мозку зламалося, якась стара, скрипуча гілка, здіймаючи хмару пилу. Він відчуває, як його груди переповнюють такі сильні емоції, що він майже задається питанням, чи це просто через адреналін, який переливається його тілом, чи це те, як інші люди насправді відчувають емоції.

Почуття приходять, як короткі спалахи, і несуться з різким, холодним вітром в обличчя. Страх, розпач, злість, передчуття, хвилювання, веселощі. Весело!

“Ремусе, мені страшно казати, що мені весело!” Сіріус кричить і сміється сам з себе. “Я не хочу вмирати!”

Ремус голосно і протяжно зойкнув, і знову засміявся. “Добре!” кричить він. “Добре, Сіріусе!”

Сіріус не знає, що саме він має на увазі, але той повільно відпускає газ, знижуючи швидкість до більш комфортної. Тремтячими руками Сіріус витирає щоки й розслабляється на сидінні. Його серцебиття сповільнюється, разом з машиною, до швидкості, що більше відповідає загальній безпеці для його здоров’я.

“Прокляття,” – видихає Сіріус, його слова поглинає музика і вітер. “Що ти робиш зі мною…”

 

***

 

Вони в’їжджають назад у Берлін вже з настанням ночі, і сліпучі вогні міста яскраво освітлюють їм шлях. Сіріус нахиляє голову, притискаючись нею до вікна, і дивиться на потік руху, що їх оточував. Він почувається так, ніби пливе у повітрі, і якби дах машини не був закритий, він переконаний, що здійнявся би просто у темне небо, наче повітряна куля.

Ремус і справді відвіз його до того торговельного центру. Спроєктований він був скоріше як маленьке село, а не типовий мол, з милими маленькими будиночками і старими вуличними ліхтарями. Коли вони прибули на місце, Сіріус почувався абсолютно виснаженим і водночас неймовірно збудженим – щоки палали від вітру, очі маніакально блищали. Коли він зловив своє відображення у вітрині однієї з крамниць, то майже не впізнав себе.

Він виглядав живим.

І почувався більш ніж живим.

Ремус поводився, як завжди – був безтурботним і веселим. Він тягнув Сіріуса за собою в різні магазини, підбираючи йому луки, наче якась покручена версія особистого стиліста. Сіріус був настільки приголомшений, що навіть не сперечався, а просто плив за течією, приміряючи одяг, який вибирав Ремус, і деякий навіть купував.

Вони все-таки купили Сіріусу нову куртку. Вона була теплою і зручною. Ремус, звісно, був за жовтий колір. Сіріус обрав чорну, бо все це було весело і прикольно, але він відмовлявся ходити, схожим на жовтий маркер, на превелике розчарування Ремуса.

“Господе Ісусе!” вигукнув Ремус і, з розмаху відчинивши подвійні двері «Ліндту», зайшов всередину. Сіріус пішов за ним, його губи розпливалась у божевільну посмішку, коли він дивився, як Ремус сходить з розуму, наче дитина в кондитерській крамниці. Він і був дитиною в крамниці, власне. Це виглядало зворушливо.

“Якби ти міг з’їсти щось просто зараз,” запитав Ремус через деякий час, його очі світилися бешкетництвом, “будь-що, що би ти хотів?”

Сіріус вагався, подумки гарячково шукаючи хоч щось, бодай щось. “Не знаю?” розгублено сказав він.

Ремус подивився на нього Таким поглядом. “Коли востаннє ти мав апетит?”

“Я нормально харчуюсь,” роздратовано пробурмотів Сіріус. Він не якась там дитина, якою треба опікуватись.

“Ні, я не про це.” Ремус похитав головою і підняв брови. “Коли ти востаннє їв у задоволення, а не для підживлення?”

Сіріус роздратовано пирхнув. “Тобі назвати конкретну дату?”

Ремус посміхався. “Ні, але можеш згадати хоч щось?”

“Ні,” визнав Сіріус, відчувши раптом сором. “Яка тобі різниця?”

“Тобі має бути не все одно,” переконував Ремус, посміхаючись. “Знаєш, що я хочу? Піцу. Піца завжди вдалий вибір. Піца – королева харчового ланцюгу!”

Сіріус похитав головою і не втримався, від посмішки у відповідь. “Харчовий ланцюг не так працює,” підмітив він. “Добре, звучить непогано.”

Вони таки замовили піцу. Ремусу вона сподобалася. Сіріусу вона теж сподобалася, хоч він і не відчував такого ентузіазму. Посмішка на обличчі Ремуса, коли Сіріус доїв їжу, була майже варта того.

 

“Сіріусе?”

“Га?” Сіріус відриває погляд від вікна і дивиться на Ремуса. “Пробач, я не почув.”

“Ким ти працюєш?” питає він, вочевидь, не вперше.

Сіріус видає смішок. “Працюю маркетинг-директором для стартапу.”

Ремус посміхається, поглядаючи на Сіріуса. “Це так по-берлінськи,” каже він пронизливим голосом, схоже, знову кривляючи когось. Мабуть, це відсилка, незрозуміла для Сіріуса.

“Так, хіба ні?” погоджується Сіріус і хитає головою. “Я стереотипно типовий.”

“Це технологічний стартап?” потішено запитує Ремус.

“Типу того,” каже Сіріус і кривиться. “Щось типу клауд-сервісу для адмінпроцесів інших компаній.”

“Звучить не надто переконливо,” з усмішкою відмічає Ремус. “Хіба ти як маркетинг-директор не маєш бути їхнім найбільшим фаном?”

Сіріус закочує очі. “Вони мають бути вдячні, що я взагалі з’являюся там. Мені злочинно мало платять за ті освіту та досвід, які у мене є.”

“Чому ти взагалі там працюєш?” зацікавлено питає Ремус. “Хіба ти не переїхав сюди заради цієї роботи?”

“Не зовсім,” визнає Сіріус. “Це був радше засіб для досягнення мети. Мені було байдуже, на кого працювати, я просто хотів швидше покинути Лондон.”

Ремус задумливо угукає. “І як це – тікати від паскудного минулого і в підсумку провести півжиття в компанії, в якій ти не хочеш працювати?”

Сіріус давиться смішком і дивиться на його спокійний профіль. “Ти намагаєшся роздраконити мене?”

“Як?” питає Ремус, здіймаючи брови.

“Ти хочеш розізлити мене?” перефразовує він.

“А.” посміхається Ремус. “Зовсім ні. Я хочу зрозуміти тебе. Твоє існування абсолютно абсурдне.”

“Перепрошую?” Сіріусу буквально смішно від такої безглуздої заяви. “Це твоє існування абсолютно абсурдне! Я все думаю чи ти взагалі справжній чи я просто вигадав тебе.”

“Часто тобі важко повірити в те, що існують люди з іншим способом мислення?” по-доброму питає Ремус.

“Ні,” різко заперечує Сіріус, “лише у те, що така людина як ти може існувати.”

“Все дуже просто, Сіріусе,” відповідає Ремус, анітрохи не образившись. “Ми не так уже і відрізняємось. Тобі бракує лише однієї риси, яку маю я.”

“І що ж це?”

“Чесність,” з посмішкою пояснює Ремус. “Ти почуватимешся краще, якщо припинеш брехати самому собі.”

Сіріус не вперше після знайомства з Ремусом почувається, наче йому вибили повітря з легень. Він не знає, яким чином це завжди закінчується так – здавалося б, безневинна тема для розмови перетворюється на якесь самокопання, коли Ремус поруч.

Він відчайдушно хоче відмотати час назад і зробити так, щоб цієї розмови не відбулося, або принаймні оминути її, поговоривши про щось несуттєве. Про погоду, нові функції Instagram, нічні кулінарні шоу, від яких зараз усі фанатіють. Що завгодно, буквально будь-що.

Ремус, здається, відчуває його боротьбу і не робить нічого, аби полегшити його стан, очевидно, не переймаючись перспективою провести решту шляху мовчки. Тому що Сіріус відчуває, що повинен відповісти щось серйозне на його зауваження, проте зараз абсолютно не здатен на це. Але й вдавати, що нічого не сталося, теж не годиться.

Коли він бачить крізь вікно знайому будівлю, то з полегшенням видихає і показує на будинок. “Це я.”

Ремус дивиться на нього з розгубленим виразом обличчя. “Га?”

Сіріус бурчить. “А, це… Я там живу. Це я.”

“Ні,” скептично каже Ремус.

Сіріус не втримався від невеличкого смішку. “Це… образно. Це значить, що там мій дім.”

Ремус видає дивний гортанний звук і зупиняється біля будинку Сіріуса. “Це я зрозумів,” каже він. “Знаєш, що те, як ми спілкуємося доволі важливо?” Він дивиться на Сіріуса своїми неймовірно яскравими очима. “Це не ти, це просто квартира, твоє місце роботи – не ти. Якщо продовжиш асоціювати себе зі своїм домом чи роботою, згодом це просто поглине тебе справжнього.”

Сіріус відчуває, як ці слова приковують його до місця. Вони зачіпають якийсь нерв у ньому, глибоко всередині. Він не знає, який саме, не може одразу збагнути. Але це важливо, він це відчуває.

“Проте це частина мене,” стверджує він. “Весь свій час я проводжу на роботі або у квартирі. Це буквально я.”

Ремус дивиться на нього з дивним виразом, від його звичної посмішки не залишилося й сліду. “Ти – це твої робота і помешкання бо ти проводиш там весь свій час чи ти проводиш його там бо ти вважаєш, що це все ким ти є?”

Сіріус вирячився на нього, геть втративши дар мови.

Цей хлопець… Неймовірно. Наче він глянув на Сіріуса і натиснув пальцем прямо на його болючу, криваву, маленьку жалісливу кризу ідентичності. Що за магія тут задіяна?

“Хто ти такий, Ремусе Люпине?” видихає він.

Ремус повільно розпливається у посмішці. “Хто ти такий, Сіріусе Блек?”

Між ними пробігає щось невловиме, наче майже відчутна іскра, і на секунду Сіріусу здається, що Ремус його поцілує. Він навіть відчуває, як його губи привідкриваються, а кров водоспадом б’є у вухах.

Але Ремус лише повів бровою і відкинувся на своєму сидінні. “Побачимося, Сіріусе.”

Вийшовши з машини, піднімаючись сходами до своєї квартири, Сіріус чує глибокий голос Ремуса, що відлунює в його голові.

“Хто ти такий, Сіріусе Блек?” розгублено повторює він, коли двері за ним зачиняються.

Він оглядає свою квартиру так, ніби бачить її вперше. Не схоже взагалі, що тут хтось живе.

Вона досить простора за берлінськими мірками, хоч це і студія. У заможному районі, хоча Сіріус не сказав би, чому саме це гарне місце для життя. Все, що він знає, – це продуктовий магазин через дві вулиці і залізнична станція, з якої він їздить на роботу.

Його ліжко акуратно застелене, стояло в кутку під вікном. Навпроти нього – диван, абсолютно порожній. Сіріус замовив його в якомусь модному інтернет-магазині, який йому порадив колега, але він не може пригадати, коли востаннє на ньому сидів. Збоку від входу – шафа, повна парадних сорочок і штанів. З іншого боку кімнати, біля кухонних дверей, стоїть обідній стіл середнього розміру з чотирма стільцями, для кого саме, Сіріус не знає.

Кухня невелика, але функціональна – вона вже була в комплекті з квартирою, і була однією з найкращих речей у ній. Тут є лише найнеобхідніше. Інші двері з передпокою ведуть до нещодавно відремонтованої ванної кімнати з ванною та відокремленою душовою кабіною. Єдине, що вказує на те, що нею хтось користується, – це самотня зубна щітка та кілька пляшечок шампуню і гелю для душу.

Це схоже на готельний номер.

Якщо Сіріус дійсно був своїми роботою і квартирою, він дуже пуста особистість.

Хто ти такий, Сіріусе Блек?

“Я не знаю,” – каже він, його голос звучить якось дивно.

Час дізнатися.