весна-літо

“Лицемірство, — думає Мінхо, перетираючи пелюстки троянди в дрібний порошок, — либонь, найголовніша риса людства”.

На його кухні стоїть чоловік, який, спостерігаючи за роботою Мінхо, неспокійно переступає з ноги на ногу, і коли він озирається навколо кімнати маленького котеджу, на його шкірі краплями збирається піт. Мінхо пропонував йому присісти за потертий дерев’яний стіл, коли запустив його всередину, але чоловік відмовився, обравши ніяково стояти, ледь не тремтячи від знервованості. Кожні кілька секунд він прочищає горло чи кашляє, так що в тиші кімнати, за винятком звуків роботи Мінхо, чутно шурхіт його одягу.

Мінхо радий, що стоїть спиною до чолов’яги, коли завершує подрібнювати пелюстки, оскільки не може втриматися від того, щоб закотити очі.

Було б набагато комфортніше, якби чоловік просто сів на стілець ще тоді, коли йому це запропонували. Це швидке замовлення, на виконання якого потрібно всього лише хвилин десять, але отак німо стояти й чекати, поки Мінхо завершить, мабуть, не найприємніше заняття.

“Що ж, — думає Мінхо, потішаючись у міру своїх сил та всипаючи трояндовий порошок у маленький флакончик з рідиною молочного кольору, який поклав поруч, —по він, принаймні, не як той м’ясник, який вимагав, щоб я докладав йому абсолютно про кожну свою дію, коли готував йому ліки від болю. Я завжди більше вітатиму мовчазного відвідувача, а не того, який не замовкатиме і заважатиме мені виконувати свою роботу”.

Утім, це не міняє той факт, що чоловіку очевидно некомфортно знаходитись у будинку. Ніхто з жителів села, які прокладають свій шлях до цієї хатини крізь ліс, не почувається комфортно у його домі. Це ясно, як божий день, з їхнього ставлення до Мінхо. О, але всі вони, безумовно, дуже різні. Вони всі реагують по-своєму.

Є м’ясник, який змушує Мінхо пояснювати все, що той робить, щоразу, як приходить. Ніби боїться, що хлопець спробує проклясти його абощо, замість того щоб приготувати ліки. І можливо, він так і зробить. Можливо, це найменш улюблений відвідувач Мінхо, навіть просто з тієї причини, що, хоча замовлення відносно просте, його виконання завжди займає вдвічі більше часу, бо м’яснику потрібно бути повністю залученим у процес. Є ще, звісно ж, цей чоловік. Мінхо не зовсім впевнений у роді його заняття, оскільки коли він приходить за новою пляшечкою, від нього не почуєш більше, ніж зміст його замовлення, який він і то промовляє із заїканням. Мінхо міркував, що чоловік міг би бути крамарем: його руки не такі грубі й змучені, як у фермерів, які приходять до котеджу Мінхо. Він також зовсім не схожий на м’ясника через те, наскільки мало говорить, але Мінхо дуже швидко запевнився, що краще якомога плідніше попрацювати за своїм робочим місцем, розвернувшись обличчям до стіни, поки клієнт ще тут. Його бентежна енергетика й невгамовне ворушіння дратує та відволікає Мінхо, враховуючи той факт, що чоловік завжди починає вовтузитись ще більше, коли Мінхо обернений до нього.

Є також жінка за тридцять, яка приходить кожні кілька місяців і завжди витріщається на кухонні полиці, згори донизу забиті банками, коробочками та різноманітними контейнерами з інгредієнтами. Вона звісно ж робить це тільки тоді, коли думає, що Мінхо не бачить, але він мусить визнати, що трепет на її обличчі — доволі кумедне видовище, як і те, як він зникає від усвідомлення, що її вхопили на гарячому, і як вона напружується після цього. Жінка ніколи не ставить питання, але Мінхо знає, що вона хоче. Однак не робить цього, і Мінхо сумнівається, що колись зробить. Одна річ — піти до відьми в ліс і попросити його щось наколотити, інша річ — проявити інтерес до його магії.

Селянам потрібна його магія, його траволікування. Їм не потрібно знати щось про речі в його будинку або розлогий сад, огороджений ззовні.

Є й інші люди, що приходять до котеджу Мінхо із сусіднього села, але вони переважно схожі одне на одного. Як би вони не держали фасон, його гості завжди знервовані.

Відверто кажучи, судячи з того, як деякі з них поводяться, можна подумати, що вони входять до диявольського лігва, а не в хатину відьми, хоча, Мінхо припускає, що для селян це одне й те саме. І втім, про що говорить те, що ці самі селяни, які бояться та зрікаються його, прокладають такий довгий шлях крізь лісові хащі, аби укласти угоду з дияволом?

Не те щоб у самому Мінхо було щось диявольське. Насправді, не беручи до уваги його схильність до магії, він вважає себе доволі спокійним та нудним. Можливо, у всьому винні роки його напівізоляції, але найбільш лиха річ у ньому — це, напевно, те, що він іноді зганяє своїх котів з колін, коли вони сплять, щоб він міг встати.

Що ж, так, якщо подумати, це дійсно доволі жорстоко. Воістину непростимо. Можливо, недовіру селян до нього, зрештою, можна виправдати.

Трохи струшуючи флакон, аби змішати вміст, Мінхо проводить пальцем по скляній поверхні й бурмоче знайоме заклинання. У місці його доторку спалахує слабка рожева іскорка, яку він направляє у флакон. Він завжди робить це лише тоді, коли селяни не бачать. Хоча вони й приходять до нього за магією, він би краще уникнув відворотних виразів їхніх облич, коли вони дійсно стають свідками його чаклунства. Вони насправді і не хочуть знати про жоден етап процесу, навіть м’ясник, який не дає Мінхо спокою зі своєю допитливістю, коли останній намагається працювати. Це суто їхня параноя, адже вони просто хочуть охайно підготовлений флакончик, оберіг чи будь-що, що вони можуть використовувати, прикидаючись, що це просто якісь трав’яні ліки, а не щось, що порушує їхні власні моральні принципи та вірування.

“Лицеміри, — знову думає Мінхо. — Усі люди насправді однакові”.

Піднімаючи флакон у своїй руці, так що він підсвічується теплим світлом лампи на його робочому столі, Мінхо уважно його розглядає. Із задоволеним виглядом він подумки відзначає, що рідина стала приємного рожевого відтінку, доволі схожого на солодке весняне цвітіння коло ріки в південній частині села недалеко від стежки крізь ліс, яка веде до його котеджу.

Неспішно обертаючись до чоловіка на кухні, Мінхо помічає, як той аж підстрибує, коли усвідомлює, що відьма знову дивиться на нього. Він з усіх сил намагається приховати свою потіху, але не може втримати кутик своїх губ, що ледь помітно повзе вгору. До цього моменту йому стало більш ніж байдуже, що селяни бояться його. Якщо вже йому доводиться стикатися з цим щоразу, як вони приходять з проханням про допомогу, то він хоча б буде ставитись до цього з гумором.

— Один флакон “Спокою без сновидінь”, — говорить Мінхо, обережно ставлячи склянку на стіл, що розділяє його з чоловіком. Мінхо вже давно з’ясував, що це набагато безпечніше, ніж намагатися передавати людям замовлення з рук у руки, оскільки надто багатьох з них раптово кидало в піт і дрож, коли він намагався це зробити. Тому йому хочеться наскільки можливо мінімізувати марнування часу, чарів та інгредієнтів.

Отож чоловік нервово бере флакон і одразу ховає його в кишеню, поки не встиг вронити. Для Мінхо цей чолов’яга безумовно його найгірший кривдник і головна причина, чому він перестав передавати предмети прямо в руки селян.

— Що ж, — швидко й з задушливо промовляє чоловік, наче йому вже не терпиться накивати п’ятами, але він все ж мусить запевнитись, — воно… воно таке ж, як і завжди?

Мінхо ледве стримує роздратоване зітхання. Опановуючи себе, усе, що він відповідає своїм монотонним голосом, це:

— Так, якби щось змінилося, я би вам про це повідомив. Просто увітріть кілька крапель суміші на лоб вашої доньки, коли вона матиме нічні жахи, і вона спатиме спокійно решту ночі. Як і завжди.

Чоловік не здається переконаним словами Мінхо, утім все одно киває. Не проронивши ані слова, він різко обертається на п’ятах і вилітає за двері котеджу, несучись прожогом назад до села довгою стежкою.

Мінхо спостерігає за ним з вікна будинку з гірким почуттям забави, хитаючи головою, коли знайома руда кішка застрибує на кухонний стіл і тикається в його руку. Він обертається до неї, ніжно почісуючи її під підборіддям.

— І навіть не подякував, еге ж, Суні? — Мінхо дивиться, як кішка облизує його руку у відповідь, і риси його обличчя пом’якшуються, а вуста розтягуються у щирій усмішці. — Доволі грубий, як і більшість з них.

Суні нявкає, даючи Мінхо зрозуміти, що вона голодна, що означає, що Дуні та Дорі, певно, зголодніли ще більше. Суні завжди була найспокійнішою з усіх трьох, втримуючи ідеальний баланс між майже сварливою лінню Дуні та гіперактивністю Дорі. Трійко котів завжди трималися осторонь від селян, та й загалом були, як здавалося, мало зацікавленими в незнайомцях, що приходили до котеджу. Вони ніби відчувають, що селяни не люблять Мінхо, тому не хочуть мати з ними справу. Зрештою, тварини розумніші, особливо коти.

Утім, будьте впевнені, що вони завжди приходять і клянчать їжу та увагу після того, як відвідувачі уходять, і Мінхо знову лишається сам у будинку.

Ну що ж. Мінхо все одно надає значну перевагу компанії своїх котів, аніж селян.

Знов на самоті, він повертається до своєї звичної рутини. Він дає їжу котам, переконуючись, що порції такі ж, як і порція Дуні в його спальні в іншій частині будинку. Дуні робить усе у своєму темпі, у тому числі їсть. Дорі така сама, проте вона значно швидша за Дуні, і в неї є погана звичка ничком з’їдати його порцію, коли вона закінчує зі своєю. Після того, як Мінхо взяв до себе Дорі, йому знадобився певний час, перед тим як він визнав, що він, імовірно, не зможе самостійно відучити її від цієї звички, тому найкращою ідеєю було просто змінити місце годування Дуні.

Після того, як Мінхо дає котам їжу, він з ніжністю спостерігає, як вони їдять, і підпирає підборіддя рукою, спираючись на кухонний стіл. Так, попри все, коти безсумнівно кращі за людей.

Задоволений, що подбав про своїх улюбленців, Мінхо повертається до справ, які мають бути виконані. Він дістає свій записник, повний поспішно написаних замовлень та нотаток, і виокремлює ті, з якими не впорається менше ніж за двадцять хвилин, тому і виконує в призначений для них час, відповідно до свого розкладу. Наразі він має лише два таких замовлення, що цілком непогано. Восени Мінхо отримує особливо багато замовлень від селян на різного роду обереги, настоянки та інше. Здається, вони люблять робити запаси на зиму. Він не може звинувачувати їх, адже шлях з самого села крізь ліс до його котеджу не вельми приємний, особливо взимку.

У Мінхо є три дні на приготування настоянки з його нотаток і п’ять на вироблення оберегу. Утім, краще б вони вже були готовими, аніж йому доводилося поспішати в останню хвилину. Проте часу і так залишається небагато, враховуючи те, що сама мікстура має ще настоятися за ніч.

Тож Мінхо береться до роботи та починає створювати основу для настоянки. Йому ще буде потрібно піти до саду по деякі інгредієнти, які пізніше будуть використані для суміші та варитимуться весь день, але це може почекати до завтра.

Коли на цьому етапі настоянка цілком задовольняє Мінхо, приходить час прибирання. Насправді, він часто прибирає. Мінхо не назвав би себе помішаним на чистоті, але він безперечно і не нечупара. Якщо він буде чесним, причина таких регулярних прибирань криється в тому, що йому особливо й нема чим зайнятися окрім магії, читання та доглядом за котами. Під час прибирання він, принаймні, рухається по будинку й створює ілюзію продуктивності.

Він прибирає пил та підмітає підлогу. Він наводить порядок у коморі. Він записує, що йому потрібно використати, навіть для власних експериментів, аби тільки не викидувати. Він міняє постільну білизну, користуючись моментом, щоб перевірити й побачити, що, так, Дуні нарешті доїв свою їжу.

Зрештою, коли не лишається нічого, що він міг би прибрати, або прикинутись, що прибирає, Мінхо витягає один із щоденників у шкіряній обкладинці з книжкової полиці від підлоги до самої стелі у вітальні, вмощується у старезному кріслі-гойдалці коло вікна й починає читати. Слід визнати, що Мінхо — людина звички, тож просто знову й знову перечитує ті самі щоденники, наче це його улюблені збірки оповідань, а не дослідницькі нотатки. Він просто знаходить щось утішливе в читанні знайомого рукописного тексту, знайомих теорій удосконалення певного виду зілля чи переваг балансування магії з траволікуванням замість очікування, що магія сама собою все зробить.

Утім, він дійсно любить занурюватись глибше у колекцію щоденників. Мінхо подобається дізнаватися нове, розширювати свій погляд навіть на те питання, на якому він і так, на його думку, достатньо добре знається. Кожен щоденник тут — це невичерпна скарбниця знань, і хоча він поки що не випробував усе, що прочитав у них, він все ще цінує те, що взагалі знає про їх існування і може звернутися за допомогою до інформації з щоденників, якщо матиме час та можливість поекспериментувати.

Так він і проводить свій вечір: читає, допоки сонце не сідає за дерева й світло більше не проникає в будинок крізь його вікна. Мінхо облизує кінчики пальців і стискає ними гніт білої свічки на столі поруч із ним, невдумливо бурмочучи заклинання. За мить він прибирає руку і свічка запалюється.

Цей день не був особливо цікавим, як і всі інші. Він був звичним. Комфортним. Таким же, як і завжди.

Це все, що йому потрібно.

 

—

 

Сонце сходить над верхівками дерев. Його промені пробиваються крізь штори й омивають своєю теплотою фігуру Мінхо, все ще оповиту сном. Хлопець ворушиться під сонячним світлом, сонливо кліпаючи очима, поки тихий дім наповнюється щебетанням пташок у саду.

На сьогодні в нього немає жодних замовлень. Чисто теоритично, він міг би поспати довше, пізніше прокинутись і зробити все після обіду. У нього ще є час.

Він кривиться. Насправді, різниці особливо нема. У нього завжди є час, тож навіщо щось відкладати?

З протяжним зітханням Мінхо піднімається на ліктях та, позіхаючи, сідає прямо й розминає плечі, скидаючи з них важкість сну. Суні лежить справа від нього, сховавши ніс у своїх лапках. Дорі розтягнулась на його ногах. Дуні ніде не видно, але Мінхо здогадується, що він спить десь під ліжком. Любляче всміхаючись, він тягнеться, щоб ніжно покласти руку на бік Суні. Вона тихо муркоче, але не прокидається.

— Ладно, ладно, — каже він м’яко, прибираючи руку. — Я дам тобі поспати.

Він переводить погляд на наймолодшу кішку, яка все ще використовує його ноги як подушку.

— А от ти, — каже Мінхо пустотливо, намагаючись повільно витягнути ноги з під-неї. Дорі ворушиться після того, як одна нога зникає, і роздратовано кліпає на нього своїми карими очима. Винувато всміхаючись, він обережно витягає й другу ногу з-під кішки, аби не збудити її надто різко.

— Вибач, Дорі, але мені вже треба вставати.

Неважливо наскільки він ніжний. Будь-яке пробудження та позбавлення її подушки — це неповага до неї. Вона стукає ногу Мінхо лапою, не випускаючи при цьому кігті. Мінхо не може не засміятися, тягнучись до підніжжя ліжка, щоб ласкаво почухати Дорі за вухом. Вона приймає це з видом повного обурення, хоча те, як смикається її хвіст, видає її задоволення.

Виряджатись, якщо ніхто не приходить, особливо не має сенсу, тож Мінхо накидує на плечі довгу вовняну накидку й пригладжує своє кудлате волосся, виходячи зі спальні.

Він пильно роздивляється зілля, яке лишив вчора настоятися на ніч на підвіконні. Мінхо думає, що небо було достатньо безхмарним для того, щоб місячне світло проникало в дім крізь вікна. У будь-якому разі, основа зілля ніби вийшла як треба. Те, що нагадувало мутну воду, зараз більше схоже на витончене срібло, ніби в казанку кружляє у вирі рідкий метал. У ранковому світлі важко визначити точно, але слабке сяйво вказує на те, що згодом зілля буде готове до вдосконалення.

Він сфокусується на чарах пізніше. Якщо Мінхо буде чесним, ці чари йому не до душі. Сплітати їх воєдино в правильний візерунок, додаючи ті інгредієнти, які йому потрібні, у той же час приміняючи свої магічні здібності, — це не тільки нудно, а й виснажливо. І хоча Мінхо хоче покінчити з усіма справами завчасно, йому не хочеться братися за них настільки рано.

Тож замість цього він оглядає свої запаси інгредієнтів та занотовує у записнику, які з них йому слід оновити. Зі списком у руках він хапає великий кошик, що зберігається коло задніх дверей, і виходить назовні.

Ранок сьогодні теплий. Мінхо одразу дякує собі за те, що вирішив виконати вуличну частину справ саме рано вранці, оскільки навіть якщо зараз йому не докучає спека, незабаром ранкова температура стрімко підвищиться. Мінхо зупиняється у проході й примружується, спрямовуючи погляд на сад, поки його очі пристосовуються до різкого світла. На небі жодної хмаринки.

Він вирішує не брати з собою солом’яний капелюх, що висить на стіні біля виходу. Хоча задню частину хатини заливає сонячне світло, сад достатньо розлогий і численні дерева у ньому слугуватимуть сховком. Якщо він впорається до полудня, сонце не стане йому на заваді.

Він іде знайомою садовою стежкою, за звичкою наступаючи на білі камінці, які вже засіли глибоко в землі. Мінхо здається, що це та звичка, від якої він не позбудеться ніколи. Це по-дитячому, і він це знає, утім і уявити не може, як би він зміг перестати обережно крокувати второваною доріжкою, рахуючи камінці.

Кущі усіх розмірів та форм обрамляють стежку, різноманітні відтінки зеленого простягаються перед ним, ніби клаптикова ковдра. Мінхо ніколи не підрізає їх, допоки йому не знадобиться зібрати їхні плоди, тож вони всі розрослися, як їм завгодно, та переплелися так, що звичайним людям здалося б неохайним. Але Мінхо це не дуже хвилює. Йому подобається вигляд кущів і той факт, що його перебування у котеджі не заважає природі виконувати свою роботу.

Що ж. Природі та чарам саду.

Він зупиняється у тіні дуба, схиляючись до одного з кущів і зриваючи кілька ягідок малини з-поміж зеленого листя. Він закидує їх до рота одну за одною поки продовжує ходу, схвально гмикаючи.

Мінхо без зусиль пересувається звивистими стежками саду, кожне дерево, квітка та кущ знайомі йому настільки ж добре, як і котедж. І якби виникла необхідність, він зміг би скласти мапу усього саду, позначивши не тільки всі його звивисті стежки, а й кожен елемент його рослинності. Він провів тут стільки часу за всі ці роки й стільки разів збирав врожай, що просто не може не знати сад досконало. Мабуть, він міг би навіть пройтися ним із зав’язаними очима.

Просуваючись далі, Мінхо зупиняється кожні кілька хвилин, аби дістати невеликий секатор з кошика й зрізати щось, занотоване у списку. Він уважно слідкує за тим, аби не взяти забагато. Навіть попри те, що йому необов’язково так хвилюватися щодо цього, оскільки чари прискорюють ріст рослин у саду. Йому просто здається неправильним брати більше, ніж потрібно. Зрештою, він завжди може повернутися, коли в нього щось закінчиться, і до цього моменту сад вже відновиться.

Поки Мінхо йде далі, у гілках дерев над ним щебечуть пташки, і їхній спів наповнює повітря, викликаючи в нього усмішку. Він не знає багато про різні види птахів-відвічувачів саду і, якщо чесно, йому за це соромно. Утім, хоча життя хлопця й обертається навколо рослин через його роботу та специфіку магії, він більше зацікавлений у тваринах. Усі щоденники Шивон переважно стосуються дикої природи саду, і певною мірою Мінхо розуміє, чому їхня магія не використовує живих істот взагалі. Однак це не рятує його від розчарування через нестачу ресурсів у його розпорядженні.

Думки про пташок розсіюються, як тільки він доходить кінця звивистої стежки, зупиняючись там, де вона переходить у невелику галявину. У центрі неї — ставок з кришталево чистою водою, у якій відображається ранкове сонячне світло. На протилежному від Мінхо березі над ставком схиляється верба. Тендітне листя її довгих тонких віток ледь-ледь торкаються поверхні води. Вітерець злегка їх ворушить, і краплі води стікають вниз по листю, поки воно знову не занурюється у ставок.

“Плакуча іва, а й справді”, — думає Мінхо, стискаючи губи в тонку лінію. Щось збирається у тугий клубок у його шлунку, коли він пильно дивиться на дерево.

Він, безумовно, може добути інгредієнти в інший спосіб, але цей — найзручніший. Окрім цього, він хоче повернутися всередину до того моменту, як спека стане нестерпною. Тож йому доведеться мати справу з дивним безіменним відчуттям, яке завжди охоплює його, коли він знаходиться на галявині.

Глибоко вдихаючи, Мінхо низько вклоняється дереву. Обома руками він стискає кошик перед ним, настільки міцно, що кісточки його пальців біліють. На тривалу мить він завмирає у такому положенні, перед тим як нарешті випрямляє спину й поправляє комір, поспішно направляючись до стежки з білого каміння, яка колом обвиває галявину.

Як тільки він знову опиняється оточеним рослинами й лишає галявину позаду, він полегшено зітхає, його плечі розслабляються.

Звідси стежка знову веде до котеджу. Хоча вона має кілька відгалужень у різних напрямках, сьогодні вони не цікавлять Мінхо. У його списку залишилася одна річ, потрібна йому — пучок ромашок. Насправді, вони ростуть не так далеко від самого будинку, але хлопцю легше зібрати їх на зворотному шляху.

Він підходить до знайомого перехрестя, схвально гмикаючи, коли помічає їх на залитій сонцем ділянці землі.

— От ви де, — говорить Мінхо собі під ніс. Він ставить кошик поруч із собою, щоб оглянути ромашки, скориставшись моментом, і подумки робить звичні для збирання інгредієнтів у саду розрахунки. Йому не потрібно дуже багато квітів, і вони й так достатньо малі для того, щоб сад швидко відновив їх за день чи два.

“Або три”, — думає Мінхо, нагинаючись, щоб торкнутися квітки.

Позаду нього тріскає вітка, і Мінхо застигає на місці, все ще схилений над рослиною.

У саду звісно є живі істоти. У норі в дальньому кінці саду коло кущів троянди мешкає кроляча родина. Білки постійно забираються по огорожі й засідають у деревах, та й пташки достатньо часто навідуються сюди, спонукаючи Мінхо вибратися до сусіднього міста й спробувати пошукати книгу для спостерігача за птахами. Він пам’ятає, що в містечку є достатньо велика книгарня, тож там неодмінно мало б бути щось подібне. Утім, щоразу, як ця ідея спадала йому на думку, він відмовлявся від неї, оскільки він навіть у селі не був вже багато років, що вже казати про більші чи дальші місцини. Окрім маленьких створінь, яких Мінхо може легко помітити, просто визирнувши з вікна котеджу, не рідкістю для нього є і барсуки, або ж навіть скунси, що якимось чином пробираються в сад крізь огорожу, хоча Мінхо й намагається не відлякувати їх. Він звісно цінує і поважає флору і фауну, але останнє, чого йому хотілося б, це розбурхати бешкетливого барсука, чи навіть гірше — бути оббризканим скунсом. На скромну думку Мінхо, повага до природи полягає насамперед у тому, щоб знати, коли не слід ставати на її шляху. Може це і його сад, але він так само належить і лісу, частиною якого він колись був.

Тож так, це абсолютно звична річ, що тварини вільно проникають до саду. Якщо живе створіння, у якого немає злісних намірів, потребує чогось, що сад може йому надати, він це створіння впустить.

Але проблема в тому, що нога, яка зламала вітку, заважка для будь-якої маленької тваринки, яку можна зустріти в саду. Мінхо, який все ще не ворушився, припустив, що це міг бути олень, тому що в цьому хоча б…був би якийсь сенс. За всі ці роки він бачив кількох оленів в саду, але зазвичай вони навідувались або пізно вночі, або з самого рання, визираючи з вікна котеджу. Вони стають полохливими поруч із людьми, і що б собі не думали селяни, Мінхо все ще людина.

Але зараз тільки половина дня й пекуче сонце над головою, що зовсім не схоже на звичний час появи оленів. Мінхо навіть не впевнений, що сад впустив би оленів, якби тих відлякала його присутність на вулиці.

Тож якщо імовірність, що це був саме олень, дуже мала, яка настільки важка істота знаходиться зараз позаду нього?

Важко ковтаючи, Мінхо опускає свої руки, застиглі до цього в одному положенні, до боків і повільно повертає голову, аби побачити джерело шуму.

Коли його погляд приземляється на іншу людину, Мінхо давиться власною слиною.

Це молодий чоловік, на вигляд приблизно одного віку з Мінхо, хоча з першого погляду не скажеш, що незнайомець старший за нього, імовірно навіть дещо молодший. У нього кошлате темно-каштанове волосся зі світлими прядками, які з’являються тільки від довгого перебування на сонці. Кругле обличчя парубка робить його молодшим на вигляд. З напіврозтуленими губами він витріщається на Мінхо у відповідь широкими темними очима.

Хлопець вдягнений у вицвілу сіру сорочку, заправлену в прості коричневі брюки, трохи закочені й напівзаправлені у темно-коричневі робочі чоботи. Він не здається дуже дорідним — насправді, на вигляд він, навпаки, стрункий і низький, але його робочі чоботи доволі масивні. Настільки масивні, що Мінхо спантеличено гадає, як же незнайомцю вдалося підібратися так близько, щоб Мінхо навіть не почув його кроків, перед тим як той наступив на вітку.

Юнак не здається небезпечним, але, чесно кажучи, ніколи не можна бути впевненим щодо інших людей.

Отямившись, Мінхо миттєво підводиться, лишаючи кошик на землі на випадок, якщо йому знадобляться вільні руки. Якщо ця… зустріч, чим би вона не була, обернеться чимось поганим.

Незнайомець зніяковіло дивиться на нього, піднявши вгору долоні: загальноприйнятий жест, який говорить “я не маю злого помислу, будь ласка, не завдавай мені шкоди”. Мінхо навіть здається кумедним те, що він настільки стривожений, ніби це не хлопець навпроти нього проник до його саду.

Мінхо уважно дивиться на юнака у повному зневір’ї, навіть не намагаючись приховати, наскільки він спантеличений. Яким чином він взагалі сюди потрапив? Сад зачарований, і єдина людина, якій дозволено вільно до нього проникати й покидати його — це сам Мінхо.

Випрямляючись, він стискає кулаки, тримаючи руки по боках, але подалі від кишень, у разі якщо це спровокує незнайомця. Контролюючи свій голос настільки, наскільки йому вдається, Мінхо непорушно питає:

— Як ти сюди потрапив?

Незнайомець швидко кліпає очима, позираючи через плече у напрямку, звідки він, імовірно, прийшов.

— Е-е…через ворота? Ті, що повністю вкриті плющем?

Його голос на диво м’який. Нижчий, ніж Мінхо очікував від когось настільки слабкого й невисокого. Це не басистість м’ясника і не хрипка грубість власника корчми. Єдине слово, яким Мінхо може описати голос незнайомця — глибокий.

Але зараз не час думати про його голос, тому що в Мінхо є набагато більш нагальні речі, про які він може потурбуватися, насамперед той факт, що ця людина тільки що сказала щось неможливе.

— Ти хочеш сказати, що ти…просто пройшов крізь ворота? — недовірливо питає Мінхо.

— Так? — незнайомець раптом вагається, ніби спантеличення Мінхо від його присутності вселяє у хлопця сумніви щодо своїх відповідей.

— Ти ж усвідомлюєш, що це непростий сад, так? Він зачарований, — каже Мінхо, вказуючи пальцем на своє обличчя. — Єдина людина, яку він впускає, це я.

У наступну мить Мінхо спадає на думку дещо інше:

— Ти ж усвідомлюєш, що незаконно сюди проник, чи не так?

Юнак вирячує очі й несамовито хитає головою:

— Ні! Ну тобто… можливо і так. Але мені дуже шкода! Я проходив стежкою, а ворота впали мені в око, і коли я підійшов до них, вони просто… прочинилися.

Мінхо витріщається на нього.

— Самі собою?…

— Так, — каже хлопець, вже більш впевнено.

— Тоді це просто нісенітниця, — бурмоче Мінхо, більше собі під ніс, ніж незнайомцю, притискаючи руку до лоба. Цього просто не може бути, якщо незнайомець не використав магію, щоб потрапити в сад. Різко піднімаючи очі на хлопця, щоб подивитися на нього ще раз, він питає:

— Ти відьма?

Дивний гість здається ошелешеним.

— Ні?

— Дозволь перефразувати, — тисне Мінхо, незадоволений відповіддю, — ти володієш магією в будь-якому її прояві, незалежно від того, чи ти вважаєш себе відьмою?

— Ні! — незнайомець різко хитає головою. — Я навіть не бачив, як хтось використовує магію, а сам тим паче ніколи не використовував!

Мінхо розпачливо вказує на простір навколо них двох і буйну рослинність:

— Тоді яким дивом ти потрапив у мій сад?

— Я вже казав, я зайшов через…

— Через ворота, так-так. Я тебе чув, — відрізає Мінхо. Він не хоче чути це знову. — Але цього не може бути, тому що сад не впускає нікого, якщо це не я, або ж, припустимо, інша відьма. Тож чому він впустив тебе?

Незнайомець закушує нижню губу, дивлячись на Мінхо у повному замішанні, що лише посилює розпач останнього. Цей хлопець просто не розуміє його питання.

— Ем, мені правда шкода. Я дійсно не знаю, чому ваш сад впустив мене, якщо він закритий для інших.

На це Мінхо протяжно зітхає. Так, ну ладно. У чому б не була річ, він сумнівається, що отримає хоч якісь відповіді від цього юнака. Слідкуючи за тим, щоб одна рука була вільною, та подумки промовляючи заклинання й малюючи в повітрі жест для найпростішої захисної магії, якої його навчила Шивон, — просте оглушливе заклинання, яке паралізує людину на кілька хвилин, — Мінхо починає наближатися до незнайомця.

Його темні очі ширшають і, знову піднімаючи руки вгору, він випалює:

— Зачекайте! Мені правда дуже шкода, що я нічого не знаю, і я зовсім не мав наміру незаконно проникати сюди!

— Я не скривджу тебе, якщо ти не скривдиш мене першим, — Мінхо клацає пальцями й плечі незнайомця злегка розслабляються. Тривожний вираз його обличчя, утім, нікуди не зникає.

— Ох, — каже він повільно, зовсім трохи опускаючи руки. — У такому разі, добре.

— Тобі пощастило, що я не перетворив тебе на камінь абощо, — каже Мінхо, прибріхуючи в момент розпачу. Насправді, він навіть не знає, як це робиться. Знає тільки, що це можливо, але гадки не має, як використовувати подібну магію. Якщо чесно, йому не дуже цього й хотілося. Мінхо влаштовує його магія, зосереджена на зціленні та захисті, а також дуже обмежена кількість захисних заклять, які особливо не були йому потрібні. Принаймні до сьогоднішнього дня.

— Ви правда можете це зробити? — обличчя незнайомця помітно блідне.

— Звісно, — миттєво відповідає Мінхо. — А ще я можу передумати в будь-який момент, якщо ти не поспішиш забратися звідси.

— Ох, так, не хвилюйтеся, я вже йду, — хлопець одразу виструнчується, піджимаючи губи. На своїх останніх словах він затинається, і його погляд поспіхом блукає по саду, ніби йому щось блиснуло в голові. Повільно піднімаючи руку, він вказує на щось позаду себе:

— Ем, я знаю, що прийшов тим шляхом, але я дуже погано орієнтуюсь в просторі, а це велике місце, тож…

— Ладно, — перебиває його Мінхо, після чого проходить вперед, хапаючи ошелешеного хлопця за задню частину його коміра й розвертаючи його. — Я проведу тебе. Не відставай.

— Д-дякую, — белькоче юнак.

Хитаючи головою, Мінхо випроводжає незнайомця зі свого саду. Йому все ніяк не вдається позбутися того, наскільки неправильною відчувається присутність когось іншого тут.

Йому навіть не хочеться думати про причину того, чому насправді сад впустив хлопця всередину. Невже чари не спрацьовують? У чарів, які обороняють його дім і сад від чужинців, не має бути терміну дії, або ж він, як мінімум, не мав би закінчитися найближчим часом. Судячи із записів досліджень в щоденниках, чари, які охороняють це місце, передбачають ритуал, який необхідно проводити щодня протягом одного року. Магія такого роду потужна й слабшає хіба що за століття. Шивон вдалося приховати свій вік і здаватися молодшою, ніж вона насправді була, Мінхо знав це, навіть коли був дитиною, але не думав, що вона була старшою за сто років. Це просто… здавалося йому неможливим. Вона була сильною, але не настільки, щоб так продовжити тривалість свого життя і так вміло це приховувати. Він не думає, що хтось взагалі був би здатний на це, принаймні не така відлюдькувата відьма, як вона. Він любить Шивон, правда любить, навіть ідеалізує її, але він не перебільшує її здібності, як відьми. Мінхо читав її записи й хоче думати, що наразі має гарне уявлення про магічний потенціал своєї наставниці.

Тож в нього виникає нагальне питання стосовно того, як в біса цей хлопець з села потрапив до його саду.

Він все ще щось незв’язно говорить, поки вони йдуть, і Мінхо все ще тримає його за задню частину коміра, аби переконатися, що він не загубиться, навмисно чи випадково. Мінхо дотримується доволі швидкого темпу, бо від факту того, що хтось ще знаходиться у його саду і, можливо, навіть запам’ятовує усі повороти стежки, навіть коли вони зайшли вже так далеко, його починає нудити.

Занурений у думки про те, як зненацька давнє закляття саду почало втрачати надійність, Мінхо ігнорує гарячкове й нервове белькотання незнайомця, найперш тягнучи його до огорожи без найменшого бажання вслуховуватись у те, що той каже.

Але те, що дійсно доходить до його вух, це оклик юнака:

— О! Отут мене впустили всередину!

Звичайно ж це найближчі до його будинку залізні ворота, обплетені плющем та непомітні для неозброєного ока. Навіть якби ви помітили ворота під всіма цими заростями, то припустили б, що вони просто закинуті. Ворота дійсно повністю поросли плющем, лози й листя переплелися й фактично замкнули їх.

— Зараз станеться те, що й вперше? Зарості розплетуться, щоб ворота могли прочинитися? — незнайомець повертається, щоб подивитися на Мінхо, тривога в його голосі поступається місцем зацікавленості, тож він тремтить вже не від страху, а від очікування.

Мінхо стискає щелепи, не відводячи погляд від воріт.

Тож сад дійсно відкрив прохід для цього… ким би цей хлопець не був.

Коли вони наближаються, плющ дійсно ніби по сигналу починає розплітатися, зелене плетиво викручується й звивається, коли закляття, що охороняє сад, відкриває прохід. Мінхо зиркає на хлопця, чиї широкі очі спостерігають за тим, як ворота відмикаються й прочиняються з іржавим скреготом. Його вуста розтуляються в благоговінні, коли він відриває погляд від відчинених тепер воріт, щоб знову подивитися на Мінхо.

Останній здригається, зустрічаючись очима з хлопцем, до кінчиків його вух приливає тепло, коли він робить крок назад, навіть не помічаючи цього, зненацька соромлячись, що навіть на якусь мить він видав себе. Утім, хлопець ніби нічого і не помітив, вираз його обличчя все ще зачудований, а в очах видніється блиск.

— Ваш сад неймовірний, — щиро каже він, склавши перед собою руки.

Комплімент, навіть адресований його саду, дивує Мінхо. Хлопець, здається, згадує, у якій ситуації опинився, і його щоки маковіють, поки він намагається вибачливо вклонитися Мінхо.

Однак перед тим, як він встигає це зробити, його зупиняють, тягнучи за комір, і вони ніби обидва згадують, що Мінхо все ще тримає його. Обличчя незнайомця ще більше наливається фарбою, але він прочищає горло, все ж схиляючи голову й випалюючи:

— Пробачте ще раз! Я знаю, що недоречно робити якісь компліменти, оскільки я незаконно сюди проник, але…

Словосполучення “незаконне проникнення” й нагадування, що його рука все ще стискає комір хлопцевої сорочки, теж повертає Мінхо до реальності. Зціпивши зуби, він хитає головою й злегка штовхає незнайомця до воріт. Той спотикається, коли його чоботи чіпляються за траву у спробі втримати рівновагу. Мінхо підстрибує, ошелешено моргаючи, коли спостерігає, як хлопець оступається. Він не думав, що штовхнув його так сильно. Не те щоб йому насправді хотілося завдати незнайомцю болю, він просто хотів вивести його з саду. Хлопець напрочуд легкий, навіть більше, ніж Мінхо здавалося з першого погляду на нього. Його могло б здути легеньким вітерцем.

Утім, Мінхо стримується від того, щоб спитати “ти в порядку?”

Незнайомець проник на його територію, тож немає нічого суттєво поганого в тому, що він поводиться трохи грубо, виводячи його з саду. Однак він не може не почуватися… поганцем.

На щастя, хлопець знаходить опірну точку, інтенсивно кліпаючи очима, перш ніж випрямити поставу. Пасма його скуйовдженого волосся стирчать в різні боки, що надає йому вигляд наляканої тваринки. На щастя Мінхо, з незнайомцем усе ніби-то нормально, і він навіть не здається таким вже й засмученим від різкого поштовху.

— Пробачте, — каже він знову, і попри значну недовіру Мінху до інших людей, хлопець звучить щиро.

— Просто… не роби цього знову, — нарешті видає Мінхо.

Очі незнайомця ширшають, і на цей раз йому насправді вдається вклонитися, на подив низько. Мінхо не може пригадати, щоб хтось раніше так йому вклонявся, і відчуває, як тепло знову проти його волі приливає до кінчиків його вух.

— Звісно!

— Тоді… на цьому все! — вигукує Мінхо, від чого хлопець смикається і знову випростовується. — Ти можеш іти.

— Ох, — обличчя незнайомця загоряється.

— Просто… просто іди додому, ладно? — Мінхо тягнеться до вуха, розтираючи його кінчик двома пальцями й сподіваючись, що червінь не розповзеться по всьому його обличчю. Він не знає, чому незнайомець так на нього впливає. — І більше не проникай у власність чужих людей просто з власної цікавості абощо. Хтось, відьма чи ні, може виявитись не таким приємним, як я.

— Звісно, — погоджується незнайомець, опускаючи очі додолу від, як здається Мінхо, сорому.

“Що ж, — думає Мінхо з дещицею забави, — у нього, принаймні, є хоч якась смиренність і совість”.

— Ем, — починає незнайомець, піднімаючи очі на Мінхо, його щоки все ще прикрашає рум’янець, — я не знаю, чи ви слухали мене до цього, але просто щоб ви знали, мене звати…

Мінхо зачиняє ворота перед носом незнайомця.

Яким би щирим той не здавався, останнє, що потрібно Мінхо, це щоб хтось із жителів села надто з ним зближався.

І наскільки ж дивною є сама думка про це, враховуючи те, що кожний селянин, якого він дотепер зустрічав, боявся його, або ж просто не довіряв, а іноді і те і те. Цей незнайомець якогось іншого сорту. Окрім раціонального страху того, що його перетворять на камінь та спіймають на проникненні, зовсім не здавалося, що він хоч трохи боявся Мінхо, або ж, слід уточнити, відьми з лісу, тому що це саме те, чого бояться всі селяни. Відьми. Цей же хлопець, здавалося, був…захоплений магією саду?

Дивно. Просто… дивно.

Байдуже. Йому не потрібно знати ім’я незнайомця. Йому потрібно лише щоб той тримався подалі від саду. Мінхо подобається його тиша і спокій, і він не хоче, щоб якийсь хлопчик з села усе йому псував.

Якусь мить Мінхо просто витріщається на ворота, спостерігаючи, як вітки плюща скручуються й знову замикають їх, як він того і бажає. Звук кроків по хрусткій траві нарешті сповіщають його, що незнайомець уходить. Мінхо видихає з полегшенням.

Просто щоб запевнитись, Мінхо заходить всередину будинку й визирає з вікна з видом на довгу звивисту стежку, що веде крізь ліс до котеджу. Незнайомець, безсумнівно, повертається до села, Мінхо бачить лише його спину, що поступово віддаляється. Хлопець іде повільно, засунувши руки в кишені брюк.

Раптом він озирається назад, від чого Мінхо ледь не вистрибує з власної шкіри, миттєво пригинаючись до підлоги, намагаючись забратися з поля зору незнайомця, але все ще маючи можливість визирнути з вікна. Мінхо не знає, чому сама ідея того, що незнайомець може помітити, як він спостерігає за ним, настільки жахає його, але це точно останнє, чого він зараз хотів би.

Хлопець, на щастя, не звертає особливої уваги на вікно чи інші частини котеджу загалом. Здається, ніби він не розглядає щось конкретне, а просто дивиться з дивним виразом на своєму обличчі, яке Мінхо не може розгадати. За хвилину незнайомець обертається й продовжує свій шлях.

Мінхо полегшено зітхає, піднімається на ноги й обтрушує свої брюки, все ще намагаючись залишатися подалі від вікна, притулившись спиною до стіни.

Він зупиняється, коли бачить Суні, яка сидить на підлозі під його верстаком і дивиться на нього своїми великими очима, і попри те, що вона всього лише кішка, Мінхо все ще соромно за те, що вона бачила його дивакувату поведінку.

— Ну що? — каже він кішці, на що та лише кліпає очима, перед тим як відвернутися.

— Що я і думав, — бурмоче Мінхо, знову тягнучись до своїх вух.

Коли він переконується, що незнайомця вже зовсім не видно на горизонті, і що він, імовірно, вже повернувся до села, Мінхо знову виходить в сад та забирає кошик, який залишив на землі, коли випроваджував хлопця.

Мінхо навіть не може пригадати, хто востаннє так його дратував, принаймні поза домом. Селяни звісно можуть бути надокучливими, однак він морально зобов’язаний допомагати їм і з усіх сил намагається не розбурхувати ні себе ні їх задля власного благополуччя. Йому точно не потрібні мисливці на відьом.

Він здригається від цієї думки. Шивон завжди старанно оберігала його від історій про те, як користувачів магії демонізували, завдавали їм болю, чи навіть вбивали, але це все, що вона могла зробити. Як дитина, яка зростала з магією, він чув історії про те, як шайки та мисливці на відьом виступали проти користувачів магії, яких вважали на межі зникнення. Інші діти робили все, щоб Мінхо про це знав.

Тож, так, усім буде краще, якщо він триматиме свої тягарі в собі.

Але той незнайомець… що ж, добре, він отримав його реакцію. Якщо Мінхо буде чесним, йому трохи соромно за це. Він дійсно пишається своєю здібністю дотримуватись спокійної та дипломатичної поведінки, навіть коли селяни його дратують. Але цей хлопець, ким би він в біса не був, одразу пробився крізь його захисні механізми.

Мінхо може хіба ще звинувачувати в усьому проникнення незнайомця на його територію. Він не думає, що безпричинно збентежився, коли усвідомив, що хтось був у його саду. І кажучи про сад — так, знання факту, що незнайомець жодним чином не мав потрапити туди, ніяк не рятує ситуацію. Це все ще не вкладається у Мінхо в голові, скільки б він до цього не повертався подумки.

Він не відчув жодної магії від юнака. Можливо, він не може бути впевненим через свій обмежений вплив на інших користувачів магії, але йому хочеться думати, що він принаймні вміє добре відчувати магію. І якщо в цьому випадку магія не примінялася, це означає, що сад з найбільшою імовірністю просто…впустив його з якоїсь причини. А незнайомець просто увійшов, як допитлива тваринка.

Яка ж дивна, бляха, людина.

Решту дня Мінхо проводить працюючи над замовленнями, які мусив найближчим часом виконати, хоча й помічає, що затинається на кроках, які знає напам’ять. Він намацує миску з травами, завершуючи зілля, ледь не впускаючи її на підлогу, але допускає, щоб впали лише кілька листочків. Мінхо відганяє Дорі від своєї ноги, коли намагається підібрати їх, ремствуючи собі під ніс.

Пригнічениий, він навіть не бажає засиджуватись до ночі, щоб провести час на самоті, і одразу направляється до ліжка. З надією на те, що думки про сад та дивного селянина з його допитливими очима не будуть нависати над ним, він думає, що краще заснути зараз і прокинутись завтра з оновленими силами.

 

—

 

Чисто теоретично, це хороший план. Прокинутись рано, просто взяти передих та виділити час на особисті справи: вивчення щоденників Шивон, перевірку заклинань та зілля, які вона записала, і які Мінхо ніколи не мав можливості випробувати. Приємний, нормальний, спокійний день після вчорашнього сум’яття. Спосіб знову повернутися у знайомий цикл, до якого він звик за всі ці роки.

Проблема теорії, яку Мінхо з’ясував за час роботи з магією та власних експериментів, полягає в тому, що іноді вона не спрацьовує на практиці. Власне, іноді те, що він випробовує вперше, розлітається в пух і прах, подекуди навіть у прямому сенсі. Це зворотний бік роботи з магією, яка іноді може бути вибухонебезпечною, якщо ти не знаєш, що робиш. Отут і стають зрозумілими переваги ізольованого життя в лісі: коли ти випадково спалюєш свої брови чарами, ніхто окрім тебе та твоїх котів цього не знатиме.

План виділити час на себе накривається мідним тазом опівдні наступного дня. Високо в небі палає сонце, поки Мінхо сплітає разом ниточки магії за столом. Кінчики його пальців болять від роботи, що слугує нагадуванням про те, чому він так ненавидить виготовляти подібні обереги. Він уникав записи Шивон про обереги, просто тому що більшість із тих, про які вона писала, передбачають цей процес, а Мінхо краще буде працювати із зіллям та замовлянням, ніж з оцим.

Оберіг, над яким він наразі працює, доволі простий — “незгасний оберіг”. Якщо його повісити над каміном, він горітиме тиждень, перед тим як поглине те, що знаходиться у нього всередині. Мінхо зможе використовувати його взимку: холод йому не друг, а постійно виходити назовні у кусючий мороз за дровами для каміну для нього справжнісінька каторга. Мінхо краще якнайдовше відсиджуватись у будинку, у чому йому й згодиться оберіг. На щастя, клієнтів з села майже не буває взимку, що є чудовою зміною, порівняно з приливом відвідувачів восени, коли усі, кому не лінь, приходять до котеджу, аби попрохати про магію перед настанням холоду. Як тільки приходить зима, стежкою, що веде до котеджу крізь ліс, неможливо орієнтуватися. І це чудово. Мінхо зазвичай проводить зиму насолоджуючись тишею і спокоєм, працюючи над власними дослідженнями.

Перехід з весни до літа не настільки важкий, як осінь, або ж навіть рання весна, коли після танення снігу котедж кишить селянами, як мухами, і всі вони благають його про магію для свого врожаю та худоби, але Мінхо все ще має принаймні одного відвідувача на тиждень.

Він не дивується, коли чує стукіт у двері. Чесно кажучи, він особливо й не засмучується, коли відкладає на відкритий щоденник оберіг, з яким мучився останню годину, і встає з місця. Роздаються три повільних, майже несміливих стуки. Це не той поспішний стукіт нашорошених селян, які зазвичай до нього приходять.

Потираючи кінчики своїх пальців у спробі позбутися поколювання в них, Мінхо наближається до дверей і відчиняє їх, навіть не подивившись у маленьке кругле скельце, і в ту ж мить відсахується, коли молодий хлопець по інший бік порогу зустрічається з ним очима.

Вони такі ж великі та допитливі, як і вчора. Темні та блискучі, обрамлені кошлатим каштановим волоссям. Його вуста напіврозтулені, поки хлопці просто витріщаються один на одного.

— Ти, — каже Мінхо за хвилину, вкладаючи у свій тон більше звинувачення, ніж намірявся.

— Я? — погоджується незнайомець, зацікавлення трохи стирається з його обличчя, коли він відповідає Мінхо знервованою усмішкою.

Захоплений розполохом, Мінхо блукає очима по фігурі незнайомця. На тому знову сіра сорочка, але рукава цієї об’ємніші, ніж вчорашньої, ніби вона більша на кілька розмірів. Ті самі брюки з потертими колінами, ті самі масивні чоботи, які мають непропорційний з тілом хлопця вигляд. Він тримає плетений кошик за спиною.

— Що ти тут робиш? — питає Мінхо, тому що думав, що ця історія з незнайомцем завершилася вчора, коли він випровадив його з саду.

— Ем… — незнайомець ніяково ковиряє землю носком чобота, стискаючи кошик, все ще не підводячи погляд. — Мені було соромно за те, що я проник до вашого саду вчора. Я знаю, що не повинен був цього робити, навіть якщо мені було цікаво. Пробачте.

Мінхо нічого не може зробити зі своїм приголомшенням. Він не думає, що може навіть пригадати, коли інший селянин колись перед ним вибачався, а цей хлопець просто не перестає вибачатися. Ще зучора Мінхо не відчував нічого окрім роздратування та розгубленості, коли думав про дивного непроханого гостя, але незвична та неочікувана відповідь на пару з щирими вибаченнями змушують Мінхо вагатися. Не впевнений, що має зробити, він нарешті каже:

— Гей, ти… ти ж знаєш, що вже просив пробачення, так? Вже кілька разів.

Незнайомець піднімає на нього очі, його щоки червоні від Мінхових слів.

— Я просто… хотів запевнитись, що ви знаєте, що мені шкода. Мені чесно дуже шкода.

Мінхо прочищає горло, потираючи потилицю. Мружачи очі від сонця, він дивиться на небо й схожі на вату хмари, що пливуть відкритим морем синеви. Щось у тому, як хлопець дивиться на нього своїми великими очима, не дає Мінхо дивитися на нього у відповідь.

— І як я вже тобі казав, усе в порядку. Я пробачаю тобі. Просто більше так не роби.

Позираючи на обличчя незнайомця, щоб побачити його реакцію, Мінхо бачить, як очі хлопця ширшають ще більше, перш ніж його скута, відтоді як Мінхо відчинив двері, постава розслабляється. Ніби він не очікував, що Мінхо йому пробачить, або ж зніме його з гачка. Чесно кажучи, Мінхо його не звинувачує в цьому. Він і сам не знає, чому так легко пробачає. Можливо, через те, наскільки жалісний вигляд має хлопець. Він як цуценя, якого викинули на вулицю.

Що все ще абсурдно, бо Мінхо котолюб.

— Я більше так не робитиму, — обіцяє незнайомець.

— Добре, — Мінхо переводить погляд з юнака на обереги, які залишив на столі незавершеними. Ще ніколи він так відчайдушно не хотів повернутися до остогидлої роботи над виготовленням оберегів. Наскільки б незнайомець не був схожим на цуценя, але через його товариськість на додачу до питання, як він насамперед пробрався крізь чари саду, Мінхо відчуває тривогу поруч із ним.

— Отже… якщо це все, то мені потрібно повертатися до роботи.

Хлопець здригається, ніби щойно щось згадав.

— Ох! Я, ем, хотів попросити пробачення за вчорашнє.

— Ти тільки що це зробив. Багато разів, — безрадісно каже Мінхо. Та що ж із цим хлопцем не так? Невже Мінхо недостатньо прямо натякає, що справу закрито і він може повертатись додому? Він дійсно ще має достатньо роботи і, чесно, від невпевненості незнайомця та його надмірної люб’язності Мінхо знову стає все більш некомфортно.

— Ну, так, — обличчя хлопця пашіє від нагадування Мінхо. Знаходячись так близько до нього й без паніки першої зустрічі, Мінхо не може не помітити, наскільки пухкими є щоки незнайомця. Він помітив це ще вчора, коли наспіх зміряв його оком, але зараз він ясно бачить округлість його обличчя. Це надає йому молодшого вигляду, тож зрозуміло, що це він не переріс. Якщо раніше Мінхо б накинув йому кілька років, зараз він впевнений, що незнайомець безсумнівно майже одного віку з ним, імовірно навіть на кілька років молодший.

— Але я подумав, що це буде краще за слова якогось незнайомця, — юнак піднімає плетений кошик, який тримав за спиною, і зміст якого накритий червоним рушником, аби показати Мінхо. Коли незнайомець усвідомлює, що Мінхо не збирається прибирати рушник чи забирати кошик, він сам стягує рушник.

Це тістечка, свіжі на вигляд та запах. Мінхо кліпає очима. За мить він вказує на них і питає:

— Вони отруєні?

Очі хлопця ширшають і він роззявлює рота.

— Що? Ні! Це просто… я просто купив їх у пекарні! Чому ви взагалі думаєте, що вони отруєні?

Мінхо знизує плечима й насуплюється, кидаючи погляд то на кошик, то на незнайомця. Чесно кажучи, він просто не розуміє, що зараз відбувається. Мінхо здається, що селянин імовірніше приніс би йому отруєні смаколики, вирішивши, що його магія неприродна, аніж насправді пригостив би його свіжою випічкою.

Рум’янець зникає з щік хлопця, лишаючи на його обличчі блідість, поки він витріщається на Мінхо.

— Я б ніколи… ви правда вважаєте, що хтось би вас отруїв?

Мінхо знову просто знизує плечима.

— Людям не подобаються речі, які відрізняються від того, до чого вони звикли.

Якась емоція прослизає на обличчі незнайомця. Він просто дивиться на Мінхо, перш ніж прикусити нижню губу.

— Ох, — видає він за мить.

Вони обидва мовчать. Незнайомець все ще тримає кошик, втупивши погляд у тістечка в ньому. Тиша триває надто довго, настільки довго, що Мінхо стає соромно.

— Що ж, ем, — каже він, знову озираючись через плече на стіл з відкртим на ньому щоденником та оберегами. — Якщо на цьому все…

— Візьміть їх, будь ласка, — знову наполягає незнайомець, піднімаючи голову, аби знову зустрітися з Мінхо поглядами. Щось запалало в його очах, а губи розтягнулись у товариській усмішці, такій несумісній з тишею та невпевненим виразом, який панував на його обличчі ще якусь хвилину тому.

— Я… — спантеличений несподіваною зміною, Мінхо лише кліпає на хлопця очима.

— Ви відьма, — просто каже незнайомець без жодного натяку на страх чи дискомфорт у голосі. — У вас є магія. Багато її різновидів. Закладаюсь, що у вас певно є якесь…закляття, чи зілля, чи інші відьомські штучки, якими можна перевірити щось на отруту, чи не так? — він піднімає кошик вище, простягаючи його ближче до Мінхо. — Просто візьміть їх, ладно? Ви можете використати вашу магію, щоб перевірити, чи вони не отруйні, мене це не образить. Я просто думаю, що моїх слів недостатньо в якості вибачення за проникнення у ваш сад, і я вже витратив кошти на ці тістечка для вас, тож було б шкода, якби це виявилось даремним для нас обох, правда ж? Окрім того, не думаю, що ви дуже часто буваєте десь поза котеджем, тому чудово ж хоч колись скуштувати щось смачненьке!

Між ними западає тиша, єдині джерела звуку — пташки у деревах і гудіння комах.

Мінхо витріщається на незнайомця так, ніби той щойно вибив із нього все повітря. Приблизно в середині його балаканини, між невимушеною згадкою про магію Мінхо та наполяганням, що він не образиться, якщо Мінхо нею скористується, щоб перевірити випічку на наявність отрути, рот Мінхо розтуляється.

Ніколи в житті ніхто так із ним не розмовляв. Принаймні, не якась звичайна людина. Єдиною людиною, яка так спокійно могла говорити з ним про магію, хоча й не настільки по-доброму загалом, була Шивон.

Якщо бути чесним, Мінхо почувається так само, як коли надто довго перебуває під прямим сонячним світлом. Як варене яйце.

Після кількох довгих хвилин роззявляння рота, як риба, Мінхо піджимає губи й повільно забирає кошик з рук незнайомця, тому що, звісно, тепер вже чому б і ні. Це все і так настільки спантеличує, що він більше не бачить причини не прийняти кошик.

Обличчя незнайомця аж світиться від задоволення, очі перетворюються на мерехтливі півмісяці, а на вустах з’являється сліпучо широка усмішка, що нагадує серце завдяки кутикам його губ.

— Я Джисон, до речі.

Мінхо відкриває рот, щоб відповісти, випускаючи лише слабкий видих повітря, перш ніж знову закрити його від сорому. Те, як парубок дивиться на нього з широченною усмішкою, дарує Мінхо відчуття, ніби його мозок перетворився на пюре. Нема жодної причини, щоб він втрачав мову від шоку, і все ж…

— Мінхо, — витискає він з себе скрипучим голосом.

— Що? — кліпає Джисон, все ще посміхаючись.

— Мінхо, — повторює він, прочищаючи горло.

Усмішка Джисона розтягується ніби ще більше, наче він зовсім не очікував, що Мінхо скаже йому своє ім’я у відповідь, що справедливо, оскільки Мінхо навіть не пам’ятає, чи називав колись своє ім’я іншим селянам, та й не те щоб хтось його про це просив. Вочевидь окрім Джисона.

— Оу! Приємно познайомитись! По-справжньому, я маю на увазі. Не так, як… вчора. Сподіваюсь, вам… тобі сподобаються тістечка.

Надміру переповнений емоціями, Мінхо судорожно кидає погляд на обереги. Він стискає пальці на ручці кошика, поки кісточки не біліють.

— Ем, що ж, мені вже потрібно повертатися до роботи, тож…

— О! Без проблем! — Джисон все ще йому всміхається. — Вибач, що потурбував, Мінхо.

Він так давно не чув, щоб хтось називав його на ім’я. Це відчувається дивно, особливо коли його вимовляють таким мелодійним теплим голосом, як у Джисона.

Для нього це занадто. Це…

— Дякую, — ледь чутно випалює Мінхо, і Джисон розтуляє свої вуста у вигляді серця, ніби збирається щось сказати, і тихий голосок в голові Мінхо нашіптує йому “ні, о ні, достатньо з тебе”.

Він зачиняє двері перед Джисоновим носом.

У будинку запановує абсолютна тиша.

І тільки за деякий час нерухомого стояння й ошелешеного витріщання на двері він усвідомлює, що дійсно щойно захлопнув двері перед кимось, хто був надзвичайно привітним із ним. Настільки привітним, що це довело його до переляку й потрясіння.

Шивон точно його за це вбила б.

— Вибач, — бурмоче він чи то Шивон, чи то Джисону. Він тягнеться рукою до обличчя, здригаючись, коли відчуває, що шкіра під його пальцями гаряча.

Міцно стискаючи кошик, він визирає з вічка на дверях і, ясна річ, Джисон вже направився до стежки, обернувшись до котеджу спиною.

Мінхо відчуває дивного роду полегшення, коли спостерігає за тим, як Джисон уходить, хоча йому дещо соромно зізнатися собі, що почувається так тільки через те, що Джисон не здається надто засмученим від того, що прямо перед його обличчям захлопнули двері. Натомість він ішов ледь не підстрибом. Не стрибаючи, але достатньо безтурботно, що не здається Мінхо ходою когось засмученого чи злого.

У нього немає причини хвилюватися про те, що Джисон про нього думає, навіть якщо він його засмутив, але попри це Мінхо не може втриматись від того, щоб полегшено зітхнути й нарешті розслабити плечі.

Він знову торкається своєї щоки, хмурячись від теплоти.

— Можливо, я просто захворів, — каже він, насуплюючи брови. Це б точно пояснило, чому він почувався таки розгубленим в останні два дні. Утім він все ж сподівається на своє здоров’я, оскільки останнє, чого він хотів би, це мати справу із селянами в такому стані. Мінхо ледве витримує їх, коли він здоровий, і йому не хочеться забагато думати про те, наскільки обмеженими були б запаси його терпіння, якби він був хворим і нещасним.

Ну що ж. Подібні проблеми він буде вирішувати по мірі їх надходження. Наразі є дещо нагальніше, дещо, що було охайно складено в кошик, який він тримає іншою рукою.

Він ставить тістечка на стіл, за яким працював до того, як його перервали, важко опускається на стілець, схрещуючи руки на грудях, і оглядає незіпсовані на вигляд гостинці.

Мінхо ще довго не відводить очей від тістечок у плетеному кошику. Скільки б не намагався, він не може зрозуміти ані сенс, вкладений у такий презент, ані мотиви незнайомця — Джисона, думає Мінхо, подумки повторюючи його ім’я знову і знову. Немає жодної причини для того, щоб селянин приносив йому гостинці.

А вони до того ж свіжі! Тістечка навіть були ще теплими на вигляд, коли Джисон приніс їх йому, але встигли охолонути за той час, поки він просто витріщався на них. Свіжі! Це спонукає Мінхо повірити в те, що сказав Джисон: що він купив їх спеціально для нього, що абсурдно. Він навіть не може вважати випічку звичайною платою, тому що Джисон відчував провину за свій вчинок, — для цього тістечок було забагато.

Знічений та спантеличений, Мінхо піднімається на ноги й гортає щоденники та дослідницькі записи Шивон у пошуку однієї з її сумішей, призначених для перевірки чогось на отруту. Насправді, він ніколи раніше її не готував, у нього і не було для цього приводу, але Мінхо намішує все достатньо швидко, поспіхом промовляючи записане Шивон заклинання, аби довершити суміш магією.

Відламуючи шматочок тістечка (про всяк випадок натягнувши перед цим рукавички), він кладе його в невелику миску й бризкає на нього суміш, очікуючи із завмиранням серця, що шипіння магічного диму видасть отруйність тістечка.

Нічого.

Не відбувається нічого. Жодного диму, жодної магії, нічого. Просто розмоклий шматочок тістечка в мисці.

Дивлячись на результат перевірки, Мінхо справді не може осмислити те, наскільки спантеличеним почувається.

Він прибирає за собою в заціпенінні, знову повертаючись до плетеного кошика. Хлопець дивиться на нього з вигнутою бровою. Це просто абсурдно. Тістечка не отруєні. Джисон навіть не наполягав на тому, щоб зайти в будинок. Він навіть не здавався надто ображеним на те, що Мінхо закрив двері прямо перед його носом, хоча він і визнає, що це було грубо, і Джисон мав повне право образитись.

Єдине правдоподібне пояснення, яке Мінхо може дати цьому, це те, що Джисон просто від щирого серця приніс йому тістечка у якості вибачення за проникнення у його сад.

І це збентежує Мінхо навіть більше, ніж якби випічка все ж виявилась отруєною.

Відчувши зненацька слабкість у ногах, він знову всідається за стіл. Усе це так… дивно.

Мінхо відламує шматочок неторкнутого тістечка, не того, який він вже забруднив до цього зіллям. У нього в руках опиняється шаруватий кусень, на вигляд якісно і навіть професійно приготований, що тільки підкріплює здогадки Мінхо про те, що Джисон дійсно купив тістечка в сільський пекарні. Здається, вони з ожиновою начинкою.

Мінхо повільно підносить шматочок до рота й ледь надкушує його. Він солодкий і все ще свіжий, навіть у охолодженому вигляді.

Хлопець не може пригадати, коли востаннє їв свіжу випічку, але це точно тоді, коли Шивон ще була з ним.

— Трясця, — випалює він більше через те, що не очікував, що йому сподобається смак.

Мінхо витріщається на решту тістечок, дуже гостро тепер відчуваючи, що досі нічого не їв. Він навіть вже не може брехати собі й прикидатися, що не голодний, оскільки його шлунок, справжній зрадник, одразу починає бурчати. Суні, яка згорнулась на підлозі поруч із ним, дивиться на нього майже з розумінням.

“Дивовижно, як легко котам тебе присоромити”, — нещасно думає Мінхо.

Що ж… у чому тоді проблема? Він сам себе ганяв по колу, переконаний, що за солодкими гостинцями крився ниций намір, попри Джисонову сонячність та чесні слова. Та навіть власна магія підтвердила, що з випічкою все в повному порядку, але думки Мінхо все ще до смішного параноїдальні.

Усі ці тістечка його. Джисон сказав, що не образиться, якщо він будь-що на них випробує, що Мінхо і зробив. Тож він може, зрештою, їх з’їсти, чи не так?

Тож Мінхо дозволяє собі це зробити, поглинаючи їх за приголомшливо короткий проміжок часу.

І в той час, як хлопець це робить, він намагається не зустрічатися очима з Суні.

 

—

 

З огляду на минулі два дні, Мінхо не може сказати, що його дуже здивував стукіт у двері наступного ранку й Джисон на порозі.

Здається, ніби юнак став чимось неминучим. Як більмо в оці? Ні… не зовсім. Їхня перша зустріч була надзвичайно неприємною та напруженою, це правда, але як би важко йому не було це визнавати, друга зустріч була відносно… приємною? Не те щоб Мінхо був менш спантеличеним чи менше відчував сором за свою параною, яка надокучала йому цілий день, і втім. Можливо, було б краще сказати, що Джисон як ті квіти, які щороку проростають самі по собі.

Тож ні, Мінхо не може сказати, що він шокований бачити Джисона коло свого котеджу третій день поспіль. Що його трохи шокує, так це зміна у Джисоновій поведінці порівняно з їхніми двома іншими зустрічами. У першу з них Джисон здавався допитливим щодо всього, що його оточувало, але водночас і до смерті наляканим від усвідомлення, що його прогулянка чужим садом виявилась незаконним проникненням незалежно від того, впустив його сад чи ні. Вчора Джисон мав щиро перепрошуючий вигляд та розумів недовіру Мінхо.

Сьогодні, утім, Джисон перед входом до котеджу здається геть іншим. Його очі опущені вниз, плечі напружені. Трохи піднявши руки до рівня пупка, він одним за одним потирає подушечками пальців однієї руки нігті іншої. Коли Мінхо зустрів Джисона минулого разу, той здавався жвавим, активно жестикулюючи руками в розмові. Мінхо одразу відчуває, що хлопець все ще має цю енергію всередині, але ніби стримує її. Менше виразних жестів, більше метушливості.

— Що ж, ми знову зустрілися, — промовляє Мінхо повільно й хмуриться, оглядаючи Джисона. — Я думав, ми все вирішили вчора? Що привело тебе сюди знову?

Джисон позирає на Мінхо, коли той говорить, прикушуючи нижню губу. Він прочищає горло:

— Так, ем, вибач. Звісно ми мали вирішити все ще вчора, я знаю, що, мабуть, вже в печінках тобі сиджу, — роздається незв’язний, якийсь неправильний звук його сміху, — мені дуже шкода.

— І знову ти просиш вибачення, — бурмоче Мінхо.

Щоки Джисона маковіють, він відкриває рот, перед тим як знову його закрити. У голову Мінхо закрадається підозра, що хлопець збирався вибачитись за вибачення, але передумав. Замість цього, він говорить:

— Я не хотів знову тебе турбувати, враховуючи те, що я, тобі, мабуть, не дуже приємний, але я, можна сказати, мусив прийти сюди, щоб спитати в тебе дещо.

— Спитати? — повторює Мінхо. Можливо, Джисон хотів зробити замовлення на щось зачароване? У Мінхо давно не було клієнтів, принаймні, поки він працював із замовленнями. Усі селяни, які приходили до котеджу за замовленнями, були людьми, з якими спочатку працювала Шивон, і з якими мав працювати Мінхо після того, як перейняв цю справу.

Він не може не погодитися з думкою, що йому було б непогано працювати з Джисоном як із клієнтом. Юнак, принаймні, не приховує викликаного страхом презирства, яке виказують до нього всі інші селяни. Це вже прорив, думає Мінхо. Насправді, це автоматично зробило би Джисона його улюбленим клієнтом.

Але ні, це не пояснює, чому юнак має настільки збентежений та тривожний вигляд.

— Тож, — продовжує Мінхо, витримавши коротку паузу, — що такого ти хотів спитати, що пройшов аж такий шлях сюди?

— Я…ти нічого не знаходив? У саду, я маю на увазі, — Джисон ніяково човгає своїми поношеними черевиками, втупивши в них погляд. Брови Мінхо здивовано смикаються вгору.

— У саду… багато чого можна знайти. Що саме ти маєш на увазі?

Джисон прочищає горло, все ще не піднімаючи погляд.

— Щось, чого там не має бути. Щось, що я, ем, міг випадково впустити того дня, коли ти випроваджував мене з саду.

— Ні… я не помітив нічого незвичайного, — Мінхо обачно оглядає хлопця. — Що саме ти впустив? І звідки ти знаєш, що зробив це саме тут?

— Я не знаю точно, — визнає Джисон, — але я все сьогодні обшукав окрім цього місця. Я помітив, що ця річ зникла лише минулої ночі, і тоді вже було пізно повертатися, тож… тепер я тут. Якщо її немає тут, тоді я, певно, впустив її десь в іншому місці, і хтось її підібрав.

Його голос затихає, останні слова звучать з неочікувано значним занепокоєнням. Чим би ця річ не була, вона, мабуть, багато для нього значить, думає Мінхо.

— Але що це? — знову наполягає Мінхо. — Я не зможу тобі допомогти, якщо ти не скажеш мені, що це за річ.

— Каблучка, — каже Джисон, нарешті піднімаючи на нього очі. Його нижня губа заледве тремтить, попри те, що він швидко стискає губи, ніби щоб зупинити це.

— Каблучка? — перепитує Мінхо, зводячи разом брови. З якоїсь причини він не очікував отримати таку відповідь. Можливо, це трохи критично з його боку, але судячи із зовнішнього вигляду Джисона — розкуйовдженого волосся, поношеного одягу та взуття, смужки бруду на його вилиці, яка кинулась Мінхо в очі, — Джисон не видається йому людиною, зацікавленою в коштовностях.

— Так, — твердо відказує Джисон. Повіки хлопця на мить опускаються і він глибоко вдихає, помітно намагаючись скинути з плечей ту напругу, яка обтяжувала їх з початку їхньої розмови.

“Що б це не була за каблучка, її втрата дійсно вибила Джисона з колії”, — розсіяно думає Мінхо.

Опанувавши себе, Джисон знову розплющує очі.

— Я знаю, що ти сказав не повертатися у твій сад, навіть якщо він мене впускає чи…що там сталося до того з ворітьми. І я справді поважаю це! Я повністю визнаю свою провину.  Але ця каблучка надзвичайно для мене важлива, і якщо я її загублю, то розчарую декого, — Джисон складає руки перед собою та злегка схиляє голову, знову заплющуючи очі. — Будь ласка, пусти мене у свій сад і дозволь мені пошукати каблучку, щоб я не розчаровував її, Мінхо.

Її? Мінхо швидко моргає, дивлячись на Джисона, захоплений розполохом серйозним тоном та схвильованими словами хлопця.

— Ох, — Мінхо ніяково переступає з ноги на ногу, потираючи рукою шию. Він і правда все ще спантеличений та занепокоєний тим, що сад відреагував на Джисона таким чином, а ідея того, щоб знову впустити туди хлопця його нервує, і втім, Джисон говорить настільки чесно та емоційно, що Мінхо не може не завагатися.

— Ладно. Але ми зробимо це швидко, домовились?

На обличчі Джисона помітно проступає полегшення, губи розтягуються у скромній, невпевненій усмішці.

— Дякую.

— Тільки… зачекай тут, — каже йому Мінхо, окидуючи його поглядом перед тим, як прослизнути назад до будинку, прикриваючи двері так, щоб вони не захлопнулись.

Мінхо знімає капелюх з гачка коло дверей та надягає його на голову. Кошик, у який він збирався зібрати інгредієнти для сьогоднішніх досліджень, вже був наповнений звичними садовими інструментами ще до того, як Джисон з’явився на порозі.

Мінхо повертається, стаючи поруч із Джисоном та зачиняючи за собою двері котеджу. Джисон схиляє голову, ніби від сорому.

— Я відволікаю тебе від того, що ти збирався робити, так? — питає хлопець відверто нещасним тоном.

На цього хлопчака просто неможливо по-справжньому сердитися, журливо думає Мінхо.

— Усе нормально, — одразу каже він. — Я все одно збирався йти до саду, тож я просто беру тебе з собою. Не те щоб ми вирушали у якусь надзвичайну подорож чи щось типу того.

Джисон повільно киває. Він здається надто занепалим духом, щоб слова Мінхо хоч якось його похитнули, чи тим паче заспокоїли. Мінхо підозрює, що він залишатиметься таким поки не знайде каблучку.

Соромно зізнаватися, але він не може перестати про це думати. Джисон здається відносно енергійною людиною, тож бачити його у такому стані доволі…гнітюче.

— Що ж, тоді ходімо, — каже Мінхо, вказуючи на садові ворота. — Я знаю, що ти їх впізнаєш. Не відставай, добре? Подивімось, чи є там твоя каблучка.

Він проводить Джисона через залізні ворота, відмовляючись від ідеї провести його через котедж. Ворота легко прочиняються перед Мінхо, незважаючи на те, наскільки рідко ними користуються, і коли Джисон кладе руку на переплетення лози, що поступово розплітається, Мінхо потай очікує, що сад відштовхне руку хлопця. Однак нічого подібного він не робить, вусик лози лише дещо грайливо закручується на мить навколо пальців Джисона, перш ніж відпустити його й зупинити рух воріт.

Дивно. Просто… дивно.

— Тож ти послідував за мною…не так вже й далеко, наскільки я пам’ятаю, — каже Мінхо, залишаючись на пів кроку попереду Джисона, але достатньо близько, щоб не випускати його з поля зору.

— Я не слідував за тобою, — виправляє його Джисон, його щоки злегка рум’яніють. — Я просто… не знаю. Не знаю, як пояснити, чому пішов тим шляхом.

Брова Мінхо смикається вгору, поки вони йдуть по тих же слідах, що й минулого разу.

— Просто, щоб ти знав: окрім цього шляху є кілька інших. Далі вони розходяться в різні боки. Той факт, що ти опинився на тому шляху, що і я—

— Я знаю, — визнає Джисон з усе ще присоромленим виглядом, ідучи слідом за Мінхо та блукаючи поглядом у траві під ногами. — Це здається підозрілим. Але я дійсно не шукав тебе навмисно абощо, і у мене навіть немає нормального виправдання тому, чого я взагалі увійшов до саду, просто…бажання зробити це було нездоланним.

— Нездоланним? — повторює Мінхо, все ще намагаючись слідкувати за Джисоном, в той же час шукаючи поглядом щось, що не належить цьому місцю. — Що це означає?

Джисон знизує плечима.

— Як я вже сказав, я не знаю.Я просто…відчув це нутром. Гадки не маю, як можна раціоналізувати це відчуття або те, чому я до нього прислухався. Але тепер я тут, і я телепень, який впустив тут через це свою каблучку, тож…

— Ти…надзвичайний дивак, — нарешті промовляє Мінхо, оскільки не зовсім впевнений, що ще може на це відповісти. Спочатку сад впускає Джисона, навіть проявляє до нього прихильність, а тепер він каже про якесь нездоланне почуття. Це навіть не та попередня дивна поведінка, тобто неочікувана доброта та тістечка.

— Мені це вже казали, — відповідає Джисон з ноткою забави в голосі, від чого у Мінхо брови лізуть на лоба.

— Хто? — Мінхо не може втримати глузливий тон, опускаючи погляд додолу. Він не думає, що Джисон має зловмисні наміри чи щось подібне, та й він ніби не збирається вдарятися навтіки до саду, тож, хлопець, принаймні, може зосередитись на каблучці. — На мою думку, ти виглядаєш, як звичайний селянин. Незважаючи на те, що ти вдираєшся в мій сад, звісно.

Джисон стримано гмикає.

Мінхо закочує очі, зрозумівши, що Джисон не збирається давати йому відповідь стосовно того, чому хтось, окрім нього, вважає його дивним. Він відчуває легке роздратування, перш ніж усвідомити, наскільки це абсурдно. Мінхо не має жодних причин хвилюватися про те, що може сказати цей хлопець з села, тож чому його дратує, що той не бажає підтримувати розмову? Чесно кажучи, Мінхо і так більше полюбляє тишу.

Так. Безсумнівно.

Це однаково не його проблема.

Коли вони повертаються туди, де вперше зустрілись, Мінхо супиться, оглядаючи це місце. Якщо інші шляхи не допоможуть, він знає, що є одне просте заклинання для загублених речей, записане в одному з щоденників у котеджі. У такому випадку Джисону довелося б залишитися довше, ніж Мінхо хотілося, але це, принаймні, дало б чітку відповідь тому, чи є тут каблучка, якщо вони не знайдуть її своїми силами. Щойно він відкриває рот, аби сказати про це Джисону, коли з вуст хлопця зривається зойк. Мінхо обертається, бачачи, як Джисон згинається над кущем лохини, піднімаючи якийсь маленький об’єкт з землі, де він лежав у тіні куща.

— Що? Ти знайшов її? — питає Мінхо, наблизившись до Джисона.

— Так! — і дійсно, у долонях юнака лежить маленька бронзова каблучка. Вона зовсім не вражаюча чи блискуча, якщо не брати до уваги ледь помітне гравіювання, яке Мінхо не може як слід розгледіти, але Джисон тримає її так, немовби це найдорогоцінніша річ у всьому світі. Мінхо допитливо звертається до хлопця:

— Що ж, ти знайшов свою каблучку. Думаєш, вона тепер буде щаслива?

Джисон зиркає на Мінхо, кліпаючи очима якусь хвилину, перед тим як його погляд пом’якшується, повертаючись до каблучки в руках. Він дивиться на неї з такою неймовірною ніжністю, що в Мінхо не лишається сумнівів щодо того, наскільки багато ця каблучка і дівчина, ким би вона не була, та її думка про Джисона значать для нього.

— Сподіваюсь на це, — нарешті відповідає Джисон м’яким тоном, перекочуючи каблучку між пальцями та олядаючи її на наявність подряпин чи плям, що могли на ній з’явитися за два дні в саду. Він зітхає з полегшенням, стискаючи каблучку в долоні. — І з нею все добре. Я так хвилювався, що навіть якщо знайду її, то на ній будуть вм’ятини чи подряпини… Мені пощастило. У іншому випадку я подумав би, що вона потрапила в лапи якомусь звірові. Це чудо, що я взагалі знайшов її тут.

Ти можеш знайти в саду все,чого потребуєш.

Мінхо відкриває рота, щоб заговорити, коли чує в голові шепіт ніжного голосу з його пам’яті. Він здригається проти своєї волі.

Це дійсно свого роду чудо, що каблучку знайшли неушкодженою. Оскільки в саду предостатньо допитливих тваринок, які не пройшли б повз блискучі дрібнички, Мінхо має визнати, що це дивно, що каблучка знайшлась так швидко. Хтось точно її таки підхопив би. Він знає, що є конкретна пташка, яка робить гніздечко на найближчому до котеджу клені й любить спритно пікірувати та красти речі, які Мінхо лишає де-не-де. Він навіть втратив свою хорошу пару рукавичок через маленьке жадібне створіння..

Сад — чудернацьке місце. Через усі накладені на нього чари, він сам вже майже як живе створіння. Істота з власною волею, у чому Мінхо переконується з кожним днем все більше.

Якщо Джисон всупереч всьому знайшов свою каблучку там, де впустив минулого разу, тоді сад, можливо, хотів запевнитись, що хлопець її знайде.

Утім, Мінхо не впевнений цілковито, як почувається щодо цього, хоч це й не здається чимось…поганим.

— Іноді, — починає він повільно, позираючи на Джисона, який стоїть на місці, засовуючи каблучку в кишеню своїх брюк та поплескуючи по ній, щоб запевнитись, що вона в безпеці, — якщо тобі дійсно щось потрібно, сад робить усе, щоб дати тобі це.

Брови Джисона здіймаються, вуста складаються в літеру “о”, а погляд блукає то обличчям Мінхо, то садом навколо них.

— Серйозно? Це частина закляття чи чогось ще, що ти на нього наклав?

— Я нічого не накладав, — одразу поправляє його Мінхо, мабуть, надто різко, судячи з того, як Джисон ледь помітно смикається. Він відчуває за це укол провини. Джисон цього не знає, але від самої ідеї того, що магія Шивон може якось стосуватися хлопця, по спині Мінхо біжуть мурахи. — І це все… не так просто. Чари тут нашаровані.

— Нашаровані? — перепитує Джисон, трохи схиляючи голову вбік.

— На цей сад було накладено не просто одне заклинання, були задіяні кілька з них, і це навіть не беручи до уваги, наскільки подібні довготривалі чари потужніші за прості заклинання, які діють кілька годин. Ця магія сама по собі майже жива, а коли кілька її видів поєднуються… , Мінхо зупиняється на півслові, коли усвідомлює, що говорить забагато, і міцно стискає губи. Судячи з розгубленого виразу обличчя Джисона, навіть цієї інформації для нього забагато.

«Подумати тільки, — не може Мінхо не замислитись, — я ж взагалі підозрював спочатку, що він відьма.

Ні, Джисон геть нічого не знає про магію, і Мінхо закладається, що у хлопцеві нема й краплинки магічного.

Мінхо прочитає горло, поправляючи капелюх так, щоб той краще закривав очі й пускав тінь на його обличчя, сподіваючись приховати те, що з його підозр юуло рум’янцем, судячи з того, наскільки гарячим відчувається обличчя. Надто гарячим, навіть для дня на межі з літом. Йому стає дещо соромно за те, що він отак молить язиком. Мінхо ніколи цього раніше не робив. Не те щоб йому випадала така можливість, не тоді, коли всі уникають розмов із ним, а він намагається робити те саме.

Але щось у Джисоні є таке, завдяки чому з ним легко розмовляти. Можливо тому, що Джисон дійсно говорить з ним без страху. І хоча за ті кілька разів, коли вони бачились, Мінхо необдумано й неодноразово заводив невимушену бесіду, це не обов’язково погано, думає він.

А може це тому, що Джисон в першу чергу не боїться його і не проявляє ознак зневаги до Мінхо.

У будь-якому разі Мінхо не звик, що з людиною, а тим паче з назнайомцем, буде так легко розмовляти. З іншими селянами він небагатослівний і виражається коротко, чого вони і хочуть. Чого хоче і він сам, кажучи відверто. Але коли говорить Джисон, Мінхо відчуває дивну потребу відповідати йому, навіть якщо він знає, що міг би просто ігнорувати хлопця.

Джисон… такий, що Мінхо важко це осмислити.

Похитуючи головою, Мінхо зітхає та відступає на кілька кроків назад, щоб оглянути сад та місце, де стежка розходиться на три шляхи, на кожному з яких ростуть різні рослини.

— Я маю на увазі, що все набагато складніше, тож ми лишимо все як є.

— Ох, — каже Джисон, спантеличення сходить з його обличчя, замінюючись усмішкою. — Добре! Що ж, забудьмо про магію — я дійсно вдячний тобі за те, що ти знову мене сюди впустив, аби я міг знайти свою каблучку. Я правда не знаю, що робив би без неї.

Мінхо лишень знизує плечима.

— Ну, можливо, все було б інакше, якби ти не прийшов якраз тоді, коли я збирався тут попрацювати.

Насправді, це не так. Але він відчуває більше контролю над ситуацією, коли каже це.

Вперше з тих пір, як вони увійшли разом до саду, погляд Джисона опускається на плетену корзинку на руці Мінхо. Усвідомлення затіняє його обличчя.

— Ох! Вибач, що завадив тобі. Слухай, ти не мусив мені допомагати, ти міг би просто…провести мене і збирати те, що тобі було потрібно.

Дідько. Насправді, він має рацію. Дійсно, Мінхо хотів приглянути за Джисоном, але коли він зрозумів, що хлопець не являє собою загрозу для саду, він міг хоча б почати шукати те, що було в його списку.

— Е-е, все в порядку, — каже Мінхо, тягнучись до потилиці. — Я правда радий, що ти знайшов каблучку. Але мені все ще потрібно позбирати дещо, тож…

— Дозволь мені допомогти, — раптом наполягає Джисон, його очі значно яскравішають, і, не дивлячись на відносно позитивні зміни в ставленні Мінхо до хлопця, принаймні порівняно з попереднім, він фізично відсахується від пропозиції.

— Сад не ферма, — стримано каже Мінхо. — Він жива істота, яку підтримує магія. Ти не можеш просто недбало зривати, що тобі захочеться.

— Тоді я не буду робити це недбало, — чесно каже Джисон. — Я щиро хочу тобі домомогти. Я відчуваю, що мушу віддячити тобі за цю метушню з каблучкою. Я знову спричинив тобі незручності.

— Це…не було такою проблемою, — повільно каже Мінхо. Не було. Він мав певні сумніви щодо того, щоб знову впустити Джисона до саду після загадки стосовно того, як йому вдалося проникнути туди вперше, але зрештою все пройшло відносно безболісно. Він міг би просто піти по слідах Джисона, коли той вперше тут був, і знайшов би каблучку. Усе ясно, як день.

— І все ж, — наполягає Джисон, наближаючись на крок до Мінхо. Той не відступає назад, лишень здіймаючи брову. — Ти вже збирався займатися справою, коли я звалився тобі на голову. Найменше, що я можу зробити, це допомогти тобі завершити її.

— Я не впевнений, чи твоя допомога взагалі доречна, і перш ніж ти пустиш в хід свої цуценячі очі, я кажу це не для того, щоб побути паскудником. Сад відгукується лише на магію.

Щоб довести сказане, Мінхо схиляється додолу й зриває з корінцем білу ромашку з того місця, де невелика ділянка землі була ними вкрита. Він робить це з легкістю того, хто бездоганно знається на саді й зовсім не турбується про те, що в ньому росте.

Джисон нахиляється ближче, коли Мінхо вдивляється туди, звідки він вирвав квітку. За мить на їхніх очах виростає маленький зелений паросток.

— Оце так, — тихо каже Джисон, дивлячись на рослину з помітним трепетом. — Скільки часу їй потрібно, щоб знову прорости?

Мінхо обережно кладе квітку в кошик. Він вирвав її, щоб довести сказане, але не допустить того, щоб вона пропадала марно. Він знайде спосіб її використати.

— Це залежить від того, що і водночас скільки було зірвано. Якби це була єдина рослина, яку я зірвав, вона виросла б за годину. А оскільки я буду збирати й інші, саду потрібно розподілити магію, щоб відновити більше. Це, імовірно, займе день чи два. Ромашки маленькі і не потребують багато часу, щоб вирости знову.

— Неймовірно, — бурмоче Джисон.

— Мгм, — гмикає Мінхо. — Тож… тепер розумієш? Я навіть не знаю, чи міг би хтось без магічних здібностей працювати в саду так, як потрібно.

— Ох. Добре, — у голосі Джисона чутно щире розчарування, і з якоїсь причини Мінхо цього не очікував. Хлопець, здається, дійсно прагне допомогти.

Мінхо…відчуває провину.

Він не повинен це відчувати. Він має повне право відмовляти. Але те, як Джисонові плечі раптом поникли й тон його голосу посмутнішав… о так, Мінхо дійсно відчуває провину і навіть не розуміє чому.

— Якщо хочеш, — починає він повільно, слова відчуваються як патока на язиці, — ти можеш залишитись зі мною, поки я буду збирати все необхідне. Мені потрібно небагато, і це все знаходиться поблизу. Цим же шляхом я пізніше тебе проведу.

— Правда? — Джисонове обличчя миттєво оживляється, вуста здивовано розтуляються, перш ніж розтягнутися в кумедну… милу широку усмішку.

Мінхо відкашлюється, відводячи очі від сонячного виразу обличчя хлопця та ігноруючи дивне відчуття у кінчиках вух.

— Якщо ти не відходитимеш від мене далеко і не заважатимеш мені, то так.

Тож Мінхо слідує своїм звичним шляхом крізь сад, з осторогою слідкуючи, щоб Джисон не заблукав на радощах. Він дійсно не думає, що в Джисоні є щось загрозливе, він вже навіть відчуває це нутром, утім цьому незнайомцю, мабуть, не варто давати загубитися в зачарованому саду.

Джисон, однак, виконує прохання Мінхо. Юнак іде поруч із ним, завжди на крок чи два позаду нього, але не надто над ним нависає. Він говорить… багато. Більше, ніж Мінхо очікував. Хлопець здебільшого озвучує спостереження щодо саду та всіх його рослин, кажучи про те, що ніколи не бачив, щоб стільки їх видів росли разом. Мінхо особливо не відповідає, бо не думає, що Джисону взагалі потрібні відповіді. Він просто гмикає на зауваження хлопця, поки працює, не забуваючи мимохіть позирати на того, хто слідує за ним, невпинно балакаючи.

Мінхо збирає все, що може, поки йому не лишається одна лиш невелика ділянка з трояндами поруч з котеджем, до якої веде одна зі стежок, де Джисон ще не бував.

Джисон ахає, коли бачить ділянку, залиту сонцем, що одаровує пелюстки сяянням і надає трояндам надзвичайно неземний вигляд. Це сплеск яскравих кольорів, що контрастує з рештою зеленого саду. Червоні й білі відтінки, мов фарби на палітрі. Ділянка не надто велика, але в цьому й нема потреби, бо сад все відновлює, та й Мінхо з розумом підходить до збирання рослин.

— Тут стільки барв, — з придиханням каже Джисон, поступаючись Мінхо шляхом, щоб той міг підійти до кущів троянди. Він схиляється, простягаючи руку до квіток, обережно проводячи пучками по пелюстках маленьких рожевих троянд, схованих за зеленим листям.

— На задньому дворі їх більше, — пояснює Мінхо, підходячи до Джисона й схиляючи набік голову, вихоплюючи поглядом троянду персикового кольору поміж червоних. Сад навіть здатен виростити дивовижну, темно-пурпурну, майже чорну троянду. Це буває нечасто, але щоразу, як він помічає щось подібне, в голову вдаряє легке запаморочення. — Просто сад здебільшого вирощує червоні та білі троянди. Можливо тому, що вони найчастіше потрібні в рецептах.

— Вау, — шепоче Джисон,  все ще ніжно перебираючи пелюстки, намагаючись не завдавати їм шкоди. Раптом він підводить погляд на Мінхо, на його обличчі помітний захоплений вираз. — Ти знаєш, що троянди різних кольорів мають різне значення?

— Що? — Мінхо блимає очима, заскочений зненацька.

— Є люди, які вміють передавати складні послання лише тільки через квіткові композиції, — із захватом пояснює Джисон, — тому що кожна квітка має власне значення, а іноді й різні кольори однієї квітки можуть означати різні речі. Особливо троянди.

— Це звучить… складно, — повільно відповідає Мінхо, трохи хмурячись від роздумів, оскільки якими б дивними не були слова Джисона, він має визнати, що ця концепція видається доволі знайомою.

— Ох, так і є, — погоджується Джисон. — Це має бути дещо таємничим. Авжеж це може стати таємним способом освідчитись у коханні, передати послання рідній людині, або ж образити когось… усім, чим завгодно, насправді.

— Еге ж, — погляд Мінхо все ще прикутий до Джисона.

Після миті мовчання, Джисон маковіє, стискаючи губи в тонку лінію.

— Пробач, я знов забагато балакаю. Просто це все здається мені захоплюючим, і… що ж, я ніколи раніше не бачив так багато троянд в одному місці. Вони тут особливо не квітнуть, тому зазвичай я бачу їх тільки в місті в букетах.

Ну і дивина. Мінхо знає, що Джисон каже правду, але сама ідея того, що поблизу не ростуть хоча б якісь квіти видається йому такою неприйнятною. Йому не потрібно було про це турбуватися роками, принаймні не відколи він потрапив до саду. Якщо йому захочеться побачити квітку, йому всього лише потрібно вийти назовні. Безумовно, є деякі винятки: існують певні види екзотичних квітів, про які Мінхо лише читав, тому що вони вимагають такі умови, які сад не може зімітувати попри його надзвичайну універсальність. Утім, це всього лише дрібниця.
І не те щоб Мінхо дратувало те, що Джисон говорить про квіти. Це просто…дивно. Це все настільки дивно, що Мінхо навіть не може підібрати інших слів, щоб краще описати. Він не звик, що хтось так активно говорить до нього, і тим паче із захопленням розповідає про щось, чим цікавиться, і в чому сам Мінхо нічого не тямить.

Не те щоб йому це не подобалось. Це просто відчувається для нього…дивно.

Джисон прочищає горло:

— Ну ладненько. Це останнє, що тобі потрібно було зірвати, так?

Мінхо гмикає на знак згоди, його очі мечуться з Джисона на троянди. Звичайно, ніщо не зупиняє його від того, щоб присісти й самостійно зрізати потрібні троянди. Це легко. І все сказане раніше було правдою — він не знає, чи сад взагалі відреагує на когось без магічних здібностей, навіть якщо приймає цю людину з якоїсь невідомої причини.

Але послухавши, як Джисон говорить про троянди і квіти, якась частина Мінхо замислюється про те, як плечі хлопця поникли, коли Мінхо сказав, що його поміч не стане в нагоді.

Окрім цього, Мінхо завжди був допитливою людиною. Обачною, але все ще допитливою.

— Те, про що ти говорив раніше, — повільно починає Мінхо, знову піднімаючи очі на Джисона, який роздивляється троянду, все ще утримуючи її на кінчиках пальців, — про те, щоб допомогти зібрати рослини з саду. Не хочеш спробувати зробити це з кількома трояндами?

Джисон різко блимає очима, спантеличено витріщаючись на Мінхо.

— Але ти сказав, що в мене не вийде це зробити.

— Я сказав, що не впевнений, чи сад відреагує на тебе своєю магією, — поправляє він хлопця. — Але… визнаю, мені трохи цікаво. І тут достатньо троянд, навіть якщо саду доведеться виростити їх природним шляхом, а не магічним, це не буде для мене втратою.

— Тобі дійсно не потрібно змушувати себе дозволяти мені робити щось, що принесе тобі дискомфорт, — швидко каже Джисон. — Я знаю, що був трохи…ну, у будь-якому разі, це твоє право, відмовити мені.

“Що ж… от і ще одне підтвердження того, що Джисон просто хороша людина”, — припускає Мінхо. Однак йому все ще кортить дізнатися, що може статися.

— Я передумав, — відповідає йому Мінхо, витягуючи з кошика сріблясті ножиці, що покоїлись під зібраними рослинами. Він обережно простягає їх Джисону. Хлопець дивиться на Мінхо, але його вираз обличчя нічого не виражає. — Я хочу побачити, що станеться.

Після миті вагань, Джисон приймає ножиці.

— Що потрібно зрізати?

— Червону та білу, — каже йому Мінхо, кладучи руки на боки. — Обережно з шипами.

Джисон з обережністю простягає руку до найближчої до нього червоної троянди, просуваючи пальці під бутон і підносячи до квітки іншу руку з ножицями.

— Ем, ти точно впевнений, що…

— Зроби це зараз же, або я заберу в тебе ножиці й витурю тебе звідси, — роздратовано відповідає Мінхо, тож Джисон тихо мугикає перед тим, як розрізати стебло. Троянда падає в його долоню, і хлопець намагається не поколоти пальці о шипи. — Бачиш? А тепер білу.

Джисон покірно слухається, зрізаючи білу троянду й кладучи обидві у кошик Мінхо. Після хвилини мовчазного споглядання куща троянди, Джисон переводить погляд на Мінхо.

— Це все? Я щось зіпсував?

— Кущові квіти не так швидко ростуть, — пояснює Мінхо. — Як я і сказав, мені просто було цікаво.

— Ох, — видихає Джисон.

— Можеш зрізати ще ту рожеву троянду, — додає Мінхо, прочищаючи горло.

— Оу, ці тобі теж потрібні? — Джисон схиляє голову набік.

Мінхо відводить очі.

— Ні, просто… тобі вони ніби сподобались. Можеш взяти собі одну, якщо хочеш.

Вуста Джисона одразу розпливаються в сліпучо теплу і яскраву усмішку.

“Це так дивно, — думає Мінхо, спостерігаючи, як Джисон обережно зрізає рожеву троянду з куща, — коли хтось так дивиться на нього”. І навіть не один раз — Джисон часто сьогодні дивився на нього з таким сердечним виразом. Після років льодяних поглядів та багатозначно опущених очей від кожного, хто контактував з ним, це надзвичайно спантеличує.

Джисонові руки на диво спритно прибирають шипи зі стебла. Хлопець випрямляється й щасливо всміхається до троянди у своїй руці. Після хвилинних роздумів, він ховає її в кишеню брюк, ніжні пелюстки помітно вирізняються на фоні його коричнево-білої одежі.

— Дякую, — каже Джисон, знову обертаючись до Мінхо. Він звучить щиро і… мабуть, зворушено?

Мінхо знову прокашлюється й відвертається.

— Гм, так. Вони виростуть знов або у наступні кілька днів, або у природному темпі. Нічого такого. Що ж, ми все зробили, тож я тебе проведу.

На цьому він рушає стежкою у більш жвавому, ніж він намірявся, темпі, торкаючись вільною рукою кінчика вуха, незвично теплого на дотик. Глухий звук кроків відлунюється позаду нього, і скоро Джисон його наздоганяє, ідучи з ним в одному темпі, але відстаючи на один крок, так щоб Мінхо все одно йшов попереду.

З якогось боку Мінхо очікує знову почути теревені Джисона, але хлопець натомість наспівує щось собі під ніс, леко розхитуючи руками. Він ледь не вистрибом іде, слідуючи за Мінхо.

Здається, ніби час пролетів зі швидкістю світла, коли вони повертаються до воріт. Може, виною цьому надто швидкий темп Мінхо. Двоє хлопців, однак, вже зупиняються перед виходом, і Мінхо обертається до Джисона. Після миттєвого спозирання один на одного, Мінхо нарешті порушує тишу:

— Я радий, що ти знайшов свою каблучку.

— Дякую, що дозволив мені її пошукати, — каже Джисон з щирим вдячним виразом обличчя. Потім він тягнеться до кишені, ніжно торкаючись пелюсток рожевої троянди, й додає:

— І дякую тобі за неї. Вона прекрасна.

— Так, правда. Що ж… як і сказав, це не велика проблема, — Мінхо кидає погляд на ворота, простягаючи до них руку. Навіть до того, як він їх торкається, лози починають розкручуватись, і згодом ворота прочиняються, ніби читають його думки.

— Ти знову захлопнеш двері перед моїм носом? — раптом питає Джисон з ледь помітною посмішкою.

Мінхо здригається й швидко відвертається від Джисона, роблячи вигляд, що розглядає моторошний плющ на стіні котеджу. Він не впевнений, що Джисон на це ведеться, але головне, щоб хлопець не побачив, як його вуха й щоки почали заливатися рум’янцем від сорому,

— Ну, це не моя провина, що ти зловживаєш моєю гостинністю, — відповідає він.

На це Джисон сміється, порушуючи тишу саду, від чого Мінхо сіпається й знову озирається на нього. Джисон усміхається, на перший погляд не беручи слова Мінхо близько до серця.

— Гаразд, гаразд. Може й так. І все ж, ти візьмеш це за звичку чи даси мені сьогодні легко зіскочити з гачка?

— Це вже залежить від того, чи мені доведеться тебе сьогодні витурити, чи ти підеш добровільно, — відповідає Мінхо.

Джисон знову заливається сміхом.

— Ладно, ладно. Я зрозумів. Не хвилюйся, я піду добровільно, — він злегка схиляє голову, роблячи кілька кроків назовні, перш ніж обернутися й подивитися на Мінхо. Юнак все ще всміхається, на цей раз дещо вибачливо. — Ще раз пробач. Присягаюсь, я намагаюсь не турбувати тебе навмисно.

— Я і… не думаю так, — визнає Мінхо, і на обличчі Джисона проминає полегшення.

— Добре. Мені не дуже подобається бути кісткою в горлі, — на його обличчя повертається усмішка, щира як ніколи. — Ладно, буду іти. До зустрічі.

Джисон піднімає руку на знак прощання, і в наступну мить його фігура стрімко віддаляється у напрямку до села. Мінхо проводжає його очима набагато довше, ніж, мабуть, мав би, після чого нарешті зачиняє садові ворота.

Коли Мінхо обходить сад наступного дня, він не впевнений, чи здивований насправді.

Троянди, ясна річ, почали рости там, де Джисон їх зрізав.

Приголомшений, Мінхо присідає й простягає до них руку, обережно проходячись пальцями по тільки-но пророслих бутонах. Мінхо гадки не має, як Джисон це зробив. Він дійсно не вірить, що в Джисоні є хоч дрібка магії, тож факт того, що сад відгукнувся на звичайну людину…

Можливо, йому вже не варто так дивуватись. Сад уже вирішив впустити Джисона попри чари, спеціально призначені для того, щоб інші люди тримались подалі, тож хто знає, на що ще він здатен?

З якого дива він так любить Джисона?

Мінхо хитає головою. Це все так дивно.

 

—

 

Дерева коло ріки в цю пору року прекрасні, їхні вітки прикрашені рожувато-білим цвітінням, що пахне так солодко й квітне лише кілька тижнів перед переходом з весни до літа. Його аромат солодший за будь-які квіти, які зустрічались Мінхо раніше, і набагато більш виразний. Він, фактично, відчуває його щойно робить крок за двері котеджу. Йому не доводиться згадувати, коли дерева квітнуть, достатньо просто висунути голову у вікно.

Мінхо рідко покидає котедж з його розкидистим садом. Зрештою, у нього на те немає причин, коли сад забезпечує його й самого себе всім необхідним. Усі квіти та рослини, які могли б знадобитися йому для дослідів та ремесла, ростуть прямо в саду. У тому числі фрукти, ягоди й овочі. Якщо йому дійсно щось потрібно, він може просто укласти угоду з одним із селян, які приходять до нього за його чарами. Послуги Мінхо дешеві, як і були в Шивон, і не здійснюються з міркувань багатства. Він тут, щоб допомагати, тому все, що він просить натомість, це прості речі, які сад не мав би змогу йому дати.

У всякому разі він не потребує грошей, враховуючи те, що він особливо не виходить з котеджу.

Є один виняток — цвітіння дерев коло ріки.

Тому коли він виходить назовні до опівдня й розминається на сонячному світлі пізньої весни, відчуваючи знайомий квітковий аромат, що розливається довкола, він не може стримати лагідну усмішку.

У нього все одно сьогодні небагато справ. Він в процесі виконання кількох замовлень і здебільшого проводить останні дні за вивченням книжок Шивон та експериментуванням із заклинаннями та чарами, випробувати які йому раніше не випадала нагода. Він не може займатись цим коли йому заманеться, але дерева квітнуть надто короткий відтинок часу всього раз на рік.

Тож Мінхо повертається всередину й перевдягається у щось гарніше за свій звичний для роботи в саду одяг. Він витягує з шафи довгий білий піджак з тонкої тканини й вишитими витонченими кремовими квітами на краях рукавів. Мінхо надягає його поверх однієї зі своїх найліпших сорочок та брюк.

Він знімає з гачка широкополий капелюх і з усмішкою насуває його на голову. У нього особливо немає приводу гарно вбиратися, але це один єдиний день, коли він докладає до цього зусилля. Можливо, Мінхо підхопив цю звичку з тих часів, коли Шивон вела його подивитися разом на цвітіння у їхньому найкращому вбранні, тож тепер він не може не робити так само.

Він метушиться, поки не знаходить великий плетений кошик, завалений старими нотатниками за книжковими полицями у вітальні. Мінхо обережно прибирає їх і розкладає по місцях на полицях. Він особливо не використовує цей кошик, тому той був похований під купкою інших речей, утім хлопцю все одно трохи соромно, що він так його занедбав.

Мінхо струшує кошик від пилу та кладе на дно ковдру, перш ніж покласти поверх неї іншу полотнину. Задоволений своєю роботою він обертається, щоб оглянути котедж.

— Суні! — кличе він, і як по сигналу, руда кішка вибігає з його спальні, після чого застрибує на стіл, де стоїть кошик, всідаючись та вичікувально дивлячись на Мінхо. Він простягає до неї руку, і вона одразу треться об неї, настійливо вимагаючи більше пестощів. — Суні-Суні… ти ж знаєш, яка зараз пора, чи не так? — воркує він до кішки.

Вона кліпає очима, а хвіст закручується у знак питання.

— Хочеш піти подивитися на квіти зі мною, Суні? — Мінхо вказує на застелений кошик.

Суні не потрібно питати двічі. Щойно хлопець відкидає полотнину, кішка залізає всередину, ходячи по колу, перш ніж нарешті зручно вмоститися.

— Ось і чудово, хороша дівчинка, — Мінхо з ніжністю спостерігає за нею, поки вона задоволено мне лапками ковдру.

Він вистежує Дуні і Дорі, перед тим як піти, щоб поцілувати їхні мордочки та почесати їх під підборіддям, шепочучи, що він і Суні скоро повернуться. Як би сильно він не любив усіх своїх трьох котів, Дуні вже надто лінивий стариган для прогулянок до ріки, а Дорі, натомість, занадто енергійна для того, щоб Мінхо було комфортно брати її з собою за межі саду. Суні єдина має ідеальну для цього вдачу. Достатньо слухняна, щоб не вистрибувати з кошика, але й достатньо допитлива, щоб насолодитися зміною локації.

Попрощавшись з двома іншими котами, Мінхо знову прикриває кошик полотниною, залишаючи достатній отвір для того, щоб Суні могла висунути голову, якщо захоче, і рушає шляхом, що веде з котеджу.

Це забавно. Хоча він вже так звик бачити, як люди приходять і уходять лісовою стежкою, сам він постійно забуває, яка вона довга. Зауважте, що зазвичай він здійснює вилазку лише раз на рік, щоб побачити цвітіння, і все ж.

Насправді, це навіть важко назвати стежкою. Тут немає жодних камінців чи сходинок, просто звивиста брудна дорога, протоптана чоботами селян, які ходять до котеджу й назад. З обох сторін стежку оточують дерева та кущі, лишаючи мало простору.

У цьому немає проблеми. Ніхто не ходить до котеджу в компанії когось, так само як і не покидає котедж разом з кимось, принаймні, вже ні. Це просто те, як все завжди було.

Мінхо схиляє голову, коли крокує вперед, спостерігаючи, як широке смарагдове листя затьмарює чисте небо. Поодинокі промінчики сонця пробиваються крізь вітки, вимережуючи стежку попереду нього світлом.

Пташки над ним щебечуть, перелітаючи з дерева на дерево. Суні вистромлює голову з кошика, уважно спостерігаючи за ними та клацаючи зубами. Мінхо дивиться на неї з потіхою. Як би він не любив свою малу миленьку співмешканку, він часто забуває, що вона хижачка.

Легко забути, коли ця сама жорстока хижачка щодня їсть з його рук.

Однак вона все одно не вистрибує з кошика, щоб реалізувати свої погрози. Зрештою вона затихає, коли шлях починає прояснятися за мінімум двадцять хвилин.

Вони ще не остаточно покинули ліс, але вже вийшли на головну стежку. На цей раз це вже була справжня стежка, а не проста протоптана оленями доріжка до котеджу. Лісова земля викладена темно-сірим камінням, а галявина розгалужується у трьох напрямках. Знаки позначають різні дороги на роздоріжжі: один вказує на саме село, інший на шлях до найближчого міста, а останній — на Солодку ріку, названу на честь цвіту, що квітне на деревах у цю пору року, навіть якщо це доволі очевидно.

Шлях до котеджу навмисно не вказаний. Якби хтось проходив через роздоріжжя, не знаючи про відьму в хащах, то, імовірно, сприйняв би доріжку за оленячі сліди.

Поправляючи капелюх так, щоб він більше прикривав очі від прямого сонячного світла, Мінхо прямує стежкою до ріки.

Вона набагато відкритіша. Дерева з обох боків кам’яної дороги не розташовані так близько одне до одного й над ними немає нічого, крім блакитного неба. У повітрі стоїть яскравий солодкий аромат цвітіння, що свідчить про те, що Мінхо майже на місці.

Десятьма хвилинами пізніше ліс дійсно поступається річці. Вона звивається крізь відкриті поля, її водиця виблискує, як коштовності на пекучому сонці. Заквітчані ніжними кольорами дерева помережують берег ріки, а вітерець розносить опалі пелюстки, мові літній сніг.

Мінхо повільно крокує далі, оглядаючи картину перед собою. На іншому березі ріки видніється кілька фермерських хатинок, а найближчий розташовується геть близько до дерев’яного мосту якраз там, де обривається лісова стежка.

Мінхо минає міст, повторюючи знайомий шлях до скупчення квітучих дерев та затіненою зоною за ними. Це місце завжди подобалось йому найбільше.

Опускаючи на землю кошик, він обережно стягує полотнину й цокає язиком. Суні вистрибує назовні, виляючи хвостом, коли Мінхо витягує з дна ковдру. Суні блукає навколо, але не відходить далеко, максимум доходячи до краю скупчення дерев.

Мінхо розкладає ковдру на траві, перш ніж присісти. На його обличчі розквітає задоволена усмішка, коли він спирається на лікті й закидає голову, спостерігаючи за цвітінням, що погойдується на вітру.

Мінхо дійсно рідко покидає межі котеджу, але він думає, що виходити зі свого притулку хоча б раз на рік вартує того.

Скориставшись миттю, щоб насолодитись обстановкою теплого й солодкого спокою, він згодом тягнеться до кошика по іншу річ, яку він взяв з собою — книгу. Не звичні нотатники та щоденники, з яких він навіть не встигає вистромити носа, а роман.

Направду, це просто дурненька історія. Невелика розповідь про вельможу й крадія, які закохуються та разом втікають. Вона занадто сентиментальна й сповнена такими кліше, як поцілунок істинного кохання та “довго і щасливо” на довершення. У цій книзі немає нічого особливо інтелектуально стимулюючого, нічого, що змушувало б переосмислювати життєві погляди ти навчало б моралі.

Утім Мінхо перечитав її від корки до корки бог зна скільки разів. Вона дарує почуття комфорту, хоча він і не може пояснити чому.

Тож він розгортає потерту книгу на першій сторінці, що розпочинається з гачкуватих слів, як “жили-були” у казках.

Мінхо не доводиться сильно вчитуватись, оскільки він вже знає напам’ять кожнісіньке слово. Хлопець намагається не поспішати, але це не так просто, коли він знає все про історію. Вона доволі коротка, тож він з року в рік намагається розтягнути задоволення настільки, наскільки можливо, але не може втриматись від того, щоб поглинути її, як зголодніла людина.

У розпалі того, як двоє протагоністів зустрічаються вночі в саду, аби зізнатися один одному в коханні, крик порушує затишну тишу берега ріки.

Мінхо відривається від книги, його погляд мечеться у пошуці джерела шуму. Суні, яка до цього скрутилась в клубочок поруч із ним, сідає, наструнчивши вуха.

Він майже одразу з’ясовує, хто кричить, здебільшого тому, що лунає другий крик. На іншому боці ріки троє юнаків ідуть кам’яною доріжкою, що веде до найближчого фермерського будинку. Точніше один з них іде трохи попереду, в той час як двоє інших слідують за ним, кажучи йому щось, що Мінхо не може розчути. Юнак попереду не відповідає, навмисно ігноруючи їх, та йде поквапом. Це не найцікавіше в цій сцені, утім, що ближче вони наближаються до мосту, то яснішими стають їхні обличчя.

— Джисон, — це ім’я вислизає в Мінхо без зайвих роздумів, коли він придивляється до юнака.

І очі його не обманюють, тому що хлопець безпомилково той самий круглолиций, підозріло добродушний селянин, який випадково потрапив до його саду два тижні тому. Навіть його одежа здається такою ж: сірувато-біла сорочка, поношені брюки та завеликі робочі черевики.

Можливо, він також прийшов подивитися з друзями на цвітіння, думає Мінхо, спостерігаючи за ними. Спостерігаючи за Джисоном, тому що інші двоє його не дуже цікавлять. Це чудовий день, а уквітчані дерева роблять його ще кращим. Він не вперше помічає людей біля ріки, коли приходить з котеджу задля цвітіння, хоча вони зазвичай тримаються від нього подалі, коли впізнають.

Щойно трійко хлопців наближаються, Мінхо помічає вираз Джисонового обличчя. Коли хлопець приходив до котеджу раніше, він був знервованим та вибачливим. Коли Мінхо проявив до нього хоч крапельку доброти, обличчя Джисона засяяло, а вуста розтягнулись у сліпучу посмішку.

Але той вигляд, який Джисон має зараз, разюче відрізняється від того, який він мав тоді. Тепер Джисонові брови насуплені, а губи стиснуті в тонку лінію. Його погляд незворушний, а плечі напружені, поки він іде, сховавши руки в кишенях брюк.

Це…не схоже на сором’язливого, але дружелюбного селянина, якого Мінхо зустрічав раніше. Тепер же Джисон очевидно намагається віддалитися від двох парубків, що слідують за ним.

Вони підходять ще ближче, тож Мінхо легше розібрати те, що вони говорять Джисону, поки той іде до мосту.

— Тобі ж нікуди йти, чи не так? Тож у чому проблема? — вищий хлопець шкіриться, пришвидшуючи ходу й наздоганяючи Джисона, доволі різко штовхаючи його плечем.

Джисон спотикається, але одразу відновлює рівновагу, ще сильніше стискаючи губи. Він все ще не відповідає, просто продовжуючи іти.

“Ні, — з осторогою думає Мінхо, — це зовсім не схоже на дружню поведінку”.

Очевидно незадоволений відсутністю відповіді, нижчий хлопак наближається до Джисона з іншого боку.

— Гей, йолопе, ти нас взагалі слухаєш?

— А тобі варто було б, — наполягає інший, і вони обидва так стискають Джисона з боків, що Мінхо дивується, як Джисон їх ще не відштовхнув. — Ну, типу, ти ж живеш у стайні мого батька, так? Це означає, що ти повністю від нас залежиш. Якщо ти не захочеш трохи з нами повеселитися, я завжди можу донести батькам, що ми впіймали тебе за крадіжкою яєць, а потім… що ж, ти втратиш роботу і житло?

Джисон одразу зупиняється, так раптово, що двійко юнаків по обидва боки нього відстають на кілька кроків, перш ніж зрозуміти, що відбулось, і теж зупиняються, стаючи навпроти нього. Вони з Мінхо тепер на одному берегу ріки, так що їх ледве розділяє 9 метрів.

Ніхто з них його не помітив, трійка була надто захоплена тим, що між ними відбувалось.

— Я нічого не крав, — нарешті тихо, але твердо каже Джисон.

— Оу, але як же вони можуть бути в цьому впевнені? — вищий знизує плечима. — Це будуть твої слова проти наших, і я думаю, ми всі знаємо, чим це закінчиться. Якщо тебе викинуть на вулицю за крадіжку після того, як моя родина великодушно прийняла тебе й дозволила тобі жити у стайні з іншими тваринами, — щелепи Джисона стискаються, — то хто ж дозволить тобі жити в них, незалежно від того, на яку роботу ти погодишся? Ти і так невдаха, яка сидить на шиї в інших. Якщо всі дізнаються про твою крадіжку, це стане останнім цвяхом у твою труну.

Мінхо відкладає книгу на ковдру, скриплячи зубами й спостерігаючи за сценою, що розігрується перед ним. Він не зв’язується з селянами. Те, чим вони займаються тут, їхня справа, не його. Єдине, що його турбує, це те, з яким запитом вони приходять до котеджу. Все інше? Він у це не втручається.

Утім від того, як ці двоє діймають Джисона, кров Мінхо закипає. Він не має так хвилюватися, правда? Але від виразу обличчя Джисона, коли вони до нього говорять, і того, як він змінюється на все складнішу суміш страху, злості та болю, Мінхо важко просто сидіти осторонь.

Якусь мить Джисон лише невідривно дивиться на них скляними очима.

— Я нічого не зробив, щоб заслужити на це, — нарешті відповідає він.

Високий парубок посміхається, кладучи руку на Джисонове плече. Він не рухається, явно усвідомлюючи, в якому становищі опинився.

— О, це не має значення. З тебе може бути якась користь, чому б цим не скористатися?

— Тому що це неправильно! — Джисон підіймає голос вперше відтоді, як Мінхо помітив їх трьох, його обличчя червоніє. Руки хлопця все ще заховані в кишенях, але Мінхо готовий закластися, що вони міцно стиснуті в кулаки, так щоб це не було видно іншим.

— У-у, це неправильно, я зрозумів, — насміхається нижчий юнак і хитає головою.

Рука на плечі Джисона стискається сильніше, коли вищий знову до нього звертається:

— Усім начхати. Що ти в біса зробиш? Побіжиш матусі поплачешся? — щось в обличчі Джисона міняється, вираз поєднує в собі надо багато емоцій одночасно. Другий хлопець регоче. — Ах, точно. Тобі нема до кого бігти. Матуся й татусь же мертві.

— Я… — починає Джисон, усе його обличчя залите фарбою. Він втуплює очі в землю.

— Джисоне!

Власне ім’я змушує його застигнути на місці з розтуленим ротом. Голови інших хлопаків різко обертаються на звук голосу Мінхо. Джисон повільно піднімає очі, зустрічаючись поглядом з Мінхо через усю річку.

Мінхо підводиться, знімаючи капелюх та затискаючи його під рукою. Намагаючись стримувати злість у тоні, він спокійно питає:

— Твої… друзі завдають тобі клопоту?

— Не совав би ти носа куди не слід, — випльовує нижчий хлопак, розлючений тим, що їх перервали саме тоді, коли їхні маніпуляції почали діяти на Джисона.

— Мінхо? — задихано лунає ім’я від Джисона, коли він витріщається на Мінхо широко розплющеними очима так, ніби переконаний, що той лише примара.

Нижчий хлопець ступає на міст, позираючи на Мінхо й звертаючись до нього:

— Слухай, ми просто теревенимо з нашим другом, лади?

— Я чув, — відповідає Мінхо, не зрушуючи зі свого місця під деревами. Рум’янець на обличчі Джисона ніби яскравішає, і він знову опускає погляд, немов соромлячись того, що Мінхо почув їхню розмову. Останній схрещує руки на грудях.

— Ну і цікава ж у вас розмові виходить. Ви двоє за звичку собі взяли насильно змушувати невинних людей щось для вас робити?

— Гей…

Мінхо вперше відриває очі від Джисона, дивлячись льодяним поглядом на двох задир. Це затикає рота нижчому, який починає запинатися й затихати ще перед тим, як йому вдається завершити думку. Огидні малі довбні, думає Мінхо з відразою. І один з них здається йому знайомим.

— Ти, — каже Мінхо, вказуючи пальцем на вищого розбишаку.

— Я? — хлопець напружується.

— Твій батько розводить коней, так? — Мінхо опускає руку, злегка нахиляючи голову й продовжуючи свердлити очима хлопця, який нервово мнеться під його проникливим поглядом. — У нього є великий шрам на щоці, де не росте борода?

— Ти з ним працюєш? — юнак раптом набуває надзвичайно зніченого вигляду, безсумнівно думаючи, що один з бізнес-партнерів його батька спіймав його за зловмисними витівками. Байдуже, що Мінхо має неумісний вигляд зі своїм мереживним піджаком, і що вони раніше ніколи не бачились. Страх образити батькового знайомого, який міг би на нього поскаржитись, переважує будь-які зауваження щодо зовнішнього вигляду Мінхо. Той лиш задумливо гмикає.

— Можна і так сказати. До речі, твоя родина має коня, на якому їздить в сусідні міста посланець, так? Як він заявляє, це найшвидший кінь у цьому регіоні.

Хлопець з осторогою киває.

— А що?

— О, просто уточнюю, — Мінхо їм усміхається, спостерігаючи, як хлопці відступають, ніби він вовкулака, що вискалює зуби. — У такому разі я впевнений, що ви знаєте все про обереги життєдайності, які він підвішує на сідло кобили, чи не так?

Кров помітно відступає від облич хлопців, а їхні очі широко розплющуться.

— Це… як…

Коротун спантеличено дивиться на іншого хлопця.

— Звідки йому відомо про обереги?

Той лиш приголомшено витріщається на Мінхо, то роззяваючи, то закриваючи рота, як риба, перш ніж видушити єдине слово:

— Відьма.

Мінхо зітхає, обтрушуючи капелюх, перед тим як знову надягнути його на голову.

— Ну невже. Не дуже ви кмітливі, з огляду на те, скільки язиком мелете. Я не вельми схожий на торговця чи когось, хто працює з конями, правда ж?

Мінхо дивиться на них з докором. Обличчя обох юнаків бліді мов сніг. Вони різко трясуть головами на знак заперечення.

— Так я і думав, — каже Мінхо, частково потішаючись попри злість, що досі кипить всередині. — У всякому разі, ти і твій дружок ще ті шибеники, еге ж? Що посієш, те й пожнеш, невже ніхто вас цього не вчив? Як кумедно, враховуючи те, що ви живете на фермах.

— Що це означає? — випалює коротун, поглядаючи то на Мінхо, то на друга.

Мінхо знизає плечима, розставляючи руки в боки.

— О, просто думки вголос. Я впевнений, що твій батько не був би щасливий, якби прийшов до мене по новий оберіг, а я мусив би відмовити йому, тому що його синок поводився, як низька підла істота з тим, хто цього не заслуговував, — він опускає руки, дивлячись на ошелешених хлопців з більшою озлобленістю. — І не сумнівайтесь, я допомагаю лише тим, хто не завдає шкоди іншим. Якщо твій батько навчив тебе тому, що подібна поведінка прийнятна, особливо у твоєму віці, тоді він заледве той, з ким я хочу працювати.

На обличчі хлопця воцаряється паніка.

— Зачекайте! Зачекайте, ні… Не кажіть моєму батькові! Я більше так не буду!

Мінхо схиляє набік голову, грізно хмурячись.

— І не тільки зараз, — він киває Джисону, який все ще заціпеніло свердлить поглядом свої черевики позаду двох хлопців. — Відтепер навіть не наближайтесь до нього. Якщо мені хоч ще раз донесуть, що ви до нього чіпляєтесь, твій батько буде виставлений за двері наступного разу, коли він прийде до мого котеджу.

— С-слухаюсь, — несамовито киває і заїкається хлопець, явно не звиклий до того, що хтось ставить його на місце.

— О, — додає Мінхо, прибираючи пісчинку бруду з-під нігтя великим пальцем, — і я б не радив комусь про це розповідати. Зрештою я дуже перебірливий до того, з ким працюю, — коли шоковані хлопці продовжують стоять, Мінхо знову вперіщує в них погляд, від чого вони смикаються. — Ну і? Чому ви досі тут? Забирайтесь, поки я не передумав.

Він не уточнює, що саме має на увазі, — що розкаже все батьку хлопця, чи перетворить їх обох на жаб, — але нічого страшного. Йому здається, що так навіть краще. Він не кидається пустими погрозами, тому хлопці можуть зробити власні висновки.

І, здається, якого б висновку вони не дійшли, він достатньо лякаючий, якщо вони так миттєво дали драпака дорогою до ферми.

Мінхо спокійно спостерігає за тим, як вони тікають. Він не відводить погляд від фігур, що віддаляються, допоки вони не зникають за деревами й кущами, які загороджують йому огляд на решту будинку. Лише коли Мінхо запевнюється, що вони пішли, він нарешті дозволяє собі видихнути, полегшено опускаючи плечі та витираючи лоб зовнішньою стороною руки.

— Довбані виродки, — бубонить він. — Говорити так багато виснажує.

На сьогодні розмови ще не скінчились, нагадує він собі, поправляючи капелюх і сподіваючись, що наступна не буде настільки ж виснажливою.

Мінхо нарешті дивиться на Джисона, оглядаючи його, а не просто обмежується миттєвим поглядом. Той все ще стоїть там, де на нього налетіли хлопаки, і досі не піднімає очі зі своїх чобіт. Через опущене обличчя дуже важко прочитати вираз на ньому.

Мінхо хмуриться, пом’якшуючи свій голос:

— Гей, ти в порядку?

Джисон повільно встановлює з ним зоровий контакт. Його обличчя все ще червоне, хоч Мінхо й не може визначити, чи то від суму, чи то від сорому, чи то від гніву. Імовірно, у ньому поєдналися усі ці емоції, але не те щоб це мало зараз якесь значення.

Коли Джисон починає говорити, його голос тремтить вже від одного слова “так”.

Мінхо видихає з полегшенням, раптово відчуваючи слабкість у колінах після сутички. Він знову опускається на землю, потираючи скроні.

— Це добре. Це дуже добре.

Очевидно невпенений, що робити тепер, Джисон дивиться на Мінхо, нервово посмикуючи пальці.

— Гм, дякую тобі.

Мінхо знизує плечима.

— Я не міг просто залишити тебе там самого, поки вони так з тобою говорили, — він опускає руки на ковдру, смикаючи пальцями за ниточку, що з неї стирчить. — Хочеш присісти ненадовго? — питає він через деякий час.

Джисон мовчить. Потім киває, нарешті перетинаючи міст, підходячи до місця, де Мінхо сидить у тіні квітучих дерев. Коли він переминається з ноги на ногу на краю ковдри, Мінхо поплескує по вільному місцю з іншого краю.

Джисон повільно сідає, слідкуючи за тим, щоб не ступати чоботами на ковдру.

— Можеш їх зняти, — м’яко каже йому Мінхо, і після секундних роздумів Джисон киває й робить, що йому говорять. Знявши взуття, він підгинає ноги під себе й знічено спозирає на Мінхо. Коли останній дивиться на хлопця, щось у його грудях стискається. Він прочищає горло.

— Що ж, і часто тебе ці двоє діймають?

Джисон вагається, потираючи кісточки пальців.

— Ну…доволі так. Але я можу з цим впоратись.

“Усе не виглядало так, ніби ти міг з ними впоратися”, думає Мінхо, але не наважується сказати це вголос. Це точно не те, що Джисону потрібно зараз почути.

— Ну, якщо в їхніх довбешках є хоч дрібка розуму, вони для свого ж блага прислухаються до того, що я їм сказав, — каже він натомість і розминається, обертаючи головою, поки щось не хрускає. Він з полегшенням видихає, потираючи шию. — Якщо вони все одно продовжать тобі дошкуляти, скажи мені.

— Ти дійсно відмовиш його батьку, якщо він не припинить? — питає Джисон, вичікувально дивлячись на Мінхо, на що той насуплюється.

—Якщо чесно, в той момент я сказав перше, що, як мені здалося, могло змусити їх дати тобі спокій.

— Тож це була пуста погроза? — Джисон злегка схиляє голову.

— М-м, ні. Не зовсім, — визнає Мінхо. — Думаю, якщо я дізнаюсь, що вони не виправились, я безумовно поговорю з його батьком, коли він прийде до мене наступного разу, навіть якщо я ненавиджу говорити з селянами більше, ніж необхідно. Але це не означає, що я одразу виставлю його за двері. Не знаю, думаю, я дам йому попередження. Я впевнений, що погрози буде достатньо, аби він приструнчив свого сина.

Джисон гірко всміхається, чим застає Мінхо зненацька.

— Мабуть, це розумний хід. Єдиний спосіб це припинити — перевести фокус уваги з мене на коня, — Джисон хитає головою. — Гадаю, це просто хороше нагадування. Що я гідний меншого за худобу.

Мінхо хмуриться ще сильніше.

— Я не думаю, що ти гідний меншого, ніж кінь.

— Ні, я знаю, — каже Джисон, і разом з цим вираз болю зникає, через що хлопець раптом видається неймовірно втомленим.

Після цього між ними западає тиша. Мінхо ніяково вовтузиться й блукає очима по берегу ріки, намагаючись дивитися будь на що, окрім Джисона. Останній же просто дивиться внікуди.

“Що ж”, думає Мінхо, “це, безперечно… непогано”.

Він вже збирається спитати Джисона, чи той буде в порядку, якщо він піде, коли руда голова виринає з кошика поруч із ним, позираючи на двох людей на ковдрі допитливими очима.

— Кіт? — одразу злітає з губ Джисона, коли неочікувана поява Суні вириває його із задуми.

Суні, яка забралась назад у кошик, коли почалась сутичка, і вирішила, що тепер вже достатньо тихо для того, щоб визирнути знову, дивиться на дивного незнайомця поруч із Мінхо, посмикуючи вухами.

— Суні, — лагідно каже Мінхо, і кішка озирається на звук свого імені. Він тягнеться до неї, воркочучи. — Усе добре, це друг. Тобі не потрібно боятися.

Джисон ніби застигає на місці й боїться поворухнутись, аби не злякати Суні.

— Це її ім’я? Суні? — питає він стишеним голосом.

Мінхо гмикає на знак згоди, повільно гладячи Суні по голові та спині. Вона заспокоюється під його дотиком, забуваючи про незнайомця та насолоджуючись увагою.

— Вона гарнюня, — шепоче Джисон, дивлячись на Суні із захопленням.

Мінхо не може стримати усмішку, у якій розтягуються його вуста.

— Тобі подобаються коти, Джисоне?

Хлопець киває.

— Мені подобаються майже всі тварини, окрім моторошних повзучих створінь, але коти безсумнівно мої улюблені. Зграйка бродячих котів навідується до стайні, де я лишаюсь, тому я завжди їх підгодовую, — він зупиняється, і його щоки знову маковіють, коли він переводить очі з Суні на Мінхо. — Ем, не кажи про це нікому. Я не маю їх годувати, бо вони приходитимуть знову, але ж вони такі милі.

Усміхнений, Мінхо хитає головою.

— Не хвилюйся щодо цього. Не те щоб мені взагалі було кому про це розповісти. Ти дійсно єдина людина, з якою я спілкуюсь.

— А як щодо людей, які приходять до котеджу? — з цікавістю питає Джисон.

— Я б не назвав стосунки з жодним з них дружніми, Джисоне. Ми не балакаємо і точно не пліткуємо.

— Ох, — каже Джисон, трохи міняючи положення, — але ти спілкуєшся зі мною.

Рука Мінхо уповільнюється, поки він продовжує гладити Суні.

Він дійсно спілкується з Джисоном. Насправді з ним на диво легко говорити. Він ніколи не відчував цього з іншими, окрім Шивон. Решта селян напружує Мінхо, але Джисон якимось чином… ні.

— Правда, — неквапом погоджується Мінхо.

— Чому? — питає Джисон, повільно схиляючи вбік голову.

“Хотів би я знати”, майже промовляє Мінхо, але тримує себе. Він супиться. Не те щоб це було загадкою, чому Мінхо не проти розмов із Джисоном. Він навіть думав про це принагідно, коли вони востаннє бачились.

— Мабуть, тому що ти сприймаєш мене як людину, — зізнається Мінхо неквапом. На це очі Джисона широко розплющуються, вуста трохи розтуляються, ніби він не очікував, що відповідь Мінхо буде такою. Якусь мить той сумнівається, перш ніж продовжити. — Знаєш, інші селяни сприймають мене лише як відьму. Ту саму відьму, якщо точніше. Ту саму відьму в хащах. Дивну страшну істоту, яка живе в лісі та може дати їм магічні дари, але яку вони не розуміють. Тому що я не нормальна людина, як вони. Щоразу, як ми бачимось, ти говориш до мене, як до рівного. Думаю, саме через це спілкуватися з тобою… приємно.

— Ох, — тихо каже Джисон. — Я не… я не усвідомлював, що ти не звик до подібного.

Погляд Мінхо знов падає на Суні, вмить пом’якшуючись. Він ніжно чеше її за вухами, спостерігаючи, як вона треться о його руку від задоволення.

— Усе гаразд. До недавнього часу я не те щоб усвідомлював, що мені чогось не вистачало.

З Джисона виривається здивований звук, щось на кшалт мишачого писку, а потім він показує на себе пальцем.

— Ти маєш на увазі…

Мінхо фиркає, не втримуючи ледь помітну усмішку від шокованої реакції Джисона.

— Ну а хто ще? Важко усвідомити, що тобі чогось не вистачає, поки хтось не приходить і, ну, у нашому випадку, не забирається у твій зачарований сад та говорить з тобою як з живою людиною.

Джисонове обличчя лишень набуло звичного кольору, але від нагадування про його попереднє порушення і, можливо, від думки, що він зробив Мінхо щось хороше, щоки знову починають багряніти.

— Ну, е, принаймні з того вийшло щось позитивне, правда? — з його горла виривається короткй смішок. — Мабуть.

Весела усмішка Мінхо пом’якшується. Він ще не промовив це слово, але знає, що мусить, навіть якщо це відчуватиметься, ніби його виривають з рота плоскогубцями.

— Дякую.

Джисон знову здригається, очі розплющують навіть ще ширше, а щоки стають ще багрянішими.

— О… ні! Ні-ні! Це не ти маєш мені дякувати, не…не після того, що ти щойно зробив. Це я маю тобі подякувати! — осмисливши свою гарячкову балаканину, він миттєво низько вклоняється, так що його розкуйовджене темне волосся торкається простирадла. — Дякую! Дякую тобі ще раз за те, що щойно мені допоміг!

Поки Мінхо спостерігає за Джисоном, у нього просковзує думка, що той доволі милий, коли такий знічений. Щойно він ловить себе на цій думці, одразу її відганяє, струшуючи головою, аби позбутися того, що тільки-но було і звідки воно взялось.

— Ну-ну, достатньо, — спокійно каже він Джисону, і як за сигналом Джисон випрямляється, його волосся ще більш розтріпане, ніж зазвичай. Все ще усміхаючись, Мінхо вказує на власне волосся:

— Твоє волосся дещо…

Якусь хвилину Джисон дивиться на Мінхо з нерозумінням, поки нарешті не розуміє, про що той говорить. Усе ще червоний, він пригладжує своє волосся, надаючи йому попереднього безладного вигляду, до якого вже звик Мінхо.

Останній з утіхою спостерігає за цією сценою, знову граючись пальцями з ниткою, що стирчить з ковдри. Окей, ладно. Попри початкові опасіння щодо нього, які були цілком зрозумілими з урахуванням обставин, Джисон насправді цілком викликає симпатію. І звісно, як він і сказав, здебільшого тому, що хлопець ставиться до нього як до людини, але й загалом в ньому є ще щось на диво миле та чудернацьке, через що він подобається Мінхо. Джисон трохи…що ж, він трохи схожий на кота.

Але ще є речі, які казали про нього ті розбишаки. Думка про це поступово стирає усмішку з обличчя Мінхо, хоча Джисон ще надто зайнятий своїм волоссям, щоб це помітити.

“То він сирота, — думає Мінхо, і тихий голос у голові довершує його думку, — як і я”.

Можливо, це теж одна з причин його приязні до Джисона, і не тільки тому, що той сирота. Судячи зі слів юнаків, у нього немає геть нікого, не тільки батьків. Він живе в когось іншого. Боже милий, він живе у стайні з милості гидкого сина власника. Його явно недолюблює решта селянів, які відчувають зобов’язання попіклуватися про нього, але не любити.

Отож. Мінхо це дуже знайомо, як би він про це не думав.

Якщо він буде чесним, можливо, з якогось боку вони з Джисоном так добре ладнають, бо впізнали один в одному самотність, знайому їм обом, навіть якщо не одразу зрозуміли, що то було.

Сирота з села й відьма з лісу. Двоє самотніх людей, взагалі не звиклих, щоб до них ставились, як до людей, а тим паче з добротою.

Спостерігаючи за тим, як Джисон наводить порядок на голові, Мінхо думає, це кумедно, що цей самотній селянин якимось чином заблукав до його саду.

— Хочеш її погладити? — зненацька питає він, перериваючи тишу та власні думки.

— Що? — Джисон здивовано кліпає очима, спантеличено дивлячись на Мінхо.

Той ніжно погладжує голову Суні, на мить опускаючи очі на неї, перш ніж знову подивитись на Джисона.

— Я спитав, чи хочеш ти її погладити?

— А можна? — непевно питає Джисон. На це Мінхо м’яко всміхається.

— Ти ж любиш котів, правда? Тому маєш знати, як поводитися з ними, не відлякуючи?

Джисон киває.

— Ну, тоді просто не будь з нею надто різким. Вона спокійна кішка, просто стався до неї з повагою, і вона дозволить тобі торкнутися її.

Джисон вагається, зиркаючи то на кішку в кошику, то на Мінхо, перш ніж повільно стати навколішки й підсунутись ближче. Суні роздивляється його з осторогою, смикаючи вухами.

Хлопець неквапом простягає до неї руку так, щоб їй не здалося, що він збирається її схопити чи скривдити. Пильно дивлячись якийсь час на його руку, Суні тягне шию вперед, щоб обнюхати її.

Очевидно, Суні не відчула від Джисона загрози, тому лагідно треться мордочкою об кісточки його пальців.

— О! — Джисонові очі розширюються від радості, і він підсувається ще більше до кошика, щоб йому було зручніше взаємодіяти з кішкою.

Хлопець воркує з нею, ніжно погладжуючи пальцями, поки Суні купається в його увазі, відштовхнувши обачність щодо незнайомої людини на задній план через пестощі.

Це доволі миле видовище. Цього разу Мінхо не може це заперечити, хоча, він думає, що набагато резонніше вважати милим подібне видовище, а не зніченого Джисона. Правда ж? Так, у цьому нічого такого немає.

— Хочеш ще трохи посидіти так з нами? — питає Мінхо, піднімаючи книгу з того місця, де лишив її раніше, коли вперше помітив Джисона та інших юнаків. — Зазвичай я лишаючь тут, допоки не дочитую книгу, але я ще не закінчив.

— Вибач, — одразу каже Джисон. Мінхо хитає головою.

— Тобі не потрібно вибачатися за те, що сталося. Окрім цього, це означає, що мені випав шанс насолодитися цвітінням подовше, ніж зазвичай.

Джисон кидає погляд на дерева над ними, коли до нього приходить усвідомлення:

— О! То ось чим ти тут займався?

— Мгм, — підтверджує Мінхо, сприймаючи продовження Джисоном розмови, як його згоду на те, що він хоче залишитися й ще трохи погладити Суні. Мінхо розгортає книгу, легко знаходячи сторінку, на якій він зупинився, коли його перервали. — Зазвичай я не покидаю межі котеджу. але коли квітнуть дерева, я завжди приходжу сюди ненадовго з Суні.

— Звучить чудово, — м’яко каже Джисон, гладячи тепер кішку обома руками, від чого вона, здається, на сьомому небі. — Я не думав, що ти взагалі виходиш з будинку.

— Навіть мені колись потрібно бувати назовні, — каже Мінхо, проходячись очима по сторінці, поки не знаходить останній прочитаний абзац.

З цього моменту вони затихають. Це не така ж напружлива й ніякова тиша, як раніше. Навпаки, вона легка. Природна. Яким би балакучим не здавався Джисон раніше, його цілком влаштовує просто гратися з Суні в тиші, поки Мінхо читає.

Це…приємно. Насправді приємно цього разу.

Мінхо швидко дочитує роман, здивований уколом розчарування, який відчуває, коли закриває книгу. Компанія Джисона приємна, навіть якщо він мовчить. Насправді, саме щось у цьому мовчанні робить його компанію приємною. Є щось на диво втішне в тому, що хтось є поруч, і Мінхо необов’язково говорити. Тиша не настільки задушлива, як з іншими селянами.

Джисон піднімає на нього очі, коли помічає закриту книгу. Розчарування Мінхо відображається в Джисонових очах, хоча Мінхо гадає, що це здебільшого через те, що його час з Суні добігає кінця.

— Тобі сподобалась книга? — питає Джисон, все ще погладжуючи Суні, ніби намагається по-максимуму скористатися кожною секундою, що залишилась в нього з кішкою.

— Вона завжди мені подобалась, — відповідає Мінхо, і Джисон злегка схиляє голову вбік, але не розпитує далі. Переводячи погляд на Суні, він тягнеться почесати її під підборіддям. — Тебе сьогодні розпещують, так, Суні?

Кішка лише мурчить у відповідь, усе її тіло вібрує, поки обидва хлопця її пестять.

Поки рука Мінхо опускається на потилицю Суні, Джисон погладжує кінчиками пальців її спину. Жоден з них особливо не замислюється над тим, що робить, надто зосереджені на щасливій кішці, допоки їхні руки раптово не зіштовхуються.

Мінхо миттєво застигає від доторку Джисонової руки. Джисон спершу не розуміє, що відбулося, тому ще якусь мить його рука підштовхує руку Мінхо. Коли хлопець теж це помічає, він так само зупиняється.

Це всього лиш легкий дотик, великий палець Джисона притиснутий до мізинця Мінхо, але з якоїсь причини від цього мозок Мінхо перестає працювати.

Він давно перестав давати замовлення людям в руки, і навіть тоді вони завжди приймали їх з такою обережністю, що ніколи не допускали фізичний контакт.

Він навіть не може згадати, коли востаннє насправді торкався іншої людини.

Джисонова шкіра тепла, що з якоїсь причини дивує Мінхо. Він звик до того, що власні руки завжди холодні, навіть влітку, але навіть за найменшим доторком він відчуває, що Джисон його протилежність. Мінхо особливо не помічав цього раніше, але тепер, коли їхні руки поруч, він також розуміє, що тон шкіри Джисона темніший за його. Не значно, але він тепліший, під колір меду. І руки хлопця на перший погляд маленькі, майже такого ж розміру, як його власні.

— Вибач, — випалює Джисон, вириваючи Мінхо зі ступору та відсмикуючи свою руку. Він кладе її на коліно, стискаючи руки разом.

— Пусте, — повільно каже Мінхо, його рука все ще застигла між лопатками Суні. — Все… нормально. Не хвилюйся про це.

Потім він мотає головою у спробі оговтатись. Йому не обов’язково відлякувати Джисона просто через те, що його застало осяяння через нестачу тактильності.

— Тож… ти закінчив, так? Будеш повертатися додому? — дещо сором’язливо питає Джисон.

Мінхо киває, зітхаючи.

— Я все одно засидівся тут довше, ніж зазвичай, — він ще раз ніжно почісує Суні за вушками, перш ніж прибрати руку. — Я не можу залишатися тут весь день. Не тоді, коли мені потрібно нагодувати інших двох.

— Інших двох? — здивовано повторює за ним Джисон. — Тобто інших котів?

Попри те, що фізичний контакт його спантеличив, Мінхо сміється з Джисонової реакції.

— Так, ще двох інших котів. Однак Суні єдина з них достатньо слухняна, щоб брати її сюди з собою.

— Вау, — тихо каже Джисон, ніби Мінхо розказав йому щось неймовірне, а не факт того, що в нього вдома живуть ще двоє котів.

Розглядаючи книгу в руці, Мінхо знову й знову прокручує в голові слова, які крутяться на його язиці, перш ніж їх вимовити:

— Якщо ти якось проходитимеш повз котедж, то можеш познайомитись з ними.

— Га? — Джисон дивиться на Мінхо так, ніби в того щойно виросла третя рука.

Мінхо прочищає горло, відчуваючи, як кінчики вух гарячішають.

— Я кажу, що якщо ти коли-небудь вирішиш знову навідатись до котеджу, то зможеш познайомитись з двома іншими котами.

— Але мені нічого не потрібно, — повільно каже Джисон. — Принаймні, нічого… магічного.

Ох. Він не розуміє.

— Ні, — Мінхо крутить в руках книгу, розглядаючи потертий корінець, ніби він і так вже не знає кожну подряпинку. — Тобі не потрібен… привід, щоб навідатись. Ти можеш просто прийти. Звісно якщо хочеш побачити котів.

— О, — каже Джисон. А потім до нього нарешті доходить сказане Мінхо, його пропозиція, і він повторює ще більше ошелешено, — оу.

— Ти не мусиш, якщо не хочеш, — поспішно додає Мінхо.

— Ні-ні, це було б… ну, тобто, я дійсно думаю, що це було б чудово, якщо ти справді впевнений…

— Я впевнений.

— Що ж, тоді, можливо я і навідаюсь, — Джисон всміхається Мінхо. — Зрештою, я дійсно люблю котів.

Опісля вони розходяться, несміливо прощаючись, ніби усвідомлюють, що це дещо нове для них обох.

Увесь шлях додому Суні визирає з кошика та роззирається навколо, після чого знову засідає на дні, явно розчарована відсутністю Джисона.

І якщо Мінхо буде чесним, якась частина його з нею погоджується.

 

—

 

Солодке цвітіння дерев коло ріки зникає так само швидко, як і з’явилось. Усього за кілька днів солодкий запах у повітрі стає лише віддаленим спогадом. Щороку ця швидкоплинність засмучує, тож Мінхо залишається лише проводити більше часу в саду в наступні дні, оскільки його тягне до квітів.

Він також не може перестати думати про Джисона, як би йому не хотілось це визнавати. Щось у їхній зустрічі біля ріки повернуло всередині Мінхо дещо, чому не можна дати наймення, на правильне місце. Раптом котедж та ліс, наскільки б вони не були знайомими, здаються надзвичайно самотніми. Час, проведений разом під уквітчаними деревами, був швидкоплинним, але визнання Мінхо того, що він не був проти компанії Джисона, і вона йому навіть подобалась, беззаперечно зробить його наступні дні усамітнення майже нестерпними.

Він не може не гадати, як йому вдавалося жити подібним чином так довго, робити одне й те саме кожного божого дня на самоті. Направду, він відчуває сором за те, що, провівши стільки років в котеджі сам без жодних проблем, тепер він роздратований і… знуджений?

Хоча до нього заходили кілька селянів за своїми замовленнями, для Мінхо це все одно не те. Особливо після часу, проведеного з Джисоном. Не відходячи далеко від цієї теми, Мінхо має визнати, що що більше часу проходить, то сильнішу він відчуває тривогу. Він запропонував Джисону навідатись до котеджу, коли йому схочеться. За умови познайомитись з іншими котами, звісно, бо ж він не може уявити, що Джисону справді хотілося б говорити з сумнівним незнайомцем, який так несподівано дізнався про його самотнє й скрутне становище. Та й Джисон здавався доволі зацікавленим, або ж Мінхо так примарилось на той момент.

Він не обмежував Джисона певними часовими рамками і не вимагав, щоб той прийшов наступного дня чи за день. Це просто було відкрите запрошення прийти, коли він захоче, якщо захоче взагалі. Але що більше днів проходить без стуку у двері, за винятком знервованих селянів, які потребують чарів, то більше Мінхо думає, що, можливо, Джисон дійсно не захоче взагалі. Може, він погодився, тільки щоб Мінхо від нього відчепився? Бо ж дійсно, дивакувата відьма з лісу покликала його познайомитися з котами, звісно Мінхо не може його звинувачувати.

Утім він все ще має…дивне відчуття. Мінхо давно не відчував нічого подібного, закупорюючи свої емоції під тиском стабільної рутини, просто тому що так легше. Не те щоб вони так були йому потрібні на самоті. Але двотижневе усамітнення в котеджі після пропозиції для Джисона, безсумнівно, засмучує Мінхо.

Дивно знову це відчувати, навчившись гасити цю надокучливу емоцію ще на початку своєї ізоляції. Така собі гірка радість: щось зачепило його настільки, щоб викликати сум, що саме по собі вже химерно, але він все ще хоче, щоб ця емоція лишалась там, де він її заховав.

Опівдні, коли Мінхо журиться, сидячи у кріслі-гойдалці з Дуні, що спить на його колінах, і сам збираючись подрімати, роздається стукіт у двері котеджу. Він ошелешує Мінхо та будить роздратованого Дуні, хоча хлопець впевнений, що те, як від звуку він ледь не вистрибує з власної шкіри, не допомогло не потривожити сон бідного кота.

Стираючи залишки сонливості з очей, він піднімає Дуні іншою рукою та опускає в’ялого кота на підлогу, перш ніж піднятися на ноги, струшуючи з себе усі, як він сподівається, помітні котячі волоски зі свого темного одягу.

Він не може пригадати, щоб хтось із селян мав замовити чи забрати щось сьогодні, але не те щоб це дійсно мало значення. Вони всі працюють за власними графіками, особливо не турбуючись про графік Мінхо. Для них не є нечуваним просто заявитися коли заманеться і благати про закляття та обереги, у деяких випадках навіть просячи виконати замовлення швидше. Це доволі надокучливо. Як би вони не боялись його, як всесильну в їхніх очах відьму, у них явно немає жодної поваги до нього чи його часу.

Сердитий через перервану дрімоту, Мінхо вже в повній готовності просто сказати нежданому гостю прийти завтра та захлопнути двері перед його носом. Він вже фактично збирається так і зробити, поки не відчиняє двері і його погляд падає на розгублене та округле знайоме обличчя.

— Ох, — каже Джисон з очима по п’ять копійок, складаючи руки перед собою. Його темні очі мечуться між таким же розгубленим Мінхо та тьмяно освітленим всередині будинком. — Пробач. Я тебе від чогось відволік?

Поспіхом ковтаючи всі грубі слова, які він приготував вилити на селянина по той бік дверей, Мінхо різко трясе головою.

— Ні. Я просто… вчився, от і все.

Ага. Вчився. І зовсім не журився від того, що Джисон не приходив після його запрошення.

— Ох, вибач. Мені варто прийти іншим разом? — питає Джисон, невпевнено всміхаючись Мінхо.

— Ні! — не подумавши випалює Мінхо набагато гучніше та різкіше, ніж хотів, так що вони обидва аж здригаються. — Ні, тобі не потрібно йти. Ти дійсно не відволікаєш мене ні від чого важливого. Я все одно вже трохи знудився, — додає Мінхо поспіхом, контролюючи свій тон.

Розгублений і доволі знервований вираз обличчя Джисона зникає, а усмішка стає більш м’якою та природною.

— Гаразд, якщо ти дійсно впевнений.

— Я впевнений, — одразу погоджується Мінхо, і в його грудях розливається тепло, коли він дивиться на розслаблене усміхнене обличчя Джисона.

Вони просто дивляться один на одного якусь мить, Мінхо все ще тримає двері одною рукою. Джисон піднімає брову.

— Тож… можна зайти?

Ну звісно. Мінхо дав би собі зараз ляпаса.

— Звичайно. Заходь, — він відступає на крок, все ще притримуючи двері для Джисона.

Хоча його ніяковість не залишаться для Джисона непоміченою, він ніби-то не дуже нею переймається. Насправді він сміється, коли Мінхо його впускає. Його сміх щирий і легкий, ледь чутний, коли він заходить до котеджу.

Мінхо відмічає подумки, що Джисон має дійсно чудовий сміх.

— Чи зняти мені взуття? — питає Джисон, оглядаючи будинок.

— Якщо хочеш, — відповідає йому Мінхо, усвідомлюючи з якоюсь потіхою, що жоден селянин ніколи в нього це не питав. Вони просто не роззуваються, коли забирають замовлення, навіть якщо заходять на кухню. Що ж, Мінхо не може їх звинувачувати. Їм всім здається, що він перетворить їх на жаб, якщо вони не так подихають, тож краще бути взутим, аби було зручніше бігти стежкою додому, якщо він вирішить їх проклясти.

Щойно Джисон опускається, щоб розв’язати шнурівку, Мінхо проходиться критичним поглядом по котеджу, і, боже, краще б Джисон попередив його про свій візит, бо його дім зараз має такий вигляд, ніби в ньому…ну, живуть, одним словом.

Мінхо соромно в цьому зізнаватися, але коли він повернувся додому після зустрічі з Джисоном коло ріки, він поприбирав у будинку ретельніше, ніж зазвичай. Він перебрав всі книги, переконався, щоб нічого не валялось на підлозі, навіть у кутку з кріслом-гойдалкою, де він полюбляє читати. Мінхо вимив начисто підлогу. Він протер всі столи й поверхні від пилу. Він порозкладав всі магічні компоненти на своїх полицях, аби вони мали охайний та впорядкований вигляд.

Ну, ви зрозуміли. Абсолютно звичайне прибирання, коли ти очікуєш гостей. Не те щоб він із захопленням чекав, коли Джисон до нього навідається. Він просто…намагався бути підготовленим.

За два тижні, що пройшли після їхньої зустрічі, нескінченне очікування перетворило наведення порядку в котеджі на своєрідну звичку. Надміру старанне прибирання, яким він зайнявся одразу після зустрічі з Джисоном, було нещасним нагадуванням про його власне хвилювання та відсутність хлопця.

Пляшечки з інгрідієнтами та напівготові обереги розкидані на основному столі, а нотатники лежать там, де він їх залишив минулого разу, коли йому стало нудно, і він забув розкласти їх по місцях. Стан читацького куточка навіть гірший: крісло-гойдалка оточене стосами книжок, одна вища за іншу.

Мінхо прочищає горло, відчуваючи, як кінчики вух гарячішають, коли він озирається.

— Е-е, вибач за… таку обстановку. Я був дуже зайнятий. Дуже, дуже зайнятий.

Джисон легко йому всміхається, поки завершує знімати чоботи, обережно ставлячи їх збоку дверей та знову випрямляючись.

— О, не хвилюйся за це! Я думаю, що тут чудово. Все заставлено речами.

Око Мінхо смикається.

— Не впевнений, що це комплімент, якщо тобі так здається.

Джисон кидає на нього спантеличений погляд, злегка схиляючи голову, так що його пухнасте темне волосся спадає йому на очі.

— Думаєш? Як на мене, це круто, що в тебе є всі це речі. Гадаю, вони надають простору… затишку. Видно, що ти живеш тут вже довгий час.

— Ну, так, — Мінхо хмуриться через безладдя, яке чітко видніється з дверного отвору, — це точно люб’язніший спосіб назвати мій дім безладом.

На це Джисон фиркає.

— Якщо ти хочеш інтерпретувати мої слова саме таким чином, то нехай. Але він щиро мені подобається, і байдуже, безладний він чи ні.

Мінхо хитає головою.

— У тебе будуть ще якісь двозначні компліменти?

— Дам тобі знати, якщо щось придумаю, — посміхається йому Джисон.

“Нахаба”, — думає Мінхо, коли кутики його губ злегка тягнуться вгору і він нарешті зачиняє за собою двері.

— О! — різко вигукує поруч із ним Джисон, на що Мінхо озирається через плече.

Не потрібно бути генієм, аби зрозуміти, що викликало в Джисона таку реакцію.

Зі швидкістю блискавки руда пляма проноситься котеджем, застрибуючи навмання на великий стіл між дверима та читацьким куточком.

— Суні, так? — Джисон ступає вперед, майже боязко простягаючи руку до кішки. Вона навіть не марнує час на те, щоб обнюхати його, як в перший раз, одразу утикаючись мордочкою в його руку.

Мінхо ствердно мугикає, стаючи поряд з Джисоном, коли той починає гладити Суні.

— Вона, мабуть, унюхала тебе й одразу прибігла.

Джисон повертається до Мінхо з кривою усмішкою.

— Якщо ти думаєш, що я смердю, можеш сказати мені про це прямо.

Мінхо закочує очі.

— Ти знаєш, що я не це мав на увазі. І, до слова, ти не смердиш.

Джисон просто продовжує всміхатись якусь мить, перш ніж повернутися до Суні, ніжно почісуючи її під підборіддям, як вона любить. Вона мурчить так гучно, що Мінхо дивується, як стіл ще не почав вібрувати.

— Привіт, Суні, — каже Джисон солодко, його голос підвищується майже до писку. Мінхо стискає губи, намагаючись стримати смішок, який хоче вирватися з нього від того, як Джисон сюсюкається з його кішкою.

— Хто у нас така красуня? Так, це ти красуня, ти-и…

— Ти їй подобаєшся, — каже Мінхо, трохи поспостерігавши за ними, даруючи Джисону розслаблену усмішку.

Хлопець озирається на нього, і щось подібне до гордості розквітає на його обличчі, коли він шкірить зуби.

— Правда?

Мінхо киває, схрещуючи руки на грудях.

— Зазвичай вона доволі боязка з незнайомцями, як і інші коти. У більшості випадків вони ховаються, коли хтось приходить.

Очі Джисона раптом лізуть рогом, поки він все ще пестить Суні.

— О! Точно! У тебе є ще двоє котів, так?

Суцільного захвату, який охоплює Джисона від одного існування котів Мінхо, достатньо, аби у останнього від цього йшла обертом голова. Він почувається гордим батьком, коли обходить стіл і наближається до читацького куточка, витягаючи незадоволеного Дуні з-за стосика книжок та колисаючи його в руках, як вередливе дитинча.

Звук, який видає Джисон, коли Мінхо бере кота на руки, більше походить на писк. Можливо, він в цілому багато пищить. На його обличчі сяє вираз захвату, абсолютно не рівноцінного такому дурненькому коту, як Дуні, але Мінхо і не проти. Це мило, і взагалі, як він може жалітися на те, що хтось нарешті захоплюється його котами.

— Йойки, — каже Джисон, затамувавши подих, ніби він споглядає витвір мистецтва, а не роздратованого кота. — Як його звати?

— Дуні, — відповідає Мінхо, все ще колисаючи кота на руках. Він послаблює хватку так, щоб почесати кота за вухами, і хоча вираз мордочки Дуні все ще набурмосений, те, як він виляє хвостом та розмірено мурчить, притуляючись до руки Мінхо, достатньо очевидно свідчить про те, що він не такий вже розлючений.

Мінхо підходить до Джисона, з любов’ю усміхаючись Дуні, поки він продовжує його пестити.

— Можна до нього доторкнутися? — питає Джисон, все ще гладячи однією рукою щасливу Суні, навіть не збираючись її відпускати попри те, що просить погладити ще одного кота.

— Звісно, — каже йому Мінхо. — Не зважай на його мордочку, це просто його звичайний вираз. Він велетенське немовля.

Джисон дає Дуні обнюхати свою руку, радісно всміхаючись, коли той схвально треться о неї. Як Мінхо і очікував, Джисон не полишив Суні. Є щось напрочуд миле в тому, як Джисон відмовляється припиняти пестити обох його котів. Щось, від чого усмішка Мінхо ширшає, у той час як він за цим спостерігає.

— Ти казав, є це один кіт? — Джисон навіть не піднімає очей на Мінхо, коли говорить, оскільки вони зайняті розгляданням то Суні, то Дуні.

— Кішка. Дорі, — каже Мінхо, оглядаючи котедж. Не те щоб він був аж таким великим, тож схованок тут небагато. — Вона десь тут.

Ясна річ крізь всю залу він бачить маленьку сіру голову, що визирає з його спальні. Обережно опускаючи Дуні на стіл, Мінхо підходить трохи ближче до Дорі, присідає та кличе її, простягаючи руку й цокаючи язиком. Після миттєвих вагань, очевидно через незнайомця в будинку, вона підбігає до Мінхо.

Він згрібає її на руки, міцно тримаючи, та схиляється, аби лишит поцілунок на м’якому хутрі її голови. Кошеня звивається в його руках, не так через спроби вивільнитися, як через звичну для неї гіперактивність.

— А це, — каже Мінхо, все ще притискаючись губами до хутра Дорі, коли обертається до Джисона та підносить її йому, — малятко родини.

Джисон тихо охає, наближаючись на кілька кроків, щоби простягнути руку до кішки. На відміну від своїх сестри й брата, вона одразу тягнеться до хлопця й злегка вдаряє його по руці, сховавши, на щастя, кігті. Джисон все одно здригається, поспіхом вибачаючись перед кошеням. На цей раз Мінхо не вдається стримати сміх, яким звенить його голос, коли він каже:

— Не хвилюйся, не думаю, що Дорі так зі злості. Вона просто грайлива.

Джисон пробує знову, на цей раз підносячи руку більш несміливо. Дорі хапає його руку обома лапами, тягнучи до себе, й починає кусати бік його долоні.

— Дорі, — каже Мінхо сварливо та відтягує її від Джисонової руки. — Ми не кусаємо друзів.

Джисон ніби зовсім не проти того, що кошеня захотіло вгризтися в його руку.

— Все в порядку. Як ти і сказав, думаю, вона просто грайлива, — шкіриться він.

— І все ж, — каже Мінхо, — я не хочу, щоб кусання увійшло у неї у звичку.

— Справедливе зауваження, — визнає Джисон, забираючи свою руку від Дорі. Він переводить погляд на стіл, де все ще сидять Суні і Дуні, набундючені від того, що молодшенька оволоділа увагою Джисона. Утім, хлопець їх задобрює, коли знову тягнеться погладити обох.

— Вони всі такі миленькі, — каже він лагідно.

Мінхо опускає Дорі на стіл, і вона притискається до Джисона, як мошка до світла, теручись о його руку й вимагаючи стільки ж уваги до неї, як до її сестри й брата.

— О, вони ще ті нахаби, — каже Мінхо з любов’ю, а потім хмуриться. — Пробач, я правда не очікував, що ти прийдеш. Я приготував би чай чи… ще щось. Сьогодні я не дуже привітний господар.

На це Джисон лиш сміється.

— Ні, ти не повинен вибачатися. Це я завалився без запрошення, тож це моя провина. Окрім цього, мене не те щоб хвилювали формальності чи жести ввічливості. Чесно кажучи, я просто дуже радий, що ти вирішив, що я подобаюсь тобі достатньо, щоб взагалі мене запрошувати.

Мінхо прочищає горло, потираючи задню частину шиї. Так, Джисон дійсно подобається йому достатньо, аби він запрошував хлопця до себе. Він все ще не розуміє сповна, що саме це все… потягне за собою, але поки що з’ясовує. Принаймні, Мінхо хочеться в це вірити.

— Що ж, ем…чому б мені все одно не зробити нам чаю? У тебе є якісь вподобання? У мене є багато різних видів.

Джисон лише гмикає, перш ніж похитати головою.

— Ні, у мене особливо немає вподобань. Я питиму те, що даси.

Тож Мінхо готує їм чай, тиняючись кухнею, поки Джисон сидить за столом. Визираючи з-поза чайника, Мінхо втішно відмічає, що хлопець здається цілком задоволеним самотою. Джисону особливо і не потрібна чиясь увага, поки він повністю зосереджений на котах, які милуються з ним.

Коли Мінхо нарешті підносить чайник з двома витонченими горнятками, які він дістає з однієї зі старих кухонних шафок, він зганяє котів зі столу й сідає навпроти Джисона. Спершу він наливає чай йому, а потім собі.

— О, дякую, — каже Джисон, злегка схиляючи голову, щоб подмухати на чай. — Що це за чай?

— Лавандовий, — каже Мінхо, ставлячи чайник на складену скатертинку.

— Думаю, я ніколи не пив лавандовий чай, — замислено промовляє Джисон. Він знову піднімає на Мінхо очі. — Ця лаванда росте в саду?

Мінхо киває.

— Сад забезпечує мене усім, що мені могло б знадобитися. Такі чари були на нього накладені.

— Це дивовижно, — шепоче Джисон із захватом у голосі. На це Мінхо хмуриться, що не залишається непоміченим. Джисон раптом питає занепокоєно:

— Що таке? Я сказав щось не те?

— Ні, — повільно відповідає Мінхо, кладучи лікоть на стіл та підпираючи підборіддя рукою, за що Шивон неодмінно дала б йому прочухана. Він розсіяно водить пальцем по краю горнятка. — Ти маєш рацію. Сад дивовижний. Гадаю, я просто…не думав про нього у такому ключі, та й не те щоб інші селяни бажали зі мною про це говорити. Тому дивно чути щось подібне.

На це Джисон усміхається, знову дмухаючи на свій чай.

— Це звучить логічно. Ти живеш тут вже багато років, так? Ти вже звик до всього. Але з перспективи того, хто не звик, сама ідея чарівного саду, який може вічність ростити будь-яку їжу чи рослини, які тобі потрібні, неймовірна.

І так і є, правда ж? Хоча тепер для Мінхо це просто рутина, щось буденне, він пригадує, що коли ще був дитиною, і сам мав таку ж сповнену благоговінням реакцію на сад.

— Можна спитати, як довго ти насправді тут живеш? — питає Джисон, дещо спантеличуючи Мінхо. — Чи це занадто?

Мінхо хитає головою.

— Ні. Я живу в котеджі десь з… дев’яти років? Або майже з дев’яти.

— Воу, — шепоче Джисон, — так давно. Тож зараз тобі…

— Двадцять два, — Мінхо сьорбає чай зі свого горнятка, який виявляється гарячим, але не надто.

— О! Ти всього на два роки старший за мене, — бачачи, що Мінхо не обпік язика, Джисон робить те саме. Відсьорбнувши чаю, він опускає горнятко й причмокує губами. За мить він усміхається.

— Вау, смакує чудово!

— Лавандовий мій улюблений. З м’яти теж виходить хороший чай, — каже Мінхо, знову підносячи горнятко до губ.

— Ти маєш приготувати мені його наступного разу! — каже йому Джисон з вогниками в очах.

На це Мінхо давиться, ледве стримуючись, аби не виплюнути чай на стіл. Витираючи рот задньою частиною руки, він ставить своє горнятко й випалює:

— Наступного разу?

Джисон лише нахабно всміхається.

— Так? Ти казав, що я можу просто завітати в будь-який час, правда ж?

Мінхо примружує очі, трохи присоромлений тим, як Джисон захопив його розполохом.

— Я мав на увазі, що ти міг прийти, щоб познайомитися з моїми котами, коли забажаєш. Я нічого не казав про те, щоб ти приходив ще й у наступні рази.

Джисон хитає головою.

— Ти надто удавано робиш з себе відлюдника, Мінхо. Ти ж знаєш, що якщо хочеш бути друзями і насолоджуватись моєю компанією, можеш просто сказати це прямо? Тобі не обов’язково використовувати своїх котів, як принаду.

— Я такого не робив! — незадоволено наполягає Мінхо, навіть якщо відчуває, як рум’янець крадеться по його шиї.

— Звісно, — каже Джисон, все ще посміхаючись. — Річ тільки в котах, а не в тому, що я завоював твою прихильність своїм шармом і, — він схиляє голову набік, показово проводячи пальцем по лінії підборіддя, — ефектною зовнішністю.

— Ой, помовч, — каже Мінхо.

— І не збираюся, — відказує Джисон.

— Я скасую своє запрошення, — говорить йому Мінхо, — і тобі більше не буде дозволено сюди приходити.

— Ага! — вигукує Джисон, ошелешуючи Мінхо, коли показує на нього пальцем зі звинуваченням. — Я більше не зможу приходити! Що означає, що ти збирався дозволити мені приходити й надалі! Тому що я тобі подобаюсь!

— Думаю, я вже шкодую, що впустив тебе, — Мінхо зітхає, кидаючи похмурий погляд на Джисона.

Посмішка на Джисоновому обличчі міняється на невинну усмішку. Він тріпоче віями, дивлячись на Мінхо.

— Тобі правда варто бути чесним у своїх почуттям. Нічого не отримається, якщо ти будеш ходити коло та навколо. Повторюй за мною: я хочу, — повільно промовляє Джисон, круговими рухами спонукаючи Мінхо повторювати його слова, що той, звісно ж, не робить, — бути твоїм другом, Джисоне.

— Тобі ніби полюбилась Суні, от і все, — бурчить Мінхо. — Я подумав, що тобі хотілося б побачити інших котів.

Джисон фиркає, знову опускаючи руки на стіл. Він підпирає голову рукою, все ще з розумінням усміхаючись Мінхо.

— Знаєш, ти дійсно просто можеш сказати, що запросив мене, аби краще зі мною познайомитись. Ти же знаєш, що вже кілька разів назвав мене своїм другом?

— Неправда, — Мінхо відхиляється назад, пильно вдивляючись у Джисона.

— Правда, — каже Джисон, явно потішаючись. — Ти сказав Суні, що я друг, того дня біля ріки, а ще сказав Дорі те саме сьогодні.

Мінхо розтуляє вуста, щоби заперечити, проте одразу ж міцно їх стискає, програючи в голові власні слова. Еге ж. Джисон сміється з переможним виглядом.

— Я розумію, це просто обмовка. З ким не буває. До слова, я радий бути твоїм другом, Мінхо.

Мінхо, тепер вже точно почервонілий, просто підносить горня до губ, відводячи погляд.

— Замовкни і пий чай.

Джисон робить, як йому сказали, все ще всміхаючись.

— До того ж, я думаю, що ти все одно опинився в меншості голосування щодо того, чи я друг.

Мінхо не одразу розуміє, що він має на увазі, але без їхніх суперечок, якими сповнювався будинок, звук трьох різних мурчань, що линає з-під Джисонового стільця, робить все очевидним.

— Зрадники, — бурмоче Мінхо, а Джисон хихикає у своє горнятко.

 

—

 

Джисон стримує свою обіцянку навідуватись до котеджу, і попри намагання Мінхо здаватися байдужим, він не може ігнорувати тепле тріпотіння в грудях щоразу, як відчиняє двері й бачить перед собою Джисона. Він робить їм чай, незмінно дозволяючи Джисону обирати вид, який вони питимуть (з деякими порадами від Мінхо, ясна річ). Джисон справді пробував мало видів чаю, тому з великим задоволенням п’є все, що заварює та розливає по їхніх чашках Мінхо.

— Найбільше мені подобається лавандовий, — каже Джисон трохи більше за місяць з їхніх перших посиденьок з чашкою у вуст.

На це брова Мінхо тягнеться вверх, поки пальці посмикують кутик старого щоденника перед ним. З недавніх пір він почав працювати під час візитів Джисона. Ще місяць тому він би відкинув цю ідею, але що більше часу він проводить з Джисоном, то менше бентежиться, що відлякає його, або сам буде почуватись некомфортно.

— Лавандовий? Я готував стільки різновидів чаю, а тобі все ще подобається найбільше той, що я заварив вперше?

— Саме так. Він особливий, — Джисон ніжно йому всміхається.

— Ну… — Мінхо відкашлюється, опускаючи очі на щоденник. — Якщо ти дійсно так вважаєш.

— Я дійсно так вважаю, — відповідає Джисон і тягнеться через стіл, аби схопити кілька ягід лохини з тарелі коло Мінхо, вже з’ївши ті, що він дав йому до чаю. Коли старший піднімає на нього погляд, Джисон просто продовжує невинно всміхатись.

Джисон говорить багато речей. Дивних речей на межі жартів і чогось щирого. Мінхо ніколи не впевнений, як правильно на це реагувати, коли йому і так важко осмислити той факт, що Джисон взагалі тут знаходиться.

Подобається йому це чи ні, але молодший мав рацію, коли сказав, що Мінхо використовував котів, як принаду, аби тільки провести час із ним. У свідомості Мінхо немає жодної причини для того, щоб Джисон приходив до котеджу заради нього. Коти, утім, це…ну, це коти. А Джисон любить котів. І навіть якщо він навідуватиметься тільки щоб побачити котів, принаймні в Мінхо буде привід провести час з людиною, яка єдина за всі ці роки сприйняла його як таку ж живу людину.

Не дивлячись на те, що Мінхо нічого не мав проти того, щоб бути другорядною причиною для візитів Джисона, здавалося, ніби він насправді щиро подобався юнаку. Джисону подобається бути в котеджі, подобається з ним спілкуватися. Мінхо навіть не усвідомлював, наскільки Джисон балакучий. Не те щоб він не помічав натяки на це раніше, але тепер, коли вони бачаться один, два, а то й більше разів на тиждень, Мінхо усвідомлює, як багато говорить Джисон.

Це не щось погане, далеко не погане, насправді. Мінхо подобається балакучість Джисона. Він говорить, бо хоче поговорити, але це ніколи не дратує Мінхо. Джисон говорить не для того, щоб заповнити тишу, а більше тому, що йому просто комфортно озвучувати будь-що, що спадає на думку в певний момент, і чути відповіді Мінхо.

Останній, у свою чергу, дивується, як легко йому дається говорити з Джисоном. Він роками обходився швидкими перемовками у робочих справах та розмовами з котами, але коли він спілкується з Джисоном, це зовсім не помітно. Можливо, це тому, що Джисон говорить про все і ніщо, тому Мінхо легко просто відповідати йому одразу без потреби обдумати перед цим свої слова. І це його втішає, адже він цього і боявся: бути настільки жахливим співрозмовником, що Джисон просто втратить до нього інтерес.

Але попри все цього не сталось, і здається, ніби щоразу, як Джисон приходить до нього, йому стає все комфортніше. Іноді він упускає частину з привітаннями, просто входячи в дім і одразу плюхаючись на свій звичний стілець. Мінхо дорікав йому за нечемність у першій кілька разів, але, чесно, його це особливо не хвилює.

Бачити, як Джисон почав почуваєтися як вдома за такий короткий період — це… дивно. Дивно, але приємно.

“Дивно, але приємно” могло б бути чудовим змістом того, як Мінхо відчуваються їхні з Джисоном стосунки.

Попри всі їхні жартики та незлісні кепкування один з одного, іноді Джисон перемикається на дивовижно щирий режим, на який Мінхо особливо і не знає як реагувати. Не те щоб він не бачив, у чому річ. Мінхо гадає, що розуміє Джисона. Зрештою, однією з причин, чому він вирішив відкритися хлопцеві, було усвідомлення їхньої разючої схожості. Мінхо довго був самотнім, хоча й ігнорував це почуття, поки не з’явився Джисон і дав йому зрозуміти, як він насправді сумував за компанією інших людей. Він щиро щасливий мати тепер когось поруч. До того ж, вони стали ближчими набагато швидше, ніж Мінхо очікував,  навіть якщо причиною цьому слугує тривала ізоляція, яка спіткала їх обох. Мінхо не дуже добре вдається виражати почуття, тому щоразу, як Джисон наближається до одкровеннь щодо того, наскільки він радий бути друзями та наскільки йому подобається проводити разом час, Мінхо не може не соромитись.

Одного разу Джисон каже йому, що відчуває, ніби вони знайомі вже багато років, на що Мінхо називає його розмазнею. “Може й так”, — відповідає йому Джисон з м’якою усмішкою та мерехтливими очима, що нагадують Мінхо чисте нічне небо.

 

—

 

— А ти дійсно використовуєш ті дивні речі для заклинань, про які всі торочать? — питає Джисон одного дня, зиркаючи на полиці з інгредієнтами в пляшечках, які Мінхо зберігає над робочим столом, та на квіти й трави, що звисають зі стелі, засушуючись.

Мінхо сидить на кріслі-гойдалці з Суні, що звернулась на його колінах, і плете джгутик для оберегу, який виготовляє. Почувши питання Джисона, він піднімає на нього здивований погляд.

— Дивні речі? А можна трохи конкретніше? Моє визначення “дивного” набагато відрізняється від визначення селянів та їхніх розказнів.

Джисон задумливо гмикає.

— Ну, знаєш. Око тритона, язик собаки. Щось таке.

Мінхо пирхає від потіхи. Відкладаючи нитки на журнальний столик біля крісла, він обережно піднімає поступливу Суні з колін та опускає її на підлогу, пошепки вибачаючись за те, що потурбував її дрімоту. Кішка ж на вигляд абсолютно спокійна.

Підводячись на ноги, Мінхо підходить до Джисона навпроти полиць. Стаючи навшпиньки, він тягнеться до найвищої і хапає банку, після чого витягає меншу пляшку з нижчої полиці. Він повертається до Джисона з посмішкою, піднімаючи посудини, аби показати хлопцеві їхній зміст. Останній дивиться на них, мружачись.

— Рослини?

Отож-бо. Всередині обох посудин зберігається щось, зібране в саду. Мінхо обережно стрясає банку з насінням.

— Око тритона. Насіння гірчиці.

Потім він трясе меншою пляшкою з листям та корінням.

—Язик собаки. Чорнокорінь.

Джисон лишень пирскає від сміху.

— Ти хочеш сказати, що історії про те, як ти та інші відьми безжалісно вбиваєте невинних тваринок, щоб використовувати їхні частинки для своїх варив, це просто пусті балачки? А око тритона і язик собаки — народні назви рослин?

— Здається, що так, — відповідає Мінхо, драматично хитаючи головою, кладучи посудини на їхні місця на полицях. — І навіть якби я і вбивав, селяни нічим не кращі. Вони вбивають тварин заради їжі та матеріалу для речей, які робитимуть для себе. Щоб показати своє панування. Навіть якби я дійсно використовував тварин для своїх варив, чого я не роблю, то не до такої міри, як вони собі уявляють. Я б робив те саме, що й вони. Селяни просто не розуміють магію, а тому подібне гіпотетично мені б тільки нашкодило.

Джисон мугикає з розумінням.

— Знаєш, я ніколи не думав про це у такому ключі.

Мінхо видає тихий смішок.

— Це нормально. Коли щось нормалізоване, ти особливо про це не замислюєшся, поки не опиняєшся по іншу сторону, або ж поки хтось не ставить це під сумнів.

За мить здивування на обличчі Джисона гасне, змінюючись на дещо сумний, вибачливий вираз.

— Це доволі кепсько, так? Що вони демонізують тебе та інших відьом через щось, чого ви навіть не робите, хоча вони роблять те саме і виправдовують це.

Усмішка на обличчі Мінхо не зникає, хоча їй і бракує попередньої безтурботної теплоти.

— Це те, що ти усвідомлюєш, коли зростаєш не з тим світоглядом, який вважається нормою: люди за своєю сутністю лицемірні.

— Вибач, — каже йому Джисон, і коли він дивиться на Мінхо, в його погляді немає жалості, лише розуміння.

Мінхо хитає головою.

— Це не твоя провина. Ти не повинен вибачатися.

А потім чайник починає свистіти, перемикаючи його увагу на чай. Джисон слідує за Мінхо, мовчки прямуючи до шафок, щоби принести пару чашок, якими вони завжди користуються. Йому вже навіть не потрібно про них питати, він і так знає, де що знаходиться.

— А як щодо інших відьом? Чи використовують вони щось інше? — питає Джисон, накриваючи на стіл, на що Мінхо замислено гмикає.

— Я ніколи не зустрічав таких, але знаю, що існують види магії, у яких використовуються тваринні частини. Магія настільки ж різноманітна, як і люди, які її практикують. Той вид магії, якої мене навчила моя наставниця, здебільшого базується на інгредієнтах рослинного походження, — він неквапом наливає чай у маленькі білі чашки. Джисон видає задоволений звук, спостерігаючи, як Мінхо кидає три кубики цукру спочатку в його чашку, а потім у свою.

— Твоя наставниця, — задумливо повторює Джисон, проводячи пальцем по краю своєї чашки. — Ти ніколи про неї не говорив.

Мінхо тихо кладе посудину з цукром на стіл, сідаючи навпроти Джисона.

— Ні, — визнає він повільно, втуплюючи погляд у свій чай, трохи насупившись. — Не говорив.

Насправді, хоча вони з Джисоном спілкуються абсолютно про все, що їм спадає на думку, є одна річ, яку жоден з них не зачіпав за ці два місяці, що вони знайомі: вони самі.

Звісно хлопці обговорюють певні теми. Мінхо впевнений, що вже доволі добре знає Джисонові вподобання у їжі та чаю, і так само впевнений, що Джисон теж знає про його вподобання. Джисон розповідає про випадкову роботу, які виконує в селі за гроші. Мінхо ж розповідає йому про сад та різні види оберегів і зілля, які виготовляє для селян, навіть якщо не має цим ділитися. Чесно кажучи, він особливо не турбується про їхню конфіденційність, коли вони всі такі байдужі, та й Джисон не та людина, яка стане пліткувати з тими ж людьми, які його недолюблюють.

Тож так. Вони говорять про себе, але не про своє минуле.

Насправді Мінхо навіть дещо здивований, що Джисону знадобилось стільки часу, щоб спитати про Шивон. Він дійсно ніколи не розповідає про неї, але слово “наставниця” точно спливало за той час, що вони один одного знають.

— Вибач, — швидко каже Джисон, на його обличчі з’являється тривожний вигляд. — Мені не варто було нічого казати. У тебе є причини не говорити про неї.

Він швидко піднімає свою чашку й робить великий ковток, від чого Мінхо здригається, тому що… Джисон давиться, ледве не випльовуючи все ще пекельно гарячий чай на його стіл. Він збентежено спостерігає, як Джисон з надутими щоками й панікою на обличчі насилу ковтає чай.

Мінхо одразу тягнеться до Джисона й забирає його чашку, махаючи над ним пальцями й шепочучи заклинання. Маленький порив вітру витікає з його пальців, миттєво охолоджуючи Джисонів чай до згожої до пиття температури.

Занепокоєно дивлячись на Джисона, Мінхо повертає чашку другові, на обличчі якого видніється нещасний вираз.

— Обережно, — свариться Мінхо. — Чому ти його проковтнув?

Джисон копилить губи, випинаючи нижню. Він має абсолютно жалісний вигляд.

— Я не хотів його випльовувати.

Мінхо глибоко зітхає.

— Ти міг просто виплюнути чай у чашку і ми б його прибрали. Є ще достатньо чаю.

— Я не люблю марнувати речі, — каже Джисон, витираючи рот задньою частиною руки.

Мінхо хмуриться, вже готовий сказати Джисону, що йому не потрібно хвилюватися про подібне, однак вмикає мозок і замовкає.

Він прекрасно знає, як Джисон живе в селі. Як би вони не уникали деталей про своє минуле, факт того, що у Джисона немає за душею ні копійки, і що йому доводиться працювати в обмін на дах над головою, не є секретом для Мінхо ще з того інциденту біля ріки.

Одна з речей, які Мінхо помітив у Джисоні, це його старий, надзвичайно зношений одяг. Бачучись з юнаком регулярно, йому стало більш очевидним, що в Джисона є лише кілька комплектів одягу. Він добре за ними доглядає, завжди слідкує за їх чистотою, але пришиті вручну латки на колінах його брюк та стібки по боках сорочки, у яку він одягнений сьогодні, підтверджують, що ця одежа вже давно не нова.

У Джисона є свої причини, чому він не хоче марнувати речі, і це не в компетенції Мінхо, переконувати його в протилежному. Не тоді, коли він сам живе в місці із зачарованим садом, який вирощує будь-що, що йому взагалі може знадобитись.

— Ти обпік язик? — питає замість цього Мінхо.

Джисонові щокі наливаються рум’янцем.

— Все в порядку.

Мінхо пирхає, піднімаючись на ноги.

— Значить все-таки обпік.

— Що ти робиш? — питає Джисон, підозріло на нього дивлячись, коли Мінхо дістає одну з пляшечок з полиць на стіні.

— Допомагаю, — просто відповідає старший, підходячи до Джисона й стаючи поруч з ним навколішки. Він відкорковує пляшечку, виливаючи трохи її змісту на подушечки пальців, перш ніж поставити на стіл. — Висунь язик.

Джисонові очі стають широкими, як п’ять копійок.

— Перепрошую?

— Я сказав, — спокійно повторює Мінхо, — висунь язик.

— Ти не будеш сувати свої пальці мені в рота! — белькоче Джисон, поки його щоки помітно багрянішають.

Мінхо насуплюється.

— Я і не збирався! Тому і попрохав тебе висунути язик! Я просто намагаюсь допомогти. Чи ти хочеш до кінця дня мучатися з жахливим почуттям обпеченого язика?

Джисон замовкає.

Він неохоче відкриває рот і висовує язик, багатозначно дивлячись на стелю. Коли Мінхо підносить свою руку ближче до обличчя Джисона, той відсахується, трохи відхиляючись на спинку стільця.

— Джисоне, — знову звертається до нього Мінхо, одаровуючи його суворим поглядом.

— Мені буде боляче? — питає Джисон, хапаючи руками боки сидіння.

— Ні, — твердо каже Мінхо. — Ти відчуєш поколювання. І все.

Коли він підносить руку вдруге, Джисон знову відхиляється. Його голос підвищується на тональність.

— І тобі обов’язково торкатися мого язика? Не міг би ти…не знаю, набрати це чимось і потім намастити язик? Не своїми пальцями?

— Я маю торкатися будь-чого, на що хочу накласти заклинання, — каже Мінхо, хмурячись. — Перестань поводитись як дитина.

— Я не…ладно, — відступає Джисон. Його плечі все ще напружені, коли він відкриває рот і знову висовує язик.

На цей раз Мінхо хапає підборіддя Джисона, втримуючи його на місці. Хлопець до смішного широко розплющує очі, шоковано застигаючи від раптового доторку. Користуючись моментом, Мінхо обережно стискає язик Джисона поміж двох пальців, вкритих олією, та бурмоче заклинання настільки швидко, наскільки може.

Крихітна золота іскорка золотого відскакує від пальців Мінхо, і Джисон одразу ж смикається від згаданого раніше пощипування. Відпускаючи його язик, Мінхо не втримує задоволену усмішку від ошелешеного виразу Джисонового обличчя.

— Хороший хлопчик, — каже Мінхо, погладжуючи Джисона по голові рукою, яка тримала його підборіддя, його пальці проковзують крізь кошлаті темні пасма.

Джисон, чиє обличчя повністю залило фарбою, одразу відштовхує руку Мінхо, відмовляючись дивитися йому в очі.

— Замовкни! Я тобі не кіт.

Мінхо гигоче, нариваючись на ще один удар, аби тільки ще раз розкуйовдити волосся Джисона. Він ледве уникає ляпаса по руці, піднімаючись та повертаючи пляшечку на місце. Коли він знову всідається навпроти свого друга, той бездумно торкається своєї нижньої губи.

— Це було не так вже й страшно, правда ж? — питає Мінхо, пустотливо всміхаючись Джисону.

— Повірити не можу, що ти торкнувся мого язика, — лементує Джисон, обводячи язиком ротову порожнину, що стає помітно по його щоках.

Мінхо сміється.

— Але я правда мусив це зробити! Я не просто чіпав твій язик, тому що мені так захотілося.

— Ага, — каже Джисон, непереконаний. — Я навіть не знав, що існують чари для опіку язика. Це не здається трохи…несумісним з магією?

Мінхо фиркає. Хлопець не зовсім помиляється.

— Можливо, — погоджується Мінхо. — Але якщо в тебе є можливість позбутися чогось неприємного та дошкульного, чому б і ні? Багато заклинань та чарів надміру специфічні та фактично непридатні через це.

— А це заклинання? Ти сам його вигадав? — питає Джисон, піднявши брову.

Мінхо хитає головою, ніжно всміхаючись.

— Ні, мені не дуже добре вдається створювати нові чари. Це потребує багато досвіду, а я все ще навчаюсь багатьох основ, — він вказує на книжкові полиці в читацькому кутку. — Там є щоденник, присвячений цьому виду буденної магії та простих лікарських засобів. Вони здебільшого непотрібні окрім конкретних обставин, але все одно добре їх знати.

— Цікаво, — каже Джисон, піднімаючи погляд на книжкові полиці, і йому не доводиться казати щось ще, аби Мінхо розумів, про що він думає.

Бо ж…а чому ні? Вони дружать вже кілька місяців, тож це вміння все одно зрештою сформувалося б.

Йому подобається Джисон. Більше того, він йому довіряє.

Утім, Мінхо не може зарадити тому, як раптово в нього пересихає в горлі, коли він відкашлюється, привертаючи увагу Джисона.

— До слова, так, моя наставниця створила заклинання, яке я щойно на тебе наклав, — повільно каже Мінхо, підсуваючи чашку ближче до себе. Чай в ній вже достатньо охолонув за той час, поки він піклувався про Джисона. — Вона також написала всі ці щоденники.

Джисон дивується цьому, хитаючи головою.

— Мінхо, ти правда не мусиш говорити про те, що не хочеш.

— Ні, — Мінхо потирає великим пальцем ручку чашки, замислено дивлячись у неї. — Все гаразд. Просто дивно про це говорити. Та й раніше мені просто не було з ким про неї поговорити.

— Що ж, — каже Джисон, і коли Мінхо позирає на нього, то помічає, що Джисон оглядає обличчя старшого, помітно намагаючись запевнитись, що він дійсно в порядку. — Якщо ти справді хочеш поговорити про це…про неї, і не тільки тому, що я спитав, тоді я тебе вислухаю. Для цього і існують друзі, правда ж?

“Можливо”, — подумки погоджується Мінхо, хоча у нього і немає достатньо власного досвіду того, що друзі роблять, а чого не роблять.

Утім, він повірить Джисону на слово.

— Пам’ятаєш, я казав, що живу тут з дев’яти років? — поволі питає Мінхо, відчуваючи дивне поколювання в пальцях, коли ступає на незвідану територію.

За мить роздумів, Джисон киває.

— Тоді, коли ти вперше приготував мені чай? Так.

— Що ж, мала дитина, очевидно, не буде отак жити сама в котеджі, — повільно промовляє Мінхо.

— Я це зрозумів, — каже Джисон, — але не хотів на тебе тиснути, особливо коли ми тільки подружились.

— Ну, коли я був дитиною, я жив тут зі своєю наставницею, — слова сходять з його язика зі швидкістю равлика, важкі й невпевнені. — Спочатку це був її будинок. Її сад.

— Тож вона не була твоєю мамою чи щось таке? — питає Джисон, так же повільно витискаючи з себе слова, ретельно їх підбираючи, ніби не хоче питати що не слід, чи надто тиснути.

Мінхо вагається.

Звісно ж він думав про це раніше. Обдумував це питання навіть більше, ніж йому хотілося б. Якби ж тільки у Мінхо була чітка відповідь, не тільки для Джисона, а й для самого себе, але іноді життя їх не дає.

Після кількасекундної тиші Мінхо каже:

— Ні?…Це… це важко. Вона не була моєю кровною матір’ю. І я не називав її так…

— Але ти все одно так її сприймав, — тихо припускає Джисон.

Мінхо киває, вдячний, що Джисон слідкує за ходом його думок, навіть якщо йому дивно чути від когось те, що він сам обмірковував стільки разів. Старший раптом почувається жахливо втомленим, кожне слово потребує більше зусиль, ніж він думав. Принаймні, Джисон полегшує цю розмову.

— Вона теж…принаймні, мені здається, що вона теж сприймала мене як сина…або щось на кшталт того.

Джисон дивиться на Мінхо з лагідною усмішкою, його скуйовджене волосся спадає на очі, коли він нахиляється вперед і трохи схиляє голову вбік, аби спертися на долоню, вмостивши лікоть на стіл.

— Мабуть, це було приємно. Вона піклувалася про тебе, навіть якщо ти не був її рідним сином. Вона здається дуже доброю.

— Вона такою і була, — з легкістю відповідає Мінхо, і поки що це його найшвидша відповідь. Якими б заплутаними й невпевненими не були його почуття зараз, в одному він впевнений: він любив Шивон тоді і любить її зараз. — Вона врятувала мене.

На це Джисон зводить брови у роздумах, усмішка сходить з його обличчя, коли він безмовно піднімає очі на Мінхо. Не потрібно багато розуму, щоб здогадатися, про що він зараз думає, або ж чому йому не вистачає рішучості спитати це вголос.

Мінхо прочищає горло.

— Вона врятувала мене з дитячого будинку в місті північніше звідси.

— Ох, — тихо каже Джисон, і Мінхо переводить погляд з нього на відчинене вікно над робочим місцем.

Йому немає чого соромитись, нагадує собі Мінхо, намагаючись проковтнути ком в горлі, коли пальці починає поколювати ще сильніше. У всякому разі, у цьому немає нічого сороміцького, це поза його контролем. Але він сидить навпроти Джисона — лагідного, коли річ стосується чогось важливого, уважного й доброго. Такого ж сироти, як він.

Утім, Мінхо важко ігнорувати почуття сорому. За те, що він дивакуватий. За те, що відрізняється. Йому важко пояснити це, коли все в ньому набагато дивніше за відсутність батьків.

Коли Мінхо нарешті знову переводить погляд на Джисона, той просто мовчки дивиться на нього. Важко з’ясувати, що відображає його вираз. Зазвичай Джисона доволі легко прочитати: коли хлопець щасливий, його обличчя оживляється, темні очі до неможливого ширшають та сяють, а серцевидна посмішка промениста й прямо-таки заразна. Коли молодший засмучений чи втомлений, він затихає і замикається в собі, дозволяючи Мінхо домінувати в розмові, поки він слухає. Коли Джисон тривожний, він метушиться, і все його тіло рухливе, ніби це рятує ситуацію.

Однак зараз юнак абсолютно спокійний. Мінхо здається, ніби його обличчя виражає кілька емоцій одночасно, що унеможливлює сказати точно, про що саме він думає.

“Можливо, це логічно, — думає Мінхо з  ноткою жалю, — тому що неможливо описати щось однією конкретною емоцією, особливо дещо настільки заплутане”.

Джисон теж це прекрасно розуміє.

— Ти можеш ставити питання, — зрештою каже Мінхо, коли тиша затягується настільки, що шкіра починає свербіти.

Джисон все ще здається нерішучим.

— Я не хочу совати ніс, куди не слід.

— Але я не проти, — запевняє його Мінхо, сьорбаючи чай. Він сподівається, що Джисон не помічає легке тремтіння його рук.

— Як ти… — Джисон замовкає, перш ніж повністю озвучити питання, очевидно все ще боючись перетнути межу навіть з дозволу Мінхо.

Він багато що міг мати на увазі. Як Мінхо втратив батьків? Як Мінхо опинився в дитбудинку, а не з кимось іншим? Як Шивон його знайшла? Можливо, усе разом. Можливо, щось інше.

— Я не знаю, — промовляє Мінхо, тому що це єдина відповідь на всі ці питання. Джисон дивується, не очікувавши отримати відповідь на своє незавершене питання. — Я не пам’ятаю своїх батьків. Мої перші спогади пов’язані з дитбудинком, і там було стільки дітей… ніхто там особливо не пам’ятає половину причин, чому в них з’являється та чи інші дитина, особливо коли всі вони такі малі.

— Мені шкода, — тихо каже Джисон.

Мінхо лише знизує плечима.

— Можна на чистоту? Як би мені не хотілось знати правду, важко сумувати за тим, чого ти ніколи не знав.

Джисон блимає очима, помітно спантеличений словами старшого.

Мінхо не може стримати усмішку від подиву на обличчі хлопця.

— Тому не потрібно сумувати через мене, гаразд?

Проходить якась мить, але врешті-решт Джисон повертає йому усмішку.

— Гаразд.

Мінхо втримує усмішку на обличчі кілька секунд, перш ніж кутики губ трохи розслабляються. Він замислено крутить у вирі вміст своєї чашки, спостерігаючи за цим кружлянням.

— Наразі мені здається, що спогад про дитбудинок не стільки сумний, скільки обурливий.

Джисон гмикає на знак підтвердження. Хлопець знову викликає в Мінхо усмішку. Це мило, наскільки він тихий і уважний. Йому так незвично говорити про своє минуле, і не особливо приємно, але від того, з яким терпінням відповідає Джисон, він не може заперечити, що ця розмова дарує йому відчуття…полегшення?

Мінхо відчуває, що його слухають. Це незвичне для нього почуття, і він точно не очікував, що воно виявиться таким приємним.

— Насправді, все не було так погано в перші роки мого перебування там, які я пам’ятаю, — каже він Джисону, похитуючи головою.

— Щось змінилось? — питає юнак.

— Я, — коротко відповідає Мінхо, спостерігаючи, як між бровами Джисона залягають зморшки від нерозуміння. — Магія, Джисоне. Я почав проявляти ознаки магічних здібностей.

На обличчі Джисона видніється чисте здивування, його губи розтуляються, а обидві руки плюхкаються на стіл. Він ще більше нахиляє голову, як допитлива тваринка.

— Магія? — повторює він за Мінхо, на що той пирскає.

— Так, Джисоне. Магія, — насправді, він вдячний, що Джисон порушив ту дивну сумну атмосферу, яка запанувала під час їхньої розмови. Мінхо просто продовжує усміхатися, спираючись підборіддям на долоню. — Ти забув, що я відьма?

— Ні! — одразу випалює Джисон, шаріючись, коли усвідомлює, яким дурним здається його подив. — Я просто… не знаю, я не очікував, що магія прийшла у твоє життя до того, як з’явилась наставниця і всьому тебе навчила.

Мінхо сміється від слів друга.

— Кумедно. Сталося все навпаки.

— Справді? — Джисон все ще здається здивованим. — Я завжди думав, що магія є чимось… чим ти обираєш займатися. Як…професія. І ти її вивчаєш, або…

Він знову стихає, зненацька зніяковілий.

І Мінхо лише посміюється, тому що точно має тверду підозру, що Джисон збирався сказати, перш ніж зрозумів, що, імовірно, помиляється.

— Або вкладаєш угоду з демоном? — припускає Мінхо, сміх прослизає в його голосі, коли він посміхається Джисону.

Хлопець червоніє ще більше від того, що його спіймали на гарячому.

— Вибач. Просто це…

— Це чутки, які ходять про відьом, — потішливо завершує думку Мінхо. — Все нормально. Я знаю про ці балачки. Вони є однією з причин, чому для мене все так раптово ускладнилось, коли я проявив магію.

Джисон має абсолютно знічений вигляд, ховаючи обличчя в руках.

— І я щойно озвучив їх знову.

Мило.

— Джисоне, правда, мені байдуже, — каже Мінхо, все ще усміхаючись. — Ти ніколи раніше і не зустрічав відьму, яка б тебе виправила, чи не так? — Джисон хитає головою, сором’яливо визираючи з-за звоїх пальців. — Отож. Тепер ти знаєш.

— І все ж, — бурмоче Джисон, повільно опускаючи руки на стіл, все ще з присоромленим виглядом.

— І взагалі, не те щоб вони… зовсім не мали рацію, — замислено каже Мінхо, і комічний здивований вираз знову повертається на Джисонове обличчя у відповідь на невідповідність слів Мінхо. Ніби усвідомлюючи, як це прозвучало, Мінхо додає:

— Однак це не стосується абсолютно всіх. Відьма — це просто широких термін для будь-кого, хто практикує магію, а способів, у які вона може проявлятися в різних людях, існує безліч, як і способів вдосконалювати та живити її.

— Це звучить…складно, — повільно відповідає Джисон.

Мінхо фиркає.

— Ну, звісно. Немає лише одного способу займатися магією.

— Ага, — каже Джисон, а потім додає. — Гей, ем, то що ти казав про демонів?

Мінхо закочує очі.

— Я нічим подібним не займався, як і Шивон, моя наставниця. І хоча це піддається страшному осуду, деякі люди дійсно вкладають угоду з демоном заради магічних здібностей. Утім, зазвичай це не закінчується для них нічим хорошим, як ти можеш собі уявити, тому насправді мало хто це робить. Цей сюжет просто найбільш моторошний, тому й найпопулярніший.

— О, добре. Це має сенс, — Джисон киває, задоволений таким поясненням. — Тож якщо існують інші шляхи опанувати магію, чому хтось обирає щось настільки…небезпечне?

— Що ж, те, чого вимагають всі інші шляхи, про які мені відомо, це народитися хоча б з найменшим проблиском магії. У деяких випадках вона проявляється природним шляхом. У інших, як ти і казав, дійсно потрібне наполегливе вивчення чаклунства, аби вона з’явилась.

— Твій випадок перший, — каже Джисон. Мінхо киває.

— Тому без проблиску магії немає майже нічого, що могло б її пробудити в якийсь інший спосіб, тож одним з єдиних залишається укладання угоди з чимось, що може наділяти чарами, як правило в обмін на певного роду послугу.

— Тож…демони, — каже Джисон.

— Так, демони. Але я хотів би наголосити, що це ще не все. Є й інші… сутності, назвемо їх так, які охоче вкладають угоди. Демони просто найвідоміші. Шивон розповідала мені історії про відьом, які вкладали договори з чарівними істотами, і навіть про одну відьму, яка вклала угоду з єдинорогом.

У Джисона відвисає щелепа.

— З єдинорогом?

Мінхо гмикає на знак підтвердження, роблячи ще один ковток чаю.

— Вона чула про це. А ще є церковнослужителі та паладини, які отримують магію від божества, якому поклоняються, в обмін на вшанування їхніх законів та поширення їхнього послання.

Між ними залягає тривала пауза. Потім Джисон бурмоче:

— Я навіть не думав, що у відьом та церковнослужителів може бути щось спільне, але судячи з твоїх слів…

Мінхо посміхається.

— Це доволі кумедно, правда ж? Вони користуються тією ж магією, за яку я став вигнанцем суспільства, і нікого це не хвилює. Магія, якої навчила мене Шивон, фактично нічим не відрізняється від цілющої магії, яку використовують церковнослужителі, вона просто базується на природному, а не священному.

— Магія і справді дуже різноманітна, — вражено каже Джисон, відкидаючись на спинку стільця. Розуміючи, що вони дещо відійшли від теми, він питає:

— Тож ти почав проявляти ознаки здібностей, коли все ще був у дитбудинку, так?

Мінхо киває.

— За кілька місяців до того, як Шивон мене знайшла. Це не було чимось особливо вражаючим чи жахаючим. Одного дня, коли я грався надворі, я усвідомив, що можу викликати маленький порив вітру. Вміння, придатне хіба що для задування свічок, але я був дурненькою дитиною, тому продемонстрував його своїм друзям.

— І вони були налякані? — питає Джисон, раптом стишивши голос.

Погляд Мінхо пом’якшується, коли він дивиться на Джисона.

— Не роби такий тон, я попросив тебе не жаліти мене.

Джисон одразу дарує йому скромну усмішку.

— Вибач.

— Припини вибачатися, — Мінхо хитає головою, з ніжністю дивлячись на хлопця. — Я просто скажу, що після того вони перестали бути моїми друзями. Наробивши при цьому шуму, — він задумливо постукує по підборіддю, все ще всміхаючись. Ця частина історії ніколи особливо його не засмучувала, враховуючи те, що вона привела його до порятунку. — Мені довелося терпіти це два місяці. Це був не найприємніший досвід, але я впорався з цим. Що дійсно важливо, так це те, що одного дня дивна жінка прибула в село, продаючи дивні речі, які могли вилікувати будь-що.

— Це була твоя наставниця? — на обличчі Джисона з’являється м’яка усмішка, коли він дивиться на Мінхо.

— Угу, — підтверджує старший, і його усмішка дещо ширшає. — Я впевнений, що вона почула міські плітки про малого виродка в дитбудинку. А пізніше прийшла того дня й попросила мене побачити, поставила мені кілька питань, а потім спитала, чи може мене всиновити.

Джисон давиться повітрям, явно спантеличений таким швидким розвитком подій розповіді Мінхо.

— Отак просто?

— Отак просто, — з любов’ю підтверджує Мінхо. — Вона просто хотіла запевнитись, що я був виродком у плані магії, а не… як людина. І вона спитала, чи хотів би я поїхати звідси й вчитися в неї чарам. Звісно ж я погодився. Після її прохання вони були тільки раді скинути мене на неї.

— Це…щось із чимось, — каже Джисон.

— О, повір, я в курсі, — Мінхо хитає головою. — Я хвилювався, звичайно, хто б на моєму місці не хвилювався? Але вона була такою доброю до мене… а потім вона привезла мене сюди, а що було потім — це вже інша історія.

— Вау, — Джисон з цікавістю оглядає котедж, ніби дивиться на нього новими очима, коли вже знає трохи більше про людину, яка жила тут до Мінхо. — Той факт, що вона просто запропонувала тебе прихистити й навчити, як тільки дізналась про тебе…

Мінхо гмикає, перш ніж допити свій чай, задовлено зітхаючи, коли він ставить чашку назад на стіл з приємним цоканням.

— Якщо чесно, я завжди підозрював, що вона шукала когось молодшого, кого могла б навчити дбати про сад і село. Однак я ніколи й не був проти, навіть здогадуючись, що вона мала інші міркування, окрім безкорисливого милосердя до мене. Я ніколи не ставив під сумнів її доброту, чи те, що вона щиро турбувалась про мене, незалежно від її початкових мотивів. Вона була хорошою вчителькою. Хорошою відьмою. Хорошою…просто хорошою людиною. Я усім їй зобов’язаний, і якщо я можу віддячити їй, перейнявши її справу, тоді я радо це й роблю.

Коли Мінхо відриває погляд від порожньої чашки, він бачить, що в очах, якими Джисон дивиться на нього, плещеться непомірна ніжність.

— Що? — питає Мінхо, усміхаючись йому.

— Нічого, — відповідає Джисон, міняючи положення, так що він більше не спирається на спинку стільця. — Просто… ти дуже добрий, от і все. Ти чудовий син.

У котеджі западає тиша. Мінхо витріщається на Джисона так, ніби той щойно його вдарив.

Коли Джисон вдивляється в обличчя Мінхо в повній тиші, на зміну ніжному погляду приходить невпевнений та знервований. Хлопець заговорює стишеним голосом:

— Я сказав щось не те?

Його слова прорізають тишу, і якщо Джисон від їхнього звуку морщиться, Мінхо приходить в себе. Він моргає, відкашлюючись, перш ніж заперечно похитати головою. Мінхо опускає погляд на стіл, хапаючи свою порожню чашку, і підводиться.

— Ні. Ти не зробив нічого поганого, — він знову прочищає горло, кожне слово зненацька дається йому з трудом. — Ти вже допив?

— Що? — голос Джисона все ще тихий і натягнутий. — О, так, я допив.

Він передає свою чашку в руки Мінхо, після чого той відносить обидві посудини до відра для миття на стільниці в кухні. Це вже звична дія для Мінхо — мити їхній посуд, поки Джисон лишається сидіти за столом чи в читацьком кутку, але цього разу повітря відчувається нестерпно задушливим. Усе всередині Мінхо неприємно стискається, і він майже фізично відчуває, як його свідомість знову зводить стіни, після того, як приспустив їх на коротку мить.

— Вибач, — тихо промовляє Джисон за кілька хвилин таким хриплим голосом, що Мінхо відчуває укол провини.

Він почувається шматком лайна.

— Я сказав, що ти нічого такого не зробив, — каже Мінхо, слідкуючи очима за тим, як вода витікає між його пальців, поки він тримає Джисонову чашку, ту саму з візерунком календули. — Ти не мусиш ні за що вибачатися.

А потім він чує лише тишу.

Джисон незабаром уходить. Мінхо не просить його про це. Але і не просить залишитись.

Він відчуває…тяжкість. Але не ту, до якої звик.

Вона дивна, тому що скільки б він не думав про Шивон та його минуле, говорити про це — зовсім інша річ. І частково він дійсно почувається легше, хоча йому й важко зрозуміти чому.

Але тепер назовні сплило щось ще. Щось, що він з усіх сил намагався ігнорувати роками, тому що знав, що думати про це було безсенсовно. Але тепер воно тисне на нього вдвічі сильніше. Легко звикнути до чогось знайомого, але коли все міняється, усвідомлювати це болісно.

Після уходу Джисона Мінхо тиняється якийсь час по котеджу, без упину перекладаючи речі з місця на місце, намагаючись витратити тривожний прилив енергії, що з’явився після їхньої розмови. Він змарнував години на те, щоб зайняти себе хоч чимось, при цьому не зробивши абсолютно нічого. Від цього йому тільки гірше.

Зрештою, відчуваючи задуху в будинку, раптово такому тісному, Мінхо витягає одне зі своїх поношених чорних пальт, струшує пил зі своїх черевиків та знімає широкополий капелюх з гачка, ступаючи назовні у сад, що купається в золотих барвах.

Хоча вже літо, повітря прохолодне й від пориву вітру Мінхо здригається, щільніше кутаючись у пальто, та плететься до дерев. Призахідне сонце ніяк не допомагає, і якби Мінхо не знав правди, він би подумав, що це перша прохолодна літня ніч перед осінню.

Протягом деякого часу він безцільно блукає розлогим садом, дозволяючи ногам нести його будь-куди, аби тільки не залишатися наодинці з цією нестерпною енергією й такими ж нестерпними думками. Однак, можливо, йому не варто сильно дивуватися, якщо він опиниться біля галявини зі ставком.

Попри завивання вітру поміж верхівок дерев навколо нього, галявина на диво спокійна й тиха. Неприродно спокійна й тиха.

Верба височіє на тому ж місці, вигнута так, що має водночас і елегантний і печальний вигляд. Її вітки так само ковзають поверхнею ставка, утворюючи брижі на воді, що віддзеркалює сонячне світло.

Він вдивляється у вербу. Довше, ніж хотів. Настільки довго, що сонце нарешті починає сідати за горизонт, і на небі запалюються перші зірки. Настільки довго, що його ноги починають втомлюватися, а тіло боліти від закляклості.

Мінхо всідається на протилежному вербі березі ставка, все ще дивлячись на неї з сумішшю емоцій, яку він навіть не здатен розшифрувати.

Він має причину не приходити сюди так часто, попри те, що сумує за нею кожну мить свого життя. Це боляче. Надто багато лишилось невисловленого, надто багато невизначеності. Мінхо навіть не знає, навіщо прийшов сюди сьогодні, адже вже давно прийняв те, що ніколи не отримає відповідей. Однак Джисонові слова щось у ньому розбурхали, як би йому цього не хотілося. Він змирився з невизначеністю, з тим, що він буде нести її, як хрест, до кінця своїх днів.

Він просто бажає… аби йому не доводилось цього робити.

І тільки коли його остаточно огортає морок, за винятком зростаючого Місяця та літніх зірок, він нарешті наважується заговорити тремтячим голосом:

— Чи був я хорошим сином?

“Чи був я сином взагалі?”, — вдається Мінхо в це питання, не насмілюючись навіть озвучити його вербі.

На галявині не чутно ані звуку, окрім ледь приглушеного дзижчання комах у деревах та самотнього пташиного заклику. Утім, нічого більшого Мінхо й не очікував. Він завжди чутиме у відповідь лише тишу, але…це все ще боляче. Він почувається дурнем.

Мінхо ще довго сидить у темряві, безглуздо очікуючи відповідей, знаючи, що їх ніколи й не існувало.

 

—

 

Джисон не приходить на чай у наступні півтора тижні. Мінхо влаштовувало це в перші кілька днів, навіть якщо його внутрішня дитина відчайдушно бажала компанію, як наслідок того, що старі сумніви сплили на поверхню. Але коли проходить п’ять днів, він не може заперечити, що йому зле від їхньої з Джисоном розмови. Не тому що він розповів про своє минуле чи Шивон. І навіть не через те, що Джисон сказав щось, що вдарило по слабкому місцю Мінхо, про чутливість якого після стількох років він і не здогадувався.

Йому зле, бо від однієї думки про те, що він засмутив Джисона, коли той не зробив нічого поганого, його нутрощі болісно скручує.

Він не збрехав, коли сказав Джисону, що йому немає за що просити пробачення. Джисон правда не зробив нічого такого. Звідки він міг знати, що його слова так подіють на Мінхо? Навіть сам Мінхо цього не знав. Тому сама ідея того, що Джисон зник через свою переконаність в тому, що він скривдив старшого, що останній просто збрехав, аби його не образити, так засмучує Мінхо, що він і не усвідомлював, що міг відчувати щось подібне через іншу людину. Мінхо ненавидить себе за те, що так зреагував, що нічого не вдіяв і не був більш непохитним у своїх запевненнях.

Але більше за все він просто сумує на Джисоном.

На десятий день самотності Мінхо намагається прийняти, що він, імовірно, відлякав Джисона. Це його провина.

Він знову залишився один.

Думає так Мінхо, а потім чує стукіт у двері, і коли він їх відчиняє, останній, кого він очікує за ними побачити, це Джисон, тим паче з кошиком свіжої випічки та ледь помітною, невпевненою усмішкою, і все ж…

І все ж.

Мінхо впускає його. Вони повертаються до своїх звичних місць, звичних ролей, і йому здається дивним, наскільки легко все стає на свої місця.

Вони це не обговорюють. Мінхо знає, що колись їм доведеться, але наразі він просто вдячний, що Джисон повернувся.

 

—

 

— Чим би ти займався, якби міг займатися будь-чим? — питає Мінхо одного дня, коли вони сидять надворі в тіні старого клена, найближчого до котеджу. Його міцний стовбур слугує вказівником для стежки, яка веде крізь більш лісисті частини саду.

Джисон, що лежить на спині, підклавши руки під голову, піднімає на старшого погляд.

— Це неоднозначне питання.

Мінхо повільно згортає щоденник, який читав, вкладає потерту закладку між сторінок та кладе його на коліна, притуляючись спиною до дерева.

— Я маю на увазі…коли ти не зі мною, ти працюєш, так?

Губи Джисона розтягуються в невеличкій усмішці.

— Ага, працюю і сплю, ось і все.

Він викочується з тіні, випростовуючись на літньому сонці. Промінчики плутаються в його безладному темному волоссі так, як треба. Він потягується, як кіт, що ніжиться на сонці, та супроводжує це тихим позіханням. Поділ його білої сорочки злегка задирається, коли він піднімає руки, оголюючи ділянку шкіри над брюками, яку сонце забарвило в розплавлене золото.

Мінхо раптом сповнюється бажанням торкнутися її, розпластавши долоню на Джисоновому животі й переконатись, чи його шкіра насправді така м’яка й тепла, якою здається.

Порив зникає майже так же швидко, як і з’явився, і Мінхо лиш чудується тому, як його власний розум викликав цю думку, і звідки вона з’явилась, поки намагається відірвати очі від тієї ділянки золотавої шкіри.

Джисон повертає голову, щоб подивитися на Мінхо, волосся спадає на його обличчя, але не закриває темні очі, у яких видніється тускле золоте кільце під прямими сонячними променями. Хлопець усміхається Мінхо.

— Тож, гадаю, ти єдине хороше, що в мене є, — Джисонові очі іскряться, і Мінхо не зовсім впевнений, чи його усмішка щира, чи та, яка з’являється на його обличчі, коли він хоче викликати в Мінхо якусь реакцію.

Можливо, це й не має значення, бо щось все одно тріпоче в його грудях.

— Ой, помовч, — каже він, тому що іноді це єдина відповідь на речі, які каже Джисон. Той же просто продовжує йому всміхатися.

— Повернімося до твого питання. Що саме ти маєш на увазі під тим, що я міг би займатися будь-чим?

Мінхо трохи міняє положення, притуляючись головою до стовбура клена та здіймаючи очі до синього неба й бавовняно білих хмар.

— Я просто думав про те, що… ти здебільшого перебиваєшся випадковими заробітками? І зазвичай це фізична праця? — Джисон стверждувально гмикає. — Це не може бути тим, чим тим ти справді хочеш займатися.

Джисон видає смішок, перекочуючись на живіт, унаслідок чого його сорочка знову опускається. Це полегшення для Мінхо та частини його мозку, яка вирішила нізвідки взяти ту нещодавню думку.

— Не знаю. Тобто, я навряд зможу займатись чимось іншим. Щонайбільше я можу сподіватись, що зароблю достатньо коштів, щоб назавжди оселитися в кімнаті в таверні чи щось типу того. І потім я зможу просто працювати в місті, не турбуючись про те, де мені ночувати на цей раз.

Іноді Мінхо забуває про Джисонові… сумнівні житлові умови. З його слів він все ще живе в стайні, і хоча Мінхо радий, що в Джисона є прихисток і місце для ночівлі, він не в захваті від того, що цим місцем є сінник у стайні.

— Хіба тобі не хотілося б піти в якесь інше місце? Чимось іншим зайнятися?

Джисон вагається.

— Я…беззаперечно думав про те, щоб піти. Насправді я думав про це ще навесні.

Брови Мінхо здіймаються від здивування. Він вперше чує, щоб Джисон про це згадував. Він не очікував, що молодший так нещодавно всерйоз над цим замислювався.

— Оу? Чому ти цього не зробив?

Джисон мовчить якусь мить, підносячи руку до рота й замислено гризучи великий палець.

— Гадаю, я просто поміняв свої плани.

— Що змінилося? — не відступає Мінхо, цікавість тільки посилилась тим, якими неясними раптом стали слова Джисона.

Хлопець прочищає горло.

— Сталось дещо цікаве, — за якусь мить він знову перекочується, цього разу набік спиною до Мінхо. — Я просто… хотів побачити, що відбудеться, от і все.

На це Мінхо сміється.

— Чому в мене складається враження, ніби ти спеціально такий ухильний? Невже ти мені не довіряєш?

— Це не… — починає Джисон, затихаючи, так і не закінчивши. Раптом він сідає, повертаючись до Мінхо з рум’янцем на щоках. — Я хочу писати історії.

Мінхо перестає сміятися, заскочений зненацька Джисоновим зізнанням.

— Що?

— Ти спитав, чим би я займався, якби міг займатися будь-чим, так? — каже Джисон, згинаючи пальці, занурені в траву. — Я хочу писати історії. Оповідати їх… ти зрозумів. От чого я хочу.

— Ох, — каже Мінхо, кліпаючи очима. — Ти ніколи про це не згадував.

— У мене особливо немає вільного часу, — повільно відповідає Джисон. — Хоча… я переважно проводжу його тут.

Мінхо відчуває укол провини.

Джисон продовжує:

— Але навіть якби в мене було більше вільного часу, мені завжди було надто бентежно щось писати й лишати це в стайні, та й носити нотатник з собою на роботу я не зміг би.

— Чому ти… ох, — до Мінхо доходить це посеред його питання. — Ті хлопаки. Вони знову тобі надокучають?

— Ні, — швидко відповідає Джисон. — Вони раніше крали мої речі, але, повір, я думаю, ти дійсно справив на них враження навесні. Тепер вони взагалі мене уникають. Але просто… я не знаю. Те місце не дуже безпечне. Можливо, я параною, але нічого не можу з цим вдіяти.

Мінхо мовчить тривалий час. Зрештою, він питає:

— Хочеш писати, коли ти тут?

Джисон блимає очима.

— Що?

Мінхо відкашлюється.

— Хочеш писати, коли навідуєшся до мене? Як ти і сказав, я займаю більшість твого вільного часу, коли ти не працюєш.

Мінхо перекладає щоденник, який тримає, з руки в руку, проходячись пальцями по корінцю та швидко прогортуючи сторінки великим пальцем.

— У мене є незаповнені нотатники, які я використовую. Ти можеш взяти якийсь і залишати його тут. Я не читатиму нічого без твого дозволу, — продовжує він, риси трохи зм’якшуються. — Я правда не думаю, що так щось значно змінилося б.

— Тобі не буде нудно? — питає Джисон, звівши брови, дивлячись на Мінхо. — Тобто… ну, так, ти працюєш над своїми дослідженнями, поки я граюся з котами чи набиваю щоки їжою, яку ти мені даєш абощо, однак ми все ще розмовляємо. Коли я пишу, я більше нічого не можу робити.

Мінхо хмуриться, не відриваючи погляд зі своїх рук. Він зізнається дещо невпевнено:

— Я не проти, якщо ми не будемо говорити. Мені просто подобається проводити з тобою час.

Джисон мовчить. Так довго, що Мінхо починає хвилюватись настільки, що піднімає на нього очі, помічаючи, що Джисон витріщається на нього з на диво зворушеним виглядом.

— Що? — питає Мінхо, зненацька шаріючись після озвучення справді щирих думок. Можливо, надто щирих.

— Ти милун, — каже Джисон, і з якоїсь причини Мінхо давиться власною слиною від цих слів.

— Перепрошую? — видавлює він, дивлячись на Джисона широченними очима.

Джисон розпливається в пустотливій посмішці.

— Я сказав, що ти милун.

—  Я не такий! — протестує Мінхо.

— Такий! — стоїть на своєму Джисон. — Ти щойно був таким ніжним і милим до мене… Мінхо, а я і справді тобі не байдужий, еге ж?

Під насмішливим поглядом Джисон обличчя Мінхо значно багрянішає, і він миттєво підводиться на ноги та обтрушується.

— Я заберу свою пропозицію назад, якщо ти будеш стільки базікати.

— Брешеш! Я надто тобі подобаюсь!

— Зовсім ні.

Джисон гучно й сердечно сміється, коли слідує за старшим до котеджу, і навіть після того, як він затихає, сміх хлопця ще довго дзвенить у вухах Мінхо.

 

—

 

Тепер Джисон проводить багато часу за письмом, коли приходить. Він скручуєтсья калачиком в кріслі-гойдалці в читацькому кутку, підбираючи ноги до грудей, поки пише в нотатнику, який дав йому Мінхо.

Частіше за все вони обидва працюють у тиші: Джисон над своїми оповідками, а Мінхо над своїми чарами.

Коли Джисон завершує, Мінхо переходить на інший бік робочого столу, аби подивитися на хлопця. І йому… соромно від того, як часто він дивиться на Джисона.

“Це мило”, — думає Мінхо, коли бачить його, настільки зосередженого на чомусь.

“Джисон милий”.