У нас є весь час світу

Дін усе ще намагався звикнути до Раю. Це місце вражало своєю красою та чарівністю, але залишалося дивним і незвичним. Він лежав на капоті своєї “Крихітки”, роздивляючись довколишні пейзажі, які ніби зійшли з полотен художників. Але в один момент він відчув на рівні душі чиюсь присутність неподалік, що викликало в нього неспокій.

Незважаючи на те, що Рай вважався найбезпечнішим місцем у всесвіті, Вінчестер не міг дозволити собі розслабитися і завжди мав при собі хоч якусь зброю. Тож, відчуваючи загрозу, Дін обережно схопився за рукоять кинджала, готуючись до сутички. Він рішуче піднявся з місця, став боком до машини і обернувся на 180 градусів, готовий зустріти ворога.

Але перед ним стояв не якийсь незнайомець, а його янгол. Кастіель стояв прямо перед ним, цілий і неушкоджений, дивлячись на Діна своїми проникливими блакитними очима, ніби заглядав у саму душу.

— Касе? Це справді ти? — з недовірою промовив Дін.

— Привіт, Діне. Так, це я, — відповів Кастіель, м’яко усміхаючись.

Вінчестер на мить розгубився, намагаючись усвідомити реальність того, що відбувається. Кинджал випав з його рук на землю, а сам Дін кинувся обіймати свого янгола. Сльози з’явилися на його очах, і вони швидко потекли по щоках. Їхні обійми тривали кілька хвилин, як відлуння минулих переживань, посеред тихого поля.

— Касе… Щодо твоїх слів перед смертю, — почав Дін, трохи відступивши, — Нам так багато чого треба обговорити.

— У нас є весь час світу. Більше ми нікуди не поспішаємо, — відповів Кастіель, залишаючись спокійним і впевненим.

— Я маю тобі сказати… і мав це зробити ще тоді, але… Не знаю, розгубився, мабуть, — нервово промовив Дін, важко дихаючи. Він намагався сфокусувати свій погляд, але ніяк не міг подивитися Касу просто в очі.

Кастіель, помітивши це, занепокоївся і підійшов ближче.

— Ти в порядку, Діне? — запитав він, але відповідь не надійшла. Кастіель зрозумів, що його друг уже не реагує, дивиться в одну точку і дихає все тяжче. Тоді він обережно взяв Діна за плечі і промовив: — Діне, дивись на мене. Подивись мені в очі, будь ласка.

Чоловік слухняно виконав прохання.

— Чудово. А тепер дихай разом зі мною. Повільно, не спіши. Вдих і видих.

Коли дихання вирівнялося, і Дін трохи заспокоївся, Кастіель посадив його в машину. Дін, нарешті, видихнув і знову заговорив:

— Дякую, Касе. Я в нормі… наче. В будь-якому разі, мені вже краще, хоч я ще не до кінця розумію, що це було.

— Панічна атака. Це була панічна атака.

— Ми ж у Раю. Я думав, тут такого не може статися. І звідки ти взагалі знаєш про панічні атаки?

— У Раю людська психіка залишається такою самою. Тому подібне тут відбувається так само часто, як і на Землі. А дізнався я про це, читаючи книги вночі, поки ви з Семом і Джеком спали. Мені треба було чимось себе зайняти.

— Може пройдемося трохи? — запропонував Дін, щоб остаточно повернутися до тями.

— Так, давай. Ти вже бачив свій будинок?

— Мій будинок? У мене тут є свій дім? — здивовано запитав Дін.

— Ну звісно. У Боббі і твоїх батьків же є. Джек потурбувався, щоб у кожного тут було своє місце.

— А як мені знайти цей будинок?

— Я можу тебе відвести. Тут недалеко, біля озера.

— Ну, пішли. Хоч знатиму, де живу.

Під час прогулянки вони обговорювали, як Кастіель повернувся з Порожнечі, як справляється зі своєю новою роботою Джек, і про тих, хто живе в Раю і хто ще приєднається пізніше.

Пройшовши трохи, вони вийшли на галявину біля великого озера. На березі стояв невеликий, охайний двоповерховий будинок.

— Ласкаво просимо додому, — сказав Кастіель, розвівши руками і посміхаючись.

— Це мій будинок? Він увесь мій? — запитав Дін, не приховуючи захвату.

— Так, і він створений на основі твоїх вподобань, захоплень, спогадів і мрій.

— Тобто хтось покопався в моїй голові й побудував цей будинок?

— Ну, ми не могли довірити це просто випадковій особі. Тому цей “хтось” стоїть перед тобою. Якщо щось не сподобається, я легко можу це змінити.

— Ходімо подивимося, що там усередині.

Інтер’єр був простим, без зайвої розкоші, але виглядав дуже затишно і відповідав стилю Діна Вінчестера. Велика кухня, гостьова кімната з великим телевізором, просторий гараж, зброярня, кілька спалень і ванних кімнат, а також тераса з видом на озеро і ліс. Дін ходив будинком, уважно оглядаючи своє нове житло. Нарешті, він повернувся до ангела і, натхненно сказав:

— Це прекрасно, Кас. Просто ідеально. Дякую! — після чого підійшов і обійняв його, — А де живеш ти? У тебе є дім?

— Я живу тут скрізь. Я тут мешкаю і працюю, тому мені не доводилося мати якесь постійне місце проживання.

— Тоді знай, що в цьому домі тобі завжди раді. Ти можеш тут бути стільки, скільки забажаєш. Може, залишишся хоча б на певний час? Ми ж нікуди більше не поспішаємо?

— Дякую, я ціную це, Діне. І я можу залишитися ненадовго, але потім мені потрібно буде допомагати Джеку з його нелегкою роботою.

— Якщо це мій дім, значить, тут десь має бути бар, — сказав Дін, починаючи ходити будинком у пошуках.

— На кухні. Там ціла шафа з…

— Знайшов! О, який чудовий вибір! Зараз ще щось смачного приготуємо, і можна буде відпочивати. Бургер будеш?

— Діне, у нас тут немає фізіологічних потреб. Немає необхідності їсти, пити, спати й таке інше.

— Але ж ми можемо це робити?

— Так, можемо.

— Ну, тоді сідай і зачекай трохи. Зараз зроблю нам бургерів, і ми продовжимо нашу розмову.

Вони приємно проводили час, насолоджуючись їжею і напоями, та розмовляючи про все, що ще не встигли обговорити. Однак одна тема так і залишилася незачепленою.

У Раю час ішов інакше, але день все одно змінювався ніччю. Коли на вулиці стемніло, Дін запропонував вийти на двір, щоб помилуватися нічним небом, яке в Раю було в рази гарніше, ніж на Землі. Вийшовши на вулицю, вони сіли на землю, щоб краще бачити зірки, планети, галактики та яскравий місяць. Навколо панувала тиша і спокій, тому чоловіки не хотіли порушувати цю ідилію і мовчки дивилися на небо.