Чому я залежу від Вас?

– Чудова робота. Всі гарно попрацювали! – Сказав тренер вимикаючи музику, яка не давала йому змогу бути почутим.
– Бувайте! -Почали викрикувати кожен по черзі покидаючи залу.

Як завжди я виходив самий останній, лише для того щоб поглянути на нього востаннє, на кілька секунд довше. Я знаю що він мене не помітить, адже завжди квапливо бігає по студії вимикаючи світло та збираючи свої речі. Він завжди кудись квапиться, це змушує мене почуватися дивно. Ми так близько, але водночас між нами надто велика дистанція яку я не в змозі подолати самотужки. Але… Ініціатива тут лише моя. Як би сумно це не звучало.

– Майк ти йдеш? – запитала моя подруга Лея, помітивши, як я витріщаюсь на тренера.
– А… Так, звісно – Відповів я швиденько зачиняючи двері в які був ладен зайти і зачинитися там з ним на вічно.
– Наш Майкі як завжди хахаха. Хлібом не годуй, дай на любчика глянути – Сміючись, відгукнулась інша дівчина Кіра, дорогою до гардеробної.
– Досить вже, він може почути – Після цих слів я нахмурено поглянув на її посмішку. Не розумію що дратує мене більше: вона чи її посмішка.
– А я все помічаю, тебе можна прочитати як книгу, варто лише поглянути – і вже все знаєш – Вона надто впевнено продовжила говорити на цю тему.
– Краще б так хореграфію помічала. Наступного разу не питай у мене де ти стоїш або як робиться котрийсь з рухів- Саркастично сказав я розуміючи що вона всерівно прилізе завтра саме з цими питаннями. Щось у світі має бути незмінним, правда ж.
– Ой подумаєш, вже і сказати не можна. Я взагалі-то це не зі злості кажу. Просто не розумію твого смаку.
– Ти і не повинна. Хочу нагадати що тебе це жодним чином не стосується – після цих слів я одягнув рюкзак, забрав куртку і вийшов з гардеробної.

Я пішов навіть не дослухавши відповіді і почув лише голосний гуркіт дверима за плечима. Боже, яка ж вона дивна… Видихнувши я не вспів підняти погляд, як переді мною стоїть він. Той через кого ця розмова і почалась. Він стояв так близько, що, напевно, було чути мій шалений стукіт серця. Було відчуття що воно кришталеве і з кожним таким стуком руйнувалося і набирало нових тріщин. Так болить.

– Ой, вибачте, я вас не помітив – Налякано сказав я намагаючись зрозуміти в яку сторону мені тікати.
– Бачу хтось не в гуморі. Що її так розізлило? – Тренер Лука проігнорував мої слова і почав заглядати що коїться за моїми плечима.
– А, ви про Кіру. Що ж, я сам не до кінця розумію що сталося. Але те що тут є і моя винна вона дала мені знати – Не буду ж я розповідати йому причину цієї розмови з нею.
– Зрозуміло, не засмучуйся так. Ти не завжди зможеш всім догодити і це нормально – Сказавши це він поклав руку на моє палаюче плече. Чи причиною було тренування чи його дотик я так і не збагнув, але це було неочікувано і досить приємно. Хотів би я щоб цей момент тривав вічно.
– Так, Ви праві – Нервуючи, відповів я, котрий безуспішно почав ховати свій погляд.

Чому безуспішно? Тому що помітивши його зловісну посмішку і єхидно прижмурені очі які наче насміхаються з мене я не зміг втриматися. Наші погляди зустрілися, він досі тримав свою руку на моєму плечі. Напевно мені здалося, але я відчув, як він почав стискати його. Хтозна, можливо це психосоматика, але його погляд навіював надію, що я не помилився. Я дивився вгору, в його глибокі карі очі які не відпускали мою увагу. Вони поглинали мене все більше і більше, з кожною секундою я відчував як впадаю в щось на кшталт гіпнозу. Цю ідилію яка тривала біля хвилини обірвала команда яка почала виходити з гардеробної.

– Ой, вибачте, ми напевно не вчасно – Сказала одна з дівчат яка вийшла першою.
– Ні, все в нормі, ми як раз прощалися – Відповів Лука все так само посміхаючись, але змінивши погляд на інший. Якийсь більш добріший, це так дивно…
– До завтра – Засмучено сказав всім я який просто опустив голову і вибіг звідти.
– Майк чекай ти забув свою воду! – Лея викрикнула це десь стоячи в самому кінці натовпу, але я не міг зупинитися. Мені хотілося якомога швидше вийти звідти.

Вони лише провели мене поглядами які я відчув на собі покидаючи те місце. Мені просто стало сумно, я надто багато мрію, час спуститися на землю і прийняти сувору реальність. Але часом хочеться дати слабину і відчути те що мені точно не світить…
Опинившись на вулиці я зупинився на хвилю і поглянув на небо. Точніше на зорі які так і манили щоб на них поглянули. Вже так пізно, я і забув що почало раніше темніти. Хоча це навіть комфортніше, не люблю сонце.

– Неймовірно – Така думка промайнула в моїй голові, але непомітно для мене вийшла за її межі і я сказав це в голос.

Діставши ключі від автомобіля я сів за кермо і знову мав змогу видихнути, цього разу на самоті. Після чого я увімкнув улюблену музику яка допомагає на якусь мить забути де я. Завів авто та скинув ручник, увімкнув фари і я готовий їхати. Дорога була не довгою, що не може не радувати, хоча я був би і не проти лишитися в авто трохи на довше. Після тренування в мене аж ніяк немає сил щоб як мінімум піднятися самотужки на свій четвертий поверх. Доїхавши додому так не хотілося виходити і завершувати свій міні концерт.

– I’m covering my ears like a kid. When your words mean nothing, I go la la la – Хороша пісня.

Кінець дня проходив надто звичайно. Я знову не зміг заснути. Думки поглинали моє тіло, брали контроль над ним, відчуття ніби це хтось знущається наді мною щоночі. Я просто задивився в стелю і в якусь мить згадав їх. Ці темно карі очі які змушували моє серце набирати скажених обертів. Його холодні руки, які торкнулися мене… Чому я не можу мати можливість торкатися їх у відповідь? Чи я забагато прошу?

За мить думок про нього моє серце знову дало про себе знати, не тільки воно. Там у низу…сильна пульсація привернула мою увагу.

– Тільки не це… – Я занурився лицем в подушку, яку обійняв і почав намагатися припинити це.

Я ж не школяр в якого встає від одного погляду на сторінку Плейбоя. Боже який жах, це смішно…
І от, знову ці очі винирнули з моєї пам’яті а витончені руки заполонили всі думки. Вони вхопилися за них і не відпускали, стисли так само як робили це з моїм плечем. От якби вони зараз опинилися там. Прямо там де пульсація дійшла до піку.

Моя рука почала опускатися все нижче і нижче. На її місці я певна річ уявляв його руку. Вона повільно проклала шлях до низу а потім пройшла крізь уже вологу білизну. Я почав важко дихати і все сильніше стискати подушку вільною рукою. Темп відповідав швидкості биттю мого серця. Я хочу потонути в його очах, якби ж він тільки знав настільки я залежний від нього… Подушка повинна була блокувати звуки мого стогону, але в неї це досить погано виходило.

– Хаа.а…Трясця… – Більше не можу стримуватися.

Я вже був майже на піку. Ці брудні звуки супроводжували мої думки. Я бачив його перед собою, він надвис наді мною, як павук над своєю жертвою павутина, якого сковувала всі її рухи а трійло змушувало відчувати нестерпну біль. Його вираз обличчя був тим же, що і сьогодні. Його посімшка додавала ентузіазму моїм рухам. Мої пальці знову почали душити подушку і через кілька секунд я її відпустив, але він мене ні.

– Води… Хочу води – Я врешті рощплюшив очі і поглянув вгору. Чорт, тут лише я.

Пульсація стала не менш інтенсивною ніж до того, але зараз я принаймні отримав хвилинне задоволення. Не впевнений до кінця, що це можна назвати задоволенням, адже причина мого збудження нажаль недосяжна мені. Все, що мені лишається це мріяти про нього, знаючи себе я ніколи не зможу зробити перший крок. Дідько. Хочеться плакати. Я поглянув на годинник і пішов в душ. Але спершу випив склянку холодної води. Хоча навіть вона не змогла погасити пожежу в середині мене.