Розділ 1: Все почалося з куртки

Ich weiß, ich hab gesagt (Знаю, я сказав)

Ich bin heute am Start (Що вільний ввечері)

Aber ich komm nicht klar und da (Але не можу розібратися, і там)

Wo ich schon tausend Mal war (Я був тисячу разів)

Will ich heute nicht hin (Я не хочу туди йти)

Weil da immer die gleichen Leute sind (Адже там ті ж самі люди)

Und weil ich müde bin (І тому що я втомився)

– AnnenMayKantereit,  Ich geh heut nicht mehr tanzen

 

Берлін абсолютно жалюгідний у лютому.

Сіре небо нависає над містом, повне від непролитого дощу та вихлопних газів над зледенілими від морозу вулицями. Люди у сірому одязі і з сірими душами, несуться по хрусткій дорожній солі на тротуарах, як зловісні ракети. Фасади столітніх занедбаних будівель руйнуються під шарами графіті.

Берлін абсолютно жалюгідний у лютому. Або це просто Сіріус такий.

Онімілими від холоду пальцями він тисне на зелену кнопку ‘відкрити’ на вагоні потяга і швидко відступає щоб звільнити шлях для невеликого потоку розпашілих пасажирів, що виходили. Кожен з них ніби дивиться Сіріусові просто в очі наче говорячи ‘ти просто пусте місце’. Він ввічливо усміхається, не дивлячись на когось конкретного, і дозволяє потоку затягнути себе в роззявлену пащу поїзда, як маленьку бульбашку мильної води, що стікає у кухонну раковину.

Вільних місць немає, і Сіріус швидко йде до задньої частини, і стає біля протилежних дверей – одне з його улюблених місць у тутешніх поїздах. Це дає йому чудову можливість уникнути прекрасної перспективи стояти у когось під пахвою, а також ручку, за яку можна вхопитися, щоб швидко вийти. Як будь-що хороше – це не позбавлене своїх ризиків – наприклад, бути розчавленим велосипедистами та їхніми металевими супутниками. Вони всюди, буквально повсюди. Сіріус ненавидить їх.

З дзвінким звуком двері зачиняються, і потяг рушає з місця, повзучи над вулицями міста. Сіріус притуляється головою до пластику стіни і дивиться крізь запітніле від конденсату вікно. Ранкова темрява поволі розсіюється, на зміну їй приходить гнітюча сірість – вона так і буде триматися цілий день, і без годинника неможливо буде зрозуміти, котра година. Зараз восьма ранку? Чи це вже третя година дня? Ніхто не знає. Сіріус переконаний, що Берлін – лише симуляція, час тут не справжній, це просто машина для висмоктування душі, яка витягує з тебе всю радість, поки від тебе не залишиться лише порожня оболонка. Ще кілька місяців – і Сіріус приєднається до решти натовпу, купить чорну куртку North Face і дивитиметься смертельним поглядом на кожного, хто наважиться зустрітися з ним поглядом.

Гаразд, може він занадто драматизує.

Із роздумів його вириває роздратована жінка з подвійним візочком, яка мало не придавила його до стіни. У неї на обличчі буквально написано, ‘І що ти зробиш?’. Двоє малюків у візочку виглядають такими ж незворушними, як і їхня мати.

Сіріус намагається вирватися з цієї пастки і відчайдушно шукає інше місце, де можна було б стати, поки йому не доведеться зійти. Поїзд порожніший, вони щойно здійснили велику пересадку, і багато людей поспішили на іншу лінію метро. З неймовірним полегшенням Сіріус помічає вільне місце в самому кінці вагона і квапиться його зайняти.

Це відсік два на два, як і більшість місць у тутешніх поїздах, і він майже порожній, за винятком одного сидіння. Сіріус сідає по діагоналі від іншого пасажира – негласне, але життєво важливе правило громадського транспорту в Берліні. Першим завжди займають місце біля вікна, обличчям до водія, потім по діагоналі від нього, щоб забезпечити максимальний простір, потім друге в напрямку водія – і тоді останній нікчемний пасажир повинен протиснутися повз усіх інших трьох до другого місця біля вікна. Ось як це працює, і люди будуть засуджувати тебе, якщо ти не будеш цього дотримуватися.

Сіріус зітхає і дивиться на свого сусіда, намагаючись не справити враження людини, що витріщається на незнайомців. Але всі його зусилля летять шкереберть, щойно він бачить хлопця.

Такого Сіріус ще не бачив у Берліні. Та й взагалі деінде, якщо подумати. Він ніби виражений у негативі у темряві, що їх оточує, наче якийсь кмітливий режисер підсвітив його вдало розміщеним світлом ззаду. Він виглядає тут абсолютно недоречним.

Він безтурботно розкинувшись на сидінні, зігнувши одну зі своїх довгих ніг, щиколоткою другої балансуючи на коліні, дивиться у свій телефон. Світлі, навіть біляві кучері розсипались навколо великих навушників, як німб, і окремі прядки спадають йому на очі. На ньому об’єктивно завеликі окуляри в золотій оправі, що віддзеркалюють пів екрану телефону, що дозволяє Сіріусу побачити – він щось читає, книгу чи, можливо, статтю, завзято і безсоромно підспівуючи тому, що грає в його навушниках.

Що привертає увагу Сіріуса навіть більше, ніж його загальний вигляд, так це його куртка. Здається, вона з якогось пухнастого флісу і переливається різними барвами – один рукав рожевий, інший блакитний, високий комір і груди яскраво-жовті, а нижня частина бузкова. Наче на нього виблювала пачка фломастерів. Це неймовірно, просто обурливо забавно, і Сіріус не може втриматися від щирої посмішки.

Хлопець відривається від телефону і дивиться через плече Сіріуса на дисплей, мабуть, перевіряючи, чи бува не пропустив свою зупинку. За великими окулярами його очі також неймовірно живі – зелені, з яскраво-золотистим обідком навколо зіниць, обрамлені напрочуд темними віями. Він дивиться вниз, і ненароком його погляд на мить зупиняється на Сіріусі. З допитливим виглядом він знову відривається від телефону і дивиться Сіріусу просто в очі, ловлячи на собі його витріщений погляд.

Сіріус кліпає пару разів і, збентежений, швидко відводить погляд. Як соромно. Знову це сталося; він витріщився на незнайомця, як справжній дивак. Неважливо, наскільки добре хтось виглядає, або наскільки сильно рябить в очах від палітри його одягу, це просто некультурно. Трохи вагаючись, Сіріус швидко піднімає погляд на хлопця, щоб переконатися, що момент минув. Той все ще уважно дивиться на Сіріуса, а на його губах з’являється зацікавлена посмішка.

“Перепрошую, я не–“ каже Сіріус, відчуваючи як горять щоки.

Хлопець здіймає брови і відсуває навушник на бік. А, звісно, він нічого не чув.

“Кажу, мені подобається твоя куртка,” каже Сіріус і ввічливо посміхається.

Хлопець посміхається ще ширше і повністю стягує навушники, залишаючи їх висіти на шиї. “Дякую. Мені твоя теж подобається,” каже він, дивлячись на одяг Сіріуса.

Сіріус на мить завмер від його голоса – напрочуд глибокого, як на його зовнішність, з ледь помітним чарівним акцентом. Він не такий виражений, як у деяких інших німців, але все ж помітний, хоча молоде покоління розмовляє англійською майже бездоганно.

Сіріус розгублено дивиться вниз на себе, абсолютно не в змозі пригадати, що він сьогодні вдягнув. О, це його найулюбленіша шкіряна куртка – його маленький бунт проти Берліна з його погодою, який врешті-решт закінчиться тим, що він застудиться, але іноді це виправданий ризик, щоб залишатися вірним собі.

“Ем… Дякую,” каже Сіріус, підводячи погляд.

Хлопець хитає головою і посміхається. “Поміняємося?”

Сіріус довго вагається, не до кінця розуміючи, на що він натякає – чи це якийсь мовний бар’єр? Але хлопець уже підривається, знімає свою чудернацьку куртку і віддає її Сіріусу. Просто так. Під нею він вдягнений в однотонну білу толстовку без жодного логотипу.

Зовсім спантеличений, Сіріус дивиться на запропонований одяг. Він що, божевільний? Він справді хоче обмінятися куртками з абсолютно незнайомою людиною в поїзді? Сіріус все ще перебуває в якомусь заціпенінні, але відчуває, що автоматично рухається, щоб зняти власну куртку. Хлопець все ще посміхається, коли Сіріус пропонує йому свій елемент одягу, і легко підхоплює річ, накидаючи на плечі.

Сіріус приймає куртку натомість – вона важка і неймовірно тепла, тепло тіла затримується на товстому матеріалі – але перш ніж він встигає зробити або сказати щось ще, хлопець знову дивиться на дисплей, коли потяг зупиняється на наступній зупинці.

“Бувай!” каже і вилітає з потяга, ось так просто, залишаючи Сіріуса самого, забравши з собою його найулюбленішу шкіряну куртку.

Сіріус лише за мить усвідомлює, що сталося, і швидко нахиляється до вікна, встигаючи побачити, як копиця золотистих кучерів спускається сходами платформи. Разом з найулюбленішою шкіряною курткою Сіріуса. Яку він більше ніколи не побачить. Це напевне найбезглуздіша ситуація, що коли-небудь траплялася з ним.

Може, все це не насправді, і в нього просто лихоманка, і тепер йому ввижається всяке у гарячковому сні?

Не маючи іншого ради, Сіріус неохоче просовує руки в рукави куртки, натягуючи її на себе. Здається, вони носять один розмір, бо вона добре сидить, хіба що рукава трохи задовгі. Вона неймовірно затишна і пахне… Сіріус піднімає високий комір до обличчя, відчуваючи себе абсолютно божевільним, і нюхає матеріал. Пахне приємно. Нічим особливим, точно не одеколоном чи дезодорантом, але запах дуже виразний.

З дивним відчуттям у шлунку Сіріус відпускає комір і невидющим поглядом дивиться у вікно. Він щойно обмінявся куртками з гарним, таємничим незнайомцем у берлінському громадському транспорті, і він щойно нюхав запах його тіла. І він йому сподобався. Якого хуя?

У куртки великі кишені, Сіріус неуважно засовує в них свої холодні руки, але моментально виймає їх. Вони не порожні.

З відстороненим зачудуванням Сіріус дістає з однієї кишені серветку і пачку жуйки. А з іншої – гаманець.

Хлопець віддав Сіріусу свою куртку з гаманцем всередині.

“Savignyplatz,” оголошує бездушний голос потяга, і Сіріус підхоплюється, щоб встигнути вийти, перш ніж двері знову зачиняться. Нехай це була найдивніша взаємодія в його житті, але він все одно повинен встигнути на роботу.

Дивний хлопець і його куртка можуть почекати.

 

***

 

Компанія, в якій працює Сіріус, платить абсолютно мізерну зарплату, очікує безбожної праці від підлеглих і насправді нічого не виробляє і не приносить жодної користі світу. Але, гей, там є смузі-бар.

Жоден з його колег насправді не є німцем, і Сіріус підозрює, що єдиною причиною, чому його взяли на роботу, було те, що їм все ще бракувало британського працівника. Здавалося, що засновники були більше стурбовані тим, щоб охопити весь світ на своєму веб-сайті «наша команда», ніж тим, щоб дійсно добре виконувати свою роботу. Сіріус швидко зрозумів, що це було досить поширеним явищем на берлінському ринку стартапів.

Сіріуса це цілком влаштовувало. Він не шукав повноцінної життєвої місії чи завидної кар’єри. Він просто хотів вирватися на волю. Про це він сказав і на співбесіді. Прямо так і сказав.

“Чому ви хочете працювати у нас?” запитав генеральний директор, який наполягав на тому, щоб його називали «просто Піт», закинувши ноги на стіл для нарад, ніби підкреслюючи цим невимушеність ситуації.

“Я хочу вирватися з Англії,” сказав Сіріус.

Просто Піт весело засміявся, ніби це був дотепний жарт.

“І чому ж ми маємо найняти вас?” запитав він тоді.

“Бо я найкращий маркетинг-директор, якого ви коли-небудь бачили,” сказав Сіріус.

Це було явне перебільшення. Він знав це. Просто Піт знав це. Він все ще схвально кивав.

“І наостанок,” сказав він з небезпечним блиском в очах. “Уявіть, що ви працюєте тут і відкриваєте холодильник на спільній кухні. Там лежить йогурт, термін придатності якого закінчився ще вчора. Що ви зробите? А: Викину його. Б: З’їм його. В: Запитаю, чи ще хтось хоче.”

Сіріус просто дивився на нього, почуваючись мертвим всередині. “У мене непереносимість лактози,” сказав він.

“Ми зв’яжемося з вами до кінця тижня,” сказав Піт.

І ось так, після тижнів паперової тяганини та пошуку квартири, і Сіріус не знає, що з цього було гірше, він прибув до Берліна на свій перший робочий день. Це справді було схоже на новий початок – новий рік, нове місто, нова робота. Перед ним відкривалося стільки можливостей. Він справді сподівався, що це все змінить, дасть йому перспективу, якої він відчайдушно потребував, і можливість перезавантажити своє життя.

Та як виявилось, можна втекти від своєї країни, і від сім’ї, і від друзів, і від колишніх, але не можна втекти від самого себе.

Сіріус сподівався на новий початок, свіжий старт, щасливе життя. Натомість він отримав сезонну (він сподівався на це) депресію, неймовірний стрес від зміни країни та облаштування на новому робочому місці, і нікого, геть нікого, з ким можна було би просто поговорити.

У цьому була вся суть Берліна. Нікому нема до тебе жодного діла. Навіть формально. В магазині ніхто не запитає, як у тебе справи, ніхто не буде з ввічливості вести незручні розмови на прийомі у лікаря, ніхто не зробить жодного кроку, щоб познайомитися з тобою ближче.

Сіріус почувався самотніше ніж будь-коли у своєму житті, при цьому постійно будучи оточеним понад трьома з половиною мільйонами людей щодня. Парадокс великих міст у поєднанні з німецькою байдужістю та фірмовою берлінською грубістю. Сіріус не дивувався, що на нього огризаються, коли він замовляє їжу чи купує продукти, або просто опиняється не в тому місці і не в той час, як би люди не намагалися романтизувати Berliner Schnauze.

Сіріус почувався абсолютно жалюгідно у Берліні.

 

***

 

Він повертається з роботи, коли надворі вже спадають сутінки. Дні стають довшими, з наближенням весни, але Сіріус не бачить жодного прогресу у роботі. Є враження, що його мозок перетворюється на кашу; часом йому здається, що він проводить весь свій час або в темряві, або під неоновим світлом.

Можливо, у нього дефіцит вітаміну D. Може, йому варто приймати якісь вітамінні добавки чи щось таке.

Сьогоднішній день особливо відстійний, Сіріус не відчуває навіть натяку продуктивності. Він цілий день думав про того хлопця з поїзда.

Він справді був ковтком свіжого повітря. Сіріус почувався надто розгубленим і приголомшеним, щоб усвідомити це тоді, але ретроспективно він упевнений, що причиною цього миттєвого потягу до незнайомця, було те, що той випромінював таку енергетику… Справа була навіть не в його стилі одягу, хоча він був дещо незвичним для ранкового натовпу – Сіріус бачив, що в Берліні люди вдягаються по-різному. Куртка цього хлопця була надто яскравою в морі темних плащів та іншого верхнього одягу, що німці полюбляли носити повсякденно, але вона навіть близько не стояла до найбожевільнішого вбрання, яке можна побачити на берлінських вулицях щодня.

Він просто був іншим. Сіріус навіть не може сказати чому. Він просто знає це. У того хлопця над головою ніби була велика табличка, на якій жирними літерами було написано «головний герой». А Сіріус був просто елементом масовки, якому пощастило привернути до себе його короткочасну увагу. Весь цей трюк з обміном куртками, мабуть, був лише ретельно продуманим розвитком персонажа для хлопця і не мав жодного стосунку до самого Сіріуса.

Чи було сумно відчувати себе другорядним персонажем у власному житті? Чи це була просто здорова доза самоусвідомлення?

Також хлопець був гарним, скоріше не у традиційному розумінні, хоча і в цьому теж. Здавалося, ніби у нього був відсутній певний бар’єр – обличчя було відкритим, привітним, не таким замкнутим, як у більшості людей, яких зазвичай можна побачити у громадських місцях.

А його поведінка? Яка взагалі людина рандомно робить щось подібне?

Ця загадка не давала Сіріусу спокою цілий день. Куртка, накинута на офісний стілець, притягувала його погляд щоразу, коли він вставав з місця; м’який комір майже підбадьорливо притискався до спини Сіріуса, поки він намагався зосередитися на роботі.

Перше, що робить Сіріус, повернувшись до своєї квартири, – вмикає яскраве верхнє світло і знову витягує вміст кишень.

Жуйка. Серветка. Гаманець.

Сіріус почувається дешевою версією Шерлока Холмса і відчуває незрозуміле піднесення, беручи в руки пачку жуйки і оглядаючи її з усіх боків. Звичайна жуйка, м’ятна, вже відкрита. Може, хлопець жував її в поїзді? Сіріус не пам’ятає, але це не здається йому чимось важливим, тож він береться за наступну річ.

Серветка схоже з якоїсь компанії, невідомої Сіріусу . Вона чиста, за винятком зім’ятого куточка, і скоріше за все колись контактувала з чимось мокрим. Зелений логотип внизу – контур вовка, що виє на місяць, який більше схожий на дискотечну кулю. Можливо, бар? Чи клуб? Хлопець точно був схожий на того, хто ходить по клубах.

Сіріус уявив його без великих навушників, з закинутою назад головою, кучері спалахують різними кольорами в такт якійсь техно-музиці, а на обличчі яскрава і щаслива посмішка, що дражнить його. Можливо, наступного разу він одягне Сіріусову куртку – вона йому дуже пасувала, може, навіть більше, ніж самому Сіріусу. Чи ні, власне, хто ж танцює у куртці? Сіріус схоже вже поплив…

Гаманець він залишив наостанок, хоча саме в ньому, скоріш за все, міститься більшість відповідей. Тонкий і легкий, ледь більший за кредитну картку, з якогось дивного, ніби воскового матеріалу. Точно не шкіра.

Сіріус нетерпляче відкриває його і вдивляється в акуратний ряд карток. З іншого боку – маленька кишенька для дріб’язку на магніті, але вона абсолютно порожня, далі відділення для банкнот.

“Німці і їхня любов до готівки,” Сіріус бурмоче собі під ніс, дещо потішено.

Хлопець залишив Сіріусу гаманець, в якому було близько ста євро готівкою. Хто носить з собою стільки грошей? Чи він якийсь недбайливий мажор?

Сіріус пирхає собі під ніс. Він мав би бути останньою людиною, яка судила би когось за його фінансовим становищем – не з його багатою родиною, не з його переоціненим оксфордським дипломом, не з його досвідом більш ніж добре оплачуваної роботи.

Згоряючи від цікавості, Сіріус дістає карти і кладе їх на стіл, намагаючись не забути правильний порядок – не хотів би він, щоб хлопець дізнався, що він рився в його речах, якщо знайде спосіб повернути йому гаманець. Тому що він, безумовно, повинен. Сто євро! Якщо Сіріус помилився, і хлопець не якийсь заможний ханжа, то це, мабуть, половина його місячного бюджету на їжу.

Перша – його ID-картка. Джекпот!

“Ремус Джон Люпин,” Сіріус читає вголос, смакуючи ім’я. Цікаве. Точно не німецьке, але це не дивно в такому місті, як Берлін. Звісно, у нього був акцент, але Сіріус не знає, чи він німецький, він міг бути звідки завгодно. Або його батьки були такими ж божевільними, як батьки самого Сіріуса.

“Двадцять сім!” вигукує Сіріус в пустоту своєї квартири.

Ремус точно не виглядав на двадцять сім років. Він виглядав ледве старшим за двадцять, коли на те пішло. Сіріусу двадцять вісім, він старший за нього лише на пару місяців, але він почувається старезним порівняно з цим хлопцем. Ремус був схожий на того, хто приносить свою білизну до батьків, щоб випрати. А Сіріус вже відкрив приватний пенсійний рахунок і вклався в ортопедичну подушку.

Сіріус дуже уважно вивчає його фото. На ньому він виглядає точно так само, як і сьогодні вранці, хіба що волосся було трохи коротшим. Це навіть непогана фотографія – Сіріус любив заспокоювати себе думкою, що всі виглядають жахливо на документах, але не Ремус, мабуть. Сіріус перевіряє на звороті, коли було видано посвідчення, і пирхає сміхом – п’ять років тому. Цей хлопець справді не старіє, чи як?

Навіть підпис у нього класний. Якось так елегантно виведений, але без особливих зусиль, у стилі “я-класний-в-усьому-за-що-би-не-взявся -і-мене-не-гребе”. Мабуть, у нього ще й почерк гарний.

Він справді був німцем. Народився в Берліні. Все таки, справді, чокнуті батьки з пристрастю до унікальних імен. Сіріусу це так знайомо.

Колір очей був вказаний як зелений, але Сіріус і так це знав. Зростом він був, судячи з усього, 187 см, що в системі координат Сіріуса було просто гігантським – на жаль, у потязі він не мав часу оцінити його зріст. Сам Сіріус ледве дотягував до 180 см, через що йому було трошки прикро.

Тепер Сіріус знає його адресу, що трохи дивно. З боку Ремуса було неймовірно нерозумно давати йому свою куртку, не перевіривши кишені. Тепер зовсім незнайома людина знала про нього дуже особисту інформацію. Сіріус звісно не збирався робити щось погане, проте він міг! Дуже безвідповідально.

Але чого ще можна очікувати від хлопця, який ні з того ні з сього пропонує обмінятися з кимось куртками тільки тому, що цей хтось зробив комплімент його стилю?

Сіріус кладе паспорт назад у гаманець і переходить до інших карток. Одна з них – медична страховка, перша ознака відповідальності Ремуса, яку він помічає – принаймні, він носить свою страхову картку з собою на випадок інциденту. Інша – картка – річний проїзний. Сіріус швидко перевіряє, але ні, водійських прав немає. Отже, Ремус, напевно, не водить машину і користується громадським транспортом щодня. Влучно підмічено, Шерлоку, це стосується більшості мешканців Берліна.

Дві інші – банківські картки, дебетова і кредитна. Сіріус закочує очі і дуже сподівається, що Ремус швидко помітив відсутність гаманця і заблокував картки – якби Сіріус був кимось іншим, то міг би зараз легко витратити всі його гроші.

Він цього не зробить, але він міг.

З якоїсь невідомої причини Сіріус починає злитись. Дурень, чому він такий необережний? Як він взагалі дожив до свого віку з подібним ставленням?

Може, тому, що він не боїться, що світ нашкодить йому, – підказує голос у голові Сіріуса.

Що ж, це дуже наївно з його боку, – подумки відбивається Сіріус.

“Супер, тепер я говорю сам із собою,” бубнить він. Зрештою усвідомлює, що він робить, і хитає головою. Він повільно божеволіє.

Сіріус складає всі картки на місце і вивчає гаманець вдруге, тепер уже уважніше. І справді, він знаходить ще одне відділення, в якому застряг якийсь папірець.

Зі схвальним мугиканням Сіріус витягує картку донора органів. Ремус Люпин, здається, готовий до будь-якої надзвичайної ситуації. Ну і добре.

Інша річ схожа на сторінку з книги, або, можливо, на принтерний папір. Він досить потасканий і обшарпаний по краях, акуратно згорнутий, щоб поміститися в маленьку кишеню, але так щоб було видно написане. Сіріус швидко сканує поглядом рядки, а потім повертається, щоб прочитати їх уважніше. Написано німецькою мовою, і Сіріус намагається зібрати слова докупи, щоб скласти цілісну думку. За допомогою телефону, Сіріус перекладає коротку записку.

 

Ти повинен шукати не любові,

а лише шукати і бачити

всі бар’єри всередині себе.

які ти збудував проти неї.

 

“Ох.” Сіріус повільно видихає, сенс написаного повільно доходить до нього. Це схоже на удар у живіт, який дивним чином підносить. Якби Сіріус не був атеїстом, він би точно подумав, що всесвіт намагається поговорити з ним. “Хто ти вбіса такий, Ремусе Люпине?”

 

***

 

Це була безумовно тупа ідея, думає Сіріус, відморожуючи дупу в черзі на вході до клубу.

Дослідивши вміст гаманця Ремуса, він почав думати, як би він міг повернути його. Він, напевно, міг би віддати гаманець у бюро знахідок, але він не був упевнений, що Ремус взагалі почне його шукати. Можливо, слід було віднести його в поліцію, і вони змогли б з ним зв’язатися.

Але все це було би дуже… несправжнім. І Сіріус відчув, що між ними була якась іскра. Може, це не було випадковістю, що вони так зустрілися. Що Ремус вирішив обмінятися з ним куртками. Може, це означало щось. Сіріус не знає, що саме, але йому неймовірно цікаво.

А ще він дуже хотів знову зустрітися з Ремусом. Важко сказати чому. Просто було щось таке в цьому хлопцеві, що зачаровувало його, і, можливо, вони могли б поговорити по-справжньому. Принаймні, посміятися з абсурдності ситуації. Це було би виправдано, хіба ні?

Тепер Сіріусу була відома його адреса. Але чи не було б дивно ось так випадково з’явитися у нього на порозі? Об’єктивно, це було б стрьомно. Звісно, він міг би надіслати йому листа поштою, але це виключило б можливість поспілкуватися.

Єдиною зачіпкою, яку мав Сіріус, була серветка, і швидкий пошук в ґуґлі показав, що цей логотип дійсно належав нічному клубу в Берліні під назвою «Wolfsbane», що пояснювало вовка. Знаходиться він неподалік квартири Сіріуса, що було дивовижним збігом обставин. І ось морозного вечора п’ятниці Сіріус стоїть у черзі разом із похмурими студентами в вузьких штанях і п’яними дівчатама, у яких схоже був дівич-вечір.

Вочевидь це було занадто. Ремус міг побувати в цьому клубі всього раз. Можливо, хтось дав йому цю серветку і він цілком міг жодного разу тут не бути. Також ймовірність того, що він буде тут сьогодні ввечері, була майже нульовою.

Сіріус був переконаний, що все це величезна трата часу – він втомився від довгого робочого тижня, та й, чесно кажучи, застарий для того, щоб ходити по клубах без чіткої причини. Тим паче наодинці. Він не робив цього цілу вічність, і не дарма.

Коли настає його черга заходити, на мить він сподівається, що вишибали розвернуть його, як зробили вже це з кількома людьми перед ним. Він, безумовно, не вписувався у натовп, і не факт, що його пропустили би всередину. Але на диво, вишибала кидає на нього один погляд і похмуро киває, відступаючи вбік, щоб пропустити його. Сіріус майже запитує, чи він у цьому впевнений, але все ж збирається з духом і заходить всередину.

Невеличке фойє тьмяно освітлене фіолетовим світлом, стіни майже фізично здригаються від музики, а дівчина за прилавком посміхається до нього, коли він підходить, щоб заплатити і здати куртку. Вона непристойно підморгує, даючи йому номерок з тим самим лого, що був на серветці Ремуса, і переключає свою увагу з нього, щоб потурбуватися про наступних людей у черзі.

Клуб переповнений, і Сіріус має можливість добре роздивитись його зі свого місця біля входу – кілька сходинок ведуть вниз до танцполу. Він не великий і не вишуканий, навпаки, прямокутний танцпол, на думку Сіріуса, навіть замалий. В кінці нього є крихітна сцена, на якій зараз стоїть діджейський пульт, але, схоже, тут можна було влаштовувати і живі концерти. Люди захоплено танцюють, виглядаючи зверху як однорідна маса, спалахуючи різнокольоровими вогнями, що пульсують у такт музиці.

Принаймні, це не техно, думає Сіріус. Що для Берліна, власне, є подвигом. Це більше схоже на вигадливі ремікси на сучасну попсу, і Сіріус розуміє, чому його пустили всередину. Жоден справжній берлінський крутелик не дозволив би собі з’явитися в такому місці, і через це настрій Сіріуса тільки покращується.

Як він сподівався знайти тут Ремуса, якщо він взагалі сьогодні тут, Сіріус не міг собі уявити. Це була погана ідея. Йому треба випити.

Почуваючись трохи не в своїй тарілці, Сіріус іде за групою хлопців у бік танцмайданчика, де велика арка, здається, веде до другої половини клубу. Там так само гамірно, але не так людно. Уздовж однієї стіни стоять невеликі столики зі зручними на вигляд стільцями та диванами, а з іншого боку – довга барна стійка, де більшість людей чекають на свої напої.

Сіріус помічає порожній барний стілець і невпевнено підходить до нього. Чи порушує він якесь негласне правило берлінського клубу, сідаючи просто так? Але ніхто не звертає на нього уваги, а дівчина з привітною усмішкою навіть відсувається вбік, щоб дати йому можливість сісти.

Він сідає і дивиться на меню над баром, вибираючи напій. Він давно не ходив нікуди випити. Що взагалі п’ють у клубах? Шоти? Ні, Сіріус не буде пити шоти сам. Це жалюгідно.

Гучний сміх, чутний навіть крізь музику, привертає його увагу, і він дивиться в інший кінець бару, щоб побачити, що там відбувається. Миттю він відчуває, як скручує шлунок, а серце підскакує до горла.

Там, за стійкою, нахилившись, щоб подати групі гостей їхні напої, стоїть дуже знайома на вигляд кучерява копиця волосся.

Мабуть, це була чудова ідея зрештою, – виправляє себе Сіріус і не може втриматися від задоволеної посмішки.

Ремус Люпин справді сьогодні у цьому клубі. Бо Ремус Люпин тут працює. Який клятий збіг!

Спостерігати за роботою Ремуса за барною стійкою – найбільша розвага останніх місяців для Сіріуса. Він виглядає абсолютно у своїй стихії, підспівуючи музиці зі сліпучою посмішкою, рухаючись у такт, наче виконує якийсь відпрацьований танцювальний номер. Він одягнений в приталену чорну футболку і біло-чорні штани в клітинку, схожі на шахову дошку. Він гарно вилядає.

Натовп теж в захваті від нього. Гості аплодують, коли він кидає і ловить пляшки, балансує шейкерами чи наливає кілька чарок одночасно. Усе, що він робить, виглядає настільки плавно і невимушено, що Сіріус зачаровується його рухами, наче нічний метелик, приваблений полум’ям.

Кульмінація настає, коли група дівчат замовляє напої, збуджено перемовляючись одна з одною. Сіріус спостерігає, як Ремус нахиляється до них, схиливши голову, щоб краще чути, і на його губах розквітає усмішка. Він киває і підморгує їм, у перебільшеному жесті показуючи двома руками «ок».

Ремус швидко, майже занадто швидко, щоб за ним можна було встигнути, будує вежу з порожніх склянок з маленькими чарками на верхівці, і наливає туди лікер і содову, намагаючись робити це плавно і в такт музиці. Потім він просить групу відійти на крок назад і показово хрустить пальцями, а потім виливає лікер з останньої склянки прямо на дерев’яну стійку.

Дівчата, напевно, вже знаючи, що він збирається зробити, підстрибують від хвилювання і верещать, коли він дістає запальничку з задньої кишені. Коли він це робить, його очі ненадовго зустрічаються з очима Сіріуса, і він на секунду завмирає, здивований, перш ніж його посмішка стає ширшою. Тепер він уже посміхається Сіріусу. Не розриваючи зорового контакту, він клацає запальничкою і проводить рукою над стійкою.

Миттєво здіймається бурхлива стіна полум’я, що поглинає лікер і підповзає до напоїв, все ближче і ближче, аж поки напої теж не починають горіти. Ремус посміхається до радісного натовпу і абсолютно незворушно витирає рушником полум’яний слід на барній стійці, розрізаючи його. З неймовірною точністю він перекидає палаючі чарки, одну за одною, у більші келихи внизу вежі.

Інший бармен сміється і аплодує його виступу. Дівчата в екстазі. Сіріус раптово відчуває, що у приміщенні бракує кисню.

Якщо подумати, мабуть, це все ж була погана ідея. Дуже погана. Дуже і дуже погана.