вперше бачу тебе

Чімін глибоко кахикає, закриває рот долонями та сильно зжимає очі. 

— Фу, бля, — пилюка бурею летить йому в обличчя. Зрання дід велів йому почистити килим з літньої кухні, що Чіміна, звісно, засмутило – він всім серцем чекав поїздки в село, аби дідусь з бабусею дозволяли йому, бідному випускнику, спати аж до обіду. 

Як тільки він закінчує з брудною роботою, наввипередки з дворовим собакою біжить то літнього душу, аби змити всю пилюку зі шкіри. Він може й столична дитина, але все життя їздив в село до улюблених старих – ті з часом стають все слабкіше, а допомога з городом та скотиною потрібна завжди. Та це, зважаючи на батьківські нескінченні докори в місті, не було єдиною причиною його візитів. «До десяти вдома» вже стало прокляттям для сімнадцятирічного хлопця, якому так і хотілось хоч раз втікти пізно ввечері аби нарешті відчувати свободу від занадто люблячих його батьків. А тут, в селі, бабусі й діла немає до того, коли він вертається – знає, що з Хосоком, і то добре; а Чімін, власне, з Хосоком завжди, бо той був не тільки сусідом, а й надійною ланкою між ним та сільською молоддю. 

Чімін старанно змиває з себе увесь бруд, змішаний з потом, нашвидкуруч витирається старим рушником з максималістичним квітковим принтом, як бабці люблять, та швидко повертається в будинок, аби підготуватися до сніданку. Максималістичне тут все, від килимів на стінах, до рушників, що висіли біля кожного вікна. Роки три тому, у свої чотирнадцять, Чімін виглядав тут дуже гармонійно, бо приїхав з рожевим волоссям та дідусь ледве не змусив його голитись під нуль – такого малий не зрозумів, бо вписався в той міський квітковий максималізм. 

— Доброго ранку, Чімін-і. – бабуся Пак ніжно проводить рукою по його висвітленому волоссю, коли той сідає за стіл. До таких змін вони ставляться спокійніше, і сам хлопець вже виріс з періоду юнацького максималізму та рожевого волосся. 

— Привіт, ба, – Чімін тягнею. Майже одразу його рот набивається молодою картоплею. – Я шогодні жнов ж Хошоком, – намагається сказати. 

— Бляха, Чімін.

Хлопець обертається на грубий голос, що доноситься з літньої кухні, вже знаючи, що дідусева інспекція успішно перевірила клятий килим. 

— Поки нормально не відібʼєш килим, нікуди не підеш, – дід зупиняється біля столу, оцінюючи сніданок. 

Чімін невдоволено стогне: знову пилюка, задуха, і жвавий душ. 

***

Проти ночі, вже коли починає сідати палюче літнє сонце, Чімін нарешті покидає двір та впевнено прямує до воріт навпроти, де, власне, Хосок і жив. 

— Хьон! – кричить він, поки за традицією кидає камінець на дах будівлі. Колись він втрапив таким чином в неприємності з батьками друга, поціливши, випадково, в машину, що тоді стояла перед домом, і довелося тиждень доїти не тільки свою корову, а і корову сусідів ще й гній прибирати.

— Чімін-а! – Старший, вже готовий, вибігає з двору з пакетом абрикос, що простягає молодшому. – Це твоїй бабусі, мама передала. У нас забагато цього року, і ми боїмось, що вони загниють до моменту, поки мама зможе щось з них зробити… 

— Бляха, оце підгін! Дякую, бабуся буде рада, – Чімін широко посміхається, аж так, що через його щоки не видно очей: всі навкруги завжди вбачали це за збіса вродливу рисую.

Чімін стрілою забігає назад у двір, аби залишити абрикоси на столі під вдячні слова бабусі, та тікає так швидко, як і забіг. Він не хотів змушувати Хосока чекати – сьогодні, між іншим, день села, і хоч його старим до цього діла нема, для молодих це означає культурні (а вночі і не дуже) заходи в центрі. Зазвичай, це все починалось з ярмарки після обіду, потім культурна хвилинка з мером села та виступ міських шестикласників зі швидкоруч підготовленим номером, який дивились тільки батьки та бабусі, які прожили в селі все своє життя. Чіміну таке цікаво не було, його пріоритетом був вечір: посиденьки в «нічному клубі», що насправді був просто великою залою з колонками, та всі компанії, що сходились на одне й те саме свято один раз в рік. 

Вони з Хосоком протискаються в клуб через натовп молоді, аби замовити свою улюблену пісню, як вони й робили кожного року. «I want to know what love is» грає після цього, і вони вже сідають за єдиний вільний столик в кінці зали. 

— Я не розумію, де всі, – кричить лунко Чімін, аби Хосок почув його через музику. – Я навіть не бачив Чонгука чи Намджун-хьона. 

— Вони мають бути десь тут, – з такою ж гучністю йому відповідає задоволений Хосок – ця пісня багато що значить для нього.

– Намджун казав, що приведе дівчину свою, вони, напевно, показують їй сільраду, – сміється той, прорікає легкодушно, без жодного натяку на обурення. 

Чімін падає на спинку стула та піднімає очі до стелі, поки грає його з Хосоком улюблена пісня. Сам він стару музику не любить: в Сеулі це навіть називає позерством, та дратується, коли хтось розказує про їх вінілові колекції. Для нього музика не значить більше, ніж спосіб розслабитись чи відволіктись від думок та віддатися танцям. Через танці вони з Хосоком і здружилися, коли їм було одинадцять. Вони вдвох приходили під клуб влітку аби лишень потанцювати під клубняк, бо хто пустить малих хлопців до танцполу? Але їм подобалось, звертати увагу на кепкування від “дорослих” тоді підлітків здавалось таким несуттєвим.

Чімін взагалі дуже вдячний Хосоку за те, що колись став його другом. Здається Пак так і байдикував би впродовж кожного літа та відбивав дідусеві килими, але натомість мав шанс познайомитись з Чонгуком та Намджуном, які завжди кликали на інший бік села пострибати в карʼєр з тарзанки та, нещастям для всіх батьків, навіть колись принесли лодку, аби залізти до річки та доплисти аж до іншого села. Нудьги, вочевидь,  було настільки мало, що Чімін навіть приходив до школи без прочитаних книжок та домашнього завдання в цілому. 

Та зараз, коли вони вже виросли, посиденьки стали більш спокійними: це були прогулянки по паркам, сигарети на дитячому майданчику під сільрадою вночі та іноді пиво, милосердно куплене Намджуном. 

— Хосок-хьон, Чімін-а, як я радий вас бачити! – Чонгук падає та розвалюється на стулі між двома хлопцями, невдовзі вимучено стогне. – Я думав, я помру раніше, ніж Намджун закінчить збиратися зі своєю фіфою. 

Не встигає жоден з хлопців кинути якийсь невдалий жарт, як Намджун стає поряд разом з молодою дівчиною, доволі схожою на дочку сільського голови.

— О… – Чімін, в унісон з Хосоком, здивовано відкриває рот. – Привіт, – вони знову обидва звертаються до неї, та роздратовано хмуряться один на одного. 

– Я Хосок. 

– Чімін. 

Бідна аж збентежилась, не знаючи, як на двох гіперактивних хлопців їй відреагувати, однак просто посміхається їм двом та спокійно представляється:

— Дахьон, мені дуже приємно. 

— Чого тут сидимо? – Намджун звертається до всіх. – Давайте на вулицю, там же завжди веселіше. 

І всі погоджуються. За пару хвилин компанія вже на сходах зовні, передають дві сигарети по колу, поки інші компанії тут займаються тим самим. Чімін роздивляється всіх навколо, та його погляд знову зупиняється на Дахьон. Для них було зовсім незвично мати дівчину в компанії, але та, ніби, відчувала себе впевнено, хоча й відмовлялась від запропонованих сигарет. «Намджун заслуговує», думає Чімін. 

— До речі, з приводу свята, – Хосок передає сигарету Чіміну, а сам починає говорити. — Я думаю, нам варто дійсно відсвяткувати цей день, — та піднімає брови в сторону Намджуна. 

— Я тебе зрозумів. — Намджун сміється. — Я тоді швиденько в магазин, і можемо до карʼєру, бо тут, здається, нічого цікавого не відбувається. 

Всі погоджуються – тут дійсно нема чого робити. 

Невдовзі Намджун виходить з магазину з пляшкою спиртного та апельсинового соку, поки всі інші вже чекають його на виході, та незабаром починають дорогу через пусті вулиці села аж до карʼєру після останнього будиночка та невеликої лісосмуги. Вони зупиняються на місці, звідки зазвичай стрибають: це засіяний квітами горб, який закінчується обривом до води. Вони тут виявляються не одні, і Чімін дивується, коли бачить незнайомих людей, бо йому здавалось, що за всі теплі сезони життя він зміг вивчити це село як свої п’ять пальців. Нагорі бескеду невеличка компанія підлітків з трьох невідомих Чіміну людей.

— Техьон? Юнгі? — Намджун залишає пляшки на землі, та Чонгук випереджає його, накинувшись на одного з хлопців з обіймами. Третя з них, дівчина їх віку з коротким темним волоссям підводиться та приймає в обійми Дахьон, та Чімін сам розуміє, що тут, здається, всі одне одного знають. 

— Той, що спокійніший, це Юнгі, а той, що вище – Техьон. —Хосок підходить до Чіміна, коли розуміє, що той гадки не має, чому всі вітаються. — Батьки Юнгі –  пусанці,

тут мають дачу, ніби, живуть на одній вулиці з Намджуном та Чонгуком. А Техьон з Рюджин брат та сестра, вони, ніби, теж якось повʼязані з головою сільради.

Чімін киває, аналізуючи близьку дружбу двох дівчат, і навіть не помічає, як «той, що вище» підходить до нього з простягнутою рукою. 

— Техьон, – легко каже той, – а ти не місцевий, хіба ні? 

– Чімін, – відповідає з широкою посмішкою. В Техьона теж висвітлене волосся, це тут як квиток в друзі.Хлопець йомуу відповідь посміхається, так і видно, що він людина щираю  – Я зі столиці, приїжджаю кожне літо. 

Поки всі сідають на землю, обговорюючи сьогоднішній день та неочікувану зустріч, Техьон сідає поряд з Чіміном та Чонгуком, вільно вливаючись в розмову з «щось я давно не бачив ні Гук-і, ні Намджун-хьона».

Чімін знаходить очима двох інших, з ким не встиг познайомитись: дівчина з коротким волоссям щось енергійно говорить до Дахьон, а хлопець, Юнгі, ніби й сам, але погляд його спрямований на Намджуна, який ось ось почав розказувати про те, як в його батьків вкрали машину минулого тижня, і досі клята страхувальна компанія не повернула гроші. Чімін помічає світлу шкіру, акуратні худі руки, що тримають бляшанку сидру та майже ідеально затримують на собі просту чорну футболку. Чімін майже охає, коли той повертає голову в його сторону, бо, певно, помітив такий зосереджений погляд.

Чімін одразу дивиться на Намджуна, але досі каже собі, що іноді треба контролювати себе більше, та відмічає, що контраст такої світлої мʼякої шкіри з чорним волоссям виглядає привабливо. І сам Юнгі, здається, виглядає привабливо, але Пак ніби відчув, як сильно його роздратував той погляд.

— Спека вбивча сьогодні! — Хосок стогне вимучено. Він помітив, що Чімін відчуває себе дивно, бо не знає нових людей. — Чімін-а, а у вас в Сеулі є кондиціонери в квартирі? 

— Кондиціонери є, — він піджимає губи, ніби не хотів в цьому признаватись. Ну що, вони тут усі разом страждають, а Чімін сидні справляє під прохолодним повітрям? — але мене в Сеулі влітку немає, тому не зважайте! 

— Кондиціонери це одне, але де в місті знайдеш такий чистий карʼєр, як у нас в Намйон-рі? — Намджун штовхає сидячого поряд Чонгука, ніби натякаючи: — може стрибнемо? 

Дівчата, здається, видають шипіння протесту та соромливо сміються, поки Чонгук вже рішуче скидає з себе майку і шорти, а вслід за ним і Техьон, який, виходить, за будь-які активності, за що людям і подобається. Це гарно, гарно, що вони такі вільні. В Сеулі рідко можеш почувати себе вільним так, як зараз в Намйон-рі. Чімін підводиться: ця ідея йому подобається, особливо впевнено він себе відчуває, коли і Хосок з Намджуном підриваються з землі. Насамкінець дивиться трохи в сторону, ніби перевіряючи, де Юнгі, бо той, ніби, забагато мовчить, але наразі неспішно роздягається теж.

Його думки переривться протяжливим криком Чонгука: 

— Чімін-а, стрибай вже! 

І він слухається, біжить до краю та зістрибує, трохи задівши край, і з голосним висплеском падає в воду, пролітаючи метрів вісім. Поки випливає нагору, поправляє волосся, і відчуває, що його нога занадто сильно пече в холодній воді.