Поцілунок

Артура прокляли і щоб зняти порокляття, принца має поцілувати хтось, хто наділений магією.

– Ґаусе, що робити? Що нам робити? – знервований, занепокоєний Мерлін крокував туди-сюди невеликим приміщенням, де придворний лікар готував свої настоянки, і дивом не збивав усе підряд.
– Припини метушитися, – не витерпів Ґаус, котрий гортав сторінки чергового фоліанта у пошуках відповіді, – Артуру це не допоможе. Краще візьми книжки і продовжуй пошуки.
– Як можна щось шукати, навіть не знаючи, що з Артуром? – зітхнув молодий чарівник, важко опустившись на стілець. – Дарма я не поїхав з ним на полювання. Це моя провина…
– Не кажи так, Мерліне, – старий лікар відклав книгу і по-батьківськи поклав долоню на плече юнаку, – Артур сам вирішив поїхати без твого супроводу.
– І ось чим це обернулося.
– З ним були лицарі.
– Лицарі безсилі проти магії, – відказав Мерлін, – тепер Артур заразився невідомою хворобою й повільно помирає, а я не можу йому допомогти. Я випробував усі заклинання, які знав, Ґаусе. І нічого не допомогло.
– Ми знайдемо ліки, – тільки й сказав лікар. Але, схоже, він і сам сумнівався у власних словах.
***
Здавалося, що Артур спав у своєму ліжку, дбайливо вкритий бордовими покривалами. Лиш підійшовши ближче, можна було помітити неприродну блідість мужнього обличчя. Молодий принц важко дихав, ніби щось заважало йому робити вдихи. Груди важко здіймалися й опускалися. Хотілося, щоб Артур скинув пута цього жахливого сну, щоб перестав виглядати слабким і безпомічним, бо принц не повинен таким бути. Хто завгодно, але не Артур.
У Мерліна стислося серце від власного безсилля. Він не міг сидіти й нічого не робити, проте не мав уявлення, як зняти закляття. Чарівник зібрався ще раз по черзі випробувати всі заклинання, які знав, та вчасно спинився, бо біля Артура сиділа Морґана. Опустивши голову, дівчина тримала принца за руку.
Мерлін підійшов ближче.
– Як він? – стиха спитав чарівник. Морґана розпачливо глянула на хлопця блакитними очима. Вона була у відчаї.
– Артуру гірше, – сповістила дівчина тремтячим голосом, – знаю, це неможливо перевірити, але я ніби відчуваю це. Мерліне, що нам робити?
Юнак мовчки тупцявся коло неї. Бо не знаходив слів, щоб розрадити Морґану. Сам ледь стримувався, аби не заволати на весь Камелот.
– Іди відпочинь, – мовив чарівник, – ти геть виснажена. Я побуду з Артуром.
Дівчину довелося довго вмовляти, щоб вона попіклувалася про себе, бо її страждання Артуру все одно не допоможуть. Ситуацію врятувала Ґвеневера. Служниця повела Морґану до її покоїв, пообіцявши Мерліну, що пригляне за вихованицею короля.
Чарівник лишився з Артуром сам.
– Добре, почнемо, – пробурмотів хлопець. Зосередившись, він вимовив завчені прадавні слова, що складалися у заклинання. Очі Мерліна раз у раз спалахували теплим золотим сяйвом, в покоях повіяв вітерець і загасив свічки. Вичерпавши сили, юнак притулив долоню до чола принца. Шкіра була холодною.
– Не вмирайте, Артуре, прошу, – не стримався Мерлін, – ви ж моє призначення, ви не можете померти… – він недбало витер рукавом сльози з очей. – Так, ви ще той пихатий упертюх, проте як я зможу жити без вас? Прошу, Артуре…
***
Мерлін прокинувся від того, що його хтось штурхав у плече.
– Артур! – радісно схопився чарівник. Проте радість одразу ж зникла. Його будила Ґвеневера, а принц перебував у безпам’ятстві.
– Мерліне, тобі теж слід відпочити, – мовила подруга. Вона кинула на принца сумний погляд і зітхнула. – Я посиджу з Артуром, добре?
– Ні, я маю бути тут, – заперечив чарівник, з сумом відзначивши, що його магія нічим не допомогла. – Якби ж я знав, що робити…
– Не картай себе, – сказала Ґвен, – ти не можеш знати всього.
“Зате дракон може”, – сяйнула раптова думка в голові Мерліна. Він схопився так, що ледь не збив Ґвеневеру.
– Я скоро повернусь! – тільки й вигукнув окрилений юнак і помчав у підземелля. Сходи і коридори Камелоту здавались йому нескінченними через те, що Артур жив далеко від місця, де тримали дракона. На шляху Мерлін кілька разів ледь не збив мешканців замку. Вибачаючись, біг далі, аж поки не опинився у підземеллі. Спинився при вході, оглядаючи німу напівтемряву древніх печер. Юнак чув лиш своє важке дихання й шалений ритм серця, хоч і знав, що дракон десь у глибині спостерігає за ним. Древня істота не квапилася з’являтись. Мерліну іноді здавалося, що дракон таким чином глузує з нього.
– Агов! – крикнув чарівник. Луна підхопила його голос і він прокотився нескінченними печерами кудись углиб. – Мені потрібна допомога!
Дракон зненацька ніби випірнув із пітьми. Чарівник мимовільно зробив крок назад і зачекав, поки істота приземлиться на улюблену скелю. Великі очі уважно стежили за співрозмовником, а голова схилилася так близько, що юнак міг торкнутися до вкритої лускою шкіри.
– І що привело тебе, юний чарівнику? – спитав дракон, чий спокійний голос завжди лунав трохи іронічно. Древній істоті, схоже, подобалося трохи глузувати з відвідувача.
– Артур помирає, – схвильовано сказав Мерлін, – його прокляли чи щось таке. Я спробував усе, що знав. Він не має померти. Що мені робити? Є якась магія, що допоможе вилікувати Артура?
– Так, є, – кивнув дракон і підпер масивну голову лівою лапою, – цю хворобу може зцілити поцілунок того, хто наділений магією.
– Тобто мені треба лише знайти відьму чи когось із друїдів?.. – радості юнака не було меж. Все виявилося так легко. І чому він раніше не звернувся до дракона?
Істота співчутливо дивилася на чарівника. Дракон і сам не розумів, чому вищі сили наділили могутньою силою хлопця, котрий іноді не міг проаналізувати інформацію й зробити правильні висновки.
– Це ти, Мерліне, – врешті відказав дракон, якому набридло слухати відверту маячню про пошуки друїдів.
Юнак раптово замовк. Схоже, згадав, що теж має дар. І тут же він зблід і енергійно похитав головою.
– Ні! – вигукнув Мерлін. – Ні, я не можу поцілувати Артура. Я не…
– Що ж, – мовив дракон, – тоді завтра на світанку принц помре.
І, змахнувши перетинчастими крилами, він зник у глибині підземелля, лишивши розгубленого Мерліна на самоті. Чарівник дарма гукав істоту, вимагаючи якихось пояснень.
***
Юнак вечеряв неохоче. Поглинутий роздумами, він не помічав, що Ґаус спостерігає, як Мерлін машинально водить ложкою по тарілці. Зрештою цілитель не витримав.
– Тебе щось турбує, Мерліне? – спитав чоловік. Юнак не одразу почув питання.
– Я… хвилююсь за Артура, – відповів хлопець перше, що спало на думку. Тоді продовжив, підбираючи слова: – Ґаусе, а що, як існують чари, які вилікують Артура, однак щоб вони подіяли, треба… дещо зробити.
– Що зробити? – не зрозумів Ґаус. – Мерліне, ти знайшов відповідь?
– Не знаю… не думаю, – юнак зітхнув, – припустимо, треба зробити щось, на що б ви ніколи не пішли…
– Це ж не вбивство? – вжахнувся придворний лікар.
– Ні, звісно ні, – Мерлін не знав, як пояснити, – щось таке, чого ви не робили, але це не обов’язково щось небезпечне.
– Якби від цього залежало чиєсь життя, – сказав Ґаус після недовгих роздумів, – я б зробив це.
Мерліна слова наставника ніяк не втішили, проте він кивнув, показуючи, що зрозумів.
– Ти нічого від мене не приховуєш? – запитав лікар.
– Ні, – юнак намагався говорити спокійно, – знаєте, я піду до Артура. Скоро повернуся.
– Мерліне… – покликав хлопця Ґаус, але той спритно схопився і зник за дверима. Старий лікар похитав головою. Він хотів би допомогти чарівнику, бо бачив, що Мерлін щось замислив. Шкода, що хлопець надто багато брав на себе і не завжди ділився своїми планами.
***
Коло Артура нікого не було. Мерлін сів біля принца і взяв за руку. Чи то йому здалося, чи долоня друга стала ще холоднішою. Чарівник здригнувся, згадавши слова дракона: “На світанку Артур помре.”
І Мерлін не встигне знайти друїда чи відьму.
– Я зможу, я все зможу, – вмовляв себе чарівник. Він схилився над блідим обличчям принца, затамував подих… і відсахнувся. – Ні, не зможу.
Юнак підвівся й почав енергійно міряти кроками кімнату. Його переповнювали хвилювання, тривога страх і невизначена радість через те, що доведеться зробити. Мерлін не розумів, чому поцілувати Артура виявиться складно не у фізичному плані, а в моральному. Найдивніше те, що він, котрий постійно називав принца то бовдуром, то зарозумілою нахабою, то королівською дупою, ніякої огиди не відчував.
– Я таки зроблю це, – впевнено сказав Мерлін, підійшовши до ліжка, – нічого особистого, Артуре, я всього лиш вкотре рятую ваше життя.
Він знову схилився над принцом. Було відчуття, ніби у цю мить час уповільнився. Кожен рух, кожен подих зараз були чіткими й усвідомленими. Юнак вивчав обличчя навпроти: правильні риси, густі світлі брови, прямий ніс, гордовито припідняте підборіддя, чуттєві повні вуста. Згадав посмішку Артура – часом нахабну, часом самовпевнену чи іронічну, але таку жадану. І як ніколи в житті захотів, щоб Артур ще раз посміхнувся.
Губи Мерліна накрили вуста принца, і чарівник, злякавшись власного вчинку, миттєво відскочив. І хоч Артур не прокинувся, та хлопець відчув, як щось змінилося в кращий бік. Підозріло глянувши на Артура, Мерлін зауважив, що дихання принца вирівнялося. Чарівник облизнув губи й сам собі зізнався, що хоче ще раз поцілувати Артура.
– Це для певності, що ви точно одужаєте, – виправдав свій вчинок хлопець. Цього разу він постарався подовжити поцілунок. Відчував дивну ейфорію і радість, коли погладив волосся принца. Так би й пригорнути Артура до себе, відчути тепло його тіла, тонути у блакитних очах…
– Просто живіть, Артуре, – прошепотів Мерлін, цілуючи руку принца, – а я буду поряд.
Він заплющив очі, тому й не побачив, як Артур ледь помітно всміхнувся.
***
– Прокидайся, Мерліне, – почувши знайомий низький голос, чарівник стрепенувся й розплющив очі. Бадьорий Артур розсунув портьєри, впускаючи в кімнату сонячне світло. Побачивши, що слуга прокинувся, принц засміявся. – Ну ж бо, Мерліне, вставай. Чи ти забув, що у тебе повно роботи?
– Артуре, – чарівник всміхнувся у відповідь, а хотів стрибати від щастя. – Я радий, що вам вже краще.
– Я що, хворів? – удавано здивувався принц. – Дивно, але сьогодні я почуваюся здоровим. Мерліне, ти ще довго валятимешся на ліжку? Його треба застелити.
Мерлін мовчки підвівся, не перестаючи посміхатися. Навіть дошкульні коментарі Артура його не зачіпали. Юнак спостерігав за принцом, відчуваючи, як життя повертається у звичне русло, і машинально робив те, що й завжди.
– Мерліне, ходи-но сюди, – покликав Артур, коли чарівник зібрався йти. Юнак спинився й підійшов, чекаючи наказів. – Я дещо забрав у тебе, тому маю віддати.
– Ви про що? – здивувався Мерлін. Він до останнього моменту нічого не зрозумів, аж поки принц притягнув слугу до себе й поцілував зі словами:
– Твій поцілунок.