~~~

Я ніколи не залишаюся сама.

Раніше усвідомлення цього факту викликало страх і хвилю легкого тремтіння, яку я з впевненістю списувала на погане отеплення в кімнаті. Но з кожним новим днем зима невблаганно приближувалася, а тремтіння так підступно відступало, псуючи це наївне переконання. Тепер присутність наглядачів більше не лякає, а скоріше навпаки — викликає незрозумілу суміш спокою та настороженості, адже це головне свідчення тому, що про мене все ще пам’ятають.

Мене бояться.

Я все ще становлю загрозу для срібних, а судячи по тому, що за час мого перебування тут, ще нічого не відбулося — вони до сих пір не знають, що зі мною робити.

Смерть буде занадто легким покаранням для неї.

З появою кожної нової позначки на стіні (такій жалюгідній спробі вести рахунок безкінечним дням) ця фраза все частіше звучить у мене в голові. Іноді я майже впевнена, що все це ув’язнення, відсутність будь-якого зв’язку із зовнішнім світом – це і є моє покарання, але я швидко проганяю цю думку геть. Ні, Мейвен би не дав мені так просто відбутися. Не після того, що я зробила з його матір’ю. Не після того, як я зруйнувала стільки планів.

Милий, добрий хлопчик, який міг би помилувати мене, помер у ту саму мить, коли на його голові опинилася корона. Зник, щойно сів на свій «німий трон», щоб правити своєю освяченою кров’ю землею та своїми підлеглими з десятками трупів за спиною.

Хоча, ні, правильно буде сказати, що цей хлопчик ніколи не існував. Він виявився такою самою фальшивкою, як і Марина Титан, яку мені довелося зображати. Але поки я брехала всій Норті, змінюючи долі тисяч людей, йому достатньо було збрехати лише декільком, щоб кардинально змінити життя всього королівства.

Я піднімаюся з холодного ліжка і роблю круг по кімнаті, бажаючи позбутися цих думок, але зрештою сідаю назад, притулившись до крижаної стіни. Кожен спогад про Мейвена ранить, а усвідомлення того, що весь його образ милого, тихого хлопця був грою на публіку, лише погіршує ситуацію.

І якщо Марина Титан дозволила б собі сподіватися, що це тимчасовий спокій і безкарність за скоєне – свого роду прощення колишнього нареченого, то Мара Барров чудово розуміє, що це лише затишшя перед бурею. Ілюзія спокою, яку Мейвен за бажання підтримуватиме або в будь-який момент при необхідності без вагань знищить. І обов’язково із вигодою для себе. Саме так зробила б це його мати: хитро, дипломатично, безжально, міняючи факти місцями і сміливо охрещуючи брехню правдою.

«Потрібно знати різницю між таємницями та брехнею», – одного разу сказали мені. І Елара не просто її знала, а й за допомогою свого навику вміло переплітала ці дві нитки, створюючи ілюзію того, що людина хотіла бачити, або навпаки – боялася. Вона досягала своєї мети будь-якими методами, спотворюючи під себе рамки пристойності. А Мейвен – син своєї матері, і мені майже вдається зненавидіти його.

Ця думка на мить дає бажаний спокій, але швидко губиться серед десятків нових. Вони знову і знову з’являються в голові, переслідуючи мене навіть на сторінках тих нудних книг, які доводиться читати, аби не збожеволіти в цій королівській клітці.

Адже все могло скластисяінакше, будь Мейвен на моєму боці. Якби той хлопчик, що так ніжно тримав мене за руку, справжнім і результат був би зовсім іншим. Іноді я навіть дозволяю собі думати, що якби у нього була хоч найменша можливість втратить вплив матері, то він би без раздумів скористався нею. Але вибору не було у когось із нас. Я народилася дівчинкою-блискавкою, а він завжди був сином своєї матері. Решта – бісові сентименти і моє безглузде бажання виправдати чи то самого Мейвена, чи факт того, що часом я сумую за ним.

Вибір. Від цього слова мені стає смішно, адже ця клітина – його черговий результат. Але саме це – перше за останній час рішення, у правильності якого я впевнена. При необхідності я пройшла б це знову. І єдине, про що я жалкую, так це те, що я не здалася одразу, отримавши ще першу записку, і дозволила одержимості Мейвена зайти так далеко.

Як це дивно: вже двічі мене змушували вибирати між смертю і роллю маріонетки, і я вже двічі обирала друге. Можливо, незабаром везіння остаточно відвернеться від мене, і наступного разу кількість варіантів зменшиться лише до першого.

Кожен новий день ув’язнення разом із ненавистю до Мейвена приносить і таке несвоєчасне відчуття провини. Скільки я пообіцяла вибір? Скільки брехала, і до чого привела ця брехня? Скільки загинуло? Чи був насправді вибір хоч у когось із них? Скільки смертей я могла зупинити? Від останнього питання я здригаюся і майже до крові прикусую губу. Багрянукров важко змити. І мої руки в ній по лікоть.

Згадувати Камерон найважче. Вона стала першою, хто відмовився приєднуватись до нас. Перша, кого я забрала силою. Стала тією, через яку мені довелося порушити власне слово і зробити те, що ще зовсім недавно так впевнено засуджувала. Чи зробила б я в критичній ситуації це ще раз? Колись тверде «ні» зараз камнем стоїть у горлі, так і не порушуючи глуху тишу камери. Я більше ні в чому не впевнена.

До цього я неодноразово бачила, як обставини змінюють людей, але до останнього була впевнена, що це мене не торкнеться. Що ж, останній раз я так сильно помилялася тільки в Мейвені, адже обставини міняли мене, як нікого з нашої невеликої команди.

Жорстоко давати вибір тому, в кого його нема.

Від цієї думки по спині пробігають мурашки, глибоко пробираючись під шкіру. Не можна вважати вибір чесним, якщо один із варіантів – смерть. Але в нашій політичній грі це просто засіб для досягнення мети — жорстокий, але варто визнати, що в більшості випадків досить ефективний. Особливо якщо на кону стоїть життя близьких. Смішно навіть припускати, що Елара не вчила цьому Мейвена. Що ж, вона могла б пишатися: юний король чудово засвоїв цей урок. Завдяки їй, він опанував найсильнішу зброю – ілюзію вибору.

Дивна річ: вибір породжує сумніви, а його відсутність – ненависть. Щоразу, коли я дозволяла новокровкам самим вирішувати, чи хочуть вони приєднатися до нас, я дарувала їм вибір, але натомість їм доводилося віддавати свій спокій, весь час задаючи одним і тим самим питанням: “А чи не варто було відмовити?”. Але я чудово розуміла, що вибору у них в цілому не було: або вони йдуть з нами, чіпляючись за будь-який шанс вижити, або чекають поки їх знайде Мейвен. І обидва ці варіанти не віщували нічого доброго. Але я продовжувала дарувати їм наївну надію на те, що ми всі виберемося і повстанемо багряні, як світанок. Адже, що правда, а що брехня – неважливо. Головне те, у що вірять люди.

І мені треба було, щоб вони вірили.

І вони це робили.

Але як виявилося – дарма.

Десь далеко чуються кроки. Це однозначно не тюремники, адже до кінця зміни Кішки ще кілька годин. Серце різко падає у п’яти, розливаючи по тілу пекучий жар. Всі думки вмить зникають, залишаючи від себе лише тверде усвідомлення, що поступово отруює зсередини.

Можливо, я більше ніколи не залишусь сама.