***

— Якби твої візити були трохи менш приємними і трохи більш токсичними — я б показав тобі, як виглядає вихід на вулицю.

— Через вікно?

— Так.

— І що? — усмішка. — Хочеш сказати, ти сам не токсичний?

— Це моя захисна реакція, ти ж знаєш, — крізь легку усмішку.

Чайник видав клацання, повідомляючи цих двох, що він готовий до подальших маніпуляцій. Проте ніхто з них не те що не встав, навіть погляду одне від одного не відвів.

У нього завжди був чайник із підсвіткою. Але все життя вона була синьою. Який би чайник це не був — підсвітка води за склом мусила бути синьою. А вчора це чудовисько купило йому новий чайник, бо в старого зламалася кнопка. І трагедія полягала в тому, що у нового чайника кольорова палітра — RGB.

Це його вбивало. Вбивало його нервову систему. Вбивало те звичне, що завжди було в його житті. А він не любив змін без вагомих причин.

— Там чайник закипів, — трохи винувато, але крізь добрий сміх.

— Я знаю…

— Не підеш до нього?

— Ні.

— Ймовірно тому, що він проклятий?

— Так, — ствердний кивок.

— Гаразд…

Робити нічого. Дивитися на нього, звісно, можна безкінечно, і це приємно. Але він знав, що його не надто ментально здоровий… друг весь день чекав бісквітні тістечка з вишневою начинкою.

Зараз вже пізня година, тож, скоріше за все, той от-от захлинеться слиною. Тому краще нехай вип’є чаю. Винуватець покупки проклятого чайника підвівся з-за столу.

— Хочеш чорний?

— Ні. Хочу червоний.

— Квітково-фруктовий?

— Мгм. Так.

— Добре. І цукор не кладу.

— Як завжди.

Перш ніж повернутися до чайника й почати заварювати чай, він звернув увагу, що його… друг тре долоні між стегнами й трохи смикається. Виглядає нервово.

— Тебе так лякає чайник без синьої підсвітки чи ти хочеш тістечко?

— Все разом. А де ти їх подів?

— Залишив у коридорі.

Більше жодного слова!

Нервовий комок у вигляді одного доволі привабливого зовні, досить високого брюнета із золотистими, майже медовими очима вискочив із-за столу й помчав до коридору. Шурхотіти пакетами в пошуках скарбу.

І, судячи з кількості метушні й витраченого часу, ці тістечка ховав сам Гол Д. Роджер, тому що пошуки легендарного скарбу, який згодом назвали «Ван Піс», у народі відомого як «тістечка з кремом», так і не увінчалися успіхом.

Тим часом чай уже заварювався в чашках…

— А де вони? — з ноткою паніки.

— Там усього два невеликих пакети. Ти що?

— Там немає їжі…

Р — розчарування.

Це викликало умиління, але водночас приходила думка, що він закоханий в ідіота. У непрохідного дурня з проблемами зору.

— Киць, подивись на тумбочці для взуття.

Кілька секунд метушні, детального пошуку, фокусування на предметах і…

— Коробка без маркування й дизайну? Оця сіра штука?

— Так.

— А чому вона так стрьомно виглядає?

— Тому що я не купував їх у магазині. Вони зроблені на замовлення жінкою, яка працює на себе й готує вдома. Наскільки я зрозумів, вона не переймається упаковкою, тому що в неї надлишок клієнтів і немає на це часу.

— Дорого?

Десь зовсім близько за спиною. Він обернувся, залишаючи чашки з чаєм без нагляду, і вперся поглядом у солодко-медові очі з вкрапленнями темних шоколадних крихт. Руки мимоволі потягнулися до їх власника, осіли на кісточках стегон і поманили ближче, запрошуючи в недообійми.

Ще один крок назустріч — і тепер їхню тілесну близькість розділяла лише непоказна сіра коробка з тістечками, яку тримали обома руками з двох сторін, наче скарб.

— Вони — там, — радісно.

— Так. Вони там. Дуже сподіваюся, що тобі сподобається.

— Про чайник ти так само говорив… — градус щастя миттєво впав.

— Я не думав, що ти такий невротик… З вигляду так не скажеш.

— Завались. Я хотів синій чайник.

— Він синій.

— Я не про колір корпусу, дурнику. Я про підсвітку.

Тяжкий зітх відбився обличчю страждальця.

— Я купив тобі гарний чайник. Коли вода починає закипати, усе всередині переливається через бурління різними кольорами. Що не так?

— Не синім.

Він знову подивився в медові очі. Хотілося тріснути чимось важким по дурній голові, але потім доведеться лікувати. Насправді він уже прийняв рішення стосовно цієї проблеми, просто не озвучив його вголос.

— Заварився. Сідай. Я поріжу.

— Якщо ти будеш різати, то я не зможу злизувати крем з ножа. Тому я сам поріжу.

У відповідь на це твердження йому доброзичливо засміялися в обличчя, випустили з обіймів і примирливо підняли руки перед собою.

— Поріжеш язик, що тоді?

— Будеш зализувати, очевидно.

— Прямо з кров’ю? Ну ні. Жах який…

— Ну, зрозумі-і-іло…

Коробка з тістечками приземлилася на стіл. За нею послідували обробна дошка й ніж, яким кілька разів махнули в повітрі, перш ніж покласти. Поки щасливе чудовисько вовтузилося з коробкою та геометричною нарізкою тістечок, його вічна тінь перенесла чашки з чаєм на стіл. Сіла за нього, сперлася ліктем на стіл, підперла щоку подушечкою долоні й втупилася в спину.

— Що це за сорочка?

— Учора купив.

— Мені не подобається колір.

— Зате мені подобається.

— Він тобі не личить.

— Як добре, що мені байдуже.

Він обернувся через плече, демонстративно злизав крем з широкого леза й спокусливо усміхнувся. У відповідь отримав таку ж усмішку.

— Смачний?

— Так. Чудовий. Дуже ніжний.

— Радий, що хоча б з тістечками вгадав. Догодити тобі стає дедалі складніше з кожним роком.

— Це називається старість. Мої співчуття.

За столом пролунали тихі смішки.

— Скажи, коли ми вже будемо жити разом?

Ніж на мить застиг, але майже одразу продовжив закінчувати нарізку, ніби нічого й не сталося. Його вимили, витерли, повісили на магнітну стрічку… Чоловік узяв кришталеве блюдо з тістечками й поставив його на стіл. Посередині.

А відповіді все не було…

Він сів за стіл, підібгавши ногу під стегно, й придвинувся ближче до столу. Погляди зустрілися. Один — вкрай зацікавлений, другий — ледачий, наче це його зовсім не стосується.

— Повторити?

— Як хочеш. Але на твоєму місці я б краще з’їв тістечка. Подивись тільки на них.

І той, кому вони були куплені, справді не гаяв більше часу. Шматочок вирушив до рота, і відразу після цього на обличчі проявилося повне задоволення. Усі рецептори прийшли в захват.

— Смачно? — тепло.

— Нескінченно! — майже писк.

— Гаразд. Переконав. Ділись.

Власник медових очей підсунув блюдо ближче до свого… друга. І завмер, спостерігаючи, як той жує найніжніший бісквіт. Бачив, що йому теж смачно, і був неймовірно щасливий, що має можливість це бачити.

Вони деякий час мовчали, кожен занурений у власні думки.

— Коли ти купиш мені правильний чайник.

— Я куплю його завтра.