І октави загули

Ця робота є продовженням, тому спочатку раджу прочитати “Від кларнетів до розмов”.

Чомусь мені здалося зараз, що я і свій щоденник записую не так, як думаю. Ніби для когось другого. Очевидячки, я тщеславна й неглибока натура. Я багато пишу. Люди виявляють мені своє захоплення моїми віршами. І це не вперше. Але іноді такої сильної любові хочеться!

… Як хочеться справжньої, чистої любові! Естет я нещасний, жалкий борзописець – і до людини підійти не можу! Не щирий я “діяч” культури. Взагалі я груба й дика людина.

 ***

Я довго м’явся під дверима. Нервово стискав руки, очами бігав по стінах – десь обсипається штукатурка, а ззовні будинок виглядав ще гірше: макет пошарпаний, було видно вм’ятини від куль та незрозумілого походження подряпини. Цей будинок вистояв окупацію, але про увесь побачений жах розповісти не здатен. То й на краще. Що це -егоїзм живих? І все-таки у живих існує щодо мертвих якась злорадність. Ага, мовляв, я ходжу скрізь, де хочу, а ти лежиш і ручкою не ворухнеш. Коли б мені дожить до такої мудрості, щоб я міг зрозуміти: для чого те, що звалося людиною, лежить, склавши руки, а по ньому лазять… І це сном називають. Господи боже мій! Та я ж зовсім мертва душа! Я стільки смерті бачив, болю, але не відчуваю… Я думаю багато, про Мішу, Полю, але не можу з себе видавати хоч якісь почуття. У мене – розлад? У здорового – свій шлях. А у хворого теж свій. Як той, так і другий скоро й без запізнення приходить до своєї кінцевої мети. Єдина у всіх нас буде мета – життя. Що наші сльози і зойки і крики? Що всі драми землі в трагедії Космосу? Вічно юний, первісний і дикий, творець, на власнім творі розіп’ятий, це він на незглибній глибині шаліє й казиться без берегів! Легені його бурі видихають! Серце обняло б найменший атом! А мозок думку динамітно рве! І навіть зараз я не можу просто себе відпустити, забутися. Доволі жить для себе, черство!

Ще й світло вимкнули нашому кварталу, з’явиться, напевно, аж вранці. Тут пахло воском від свічок і чимось солодким, дорогим. Парфуми? Скоріш за все. Не подобається мені тут. Нащо взагалі прийшов? Постояти у під’їзді? Дурний я, дурний!

Двері відчинилися. Через маленьку щілинку потягло прохолодне повітря. Освіжаюче. Наче я й не шумів, своє знаходження не видав. Мабуть господар квартири почув мої думки, надто їх багато пре! Темно. Лячно.

З квартири лунає сміх. Мене затягли в середину. Стидно. Я відчув на спині чужу руку, теплу. Вона була якоюсь… Обережною? Це дивно. Людина не здатна сортувати свій шквал гучних слів і образ, хамло, якого ще пошукати треба! Але торкається обережно, наче боїться злякати малого звіра. Вікна були відчинені, світло місяця і зірок діставало в середину квартири, так, щоб я міг розібрати обриси меблів. У коридорі стояла шафа, досить велика, за нею – комод. Якісь речі валялися у кутку, взуття. Досить чисто, якщо дивитись у темряві.

Мене підштовхують вперед, пройти декілька кроків. Поворот у кімнату. Перше, що кидається в очі – ліжко, велике, якогось темного кольору простирадла, по середині хтось сидить, фігура дуже витончена, струнка. Жінка. Я залився червоною фарбою, мої щоки, напевно, полихали від сорому. Нащо? Нащо я прийшов взагалі? Не мав іншого клопоту? Я вже розвернувся щоб втікти, але мене зупинили, все тою ж рукою, тільки більш грубо, жорстко.

– Якось пізно, не думаєш? – Голос був тихий, вкрадливий. Його вело, надто багато спиртного було випито цього вечора.

Я пропустив ці слова мимо вух. Ідіот він, та й все! Але що ж вже зробиш? Часу на обмірковування я мав предостатньо, але ноги ж привели сюди. Та чи ноги? Щось колить у грудях, сильно. Серце у мене болить. Я хочу відпочити…

Зробивши пару кроків по кімнаті я помічаю рояль, великий, займає досить багато місця. Невже власник любить музикувати? По ньому не скажеш. Де Семенко, а де музика? Це небо і земля. Я відсуваю стілець і декілька разів натискаю на клавіші, щоб перевірити чи налаштований інструмент. Ніц не видно! Останній раз коли я грав, був, наче, у минулому житті, але руки пам’ятають… Щось все таки пам’ятають.

– Belle… – Кімната була мовчазною, навіть дихання не чутно, а слова, злетівші з губ, лунали голосно, непристойно голосно. Ніби крім мене не існувало нікого, ні до, ні після мене. Усе живе зачахло, поснуло. Пальці несміливо торкаються клавіатури. – Est-ce le diable qui s’est incarné en elle, рour détourner mes yeux du Dieu éternel? – Закривши очі, я віддаюсь музиці. Повністю. Це так прекрасно! Тільки музика здатна відростити у людини крила. Великі. Сильні. Щоб над світами нести, кудись у краще майбутнє. – Qui a mis dans mon être ce désir charnel, рour m’empêcher de regarder vers le Ciel? – Тло. Хаос у танці завертіло. І десь тромбонами в бездонних коридорах оддало… – Elle porte en elle le péché originel, la désirer fait-il de moi un criminel? – Я почув шорох за спиною. Мене обійняли за плечі, якось ніжно, тендітно, наче у тіла не було ваги, як та пір’їнка. – Celle… – Цей запах… Він дарує спокій, обіцяє. Хочеться ще. Декілька прядок темного, довгого волосся впало мені на обличчя. Я повів головою у бік… До неї. – Qu’on prenait pour une fille de joie, une fille de rien… – Вона цілувала. Плечі. Шию… Там, де шкіру не ховав ворот светра. Від того голос мій починав тремтіти. І зникне мрія легкої уяви. Розтане казка. Не жахайтесь елеґантної мови. Будь ласка! – Semble soudain porter la croix du genre humain? Ô, Notre-Dame… – Я… Я не можу… Чому ж так тіло плавитися під її руками? Чому ж мені так солодко? – Oh laisse-moi rien qu’une fois… – По моїй щоці потекла сльоза: одна, солона, гірка. Впасти їй було не дано. Забрали з чужими губами: сухими, п’яними. І відросла щетина заколола вилицю. – Pousser la porte du jardin d’Esméralda… – Останні ноти дограли, згоріли, забравши з собою мій біль в потойбічне. Мої пальці тремтіли, як і все тіло, від голови до п’ят. Хотілось кричати, у весь голос, щоб на іншому кінці світу почули ці прохання, бо від цього так легко! Легко! Усі думки, вони зачухли в раз. Як же хочеться кричати…

Одразу дві пари рук потягли мене зі стільця, штовхнули на м’яку постіль. Вона холодна. Протверезна. Відчув тіло, я сперся спиною на чужий торс, а голову відкинув назад, на чоловіче плече. Він тримав мене, лише для вигляду, не міцно. Та і який толк сковувати в кайдани? Наче я був ладен втікти…

Я дивився, як ковзала тканина сукні, як бретельки обережно спадали з плечей, оголюючи груди. Вона вела руками по своєму тілу, повільно, наче малювала кистями на полотні. Це однозначно була б червона фарба! Тьми-тем тіл, часток неспаяних спіралять вниз, убік, у стелі… Огні! Огні! Сукня впала до її ніг, таких довгих, фігурних! Ліжко прогнулося. Вона торкнулася моєї щиколотки, пальці побігли вище, заповзаючи. Я інстинктивно розвів коліна, звільняючи їй місце. І знову цей запах! Її парфуми, вони кружили, кружили голову! Я втрачаю себе, втрачаю контроль. Довге волосся спадало на лице, але ж ті очі… Місячне сяйво відбивалось в кришталиках. Там бісики! Голодні, страждаючі! Вона вмостилася між моїх ніг, нахилилася, щоб я шкірою відчував тепле дихання. Вона цілувала мене… Її губи! Губи! Такі вони солодкі, пряні! Господи, я божевільний.

 ***

А завше плоди моїх думок перегинались і звисали. Ще й сміхом тим покраплені з одного боку. Ще й сміхом тим. Чи мені це потрібно – сидіти тут? Не знаю. Як гарно на світі!

 ***

Щось він шепоче – я не знаю, не можу розібрати, але так хтиво шепоче. Він стягнув з мене светр, кудись на підлогу кинувши. Забуду. Його язик малював лінії на лопатках, з’єднував родимки. Від того лоскотно! Легенький вітерець пробігав по тілу, змушуючи горзатися. Я відчував його. Всього. Повністю. Спиною, бедрами, ногами. Він рухався плавно, розмірено. Його зуби залишали багряні сліди на моїй шкірі, кусав боляче, по-звериному. Я стискав у руках простирадло, до побіління кісточок. Жарко. Так жарко, наче я лежу на березі, під сонцем, воно не гріє – обпікає, до почервоніння. Це дико, небезпечно. Що я роблю… Дурень. Ночі такі задумані, тони такі мяхкі. На тихих улицях міцний аромат акацій. Постаті такі таємні, постаті такі гнучкі. В повітрі какофонія провінціяльних еманацій.

Семенко тягне моє тіло на себе, і єдиною опорою для мене залишилися коліна, але і ті тремтять від втоми. Мене веде, ще трохи і я втрачу свідомість.

– В білясту ніч прийму в кімнату блакитну панну. Мене буде море звати, але я не встану. – Він шепоче якісь строки мені на вушко, тихше, тихше ніж здавалось. Не для всіх. Мій хребет вигинався дугою від його поштовхів. Чи міг я не плясати під його дудку? Напевно… Ні. Не хочу. Мені добре. – Гострий ніж я ввіткну суворо, в жіноче серце. – Тягне мене за волосся, стискає шию. Повітря… Не вистачає повітря. Не можу дихати. Боляче. Перед очами зірки плещуть, усі ті тисячі зірок, про яких я складав вірші. Це він так мститься? Паскудна він людина, а поет – ще паскудніший. У голову віддає, наче разом декілька голок проколюють і мозок і горло. Якщо повільно помираючи людина буде відчувати таке, то краще я помру від кулі в серце, це хоча б символічно! – Прилаще тіло співуче море, і зблідлі перса… – Він відпускає мене. Я роблю вдих, такий жадібний, болючий. Саднить десь усередині, під кадиком. Неприємне відчуття. Хочеться йому врізати, сильно, але я здатен лише царапати нігтями свою долоню, щоб переключити увагу на щось більш вразливе, більш дратівливе ніж Семенко.

– Відкрий ротик, сонце. – І знову він говорить це мені. Та чи говорить? Мурличе. – Ну ж бо… – Торкається подушечками пальців моїх губ, обводить контур, натискає по центру, щоб запустити усередину дві фаланги, але стикається з зубами. Кусаю. Нехай і йому буде боляче, як мені! Але він лише ричить на вухо, невдоволений. – Я не підійду -ні, коли скажеш: встань! Стомленість і вимученість – рештна принадність в тремтіннях тіні оксамитовий дзвін. – Його пальці в’язнуть у слині, граються з язиком. Як хтиво це, мабуть, виглядає. О сором, сором мені! – Роздягни свою душу… – Він зализує з моєї щоки сльозу, а потім виймає пальці. – Твоєї крови владність – роздави свій рубіні.

Перед очами все пливе. Я наче не тут, десь далеко. Усі звуки, види, доторки – змішалися в одне. Одне торнадо що проноситься по окрузі, руйнуючи, забираючи з собою, не залишивши тобі і краплини з минулого. Я був – не я. Лиш мрія, сон.

Він відводить руку у бік, прилащує жіноче тіло, пальці перебирають вигини, а потім вони так же прутко зникають десь нижче, між її ніг. Не без того – усі ми поглядаємо на жіночу красу, – а як же інакше. Оцінюємо форми, грацію і ритм. Мене тягне. Тягне до неї. Хочу цілувати. Цілувати її всю! І шию, плечі, груди, талію, а ноги, ноги її такі вишукані, довгі! Семенко зриває з її губ стогони, і все краще дістається йому, звичайно. Цей пройдисвіт… Хочу торкнутися, хоч якось… Не можу, тримає ж. Він хоче щоб я просто дивився, дивився як він бавиться з жіночим тілом, з моїм тілом. Моє серце прагне неіснуючих квітів. Моє серце квітне у болях шукань. Я не сам, я не сам на світі – моя буря у фарбах шукань.

Нехай. Я заплющую очі, сильно, як раз в той час, коли до мене спирається замучена панна, вочевидячки, її коліна теж вже не тримають.

Здригнуться губи в екстазі. І вирветься печерний крик. Очі засліпить, зав’яже. І куди він подіне в виразі… Ніхто і слова не скаже. Я стомлено падаю лицем у подушки. Мокро. Холодно. Моє волосся злиплося, пристає до лоба, брів. Навіть могутня хвиля морська, ударившись об камінь, підстрибує і, оббігаючи його, стікає знов назад у море – робити -далі – знов – своє… Я чую шелест тканини, мабуть та полишена, десь на підлозі, чорна сукня. Ця жінка йде, прикривши за собою двері квартири, тільки дзвін від підборів залишає за собою. Наче янгол. Був – нема.

Я провалююсь у сон, відчуваючи, як чужі пальці гладять спітнілу шкіру, на спині.