Nebula

Коли Юджі розплющив очі, небо почорніло – як згасла свічка, як вугілля, як сама безодня. Всі будівлі в радіусі трьох миль були зруйновані – фасади перетворилися на пил, а обвуглені будівельні ліси стирчали з руїн, наче металеві кістки.

Він не помітив цього. Він взагалі нічого не помітив, нічого, окрім фігури, що стояла перед ним, як статуя. Фігура була розмальована чорними смугами, волосся розкуйовджене, а погляд холодний і презирливий. Фігура виглядала точнісінько як Юджі, тільки краще.

– Все гаразд, – сказала фігура. Сукуна. – Хіба ти не бачиш? Все гаразд.

Його рот ворушився, але слова здавалися такими нерозбірливими, ніби долинали з-за стіни. Юджі примружився, дивлячись на Сукуну – на його дике, гостре обличчя, на його всепоглинаючу енергію, замкнену у в’язниці одного крихітного тіла. Він подумав про те, наскільки все це було безглуздо, але наскільки захоплююче.

Юджі подивився вбік, де поруч з ним на землі лежала Нобара. Її обличчя було понівечене, руки і ноги безжиттєво розкинуті. Він обернувся і побачив Фушіґуро. Він не рухався, але в такій позі, з однією рукою, витягнутою вперед, здавалося, що він ось-ось встане. Звісно, за мить, а потім ще за одну, нічого не сталося. Юджі не дивився на Сукуну, але відчував, що той посміхається. Він зовсім не хотів цього бачити.

Так воно і було – Юджі та Сукуна стояли під чорним небом, а тіла його друзів були розкидані навколо, наче зламані ляльки. Десь місяць і Юпітер освітлювали пагорби, десь, але точно не тут. Тут було абсолютно жахливо.

– Чому ти не даєш мені спокою? – пробурмотів Юджі крізь зуби. В його очах не було сліз, але він чомусь відчував поколювання на кінчику язика. – Чому?

Сукуна злегка нахилив голову набік. Можливо, він був одним з тих прихильників таких вишуканих жестів, а можливо, просто не хотів повторюватися.

– Ти кумедний, – сказав Сукуна. Кулаки Юджі стиснулися самі собою. Кумедний. Він кумедний?

Гнів, такий сильний і яскравий, що обпалював його розум, злетів над їхніми головами, як повітряний змій. Якби ця лють мала фізичне втілення, вона б спалила Сукуну дотла в одну мить.

– Як ти смієш! – він знав, як безглуздо це звучить. Як ти смієш? Саме так, абсолютно безглуздо. Але це не мало значення. Це не мало значення, тому що Сукуна просто засміявся, ніби Юджі був нічим іншим, як мурахою, що вкусила його за палець. Можливо, так воно і було.

– Знаєш, – Сукуна раптом підняв руку і абсолютно недбало торкнувся щоки Юджі. Його погляд не можна було прочитати, але райдужні оболонки очей сяяли зсередини, як рубіни. Юджі завмер, не знаючи, чого очікувати – палка ненависть пронизувала кожну клітинку його тіла, але все, що він відчував – це холод.

– Ти такий дурень, – продовжив Сукуна. Його пальці напружилися, а потім стиснули обличчя Юджі з такою силою, що той захлинувся від крику. – Ви всі дурні, але ти… Можливо, ти навіть дурніший за інших. Іноді це так дратує, що ти навіть не уявляєш.

– Тоді вбий мене, – пробурмотів Юджі. Тіла його друзів були розкидані, як зламані ляльки, а небо почорніло. Надія, що переповнювала його розум нескінченною рікою, нарешті вичерпалася. – Убий мене, і всі проблеми вирішаться. Ти порушив усі свої обіцянки, якщо вони взагалі були. Мені байдуже.

Сукуна на мить зупинився, ніби не вірячи, що він міг сказати таку нісенітницю. Інша його долоня стиснула шию Юджі, наче інтимне кістяне намисто.

Це була лише мить, але за цей час, здавалося, можна було долетіти до Сіріуса і назад. Минула лише мить, а потім Сукуна посміхнувся з такою втіхою, що Юджі мимоволі здригнувся від жаху.

– Ти справді думаєш, що я так просто тебе відпущу? – запитав Сукуна, і в його голосі промайнув солодкий азарт. – О, ні. Нізащо.

Юджі схопився за його зап’ястя, але Сукуна анітрохи не послабив своєї хватки. Голова йшла обертом, дихання було уривчастим – здавалося, що Юджі стоїть на палубі корабля під час шторму. Обличчя Сукуни було розпливчастим, а налиті кров’ю райдужні оболонки тремтіли, наче блискавки.

– Я ненавиджу тебе, – слова злетіли з його вуст з такою ж легкістю, з якою птахи злітають у небо.

– Ого, ти справді знаєш про такі речі? – Сукуна незворушно провів пальцями по його грудях. Юджі відчув, як від його дотику залишилися опіки, і стиснув губи. – Такий наївний. – Сукуна присунувся ближче, і пекельний жар його дихання опалив обличчя Юджі. – Ти навіть не уявляєш, який ти нікчемний.

Їхні губи майже торкнулися, і відраза, липка, як смола, зробила думки в голові Юджі в’язкими та повільними. Він несвідомо опустив погляд на рот Сукуни, такий самий, як і його власний. Чого він намагався досягти цим? Хотів збентежити Юджі? Довести його до відчаю?

– Навіщо ти це кажеш? – розгублено пробурмотів Юджі. Чорне небо, тіла його друзів – все перестало мати значення. Навіть він сам.

– Ти справді маєш це зрозуміти, – похмуро посміхнувся Сукуна. Він нахилився до вуха Юджі та видихнув. – Бо мене безмежно дратує твоя безпідставна віра у власний успіх. Все скінчено, хіба не розумієш? Ти провалився.

– Не кажи цього, – відповів Юджі. Сукуна стиснув його шию сильніше, але він продовжував. – Навіть якщо я помру, є люди, які впораються з тобою. Так само, як і тоді.

Здається, останнє речення було найважливішим – раптом Сукуна розвернувся і вдарив Юджі в обличчя так сильно, що той неодмінно впав би, якби не інша рука, яка тримала його за плече. Перш ніж Юджі встиг оговтатися, Сукуна схопив його і добряче струсонув. Його слова були їдкі, як отрута.

– Ти справді говориш про Ґоджьо Сатору? – запитав він зі сміхом. Юджі не було потреби відповідати. – О, звісно. Найсильніший шаман на світі, чи не так?

– Ти не можеш його перемогти, – з труднощами відповів Юджі. Можливо, він не був упевнений, можливо, його поглинала гіркота, але він знав одне напевно: Ґоджьо-сенсей був найсильнішим. Він був найсильнішим, і навіть якщо Юджі нічого не зможе зробити, все буде добре.

Але немов у відповідь на його думки, Сукуна глузливо засміявся.

– Не хвилюйся, – сказав він і з силою провів долонями по плечах Юджі. – Коли я зійдуся на дуелі з Ґоджьо Сатору, тебе вже будуть їсти хробаки. Чи ні?

Він підійшов ближче і лизнув Юджі в щоку, ніби насміхаючись над ним. Це було так огидно, що Юджі відчув нудоту.

– Я міг би залишити тобі життя, – задумливо промовив Сукуна, а потім вкусив його за шкіру біля ока. Юджі здивовано зашипів, але він не звернув на це уваги. – Тоді б ти побачив, як я твоїми руками вб’ю всіх маленьких людей, яких ти хотів захистити. Вони кричатимуть, плакатимуть і благатимуть про пощаду, але я все одно вб’ю кожного з них. Просто тому, що зможу. Як тобі таке?

Юджі заплющив очі, не в змозі дивитися на нього – не в змозі дивитися на вираз задоволення на його обличчі, на його власному обличчі, коли мова йшла про вбивство інших людей. Але це було помилкою – як тільки Юджі заплющив очі, на зворотному боці його повік з’явилися жахливі картини. Тіла його друзів, закатованих і безнадійно мертвих. Тіло Ґоджьо-сенсея, найбільш понівечене з усіх. Просто тому, що Сукуна нудьгує, просто тому, що він такий, який він є.

“Як тобі таке, Ітадорі Юджі? Як тобі таке?”

Свідомість Юджі перетворилася на палаючий клубок ниток – думки згорали швидше, ніж з’являлися, почуття кричали в агонії. Руки Сукуни обхопили його, язик виводив кола на його шиї. Юджі відчув, що потрапив у пастку в коконі з павутиння. Здавалося, що він ось-ось стане чиєюсь вечерею.

Чорне небо, небо чорніше за безодню.

То яке це мало значення? Чи мало це значення взагалі?

– Мені байдуже, – сказав Юджі. Він закинув голову назад і зазирнув у непроникну темряву неба – темряву його власного розуму. – Роби, що хочеш.

Він подумав про Ґоджьо-сенсея, про блакить його очей – так, можливо, якби небо зараз стало таким, як його очі, Юджі зміг би зібрати останні крихти надії і щось зробити.

Але небо залишалося чорним. І він не міг не помічати цього знову і знову.