I forgive you…

Я тобі пробачаю –  слова, котрі гострим кинжалом різанули вухо Кроулі, а потім з  шаленою  швидкістю пробили серце наскрізь. Цю фразу вимовив його найкращий друг, хоча, вже краще казати кохання всього  життя – Азирафаїл після несподіваного зізнання у коханні та пристрасного поцілунку. Далі все було як в тумані. Кроулі не чітко пам’ятав як Мететрон повів за собою ангела чи як він  вийшов з книгарні, але той погляд… Останній погляд Азирафаїла присвячений йому, цей момент він не зможе забути до кінця вічності. Жоден алкоголь, жоден сон, ніщо не здатне стерти той спогад. Повірте мені, демон дуже старався знайти спосіб забути, та його не існувало. Кохання, яке зародилося ще до  початку часів забути неможливо….

    Я тобі пробачаю –  слова, котрі палаючим мечем різанули серце Азирафаїла, коли він випалив перше речення, котре спало на думку. Цьому його вчили довгі роки. Вчили тому, що треба пробачати, треба терпіти та багато  інших правил. А головне з них, те яке мали в обов’язковому порядку виконувати всі ангели звучало так: “Будь який наказ має  бути виконаним без  обговорень. Будь яка непокора каратиметься.” Це правило, скоріше, слугувало нагадуванням для всіх. Його ввели після висловлювання одного ангела, котрий майже підняв бунт через питання, яке здавалось йому важливим. Той ангел, мабуть  перший і єдиний мав власну думку, а може він просто перший серед усіх вирішив її висловити. Тоді, через  ту пару хвилин, коли Азі  стояв у ліфті з “гласом Божим” вперше за все його існування в голові промайнула така маленька, але помітна думка, сумнів в усій системі Небес. І також другий за життя шепіт “А я правильно вчинив?”. Той сумнів лиш  трішки посунув маленький камінчик дамби котра стримувала недовіру і вагання цілу вічність. В той момент вони почали повільно просочуватися в голову зразкового ангела східних воріт. 

   З того моменту його голову не покидали спогади слів його найкращого і також єдиного друга. Азирафаїл згадував і згадував все те, що століттями йому говорив Кроулі. Про всю абсурдність незбагненного плану, про придуркуваті правила, про відсутність власних думок у ангелів. Те, що раніше він вважав нісенітницями стало набувати неабиякого сенсу. Та ми всі розуміємо, що ідеали які стояли міцними колонами і тримали світ свідомості Азирафаїла неможливо просто взяти і підірвати одним крихітним  сумнівом. Ні, аж ніяк. Ця довга і кропітка робота тривала досить довго. Правильніше сказати він сам її робив, навіть не усвідомлюючи цього. 

   За час ангельських роздумів на горі, Кроулі подався до Пекла. Він знав, що ангелам туди зась, тому це був ще один з  методів відволіктись. Так, вже відволіктись, адже до нього прийшло розуміння, що забути не вдасться. Тож… Вельзевула там вже не було, тому додавши чималих зусиль, щоб налагодити стосунки з Хастуром, він зміг отримати досить високий титул та повагу серед демонів. Робота і справді трохи допомагала, але лише частково, адже він міг і не працювати зовсім, тому було нудно. Всі дні Кроулі проходили за планом робота, до качок і по колу. Цикл обірвався одного вечора коли він побачив на своєму звичайному місці зміни. На лавці, де демон зазвичай спостерігав за птахами, був лист. Звичайний, нічого в ньому особливого не було. Хіба що пахло старим папером, здавалося цей лист довго лежвва десь у коморі бібліотеки. Кроулі хотів вже викинути цю “макулатуру” і піти шукати якому саме жартівнику зіпсувати день, в помсту за зіпсовану хвилину, як відчув ще дещо. Те саме відчуття, яке він знав давно, роки тому, яке він любив. Невідома тривога і тепло всередині заповнило демона. Він вмить втамував гнів та опустився на лавку. Повільно відкриваючи листа, Кроулі відчував наростання того самого відчуття. Там, у конверті, не було якогось величезного послання, лише картка з текстом, виведеним не дуже акуратним, проте знайомим почерком, скидалось на те, що автор послання хвилювався. Написано на ній було наступне:“Чекаю в “The Ritz” о 20:00, стіл  номер 7, щовечора від ХХХХ. Розмова приватна. Давній знайомий А.”

    Це була дата минулого дня. Кроулі поглянув на годинник, до закриття ресторану залишалось менше 40 хвилин. До закриття 35 хвилин, “Bentley” мчить по вузьким вулицям Лондона. Залишилось 15 хвилин, демон влітає в порожній зал ресторану. Щоправда він був майже порожнім, спиною до входу, за сьомим столиком, сидів чоловік в білому. У Кроулі почали підкошуватись ноги від стресу, а у вухах несамовито стукало серце. Він його впізнав. Неможливо було цього не зробити. Зачіска, котра не мінялась ніколи, поза у якій він сидить, все це до болю знайоме. Все це –  Азирафаїл. Той самий милий ангел, який прикривав його від дощу в Едемі, який поліз у Францію у період революції, який “пробачив” Кроулі і який поранив його серце тим прощенням.

    В момент коли той обернувся, демон був несказанно радий наявності у нього окулярів, адже не хотів показувати перелякані очі майбутньому співрозмовнику. Він підійшов до столу і вже збирався сісти, як до них  підскочив офіціант та попросив покинути заклад у зв’язку із закриттям. Обоє машинально пішли до машини Кроулі. Нестерпна мовчанка затягнулась і Азирафаїл її обірвав:

 – Я уявлення не маю, що ти можеш мені сказати, але прошу вислухай мене всього один раз, а потім можеш прогнати мене, можеш кричати, можеш вдарити, можеш навіть спалити мене в пекельному полум’ї. Я не буду пручатися що б  ти не обрав, зрозумію твій вибір і прийму.

 –  Та кажи вже, поки я тут.

 –  Добре. Тож я почну з того, що я не припустився помилки в той день. Якби я тоді не пішов то я не зрозумів би всього. Тільки зараз можна з упевненістю казати, що ти був правий. Усі ці століття ти був правий. Щодо всього, що коїлось на Небесах. Я був сліпим дурнем і не помічав які жахливі речі можу робити через дурні накази. На жаль, до мене це дійшло надто пізно, коли я вже був далеко. На той момент я вже був у верхівці Раю. Тоді я спромігся вперше висловити свою думку. Як відомо за таке прилітає покарання. Це була небачених розмірів суперечка. Не знаю  радіти чи ні, але мене не вигнали з  раю, в теорії. Мене лише понизили до найнижчого рангу і наказали більше не з’явитися перед воротами небес. Тому Кроулі, благаю пробач мене, пробач за те що покинув, за те що не слухав ніколи. Про…

 –  Та годі вже, зрозумів, не тупий. Ти гадаєш що я зможу от так одразу тобі все пробачити? – обірвав Азі демон, – Я не бачив тебе 5 років. Розумію. раніше бувало і довше, але тоді ми просто розходились по справах, а не як тоді, з відчуттям, ніби ми більше ніколи не побачимось.   

 –  Кроулі, є ще дещо. що я маю тобі сказати. Відносно нещодавно я зрозумів те що…

 –  О Сатана, не тягни, кажи вже, що ти там зрозумів.

 –  Я-я к-кохаю тебе, Кроулі. І, як виявилось, завжди кохав, ще з першої зустрічі. Не з саду, а ще до  початку. – сказав ангел і його лице повністю стало червоним.

   Кроулі тоді мав схожий вигляд. Червоні щоки та вуха, очі здивовані більше ніж при зустрічі, руки тремтять.

 –  Куди тебе відвезти? На тверезу голову я не сприймаю багато інформації.- запитав демон, адже тільки це прийшло йому в голову.

 –  Ну зараз я не знаю як там моя книгарня, нею керує та дівчина, їй вже точно сказали збирати речі та повертатись, але на це знадобиться час. 

 –  Поїхали тоді до моєї квартири.

 –  Не хочу тоді докучати зайвий раз, тільки якщо  ти хочеш, я згоден на все. 

Демон не відповів на це, а лише голосно видихнув і поїхав. Всю дорогу вони мовчали. Всі слова ніби зникли з пам’яті і в думках було пусто. Так було лише на перший погляд, насправді ж у обох в голові був хаос. 

   Прибувши до  розкішного пентхаусу в центрі міста Азі сів в кутку дивану, він вважав що не має права займати багато місця. Кроулі в точ час знайшов у холодильнику пляшку вина і шукав келихи. Зробивши це він підставив собі крісло так, щоб ангел сидів чітко навпроти нього, відкоркував пляшку і по черзі налив алкоголь. Розмову вирішив почати саме він, після великого ковтка вина:

 –  Тож зараз  я можу почати вірити у твої останні слова, але досі в голові не вкладається, що ти повернувся, – демон взяв пляшку, яка була майже повна та випиває її  повністю перед та продовжує – ти хоч розумієш як боляче мені було. Я хотів тебе забути, намагався, але не виходило. Я досі не розумію чому. Я нічого вже не розумію. Тут ні з того, ні з сього з`являєшся і кажеш що кохаєш. Це надто складно і швидко. 

Азирафаїл також швидко спустошує келих  і робить так, щоб з’явилася нова, яка також швидко стає порожньою. Тільки тоді і він був  готовий відповідати:

 –  Я сам себе не розумію. Повністю впевнений, що не буду шкодувати про зізнання навіть через 100 років. Єдине чітке розуміння в моїй голові – це те, що я закоханий у тебе. 

–  Тоді доведи. – п’яним голосом викрикує Кроулі.

 –  Що?! Як?

 –  Поцілуй мене, так само як я тебе колись.

Азі різко наближається до нього. Відстань між їхніми обличчями різко скоротилась і зараз до дотику губ лишалось якихось пару сантиметрів, але ангел чомусь зупинився і задумався. Це тривало секунду, а може хвилину, а може довше. Все одно для кроулі цей час здався годиною. Трошки подумавши Азирафаїл різко сказав:

 –  Ні, не можу.

 –  Я так і знав. Це через те, що я – демон? Через те, що тобі таке заборонено, так?! – останні слова він майже кричав, а на очах  у Кроулі виступили сльози гіркого розуміння свого становища. Він знав, що його кохання залишиться одностороннім довіку.

 – Окуляри заважають, хочу бачити твої прекрасні очі. – сказавши це, Азі різко знімає заважаючий йому предмет і побачив заплакані зміїні очі, кольору яскравіше ніж саме сонце, які дивились на нього пустим поглядом.

 Одразу після цієї дії ангел поцілував коханого демона. Це був довгий пристрасний цілунок через який все навколо них  не мало значення і розчинилося в повітрі. Трохи згодом Азі продовжив:

– Кроулі, милий, запам’ятай – я кохаю тебе таким, яким ти є і був завжди. Мені подобалися всі зміни в тобі і те, що завжди залишалося таким. Мені не важливо демон ти, або хтось інший. Я закохався у Кроулі і буду кохати його.   

 –  Ангеле, якщо ти мені зараз брешеш то я ніколи не заговою з тобою знов. 

 –  Я тобі колись брехав?

 –  Ні.

 –  Продовжимо?

 –  Так. 

  Повірте мені на слово –  ця ніч була сповнена пристрасті і любові. Також вона була наповнена коханням, яке ангел і демон демонстрували за допомогою власних тіл. Велика кімната здавалась їм малою, а холодні стіни були дуже теплі. Гарячіші за них могли бути тільки дотики закоханих та виразне дихання, яке вони відчували на шкірі. Колись тиха спальня наповнилась солодкими стогонами від задоволення. 

   Коли Кроулі прокинувся вже був обід. В ліжку біля нього було пусто, а місце давно холодне. Колючий крижаний страх охопив його підсвідомість. Найгірші сумніви заполонили голову демона. Він підвівся з ліжка, помітні червоні сліди по всьому тілу нагадували йому про те, що минула ніч ніякий не сон. Накинувши на себе перший одяг, котрий потрапив під руку він  швидко спустився вниз. Там на кого вже чекав Азі, який закінчував пекти млинці.

 –  Я так злякався. Якого біса тебе не було  коли я прокинувся? Ти хоч уявляєш, що я думав? Я-я боявс-ся, що ти знову зникнеш- ш. – знову не помітно для самого себе він почав шипіти, а після останніх слів на очах Кроулі з’явились сльози і він вткнувся в плече Азирафаїла, щоб не почати повністю плакати. 

 –  Милий, я нікуди не піду і не зникну. Ніколи знову я тебе не покину. 

 –  Хочу ранковий цьом. – пробурмотів демон, –  у якості вибачення.

Ранковий цьом відбувся.

 –  Завжди радий, навіть не для вибачення.

–  Тоді завжди так зранку роби.

 –  Добре, буде перша сімейна традиція.

 –  Сімейна?

 –  Ти проти? Вибач, просто я подумав що після вчорашнього можна вже так казати.

–  Звісно можна, коханий.