частина перша

В аварійному червоному світлі синій тіріум виглядає чорним. В захисному шоломі ні хріна не видно з боків, тож Ґевін скидає його. Ніс одразу забиває сморід паленого пластику, а очі починають сльозитися від диму. Він закриває ніс рукавом і пробирається через понівечених вибухом дроїдів. Шолом викидає – від нього ніякої користі. Велетенський логотип Кіберлайф на стіні розкреслений бризками тіріума. Хтось несподівано хапає його за ногу і Ґевін ледь не падає, підсковзнувшись на тіріумній жижі. Він добиває андроїда короткою автоматною чергою.
Ті, хто йдуть із ним, теж знімають шоломи, переступають через пластикові рештки. Ґевін не може порахувати скільки їх, але нашивки «S.W.A.T.» на рукавах позначають своїх. Десь серед них має бути капітан Аллен. Ґевін вдивляється в обличчя, але не знаходить його. Він просто знає що Аллен десь у вежі, а разом із ним і Коннор.
Відстріляна пластикова рука волочиться за Ґевіном ще кілька метрів, перш ніж він розуміє, що сама вона не відвалиться – доводиться нахилитись аби відчепити від берців білі пальці.
– Який буде наказ, детективе? – рявкає над вухом хтось із бойовиків.
– Йдемо нагору. Дістанемо цих виродків з гнізда. Паліть в усе що рухається! – командує Рід.
Підніматися на гору доведеться довго. Ліфти заблоковані, двері також, тому їх виносять вибуховими шашками. Якщо ж двері раптово відкриваються самостійно, то лише аби випустити чергових андроїдів. Зв’язок з Алленом втрачений, бо вежа глушить сигнал. Зв’язок з Коннором також втрачений і це лякає більше всього.
У андроїдів обличчя Коннора. Вони всі, як один, довбані Коннори.
Їх вже намагалися вбити господарські андроїди, секс боти, а тепер ось – Коннори.
Навушник шипить – хтось намагається переналаштувати частоту і відновити зв’язок.
На сходах не можна використовувати гранати, тож Ґевіну цікаво чи вистачить їм патронів дістатися верху.
– Ґе…віне… – скрізь білий шум в саме вухо долинає голос Коннора – Вона девіант… це… н-да…
– Конноре, де ти?! – кричить Ґевін у відповідь. – Де Аллен? Коннор, прийом, курва!
Він пропускає удар зліва: інший Коннор вискакує з-за рогу, перехоплює його автомат, штовхає назад і кидає його зі сходів, перш ніж хтось пристрелює пластикового покруча. Крик застрягає в горлі, Ґевін падає, все тіло здригається а плече, пронизує біль, коли він встигає схопитися за поручні.

– Тш-ш-ш, Ґевіне, тихіше, – міцні руки стисли його в кільці і в скроню ткнувся прохолодний ніс. В плечі затихав фантомний біль, серце глухо билося в ребра. – Це сон. Лише сон.
Ґевін поступово відновив рівне дихання та заспокоївся, вчепившись  пальцями в чужу футболку. Дрімота наче огорнула густою ковдрою, затягуючи назад в сон. Але тепер більше ніяких андроїдів і ніякого Кіберлайфу. Все добре.
На ранок його розбудило світло. Проміні пробилися крізь повіки, під вії, і Ґевін перевернувся на інший бік, відвертаючись від вікна, та ховаючи обличчя в подушку. Він кожен день збирався завісити чимось кляте вікно із виходом прямісінько на схід, і кожен день про це забував.
Зі спини обійняли. Долоня залізла під футболку і погладила живіт, до шиї притислись в поцілунку губи. Ґевін не мав нічого проти і не пручався. Нічне марення тануло в ранковому світлі разом з тривогою, а Коннор поруч зухвало користувався його сонливістю і піддатливістю.
Коннор любив аби руки були зайняті. Ідеально, аби вони були зайняті Ґевіном. Рід щиро вважав, що право андроїда займати руки своєю людиною за взаємної згоди повинно бути закріплене в новій Конституції. Він дуже довго пручався цим рукам, не віддавав ініціативу, тягнув ковдру на себе, аж доки не дійшло, що в Коннора свій пунктик на всіх цих торкнутися-погладити-облизати. Колись Ґевін взагалі вважав, що не любить коли його торкаються, але, як з’ясувалось, все залежить від того, хто торкається. Коннору дозволялось виробляти з ним так, що не снилось жодному його попередньому коханцю.
– Ти спиш? – тихо спитав Коннор.
– Так, – Ґевін не збирався відриватися від подушки ще як мінімум годину. Можливо дві.
Однак Коннор вже його просканував і стало зрозуміло, що спати йому поки що не дадуть. Але і від подушки відривати не стануть.
Ґевін згадав як вони вирішили прокачати бойову модель РК800. Вони наче не статевий апгрейд встановлювали, а ділдо вибирали. Коннор, звісно, максимально орієнтувався на уподобання Ґевіна: довжина, товщина, дизайн. Рід палав від сорому, ледь міг якісь свої уподобання виразити, щоб без матюків і нервів, а під кінець вже психанув і заявив, що йому байдуже що там Коннор собі прикрутить між ніг, аби вже відчепився. Менеджер-андроїд, оформлював замовлення, дивлячись на них з таким терпінням і глибоким розумінням, що хотілось застрелитись аби більше не ганьбитись. Але контрольний в голову прилетів від Коннора, коли той із безпосередністю аутиста поцікавився, чи варто встановити імітацію сперми.
Ґевін вискочив з того клятого сервісного центру, червоний як дупа бабуїна, проклинаючи андроїдів, Камскі, весь сраний Кіберлайф, і взагалі був певен, що більше ніколи не захоче сексу із Коннором.
Однак цієї впевненості не стало, як тільки за добу Коннор повернувся і роздягнувся. Андроїд виявився настільки чутливим та чуйним в усіх місцях, що аж сам губився, не розумів чи правильно все функціонує та лякався перегрітих плат і зашкалювання датчиків.
Наступний тижень на роботі Ґевін ледь стримувався щоб не обтерти напарником всі підсобні приміщення і вперше в житті тягнув його додому, ледь зміна встигала закінчитися.
А потім йому прилетіло в голову.
Хоча, якщо тепер можна було валятися разом із своєю ожившою жестянкою, сосатися з язиками і нікуди не поспішати, то заради такого не шкода було і по голові отримати.
Коннор був неймовірним коханцем, який завжди точно знав чого потребує Ґевін, вмів довести до межі або влаштувати солодкі тортури, відтягуючи розрядку. Знав де торкатися, як стиснути, чуттєво вловлював коли треба швидше, а коли повільніше. Коннор доводив його до оргазмів, від яких перед очима темніло, а тіло ставало м’яким та безвольним, наче з нього вийняли кістки.
Коли Ґевін прокинувся втретє, годинник показував десять, а в ліжку поруч було порожньо. Із довбаним лікарняним весь режим йшов коту під хвіст. Голова була наче чавунна, а тіло – ніби набите соломою. Треба сказати Коннору, щоб не дозволяв йому так довго спати. І не трахав кожен ранок підряд. Прости господи, Ґевіну давно не вісімнадцять.
Рід натягнув шорти, неохоче повіджимався та покачав прес.
Крізь привідчинені двері потягнуло ароматом кави і Ґевін зрозумів, що страшенно зголоднів. Але спочатку – душ.
Коннор сидів на сходах веранди і дивився на озеро. На ньому були джинси і чорна футболка, але Ґевіну знадобилося прихопити ще й осінню куртку – починався жовтень. Важке свинцево-сіре небо висіло над їх головами непробивним куполом. Вкритий туманом ліс височив густим частоколом над озером і дихав осінньою сирістю. Рід влаштувався поруч на сходах з паруючою чашкою кави та сандвічем.
– Я був певен що від учора на столі лишалася пачка печива, – сказав він, приймаючись за сніданок.
– Дійсно, – підтвердив Коннор. – Мабуть ти її переставив.
– Не знаю… не пригадую. В шафах немає.
Це злило. Не зникле печиво, звісно, а те що власні мізки відмовлялися співпрацювати. Раніше Ґевін ніколи і нічого не забував, не користувався планерами і нагадуваннями в телефоні. Яке б сильне не було завантаження роботою, він завжди все тримав в голові – завдяки цьому і був хорошим детективом, бо пам’ятав всі дрібниці. Але тепер не міг згадати куди дів пачку клятого печива. Або що вчора передавали в новинах по радіо. Навіть який сьогодні бісовий день не міг запам’ятати – середа чи четвер? Ґевін гостро почувався розгубленим та безпорадним, але намагався не показувати цього Коннору.
Коннор розповідав, що Ґевіну вломили вогнегасником під час затримання. Як це трапилось, Рід теж не пам’ятав. Він декілька разів розпитував що то була за справа, хто був злочинцем, намагався пригадати день інциденту, але все на марно. Коннор раз за разом відповідав на ті самі запитання, та картинка не складалася, не виникало навіть найменших уривків спогадів. Зі слів Коннора, лікар пояснював, що після такої травми часткова амнезія може лишитися на все життя, де які уривки можливо так і не відновляться, але розсіяність поступово зникне, головне – дотримуватися рекомендацій та пропити курс медикаментів. Лікарню і лікаря Рід теж не пам’ятав. Спогади про лікарню були плутані та непевні. Наче і був на прийомі, але не пам’ятає, ані прізвища, ані обличчя лікаря. Наче і боліла голова, а наче й ні. Коннор, здається, забрав його додому. Що було вдома? До того як вони поїхали в заповідник? Всі ці спогади були наче розбиті уривки пазлів. Деталей катастрофічно не вистачало, щоб відтворити картину хоча б частково.

Йому виписали якісь вітаміни та колеса для стимуляції роботи мозку і заборонили на місяць всі ґаджети.
Коннор підійшов до рекомендацій з максимальною відповідальністю. Взяв відпустку за свій рахунок, орендував халупу в глушині якогось заповідника, запхав в машину теплий одяг і самого Ґевіна, та вивіз його нафіг з цивілізації. Без ґаджетів – значить без ґаджетів. В чортовій хаті не було навіть телека. Його напарник відрізнявся баранячою впертістю і схильністю ігнорувати лікарські настанови, тому Коннор не бачив інших варіантів. Куди вони їдуть насправді, він повідомив Ґевіну тільки коли вони вже покинули Детройт і стало очевидно що це не поїздка до волмарту. Очікувано Рід взбісився. Довелося припаркуватися на узбіччі і чекати доки Ґевін видохнеться, тому що небезпечно кермувати машиною, коли тебе на ходу намагаються викинути з водійського сидіння.
Ґевін назвав це викраденням і ще добу відмовлявся розмовляти із Коннором. Пластиковий гівнюк завбачливо лишив в Детройті всю електроніку. Довкола не було жодного зв’язку. Тільки старе радіо ловило декілька частот. Тож Ґевіну не лишилось нічого окрім як змиритися. Єдиний інтерактивний ґаджет, який лишився в його розпорядженні був, власне, сам викрадач.
Опинившись удвох в замкнутому просторі, відмежовані горами і диким лісом від всього світу, їм довелося наново підлаштовуватися один до одного. Ґевін довго злився на Коннора за його витівку, але і сам розумів, що не зможе повернутися до роботи, якщо повністю не відновиться, тому не намагався втекти, хоча Коннор навіть не ховав ключи від машини.
Від нудьги Рід почав палити майже вдвічі більше. Зайняти себе було категорично нічим і це було вкрай незвично, але не те щоб нестерпно. Він досить швидко втягнувся в режим істи-спати-трахатись-гуляти. Можливість вештатись горами непогано розвантажувала мозок.
Гори довкола озера були невисокі. Найвищі з них сягали максимум кілометра над рівнем моря. На схилах ліс був настільки густим, що в похмуру погоду на вузьких стежках панував морок. Якщо не було дощу, вони могли цілий день хитатися гущавиною і підніматися на вершини. Це було значно краще ніж сидіти в чотирьох стінах. В лісі було багато туристичних стежок з маркуванням на деревах, хоча Ґевін жодного разу не зустрів інших людей. Зате декілька разів бачив оленів і лисиць. Потім ще довго дивувався що не вся фауна в країні передохла.
З деяких вершин відкривався мальовничий вид на озеро. Коннор стверджував, що озеро в периметрі досягає трьох миль – воно дійсно здавалося дуже великим.
Якщо дощило, вони лишалися в будиночку і кохалися. Інколи могли декілька годин поспіль цілуватися, так що в Ґевіна починало зводити щелепу і розпухали губи. Іноді лежали поруч, голі і виснажені, і розмовляли. В них тепер була прірва часу для розмов. Скоро Коннор вже знав про Ґевіна більше ніж рідні батьки.
Крім того для розваг в будиночку знайшлося декілька настолок і поличка з книгами. Але монополію Ґевін вважав нудною, а в джанґу і шахи Коннор постійно його обігрував, тому від настолок вони відмовились швидко.
Лишились книги – старі видання, деякі ще з минулого століття, із затертими політурками та жовтими від часу і сирості сторінками. Вибір був таке-сяке: Селінджер, Лондон, Оруелл, Стейнбек, Ґемінгвей, Діккенс та Мелвілл. Ґевін все це передивився і констатував, що вся ця «срань» була актуальна років двадцять тому, коли він вчився у школі. Хоча в подальшому з’ясувалося, що із всієї цієї «срані» він читав тільки «Над прірвою в житі», і то тільки тому що йому пообіцяли, що буде смішно. Смішно зовсім не було, тож всю іншу шкільну літературу Ґевін здавав скачавши короткий зміст з інтернету, або за нього писали твори місцеві ботани.
– Стривай, хочеш сказати, що ти бив відмінників, аби вони замість тебе виконували завдання? – Коннор нагородив Ґевіна вкрай засуджуючим поглядом. – Як тебе взагалі в поліцію взяли?
– За кого ти мене маєш?! Я бив тільки тих, хто бив їх – я завжди був хорошим копом, – самовдоволено посміхнувся Ґевін і вирішив не уточнювати, що за принижених та зневажених він вступався тільки в тому випадку, якщо твір отримував не менше ніж В.
Але зараз читати Ґевіну теж не можна було. Тому Коннор читав йому вголос вечорами, сидячі на дивані біля інфрачервоного каміну. Закінчувалося це завжди однаково – Ґевін засинав у нього на плечі, а Коннор ще якийсь час сидів дослухаючись до рівного дихання, перш ніж розштурхати і відправити його в ліжко.
Єдине що не давало Коннору спокою – нічні кошмари напарника.
– Що тобі снилося вночі? – поцікавився Коннор.
– Не пам’ятаю, – збрехав Ґевін, – хрінь якась.
Цікаво, що як раз сни, на відміну від всього іншого, Ґевін пам’ятав дуже добре. Але обговорювати це з Коннором він не збирався. Андроїд і так страждав на гіпер опіку, бог знає що йому в процесор стукне.
– Знову брешеш, – констатував Коннор. – Не набридло ще?
А щоб його підняло і гепнуло – ходячий детектор брехні.
– Я пам’ятаю тільки уривки. Нічого цікавого, звичайний кошмар, Конноре. Не винось мені мозок, він ще не відновився, – Ґевін доїв сандвіч і тепер грів руки об горнятко кави.
Коннор підсунувся ближче, притискаючись до плеча, і поліз руками під куртку і светр. Нічого такого, просто обіймав. Ґевін пощулився від холоду що одразу проник під одяг, але пручатися не став.
– Ти кликав мене. Уві сні, – тихо сказав Коннор.
– То наснилось що я в суді кричу ім’я свого викрадача, – фиркнув Ґевін.
Коннор подивився йому в обличчя і посміхнувся у відповідь так, що весь той похмурий день став трошки світлішим.