Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ч

    Сильний порив вітру пройшовся по голій шкірі рук, сповіщаючи про прибуття потягу. У цей час в метро здається людей було більше ніж на вулиці.

    Я сіла на вільне місце і вдягнула навушники.

    Сьогодні, як і в кожнен понеділок, мій бос Річард проводить загальні збори о восьмій ранку. Що є абсолютним знущанням для мене, як для людини, яка цінує сон більше за гроші. І саме тому, очевидно, що сьогодні я спізнююсь.

    Вже майже півроку я працюю редактором в одній специфічній газетці, і готова поклястися, що нікому й даром не здалися наші публікації. Щотижневі колонки про секретні лабораторії та русалок в місцевому озері, не назвеш шедеврами журналістики. Але на цій роботі я маю спокійну стабільність.

    Через кілька хвилин, потяг майже доїхав до моєї станції, і я встала щоб підійти до дверей.

    Раптово з сусіднього сидіння в мене вчепилась чиясь рука. Я повернула голову та шоковано вирячилась на діда, що схватив мене за лікоть. На голові у нього красувалися пару десятків сивих волосин, а очі взагалі виглядали дивними. Його зіниці наче побіліли.

    Старий глянув на мене та наче щось спитав, але я не розчула його слів через музику в навушниках.

    Я смикнула руку, але дід виявився на диво сильним для свого віку, а виглядав він років на вісімдесят, не менше.

    Після цього я вже відкрила рота, щоб попросити відпустити, як тут, він зненацька сам це зробив, та ще й з таким виглядом, наче я його чимось образила.

    Без зайвих слів я вибігла з вагону, як раз в той момент, коли двері вже почали зачинятися. Відразу з полегшенням помітила, що дід не погнався за мною. Хоча, чого я боюся? Невже дідуган справді зібрався б доганяти мене?

    Про всяк випадок, я ще раз озирнулась і пішла до виходу.

    Приблизно через десять хвилин я забігла в офіс, де вже зустріла дуже привітливі погляди колег, а бос побачивши мене – закотив очі.

    – Вибачте за спізнення – з важким диханням сказала я, і сіла у вільне крісло.

    – Дуже сподіваюсь, що в цей раз, причина справді поважна, – нудним тоном мовив Річард, навіть не дивлячись на мене.

    Я нятягнуто посміхнулась і почала молитися, щоб цей день все скоріше закінчився.

     

    ***

     

    День тягнувся так довго, що здається, я вже трохи постаріла. Поки рахувала хвилини до кінця робочого дня, загрузила себе роботою так, що довелося затриматися ще на двадцять хвилин.

    – Закругляйтеся, роботяги, – пролунав голос Річарда. – Запрошую всіх на незапланований корпоратив, хто матиме бажання, спускайтеся в ресторан на першому поверсі. Зустрінемося через п’ятнадцять хвилин.

    Не знаю, що здивувало мене більше, новина про корпоратив, чи вираз обличчя Річарда. Бо виглядав він так, наче щойно отримав підвищення, і забув про те, що офіс має працювати ще півтори години.

    Його не можна назвати найкращим босом, але він і не найгірший. Так, нерідко нам прилітає від нього, і не завжди за діло. Але, він також часто закриває очі на наші спізнення і затримки дедлайнів. Найбільший його недолік – це погана комунікабельність. За півроку роботи в цій редакції, я всього лиш раз була на корпоративі, та й спілкуємось ми рідко, от тільки на зборах. Саме тому мене здивувала його раптова об’ява про корпоратив. Може варто піти, бо ж це краще, ніж сидіти вдома в компанії телевізора, хоч не доведеться вечерю готувати.

    Як не дивно, але в ресторані я зустріла лише кілька людей зі свого офісу, певно інші або мали плани на вечір, або не бажали його проводити в компанії керівника.

    – Лілі!

    – Ми тут!

    Дві дівчини махали мені руками, вказуючи на стіл, за яким сиділи.

    З моєю жахливою пам’ятю, я постійно плутаю цих двох. Одну звати Віккі, другу –  Мег, а хто є хто, цього я вже не скажу.

    За столом вже сидів Річард, поруч із ним ще кілька хлопців і дівчина, яку я раніше не зустрічала.

    Даремно я сюди прийшла, думала буде більше людей, хоча я й цих не дуже добре знаю. Одна єдина людина за цим столом, яка мотивує мене залишитися – це Девід.

    О, Девід красень! Коли він поруч, мій мозок переходить в режим “Без зв’язку” і я не можу робити нічого іншого, крім як дивитися на нього. А в не робочій атмосфері буде ще важче відірвати від нього очі.

    Я сіла навпроти і відразу взяла склянку з водою. Як варіант, я можу просто поїсти і піти додому, головне – не пити, бо тоді вже

    вечір точно буде зіпсований. Якщо брати до уваги те, як мій організм переносить алкоголь, тобто не переносить взагалі, одна склянка здатна перетворити цю вечірку на довгі місяці сорому.

    Я зробила ковток води і глянула на Девіда. Він мовчки сидів і слухав як Річард розповідав про невдале полювання на минулих вихідних.

    Девід завжди спокійний, він гарно розмовляє і має чудові манери, хоча виглядає доволі холодним. Не знаю, чи є в нього дівчина, особисто я ніколи не бачила, щоб він розмовляв з кимось по телефону. Не те щоб я претендувала на вільне місце… Мого запасу самовпевненості поки вистачало тільки на привітання в робочому онлайн-чаті. Тому, я просто продовжу думати про нього, надіючись, що поруч немає людей, які могли б прочитати мої думки.

    Не минуло й години, як сміх дівчат вже лунав настільки гучно, що стало некомфортно.

    Я за цей час встигла з’їсти порцію печеної картоплі, три мініатюрних сендвіча, салат, і пів тарілочки пасти. Певно, я єдина в цій компанії, хто вживає тверду їжу, бо судячи з настрою інших, вони тільки те й роблять, що п’ють.

    Ще через хвилин десять я зрозуміла, що вже починаю дрімати, тому пішла на бар замовити кави. Треба ще якось додому добратися.

    Саме в цей момент, Річард з Девідом підійшли до стійки і помітили мене.

    – Лілі, ти теж прийшла по випивку? – заговорив Річард. – Бачив, твій стакан постійно пустий, ти або дуже швидко п’єш, або не п’єш взагалі.

    Не встигла я відкрити рота, як він знову заговорив:

    – Тоді заберете напої, а я поки збігаю до вбиральні.

    Він гикнув, розвернувся і похитуючись пішов у сторону туалету.

    – Привіт, – спокійно заговорив Девід, дивлячись мені прямо і очі. – Якщо ти вже тут, дозволь пригостити чимось.

    Режим “Без зв’язку” активовано.

    Я мовчки кивнула і тицьнула пальцем в коктельну карту яка лежала на стійці.

    – Цікавий вибір, – він посміхнувся! – Один “Мертвий койот” будь ласка!

    Господи, що я замовила?

    Потрібно щось сказати, щось спитати.

    – А ти п’єш?

    І нагорода за саме тупе питання дістається тадададам – мені! Я ж бачила як він пив раніше.

    – Так, я вже випив, – відповів він з легкою усмішкою. – За столом трохи шумно, тому, якщо не проти, я постою тут.

    – Я не проти компанії.

    Бармен передав мені келих і я почала його роздивлятися. Верхній шар був яскраво зеленого кольору, а нижній – коричневий як Coca-Cola. На запах відчувався як ядерне топливо.

    – Не подобається? Давай замовлю інший, – Девід певно помітив мою реакцію.

    – Ні-ні, не потрібно, я люблю експериментувати, – спроба виглядати впевнено була провалена.

    На обличчі Девіда розтягнулась усмішка, він наче був заінтригований.

    Я видихнула все повітря з легень і залпом хильнула те ядерне топливо.

    Сказати, що я вражена – це нічого не сказати.

    Пойло було настільки пекельне, що в мене аж очі розкосило. Горло наче бензином промили і підпалили, а смак спирту здається залишиться в моєму роті назавжди. Я зробила кілька глибоких видихів, і якби хтось підніс мені до рота запальничку, почалося б фаєр-шоу.

    Ніколи не зрозумію, як інші люди можуть отримувати від цього задоволення.

    – Ти в нормі? – голос Девіда повернув мене з того світу.

    – Дуже смачно.

    Він відкинув голову назад і засміявся в голос. В цей момент я зрозуміла, що заради його сміху, випила б ще один.

     

    ***

     

    – Скажи свою адресу! – голос Девіда лунав наче ехо в моїй голові. – Де ти живеш? Потрібно викликати таксі!

    Навіщо йому моя адреса? Хіба я не вдома? Я ж збиралась іти додому, ось і моє ліжко. Я простягнула руки до ліжка і відразу впала на нього.

    – Яка в тебе адреса?

    Та чого він пристав до мене? Я взагалі не хочу з ним розмовляти, він же егоїст! Закохав мене в себе та ще й вимагає щось.

    Його руки схопили мене за плечі.

    – Вставай, нам потрібно йти!

    – Та відчепись від мене, я нікуди з тобою не піду.

     

    ***

     

    Куди ми так швидко їдемо? Чого машину так трясе? Мене зараз знудить…

     

    ***

     

    О, це ж мій будинок, треба піднятися по сходах і можна буде лягти спати. Завтра на роботу, якщо я спізнюсь, Річард точно мене звільнить. Ні в якому разі не можна спізнитися!

    Де ж ці чортові ключі? В цій сумці таке глибоке дно.

    Збоку від мене почувся якийсь гуркіт, я обернулась, але все що змогла побачити – це якісь яскраві спалахи. Дуже гучно лунали крики і брязкіт металу.

    Що це за вандалізм? Як я засну під цей галас?

    – Що ви робите тут, перестаньте! – я наосліп почала махати руками, поки ноги старалися тримати мене у вертикальному положенні.

    Рука зачепила щось дуже гаряче, я закричала і від крику нудота підступила прямо до горла. Спалахи стали ще більшими і в наступну секунду біль пронизив все тіло.

    Щось дуже важке врізалось у живіт і я впала. Тіло затрясло  від болю, я почала кашляти і задихатися.

    Раптово стало дуже холодно, все зникло і залишився тільки білий шум.

     

     

     

    0 Коментарів