літо-весна

Перша сутичка літа з осінню відчувається в повітрі, пускаючи дрижаки по тілу Мінхо, від чого він сильніше кутається в теплий зелений кожух, який відкопав у своєму гардеробі. Принаймні від його подиху в повітрі ще не утворюються хмарки. Якби морозець завітав так рано, Мінхо з’їхав би з глузду. Він і так заледве витримує осінній наплив селян, тому останнє, чого йому хотілося б, так це щоб він почався цього року навіть раніше.

Листя дерев навколо котеджу ще не почало міняти барви, хоча Мінхо підозрює, що й це незабаром станеться. Можливо, за кілька тижнів, особливо якщо хватка холоду не послабиться.

Утім, сад сам по собі є застиглим зображенням переходу весни в літо. Він лишається таким же прекрасним, буйним та квітучим. Квіти цвітуть весь рік, навіть коли випадає сніг і припорошує їх. Це дивовижне видовище, хоча Мінхо вже до нього й звик. Він все ще пам’ятає, яким враженим був від своєї першої зими тут.

Як раз у процесі збирання малини з кущів поблизу будинку він чує скрип залізних воріт, а коли піднімає погляд, не дивується побачити Джисона, який повільно входить до саду й шукає, як припускає Мінхо, його самого.

— Що ж, принаймні я знаю, що сад все ще тебе приймає, — вигукує йому Мінхо з усмішкою, і Джисонові очі зрештою його знаходять.

Старший очікує щось привітне й легке від Джисона, можливо, навіть жарт про незаконне проникнення. Будь-що насправді.

Але що більше Джисон наближається, то стрімкіше усмішка сходить з обличчя Мінхо.

Джисон має дивний вигляд. Очевидно втомлений. Це не щось незвичне, особливо коли він приходить до котеджу після того, як попрацював. Але Мінхо одразу помічає, що ця втома дещо інша. Вона ніби важкий вантаж, що обтяжує Джисонові плечі.

Він здається виснаженим, але не тільки фізично.

— Ти в порядку? — тихо питає Мінхо, коли Джисон підходить до нього, зупиняючись поряд з кущами малини.

Хлопець ухильно гмикає.

Він навіть не дивиться на ягоди, які збирає Мінхо, що такий же тривожний дзвіночок, як і вираз обличчя молодшого.

— Вибач, — відповідає натомість Джисон. Навіть його голос безжиттєвий, йому бракує звичної для Джисона жвавості. — Я прийшов до котеджу, але замість цього відчинились ворота. Так я зрозумів, що ти можеш бути тут.

— Не переймайся щодо цього, — миттєво каже Мінхо, — я ж не вперше тебе сюди впускаю.

Хоча Джисон буває в саду лише в  компанії Мінхо, коли селяни приходять під час його візитів, звичною річчю для хлопця стало виходити в сад, допоки вони не йдуть. Не те щоб Мінхо соромився компанії Джисона, навіть навпаки, але йому не дуже хочеться створювати юнаку ще більше проблем. Останнє, що потрібно Джисону це більше приводів для селян кривдити його, а дружба з відьмою явно стала б одним з них.

Джисон лише знову гмикає.

— Ти точно в порядку? — знову питає Мінхо, відкладаючи кошик та підводячись на ноги. Він дивиться на Джисона із занепокоєнням, оглядаючи його з ніг до голови. — Ти поранився, коли працював?

— Ні, — каже Джисон, хитаючи головою. — Я взяв вихідний.

— О, — відповідає Мінхо, хмурячись. — Просто здається, ніби щось не так. Ти, звісно, не мусиш розповідати про те, що в тебе трапилось, але…

Але що? Слова підтримки далеко не його сильна сторона. Раніше Мінхо, як йому здається, вже викручувався з Джисоном, але зараз щось відчувається інакшим. І це дуже схоже на той дивний, сумний стан Джисона після того, як Мінхо замкнувся в собі, розповівши йому тоді про Шивон. Цю ситуацію вони так і не обговорили.

— Я знаю, — відповідає Джисон, і попри надзвичайну втому в його голосі все ще звучать нотки щирої прихильності, що хоч трохи заспокоює Мінхо. У погляді, яким Джисон його одаровує, все ще, безсумнівно, читається сум. — Повір мені, я знаю. Дякую.

— Гаразд, тоді… — Мінхо прочищає горло. — Чи можу я щось для тебе зробити? Приготувати тобі чай, щось попоїсти чи… просто скласти компанію?

Джисон вагається перед відповіддю. Він починає кусати губу, але потім говорить:

— Я прийшов, бо хотів спитати, чи можу взяти трохи квітів з саду.

— Квітів? — перепитує Мінхо, здивовано дивлячись на хлопця. — Для чого тобі квіти?

Джисон опускає очі на свої чоботи.

— Мені потрібно навідатись до батьків.

— Ох, — каже Мінхо, тому що це буквально єдине, що він може на це відповісти.

Ох.

Хоча Мінхо знав про батьків Джисона ще з того дня, коли вони вперше почали спілкуватися коло ріки, відтоді жоден з них більше не зачіпляв цю тему. Особливо після розмови про Шивон Мінхо не наважувався згадувати будь-що, пов’язане з родиною, щоб не витягати на поверхню давно поховані почуття, як минулого разу.

— Так, ти можеш зрізати трохи квітів. Бери всі, що захочеш, вони все одно виростуть знову.

У тимчасове затишшя перед осінню та поспішними приготуваннями до зими Мінхо майже не отримує замовлень від селянів. Джисон міг би взяти тисячі квітів з саду, і Мінхо не зважав би на це, бо ж вічні чари відновлення все одно про це попіклувалися б.

— Дякую, — тихо й усе ще понуро каже Джисон.

— Все нормально, — запевняє старший. — Ти мій друг. Я не проти.

Джисон нічого не відповідає, але нарешті зустрічається поглядом з Мінхо. Молодший все ще має відсторонений та незвичний вигляд, але в його очах, безумовно, помітно полегшення.

— У тебе є якісь конкретні побажання? — питає Мінхо. — Я покажу тобі, що де росте.

— Пусте, Мінхо. Я не хочу надокучати тобі ще більше.

Мінхо хмуриться.

— Ти ніколи не надокучаєш мені. І це мій сад, я знаю його, як свої п’ять пальців. Це зовсім не проблема. Я просто хочу полегшити тобі задачу.

У якийсь момент Мінхо думає, що Джисон почне з ним сперечатися. Але хлопець, на щастя, відступає, зітхаючи.

— Як скажеш. Я хотів би білі лілії, але їх важко знайти в селі, не виклавши при цьому цілий статок. У якісь роки мені щастить відкласти достатньо, але в деякі…

Мінхо злегха схиляє голову, кладучи руку на поперек Джисона.

— Трохи далі тут є лілії. Ходім.

Він показує Джисону місце, де ростуть потрібні йому квіти, допомагаючи зібрати достатньо для гідного букету. Вони обидві працюють мовчки, але Мінхо нишком позирає на хлопця. Джисон повільніший за нього, майже апатичний. Це значно контрастує з тим, які вони зазвичай в компанії один одного.

Зрештою вони прямують до котеджу й Мінхо знаходить відрізки білих стрічок, зв’язуючи ними букет, аби надати йому презентабельного вигляду.

Увесь цей час Джисон сидить у кріслі в читацькому кутку з напіввідсутнім виразом, розсіяно погладжуючи Дорі, що залізла на його коліна.

І тільки тепер, дивлячись на Джисона, Мінхо усвідомлює, що він доволі скудно вдягнений. На ньому його звичне вбрання: стара сірувата сорочка та брюки в латках. І хоча осінь ще не настала, вітер приносить її на кожному своєму пориві. Уже прохолодно.

— Джисоне, — окликає його Мінхо після сумнівів, чи варто йому взагалі щось говорити, вирішуючи, зрештою, що так.

Джисон переводить на Мінхо погляд й кліпає очима, ніби отямлюючись.

— Га?

— Тобі не холодно? — питає Мінхо, вказуючи на Джисонів одяг.

Джисон прослідковує очима за жестом старшого, а потім його вух торкається рум’янець.

— Ох. Ну… трохи. Але кожух, який у мене є, трохи затеплий для цієї погоди.

На це Мінхо тихо гмикає.

— Хочеш… позичити щось моє?

— О, все в порядку, — Джисон піднімає в повітря долоню. — Я не хочу тобі надоку…

— Ти мені не надокучаєш, — перебиває його Мінхо, обережно кладучи букет на стіл, ніби боїться пошкодити квітки. — У мене є багато одягу, і я б радше хотів, щоб ти позичив якийсь із нього, аніж задубнув.

Джисон ніби мечеться між двох вогнів.

— Джисоне, я не проти, — каже Мінхо, набагато м’якше цього разу.

— Гаразд, — здається Джисон, повільно опускаючи кішку на підлогу та піднімаючись на ноги. — Якщо ти наполягаєш.

— Отож-бо, — відповідає Мінхо, киваючи Джисону, аби той слідував за ним коридором до його спальні.

Двері прочиняються зі знайомим скрипом, і вони заходять у крихітну кімнату, одразу звертаючи в бік шафи.

Джисон невпевнено мнеться у вході, роззираючись кімнатою з більшою оживленістю, ніж Мінхо сьогодні в ньому бачив.

— Вибач, тут трохи неприбрано, — зауважує Мінхо, кидаючи погляд на незастелене ліжко та вчорашній одяг, скомканий на підлозі, куди він кинув його від лінощів.

— Пусте, — Джисон трясе головою. — Все добре, не хвилюйся. Я просто… зрозумів, що ніколи тут раніше не був.

— Оу, — хмуриться Мінхо. — Гадаю, так і є.

Джисон стримано всміхається, і його очі також оживляються.

— Ти щось ховаєш від мене, Мінхо?

Останній фиркає.

— Ага, те, що я більш неохайний, ніж здається.

Джисон ступає в кімнату, обережно піднімаючи ковдри й застеляючи ними ліжко Мінхо.

— Якщо це для тебе неохайність, то мою ти просто зненавидів би.

— Ти не мусиш застеляти за мене моє ліжко, — з потіхою каже Мінхо. — Але ні, це просто вилетіло в мене з голови. Показати тобі мою спальню, тобто. Не застелити ліжко. Тут я просто полінувався.

— Ти? Полінувався? — Джисон хитає головою.

— Знаю, знаю. Відьма з хащів, яка розробляє план свого неминучого світового панування, починаючи з села, не здається лінивою, але як є.

— О, тобі пощастило, що я ніколи в подібне не вірив. Але я про те, що ти просто дуже продуктивний, от і все. Я ніяк не можу асоціювати слово “лінивий” з тобою, — Джисон стає поруч із Мінхо, зиркаючи на ряд пальт і верхнього одягу, що висить у шафі. — Воу. Припускаю, ти не жартував, коли казав, що в тебе багато одягу, еге ж?

— Ні, — погоджується Мінхо, розсуваючи вішалки, аби Джисон міг краще все роздивитися. — Просто візьми, що тобі потрібно, правда.

Джисон тягнеться до кінця ряду, проходячись пучками по тонкому білому піджаку з вишивкою на рукавах.

— Це той самий з того дня коло ріки.

Брова Мінхо тягнеться вгору.

— Ти пам’ятаєш, у що я був одягнений?

Джисон стверджувально гмикає, замислено проводячи пальцями по квітах, вишитих на тканині.

— Ти був весь у білому під деревами, навколо тебе кружляли пелюстки й ти до смерті налякав тих двох. Так, звісно, я пам’ятаю. Ти видався мені таким гарним.

Серце Мінхо зупиняється.

Гарним? Хоче спитати він, кидаючи погляд на обличчя Джисона.

Юнак же абсолютно не стурбований словами, які щойно промовив, ніби в них немає нічого особливого. Ніби це просто факти, які Мінхо і так мав би знати.

Що ж, Мінхо, безумновно, не знає.

Джисон прибирає руку, і рукав вислизає з неї.

— Утім, ця річ надто гарна для мене, — він м’яко всміхається. — Як щодо цієї?

Джисон витягає довгу в’язану накидку, просто чорну й більш легку. Ідеальну для подібної погоди. Мінхо прочищає горло, намагаючись стишити Джисонові слова в голові.

— Так, думаю, це хороший варіант.

Джисон усміхається із вдячністю, надягаючи накидку й поправляючи її. Вона трохи велика на нього, хоча й не настільки, щоб це приносило йому дискомфорт. Насправді він виглядає в ній дуже затишно.

Джисон  розставляє руки в боки, очікуючи від Мінхо одобрення.

— Зійде?

— Так, — погоджується старший.

Джисон знову всміхається, опускаючи руки. А потім його усмішка змінюється на більш понурий вираз.

— Дякую, Мінхо.

— Ти не маєш мені дякувати, — каже йому Мінхо, на якусь мить кладучи руку на Джисонову, перш ніж знову відсторонити.

Коли вони повертаються до головної зали, Джисон з обережністю бере букет білих лілій, який зібрав для нього Мінхо.

— Тобі потрібно щось ще? — м’яко питає старший, скручуючи залишки стрічки та кладучи її з ножицями на місце. Джисон мнеться.

— Це вже буде наглість.

Мінхо піднімає брову.

— Ну, ти не дізнаєшся, поки не попросиш, правда ж?

Джисон різко вдихає, але повільно видихає, ніби намагається себе заспокоїти. Нарешті він каже:

— Можливо, мені потрібна компанія. Утім, я не впевнений, що ти взагалі хотів би скласти мені сьогодні компанію.

— Ох, — всього лиш каже Мінхо із дивним відчуттям у грудях, що з’являється при одному погляді на Джисона.

Хлопець тримає букет перед собою, опустивши очі додолу, ніби вже очікує відмову Мінхо.

Вони дійсно вже місяцями уникають тему свого походження. Це…важко, особливо коли ця тема для них обох болюча. Непередбачувана. Саме тому вони заплющили очі на те, що сталось після їхньої розмови про Шивон, тому були обережними, аби не зачепити нічого, пов’язаного з їхніми батьками.

Прохання Джисона піти з ним до могили його батьків та покласти для них квіти — повна протилежність їхньої поведінки останнім часом.

Утім, Мінхо знав, що відтоді як Джисон повернувся після їхньої розмови, вони врешті-решт мали б із цим стикнутися. Те, що це неприємно, не означає, що вони можуть уникати цього вічність.

— Гаразд, — легко каже Мінхо.

— Що? — Джисон дивиться на нього спантеличено, просто кліпаючи очима.

— Я сказав, гаразд, — повторює старший. — Я піду з тобою.

— Ти не… ти не повинен, — повільно каже Джисон, з трудом підбираючи слова. — Я знаю, що щойно про це попросив, але… я не хочу ставити тебе в некомфортне становище.

Мінхо хитає головою.

— Я ліпше буду з тобою, коли тобі потрібен хтось, правда.

— Я просто не хочу, щоб ти відчував, ніби повинен бути поруч, — насуплюється Джисон.

— Що ж, на щастя, я цього не відчуваю, — спокійно каже Мінхо. — Я хочу піти з тобою, Джисоне. Якщо ти передумав і бажаєш піти сам, я залишусь тут. Але якщо ти просто хвилюєшся, що мені буде некомфортно, то не думай про мене, ладно?

Тривалий час Джисон мовчить, просто не відводячи від Мінхо непевних очей. Зрештою він питає:

— Ти точно впевнений?

Мінхо киває.

— Добре, — відступає Джисон. — Просто… якщо ти передумаєш…

— Я не передумаю, — твердо каже Мінхо. — Тобі потрібно щось ще, перш ніж ми підемо?

Джисон хитає головою, і на цій ноті вони вирушають в дорогу.

Коли вони йдуть, Мінхо усвідомлює, що стежка, що веде з котеджу, не призначена більше ніж для однієї людини. Якщо спочатку вони крокували пліч-о-пліч, тепер Мінхо плететься позаду Джисона.

Ніхто з них не промовляє ні слова, тиша нависає над ними, як грозова хмара, поки Джисон веде їх стежкою через роздоріжжя до старого кладовища на околицях міста.

Коли вони нарешті ступають за ворота, Джисон обертається до Мінхо.

— Вибач, доведеться пройти ще трохи, — каже хлопець. — Вони в дальній частині.

— Все в порядку, — запевняє його Мінхо, хитаючи головою. — Тобі не потрібно вибачатися.

Джисон все ще має невпевнений вигляд, але продовжує вести Мінхо звивистою стежкою кладовища, поки вони не доходять до задньої огорожі. Ця ділянка поросла бур’янами та кущами, які частково закривають собою надгробки.

Зрештою Джисон зупиняється перед одним з них, розсуваючи траву.

— Вони взагалі тут палець об палець не вдаряють, — розчаровано бурмоче він. Хлопець зітхає, кладучи лілії коло підніжжя надгробку та присідаючи.

— Мені шкода, — каже Джисон, але звертається не до Мінхо.

Останній ніяково переступає з ноги на ногу. Він підписується під кожним словом, яке сказав раніше Джисону про те, що його бажання бути поруч сильніше за його дискомфорт, але тепер, коли вони тут, цей дискомфорт… безсумнівно, дуже відчутний. І, якщо чесно, він особливо не впевнений, що має робити.

Джисону ніби теж приходить те саме усвідомлення, тож він озирається на Мінхо через плече з вибачливим виглядом.

— Пробач, я ненадовго.

Мінхо різко трясе головою.

— Не поспішай.

Виявляється, Джисон не брехав, оскільки всього за кілька хвилин вже випрямляється, відступаючи на кілька кроків та спозираючи на Мінхо.

— Вибач. Я не думав, що це буде настільки ніяково. Якби я знав, то ні про що не просив би.

Мінхо торкається руки Джисона.

— Все гаразд. Ти вже все? Якщо що, тобі не потрібно поспішати через мене.

Джисон киває.

— Так… я все одно ніколи не знаю, що казати, коли я тут, тож…

Мінхо прекрасно розуміє, що він має на увазі.

— Перед тим, як ми підемо, — повільно каже старший, оглядаючи бур’ян навколо могили, — якщо ти хочеш, я можу навести тут порядок.

Джисон блимає очима.

— За допомогою магії? — питає він, на що Мінхо киває. — Ну…чому б і ні.

З дозволу Джисона Мінхо просувається вперед, присідаючи та торкаючись землі. Він нашіптує заклинання, не торкаючись магією нещодавно зібраних лілій. Щойно він дає волю чарам, бур’ян навколо могили зникає в нікуди. Задоволений тим, як розчистився надгробок, Мінхо промовляє друге заклинання.

Джисон позаду нього охає, коли навколо них із землі починають буйно проростати польові квіти.

— О! Мінхо, це…

Хлопець затихає. Коли Мінхо підводиться на ноги й дивиться на нього, Джисон розглядає квіти очима, що аж надто сяють.

— Їхній сезон вже минув, тож вони ще недовго будуть квітнути, — вибачливо каже йому Мінхо.

Джисон хитає головою, відкашлюючись.

— Ні, ем… не хвилюйся про це. Дякую. Вони чудові.

Коли вони покидають кладовище, Мінхо кладе руку на бік Джисона, і лиш гадає, чи вигадує собі те, що Джисон злегка лине до його доторку.

Здолавши якусь частину шляху, Мінхо порушує тишу непевним голосом.

— Можна дещо спитати, якщо це не надто особисте?..

— Як вони померли? — припускає Джисон, і Мінхо здригається. Молодший дивиться на нього з ніжністю, нічого в його погляді не вказує Мінхо на те, що він перетнув межу.

Мінхо повільно киває.

— Бандити, — просто відказує Джисон. — Мої батьки були торговцями. Одного дня вони лишили мене зі своїми друзями, щоби відвезти товар до сусідніх міст, і в дорозі на них напали із засідки. Усе погано закінчилось.

— Вибач, — промовляє Мінхо.

Джисон хитає головою, зітхаючи.

— Тобі абсолютно немає за що вибачатися. Не ти це скоїв. І в будь-якому разі, я був дуже малий. Мені було десь сім. Пройшло багато часу відтоді, як це сталось, і болить вже не настільки сильно, як раніше. Це просто… незагоєна рана, особливо в цю пору року.

— Я розумію, — м’яко каже Мінхо, хоча щось всередині неприємно стискається. Він і правда розуміє, але це не зовсім його ситуація.

Джисон дивиться на нього з вдячністю. Після миті мовчання, поки вони обидва прямують до роздоріжжя, Джисон наближається до Мінхо й штовхає його плече своїм. Спантеличений, Мінхо рефлексивно стискає Джисонову талію сильніше, намагаючись втримати рівновагу. Він тягне хлопця на себе, від чого той теж затинається.

Хлопці не падають, але від того, як вони в паніці хапаються один за одного для стабільності, обидва хихикають. Хоч це й дуже дивно контрастує з іншими подіями дня, навіть з їхньою розмовою кілька хвилин тому, Мінхо лише радіє.

Він боявся, тепер може це визнати. Боявся, що все перетвориться на попередню ситуацію з Шивон, і вони знову будуть похмурими й ніяковими і не говоритимуть один з одним.

У такому разі, це полегшення, що вони обидва ніби в порядку. Можливо це тому, що, з Джисонових слів, його біль вже не настільки відчутний. А можливо, вони просто почуваються комфортніше один з одним. Якою б не була причина, Мінхо радіє, що все не пішло шкереберть.

До котеджу вони повертаються в тиші, хоча вона, на щастя, вже не така обтяжлива, як до цього. Атмосфера між ними ще доволі понура, але Джисону вже наче набагато краще.

Коли стежка значно звужується, накидка Мінхо чіпляється за вітку, унаслідок чого вони обидва зупиняються. Старший спантеличено дивиться на неї. Стежка до котеджу вузька, звісно, але вона ніколи не була настільки вузькою і порослою, щоб одяг Мінхо за щось чіплявся, тож…

— Ох, — каже Джисон, поплескуючи руку Мінхо, яка все ще охоплює його талію, а долоня покоїться на його стегні. — Думаю, тут недостатньо місця для двох.

Мінхо оговтується, відсмикуючи руку, коли кінчики його вух починають пашіти. Він навіть не усвідомлював, що все ще тримався за Джисона.

— Вибач.

Джисон невимушено всміхається.

—  Все добре. Я не казав, що мені це не подобалось, чи не так?

На цих словах Джисон продовжує свій шлях, лишаючи позаду Мінхо, який витріщається на нього кілька секунд, після чого тіло повертається до гармонії з розумом, і Мінхо плететься за Джисоном, намагаючись його наздогнати.

Коли вони повертаються, котедж тихий, не видно навіть нікого з котів. Джисон одразу сідає за стіл, у той час як Мінхо прямує за чайником і чаєм. Це комфортно. Звично.

Коли Мінхо завершує із заварюванням чаю і приносить його Джисону, останній бере горнятко з лагідною подякою. Хлопець підносить горня до губ, усміхаючись, після того як робить ковток.

— Ти охолодив його магією, га?

— Ну, так, — Мінхо займає місце навпроти Джисона, спираючись підборіддям на руку. — Я подумав, що тобі буде непринципово. І це набагато краще за ризик, що мої пальці знову опиняться у тебе в роті, правда ж?

Якусь мить Джисон дивиться на нього з ошелешеним виглядом, а потім ніби усвідомлює, про що говорить Мінхо.

— А, точно! Заклинання для обпеченого язика.

Мінхо йому посміхається, переміщуючи руку на щоку.

— Чому ти червонієш?

— Я не червонію, — каже Джисон, червоніючи.

— Червонієш.

— Тобі здається.

За мить Джисон смикає край подолу чорної накидки, яку йому дав Мінхо, та вигукує:

— О! Повернути тобі її?

— Ні, ти ж бачив, у мене і так багато інших. Мені цілком вистачає верхнього одягу. Можеш залишити собі.

— Правда? — Джисон здіймає брову.

Мінхо знизує плечима.

— Звісно. Якщо тобі знадобиться щось ще, можеш взяти, позичити абощо. Я абсолютно не проти.

Кумедна легка посмішка шириться обличчям Джисона.

— А коли я заберу в тебе весь одяг, бо ти запропонував його мені? Що тоді?

— Просто залиш мені хоч щось, — відповідає Мінхо, закочуючи очі. — Я не палаю бажанням ходити голяка.

— Я буду милосердним, — каже Джисон.

— Я знаю.

Між ними знову западає тиша. Тепер вона безумовно менш напружена, обидва хлопця повернулись до знайомого їм комфорту. У котеджі лише вони двоє, чайник зі свіжозавареним чаєм та легке, втішне відчуття того, що хтось є поруч, але тобі не потрібно говорити.

Сьогоднішній день був… беззаперечно дивним. Напруженим. Важким. Не настільки, щоб переполохати Мінхо, як вже було раніше, але достатньо для того, щоб він бентежився, як може зреагувати.

Це дійсно полегшення, що все ніби в нормі, як між ними двома, так і з Мінхо. Він нормально почувається, що вже дивно з урахуванням того, як ця тема його бентежить. Якщо Мінхо буде чесним, він не почувався б нормально, якби фокус уваги не був зміщений на Джисона. Йому подобається Джисон. Він до нього не байдужий. Тому бажання Мінхо переконатись, що і Джисон буде в порядку, переважає його власний дискомфорт.

Утім, ще є… речі, які йому слід було б обговорити з хлопцем. Особливо зважаючи на те, що відбулося сьогодні, коли Джисон відкрився йому так, як сам він ніколи не зміг би. Це здається нечесним, хоча він знає, що Джисон, імовірно, бачить все в іншому світлі. У будь-якому разі, Мінхо не хоче, щоб його стосунки з Джисоном здавались хоч якимось чином невзаємними.

Однак сьогодні непідходящий для розмов день. Мінхо це знає. Він може ще трохи почекати.

— Гей, — каже Джисон за якийсь час, коли їхні чашки вже порожні, а Джисонова навіть вдруге.

Мінхо питально гмикає, покушуючи нижню губу, перш ніж підвести погляд на Джисона.

Якусь мить хлопець вагається, на його обличчі з’являється невпевнена, ледь помітна усмішка.

— Я просто… хотів тобі подякувати.

— За накидку?

Джисонова усмішка трохи ширшає, хоча він все ще здається доволі зніченим.

— Ну… так. Але не тільки. Я просто хотів тобі подякувати за сьогодні. За те, що ти був поруч попри те, що відчуваєш дискомфорт від подібних речей.

Раптом трохи присоромлений, Мінхо хитає головою.

— О, ні. Тобі не потрібно мені дякувати, правда.

— Потрібно, — наполягає Джисон, цього разу набагато впевненіше. — Просто… зазвичай я сам, розумієш? Загалом і особливо сьогодні. Тому просто… було чудово хоча б раз не бути самому. Було чудово мати когось останні кілька місяців. Я дійсно… я дійсно не можу виразити словами свою вдячність за те, що тепер в мене є ти.

Ох.

Мінхо прочищає горло, марно намагаючись підібрати відповідь Джисону. У голові роїться стільки думок, і жодну він не може озвучити, почуваючись йолопом від того, що просто остовпіло витріщається на Джисона. Розчулено, але остовпіло.

Лагідна усмішка хлопця набуває пустотливого вигляду. Він злегка схиляє голову, спираючись підборіддям на долоню.

— Вибач, я забув, що тебе швидко переповнюють емоції. Можеш проігнорувати, що я сказав, якщо хочеш.

Проігнорувати? Як у біса він має це проігнорувати?

Нарешті опановуючи себе, Мінхо вдається видушити:

— Я почуваюсь… так само щодо тебе.

Обличчя Джисона миттєво оживляється.

— Правда?

Міінхо відкашлюється, раптом відчуваючи, як сильно його обличчя горить, і киває, втуплюючи очі у порожню чашку.

— Цей котедж дуже… дуже тихий. І хоча довгий час я думав, що люблю тишу, гадаю, я просто до неї звик. І ще я думаю… — Мінхо кашляє. — Я думаю, що мені подобається більше, коли ти тут.

Мінхо все ще не підводить очей, але не впевнений, чи є в цьому необхідність, коли і так відчуває сонячне світло, що випромінює Джисон.

Решту їхнього часу разом вони проводять у відносній тиші, але хлопець лишається в будинку Мінхо набагато довше, ніж зазвичай. До самого пізнього вечора, коли сонце починає сідати за обрій.

Мінхо кортить запропонувати йому залишитись на ночівлю, проте він стримує цю пропозицію, перш ніж вона вислизає з його язика, не в змозі проковтнути її остаточно, як ком у горлі.

 

—

 

Цими днями візити Джисона частішають. Він лишається надовше, оселяється в котеджі так, ніби належить цьому місцю. І в якомусь сенсі так і є. Принаймні для Мінхо котедж відчувається все більш порожнім, якщо Джисон не скручується калачиком у кріслі-гойдалці, якщо він не п’є чай за столом чи не розтягується на підлозі з котами.

Це дивовижно, що Джисон став невід’ємною частиною життя Мінхо всього за останні кілька місяців. Не погано, безумновно не погано, навпаки, але справді дивовижно.

Якщо раніше він неоднозначно ставився до компанії інших та задовільнявся самотністю, роботою та котами, тепер ловить себе на тому, що визирає з вікон котеджу на стежку в хащах, сподіваючись побачити Джисона. Кажучи відверто, останнім часом Джисон часто заполоняє його думки. Може навіть надто часто.

Осінь нарешті урочисто заявляється на порозі, принісши з собою метушню, яка завжди стається перед зимою, оскільки селяни запасаються так, щоб їм потім не довелося прокладати довгий шлях через кучугури.

Мінхо завжди зайнятий у цю пору року й проводить більшість часу із селянами чи їхніми замовленнями, виділяючи мало часу на себе, і все одно все, про що він може думати, це Джисон.

Чим Джисон зараз займається. Який чай він хоче йому заварити. Що він йому приготує, адже Джисон так засиджується в нього, що він не може не виділити хлопцеві місце за обіднім столом. Про що вони говоритимуть. Чи дозволить йому Джисон прочитати частину того, що написав. Чи допоможе йому Джисон з напливом замовлень від селян, оскільки хлопець взявся хоч якось полегшувати стрес Мінхо від шаленого навантаження.

Просто… Джисон.

Це принизливо, наскільки цей хлопець заполонив усі його думки. Мінхо почувається божевільним. Одержимим. Немає жодної потреби, щоб усе у свідомості Мінхо зводилось до Джисона, і все ж…

І все ж.

— Що робиш? — питає Джисон одного вечора, кладучи підборіддя на його плече та зазираючи в казанок, у якому Мінхо помішує зілля.

Мінхо ледь не вистрибує з власної шкіри, частково через неочікуваний доторк, частково через те, що востаннє, коли він перевіряв, Джисон працював над своїми історіями, згорнувшись у читацькому кутку.

— Не підкрадайся так! — лається Мінхо, обертаючись до молодшого й сподіваючись, що його обличчя не надто червоне.

Джисон лиш посміхається.

— Вибач. Я не думав, що ти зараз такий ляканий. Це доволі мило.

Мінхо роззявляє рота, перш ніж міцно його стиснути, все ще поглядаючи на самовдоволеного Джисона. Знаючи, що, імовірно, ніяк не зможе переграти молодшого, він просто повертається назад до казанка.

— Зілля.

— Ага, я бачу, — каже Джисон, сміх все ще дзвенить у його голосі, наче дзвіночки. Хлопець знову нахиляється до нього, притискаючись тілом до спини Мінхо та спираючись руками на стільницю, охоплюючи з обох боків його талію. Старший скрипить зубами, навмисно не озираючись на хлопця знову. — О! Це те саме, що має захищати від поганих сновидінь, так?

— Воно захищає від будь-яких снів, але так, — поправляє його Мінхо, хоча й вражений тим, що Джисон може розпізнати вміст казанка, навіть якщо трохи плутається в деталях. — Звідки ти знаєш?

Джисон просто гмикає, хапаючи зі стільниці банку з засушеними пелюстками троянди, яку Мінхо лишив поруч зі ступкою та товкачем.

— Я достатньо надивився того, як ти працюєш над більшістю з цих замовлень, тож не дивно, що я впізнаю деякі з них, правда ж? А це просто більша порція ніж зазвичай, — він злегка струшує банку, всередині якої шелестять пелюстки.  — І ти використовував ці пелюстки. А ще місяць зараз повний, і я знаю, що ти так це зілля й залишаєш як частину приготування.

— Завжди забуваю, наскільки ти спостережливий, — роздумує Мінхо, поправляючи занавіски так, щоб коли місяць підніметься, його світло падало прямо на зілля. — Ти був би чудовим асистентом, правда.

Джисон сміється, знову кладучи підборіддя на плече Мінхо. Цього разу не так несподівано, але місце, де покоїться Джисонове підборіддя, відчувається підозріло теплим.

— Просто асистентом? Я і так ним вже почуваюсь, враховуючи те, як часто я допомагаю тобі тут і в саду.

На це Мінхо фиркає, беручи черпак і востаннє помішуючи вміст казанка, аби не лишалось жодних недосконалостей, після чого лишає його на ніч.

— О, дійсно? Тоді ким би ти хотів бути?

Джисон замислено гмикає.

— Як щодо… твого партнера?

Черпак вислизає з рук Мінхо, гучно грюкаючи об бік казанка. Він одразу його намацує, міцно за нього хапаючись попри раптове тремтіння рук.

Джисон сміється, його обличчя так близько, що подих лоскоче вухо Мінхо, яке, звісно ж, багряне.

— Гей, полегше! Що, це було надто зухвало? А мені здається, я був би чудовим діловим партнером.

Діловим партнером. Діловим. Точно.

Мінхо прочищає горло, відкладаючи черпак, після чого бере одну з Джисонових рук і прибирає її зі стільниці, вивільняючись з його хватки. Коли він озирається на хлопця, той все ще всміхається йому так, ніби й гадки не має, що його слова мають подвійний сенс.

Ага. Тож Мінхо божевільний. Приємно усвідомлювати.

— Думаю, це потребує більшого за допомогу з тим, що я і так сам роблю роками. Якраз цим і займається асистент, — Мінхо хитає головою. — Не те щоб ти справді міг би допомогти мені з магією.

Мінхо легко дає Джисону щигля в лоб, від чого останній скиглить і копилить губи.

— Ми обидва знаємо, що в тобі немає анічого магічного, — приязно каже Мінхо, нездатний стримати усмішку від реакції Джисона.

— Але твій зачарований сад все одно мене любить, — нагадує йому молодший, все ще дуючись та потираючи лоб.

Мінхо визнає, що Джисон має рацію. Сад відгукується на Джисона так, ніби він така ж частина його, як і Мінхо.

Можливо, Мінхо має багато спільного з садом.

— Що ж, у мене є теорія щодо цього, — жваво відповідає він, обходячи Джисона, та направляється до крісла-гойдалки, плюхаючись у нього, передусім обережно відсуваючи нотатник Джисона, який він залишив сторінками донизу на подушці.

Хлопець пожвавлюється від цікавості, слідуючи за Мінхо, мов цуцик.

— Оу? Розкажи.

Мінхо струшує головою, заплющуючи очі, та потягується, даючи всім своїм м’язам розслабитись після годин, проведених на ногах, або виконання одноманітної роботи за столом.

— Не розкажу, поки не запевнюсь.

— Але чому? — скиглить Джисон, і Мінхо чує, як він падає на коліна навпроти крісла, хапаючись за нього руками з обох боків.

“Бо якщо я помилюсь, це означатиме, що я все собі навигадував і жахливо опозорюсь”, — думає Мінхо. Але замість цього каже лише:

— Тому що я не люблю помилятися.

— Гаразд, — розчаровано каже Джисон.

Мінхо не може стримати кутики своїх губ, які тягнуться вгору. Джисон справді дуже милий.

Мінхо дає очам відпочити на хвильку, раптово дуже втомлений після робочого дня. Він всього лиш хотів посидіти так кілька хвилин, максимум десять, але коли розплющує очі, котедж занурений у морок.

Сонце тільки сідало, коли він завершив із зіллям та присів, але тепер вже очевидно глибока ніч. Його вирубило як мінімум на кілька годин, набагато довше, ніж на десять хвилин, це точно.

Друга річ, яку Мінхо усвідомлює після пробудження, це те, що він відчуває тяжкість на ногах.

Спочатку він не може нічого розгледіти через суцільну темряву, поки очі ще до неї не звикли. Спершу Мінхо майже доходить висновку, що це кіт, і це було б не вперше, як він заснув і прокинувся з котом на ньому, але коли він випрямляється, намагаючись струхнути з себе сонливість, то розуміє, що кіт не може бути аж таким важким.

Мінхо напружується, обриси ніг набувають чіткості. Його здогадки підтверджуються, і він полегшено видихає.

Виявляється, що в якийсь момент, коли Мінхо задрімав, голова Джисона перемістилася з ручки крісла на його коліна, і молодший заснув разом з ним.

Груди Мінхо рівномірно здіймаються, а зір проясняється, поки він дивиться на Джисона, що продовжує мирно спати на його колінах.

Уві сні риси Джисонового обличчя м’які. Вони завжди такі, звичайно, обличчя хлопця виразно округле, що видається Мінхо милим після стількох місяців. Але в такому стані Джисон здається… молодшим. Безтурботним.

Його щока притискається до стегна Мінхо. Його вії довші, ніж здавалося старшому, витончені в темряві. Вуста хлопця розтулені, з них сходить ще один подих.

Мінхо хочеться простягнути руку й торкнутися його, провести пальцями по вигинах Джисонового обличчя й відчути, наскільки воно насправді м’яке. Утім, він цього не робить.

Джисон трохи вовтузиться на колінах Мінхо, так що волосся спадає на обличчя та закриває його.

Мінхо не може стримати тихий смішок, який виривається з нього від погляду на хлопця, і цього разу він все ж простягає руку, аби прибрати волосся. Мінхо робить це настільки ніжно, наскільки може,  прочісуючи волосся Джисона та невагомо торкаючись його шкіри.

Хлопець здригається від його торкання, і на обличчі Мінхо з’являється лагідна  усмішка, поки він знову й знову запускає пальці у Джисонові пасма, ніби той і справді кіт, що заснув на його колінах.

Джисон милий.

— Приємно, — зненацька каже Джисон, від чого Мінхо завмирає, ніби його щойно спіймали на чомусь непристойному. Голос Джисона хриплий і приглушений від того, як його обличчя притискається до колін Мінхо.

— Ти не спиш? — шепоче останній з ноткою паніки у стишеному голосі.

Очі Джисона все ще заплющені, але він сонно киває, і його щока стискається ще більше від поруху голови.

— Я тебе розбудив?

Джисон гмикає на знак підтвердження.

Мінхо почувається спійманим на гарячому.

Усвідомлюючи, що його пальці все ще занурені у Джисонове волосся, він намагається їх відсмикнути. Утім, перш ніж Мінхо встигає це зробити, Джисон незграбно намацує руку старшого, повертаючи її на місце. Мінхо заклякає від його дотику, ошелешено витріщаючись на хлопця.

— Не зупиняйся, — каже йому Джисон. Він вперше розплющує очі, розфокусовано дивлячись на Мінхо. Юнак здається приголомшеним, його голос тремтить. — Це приємно.

Мінхо кліпає очима, шкіра під доторком Джисона відчувається неймовірно теплою.

— Мені продовжити? — каже він тихо й невпевнено.

Джисон киває, опускаючи на коліно Мінхо руку, пальці якої неміцно стискаються. Його вираз обличчя все ще доволі відсторонений, але він вичікувально дивиться на старшого.

Мінхо проходиться язиком по губах, аби їх зволожити, його рука все ще застигла на маківці Джисона.

Після миті вагань він знову починає нею рухати. Джисон полегшено видихає, його повіки опускаються, тріпочучи, у той час як Мінхо прочісує непокірні локони.

Робити це тепер дивно. Було дивно, коли Джисон ще спав, або коли Мінхо так думав, але тепер це ще дивніше. Це була… миттєва слабкість, коли він дозволив собі піддатися імпульсу торкнутися Джисона, як тихий голосочок в його голові спонукав його зробити місяцями. Але тепер все інакше. Коли Джисон знає, просить його не зупинятися… це просто дивно.

Але хлопець дійсно походить на кота, думає Мінхо з любов’ю, і кутики його губ мимоволі розтягуються в невеликій усмішці.

З цікавості він пробує змінити характер торкань, ніжно почісуючи шкіру голови Джисона. Хлопець тихо скавучить, що імпульсом віддає в живіт Мінхо, і щось химерно скручується всередині нього від цього звуку.

— Знаєш, — каже Мінхо за якийсь час, все ще занурюючись пальцями у волосся Джисона, як той і просив, — на ранок у тебе жахливо болітиме шия, якщо ти залишишся в такому положенні.

— Мені зручненько, — відмахується Джисон.

— Та невже? — пирхає у відповідь Мінхо.

Джисон киває.

— Ти хороша подушка.

Мінхо сміється з недовірою.

— Подивимось, як ти заспіваєш, коли прокинешся з відчуттям, ніби тобі зламали шию.

Джисон в’яло знизує плечима. Він справді от-от знову порине в сон, потішливо відзначає Мінхо.

— Гаразд, — м’яко каже він, прибираючи руку, від чого Джисон незадоволено скиглить. — Ой, ну досить. Ти мені завтра ще подякуєш.

Він хапає Джисона під руки й зсуває його зі своїх колін. Джисон лиш гучніше скиглить, коли його відривають від нагрітого місця. Хлопець копилить нижню губу з усе ще заплющеними очима. Він звучить розчаровано і має такий же розчарований вигляд. Мінхо має визнати, що це водночас мило й чарівно. Єдина причина, чому він не валиться назад, це те, що Мінхо все ще тримає його за плечі.

Обережно тримаючи хлопця з цієї причини, Мінхо не без додаткових зусиль підводиться на ноги, що відчуваються хиткими. Обидві трохи затерпли — безсумнівно частково з провини Джисона, який заснув на них.

— Ми пересуваємось на крісло, говорить йому Мінхо, вдячний, що Джисон відносно легкий та на диво піддатливий у його руках, коли він піднімає хлопця та саджає його в крісло-гойдалку. — Отак. Хороший хлопчик.

Джисон одразу скручується калачиком, підтягуючи коліна до грудей, коли намагається комфортно влягтися.

Усе ще всміхаючись з любов’ю, Мінхо тягнеться погладити Джисонову голову. Сонний хлопець лине до його руки, перш ніж Мінхо неохоче її прибирає.

— Я принесу подушку й ковдру, щоб тобі було зручніше тут, добре? — питає Мінхо.

Джисон видає звук, який Мінхо не зовсім розуміє, але судячи з того, як опускається його голова, є ймовірність того, що він вже й не чує, що йому кажуть.

Мінхо витягує легшу запасну ковдру, яку він зазвичай використовує навесні, а також зайву подушку зі своєї кімнати. Він докладає всіх зусиль, щоби підкласти її під голову Джисона, але з тим, як від скрутився, зробити це важко. Коли Мінхо вкриває хлопця ковдрою, він видає тихий звук, який старший може сприйняти за вдоволений.

Мінхо ще довго лежить після цього в ліжку, маковіючи від думки про Джисона, що мирно спить під одним з ним дахом.

 

—

 

— Можна дещо тобі показати? — випалює Мінхо кількома днями пізніше, сидячи схрестивши ноги на підлозі поруч з Джисоном, поки хлопець читає в кріслі-гойдалці з кількома книгами, розкладеними перед ним. Останні п’ятнадцять хвилин очі Мінхо не сприймають нічого, ніби дивляться крізь сторінки, поки думки шалено вирують в голові.

Джисон здіймає брови від сказаних напруженим тоном слів старшого, і на його обличчі проступає занепокоєння, коли він підводить погляд з книги.

— Що?

— Можна дещо тобі показати? — повторює Мінхо, марно намагаючись контролювати свій голос, який ламається на слові “дещо”.

Зайве й казати, що складки між бровами Джисона ще глибшають.

— Ти в порядку? Щось трапилось?

Гарне питання. Забавно, але Мінхо й сам не знає відповіді на нього.

— Конкретно нічого не трапилось, — повільно каже він, розсіяно намацуючи бік Суні, яка скрутилась поряд з ним. Сплеск тривоги в грудях спонукає його відшукати найбільш втішливу для нього річ. — Я просто… я багато думав про дещо останнім часом і не знав, як про це згадати, чи заговорити, чи знайти підходящий для… ну, для нас момент.

Джисон злегка схиляє набік голову.

— Для нас?

Мінхо опускає очі на м’яке хутро Суні й те, як його пальці ковзають по ній.

— Я не впевнений, чи можеш ти засмутитися. Або ж чи я не зарано піднімаю цю тему. Або ж… не знаю. Подібне мені нелегко дається, якщо ти ще не помітив.

Мінхо сміється з власних слів, тому що це ще те применшення.

— Що ж, — повільно каже Джисон, закриваючи стару книгу про мову квітів, яку Мінхо відкопав у одному зі стосів книжок Шивон, які він вже давно не чіпав, тому що особливо ними не цікавився. Однак спогад про Джисона, який захоплено розповідав йому в саду про символізм троянд та таємні мови квітів, вселив у Мінхо бажання дістати цю книгу для друга, коли він згадав, чому концепт, про який хлопець тоді говорив, видався йому таким знайомим.

— Я не впевнений, про що ти, але ти знаєш, що я завжди залюбки тебе вислухаю, навіть якщо тобі потрібен час. Ти робив те саме для мене, тож це найменше, чим я можу віддячити.

Мінхо прочищає горло. Це так… дивно. Дивно навіть думати про те, що він зараз стоїть на кручі, небезпечно балансуючи на краю з бажанням зробити стрибок наосліп.

— Чи дозволиш тепер тобі дещо показати? — питає Мінхо, після чого вагається, роззираючись навколо котеджу, перш ніж його погляд чіпляється за книгу, що лежить на Джисонових колінах. — Але якщо ти ще не завкінчив, то нічого. Нам необов’язково робити це зараз. Я не хочу тебе переривати…

— Мінхо, — лишень каже Джисон, чітко й впевнено. Він нахиляється вперед, відкладаючи книгу на підлогу біля крісла. — Я зможу почитати, коли захочу. Якщо ти готовий поговорити про те, про що, очевидно, довго роздумував, тоді я хочу тебе вислухати. Але якщо ти передумав і не відчуваєш, що готовий, це теж нормально. Просто не відмовляйся від цього через мене.

Мінхо відкриває рот, але не видає ані звука, тож знову його закриває. Рука трохи швидше почісує бік Суні. За якусь мить він каже:

— Для цього нам доведеться вийти за межі котеджу.

Джисон знову насуплюється, хоча тепер в його очах безперечно миготить цікавість.

— Справді? Я думав, ти збирався просто… показати мені щось. Типу… щось сюди принести. Куди ми підемо?

Збираючись з силами, Мінхо глибоко вдихає та підводиться на ноги, і Суні дивиться на нього з образою на те, що пестощі припинились.

— У сад, — власний голос все ще здається Мінхо кумедним.

Допитливий вираз обличчя Джисона стає виразнішим. Він встає слідом за Мінхо, поправляючи свою сорочку. Це не одна з поношений та посірівших сорочок, які Мінхо звик бачити на хлопцеві. Натомість він одягнений в одну зі старих, але пристойних сорочек Мінхо, чорну з довгими рукавами та трохи велику на нього через ширші плечі старшого. За останні кілька тижнів Мінхо намагався не надто очевидно підкидувати Джисону деякі непотрібні речі з його гардеробу. Хоча Джисон спочатку сварився з ним через це, зрештою здався та цілковито прийняв дарунки. Незвично бачити хлопця в новому вбранні після того, як він місяцями міняв одні й ті самі дві чи три сорочки та пари брюк, але він має… чудовий вигляд.

Він має чудовий вигляд, і Мінхо збрехав би, якби сказав, що в нього не виникали більш… конкретні думки про Джисона в його одязі, але, зважаючи на обставини, йому доволі важко дається зосереджуватись на будь-чому, навіть чомусь настільки чудернацькому та хвилюючому.

— Там холодно, — м’яко нагадує йому Джисон, коли Мінхо направляється до задніх дверей, що ведуть в сад, вже готовий вийти назовні без верхнього одягу чи навіть чобіт через незв’язність думок.

Мінхо різко гальмує, дратуючись від своєї незграбності.

— Точно.

Він надягає довге чорне пальто, яке останніми днями зберігає на гачку біля дверей, та натягує чоботи. Джисон поруч із ним знімає з сусіднього гачка сірий кожух, і Мінхо не настільки незрячий, щоб не помітити занепокоєні погляди, які Джисон кидає на нього, поки вдягається та взуває власні робочі чоботи.

Вони ступають у свіжість нічного осіннього повітря, небо темне з наплинком зірок та зростаючим місяцем над ними. Джисон здригається, обіймаючи себе руками та поглядаючи на Мінхо.

— Ну і темінь, — відмічає хлопець. — Я ще особливо не бував в саду в таку пізню годину.

— Вибач, — тихо промовляє Мінхо, і погляд Джисона пом’якшується. — Я збирався показати тобі все раніше, але…

— Не вибачайся, — одразу каже йому Джисон. — Я просто радий, що ти хочеш показати мені щось, чим би це взагалі не було. Я зовсім не проти, що вже пізно, — він роззирається навколо темного саду. — Але чи не міг би ти якось освітлили це місце? Не те щоб я не довіряв тобі, але я більше ніж впевнений, що перечіплюся в темряві через корінь чи щось таке.

Точно. Мінхо може це зробити.

Він піднімає руку й малює в повітрі символ двома пальцями, ледь чутно бурмочучи заклинання. Кінчики його пальців випромінюють світло, лишаючи за собою тонкі сріблясті смужки. Якийсь час вони миготять, перш ніж розсіятись та перетворитись на кулю місячного сяйва, що летить на відстані кількох метрів попереду них.

— Як гарно, — шепоче Джисон, і коли Мінхо озирається на нього, то бачить, що хлопець також замислено дивиться на нього. Риси його обличчя освітлюються сферою так, що все в ньому здається таким ніжним і… майже янгольським.

Мінхо відвертається.

Він неквапом веде Джисона звивистими стежками саду, оскільки ноги відчуваються набагато обважнілішими, ніж зазвичай. Джисон крокує поруч, так що їхні плечі притискаються, коли вони йдуть. Це вселяє спокій. Це нагадування про те, що він поряд, навіть якщо вони обидва мовчать.

Мінхо знає, що Джисон вже знайомий з багатьма стежками в саду. Для хлопця стало звичним супроводжувати Мінхо, коли він відправляється на збирання врожаю в саду, а іноді й допомагати старшому чи просто складати йому компанію. Утім, є одна конкретна стежка, яку Мінхо завжди якомога краще намагався уникати, коли Джисон був з ним, навіть якщо для цього доводилось знаходити довші обходні шляхи.

Не те щоб він колись навмисно приховував цю частину саду від хлопця, але… у ній є щось надто особливе, та й він ніколи не був впевнений у тому, що на це скаже Джисон. Якщо помітить. Якщо ставитиме Мінхо питання, на які він особливо не був готовий відповідати.

А тепер Мінхо… що ж, можливо, “готовий” не зовсім підходяще слово. Він досі не впевнений, чи взагалі готовий, або ж близький до цього. Але принаймні він думає, що бажає спробувати.

Коли вони ступають на галявину, щось помітно зрушується в повітрі. Плечі Мінхо напружуються, а в груди ніби впивається щось гостре, коли він бачить плакучу вербу по інший берег ставка.

Спочатку він почувається дурнем, але коли змушує себе подивитись на Джисона, усвідомлює, що в цій частина саду, яка виводить його з рівноваги, хлопець відчуває те саме, навіть якщо не знає чому. Джисон стоїть нерухомо поруч із ним з дивним виразом обличчя, який здається сумішшю спантеличення, захвату й… чогось ще.

Мінхо не певний, як найменувати останню емоцію, яку бачить на Джисоновому обличчі, але впевнений, що це та сама невизначена напруга, яка бурлить у його нутрощах щоразу, як він ступає на галявину та бачить вербу. Це не щось, що можна описати словами, просто дивне передчуття, яке сигналізує про те, що щось не так. Не… погано. Просто не так. Щось на межі. Щось інакше.

На хвилину, потім дві між ними залягає тиша. Мінхо не впевнений, що сказати, як почати розмову. Джисон не знає, чи слід щось говорити, чи умісно йому взагалі підштовхувати Мінхо до чогось.

Тож вони просто споглядають.

Дерево похитується від неіснуючого вітру, звисаючі вітки ковзають поверхнею ставка. Вода має дивний, майже потойбічний вигляд. Вона відображає небо, мов дзеркало, проте зірки здаються навіть яскравішими, а місяць трохи більшим, хоча це, мабуть, лише гра уяви Мінхо.

Після кількох хвилин тиші, які відчуваються вічністю, голос Джисона розсіює чари. Він говорить настільки тихо, наскільки може, поглядаючи то на вербу, то на Мінхо.

— Мінхо… що це за місце? Воно відчувається…

Він стихає, не завершуючи думку. Для цього й немає потреби. Мінхо переконаний, що знає, що Джисон має на увазі, наскільки важко пояснити словами атмосферу цього місця.

Що ж. Він тут. Вони тут, нагадує він собі, коли дивиться на Джисона, змушуючи себе зробити глибокий вдих. Мінхо хоче скинути з себе цей тягар. Йому потрібно дізнатись, чи стане легше, якщо це все не буде замкнено десь глибоко, з’їдаючи його зсередини.

Прочищаючи горло, Мінхо повільно сідає на траву. Він думає, що земля має бути холоднішою, оскільки вже осінь. Утім, на галявині повітря здається навіть… теплішим. Маленька куля місячного сяйва обережно опускається навпроти нього на землю.

Джисон все ще дивиться на Мінхо з цілковитими спантеличенням, але за мить вагань також сідає поруч з ним, схрещуючи ноги.

Зрештою старший питає:

— Пам’ятаєш, я розповідав про свою наставницю?

Джисон злегка схиляє голову, світло від сфери відкидає тіні на його обличчя та підсвічує його темні блискучі очі.

— Звісно пам’ятаю. Шивон, так?

Рано чи пізно її ім’я сплило б у розмові. Так мало бути. Саме тому він тут. Утім, він все одно здригається, коли чує його.

Мінхо киває.

— Вона прийняла й виростила мене. Навчила всьому, що я знаю. Не тільки магії, а й усьому іншому.

Джисон нічого не говорить, коли Мінхо робить паузу, слова ніби застрягають в горлі. Він просто продовжує мовчки дивитись на Мінхо, даючи йому зібратися з думками. Він обережний.

За мить Мінхо продовжує:

— Вона була всім для мене. І я надзвичайно вдячний за час, який провів з нею, тому що не знаю навіть, що зі мною зараз було б, якби не вона, — він дещо міняє позу, підтягуючи ноги до грудей та охоплюючи їх руками, зненацька почуваючись дитиною, коли його захльостує неприємне відчуття. — Я знаю, що, коли ми говорили про це минулого разу, я розповів неповну правду про те, як залишився сам.

— Це нормально, — одразу відрізає Джисон стишеним голосом, ніби він боїться налякати Мінхо. — Тоді ми не так добре знали один одного, і я… очевидно сказав щось, що тебе засмутило.

Мінхо прочищає горло, до якого підступає провина, і він опускає очі додолу.

— І я мав це на увазі, коли сказав тобі минулого разу, що це не твоя провина. Ти не сказав нічого поганого. Просто… є проблеми, з якими я не розібрався, і ти просто не міг про них знати.

Цього разу Джисон не сперечається з ним, мовчки чекаючи, коли Мінхо продовжить, що викликає в останнього полегшення. Мінхо все ще стає соромно щоразу, як він згадує, яким нещасним здавався Джисон після тієї розмови, коли він відгородився від хлопця.

Він знову відкашлюється.

— Насправді я жив з Шивон лише кілька років, але саме вони мали для мене величезне значення. Усе, що було до цього, більше нічого особливо для мене не значить. Що б я не відчував тоді, коли я опинився з Шивон, я почувався… потрібним.

Джисон лише киває, тихо гмикаючи.

Мінхо посмикує ниточку, що стирчить з поділу його кожуха. Дискомфорт всередині нього набирає обертів, коли він підбирається до реальної причини того, чому він привів Джисона сюди для цієї розмови.

— Я жив із нею в котеджі та саду більшість своїх підліткових років, — він притискає коліна ближче до грудей, ще міцніше обіймаючи їх, водночас смикаючи нитку. — А потім одного дня, коли мені було сімнадцять, вона занедужала.

Він не може змусити себе підняти погляд на Джисона, але відчуває, що хлопець поруч із ним повністю затих. Він не видає ані звуку, так що Мінхо гадає, чи затамував Джисон подих.

Мінхо відкашлюється. Потім ще один, два, три рази. Ніби в горлі щось застрягло, і він не може цього позбутися. Коли він починає говорити, його голос сипить.

— Звісно ж, я не дурний. Навіть тоді я підозрював, що однією з причин, чому вона так хотіла мене забрати, було те, що їй потрібен був хтось, хто піклувався б про сад та село, коли вона вже… не змогла б. І, озираючись назад, імовірно, вона хворіла й знала про це ще навіть до того, як я це з’ясував. Але це були такі важкі зміни, що з’явилися з нізвідки, принаймні для мене, — він похитує головою. Магія може вповільнити деякі речі, але навіть вона має свої обмеження. Тож іноді я не можу не думати про те, як довго вона з цим боролась, а я просто… про це не знав.

— Мінхо, — Джисонів голос нестерпно лагідний, коли він нарешті порушує своє мовчання, ніби боїться, що варто йому підштовхнути Мінхо, і той розпадеться на частинки, як минулого разу. — Можна мені… дещо сказати?

Мінхо нервово вдихає, перш ніж кивнути

— Судячи з того, — повільно починає Джисон, — що ти розповідав мені про неї та ваші взаємини, вона дуже про тебе дбала. Думаю, саме тому вона нічого тобі не розповідала, допоки не змогла це більше приховувати. Здається, ніби вона не хотіла тебе бентежити.

— Можливо, ти маєш рацію, — тихо погоджується Мінхо, спозираючи на нічне небо та місяць. — Я дійсно думав, що в нас з нею було все життя попереду, — він поверхнево сміється, почуваючись дурнем. — Це по-дитячому, я знаю.

— Це по-людськи, — каже Джисон, і Мінхо опускає голову, притискаючись лобом до прохолодної тканини брюк, та заплющує очі.

Він не плаче. Це особливість його характеру. Він ніколи не плакав, навіть коли був маленькою дитиною. Він раптом почувається… дуже втомленим. І надто переповненим емоціями.

Після тривалої миті мовчання, Мінхо відчуває долоню на своїй руці. Якийсь час вона лишається нерухомою, ніби не впевнена, чи їй дозволено там бути, чи їй дозволено робити щось більше.

Джисон дуже добрий. Він такий добрий, що Мінхо все ще не знає, як реагувати на подібне торкання — ніжне, непевне й багатозначне, але від нього в його грудях зароджується якесь відчуття.

Мінхо відводить руку назад, і Джисон прибирає свою долонь, сприймаючи це як знак того, що він перетнув межу, однак натомість Мінхо хапає його за руку. Він незграбно стискає пальці навколо зап’ястка Джисона, його очі все ще заплющені, поки він втримує руку хлопця в повітрі. Коли Джисон не відсторонюється, Мінхо опускає їхні руки, так що долоні притискаються одна до одної, а пальці ледве переплітаються.

Вони обидва мовчать, поки їхні руки покояться на траві між ними. Мінхо тримається за хлопця так, ніби він якір для його гарячкових думок.

Проходять хвилини. Він не впевнений, скільки, не тоді, коли його єдине відчуття — це скільки він чує ударів власного серця. Зрештою він судорожно зітхає та підіймає голову, розплющуючи очі.

Коли він переводить погляд на Джисона, той дивиться на нього у відповідь добрими, сумними очима, від яких спиною та тілом Мінхо біжуть мурашки, що, мабуть, відчуває Джисон.

— Ти в порядку? — питає він. — Тобі не потрібно продовжувати, якщо для тебе це буде занадто. Я все розумію.

Мінхо знову хитає головою, відкидуючи назад волосся. Є ще одна річ, що лишається без відповіді, тож йому здається неправильним зайти так далеко, щоб потім відступити.

— Добре, — каже Джисон та стискає руку Мінхо. — Дай собі стільки часу, скільки знадобиться.

Він і так вже дав собі достатньо часу, що стало свого роду проблемою. Роками він тримав все в собі, роками навіть не міг усе сповна осмислити. Насправді, робити це тепер важко, але не настільки, коли за цим спостерігає людина, яка стала для нього важливою.

Тож він просто знову зітхає. Він продовжує говорити стишеним голосом.

— Думаю, я бачив, як під кінець своїх днів вона працювала більше, ніж за всі роки, які я провів із нею, взяті разом. Вона доклала всіх зусиль, щоби привести все до ладу для мене, аби мені було якомога легше. Вона цілими днями впорядковувала все, що збиралась мені лишити, а одного дня просто… зникла.

— Мені шкода, — каже Джисон, і хоча Мінхо знає, що просив хлопця не казати йому нічого подібного, коли розповідає про своє минуле, така відповідь на історію про Шивон не турбує його так, як він гадав. Мабуть, вона більше ранить, але не надокучає.

Мінхо нагадує собі, що він майже закінчив. З огляду на все, він не думає, що погано впорався. Може, він більш емоційний, ніж очікував, навіть якщо для інших це було б нормою, але він зайшов вже достатньо далеко.

— Особливість Шивон полягала в тому, — повільно починає Мінхо, дозволяючи собі вперше за довгий час подивитися на галявину, блукаючи поглядом по ставку, де верба елегантно й печально схиляється, ковзаючи поверхнею води, — що вона була відьмою, яка пишалась своєю наближеністю до природи. Своєю магією і траволікуванням. А все тому, що вона поважала природний світ та вміла отримувати від нього користь.

Джисон трохи сильніше стискає руку Мінхо, показуючи таким чином, що слухає. Мінхо зітхає.

— Деякі відьми, магія яких базується на природних силах, вирішують стати її частиною, якщо знають, що відведений їм на землі час добігає кінця. Шивон була однією з них.

Западає надзвичайно довга, напружена пауза, поки Джисон намагається осмислити те, що Мінхо щойно сказав. Останньому не потрібно навіть дивитись на хлопця, щоб зрозуміти, що той все з’ясував, судячи по тому, як різко він вдихає, стискаючи руку Мінхо.

Плакуча верба хитається, краплі води стікають з її листя щоразу, як вона витягує свої вітки зі ставка, знову занурюючи їх у воду за кілька секунд, танцюючи на неіснуючому вітерцю.

— Вибач, — нарешті каже Мінхо, оскільки не знає, що ще може сказати. — Я не хотів так тягнути.

Джисон мовчить, ніби ретельно зважує слова, перш ніж заговорити. Потім він питає майже пошепки, ніби усвідомив, що вони не зовсім одні.

— А вона… тобто, чи може вона…

Мінхо видає тихий смішок, здогадуючись, до чого підводить Джисон, навіть якщо не завершив думку. Він дивиться на хлопця і той, ясна річ, здається більше ніж шокованим від того, що Мінхо йому щойно розкрив.

— Чи може вона нас чути?

Джисон дивиться на нього побіжно, і хоча важко сказати точно в тьмяному освітленні, але Мінхо здається, ніби він бачить рум’янець на щоках юнака. Він повільно киває.

— Що ж, я так і не отримав чітку відповідь на це, — каже Мінхо, кутики його губ тягнуться в печальну усмішку, перш ніж знову опуститися. — Не думаю, що я задовольнив твоє питання, але це єдина відповідь, яку я маю. Повір, я вже багато років над цим гадаю. І наразі я не впевнений, чи хотів би, щоб вона могла чути. Я неодноразово говорив з деревом, і вже не знаю, як було б краще.

З одного боку, є щось безумовно втішне в її своєрідній присутності. А з іншого, в роті з’являється присмак гіркоти, коли він думає про ідею того, що весь цей час вона його чула і не давала жодних відповідей. Він знає. що це безглуздо. Що це не так працює. Що це наївно.

Але неважливо, наскільки він наївний. Це просто його почуття.

Коли він знову кидає погляд на Джисона, той розтуляє вуста, ніби збирається щось сказати. Однак потім хлопець стискає їх так сильно, що верхня губа майже повністю зникає.

— Ти хочеш щось сказати, — Мінхо лиш озвучує свої спостереження, не питає.

Тепер Джисон дійсно червоніє. Він схиляє голову, ніби в чомусь провинився.

— Я не хочу порушувати твої кордони.

— Я не спанікую і не відсторонюсь від тебе, як минулого разу, — запевняє його Мінхо, на диво впевнений у своїх словах. Йому, звісно, не зовсім комфортно про це говорити, але він не відчуває різкий порив знову звести стіни та прикинутись, що цієї миті надзвичайної вразливості ніколи не було, як він зробив багато місяців тому. — Ти можеш висловитись, що б це не було. Я хочу почути твої думки.

Джисон все ще вагається, дивлячись то на Мінхо, то на плакучу вербу. Зрештою, дуже повільно він починає говорити. Кожне слово звучить так, ніби спричиняє йому фізичний біль — настільки хлопець бентежиться, що скаже щось не те.

— Коли я… засмутив тебе тоді, тому що сказав, що ти був… , — Джисон знову стопорить, поглядом прохаючи Мінхо про дозвіл продовжувати. — Коли я сказав, що ти здавався мені хорошим сином, я засмутив тебе, бо це одне з тих питань, на які вона так і не дала відповіді?

От воно що. Не дивовижно, що Джисону нарешті вдалося скласти два плюс два, коли Мінхо надав йому контекст, навіть якщо не повний.

Мінхо міняє положення, опускаючи ноги та простягаючи їх на землі перед собою.

— Це одна з причин, чому я був засмучений, але річ у тім, що я ніколи й не знав, чи був взагалі її сином, не те щоб хорошим. А тепер вже надто пізно для того, щоб це з’ясувати.

— Ох, — каже Джисон тихо й сумно.

Мінхо лише знизує плечима.

— Просто така от правда. Навіть якщо вона неприємна. Твої слова заскочили мене зненацька, але це не твоя провина. Я не звинувачую тебе й не тримаю образу. Думаю… таким є реальний стан речей, коли трапляється щось подібне. Тобі лишається хіба що гадати й страждати від того, що тобі так і не вдалось з’ясувати.

Джисон стискає його руку.

— Думаю, ти маєш рацію.

Мінхо приємно знати, що він принаймні не один. Що безладна суміш болю, втрати й гіркоти, яку він тримав у собі всі ці роки, не просто його вигадки.

Струшуючи головою, аби очистити розум, Мінхо простягає руку долонею нагору, злегка зігнувши пальці. Маленька куля світла миттєво підпливає до нього, осідаючи в його долоні. Він прочищає горло.

— Що ж. Мені шкода, що я спаскудив сьогоднішній настрій. Я просто думав про це певний час. Я жахливо почувався ще відтоді, як відгородився від тебе того разу. І коли ти відкрився мені щодо своїх батьків, а я продовжував ходити коло та навколо.

— Ти нічого не спаскудив, — одразу поправляє його Джисон, і його голос звучить впевнено вперше за той час, що вони перебувають на галявині. Його погляд непохитний, але лагідний. — Дякую, що довірився мені.

Мінхо лише знову знизує плечима.

— Ти… гарний друг. І я хотів з’ясувати, чи стане мені легше, якщо я про це поговорю.

— Стало? — питає Джисон.

Мінхо замислюється.

— Я почуваюсь… виснажено.

Кутики губ Джисона тягнуться вверх, його усмішка виражає як сум, так і розуміння.

— Це нормально. Не думаю, що це той тип розмови, після якої ти почувався б прекрасно. Не весь прогрес викликає щастя. Іноді він просто… особливий.

Почуття, яке зародилось в Мінхо, дійсно особливе, хоча й важко пояснити, у якому сенсі. Це не зовсім полегшення, радше відчуття того, що поруч є хтось, хто допоможе йому це перенести.

— Думаю, мені потрібен дванадцятигодинний сон, — озвучує Мінхо своє рішення.

Джисон легко сміється.

— Якщо хочеш, я можу залишитись на ніч і відганяти всіх вибагливих клієнтів, які заявлятимуться зранку, поки ти будеш досипати.

— О так, будь ласка, — каже Мінхо, його голос ламається, коли він думає про те, як сильно йому насправді хочеться вирубитися одразу після цього всього.

Вони обидва підводяться на ноги, дещо затинаючись після тривалого сидіння. Мінхо дивується, що його ноги не заніміли, хоча й, безумовно, цьому радий. Хлопці допомагають один одному втримати рівновагу, все ще міцно тримаючись за руки.

Перш ніж вони йдуть, Джисон зупиняється, і Мінхо подається назад, коли Джисон смикає його руку. Старший озирається через плече, здивований зупинці Джисона, а потім розуміє, що той замислено дивиться на вербу.

За мить хлопець злегка схиляється, заплющивши очі, так що його темне волосся закриває обличчя. Мінхо витріщається на нього, спантеличений. Перш ніж він встигає щось сказати, Джисон знову випрямляється, обертаючись до Мінхо з вибачливим виразом.

— Вибач, — каже він, — мені здалося, що я мушу зробити хоча б це.

І Мінхо не дуже впевнений, як відповісти на це словами, але щось все одно тріпоче всередині нього.

Вони мовчки повертаються разом до котеджу, місяць нависає над ними, і Джисон навіть не думає відпускати руку Мінхо.

 

—

 

Мосток між порами року — вибаглива річ, яку Мінхо радше проживатиме в режимі реального часу, ніж спиратиметься на дату в нотатнику.

Осінь приходить ніби так же непомітно, як і уходить. Сьогодні ліс, що оточує котедж, зелений та помережаний коричневими відтінками, а завтра на нього ніби виливають жовто-червоні барви, охопивши територію, видиму оку. За кілька днів цей прекрасний витвір мистецтва поступається морозцю й голим віткам, що простягаються до неба, немов кістляві руки.

Цьогорічна зима не оголошує про своє прибуття завірюхою абощо. Мінхо розуміє, що вона прийшла, коли одного ранку ступає в сад і чує гучне тріскотіння крихкої від морозу трави під чоботами.

Чари саду полягають у тому, що вирощують майже все цілий рік, навіть у глуху зимову пору. У межах огорожі завжди трохи тепліше, дерева ніколи не міняють колір і не втрачають листя. Якщо зараз настільки холодно, що аж трава в саду замерзає, Мінхо думає, що зима пробралася навіть сюди.

Хоча він здебільшого надає перевагу весні, все одно мусить визнати, що зима — це своєрідне полегшення. Це єдина пора року, коли йому випадає нагода відпочити від своїх обов’язків та селян, більшість з яких, якщо не всі, занадто нажахані самою ідеєю довгого шляху з села до самого  котеджу, коли грунт укритий снігом та льодом. Тож це період його спокою, час, який він приділяє навчанню, експериментам та просто… відпочинку.

Але вперше за своє життя Мінхо бентежно через ту стежку.

Насправді, річ не в селянах. Вони зможуть попіклуватись про себе кілька місяців, бо й так щороку це роблять, та й не те щоб їм доводилось про щось піклуватися. Не тоді, коли коли вони всі неслися до нього, вимагаючи їхні звичні замовлення в подвійному розмірі, аби запастися до самої весни. Мінхо вже зробив для них те, що мусив, тепер йому можна менше про це турбуватися.

Той, щодо кого йому бентежно, це Джисон.

Хлопець завжди в його думках, як би Мінхо не було соромно це визнавати, тож його не оминуло усвідомлення того, що те, що відлякує селян взимку, могло б відлякати й Джисона.

Після скількох місяців із Джисоном, як його постійним компаньйоном, від самої ідеї, що він може не побачити хлопця до самої весни, поки не розтане сніг, йому стає зле.

У розпалі серйозних пошуків якогось заклинання з щоденників Шивон, яке могло б розтопити велику кількість снігу за раз, або ж запобігти тому, що сніг лишатиметься там, куди падає, або навіть просто заклинання, яке б вистрілювало вогняний промінь, двері котеджу прочиняються, змушуючи Мінхо, що сидить у кріслі-гойдалці, підняти погляд.

Він геть не здивований побачити Джисона, закутаного з ніг до голови у свій найтепліший одяг, нашарований один з одним. Він натягнув на своє безладне волосся сіру вовняну шапку, яку йому дав Мінхо, та сховав шию, рот і ніс у болотисто-зеленому в’язаному шарфі. Його неприкриті щоки рум’яні від холоду. Вони здаються ніби ще більш пухкими, але Мінхо не впевнений, через їхній колір чи через те, як їх підкреслює шарф.

— Ти надто звик заходити навіть без стукоту, — зауважує Мінхо та мимоволі розпливається в усмішці, розглядаючи такого милого, повністю закутаного Джисона.

Хлопець стягує шарф рукою, все ще в рукавичці. Його рот привідкритий, поки він закидує назад голову й намагається звикнути до затишного тепла котеджу.

— Якби тебе дійсно не влаштовувало, що я приходжу, коли мені заманеться, впевнений, ти б вже перетворив мене на жабу абощо.

Мінхо фиркає, похитуючи головою.

— Правопорушник колись, правопорушник назавжди.

Джисон закочує очі, скидаючи з себе численні нашарування одягу та свої важкі чоботи, перш ніж пробратися до каміна в місці, де кухня переходить у читацький куточок.

Він практично падає перед ним, простягаючи руки до вогню.

— Ага, звісно, але тобі-то подобається, коли я тут.

Мінхо лишень ухильно гмикає, ніби це не він щойно був у процесі перекопування всіх щоденників у пошуках способу, в який Джисон міг би продовжити навідуватись до нього навіть взимку.

Вони разом поринають у тишу, Джисон зігрівається, поки Мінхо робить вигляд, що читає, час від часу кидаючи побіжний погляд на хлопця.

За кілька хвилин Джисон зітхає.

— Ех, здається, ніби осінь тривала всього секунду.

— Вона дуже швидко пролетіла, і цього року дійсно за нею сумуєш, — погоджується Мінхо, міняючи положення в кріслі, аби покласти лікті на підлокітники та спертися підборіддям на складені руки. — Думаю, зима буде холодною, зважаючи на те, як рано похолодніло.

— Цього року цей холод буде занозою в дупі, це точно, — нарікає Джисон, копилячи губи. Він лишається сидіти біля вогню, але опускає руки.

Мінхо здіймає брову.

— Чому занозою? Взимку важко знайти працю?

На це Джисон сміється.

— Не зовсім. Зазвичай взимку я виконую просту роботу, яку знаходжу деінде в місті, наприклад, щось переношу. Робота, насправді, останнє, про що мені треба перейматися в цю пору.

— Тоді в чому проблема? — зацікавлено питає Мінхо, нахиляючи голову.

— Ну, це може стати для тебе шоком, але стайня жахливо холодна цими днями, — сухо відповідає Джисон.

Мінхо хмуриться. Він не до кінця впевнений, про що говорить юнак. Невже одне з місць, де він підробляє, це ферма? Він відлунює повільно:

— Стайня?

— Мгм, — підтверджує Джисон, на що Мінхо просто мружиться, намагаючись згадати, коли Джисон востаннє згадував стайню. — Стайня, звісно, не найприємніше місце на землі й в інші пори року, але сносне, якщо я не відморожую дупу.

Стайня?

Після миті тупого витріщання на Джисона, пазлики в голові Мінхо сходяться.

— Хан Джисон! — вигукує він, і Джисон аж підстрибує, падаючи назад на лікті від здивування, й дивиться на Мінхо комічно великими очима. Мінхо не хотів кричати, чесно, але усвідомлення, яке щойно йому прийшло, безумовно не з приємних, і він точно не в захваті від нього.

— Трясц… так? — ошелешено каже Джисон.

Мінхо закриває книгу, подаючись вперед та розглядаючи друга із суворим виглядом.

— Тобто ти хочеш сказати, що живеш в стайні цілий рік? Навіть взимку?

— Т-так? — підтверджує він, спантеличено витріщаючись на Мінхо.

— Джисоне, — Мінхо ледь не шипить, щипаючи перенісся, коли відчуває, як підступає головний біль. — Стайня? Взимку?

— Ну, не те щоб мені взагалі було де лишитися, особливо взимку, — каже Джисон зі зненацька присоромленим виглядом.

— Ти не можеш зняти кімнату в таверні чи трактирі на зиму?

— Хіба що на кілька тижнів, але не на всю зиму. Навіть якщо мені вдається багато відкласти, все ще потрібно чимось харчуватися, тож…

Точно. Гроші. Це те, що важливо для людей. Те, чого в Джисона небагато.

— Як щодо людей, які дозволяють тобі ночувати в стайні? — не заспокоюється Мінхо.

— А що вони? — питає Джисон, насуплюючись.

— Хіба вони не можуть виділити для тебе кімнату в основному приміщенні на зиму?

— Ем, ну, вони пропонували, — визнає Джисон.

— Чому ти не скористався пропозицією?

Джисон відкашлюється.

— Вони дозволяють мені там лишатися взимку в обмін на додаткову роботу, якою я почав би з ними розплачуватися з настання весни. Я погоджуюсь на це, коли холод стає нестерпним, але якби я жив у них всю зиму, я б розплачувався з ними більшість решти року, і це… не дуже добре, бо мені потрібно заробляти гроші. Тому зазвичай я терплю, зціпивши зуби.

Мінхо дивиться на нього з роззявленим ротом, абсолютно спантеличений.

Куди в біса ділась елементарна люб’язність? Дідько, Мінхо всю свою роботу на ній побудував, як Шивон його і навчила. Він не просить плату за послуги, за які міг би вимагати цілий статок, натомість надаючи їх безкоштовно, за винятком нечастих “чайових” у вигляді речей із зовнішнього світу, які не можуть рости в саду чи бути зробленими самим Мінхо. Якщо він буквально може безкоштовно надавати магію в будь-який час, найменше, що можуть зробити селяни, це дати комусь прихисток, щоб людина не замерзла насмерть, не намагаючись при цьому вижати з неї всю працездатність.

Так. Прекрасно. Тепер до Мінхо точно підступає мігрень в усій її красі.

— Як ти ще не отримав обмороження? — озвучує Мінхо свої припущення, і коли Джисон відкриває рот, він відчуває, як кров відхлинає від його обличчя. Перебиваючи хлопця, перш ніж той встигає щось сказати, він додає:

— Навіть не кажи мені, що ти справді його отримував. Не кажи мені, що взагалі був близьким до цього.

Джисон покірно закриває рот.

Мінхо глибоко вдихає, надзвичайно збентежений через нове відкриття.

— У мене від тебе серцевий напад станеться, Джисоне.

Джисон лише дивиться на нього вибачливо.

— Вибач. Але повір, якби в мене був кращий варіант за те, щоб лишатися в стайні, — весь рік, не тільки взимку, — я б обрав його.

Кращий варіант…

Щось клікає в голові Мінхо.

Він сідає трохи пряміше, лише сильніше хмурячись, обмірковуючи думку, яка щойно осінила. Це… могло б обернутися будь-чим. Джисон міг би подумати, що він дивак, якщо взагалі це пропонує. Це могло б бути надзвичайним перетинанням межі в їхній дружбі, могло б бути хибним припущенням того, що їхня дружба може витримати. Його мозок може висувати егоїстичне рішення Джисонової проблеми, навіть якщо воно лише таким здається. Зрештою, у його голові все ще крутяться думки про те, що він не побачить Джисона до весни, і він справді не думає, що зможе це витримати, коли Джисон вже став настільки невід’ємною частиною його життя.

Утім, він точно не в захваті від ідеї того, що Джисон проведе зиму з ризиком замерзнути насмерть чи вимушено заборгувати людям, які навіть не можуть надати йому безпечніше житло просто тому, що так було б правильно.

Тож… він може зробити це сам, правда? Тим паче якщо це вирішення його страхів про те, що він не бачитиме Джисона взимку, навіть якщо це дещо егоїстична причина, найголовніша — це його щире занепокоєння здоров’ям Джисона.

— Залишся зі мною, — випалює Мінхо, перш ніж може себе зупинити.

Спантеличений, Джисон схиляє набік голову, коли дивиться на нього. Його вуста розтуляються, але він нічого не говорить, явно намагаючись переварити те, що Мінхо щойно йому сказав. За якусь мить він видушує:

— Перепрошую?

Що ж. Шляху назад немає. Джисон точно його чув, навіть якщо тепер просить про підтвердження. Немає сенсу прикидатися, що нічого не було.

Відкашлюючись, Мінхо різко усвідомлює, що говорить. Опускаючи очі на коліна, він відчуває, як кінчики вух під його волоссям гарячішають. Коли він починає говорити, голос звучить тихіше, ніж він намірявся.

— Я сказав, залишся зі мною. Тут. У котеджі.

— Ти маєш на увазі… на ніч? — повільно питає Джисон, все ще розгублений, і, може, цілком небезпідставно.

Мінхо знову відкашлюється, відчуваючи, ніби в горлі щось застрягло.

— Ні. Тобто, так, якщо хочеш. Але… ні. Я не про це. Я пропоную тобі місце, де ти міг би залишитись на зиму, усю зиму, не тільки коли холод нестерпний. До весни.

У маленькому котеджі западає мертва тиша, за винятком тріскоту дров у каміні. Коли вона розтягується на занадто довгий час, Мінхо піднімає погляд.

Джисон витріщається на нього так, ніби Мінхо гепнув його по голові чимось важким.

За кілька секунд обмінювання поглядами, обидва здивовані висунутою Мінхо пропозицією, Джисон порушує тишу:

— Мінхо… ти правда не зобов’язаний. Я не хочу тебе так обтяжувати.

Відчуваючи спалах роздратування від впертого ствердження Джисона, що він може завдавати Мінхо клопоту, старший вовтузиться в кріслі, дещо випрямляючи спину.

Зрештою, Мінхо каже:

— Ти ніколи мене не обтяжуєш. І ти правда думаєш, що я дозволю тобі мерзнути в якійсь бісовій стайні? Джисоне, що ще мені робити всю зиму? У котеджі тільки я і коти. До мене навіть клієнти не приходять, тому що не хочуть пертися сюди по заваленій снігом доріжці. Річ не тільки в тому, що для тебе тут буде достатньо місця, а й у… моїй егоїстичності!

Джисонові очі якимось чином ще більше ширшають.

— Егоїстичності?

— Я не хочу бути на самоті всю зиму, — наголошує Мінхо.

Що ж, це правда. Не вся, але він і не бреше. Він просто оминає ту частину правди, що від самої ідеї не бачити Джисона місяцями він відчуває чудернацьку суміш щирого збентеження та розчарування. Але Джисону зовсім не обов’язково про  це знати.

Кілька секунд хлопець марно намагається видушити з себе хоч слово, помітно розгублений не тільки від пропозиції, але й від пояснення та запевнення старшого, що Джисон не буде для нього тягарем.

Це займає певний час, але юнаку нарешті вдається опанувати себе.

— Мінхо, мені… особливо нема чого дати тобі взамін на проживання тут. Як я вже казав, цього року я трохи на мілині. Гадаю, я можу допомогти тобі з садом, коли прийде весна, але…

Мінхо пирскає, не вірячи своїм вухам, обриваючи Джисона на півслові, поки той знічено на нього дивиться.

— Джисоне, — каже Мінхо, — я не очікую від тебе нічого, окрім твоєї компанії. Я просто не хочу, щоб ти ризикував замерзнути насмерть чи відморозити собі пальці. Я радше звільню місце в котеджі на кілька місяців, ніж ти будеш страждати в якійсь стайні.

Джисон тихий, мов миша, і просто не відриває погляду від Мінхо. Попри тишу старший думає, що хлопець здається… менш бойовим? Менш впертим. Натомість він має замислений вигляд.

— Ти точно впевнений? Тому що я правда не хочу…

— Тільки не кажи знову, що не хочеш мене обтяжувати, — перебиває його Мінхо, і вираз обличчя Джисона змінюється на присоромлений. Тож його здогадка про те, що молодший збирався сказати, виявилась правильною, думає Мінхо, ще більш насуплюючись. Як би йому хотілося, щоб Джисон не думав так про себе. Трохи пом’якшуючи голос, він додає:

— І я справді маю на увазі те, що кажу. Ти в жодному разі для мене не тягар, нічого подібного, і я б залюбки провів з тобою зиму, якщо ти теж цього хочеш і не проти застрягти з буркотливою відьмою та її котами на кілька місяців.

— Не такий ти вже й буркотливий, — бурмоче Джисон, і з якоїсь причини Мінхо пирскає зо сміху від здивування.

— Що ж, приємно це знати, — каже Мінхо, розпливаючись у невеликій усмішці.

Джисон кілька разів відкриває рот, перш ніж знаходить підходящі слова, хоча все ще звучить невпевнено:

— Ну, знаєш… жити з тобою точно не здається чимось неприємним.

Щось тепле розливається в грудях Мінхо.

Він прочищає горло.

— То це згода?

Джисон вовтузиться, скуйовджуючи волосся. А потім відповідає:

— Думаю, що так… якщо це правда не проблема.

— Це не проблема, — не відступає Мінхо.

— Добре, — здається Джисон, і на його обличчі з’являється схвильована усмішка. — Тоді… так. Якщо ти дійсно не проти, то я був би радий скласти тобі компанію цієї зими.

Тепло розливається усім тілом Мінхо, кінчики його пальців дивно пощипує. Він розминає руки, не замислюючись, та невдало намагається стримати дурненьку посмішку, яку Джисон віддзеркалює.

Наступні кілька годин минають як в тумані.

Джисон покидає котедж майже одразу після їхньої розмови, щоби забрати решту своїх пожитків та притащити їх до котеджу. Перш ніж він іде, Мінхо змушує його почекати у вітальні, поки копається в шафі й повертається з іншим шарфом, який змушує Джисона вдягнути. Хлопець дується, як маленька дитина, поки Мінхо зав’язує шарф навколо його шиї, але Джисон навіть не намагається пручатися.

Як тільки він уходить, Мінхо кидається прибирати будинок. Він звільняє місце для Джисона на підлозі читацького кутка. Його приятель все одно проводить там більшість часу, коли навідується, тож Мінхо думає, що, можливо, зможе зібрати достатньо ковдр та подушок, щоб облаштувати тут ладне ліжечко для хлопця.

Посеред пошуків запасних ковдр у шафі у своїй кімнаті, Мінхо раптом зупиняється перед другими дверями в коридорі, не відриваючи від них очей.

Він роками не заходив у спальню Шивон. Востаннє це було кілька днів після того, як вона стала частиною саду, коли він вирішив перенести коробки, повні щоденників, які вона для нього лишила, що все ще стояли коло її ліжка, де вона провела свої останні місяці.

Річ у тім, що з переїздом Джисона, навіть якщо це тільки до весни, Мінхо непокоїться тим, що не може виділити хлопцеві нормальне ліжко чи кімнату. Особливо коли він знає, що в котеджі є одна абсолютно порожня кімната, яка лише збирає пил.

Утім, Мінхо не може змусити себе відчинити двері, і не впевнений, коли зможе. Він вважає, що і так зробив якийсь прогрес із Шивон — він більше говорить про неї з Джисоном останнім часом, ділиться історіями про те, чим вони разом займались і чому вона його навчала. Завдяки цьому спогади про час, проведений з нею, знову відчуваються більш реальним після того, як він роками зберігав їх під десятьма замками, тому що вони були надто болючими. Він цьому радий. Однак який би прогрес він не зробив, Мінхо не думає, що готовий мати справу з її кімнатою найближчим часом. Особливо з огляду на те, що його найгірші спогади пов’язані з останніми місяцями Шивон в ліжку, коли вона докладала всіх зусиль, аби все для нього підготувати, у той час як чахнула.

Окрім цього, він не може примиритися з ідеєю перебування Джисона в її кімнаті, навіть якби йому вистачило моральних сил надати їй презентабельного вигляду для гостя. Гігантський психологічний блок просто унеможливлює цей варіант, особливо якщо краще в це вдуматись.

Проте йому справді дуже не подобається ідея стелити Джисону на підлозі. Крісло-гойдалка в кутку годилась на ніч-дві, коли було пізно, і Мінхо не хотілось, аби Джисон ішов додому, але заледве підійде в довготривалій перспективі кількох місяців. Тому підлога краща за крісло, але… не значно краща.

Мінхо якраз прибирає в шафі в коридорі, коли приходить Джисон з похідним рюкзаком на одному плечі. З його рота виходить пара, коли він зачиняє за собою двері.

— Це все? — зацікавлено питає Мінхо, обережно ставлячи коробку, яку тримав, назад до шафи. Якщо це всі речі, що є в Джисона, тоді місця, яке він для нього звільнив, буде більше ніж достатньо, щоб усе вмістити. — Чи тобі потрібна ще одна ходка?

Джисон хитає головою, стягує чоботи та з пихтінням знімає сумку з плеча, плюхаючи її на стіл.

— Ні, це все. Я просто хотів унести все за одну вилазку, тому просто закинув все сюди.

Встаючи й струшуючи пил зі свого одягу, Мінхо підходить до Джисона, який вже розкриває рюкзак. Ніби по сигалу, усі троє котів з’являються нізвідки, застрибуючи на стільці та стіл, аби побачити, що ж приніс Джисон.

Хлопець тягнеться до Суні, з любов’ю гладячи її голову, поки Мінхо заглядає в сумку.

— Що ж, коли ти сказав, що закинув все сюди, я не думав, що ти це зробив у буквальному сенсі, — каже він з фирканням, дивлячись на запхані навмання книги, одяг та різноманітні дрібнички в сумці.

— Пожитків у мене все одно небагато, — Джисон закочує очі. — Я ліпше заберу їх всі одразу, ніж знову плестимусь назад.

— Але в тебе багато книжок, — зауважує Мінхо, дістаючи першу  книгу, яку намацує. Це тонка книжка з рудувато-брунатною обкладинкою із вицвілим зображенням троянди. Мінхо зупиняється, а потім повертає її, щоб прочитати напис на корінці.

— Оу.

Джисон дарує йому невелику потішну усмішку.

— Це та книга, завдяки якій я зацікавився мовою квітів, — він забирає її в Мінхо, швидко прогортуючи сторінки. Зазираючи через Джисонове плече, Мінхо переконується, що книга була залюблена хлопцем. Її сторінки потерті від старості та активного використання, деякі абзаци виділені, а на полях красуються нотатки. — У ній не настільки багато інформації, як у тій, яку ти знайшов у стосах своєї наставниці, але їй чудово вдалося мене зацікавити, коли я був молодшим.

— Звідки вона в тебе? — допитливо питає Мінхо, схиляючи голову, поки спостерігає, як Джисон продовжує гортати сторінки.

— Іноді в місто приїжджає торговиця книгами. Може це й не дуже відповідально у фінансовому плані, але я все одно стараюсь щось у неї купити, коли вона в нас буває, — зізнається Джисон, спозираючи на Мінхо із сором’язливою усмішкою. — Зазвичай мій вибір падає на художню літературу, але це одна з кількох науково-популярних книг, які в мене є. Вона просто впала мені в око багато років тому, і я просто відчув порив її придбати.

— У такому разі, це був гарний порив, — каже Мінхо. — Здається, ніби ти не раз перечитував її від корки до корки.

Вуста Джисона розтягуються в щиру усмішку.

— О, це точно. Я все в ній вже знаю напам’ять, але іноді просто хочеться до неї повертатися.

— Ти… ти кумедний, — каже Мінхо, і з його язика майже злітає слово “милий”, перш ніж він це усвідомлює і встигає замінити іншим словом.

Це… не варто озвучувати. Це може залишитися в голові Мінхо, де цьому й місце.

На щастя, Джисон ніби нічого й не помітив.

— Ну, ти не так вже й від мене відрізняєшся. Хто розповідав мені про той сентиментальний любовний романчик, який ти так любиш, га, пане рюмсо?

Мінхо аж кахикає від здивування, прикриваючи рота, у той час як щоки спалахують. Він вже й забув, що посвятив Джисона в деталі своїх читацьких звичок коло ріки, але хлопець нагадав йому про події, які призвели до зародження їхньої дружби.

Все ще променисто всміхаючись, Джисон злегка схиляє набік голову, коли дивиться на Мінхо.

— Гей, якщо вже ми житимемо разом наступні кілька місяців, нам слід обмінюватись книгами. Я можу прочитати твій любовний роман, а ти мою книгу про мову квітів, або будь-яку іншу, яка в мене є, якщо ця тебе не цікавить.

Від ідеї того, що Джисон прочитає щось настільки важливе для нього, Мінхо починає нудити. У його голові одразу спливають страхи, що його улюблена книга здасться Джисону безглуздою і дивною. Навіть якщо вона справді така, це його безглузда й дивна книга. Мінхо вже майже відхиляє пропозицію Джисона, коли помічає, що попри усмішку, Джисон дивиться на нього з очікуванням.

Он воно що.

“Він настільки ж хоче прочитати мою книгу, наскільки хоче, щоб я прочитав його”, — усвідомлює Мінхо.

Джисон навіть зауважив, що книга про мову квітів може бути нецікавою для Мінхо, тож вони, імовірно, мають однакові хвилювання.

Що ж, останнє, чого б він хотів, так це щоб Джисон думав, що він вважає його інтереси нудними.

— Звучить, як хороший план, — каже Мінхо, простягаючи руку.

Джисонове обличчя осявається значно ширшою усмішкою, перш ніж від передає книгу Мінхо.

— Я не наполягаю, щоб ти одразу її прочитав абощо. Думаю, що подібні книги краще читати повільно й дізнаватись щось нове. Вибач, у моєї улюбленої книги радше чомусь вчишся, ніж насолоджуєшся історією.

— Це не проблема, я люблю вчитися.

Обличчя Джисона обарвлює полегшення.

— Що ж, тоді чудово. Я люблю сентиментальні історії, тож впевнений, що твій роман мені теж сподобається.

Засовуючи книгу під руку, Мінхо кидає погляд на купку простирадл та подушок на підлозі біля крісла-гойдалки.

— Ем, до речі. Я був не зовсім впевнений, де ти можеш спати. Я знаю, що запропонував тобі тут пожити, але…

— Ой, я можу спати де завгодно, — відмахується Джисон. — Я роками спав у сіннику, тому повір, добряче облаштоване місце на підлозі у маленькому затишному котеджі здається мені раєм.

— Ну, гаразд, — каже Мінхо, не до кінця переконаний відповіддю Джисона.

Звичайно Джисон не проти. Але Мінхо все ще жахливо почувається через те, що поки він спатиме у своєму ліжку, Джисон ночуватиме на підлозі в сусідній кімнаті.

Залишок вечора вони проводять за наведенням порядку. Джисон розкладає свої книги в читацькому кутку та прибирає решту своїх речей до шафи в коридорі. Мінхо готує вечерю — просте овочеве рагу, хоча йому й трохи соромно за те, що саме це буде їхньою з Джисоном першою стравою після переїзду хлопця сюди, але той зовсім не проти. Він уплітає все, що Мінхо кладе в його тарілку, і ще й просить добавки.

З раннім заходом сонця Мінхо настигає сонливість раніше, ніж зазвичай. Після вечері вони сидять у читацькому кутку й просто розмовляють якийсь час. Нічого незвичайного, окрім Джисонового імпровізованого ліжка на підлозі.

Під час кількох моментів тиші, коли Джисон просто пестить Дорі, Мінхо розуміє, що починає клювати носом. Щоразу, як він себе на цьому ловить, здригається, лякаючи самого себе.

Джисон, мабуть, це помічає, оскільки на третій раз на його обличчі з’являється посмішка.

— Здається, ти вже справді засинаєш, старигане.

— Стули пельку, — огризається Мінхо й разом з тим агресивно моргає, намагаючись позбутися сонливості, у чому він з крахом провалюється. — Я старший за тебе всього на кілька років. Не такий вже я й стариган.

— Але це не я вже засинаю, коли сонце тільки-но почало сідати, — зауважує Джисон лагідним тоном.

— Це через те, що воно тепер заходить рано, — бубонить Мінхо. — Від цього я швидше втомлююсь.

На це Джисон лиш сміється. За мить вираз його обличчя пом’якшується, осяваючись люблячою усмішкою.

— Краще лягай спати, якщо ти вже настільки втомлений. Обіцяю, що не спалю твій котедж, якщо ти лишиш мене тут самого.

Мінхо фиркає.

— Я так у цьому не впевнений. Ти здаєшся ще тим бешкетником.

— Але не з тобою, — грайливо відповідає Джисон, поки кінчики вух Мінхо спалахують.

— Яка нагла брехня, — все одно каже він, тому що це в якомусь плані правда. — Незаконне проникнення — ще те бешкетування.

Джисон пирскає зо сміху.

— Ладно-ладно, слушне зауваження. У цьому я свого роду рецидивіст, тож тут погоджусь з тобою, — його погляд знову пом’якшується. — Але правда, я просто дражнюся. Я тебе розумію, сам вже щось втомився. Мабуть, я теж не буду засиджуватись.

Мінхо потягується, розминаючи м’язи на спині та кривлячись, коли щось гучно хрускає. Джисон продовжує всміхатись, милосердно це ніяк не коментуючи.

— Ти точно не проти спати на підлозі? — знову питає Мінхо, можливо, вже вчетверте, і Джисон просто знову сміється.

— Так, Мінхо, повторю ще раз: мені тут комфортно. Ну чесно, тебе більше не влаштовує те, що я спатиму на підлозі, ніж мене.

— Це просто здається нечесним, — бубонить Мінхо.

Джисон пирхає з потіхою.

— Що ж, коли придумаєш щось ще, то повідом мені. А я поки залюбки спатиму тут.

Щойно Мінхо відкриває рот, Джисон від нього відмахується.

— Ой, все, достатньо, — каже він, і Мінхо закочує очі від того, наскільки тон хлопця схожий на його власний, який він приміняє для Дорі, коли та влізає, куди не слід. — Іди в ліжечко, поки не заснув зі мною на підлозі!

— Ладно-ладно, — відступає Мінхо, з трудом піднімаючись на ноги. Він вдячний, що його суглоби не хрускають. — Я вже йду. Вибач, що дбаю про твій комфорт.

Джисон фиркає.

— Дякую за турботу, а тепер шуруй!

Може, це й на краще, що Джисон його вигнав, бо коли Мінхо дістається своєї спальні, він валиться з ніг. Це дійсно чудо, що він не заснув на підлозі, як Джисон і сказав.

Утім, при всіх наполяганнях Джисона, що він в порядку, Мінхо не може не тривожитись, коли перевдягається в піжаму й влягається, ще не вкриваючись простирадлом.

Він схрещує на грудях руки, хмурячись стелі. Він просто не може змиритися з тим, що змушує Джисона спати на підлозі, що б він там не казав про комфорт.

Але Джисон мав рацію, коли сказав, що Мінхо доведеться придумати якусь альтернативу, однак її просто немає. Кімната Шивон лишається поза питанням, тож інший очевидний вибір — це читацький куток. Окрім цього, в будинку є лише одне ліжко — те, на якому зараз лежить Мінхо…

Оу.

Гм-м-м.

Що ж, є… ще один варіант, який раніше не спадав йому на думку. Однак у своє виправдання Мінхо може сказати, що, хоча в останні кілька місяців його думки про Джисона не вирізнялись платонічним характером, він запросив хлопця у свій дім без наміру затащити його в ліжко абощо.

Насправді ж від самої думки про цю “альтернативу” його обличчя пашіє так, ніби палає у вогні. Цього разу страждають не тільки його вуха, а й щоки, що він відчуває, притискаючи до них долоні, і раптом відчуває власне серцебиття у скронях.

І все ж. Це варіант. І якщо більше за все в тому, що Джисон спатиме на підлозі, його бентежить те, наскільки нечесно, що сам він спить в ліжку, то… це, безумовно, найбільш справедливий варіант.

Утім, є дві проблеми.

Перша: якщо Мінхо запропонує це Джисону, чи подумає хлопець, що він дивний? Можливо. Огидний? Імовірно. Чи подумав би він, що Мінхо запропонував йому залишитись на зиму з інших причин, а не лише через те, що щиро про нього піклується? Цілком можливо, і від цієї думки Мінхо стає трохи зле.

Друга: навіть якщо Джисон погодиться, чи витримає це сам Мінхо? Звичайно ж він не має жодних прихованих мотивів відносно цього, але його почуття до Джисона, — якими б вони не були, бо він все ще не до кінця їх осмислив, — нікуди не зникнуть, тож Мінхо точно не в захваті, що вони можуть перетворити це на некомфортний та неприємний досвід.

Мінхо кусає губу, втупившись очима в стелю. По його відчуттях проходять години душевних терзань, перш ніж він змушує себе сісти, глибоко вдихаючи.

До біса.

Коли він вислизає зі своєї кімнати, решта котеджу вже поглинута темінню. Камін все ще палахкотить, хоча вже й не так яскраво. Незгасний оберіг, що висить над ним, забезпечує те, що камін безпечно горітиме ще близько тижня, перш ніж йому доведеться зробити новий.

Джисон перемістився з крісла на купку ковдр, ще не влігшись. Натомість він сидить схрестивши ноги посередині з розгорнутою перед ним книгою та читає, мружачись у тьмяному освітленні.

Він, мабуть, чує тихі кроки Мінхо, тому що піднімає на нього очі зі здивованим виразом обличчя.

— Мінхо? Що таке? Ти щось забув?

Мінхо знічено хитає головою, складаючи перед собою руки.

— Е, ні. Я просто думав про те, що ти казав раніше про те, що мені потрібно придумати якийсь інший варіант, якщо я не хочу, щоб ти спав на підлозі.

На це Джисон здіймає брови, дещо нахиляючи голову.

— Якщо ти скажеш мені, що сам будеш спати на підлозі, щоб я спав у ліжку, чи щось подібне, то я відмовлюсь.

Що ж… це не зовсім те, що Мінхо збирався запропонувати.

Він переминається з ноги на ногу, прокашлюючись.

— Ні, я придумав дещо інше.

Джисон дивиться на нього з цікавістю.

— О, так?

Мінхо впевнений, що його обличчя все червоне, але, на щастя, слабке освітлення котеджу приховує це так, щоб не було настільки очевидно, що він пече раків.

— Ти можеш відмовитись, якщо тобі стане некомфортно. Це… може видатися тобі трохи дивним, тож я тебе зрозумію.

— Та викладай вже, — каже Джисон, і навіть звідси Мінхо бачить потішливий вираз його обличчя. — Що б це не було, воно точно не прям-таки дивне.

Мінхо знову прочищає горло, очі опускаються на пляму темряви, яку камін майже не освітлює.

— Інший варіант, який спав мені на думку, це те, що ти можеш спати в моєму ліжку.

Які б у Джисона не було здогадки щодо альтернативи Мінхо, такого він точно не очікував. У котеджі залягає повна тиша після слів Мінхо, і коли він піднімає погляд, щоб оцінити реакцію Джисона, той дивиться на нього з широчезними очима й розтуленими вустами.

Мінхо поспішно додає:

— Як я сказав, ти можеш відмовитись. Це просто один з варіантів, і я подумав, що мені слід його запропонувати. І, до слова, моє ліжко не маленьке, ми б з легкістю вмістилися на ньому вдвох. Але… але не думай, що ти повинен погоджуватись, я знаю, що спати зі мною не дуже приваблива перспектива.

З якоїсь причини саме це повертає Джисона до реальності. Він пирхає від цих слів і шок на його обличчі змінюється на вираз, який Мінхо не може прочитати.

За якусь мить Джисон питає:

— Ти серйозно?

Мінхо ніяково мнеться в коридорі й каже:

— Це серйозна пропозиція, але, як я вже сказав, я зрозумію, якщо вона надто дивна і тобі буде комфортніше спати тут.

Він дійсно очікує, що Джисон відмовиться. Просто… одразу відмете цей варіант. Можливо, навіть посміється йому в обличчя. Стверджуватиме, що Мінхо несповна розуму й переходить всі межі. Він правда думає, що Джисон просто повторить те, що нашіптував йому голосочок в голові, відколи в нього з’явилась ця ідея. Дідько, відколи він почав усвідомлювати, що його почуття до Джисона не просто дружні.

Натомість до його превеликого здивування Джисон каже:

— Згода.

Мінхо аж підстрибує від одного цього слова, шоковано відсахуючись.

— Що?

Він впевнений, що Джисон недочув, неправильно все зрозумів.

Вираз обличчя Джисона проясняється, і на ньому читається… дружелюбність? Навіть своєрідна потіха.

— Я сказав, що згоден. Якщо ти насправді пропонуєш і це не викличе в тебе дискомфорт, тоді звісно. Я не проти спати у твоєму ліжку.

— О, — каже Мінхо, розуміючи, що, мабуть, звучить повним дурнем зі своєю шокованістю. Це… не те, чого він очікував. Взагалі. І навіть сценарій в закутках його свідомості, у якому Джисон погоджується на пропозицію, не передбачав, що він зробить це з такою… легкістю? Готовністю? — Ем, що ж… добре.

Джисон дивиться на нього з цікавістю.

— Ти вже передумав?

Ошелешений, Мінхо нестямно трясе головою.

— Ні, я просто… а втім, неважливо. Я… піду облаштую тобі місце.

І на такій ноті він обертається та поспішає назад до своєї спальні, перш ніж встигає виставити себе ще більшим дурнем.

Окрім можливості зібратися з думками, більше йому зайнятися нічим. Він розсуває подушки на ліжку у дві окремі купки, після чого сідає на край, притискаючи пальці до скронь.

У що він, трясця, себе втягнув?

Проходить кілька хвилин, перш ніж роздається стукіт у двері.

Прокашлюючись, Мінхо каже:

— Заходь.

Двері відчиняються й у кімнату зазирає Джисон, допитливо її оглядаючи. Мінхо начарував кулю місячного світла, поки чекав, приглушуючи її, щоб вона не була надто різкою, але й щоб Джисону було простіше орієнтуватися в просторі.

Джисон зачиняє за собою двері.

— Ти точно впевнений у цій ідеї?

— А ти? — знову напосідає Мінхо, бо все ще не може повірити, що Джисон взагалі погодився.

Сфера світла в повітрі осяює плавні вигини Джисонового обличчя, поки він йому всміхається.

— Так. Єдина причина, чому я питаю, це те, що ти маєш такий вигляд, ніби шкодуєш про цю пропозицію.

Чи шкодує він насправді? Жаль — це не зовсім підходяще слово для опису його почуттів, доцільнішими будуть… шок і тривога, що клубочаться всередині. Тривога про те, що все піде шкереберть і він якимось чином змусить Джисона почуватись некомфортно. Однак не здається, ніби поведінка хлопця підтверджує сумніви Мінхо, що заспокоює і жахає водночас, оскільки це означає, що якщо він дійсно якимось чином сяде в калюжу, це буде тільки гірше.

— Я не шкодую про неї, — каже Мінхо зі сподіванням переконати в цьому й самого себе.

Тоді Джисон наближається до нього на кілька кроків, все ще всміхаючись.

— Гаразд. Тож який бік ліжка мій?

Усвідомлюючи, що він все ще просто сидить на краю ліжка, Мінхо поспішно перебирається на інший бік, відкидаючись на узголів’я.

— Зазвичай я сплю на цьому боці, тож…

Джисон сідає на ліжко Мінхо, матрац під ним скрипить.

— Мені підходить, — каже хлопець, після чого кидає зацікавлений погляд на сферу. — Ти завжди так спиш?

— Що? — Мінхо блимає очима, і тільки потім розуміє, що в нього питають. Здається, ніби його мозок зараз працює в уповільненому режимі, раптом схвильований близкістю Джисона, коли до Мінхо остаточно доходить, що відбувається.

— Ой, ні! Я просто зробив так, щоб ти міг бачити.

Джисон шкірить зуби.

— Ну, я вже в ліжку. Можеш її прибрати.

— Правда, — каже Мінхо, швидко змахуючи рукою та гасячи світло, після чого вони опиняються в темряві.

Минає якийсь час, перш ніж Мінхо згадує, що, так, вони тут, щоб спати. З якоїсь причини його мозок не працює на автоматі, як зазвичай, тож йому доводиться докладати додаткових зусиль до кожної своєї дії. Мінхо забирається під ковдри й чує, як Джисон поряд із ним робить те саме.

У кімнаті западає тиша.

Йому слід поспати. Він втомлений. Він був втомлений? Що ж, це невеличка проблема.

Він був втомлений раніше, але тепер, коли Джисон лежить поруч, Мінхо зненацька відчуває, ніби його тілом пройшовся розряд струму. Він почувається бадьорим, і попри голос в голові, який наказує йому просто заспокоїтись і лягати спати, інший голосок, який останнім часом все важче ігнорувати, настійливо наполягає на тому, щоб поговорити з Джисоном у цій новій дивній обстановці.

Мінхо вирішує дозволити другому голосу перемогти, здебільшого тому що… це ніяково, намагатися заснути, ніби Джисона тут немає. Окрім цього, йому є про що поговорити. Певний час дещо таїлося на задвірках його свідомості.

— Можна спитати в тебе дещо, про що я думав? — Мінхо повертається в ліжку обличчям до Джисона.

На його подив, Джисон вже дивиться на нього попри те, що лежить на спині. Його темні очі віддзеркалюють місячне сяйво, що проникає крізь вікно.

— Спитати що? — його голос тихий.

— Ти навмисно тоді впустив свою каблучку? Того дня в саду, коли ми вперше зустрілися. Ти зробив це, аби міг повернутися і по… і знову побачити сад? — Мінхо зупиняє себе, перш ніж озвучує першу думку, і навіть коли він говорить, почувається трохи не в собі.

Навіть у темряві спальні, де єдиним джерелом світла є проблиски блідого місяця, Мінхо може розгледіти, як Джисон всміхається.

— Ти справді думаєш, що я аж так відчайдушно хотів з тобою поговорити?

Обличчя Мінхо миттєво кидає в жар. Він прочищає горло й переводить погляд на стелю.

Тож немає сенсу щось приховувати. Джисон все одно знає, що в Мінхо на думці.

— А що, я доволі класний, — огризається Мінхо, знаючи, що єдиний спосіб витримати грайливі зауваження та оманливо гостре око хлопця, це повернути все на жарт. — Ну правда, хто б тебе звинувачував, якби ти вигадав якийсь мудрований план побачити мене знову?

— Справедливе зауваження, — вираз Джисонового обличчя пом’якшується. Коли він знову говорить, його голос ще тихіший. — Без образ, але ні, я не впускав каблучку навмисно, аби використати це як привід повернутися й побачити тебе чи сад.

— Я не ображаюсь, — одразу відповідає Мінхо, навіть якщо в глибині душі він зовсім трохи розчарований, що Джисон не вигадав дурний привід зустріти його знову після всього, що було сказано й зроблено через ту ситуацію з незаконним проникненням.

— Каблучка єдина річ, що в мене є, якою я б не ризикував. Це єдина річ, яку я дійсно зберігаю через цінність. Емоційну цінність, тобто.

— Але ти ніколи нічого мені про це не розповідав.

— У тебе є припущення?

— Коли я вперше її побачив, то просто подумав, що це було щось блискуче й дороге, що ти не хотів губити. Або що ти хотів подарувати її якійсь дівчині з села, — на це Джисон пирскає, і Мінхо гадає, що такого смішного він сказав. Мабуть, у його погляді на хлопця ясно читалось спантеличення, тому що Джисон просто похитує головою, ніби просить Мінхо не звертати уваги. — Але тепер я припустив би, що… вона належала твоїм батькам?

Джисон повільно киває.

— Це обручка моєї мами. Справді єдина частинка неї, що в мене лишилась. Те, що вони мали перед тим, як… перед тим, як сталося невиправне на дорозі, або продало подружжя, яке доглядало за мною, коли я ще був хлоп’ям, або вже я, коли був достатньо дорослим для самостійного життя. Але ця обручка… я не думаю, що колись зміг би її взагалі віддати, хіба що якби мені запропонували все золото світу.

— Я тебе розумію, — тихо каже Мінхо.

Проходить мить тиші, а потім Джисон питає:

— Чого це ти раптом такий балакучий? Я думав, ти втомився?

Мінхо відкашлюється, трохи соваючись та схрещуючи руки на грудях.

— О… ну…. знаєш…

— Ти хвилювався через те, що будеш спати зі мною? — невимушено питає Джисон, і Мінхо давиться власною слиною. Джисон сміється з реакції Мінхо, явно отримавши підтвердження своїм словам. — Все в порядку, правда. Спати разом з кимось в одному ліжку доволі дивно.

— Ти говориш за мене, — вдається пробубоніти Мінхо за хвилину, навіть якщо Джисон говорить правду.

Останній фиркає.

— Усе нормально, кажу ж, — він повертається набік, спиною до Мінхо, тож той більше не бачить його обличчя. — Мені комфортно з тобою. Наскільки б дивно це не видавалось спочатку, думаю, мені це подобається. Добре знати, що ти поруч.

Мінхо розтуляє вуста, але жодні слова з них не зриваються, лише недоладні звуки, які насправді звучать більш наближено до того, що відбувається в його голові після слів Джисона, що неможливо було б передати словами.

— Тобі слід поспати, Мінхо, — каже Джисон, і в цього хлопчиська ще вистачає зухвалості казати це насмішливим тоном, ніби він хоч на якусь долю розуміє, як у Мінхо паморочиться в голові від його слів, — а то будеш виснаженим зранку.

“Цей хлопець жахливий”, — думає Мінхо безнадійно, коли йому нарешті вдається відірвати погляд від Джисона. Він зі зневір’ям втуплюється в стелю.

Але річ у тім, що коли Мінхо перевертається набік та заплющує очі, він усвідомлює, що не почувається настільки ж напруженим та збентеженим, як раніше. Він… розслаблений? Можливо, все ще трошки схвильований, але, безумовно, більш розслаблений.

Мінхо не може не думати, як це все забавно. Забавно, що іноді Джисону настільки ж легко його схвилювати, як і заспокоїти.

 

—

 

Мінхо прокидається посеред ночі, кімната все ще темна, за винятком смужки місячного світла на ліжку. У голові все ще стоїть туман, повіки все ще обважнілі від напівсвідомого стану.

Він сонливо кліпає очима, завмираючи, коли зір проясняється достатньо, аби розрізнити людину поруч із ним. Він ніколи раніше ні з ким не спав, тож коли його потрясіння від чогось настільки нового гасне, він згадує, що заснув свідомо та охоче, і голосок в його голові, що останнім часом стає все надокучливішим, нагадує йому: він з гостем.

Джисон розмірено дихає поряд, і Мінхо лиш сподівається, що те, як здіймаються й опускаються його груди, свідчить про спокійний сон.

“Він точно має задоволений вигляд”, — думає Мінхо, коли піднімає голову, підпираючи щоку рукою та з любов’ю дивлячись на Джисона.

Вічно скуйовджене каштанове волосся хлопця зараз навіть ще більш безладне, ніж колись взагалі було. Допевне через узголів’я. Рот Джисона широко розкритий, і з нього стікає цівка слюни на подушку Мінхо. Старшому, мабуть, мало б бути огидно, особливо коли він так близько до Джисона, але натомість йому хочеться лише підсунутись до нього ближче.

Можливо, він почувається безпечно через суцільну темряву в кімнаті, у яку лишень місяць зазирає. А, може, річ у самому Джисоні. Або ж винен холод.

Причина особливо й не має для Мінхо значення. Важить лиш те, що вперше за довгий час він почувається безпечно, спокійно та, перш за все, зовсім не самотньо. Які б стіни він не вибудовував роками, щоб захистити себе та не зійти з розуму від виснажливої ізоляції, які б його захисні механізми Джисону не вдалось побороти за останні кілька місяців… у тиші спальні, де єдиним звуком є рівномірне дихання Джисона, Мінхо почувається абсолютно вразливим, коли тулиться ближче до хлопця. Настільки близько, що він міг би його торкнутися, якби захотів.

(А він і справді хоче, думає Мінхо, він хоче багато того, чого не усвідомлював до Джисона, але наразі він напівсонний, і від думок про прилив почуттів та бажань в нього болить голова).

Мінхо не торкається його. Натомість він скручується, так цього і не зробивши, достатньо близько для того, щоб відчувати тепло, що випромінює хлопець.

Мінхо хоче… він просто хоче.

 

—

 

Перші два тижні сумісного життя пройшли набагато більш гладко, ніж Мінхо очікував.

Він думав, що все буде більш ніяковим, що він не зможе звикнути до того, що хтось є в його домі кожну годину чи дві. На його превеликий подив, він помічає, що переїзд Джисона не поміняв майже нічого. Звісно, хлопець тепер завжди в котеджі, але це, насправді, не є чимось незвичним. Мінхо лише усвідомив, скільки часу Джисон з ним проводив після приходу осені.

А щодо того, що вони сплять разом… що ж, він очікував, що це також буде набагато більш ніяково. І, звісно, Джисон бува підсувається надто близько, ніж Мінхо звик, і його зрадницьке сердечко починає битися швидше, поки розум мандрує в ті закутки, у які не слід, коли Джисон так близько. Але окрім цього? Це на диво приємно.

Джисон зазвичай лягає пізніше за Мінхо, тому частіше за все останній вже відпочиває в ліжку, коли молодший ще читає чи пише в кріслі-гойдалці.

Утім, іноді Джисон лягає одночасно з ним. Коли це стається, Мінхо бореться із сонливістю, аби побалакати з Джисоном у пізню годину, навіть після того, як каже тому, що втомився.

І Мінхо тепло, коли він в ліжку з Джисоном. Не тільки через гори ковдр, які він поступово додає з кожним днем, а й бо Джисон його зігріває. Від знання, що хлопець поряд, що вони з легкістю можуть годинами розмовляти пошепки, поки обидва не заснуть, Мінхо почувається… дивно, як ніколи раніше не почувався, навіть із Джисоном.

Незалежно від того, що відбувається зараз, його стосунки з Джисоном відчуваються інакшими, ближчими, хоча він не впевнений, чи це все лише в його голові, чи Джисон теж відчуває зміну, яка відбулася, або, або…

Що ж, Мінхо все одно недостатньо сміливий, щоб спитати в нього це прямо.

Хоча вночі вони розділяють особливу близість, удень вони також відчувають затишне тепло, однак воно більш знайоме.

Якщо в минулі роки Мінхо займав себе взимку експериментами з магією, на які в нього не вистачає часу в інші пори року, тепер більшість часу він приділяє книзі Джисона про мову квітів. Попри те, що він мав певні остороги, коли хлопець вперше про це заговорив, Мінхо має визнати, що що більше читає, то більше розуміє, чому Джисону це здається таким чарівним.

Хоча загалом цей концепт може бути невиправдано важким, а подекуди й безглуздим і обмеженим, Мінхо розуміє його чарівність. Є щось вельми цікаве в тому, щоб мати здібність збирати докупи конкретні види квітів правильних кольорів та передавати їх комусь з натренованим оком, хто зрозуміє таємне послання, яке ти намагався їм передати.

— Чому чорнобривці такі гнітючі? — питає Мінхо в Джисона одного вечора, коли вони лежать разом у ліжку, накрившись ковдрами до грудей.

Джисон відриває очі від книги, яку читає, роман Мінхо, прочитаний вже на три чверті, хоча Мінхо знає, що Джисон цілком міг би вже завершити, якби не намагався підлаштуватися під його темп, аби закінчити читати одночасно з ним.

Джисон притуляється ближче до Мінхо з усмішкою, їхні плечі легко доторкаються, коли він дивиться на сторінку з деталізованою ілюстрацією чорнобривця та описами поширених значень та різноманітних квіткових композицій, у яких вони можуть бути використані.

— О, ти дійшов до моїх улюблених.

Брова Мінхо тягнеться вгору.

— Твоя улюблена квітка та, що символізує, — він прочищає горло, зачитуючи рядки безпосередньо з книги, — скорботу, відчай, жорстокість та заздрість?

Джисон лиш сміється, торкаючись потертої сторінки та проходячись пальцями по нотатках, які він нашкрябав доволі багато років тому, судячи з того, як чорнила вицвіли.

— Знаю-знаю. Доволі жахливо. Просто мені здається цікавим те, що люди обирають асоціювати щось настільки яскраве, прекрасне й золоте з настільки печальним символізмом.

— Здається, ніби вони марнують квітку, — каже Мінхо, розглядаючи ілюстрацію, підсвідомо намагаючись пригадати точне місцезнаходження чорнобривців в саду так само, коли бачить будь-яку квітку. Якось Джисон із захопленням назвав його ходячою енциклопедією, здатну відчеканити все, що знає про будь-яку рослину, яку можна знайти в саду. Що ж, ця книга, безумовно, поповнює скарбничку його знань.

— Думаєш? — Джисон все ще ніжно всміхається.

Мінхо з цікавістю дивиться на нього.

— А що, ти так не думаєш?

Джисон просто знизує плечима.

— Не зовсім. Я думаю, що… просто тому, що це негативні емоції, не означає, що вони погані. Це все ще людські емоції, і, зрештою, я радий, що саме така яскрава квітка їх репрезентує. Іноді так і буває, еге ж? Не всі виставляють свої менш щасливі емоції напоказ.

Що ж… Джисон має рацію, що Мінхо неохоче визнає, оскільки його слова не мають жодної сили проти Джисонових.

— І все ж, — каже він, проводячи великим пальцем по краю сторінки, — це все одно надто гнітюче, як для улюбленої квітки.

Джисон лише знову сміється, перш ніж зауважує:

— Я сказав, що це одна з моїх улюблених. Я також люблю троянди, але ти це й так вже знаєш.

Так і є. Він збрехав би, якби прикинувся, ніби реакція Джисона на троянди в ті перші дні після їхньої зустрічі не закарбувалась в його пам’яті.

Вираз Джисонового обличчя дещо пом’якшується, і він простягає до Мінхо руки.

— Якщо хочеш, я можу показати свою іншу улюблену квітку. Окрім чорнобривців та троянд, я маю на увазі.

Піддавшись зацікавленості, Мінхо вручає йому книгу. Він спостерігає, як Джисон віртуозно гортає сторінки, поки не знаходить квіти, до яких Мінхо ще не дійшов. Хлопець віддає йому книгу.

— Фіалки? — здивовано каже Мінхо, опускаючи очі на малюнок на сторінці.

Джисон тихо гмикає, знову беручись за роман Мінхо.

— Мені особливо білі до вподоби.

Мінхо проходиться очима по загальних помітках та значеннях кількох інших кольорів, чіпляючись поглядом за останній розділ.

“Білі фіалки: даймо шанс щастю”.

З якоїсь причини від однієї цієї короткої фрази щось тріпоче всередині нього. Він знову дивиться на Джисона, щоб, можливо, дати волю голоску на задвірках його свідомості, гадаючи, чи є взагалі необхідність звертати увагу хлопця на це, коли той знову зайнятий читанням.

Коли Мінхо нарешті засинає кілька годин потому, йому сниться Джисон у ложі з білих фіалок, їхні пальці злегка переплетені, і хлопець одаровує його наймилішою усмішкою.

 

—

 

Мінхо взяв за звичку як засинати, так і прокидатися раніше за Джисона. Зазвичай, щоб остаточно збадьоритись, час перед пробудженням молодшого від приділяє роботі над чимось простим, як-от виготовленням найлегших оберегів чи підготовкою інгредієнтів для складніших проєктів, над якими він хотів би попрацювати пізніше. Він дає Джисону поспати, знаючи, що його друг, зрештою, виповзе з ліжка за кілька годин.

Якраз у процесі сонного заварювання чайника лавандового чаю, Мінхо нарешті визирає у вікно з виглядом на сад, і коли осмислює сліпучу картину перед ним, завмирає на місці.

За ніч все вкрилося білою ковдрою. От і перший цьогорічний снігопад.

Зауважте, Мінхо надає перевагу тому, щоб його поведінка відповідала його віку. Хоча поводиться він завжди старше за свій справжній вік.

Однак є щось настільки дивовижне в тому, щоб одразу після пробудження бачити світ, вперше вкритий снігом. Він не може стримати сплеск дитячого захвату, який розтікається його тілом, і кутик губ, що миттєво повзе вгору, коли він прокрадається до спальні.

Джисон все ще мирно спить під теплими ковдрами, підібгавши до грудей ноги, майже скрутившись у позу ембріона. Відтоді, як вони почали спати разом, Мінхо помітив, що Джисон часто так скручується уві сні. Це дуже, дуже мило.

За звичайних обставин він би не потривожив сон Джисона, але зараз він не може втриматись. Мінхо роками не мав нікого, з ким міг би розділити цей момент, і навіть якщо така поведінка буде дитячою, то нехай.

Він схиляється над ліжком, обережно потрушуючи плече Джисона та шепочучи його ім’я. Це займає кілька хвилин, але врешті-решт Джисон розплющує очі й дивиться на нього спантеличено затуманеними очима.

Він видає тихий звук, ніби питаючи в Мінхо, що сталося, і останній просто продовжує йому посміхатися.

— Випав сніг, — легкодушно каже він хлопцеві.

— Що? — видушує Джисон набагато глибшим голосом, ніж Мінхо звик, що викликає в нього трепет.

— Випав сніг! — повторює Мінхо.

Якусь мить він дійсно переконаний, що Джисон от-от схопить подушку та й задушить його нею за те, що розбудив так рано через якісь дурощі. Мінхо готується до цього, поки спостерігає, як Джисонів спантеличений вираз обличчя міняється на комічно порожній.

Джисон повільно сідає в ліжку, змахуючи волосся з очей.

Радісний, що Джисон явно йому потурає, Мінхо не може тримати себе в руках і ледь не пружинить подушечками стоп. Він простягає руки Джисону, і той береться за них, дозволяючи Мінхо допомогти йому підвестися на ноги та втримати рівновагу.

Мінхо фактично витягує напівсонного Джисона зі спальні за руку, тягнучи його до вікна з видом на сад.

— Бачиш? — каже він захоплено, споглядаючи зимову країну чудес, на яку сад перетворився за ніч. — Ти ніколи раніше не бачив сад взимку, але я все ще вважаю, що зима тут щороку чудова. Завдяки чарам усе квітне цілий рік, тож навіть якщо все вкриває сніг, усі квіти й рослини залишаються під ним живими.

Коли він кидає погляд на Джисона, аби побачити його реакцію, той насправді не дивиться у вікно. Натомість Джисон дивиться на Мінхо сонними, розфокусованими очима та нестерпно люблячою усмішкою.

Це заскочує Мінхо зненацька, усі інші слова захвату враз зникають, поки він дивиться на Джисона у відповідь, відчуваючи раптом, ніби груди й живіт наповнюються метеликами.

— Ти дійсно це любиш, — каже Джисон все ще низьким та трохи хриплим після сну голосом. Він досі дивиться на Мінхо найніжнішим поглядом.

Відчуваючи, як жар підступає до щік, Мінхо відкашлюється, нервово відводячи погляд.

— Ем, так. Можливо, навіть занадто, вибач.

— Не вибачайся, — бурмотить Джисон. Потім він подається вперед і притискається лобом до плеча Мінхо. Утомлене зітхання зривається з губ, у той час як Мінхо наструнчується. — Це мило.

Мозок Мінхо припиняє функціонувати.

Він стоїть у заціпенінні, не дуже впевнений, чи слід йому дивитись на Джисона, чи ні. Чи слід щось сказати, також щось зробити. Утім, він на це не здатний, коли все, що раптом може робити його мозок, це відлунювати слово “мило” голосом Джисона.

За мить хлопець піднімає голову, спираючись замість цього підборіддям на його плече та ніжно тримаючи його за рукав.

— Вибач, я посплю ще годинку-дві, а потім зможу дати тобі кращу реакцію. Можеш ще показати мені потім квіти.

Джисон сонно треться щокою о плече Мінхо, і перш ніж він взагалі встигає зрозуміти, що щойно відбулось, і як йому слід на це відповісти, Джисон вже плететься по коридору до спальні, лишаючи Мінхо стояти посеред котеджу з відчуттям, ніби Хан Джисон щойно вдарив його чимось важким.

Мінхо особливо нічого не робить у наступні кілька годин, поки Джисон спить, більше прикидаючись, ніби працює над новими “незгасними оберегами”, поки його розум блукає.

Коли Джисон нарешті знову виходить зранку зі спальні, він тримає своє слово. Вони обидва кутаються та виходять надвір, і Мінхо показує Джисону дивну, але прекрасну аномалію — сад взимку.

 

—

 

Після цього дні стають холоднішими, що вже казати про ночі. Протягом наступних кількох тижнів котедж застає метелиця за метелицею, так що Мінхо вже ледве вдається відчиняти двері без використання плавильного заклинання, яке він знаходить в одному з щоденників.

Сам котедж непогано зберігає тепло посеред льодяного кошмару завдяки каміну та численним чарам, які Мінхо наклав на будинок.

Тож, можливо, саме тому він так дивується, коли Джисон підсувається ближче до нього однієї ночі, коли вони вже давно занурились у тишу. Чесно кажучи, Мінхо думав, що Джисон вже заснув, тому раптова зміна положення, за якого спина хлопця торкається його власної, пускає легкий дрож по тілу.

— Мені холодно, — шепоче Джисон у темряві.

Ох. Але в котеджі ніби не стало холодніше, ніж зазвичай? Можливо, зовсім трохи від сили холоду й снігопаду за вікном, але в котеджі все ще доволі тепло.

Здивований, Мінхо повертається на інший бік, обличчям до спини Джисона.

— Десь в шафі є ще ковдри.

Якийсь час Джисон мовчить, а опісля тихо каже:

— Не треба, все в порядку.

Спантеличений, Мінхо хмуриться.

— Ти щойно сказав, що тобі холодно.

— Не в тому… сенсі холодно, — Джисон відкашлюється. — Вибач. Я думав… неважливо.

Мінхо хмуриться ще більше. У нього, може, й виникають певні проблеми з комунікацією з людьми, але він, принаймні, прекрасно бачить, що Джисон, очевидно, натякає на щось, чого він не розуміє.

О, як же він, бляха, сподівається, що не опозориться зараз вщент.

Мінхо невпевнено тягнеться до Джисона, його рука на мить ніяково застигає над хлопцем, перш ніж він обережно опускає її на його стегно. Коли він торкається Джисона, по тілу останнього біжуть мурашки.

— Ось так?

Залягає довга пауза, настільки довга, що Мінхо вже з острахом думає, що неправильно зрозумів усю цю ситуацію та спричинив Джисону дискомфорт.

А потім Джисон пересувається назад, притискаючись спиною до грудей Мінхо, від чого тіло останнього немов спалахує полум’ям.

— Можна? — питає Джисон. Його голос тихий, але він тепер настільки близько, що це не має значення.

Мінхо відчуває, ніби його мозок палає. Утім, йому вдається промовити:

— Так тепліше.

Тому що саме цього хотів Джисон, так?

— Я радий, що ти розумієш, — каже той, і за мить вагань Мінхо переміщує руку вище на талію Джисона, намагаючись ніяк більше його не торкатися.

Коли його рука так огортає Джисона, і спина хлопця так притискається до вигину його грудей, Мінхо пригадує той несподіваний порив, який виник у нього багато місяців тому, коли він побачив, як Джисон потягувався на літньому сонці. Те, як йому кортіло торкнутися неприкритої шкіри над поясом Джисонових брюк, яка виглядала з-під його сорочки.

Можливо, це те, як Джисон до нього притискається, повністю скоротивши між ними відстань, чи те, що він перший пригорнувся до нього, коли він запропонував йому тепло, або ж річ у запаху Джисонового волосся на його подушці. Що б це не було, у Мінхо від цього голова йде обертом.

Він без задньої думки торкається долонею його живота, як йому і хотілося зробити тоді в саду. Шкіра Джисона навіть тепліша під його бавовняною сорочкою.

“Моєю сорочкою”, — запаморочливо думає Мінхо.

Джисон різко вдихає.

— Мінхо, — шепоче він ледь чутно.

— Вибач, — каже Мінхо, думаючи, що все ж перетнув дозволену межу через дивну напругу в голосі Джисона.

Щойно він збирається прибрати руку, Джисон раптом накриває її своєю, утримуючи на своєму животі.

— Усе добре, — каже він. — Мені подобається.

Мінхо вирішує, що він марить. Він точно марить, бо це точно не відбувалося б з ним наяву. Він, певно, заснув, не усвідомлюючи того, і це все просто якась дурна фантазія, яку вигадав його мозок, аби помучати його.

Але Джисон відчувається таким реальним у його руках. Коли Мінхо нахиляє голову вперед й утикається в потилицю Джисона, це дарує йому невимовно ніжне відчуття. Джисонів живіт під його долонею такий теплий, навіть через сорочку, а рука хлопця ще тепліша, настільки тепла, що майже обпікає, шкіра до шкіри.

Тож, можливо, це і не марення, але для Мінхо воно таким і є.

Справді поринає він в сон лише за кілька годин, значно пізніше після того, як Джисон засинає в його руках.

 

—

 

(Коли Мінхо прокидається наступного ранку, Джисон все ще в його обіймах, і старший хіба що здатен просто лежати у зневір’ї, з усіх сил намагаючись вкласти в голову те, що відбувається.

Відтоді це стає звичкою. Для Джисона — пригортатися в обійми Мінхо, коли вони лягають спати разом. Для Мінхо — лягати раніше і все одно прокидатися з притиснутим до нього Джисоном.

Заради тепла, звісно ж, хоча й коли Мінхо пропонує повісити ще один зігріваючий оберіг у спальні, Джисон наполягає, що “і так нормально”.

Тож Мінхо вирішує, що, мабуть, краще просто прийняти те, що йому пропонують, навіть якщо він все ще не розуміє, чому йому взагалі це пропонують.

Але він не жаліється).

 

—

 

— Пам’ятаєш, — повільно починає Джисон одного дня, коли вони сидять по обіді за столом і п’ють свіжозаварений чай, — ти питав мене якось, чим би я займався, якби міг займатися будь-чим?

Мінхо здивовано блимає очима, рука з чаєм застигає у рота.

— Мабуть? Це тоді ти сказав мені, що хочеш писати історії, так?

Джисон киває, замислено постукуючи по ободку чашки.

— Я просто зрозумів, що ти сам так і не дав свою відповідь на це питання.

Мінхо хмуриться.

— Що?

— Ти не дав мені свою відповідь, — повторює Джисон, дивлячись на Мінхо з цікавістю в очах. — Я дав тобі свою, тому буде справедливо, якщо і я дізнаюсь про твою потаємну мрію абощо.

Холод пробирає Мінхо зсередини, від чого він неспокійно совається на стільці.

— У мене особливо й немає відповіді, — каже він Джисону, опускаючи очі на чашку в руці.

Джисон тихо зойкає.

— Як це так? У тебе має бути якась мрія! У всіх є хоча б одна маленька мрія, правда ж?

— А в мене… ні, — повільно каже Мінхо,

— У тебе немає мрії? — питає Джисон, і капризна нотка, що звучала в його голосі, остаточно зникає, змінюючись на більш серйозний та стурбований тон.

— Тобто, я не бачу в них сенсу, — пояснює Мінхо, тому що це звучить раціонально в його голові.

Очевидно, це не звучить раціонально для Джисона, судячи з того, як він злегка насуплюється.

— Чому так?

— Ну, це очевидно, хіба ні? — він обводить жестом котедж. — Це моє життя. Цей котедж. Магія. Речі, які я роблю для селян. Це все моє життя зараз і назавжди, тож… я не бачу сенсу в безглуздих мріях.

Здається, він каже щось не те, оскільки погляд Джисона стає ще серйознішим.

— Мінхо, можна дещо в тебе спитати?

Знервований від того, як хлопець на нього дивиться, Мінхо відповідає не одразу.

— Так?

— Ти щасливий тут? — прямо питає Джисон. Мінхо відчуває, ніби з його легень вибивають все повітря.

Не те щоб він не думав про це за всі ці роки.

Коли Шивон ще була з ним, він з легкістю відповів би “так”. Звісно, він був щасливий вчитися тут магії у своєї наставниці. Він вперше в житті почувався у своїй тарілці. Він відчував, що його люблять.

І певною мірою це досі правда. За все своє життя він ніколи й ніде не був щасливішим, ніж тут.

Але він також і не був ніде, окрім дитбудинку, коли зростав.

Мінхо збрехав би, якби сказав, що зараз він настільки ж задоволений, як коли Шивон ще була поруч, але…

— Я не думаю, що це має значення, — чесно відповідає Мінхо.

— Мінхо, — м’яко каже Джисон, і в його голосі прослизає щире занепокоєння. — Звісно має.

Мінхо просто похитує головою.

— Ти не розумієш.

— Ні, — погоджується Джисон. — Поясни мені, будь ласка.

— Шивон, — починає Мінхо, її ім’я важке на його язиці. Це дивно, усвідомлює він, що промовляти його знову так важко. Тепер здається, ніби нічого не змінилось. Ніби він не зробив жодного прогресу. — Шивон прийняла мене, тому що їй був потрібен хтось, хто піклувався б про котедж після того, як її не стало б. У неї могли бути й інші причини, і я правда… правда в це вірю, але впевнений, що мати наступника була найголовнішою.

Щось миготить в очах Джисона, коли він дивиться на Мінхо, і останній думає, що хлопець почав розуміти, до чого він веде. Можливо й не погоджуватись, але принаймні розуміти. Мінхо продовжує.

— Зрештою, я не думаю, що це має значення, щасливий я чи ні. Я повинен продовжувати те, що вона лишила мені, як вона і хотіла. Це найменше, що я можу зробити, аби віддячити їй за все, що вона зробила для мене.

Після цього Джисон надовго замовкає. Це продовжується так довго, що викликає в Мінхо головний біль.

Зрештою Джисон каже:

— Що ж, я не думаю, що це нормальне життя.

І, можливо, він має рацію, Мінхо це визнає, але це єдине життя, за якого його не руйнує відчуття провини.

— Не те щоб я був тут нещасним, — каже він натомість, невимушено, як він сподівається, знизуючи плечима. — Я допомагаю людям. У мене є дах над головою. У мене є сад, який забезпечує мене всім необхідним. Я можу вільно практикувати магію, незважаючи на чутки й лицемірство селян. Про що ще я міг би мріяти?

— Про решту світу? — Джисон все ще має серйозний вигляд, але тепер трохи інакший. Більш… покірний. Сумний. Наче усвідомив, що слова Мінхо справді непохитні, і він не змінить свою думку. — Про те, щоб бути по-справжньому щасливим, а не просто… задоволеним?

— Вибач, — каже Мінхо, зустрічаючись поглядами з Джисоном. — Не думаю, що можу сказати тобі щось, що тебе задовільнить. Просто… для мене це не проблема. Я вже не перший рік знаю, що саме це буде моїм життям. Це нормально. Є гірші способи проводити життя, ніж те, як роблю це я.

І Джисон дійсно має такий вигляд, ніби хоче продовжити суперечку, але просто зітхає. А потім він встає, одним ковтком допиваючи зміст своєї чашки.

Коли юнак знову звертається до Мінхо, його голос звучить втомлено.

— Я просто хочу, щоб ти зрозумів, що можеш хотіти більшого, і це не зробить тебе поганим сином.

Мінхо здригається, але нічого не відповідає. На обличчі Джисона відбивається щось схоже на жаль, перш ніж він безмовно відходить помити свою чашку.

Для Мінхо стає відкриттям, що проблема сумісного життя з кимось в маленькому котеджі взимку, коли хуртовина так розігралась, що ти навіть не можеш вийти назовні, полягає в тому, що коли ви сваритесь і опиняєтесь у незручному становищі, ви ніде не можете сховатись один від одного.

Дивно знаходитись разом в одній кімнаті після цієї розмови, коли над ними нависає важка хмара. Тож Мінхо завершує прибирання, після чого повертається до спальні та, зачиняючи за собою двері, безсило падає на ліжко обличчям донизу.

Він видає протяжний стогін, приглушений ковдрами.

Йому справді це не подобається. Суперечки. Непорозуміння. Вони з Джисоном доходять згоди майже в усьому, тож чому виникає проблема, коли мова заходить за щось подібне? За те, що, як гадає Мінхо, він не може змінити?

Полежавши так у хандрі якийсь час, він переходить до читання. Мінхо зберігає стосик романів на тумбочці біля ліжка, тож принаймні хоч чимось може себе зайняти.

Він, звісно ж, вже всі їх читав, але та, яку він обирає, — історія про кота, який прагне стати людиною, — приносить йому такий затишок, на який здатна лише знайома історія. Він знає її від корки до корки, тож не хвилюється про те, що може статися. Так набагато легше.

Щойно сонце починає сідати за обрій, двері спальні зі скреготом прочиняються. Коли Мінхо піднімає очі, з-за дверей з цікавістю визирає голова Джисона.

Хлопець ніби здається… стривоженим? Його губи злегка розтулені, очі широкі, коли зустрічають з очима Мінхо. Суміш емоцій старшого, — власна нервовість, страх, що все стане тільки гірше, дискомфорт, — стихає, коли він бачить вираз на Джисоновому обличчі. І це не схоже на вираз когось, хто хоче продовжити суперечку.

— Мінхо? — голос Джисона тихий. Непевний.

— Джисоне? — Мінхо повільно відкладає книгу, хмурячись. — Усе в порядку?

Джисон знічено шаркає ногами, все ще мнучить у проході, ніби боїться підійти ближче, чи думає, що йому не дозволено заходити.

— Ем, так. Ми можемо поговорити про сьогодні?

Щось натягується всередині Мінхо, мов тятива. Прочищаючи горло, він кладе книгу на місце.

— Так-то, тобі не потрібно там стояти. Ти можеш зайти і ми поговоримо.

Джисон вагається, ніби не впевнений, чи пропозиція Мінхо щира. Останній почувається жахливо від того, що вони обидва зараз такі знервовані та невпевнені. Однак він не хоче залишати все як є.

Аби підтвердити свою пропозицію, Мінхо поплескує по місцю поруч із собою. За мить Джисон зрушає з місця й забирається на ліжко, всідаючись на коліна, поклавши на них руки. Він все ще здається напруженим і… присоромленим?

— Розслабся, — каже йому Мінхо, нагадуючи про це й собі. — Ти можеш поговорити зі мною.

Він спостерігає, як Джисон змушує себе розслабити плечі, перш ніж дещо поміняти положення на менш заціпеніле, просуваючи ноги вбік.

— Вибач за те, що сталося раніше, — боязко каже хлопець. — Я не хотів так тиснути на тебе.

Мінхо лиш злегка знизує плечима.

— Все нормально.

— Ні, це було ненормально, — не відступає Джисон. — Я бачив вираз твого обличчя, коли продовжував тиснути, і мої останні слова… я знав, що це твоє чутливе місце, і все одно це сказав. Пробач мені.

Мінхо дійсно було неприємно від слів про сина, але коли Джисон отак прямо за це вибачається, його тілом проходить ще гірший дрож, ніж від того, що хлопець сказав раніше. Мабуть, він просто не створений для отримання вибачень, враховуючи те, як дивно вони змушують його почуватися.

І не те щоб хід думок Джисона був хибним. Це правда, що головна причина, чому Мінхо навіть не думає про альтернативи чи мрії, це його страх, що це зробить його поганим… ким би він не був для Шивон.

Зітхаючи, Мінхо хитає головою.

— Ні, правда. Все нормально. Я знаю, чому тобі не сподобалось те, що я сказав, і ти… можливо, маєш рацію.

— Неважливо, мав я на твою думку рацію чи ні, — каже Джисон. — Я все ще завдав тобі болю і мені дуже шкода.

— Не треба, — миттєво каже Мінхо. — Зі мною все добре. Я просто не хочу щоб ми й далі уникали один одного, як сьогодні.

З усе ще невпевненим виглядом Джисон опускає очі на свої руки, які смикають ниточку, що стирчить з ковдри.

Мінхо не подобається бачити Джисона таким. Не подобається відчуття, ніби вони ходять один довкола одного навшпиньки. Він не впевнений, що може сказати, аби Джисон повірив, що не засмутив його, що це не провина хлопця, що йому вдалося вдарити по його хворому місцю. Але Мінхо не дуже добре володіє словом.

Він прокручує одні й ті самі думки в голові, а потім нарешті думає, “до біса”, і простягає руки до Джисона.

Хлопець спантеличено дивиться на нього, витріщаючись на його витягнуті руки, ніби це щось чужорідне.

— Ну? — Мінхо трохи згинає руку, роблячи свою пропозицію більш очевидною. — Ходи сюди.

Шквал емоцій спалахує на обличчі Джисона, перш ніж трансформується у полегшення. Цього достатньо, аби холодна напруга всередині розчинилась.

Приймаючи пропозицію Мінхо, Джисон підповзає до нього, ховаючись в його обіймах.

Це… незвично, навіть враховуючи те, як вони обіймають один одного вночі. Для цього в них є виправдання, хоча Мінхо й визнає, що воно не вельми переконливе. Але це дещо інше.

Не погане, просто нове.

— Мені шкода, — бурмоче Джисон, притискаючись щокою до плеча Мінхо.

— Я знаю, — втішає його Мінхо, ніжно проводячи долонею по його руці. — Я не злився, просто… це єдина річ, яку я не думаю, що можу змінити, Джисоне. Як би я не почувався, я не можу полишити обов’язок, який мені передала Шивон.

— Я розумію це, правда, — каже Джисон. — Я просто… хочу, щоб ти був щасливим.

Щось тріпоче всередині Мінхо.

— Я щасливий тут, — каже він. — Можливо, це не… ідеальне чи омріяне життя, але воно не таке вже погане. Є речі, які мені в ньому подобаються, особливо останнім часом.

— Наприклад? — питає Джисон, руки Мінхо все ще огортають його.

— Мені подобається, що ти тут зараз, — зізнається він, і ця мить чесності, вразливості, відчувається так, ніби йому виривають зуб.

Джисон мовчить. Через їхнє положення Мінхо ледве бачить його обличчя. Потім хлопець зітхає, соваючись в руках старшого, щоб уткнутися у вигін його шиї, обдаючи її своїм теплим диханням. Тілом Мінхо проходить дрож.

— Залишишся зі мною? — зненацька питає Джисон, його голос звучить приглушено.

Серце Мінхо зупиняється.

— Що ти маєш на увазі?

За якусь мить мовчання Джисон каже:

— Не знаю. Ми можемо просто… посидіти ще так трохи?

Мінхо виконує прохання Джисона.

 

—

 

Після цього все стає на свої місця. Принаймні так думає Мінхо.

Проходять тижні, і він все частіше опиняється в обіймах Джисона. Не тільки коли вони линуть один до одного вночі в пошуках тепла, а й протягом дня. Цьому немає виправдання, та й жоден з них не намагається його шукати.

Це просто… приємно. Приємно мати змогу обіймати Джисона просто тому, що він цього хоче. Приємно, що Джисон падає в його обійми, коли Мінхо цього не очікує.

Що більше часу він проводить з хлопцем, то важче йому ігнорувати думки, що, можливо, просто можливо, яку б заплутану суміш почуттів він не мав до Джисона, у нього є шанс на їх взаємність.

Але це безглуздо, правда ж? Це безглуздо, вирішує Мінхо щоразу, як його розум відволікається на цю думку.

Проте незалежно від того, чи відчуває Джисон те саме, Мінхо має визнати, що він жодним чином не зможе переконати себе в тому, що його почуття не романтичні, бо вони є, і вони сильні.

Він погано розуміється на коханні. Як інакше, якщо все своє життя він проводить в ізоляції? Його розуміння засноване на книжках, які він прочитав, і Мінхо не дуже впевнений, що якісь з цих історій великого кохання схожі на те, що він відчуває до Джисона.

Його почуття до Джисона, вони… тихі. Теплі. Не те гучне, екстравагантне, істинне кохання, про яке він читав. Його власне відчувається спокійним, беззаперечним.

Джисон відчувається як хтось, кого він завжди знав, кого хоче пізнавати до кінця своїх днів.

Джисон відчувається, як дім.

Це і є кохання? Мінхо не знає.

Єдине, в чому він дійсно впевнений, це те, що його почуття до Джисона сильні, і з кожним днем і тижнем він починає все більше боятися настання весни, знаючи, що його час з Джисоном вичерпується.

 

—

 

Утім, зміна сезонів неминуча, і Мінхо знає, що зима майже скінчилась, коли приходить перша хвиля тепла, розтоплюючи більшість снігу та роблячи магічне тепло в котеджі настільки нестерпним, що Мінхо доводиться зняти чари майже з усіх зігрівальних оберегів.

— Весна майже прийшла, — каже Джисон, поки спостерігає за тим, як Мінхо це робить. Хлопець сидить за столом із дивним виразом на обличчі.

— Гадаю, це означає, що ти стирчатимеш тут ще не більше тижня, еге ж? — каже Мінхо, хоч йому й болить від цих слів.

— Гадаю, що так, — Джисон опускає очі. — Хоча мені подобається бути з тобою.

Мінхо спирає подих.

— Тобі не потрібно брехати, я знаю, що тут нудно жити, коли за вікном завірюха.

Джисон лише ухильно гмикає.

— Ти все ще не хочеш покидати це місце? — зненацька питає Джисон, і в його словах чується глибинна знервованість.

Мінхо завмирає. Чому Джисон знову піднімає цю тему?..

— Ти знаєш мою відповідь, — м’яко нагадує він хлопцю.

Це не про те, чого він хоче чи не хоче, а про його обов’язок.

— Що як це зробив би я?

Серце Мінхо уходить у п’ятки.

— Перепрошую? — голос Мінхо напружений, його очі зустрічаються з Джисоновими.

І Джисон має такий вигляд… ніби відчуває близько шести різних емоцій водночас.

— Я сказав, що як це зробив би я? Що як я думав про те, щоб піти, Мінхо? — поспішно випалює Джисон. — Я хочу подорожувати, побачити світ. Я хочу оповідати історії від щирого серця, і не думаю, що це здійсниться, якщо я проведу решту життя в селі з людьми, які мене ненавидять.

— Ти йдеш? — ледь чутно повторює Мінхо, тому що це все, що йому вдається з себе вичавити.

— Так? Ні? Я ще не знаю, — у розпачі, Джисон торкається лоба, прибираючи з обличчя волосся. — Я просто… я вже давно про це думаю. Здається, я вже про це казав, але я майже забрався з села минулої осені, перш ніж вирішив залишитися ще ненадовго.

Мінхо туманно пригадує Джисонові слова.

— Ти сказав, що хотів залишитись, тому що щось привернуло твою увагу, так? Що це було?

Якщо він просто… якщо він з’ясує, що це було, можливо, йому вдасться вмовити Джисона лишитися. Він знає, що це егоїстично, але думка про те, що Джисон його покине…

Хлопець просто дивиться на нього, не відриваючи очей. А потім питає:

— Хіба ти й так цього не знаєш?

Щось стискається в грудях Мінхо.

— Звідки мені знати?

— Мінхо, — каже Джисон, і благальний тон, яким він промовляє його ім’я, робить Мінхо боляче. — Ти ж знаєш, що я залишився через тебе, так?

Мінхо сіпається, витріщаючись на Джисона так, ніби той сказав щось абсурдне, неможливо, що таким Мінхо і здається. Він наближається на крок до столу, за яким сидить хлопець.

— Чому б ти залишався через мене?

— Тому що… не знаю, — Джисон різко трясе головою. — Тому що ти був зі мною добрим, принаймні спочатку. Я знаю, що це дурна причина, щоб лишатися, але з урахуванням того, як всі інші люди тут ставляться до мене, ти мене зацікавив. А потім ми краще познайомились, і я хотів залишитись, тому що ти став моїм другом, а в мене ніколи раніше не було друга.

Джисон прочищає горло, відводячи від Мінхо погляд, ніби йому важко дивитися прямо на нього.

Коли Джисон продовжує говорити, його голос тремтить сильніше, ніж Мінхо коли-небудь чув.

— Просто ти мені небайдужий.

Мінхо щиро не розуміє, що зараз відбувається. Торкаючись свого лоба, він питає:

— Чому ти кажеш мені це саме зараз? Що ти хочеш піти.

— Тому що я завжди думав про це ще відтоді, як був дитиною. У мене ніколи й не було причини закріплятися тут, розумієш? — Джисон хитає головою. За якусь мить він встає зі стільця, схрещуючи руки на грудях, та починає ходити взад-вперед по котеджу. — А потім я зустрів тебе, і я просто… Мінхо, я не просто так спитав тебе, чи ти все ще впевнений, що не хочеш звідси піти.

Мінхо спантеличено дивиться на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Як щодо того, щоб піти зі мною? — питає Джисон, і Мінхо відчуває, ніби його горло стискається. — Ніхто з нас тут по-справжньому не щасливий, чи не так? Ми обидва це знаємо. Але після кількох останніх місяців, проведених разом, мені здається, що я ніколи ще не був щасливішим. Я просто… я просто думаю, що, можливо, ми обидва могли б бути щасливими, якби спробували відшукати щастя разом.

І Мінхо хоче цього. Він настільки сильно хоче того, про що каже Джисон, що це робить йому боляче. Він роками нічого так не жадав, і це вибиває його з колії. Але він не може. Він не може, якщо не хоче бути з’їденим живцем почуттям провини.

— Джисоне, — каже він хрипким голосом, — ти просиш мене піти з тобою, тому що я твій друг?

Джисон просто витріщається на нього в зневір’ї, ніби Мінхо не розуміє очевидного.

— Я не хочу піти разом, бо ти мій друг. Мінхо, я хочу покинути це місце з тобою, тому що гадаю, що закоханий в тебе.

Мінхо почувається так, ніби Джисон його щойно оглушив.

Усе, на що він здатен, це ошелешено стояти, поки Джисон наближається до нього, і його обличчя таке ніжне очі такі великі, і налякані, і гарні, і….

А потім Джисон бере його руки у свої, і це все, про що Мінхо коли-небудь мріяв, але голосочок в його голові все одно шепоче “ти не можеш, ти не можеш піти, ти хотів цього, відтоді як зустрів його, а тепер ти зробиш йому боляче, бо не можеш піти”.

Вираз Джисонового обличчя настільки сповнений надією, що розбиває Мінхо серце.

— Мені не здається, правда? — питає Джисон, і його голос стихає до ледь чутного шепоту. — Ти відчуваєш те саме до мене?

Тривалу мить Мінхо намагається зібратися з силами, перш йому нарешті вдається заговорити, кожне слово вимагає неабияких зусиль.

— Тобі не здається.

Очі Джисона миттєво загоряються. Він все ще здається вразливим і збентеженим, але від слів Мінхо ці емоції поступаються полегшенню. Він судорожно зітхає.

— Добре, добре. Я думав… я думав, що, певно, з’їхав з глузду, розумієш? Що я проектував свої почуття на тебе.

— Це не так, — підтверджує Мінхо осиплим голосом. Він відкашлюється один, два, три рази, перш ніж перевести погляд з Джисонового обличчя на їхні руки. Це здається правильним, але нав’язливе почуття провини всередині Мінхо не дає йому спокою. Він важко ковтає.

— Джисоне, я відчуваю те саме до тебе, але це все ще не означає, що я можу просто піти.

Радість поступово сходить з обличчя хлопця, перш ніж кутики його губ тягнуться в усмішку, яка не відповідає тому, що Мінхо бачить у його очах.

— Ох. Ем… гаразд.

— Мені шкода, — м’яко каже йому Мінхо, міцніше стискаючи його руки. — Я хочу… ні, немає значення, чого я хочу, коли в мене тут є робота.

Джисон мовчить, після чого похитує головою, глибоко вдихаючи, перш ніж продовжити говорити, на цей раз жвавіше, хоча Мінхо й розуміє, що вдавано.

— Що ж, тоді нам не потрібно нікуди йти, так? Я можу лишитись тут з тобою. Ми можемо просто продовжити робити те, що робили останні кілька місяців.

І Мінхо це влаштовує. Більше ніж влаштовує, насправді. Але Джисон так щиро висловлював своє бажання піти, що Мінхо просто… не може ігнорувати укол провини з двох різних причин.

— Джисоне, — каже він, — ти хочеш побачити світ. Я не хочу, щоб ти це упустив і був нещасним через мене.

— Я не був би нещасним, якби залишився тут з тобою, — не відступає Джисон, і він звучить так впевнено, що Мінхо не може йому не вірити. — Я нещасливий тут лише через те, як до мене ставляться селяни, але якщо я житиму з тобою, мені особливо не доведеться їх бачити, чи не так? Тож це вже було б краще.

— Ти не такий, як я, — бурмоче Мінхо, тому що попри те, що він вірить Джисоновим словам про те, що він буде щасливим із ним, це все одно його пригнічує. — Ти не обмежений обов’язком. Ти можеш вільно мріяти й здійснювати свої мрії коли забажаєш. Джисоне, я просто… я не хочу бути причиною того, що ти йдеш на такі жертви. Просто тому, що я мушу тут залишитись, не означає, що ти теж мусиш.

— Життя й полягає в тому, що нам доводиться чимось жертвувати, — сперечається Джисон, стискаючи руки Мінхо й наближаючись ще на крок до нього, допоки між ними майже не лишається відстані. — Я хочу подорожувати, це правда, але тепер я вже не думаю, що був би щасливим, якби робив це на самоті. Я не хочу бути один, Мінхо. Думаю, саме тому я не був би проти залишитись тут. Тому що я хочу бути з тобою.

А потім Джисон вагається.

— Можеш… можеш бути чесним хоча б зі мною?

Мінхо неквапом киває, вже відчуваючи, що Джисон збирається спитати.

Повільно, хлопець починає:

— Якби ти не відчував, що повинен тут бути… якби ти не відчував, ніби все ще маєш борг, який мусиш погасити, чи хотів би ти подорожувати зі мною?

Мінхо ковтає. Думати про це вже важко, а озвучувати ще важче. Це відчувається так, ніби йому доводиться виривати собі зуби, аби нарешті відповісти Джисону, навіть якщо це одне просте слово.

— Так.

Обличчя Джисона забарвлюється сумішшю емоцій. Потім він заплющує очі, глибоко вдихаючи, перш ніж повільно видихнути. Коли він знову розплющує очі, вони здаються яснішими. Його плечі розслабляються, як і весь він, окрім рук, що все ще так міцно тримаються за Мінхо, ніби Джисон боїться, що той може вислизнути будь-якої миті.

— Дякую, — каже молодший, його голос звучить ще спокійніше. — І я не брешу, коли кажу, що радше був би тут з тобою, ніж взагалі без тебе, ти це знаєш, так?

Мінхо справді вірить йому. Однак він не дуже впевнений, що саме це змушує його відчувати. Провину? Радість? Полегшення? Почуття старшого надто сплутані, хоча він і так ніколи не був із ними в злагоді.

— Знаю, — погоджується Мінхо, і Джисон тихо посміюється.

— Що ж, добре, — каже він. — Не хочу, щоб ти думав, що я брешу, аби пощадити твої почуття абощо.

— Чи означає це, що ти дійсно хочеш залишитись зі мною? — невпевнено питає Мінхо, намагаючись відшукати в обличчі Джисона підтвердження того, що це сон, від якого він скоро прокинеться.

— Звісно, — твердо каже Джисон, а потім розпливається в усмішці. Невимушеній. Щирій. — Як я і казав, іти на жертви — це просто частина життя. Я думаю, що ти вартий того, щоб чимось пожертвувати.

Обличчя Мінхо, як і його очі, пощипує, і хоча він не та людина, яка може розплакатись, але в його голові майоріє секундний страх, що саме це він і зробить зараз на очах у Джисона. На щастя, він кліпає очима, поки це відчуття не зникає, хоча це не допомагає з тим, як спалахує його обличчя.

— Не знаю, як мені вдалося ввести тебе в таку оману, — повільно каже Мінхо, — але, гадаю, я вдячний, що ти на це купився.

Джисон вибухає реготом, який заміняє собою тишу котеджу. Попри безладність емоцій у своїй голові, Мінхо не може стримати усмішку.

Тепер все здається… кращим. Легшим. Комфортнішим. Більше схожим на те, які вони зазвичай: просто Мінхо і Джисон.

Молодший стихає, лиш усміхаючись Мінхо, дивлячись на нього з вогниками в очах. Їх розділяють лічені сантиметри, так що вони відчувають подих один одного, все ще тримаючись за руки.

— Мінхо, — каже Джисон за якусь мить. — Можна тебе поцілувати?

Тілом Мінхо розливається тепло, пальці стискаються навколо Джисонових долоней від його слів.

Він думав про поцілунок з Джисоном незліченну кількість разів в останні місяці. Сотні різних сценаріїв, сотні різних можливостей поцілувати його. Він ніколи не пишався тим, у який степ мандрували його думки, але, стоячи тут тепер, він усвідомлює, що навіть сотні фантазій, за які йому соромно, про цей-таки момент абсолютно ніяк не підготували його до того, що відбувається в реальності.

Боже, він навіть ніколи нікого не цілував. Попри всі його думки, як невинні, так і не дуже, він особливо не має уявлення про те, що в біса зараз робить. Усі знання він черпав лише зі своїх сентиментальних любовних романчиків.

Можливо, буде навіть краще, якщо Джисон візьме на себе в цьому ініціативу.

— Ти знаєш, що робиш? — вислизає в Мінхо питання, перш ніж він встигає себе стримати.

Обличчя Джисона осяює потіха.

— Взагалі ні.

Що ж, можливо, ніхто з них не підійде на роль ініціатора в цій ситуації. Утім, це на диво втішливо — знати, що Джисон настільки ж недосвідчений, як і він.

— Тоді ми з’ясуємо все разом, — нарешті каже Мінхо, і від цих слів Джисонове обличчя починає світитися.

Мінхо справді має це на увазі, тому що знає, що його слова містять обіцянку про час, що вони проведуть разом, про те, що вони вчитимуться разом, навіть якщо вони обидва незграбні й недосвідчені. Це не має значення, тому що вони разом.

Джисон подається вперед навшпиньках, все ще міцно тримаючи Мінхо за руки. Коли його обличчя наближається, щоки Мінхо ще більше пашіють, і він заплющує очі, знервовано очікуючи, що буде далі.

І це виходить ніжно, їхні губи ледве торкаються. Джисон нерішучий, невпевнений. Мінхо все ще не ворушиться, в глибині душі переконаний, що якщо поворухнеться, то прокинеться від цього сну.

Торкання губ хлопця ледь відчутне. Мінхо на секунду замислюється, чи можна взагалі вважати це поцілунком, коли Джисон раптово відпускає його руки й відсторонюється.

“Ну чудово, — нещасно думає Мінхо, — невже я аж настільки невмілий?”

А потім Джисон кладе руки на плечі старшого й знову припадає до його губ, цього разу набагато впевненіше. Мінхо здригається, але руки Джисона втримують його на місці, заспокоюють.

Після миті вагань, не впевнений, що він має робити в цій… цій ситуації, Мінхо повільно піднімає руки й тягнеться до обличчя Джисона, охоплюючи його щоки долонями та відповідаючи на поцілунок.

Він не триває довго, але для Мінхо відчувається, як вічність. Коли вони відриваються один від одного, судорожний видих злітає з губ Мінхо, перш ніж він знову розплющує очі.

Розчервонілі, вони обидва просто дивляться один на одного широко розплющеними очима.

— Це було добре? — нарешті питає Джисон, його обличчя в руках Мінхо здається ще більш округлим.

— Не знаю, — визнає Мінхо, і з якоїсь причини Джисон починає з цього гиготати.

Мінхо відчуває, як щоки Джисона напружуються під його долонями від сміху, і це настільки миле видовище, — те, як він тримає обличчя Джисона у своїх руках, — що він і сам не стримується й починає гиготати разом з хлопцем. Яка б напруга не нависала над ними в останні десять хвилин, вона обрушується, мов дамба.

— Що ж, — каже Джисон крізь сміх, його очі ясні й блискучі, коли він дивиться на Мінхо, — гадаю, це означає, що нам доведеться продовжити практикуватись, поки ми не будемо знати точно, так?

У животі Мінхо пурхають метелики від такого висновку.

— Гадаю, що так.

Після цього все відчувається доволі дивно. Не погано, не ніяково — просто дивно. Решта дня… на диво нормальна за їхніми стандартами.

Джисон читає один з любовних романів Мінхо на кріслі-гойдалці, на його колінах звернувся Дуні. Мінхо читає за столом про стихійну магію та її використання з оборонною метою. Він готує для них вечерю, а Джисон допомагає йому прибрати. Вони сидять разом і просто розмовляють якийсь час про все й ніщо.

Здається, ніби нічого не змінилось, майже нічого, хоча й коли Мінхо періодично ловить погляд Джисона в момент тиші, і в його голові спливає спогад про Джисонові губи на його губах, хлопець просто посміхається йому, ніби знає, про що він думає.

Це відчувається… що ж, це відчувається правильним.

У нього є свої страхи, звичайно. Як же інакше? Що як це все велика помилка й Джисон усвідомить це, коли прокинеться наступного ранку? Що як він передумає залишатись тут? Що як Мінхо стоїть на заваді Джисонового щастя через свої провину й обов’язки? Що як виявиться, що він не гідний жертв, як вважає Джисон?

Якими б не були його страхи, вони вщухають майже миттєво, щойно Джисон схиляється й знову цілує його, коли проминає стіл.

Цей поцілунок ніжний. Не настільки невагомий, як їхній перший, але швидкий і невинний. Простий чмок.

— Тепер я можу це робити просто так, — каже Джисон, кумедно посміхаючись, і Мінхо не розуміє, чи хлопець говорить до нього, чи сам з собою.

У будь-якому разі Мінхо лише віддзеркалює посмішку хлопця. Перш ніж він краще обмислює свою наступну дію, Мінхо хапається за Джисона й затягує його в ще один поцілунок, на цей раз довший.

Як би його не гризла тривога, він з нею впорається.

Перед тим, як вони готуються до сну, Мінхо побіжно гадає, чи щось зміниться в тому, як вони зазвичай сплять, чи будуть вони більш ніяковими й сором’язливими. Але Джисон просто забирається в ліжко й зручно влаштовується у своєму звичному місці — обіймах Мінхо.

“Це кумедно”, — думає Мінхо, коли міцніше обіймає Джисонову талію, поки той тулиться до нього ближче. Хоча між ними сталось щось дуже значне, здається, ніби насправді нічого не змінилось.

І він цьому радий. Колосальні зміни набагато більше його лякали б. Такий стан справ хоч і новий, але відчувається знайомим. Ніби він бачить щось звичне в іншому світлі.

 

—

 

Мінхо прокидається посеред ночі через відчуття, що ліжко поруч з ним прогинається. Він вовтузиться, роздратований порушенням спокою й відсутністю тепла Джисона в його руках.

Спочатку він не надає цьому великого значення, припускаючи, що Джисон просто відійшов до вбиральні і скоро повернеться.

Мінхо вже майже знову провалюється в сон, коли чує, як одна з дверей котеджу відчиняється, і це не двері в спальню, що його оповитий дрімотою мозок визначає, коли в кімнаті не роздаються кроки.

Це усвідомлення стає поштовхом для його свідомості. Він раптово підривається, перебираючи в голові різноманітні сценарії. У Джисона немає жодної причини покидати котедж зараз, правда ж? Посеред ночі, та ще й в останні зимові дні.

Можливо, попередні страхи Мінхо почали втілюватись в реальність раніше, ніж він очікував. Можливо, Джисон прокинувся в таку пізню годину й обміркував свої слова та дії, дійшовши висновку, що це все було помилкою і краще буде покинути Мінхо, поки той спить.

Але чи зробив би він це насправді? Мінхо тримає це питання в голові, поки сонно виповзає з ліжка, спантеличений та тривожний, і плететься в коридор, ледь не перечіпляючись в процесі через Дуні, який розлігся на підлозі.

Коли Мінхо визирає з вікна на передній двір котеджу, він миттєво зупиняється, оскільки взагалі не бачить нікого, хто йшов би стежкою, що веде до села. Пройшло не так багато часу з того моменту, як Джисон вийшов, тож Мінхо побачив би його, так? Насуплюючись, він переходить в іншу частину котеджу та визирає з вікна, що виходить на сад.

Джисон, звичайно ж, стоїть коло лінії дерев однієї зі стежок, яка веде глибше в сад. Добряче укутаний, він замислено вдивляється в дерева. За якусь мить він починає просуватися вперед стежкою, зникаючи з поля зору Мінхо.

Останній витріщається на фігуру хлопця, що поступово віддаляється. Голова Мінхо йде обертом, поки він стоїть так у повному сум’ятті. Що Джисон міг би робити в саду, особливо посеред ночі? Не схоже на те, що він намагається втекти. Врешті-решт, основні двері прямо тут, тож що, заради Бога, він робить?

Нездатний протистояти цікавості, що починає його гризти, Мінхо намацує своє довге пальто й незграбно нятягує чоботи, перш ніж виходить за двері.

Повітря все ще морозне попри те, що весна вже на порозі. Сніг здебільшого розтанув через останню хвилю тепла, що лишила тільки поодинокі припорошені ділянки землі. Його подих клубочиться білими хмарками в повітрі, коли він наближається до лінії дерев, сховавши руки в кишенях. За мить роздумів він зупиняється й бурмоче заклинання, малюючи в повітрі руну, що спалахує м’яким місячним світлом, перш ніж розчинитися. Це просте заклинання, якого його навчила Шивон, аби він міг працювати в саду поблизу полохливих тварин. Завдяки йому він може беззвучно рухатися й не лишати слідів. Таку він і має назву — “безслідна хода”. Мінхо ніколи не думав, що використовуватиме його з подібною метою, але, що ж. Таке життя.

На щастя, Джисон не володіє магією. У іншому разі Мінхо було б важко знайти хлопця, не маючи подібної переваги. Йому вдається знайти стежку, якою рушив Джисон, за звуком його кроків. Він дещо відстає, слідкуючи за тим, щоб не попастись хлопцеві на очі, якби тому захотілось озирнутись через плече.

Мінхо не вельми подобається отак слідкувати за Джисоном, але він не може здолати непереборне бажання дізнатись, для чого хлопець отак вислизає з дому, враховуючи те, що він ніколи не помічав, щоб Джисон робив так раніше. Мінхо хоч і часто прокидається, коли юнак встає вночі, та згодом знову засинає. Однак він ніколи не чув, щоб до сьогоднішньої ночі відчинялися двері в сад.

Утім, у нього зароджуються певні підозри, і що глибше він просувається слідом за Джисоном в сад, то більше в них переконується, хоча спочатку навіть не осмислив їх у повному обсязі.

Власна інтуїція не підводить Мінхо, оскільки незабаром він безшумно ступає в тіні дерев, поки Джисон повільно йде до знайомої галявини.

Верба така ж дивовижно гарна й печальна, як і завжди. Поверхню ставка все ще частково вкриває крига, але верба схиляє свої вітки саме в тому місці, де вода вже остаточно відтанула.

Мінхо хмуриться, коли спостерігає, як Джисон наближається до ставка, простягаючи руку до холодного стовбура дерева й спираючись на нього. Мінхо й гадки не має, з якої причини Джисон міг проробити весь цей шлях до галявини Шивон, але те, як він іде, увіп’явши очі в березу, робить очевидним, що він намірявся прийти саме сюди.

Мінхо спостерігає, як Джисон ніяково киває, міцно стиснувши перед собою руки, коли стає на край ставка.

— Ем, вітаю, — каже хлопець, і хоча його голос тихий, у мертвій тиші лунає дзвінко.

Мінхо підстрибує на місці, коли чує це, хапаючись за дерево. Він не знає, чого очікував, але точно не того, що Джисон заговорить.

Хлопець відкашлюється. Через те, що він стоїть до Мінхо спиною, останній не може нічого розгледіти, але розуміє, що Джисон нервується, з того, як він переминається з однієї ноги на іншу.

— Не знаю, чи ви пам’ятаєте мене, я був тут з Мінхо кілька місяців тому, — продовжує Джисон, і це дає Мінхо зрозуміти, що Хан не просто говорить сам із собою вголос, а намагається поговорити з Шивон.

Тиша.

— Я розмовляю з деревом, — каже Джисон після тривалого мовчання, глибоко зітхаючи. — Я навіть не знаю, чи ви ще… тут. Я нічого не тямлю в магії, а тим паче в тій, що перетворює людей на дерева.

Попри спантеличення від сцени, що розігрується перед ним, Мінхо не може стримати кутики губ, що розтягуються у спокійну усмішку. Яку б мету не переслідував Джисон, принаймні він розуміє ту дивну тишу, якою відповідає верба.

Джисон ніяково кахикає, поправляючи свій шарф.

— Гадаю, я тут, бо сподіваюсь, що якась частина вас все ще тут, і, можливо, ви можете… дати мені знак. Дати Мінхо знак, що він може рухатись далі.

Гірка посмішка миттєво сходить з обличчя Мінхо. Він як ніколи завдячує собі, що вирішив спертися на дерево для підтримки й маскування і накласти на себе “безслідну ходу”, тому що без цього здушений зойк і раптова слабкість в ногах, імовірно, одразу б його виказали.

— Я навіть не знаю, чи щось із цього вийде. І я просто… я не збрехав, коли сказав йому, що хочу залишитися з ним попри все, навіть якщо доведеться жити тут. Наскільки б я не хотів побачити світ, я хочу бути з ним навіть більше.

Від слів Джисона тілом Мінхо розливається жар. То хлопець був щирим. Він так і думав, він справді йому довіряє, але… але чути підтвердження цього, коли Джисон не відає про його присутність — зовсім інша річ. Це інший вид обнадіювання.

— Тому я не проти залишитись, але не можу перестати думати про те, що він не хоче лишати це місце, тому що вважає своїм обов’язком провести решту життя тут.

Чути це, сказане подібним чином, сумно. Звичайно, він казав Джисону те саме, але дійсно не усвідомлював, наскільки… гнітюче це звучить.

— Розумієте, він тут нещасливий. Не по-справжньому щасливий, я маю на увазі. Він не може бути щасливим, коли до нього так ставляться, коли він відчуває, ніби не може піти, бо має служити тут людям, які вважають його якимось монстром, — Джисон трохи підвищує голос, навмисно промовляючи слова так дзвінко й чітко, ніби так вони можуть дійти до якоїсь частинки Шивон, що лишилась у вербі. — Я думаю, що ви дуже його любили, судячи з того, що він розповідає про вас так, ніби ви були для нього радше матір’ю, а не наставницею. Я знаю, що ви хотіли, аби він дбав про село, котедж, сад… усе це, і він дійсно чудово з цим порається! Але Мінхо більше не щасливий, і що б він там не думав, його щастя важливе.

Мінхо судорожно зітхає, знову-таки вдячний, що цей звук заглушають накладені ним чари.

— Я знаю, що Мінхо не впевнений, що ви про нього думали, і, може, моє ствердження зухвале, але з огляду на все, що він розповів мені про вас та ваші взаємини, здається, ніби ви теж вважали його своєю дитиною.

Усе ще заламуючи руки, він каже, тепер набагато м’якше:

— Якщо я маю рацію, і ви все ще тут, я просто… хочу попросити вас відпустити його, якщо він захоче піти. Якщо Мінхо справді був вам сином, ви бажатимете йому щастя. Якби ви тільки могли дати знак… я не знаю, це взагалі можливо?

Джисон знову відкашлюється, явно від сорому, і знову понуро опускає голову. Він поспішно додає:

— І якщо ви чуєте мене, але я прошу про неможливе, тоді пробачте.

Багато емоцій вирують в голові Мінхо, поки він спостерігає, як Джисон знову виструнчується, коли його вибачення просто повисає в повітрі на галявині, а верба так і продовжує похитуватись. Важко розрізнити хоч якусь емоцію, усі вони сплутались, мов пряжа.

Лиш одне він знає точно, навіть попри бурю думок і почуттів, від яких голова йде обертом.

Він кохає Джисона. Таке дивовижне відкриття зароджується всередині нього, поки він спостерігає, як хлопець намагається поговорити з Шивон. Він не знає, що може вийти з того, що робить Джисон, але той факт, що він взагалі намагається щось зробити, дарує Мінхо нездоланні почуття вдячності та любові.

Він і справді нічого не тямить в коханні поза всесвітами його слізливих любовних романів, але це… о, так. Мінхо впевнений: те, що він відчуває до Джисона, і є коханням.

Що б могло чи не могло вийти зі спроб хлопця поговорити з вербою Шивон — у нього особливо й не лишилось завищених очікувань після років тиші — принаймні, він відчуває полегшення, що все, сказане Джисоном раніше, було правдою, і що він настільки про нього турбується, що навіть намагається домовитися з духом, попри відсутність магічних здібностей.

Він не знає, чому, але відчуває, що було б неправильним показуватися Джисону зараз. Можливо… можливо, він поговорить з ним завтра. Але Мінхо не палає бажанням зізнаватися хлопцеві, що послідував за ним та підслухав його.

Щойно Джисонова розмова завершується, Мінхо поспішає назад до котеджу, користуючись своїм знанням саду та коротших шляхів, про які Джисону невідомо.

Він швидко скидає верхній одяг, коли заходить в будинок, поспішно знімаючи з себе чари “безслідної ходи” та нашіптуючи заклинання для зігрівання тіла, аби позбутися липкого ознобу, який вчепився в нього своїми пазурами після холоду саду.

Він вже в ліжку, коли Джисон прослизає назад до кімнати. Очі Мінхо заплющені, але він відчуває, як ліжко прогинається під вагою Джисона, явно розгубленого, поки він забирається назад в обійми Мінхо, оповиваючи свою талію його рукою.

 

—

 

Наступного дня Мінхо прокидається спозаранку. Набагато раніше за Джисона, хоча це й не є чимось незвичним для них. Утім, навіть для Мінхо це зарано, і п’яти годин ще не минуло відтоді, як він крадькома повернувся в котедж.

Намагаючись не розбудити Джисона, він вислизає з ліжка, помираючи від цікавості.

Він нічого не очікує. Чому б він чогось очікував? І все ж…

Він не знає. Він просто хоче побачити, навіть якщо це безнадійно.

Тож Мінхо накидує пальто з шарфом, тихо пересуваючись, аби не потурбувати Джисона. Поки він натягує чоботи, Суні крутиться навколо його ніг, дивлячись на нього своїми великими, розуміючими очима.

— Хочеш піти зі мною? — ледь чутно питає Мінхо.

Суні стає на задні лапи, чіпляючись за його брюки, що Мінхо приймає за згоду, або щонайменше за те, що вона хоче уваги й щоб її взяли з собою назовні. Так чи інакше, Мінхо піднімає її, колихаючи на руках, та ступає у морозну свіжість ранку.

Шлях до галявини не настільки тихий, як кілька годин тому. Звідусіль лине спів птахів, і Мінхо мимоволі всміхається. Що б не відбулося з вербою, йому більше не доведеться тривожитись через настання весни. Джисон хоче залишитися з ним.

Коли Мінхо ступає на галявину, Суні стає на диво спокійною в його руках, махаючи хвостом взад-вперед.

Річ в атмосфері цього місця, думає Мінхо. Вона не настільки гнітюча, як раніше, принаймні для нього. Однак він не певний, наскільки все дійсно змінилось, і чи не несе в собі колишню напругу те, що стосується Шивон, відколи він почав більш відкрито говорити про неї з Джисоном.

Галявина має таку ж дивну, потойбічну енергетику, але вже не настільки всепоглинаючу.

Мінхо повільно наближається до ставка, оглядаючи вічно пониклу вербу на ознаки змін, коли помічає їх.

Невелика ділянка коріння верби всіяна квітами.

Це незвичайно з кількох причин.

По-перше, ще кілька годин тому там не було жодних квітів. Навіть натяку на паростки, наскільки Мінхо було видно. Він бував на галявині незліченну кількість разів після смерті Шивон, і жодного разу не бачив, щоб коло верби росли якісь квіти. Єдина річ, окрім трави, яка, фактично, колись проростала на цій маленькій галявині, це верба Шивон.

По-друге, сад не може просто вирощувати нові рослини, де йому заманеться. Беззаперечно, чари саду сприяють тому, що він швидко відновлює те, що було зірвано, іноді з деяким різноманіттям у кольорах, але завжди в належних місцях. Усе має власне місце. Сад не починає вирощувати щось там, де воно раніше не росло.

Якби Мінхо навмисно посадив десь нове насіння, то, звісно, сад, мабуть, прийняв би їх та виростив, як і всі інші рослини. Зрештою, саме так, імовірно, і робила Шивон, коли будувала це місце. Але Мінхо точно не саджав ці квіти, а Джисон вже направлявся додому, коли Мінхо поспішав назад до котеджу. Хлопець не встиг би зробити щось ще, враховуючи те, що він повернувся на кілька хвилин пізніше за Мінхо.

Тож… тут відбувається щось дивне. Навіть дивніше за все інше в зачарованому саду.

Усе ще колихаючи Суні, Мінхо повільно обходить ставок, поки не опиняється біля основи стовбура верби. Він не наближався так до дерева ще відколи вперше навідувався до нього, коли Шивон тільки обрала стати частиною саду, через те, наскільки некомфортно йому ставало від усього, пов’язаного з нею, тож це… дивно, знову бути так близько. Стоячи в тіні дерева в такий морозний ранок, Мінхо, певно, має змерзнути. Однак тут йому ніби тепліше. Не набагато, але достатньо для того, щоб він гадав, чи це, насправді, обман мозку.

Йому було важко роздивитися квіти з іншого берега ставка, але тепер, коли вони прямо коло його ніг, він розуміє: це кілька гілочок запашного горошку, що ледь нещодавно розквітнули. Їхні пелюстки тендітні, ніжно-блакитні.

Мінхо точно ще не бачив запашний горошок поблизу цієї частини саду. Зазвичай він росте коло огорожі чи геть в іншому кінці, тож…

Мінхо ковтає, піднімаючи погляд на вербу.

Не може бути, щоб… правда ж? Але як ще це можна пояснити? Усе інше не має сенсу.

Дивна, гарна й печальна. Ці слова спадають Мінхо на думку щоразу, як він дивиться на вербу. Навіть зараз вони крутяться в його голові. Але є щось ще, хоча Мінхо не впевнений, що це не просто його вигадки.

У теплій тіні верби він почувається безпечно. У минулому він ставав стривоженим та полохливим лише від одного перебування на галявині, але тепер здається, ніби щось змінилось. Він почувається безпечно.

Він почувається так, як коли самотньою дитиною вперше зустрів Шивон, і вона спитала в нього, чи хоче він мати дім.

Можливо, він божевільний. Можливо, він просто у відчаї. У будь-якому разі, вперше за всі ці роки Мінхо відчуває, що його справді приймають.

Суні помітно покірна в його руках, коли він повертається до котеджу, і Мінхо безумовно вдячний їй за те, що вона склала йому компанію.

Він відпускає кішку, коли заходить в будинок, роздягаючись та проходячи до спальні. Джисон все ще міцно спить, так само звернувшись калачиком під ковдрою, як і коли Мінхо уходив.

Він, може, і хоче отак його й залишити, дати йому поспати, але не може пригадати, щоб запашний горошок був у книзі Джисона, і не шукав інформацію про рослину в книгах зі стосів Шивон, які давав хлопцеві.

Він обережно забирається на ліжко, всідаючись поряд з Джисоном. Хан здається молодшим. Спокійнішим. Його обличчя більш кругле та миловидне. Після миті вагань, Мінхо ніжно трясе Джисона за плече. Хлопець тихо скиглить, випинаючи нижню губу, й ухиляється від руки Мінхо.

— Джисоне, — лагідно каже Мінхо, знову трясучи його за плече, — прокидайся, мені потрібно в тебе дещо спитати.

— Ще п’ять хвилинок, — белькоче Джисон, піднімаючи свою руку так, ніби це найважча річ на світі, та закриваючи нею обличчя.

— Джисоне, я пішов за тобою в сад минулої ночі, — каже Мінхо вибачливо.

Джисон завмирає. Проходить якась мить. Він повільно опускає руку, відкриваючи збентежені та розфокусовані очі, якими дивиться на Мінхо.

— Серйозно?

Мінхо киває.

Джисон знову прикриває обличчя рукою, голос приглушається його — Мінховою — сорочкою.

— Вибач. Я перейшов межу.

Погляд Мінхо пом’якшується, і він тягнеться, аби взяти Джисонову руку у свою. У все ще напівсонному стані хлопець не може чинити опір, тож Мінхо підносить руку Джисона до свого обличчя, ніжно проходячись губами по кісточках.

Джисонові очі миттєво ширшають, а обличчя заливає рум’янець.

— Не перейшов, — впевнено каже Мінхо, все ще доторкаючись губами шкіри Джисона. — І я думаю, що від твоїх слів щось відбулося.

— Що? — питає Джисон, намагаючись сісти. — Що ти маєш на увазі?

— У коріння дерева Шивон виріс запашний горошок, — розповідає йому Мінхо, повільно опускаючи руку Джисона на ліжко, але не відпускаючи. — Він ніколи там раніше не ріс, а сад не вирощує нові рослини, де йому заманеться, тож… я думаю, це через тебе. Або Шивон. Або… через вас обох?

— Оу, — трохи розгублено каже Джисон. А потім знову вигукує, вже набагато гучніше.

— Не пам’ятаю, щоб запашний горошок був у твоїй книзі. Ти знаєш, що він означає? — питає Мінхо.

Джисон одразу намагається злізти з ліжка, але Мінхо опускає руки на його плечі, аби хлопець не зрушав з місця.

— Просто скажи мені, що це за книга, і я її принесу, — каже Мінхо.

— Червона обкладинка з білими ліліями спереду, — відповідає Джисон, і Мінхо не марнує часу, вилітаючи з кімнати в пошуках книги.

Знаходить він її достатньо швидко. Джисон зберігає стосик своїх улюблених книжок поруч з кріслом-гойдалкою, а ця лежить майже з самого верху.

Чисто теоретично, Мінхо міг би повернутись і продивитися книги про мову квітів самотужки, не задіюючи Джисона. Але це було б неправильно. Він хоче, щоб Джисон був частиною цього, чого хоче й сам хлопець.

Мінхо приносить книгу Джисону, який вже сидить, притулившись до узголів’я, і чекає на нього. Він сідає поруч з Ханом, простягуючи книгу. Джисон бере її й одразу починає гортати, швидко знаходячи потрібну сторінку.

На якийсь час він зупиняє погляд на вступі, читаючи його про себе, перш ніж віддає книгу Мінхо зі скромною усмішкою.

— Гадаю, тобі варто прочитати це самому.

Мінхо приймає книгу, зацікавлено дивлячись на Джисона, перш ніж його очі зупиняються на тому, що він шукав.

“Запашний горошок: прощання; відбуття; блаженна насолода; подяка за прекрасний час”.

Мінхо просто витріщається на ці кілька слів, абсолютно ошелешений. Він знову піднімає погляд на Джисона.

— Що це означає?

Джисон лиш стискає губи й знизує плечима.

— Не думаю, що маю інтерпретувати послання, адресоване тобі. Але я дійсно вважаю, що ти маєш рацію в тому, що це був спосіб Шивон зв’язатися з тобою.

— Гаразд, що ж, — повільно каже Мінхо, — ці квіти символізують прощання. І не… не в поганому сенсі, — Джисон киває. — Тож чи означає це… що вона каже мені, що все буде добре, якщо ми підемо?

— А ти сам як вважаєш? — питає Джисон.

Мінхо відкидається назад на ліжко, знову лягаючи на подушки, й втуплює очі в стелю. Це було б логічно. Це збігається з проханням Джисона.

Значить, подоба душі Шивон, що лишилась у вербі, погодилася з Джисоном. Вочевидь з усім, що він сказав. З тим, що Мінхо не повинен бути нещасним, що він…

Що він був її сином?

Насправді, йому не так гірко, як він очікував, від того, що Джисону вдалося достукатися до Шивон, на відміну від нього. Це здається… правильним у якомусь сенсі. Він все ще відчуває, ніби послання було призначене для нього, навіть попри те, що саме Джисон підштовхнув її до того, щоб вона нарешті дала відповідь.

І, можливо, вона не могла зробити цього раніше, поки Мінхо не знайшов Джисона. Не те щоб дерево могло говорити, він змирився з цим ще багато років тому. Але квіти? Без Джисона і його книжок про мову квітів він не надав би їм жодного значення.

Йому потрібен Джисон. Він все ще йому потрібен.

Глибоко вдихаючи, Мінхо каже:

— Гадаю… саме це вона і мала на увазі.

— Добре, — м’яко каже Джисон, і коли Мінхо піднімає на нього погляд, хлопець тепло йому всміхається.

— Ти не згоден? — питає Мінхо.

Джисон хитає головою, беручи руку Мінхо у свою. Їхні пальці за звичкою переплітаються, ніби були створені для цього.

— Я думаю, ти маєш рацію, але не хотів казати за тебе чи змушувати тебе вірити в те, що і я.

Мінхо стискає руку Джисона, а потім…

А потім він видихає, і багаторічний вантаж ніби нарешті спадає з його плечей.

Його повіки тремтливо опускаються, у грудях відчувається незвична легкість — вони завжди були такими важкими?

Джисон совається поруч із ним, у наступну мить вже обіймаючи його іншою рукою, тулячись ближче.

— Тож, — каже хлопець усе ще тихим голосом, — ти все ще хочеш лишитись тут? Усе в порядку, якщо так. Я не брехав, коли казав, що був би тут щасливим. Або ти можеш обміркувати все, якщо тобі потрібен час…

— Я хочу подорожувати з тобою, — миттєво відповідає Мінхо, знову розплющуючи очі й обертаючи голову до Джисона. Їхні обличчя знаходяться так близько, що вони майже торкаються кінчиками носів.

Усмішка на Джисоновому обличчі така щира, така чудова, така прекрасна, що в Мінхо не лишається вибору, окрім як податися вперед і зцілувати її з його обличчя.

 

—

 

Наступні кілька місяців вони проводять над плануванням та підготовкою, а в процесі приходить і весна. Мінхо працює над посиленням чарів, накладених на сад і котедж, та коригуванням захисних заклинань, які будуть перенаправляти людей зі злими намірами, аби ніхто, окрім мешканців котеджу, взагалі не міг знайти шлях до нього. До списку мешканців, крім самого Мінхо, був, зокрема, доданий і Джисон.

Насправді, вони могли б піти в будь-який момент, але є остання річ, яку Мінхо хоче перед цим побачити.

Усе в порядку. Ніхто з них насправді не проти, оскільки вони є один в одного.

(А коли хлопці не готуються до подорожі, вони проводять час разом. Тепер Мінхо може достатньо впевнено сказати, що Джисон цілується дуже, дуже добре).

Весна цього року тепла. Можливо, саме тому вітер приносить солодкий запах цвітіння на кілька тижнів раніше.

— У мене є питання, — каже Джисон, коли вони збирають свої речі, і дивиться на Мінхо в іншому куті кімнати.

Мінхо просто схвально гмикає, кладучи свої улюблені щоденники в сумку, яку тримає.

— Бага-а-ато місяців тому ти сказав, що мав теорію, чому сад мене впустив, — каже хлопець. — Ти не хотів мені про неї розповідати, допоки не переконаєшся, що не помилявся. Ми ще не скоро сюди повернемося, тож я просто знову про це згадував. То що ти тоді з’ясував?

І Мінхо лише сміється у відповідь, тому що, так. Так, тепер він впевнений.

Відкладаючи сумку, яку збирає, він підходить до Джисона й охоплює його обличчя руками, милуючись виглядом щік хлопця у його долонях. Джисон же піднімає брову, очікуючи на відповідь з вогниками в очах.

— Пам’ятаєш, я розповідав тобі, що сад здатний надавати тобі те, чого ти потребуєш? — питає Мінхо, і проходить мить, перш ніж Джисон пирскає.

— І це все? — питає він, усміхаючись. — Сад впустив мене, тому що знав, що ти був мені потрібен?

— Або тому, що ти був потрібен мені, — каже Мінхо, ігноруючи тепло, що приливає до його обличчя.

Очі Джисона яскраві та блискучі, але в них проглядає і беззаперечна ніжність.

— Двоє самотніх бовдура, які потребували один одного… сад чудова сваха. Мені навіть майже соромно, що ми його покидаємо, — говорить Джисон з невимовною любов’ю в голосі.

На це Мінхо сміється.

— Та що ти?

— Я сказав майже, — повторює Джисон, від чого Мінхо ще більше заливається сміхом.

— Це ж не те що ми ніколи сюди не повернемось, — каже він, нагадуючи про це і собі. Мінхо радий, що вони йдуть, вирушають у подорож, аби побачити разом звіт, але якась частина його, безсумнівно, журиться, що він покидає дім свого дитинства. — Це місце захищене й зачароване, тож ніхто його не знайде, окрім нас. Воно чекатиме, допоки ми не захочемо залишитись тут на якийсь час.

— Ми можемо повернутися на зиму, — каже Джисон замислено, — а потім знову піти з першим цвітом дерев. І якщо нам колись набридне подорожувати, ми можемо просто повернутися сюди назавжди. Ми вільні робити все, що забажаємо.

— Звучить чудово, — воркоче Мінхо й наближається до Джисона, скорочуючи відстань між ними.

Усміхаючись, Джисон кладе руку на груди Мінхо — на його серце — й трохи піднімає голову, так що їхні губи майже торкаються.

— Куди б ми не пішли, важливо лиш те, що ми разом. Тільки це має значення.

І Мінхо цілує його, повільно й солодко, у весняному сонячному світлі, що пробивається крізь вікна котеджу.

Вони завершують збирати речі за невеликої допомоги магії, аби все вмістити, разом з тим заманюючи котів у переноски, які Мінхо зачарував таким чином, щоб вони летіли поруч із ними під час їхньої подорожі. Бо навіть якщо сад міг би забезпечити котам все необхідне, якби Мінхо вирішив залишити їх тут, він би за жодних умов цього не зробив.

Вони його діти, як влучно підмітив Джисон, коли Мінхо визнав, що хоче взяти їх з собою. Звісно ж він хоче, аби вони їх супроводжували.

Щойно вони виходять назовні, Мінхо зупиняється на кам’яній стежці. Він озирається, зупиняючись на тривалу мить, аби закарбувати вигляд котеджу в пам’яті.

Він відчуває дивну гірку радість, дивлячись на рідний котедж, його кам’яне облицювання, повзучий плющ і залізну огорожу, з яких все почалося. Це все печалить його, бо більше не є його домом.

Але все гаразд, думає Мінхо, коли Джисон бере його за руку й переплітає їхні пальці. Тому що він знає, де тепер його новий дім, і він би ні на що у світі його не проміняв.

Пліч-о-пліч вони вирушають до ріки, солодкий аромат цвітіння витає навколо них в повітрі.

І вперше за стільки років Мінхо почувається по-справжньому обнадієним і насамперед щасливим.