2

Наступним днем Еймонд сидів в таємному коридорі з охапкою обіцяних книг і з її золотою маскою в кармані. Не одну годину принц провів там, свічка, що він взяв з собою вже майже згоріла. Та ось почулись легкі кроки. З-за рогу вийшла вона. 

-Ти міг лишити тільки книги. Не обов‘язково було приходити самому. – сказала через непрозору вуаль, що закривала нижню частину обличчя. 

-Вони на валерійській. Тобі може бути складно. 

-Я вільно володію цією мовою. Ми вчили її разом. 

-Все ж таки в моїх світлих покоях читати краще. Не знаю де поселилась ти, але скоріш за все в якійсь схованій коморці. В мене тихо і тебе ніхто не помітить. Я відіслав слуг. 

Вона секунду подумала, та зрештою кивнула. 

-Добре. Ходімо. 

 

Він прибрав все зі стола біля вікна. Розложив там книги, відсунув стілець. 

-Сідай. Якщо щось ще треба тільки скажи. 

-Тиша. 

-Мені вийти?

-Ні, просто замовкни. 

Принц взяв з прикроватного столика свою книгу з історії і всівшись в крісло на іншій частині кімнати розгорнув фоліант. Настала затяжна тиша, що переривалась лише шурхотом сторінок. Година, друга, третя. Раптом дівчина з усієї сили різко закрила книгу і грюкнула нею по столі. 

-Сука!- гаркнула розлючено. 

Принц відірвався від читання. Свічка біля нього на момент спалахнула в рази сильніше, а потім вогник знову прийшов в норму. 

-Що таке?

-Це огризки, а не інформація. Нічого нового! Ніц! Чим взагалі ваші мейстери займаються?

Еймонд посміхнувся, відкладаючи свою книгу. 

-От бачиш. Немає сенсу туди їхати. 

-Якщо ти спеціально приніс мені паршиві книжки…- тицьнула в нього пальцем. 

-Ні, я приніс все що було про диких драконів. Можу заприсягтись. 

-Цього недостатньо. – вона стала нервово ходити з сторони в сторону. 

-Ти щось будеш їсти? – спитав спокійно.

Вона нервово обернулась. 

-Мені не до їжі. – буркнула невдоволено. – я дарма простирчала тут! Я могла вже давно поїхати на Драконячий камінь!

-Може й добре, що ти приїхала до замку?

-І живу тут як щур в стіні. Та краще б мене вже зжер дракон чи я б його осідлала!

-Почекай хвилинку. – принц вийшов за двері, зловив служницю і наказав принести вечерю. 

Кассія вже сиділа в кріслі, нервово стукаючи по ручці крісла. 

-Чому тобі так пече прямо зараз його осідлати? Погостюй тут, освойся, може знайдемо ще якусь інформацію, хоча я в цьому сумніваюсь. 

-Я повернусь до замку. Але на драконі. І тоді гостинність мені вже запропонуєш не тільки ти. 

-Ти як була упертою наче баран, так нею і лишилась. – зітхнув принц. 

В двері постукали. 

Кассія мовчки вийшла на балкончик, аби її не побачили. Увійшла служниця з великою срібною тацею і поставила її на стіл. Еймонд подякував і відіслав прислугу. Тоді гукнув до дівчини щоб поверталась у покої. 

-Принесли твій улюблений десерт, якщо ти його досі любиш, звичайно. – сказав вказуючи на лимонне тістечко. 

-Не знаю. Я вже забула який він на смак. Може й не такий смачний. – хмикнула, сідаючи за стіл. 

-Такий же як і в дитинстві. Гарантую. – принц зайняв стілець навпроти і підсунув тарілку ближче до неї. 

-Ти себе чи тістечко рекламуєш?

-Як ти могла таке подумати? Звісно десерт. – розсміявся тихо. – ти б зняла пов‘язку. Не уявляю, як ти їстимеш з закритим обличчям. 

Дівчина прибрала тканину з сторони де не було шраму, так аби та не заважала, але шрам всеодно лишила закритим. 

-Чому ти взагалі закриваєш лице? Ти дуже гарна, нащо ховати це?

-А ти як думаєш?- спитала критично, відкусуючи тістечко. 

-Через шрам? Він ніколи не псував тобі вроду. І взагалі якби ти тоді давала його лікувати, його б і не зосталось. 

-Я навмисне його лишила. 

-Тоді чому ховаєш?

-Бо він дорогий мені як спогади. Мені, а не комусь ще. 

-Взагалі то мені також, це моїх рук справа. Тобі не потрібно ховати його, він гарний. 

Дівчина відвернулась. 

-Тоді зробимо так. – зітхнув принц і зняв пов‘язку з ока.- моє потворство огидніше за твоє. Я б не хотів щоб ти його бачила, але все ж таки не надягатиму пов‘язку, щоб ти могла зняти свою. Повечеряємо без прикрас. 

-Я не хочу щоб ти на це дивився. – сказала ледь чутно. 

-Дурість. Знімай. Я впізнав тебе за ним, я не розділяю тебе на жінку і шрам. Без цих рубців ми б були не собою. 

Кассія повільно таки зняла вуаль. Відклала поруч, але відвела погляд, все ще ховаючи лице. 

-Кас, подивись на мене. – сказав спокійно. – подивись, чуєш?

-Йди до біса. – буркнула невдоволено, але прохання таки виконала. 

Вони зустрілись поглядами, розглядаючи старі травми одне одного. Мимоволі згадалась їх друга зустріч:

 Тоді хлопчик прокинувся на наступний день після втрати ока. Обличчя боліло як і відсутність зіниці. 

-Я думала ти помер. – почулось поряд. 

На краю ліжка сиділа та ж дівчинка, що була і вчора. Він тільки помітив, шо волосся на її голові було не геть чорним, а сіклось кількома срібними пасмами. 

-Хто ти така?- спитав тихо. 

-Кассія Таргарієн. – заявила гордо, задираючи маленького носика. 

-Як ти зайшла?

-Я знаю багато таємних ходів по всьому палацу. Як мишка. 

-Чому в тебе таке дивне волосся?- спитав, сідаючи, аби краще її роздивитись. 

-Мама казала, що воно жахливе. Тому я навчилась робити його гарним. Я мажу його сажею і перестаю бути потворкою. – пару секунд вона помовчала, роздивляючись його рану. – дуже болить?

-Ні. – збрехав принц.

-І добре. Шрами прикрашають чоловіка. Ти виростеш гарним. – посміхнулась і погладила його по голові. 

-Ти дивна. – всміхнувся хлопчик. 

-Може. – знизала плечима. – я можу це з‘їсти?- вказала на яблука в тарілці біля ліжка. 

-Звісно. 

Кассія накинулась на фрукти і стала гризти обидва яблуки одразу, по одному з кожної руки. 

-Смачні. Це твоя мама принесла? Я бачила її, вона гарна і певно добра. – говорила, швидко пережовуючи. – моя теж була гарна. Тільки давно кудись поділась, ти її не бачив?

Хлопчик, приблизно здогадуючись куди пропала мама дівчинки, лише мотнув головою. 

-Якби ти не забрав собі клятого дракона, я б вже полетіла і знайшла її. 

-А хто зараз наглядає за тобою?- спитав Еймонд. 

-Я вже доросла, нащо за мною наглядати? І знаю між іншим більше ніж ти. 

-Наприклад?

– Що в твоїй кімнаті не один вхід і вихід. Коли одужаєш, я тобі покажу. 

 

Від цього спогаду Еймонд не стримав посмішки. 

-Що смішного?- спитала з нотою образи Кас. 

-Я згадав як ми познайомились. Ти тоді сказала що шрам мене прикрасить. І як? Прикрасив?

-Ти клянчиш комплімент. – константувала, доївши десерт. 

-Це взагалі було риторичне запитання. 

-Але все ж сапфір хороший вибір. Є в цьому щось містичне. 

Дівчина піднялась з місця. 

-Дякую за гостинність. Я все ж піду. 

-Почекай. В мене є пропозиція. 

-Ти сьогодні аж надто щедрий, Еймонд. – всміхнулась йому. 

-Недалеко є гостьові покої. В них давно нікого не селили, бо після ремонту всіх гостей розміщують в іншому крилі палацу. В них також можна потрапити таємним коридором, як і до моїх. Лишайся там. Ніхто і не знатиме, а якщо що, я відрекомендую тебе як свою гостю. 

-І тоді твій дід кістьми ляже, але взнає хто я така. Всі пам‘ятають мій шрам. 

-Хіба ти плануєш довго там гостювати?

-І то вірно. Добре, показуй. – їй набридло спати на своїй твердій лежанці, тому спокуса м‘якої перини була аж надто велика. 

Дівчина взяла свою вуаль і послідувала за принцом через сховані дверцята. Їм не довелось довго йти темним коридором, бо ті покої були буквально за десять метрів.  Якби вони йшли звичайним, а не схованим шляхом, це зайняло б набагато більше часу. 

Принц штовхнув дверцята, відсунув гобелен, що їх прикривав і впустив Кассію в її нову кімнату. Тут було просторо і розкішно. Принц розкрив штори і світло заходячого сонця влилось в кімнату. З цупкої тканини посипався давній пил. Вікна виходили чорт зна куди,  тому ніхто і не помітить її ззовні. 

-Тут би не завадила прибиральниця. Хочеш знайду тобі дівку в услужіння?- сказав одноокий, проводячи пальцем по запиленим простирадлам на розкішному ліжку. 

-А ти спец в підборі дівок?- спитала іронічно. 

-Менше ніж ти в підборі гострих слівець. – посміхнувся так само. 

-Нікого не треба. Прислуга – перші доносчики, особливо в такому палаці. 

-Кому їм доносити? Хіба що дідові. 

-Крім твого діда є люди, що готові гарно платити за будь яку плітку. 

-Добре, хай буде як скажеш. Приходь до мене снідати зранку. 

-Я й сама можу знайти собі їжу. 

-Проте не таку, яку готують королівській сім‘ї. Не крути носом, я тобі зла не бажаю. 

Вона подивилась на нього втомлено. 

-Та прийду я.- буркнула під носа. 

-Чому ти така незадоволена?- посміхнувся їй допитливо. 

-Тому що я втрачаю час. Загубила свою пов‘язку, між іншим завдяки тобі! 

-Не здохне той дракон за якихось пару днів. Часу в нього хоч одбавляй. А про пов‘язку…- принц поліз до кишені і витягнув полотно з золотих монеток. – ти про цю?

-Дідько, Еймонд!- фиркнула вона і забрала річ в нього з рук. 

Він обхопив її зап‘ястя своїми пальцями. Затримав біля себе. Зустрівся поглядом. Обидва витримали красномовну інтимну паузу. 

-Чому ти відштовхуєш мене?- спитав тихо.  

-Тому, що на відміну від вас, чоловіків, я маю бути обачною в особистих справах. Ви штампуєте байстрюків і не задумуєтесь, а нещасній жінці потім з цим жити. Я народилась такою, і заприсягтись готова, що мої діти ніколи не почують в свою адресу цього слова. Я не стану твоєю коханкою, бо мені не треба ні ця хитка позиція, ні діти – байстрюки. Я розраховую на якогось нещасного лорда чи купця, куди мені до принца?

-Ти хочеш щоб я одружився з тобою?

-Я хочу, щоб ти покинув ці думки взагалі, і не ускладнював нікому життя. 

-Добре. Вибач. – одноокий принц відступив і відвів погляд. – побачимось за сніданком. 

Його статна фігура зникла за таємними дверцятами.