1

Я тільки прийшов з прогулянки містом, знову сів перед телевізором, не вмикаючи його. На столі у мене досі лежав лист Кароліни про твоє одруження. Я так і не зміг нічого з ним зробити, не знав, що. Я все думав про тебе іноді, про твоє життя, лише здогадувався, адже ти мені ніколи не телефонував. Я міг би придумати мільйон причин цьому, але не став. В тебе тепер було зовсім інше життя, в якому мене вже немає. Скоріш за все, я був просто періодом у твоєму житті; я тебе не засуджую.

Раптом пролунав дзвінок з сусідньої кімнати. Це мене трохи відволікло від думок про тебе, і я встав і підійшов до апарата. Думав, що це могла б бути бабця чи Кароліна, давно їх не чув. І коли я взяв слухавку, було по ту сторону чути жіночий голос, але потім запалала тиша.

– Хто це?

Ще трохи тиші, почулось, як замкнулись двері по той бік, і я почув:

-Це я.

Моє серце пропустило удар, я весь скам’янів і мовчав. Я не міг повірити почутому, адже це було майже неможливо. Це був ти. Наче прочитав мої думки, потаємні бажання, які мимоволі з’являлись у моїй голові.

-Людвіку…ти ще там?

Я помовчав ще трохи, а потім зібрався і відповів:

-Так. Ти…як ти..

-Я попросив Кароліну, вона мені сказала все. Я…я просто більше так не можу. Не можу не думати про тебе.

Я уперся об стіл, бо я відчував втрату рівноваги, і я запитав:

-Але ж..Ганя..дитина..ти маєш піклуватись про них. Я не хочу, аби ти зруйнував своє життя через мене.

-Це не життя, – сказав ти дуже тихо, але у моїх вухах це було дуже гучно, – так, я маю все, чого хотів: роботу, достаток, але я не маю одного, найважливішого – тебе. Так, Ганя – хороша, любляча…але симпатія минулась, і ти знаєш, нащо це все почалось. Я хочу ще раз тебе побачити, мені багато є що сказати. Будь ласка.

Я весь цей час слухав тебе, і дві сторони мене протестували між собою: одна – полегшення, інша – страх за тебе. І я відповів:

– Ти розумієш, що ти не можеш їх покинути? Вони – твоя сім’я. Тож залишайся з ними, вони тебе потребують також.

Здавалось, що ти ладен був закричати від моїх слів, але ти тримався:

-Людвіку, я так не можу, я все розумію не гірше від тебе.

-То до чого ця розмова?? Я не збираюсь повертатись в ту систему, з якої я вибирався так довго. Ця система знищила все, що в мене було: моїх друзів, матір, тебе також..мені здається, що ти не змінився…я про-

-Людвіку..

І я замовк, згадавши той день, у твоїй квартирі, коли я тобі все розповів.

-..гаразд, я зрозумів. Дякую, що дозволив мені висловитись і почути тебе. Я…кохаю тебе. Пробач за все. Бувай. І знай: тоді я вчинив не так.

Я почув, як ти поклав слухавку. Я довго обмірковував цю розмову, будучи в стану шоку, гніву та істерики. Я так просто дозволив тебе відпустити, я не боровся, не зміг. Моя надія на нашу зустріч майже розчинилась. Але..так було приємно чути твій голос, який я не забуду повік, і я не знав, чи зателефонуєш ти мені колись знову чи це зроблю я, проте я зроблю все, що від мене залежить, аби знову побачити тебе.