Від кларнетів до розмов
від Дайте риби–Одягайсь на розстріл! – Крикнув хтось і постукав у двері.
Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло й добрішало небо. А над усім містом величезний рояль грав…
І зрозумів я – настав новий день, лише жахіття з минулого життя докучало що ночі. Сплю – не сплю. Чиюсь вволяю волю.
Дивно мені. Кричали з прапорами – тепер тліють в землі. Невже і я умру?
– А як же краса? І невмирущість? – Аж смішно. Ізнову берем євангеліє, філософів, поетів. Людина, що казала: Убивати гріх! – на ранок з простреленою головою. Й собаки за тіло на смітнику гризуться. Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?
Жорстокий естетизме! – й коли ти перестанеш любувати з перерізаного горла? – Мабуть, до поки я живий… Та чи довго це?
Місто в мальованих плакатах: людина людину коле. Читаю списки розстріляних і дивуюся, що на провінції погроми. Все можна виправдати високою метою – та тільки не порожнечу душі.
***
Сьогодні прекрасний сонячний день.
Я був – не Я. Лиш мрія, сон. Навколо – дзвонні згуки. І пітьми творчої хітон. І благовісні руки. Для багатьох “поезія” – це щось таке, далеке, непотрібне на вогнищі революції. Творці революції здебільшого лірики. Революція єсть траґічна лірика, а не драма, як то подейкують. Вся річ у тім, що траґедія має діло не з усякою боротьбою, а лише з моральним конфліктом, з збігом двох правд. За плугом ходити наші нащадки готуватимуться не менш, як зараз готуються в балетній студії. І на людину, що не вмітиме пісні, дивитимуться як на справжнісінького контрреволюціонера. Хоча… кому потрібні рахітичні оті сонети та пісні? Народу, скажете? Голодним? Нещасна, жалка ж та рука, що тріолетами годує робітника.
Тому гроністи взялись мене самотнього із’їсти, бо це їм дуже вигідно. Ні з ким мені федерувати зараз, Василь – далеко, Семенко – ні. Той бакалейщик нашого часу гадає, що за фабричною кепкою не видно його розбещеного індивідуалізму. О геніальне нахабство!
Напевно, спільну мову ми не знайшли одразу. Такі писаки як він – поеми тчуть, а сонця, сонця в їх красі – не чуть. Я знав, що думки його – то буйний вітер, свавільні, дикі. І струнко рвуться кудись в далечінь. Мене злив його погляд, такий зухвалий, наче йому все дозволено. То, як Семенко крутив басні з молодими панночками – для мене було відразою. Він пив. Пив, шклянка за шклянкою, а потім коли поліз до жінки, жінки у чорній сукні, щось щебетати їй на вушко – напевно дуже цікаві вещі – я очі закотив. Жінка та сміялася, і долонею по нозі вела, кудись вище, десь під столиком зникнув.
Мені хотілось вийти на подвір’я, але я просто відвернувся у інший бік. Хай сам потім зі своєю дружиною розбирається, наганяя отримає і буде як шовковий. Не важливо.
Коливалося флейтами. Там, де сонце зайшло. Навшпиньках підійшов вечір, а я і не помітив. Люди бігли по вулиці. Додому? До родини? Одинадцята годи ночі, а Київ, наче, й не думає засипати. За вікном світять ліхтарі, як у Європі! Із золотих своїх дворів жінка швидко вийшла. Тихо. Сумно. Пішла до гори. Темно. Сподіваюсь, з нею нічого не трапиться. У наш час багато не добрих людей, які за скупу монету готові на все… Горять світи. Біжать світи музичною рікою. Над мною, підо мною. Прокинувся я – і я вже… І кому від мене щось потрібно?
– Слухай! Ти! Да, ти! Інтілігєнтік!
Краще б я той голос не впізнав. Аж бридко! Людина не здатна думати, перед тим, як вирикувати свої фрази. Стріляє в серце, стріляє в душу – нічого йому не жаль.
– Слухаю. – Від різкого запаху алкоголю шлунок вивертало. Як людина може напиватися до стану тварини? Хоча ні, Семенко не будь-яка тварина, він – свиня! Повік свинею і зостанеться. Хамів ненавиджу! І якого чорта до мене лізти?
– Який же ти… – Семенко махав руками у повітрі, наче хотів щось показати, або ж просто… Емоції? – А ну іди сюда…
Наступне що я відчув – як мене потягли у бік, схопивши за шию. Потім був доторк, десь на маківці – подих. Тепле дихання. Приємно?
– Відчепись! – Я підскочив з крісла. Струснув рукою волосся, наче його слина чумна. Та чи була вона взагалі? Може він цілує тільки губами? Бридко!
– Яке тендітне. Не бійся, ображати не стану. – Він обходить мене зі спини, обіймає за плечі. – Он тій пані… – Киває головою у бік столика за яким сидів хвилину до. – Тій. Да. Ти сподобався. – Семенко повертається до мене.
Господи, дай ногі мені бистрі, щоб я тікать умів. Він абсолютно для мене не цікавий. Як людина – теж. Семенко ні про кого, крім себе, не думає. Поспішив трохи. Зате й йому колись буде дуже мокро.
– То й що?
– Що що? У ліжко вона тебе хоче. – Від цих слів побігли дрижаки по шкірі. Чого ж це голос його став тихше, як шепіт? – І я – теж. – Мене пересмикнуло. Потім я відчув його язика на мочці вуха. Зуби. Гострі. Граються. То Семенко так кусає. Помучивши – зализує, вибачається.
– Геть клепку втратив? – Ненавиджу! Який же він мерзенний. Врізати б йому – як казав Міша – по морді. Може тоді якісь гайки в його голові встануть на місця. В здором тілі -здоровий дух: але з-поміж здорових інколи такі тупиці бувають!
Я відскочив, вдаривши його ліктем у груди. Напевно, я виглядав зараз як помідор: червоний, злий. Ця ситуація мене ні краплі не забавляла, на відміну від Семенка.
– Ну, якщо передумаєш – приходь! – Він посміхнувся… Як там кажуть? На всі тринадцять два? –Ти знаєш, де мене знайти.
– Обов’язково завітаю до тебе на цю культурну зустріч. Будемо зачитувати вірші? Власне, у тої панні дуже очі горять на сучасну, молоду поезію. Скільки їй? Сорок?
– Молодець, гарні анекдоти створюєш. Мабуть, і пишеш так само? – Дивлячись, як Семенко вдало уміє корчити гримаси, мені кортіло розбити йому носа. Щоб своє буйство сховав! – Соплі оці всі твої… Кларнети, хмарки, зорі – кому ця єрісь подобається? М?
– Мене друкують, значить комусь все таки подобається.
– Віршики свої будеш бабкам на базарі розказувать.
– Ти… – На язиці крутилися слова, такі образливі, влучні. Повинні пролунати. Але ж цей Семенко!
– І хто зважиться піти зі мною поруч? І хто розсміється над безглуздям хмар? Тичина, може ти? – Семенко бере з сусіднього столика шклянку, підносить до рота, випиває. – Поетеса в чорній сукні – Сатіри тому свідки – мене блакитними зубами задушить. – Він підморгує тій жінці, а потім пхає мені в руки пусте скло. Яка наглість! Наче я його обслуговую!
– Приходь, сонечко, приходь, а то закис ти тут в Києві. І так уж і бути – ми послухаємо твої занудні, засоленні віршики, безкінечні розповіді про Шевченка. І скрипочку з собою прихвати, зіграєш чого. – Він розвернувся на п’ятах і пішов. На вулицю чи й куди?
Нарешті. Мені здалося, що цей діалог був довгим. Принаймні окремі глиби вічності.
Осіли і впали.
А на небі вже зорі сяють.
ура! ви знову написали! мені дуже сподобалось, у вас цікавий стиль. чекаю на новий розділ/фанфік з нетерпінням і тріпотінням!!