Жахлива таємниця

Йшли мандрівники назад у табір сумні, стомлені та похмурі. Жахлива новина, що обрушилася на них, не давала їм спокою, а загроза перетворитися на огидних монстрів висіла над ними дамоклевим мечем. До них приєднався ще один член команди – клинок Фронтира на ім’я Вілл. Темношкірий невисокий чоловік зі шляхетними манерами та добрими очима. Астаріону хотілося бурчати і висловлювати своє невдоволення до кінця століття, після того, як він дізнався, що Вілл-мисливець на чудовиськ, і всі інші члени команди негайно йому розповіли про кабана із двома тонкими дірками в шиї. Однак він залишив свою думку при собі, щоб не викликати ще більше підозр. Крім вантажу своєї таємниці, він  ніс на своїй спині Ліліт, яка була все ще непритомна, після того як друїдка Нетті силою заклинання жбурнула її в стіну. Що на неї тільки найшло? У своїй люті вона мало не задушила цілительку. Він би і сам не проти був її прикінчити, після того, як та їх мало не отруїла, проте ельф не схвалював подібних необдуманих дій скоєних у пориві гніву.

-А ти сповнена сюрпризів, люба. Наступного разу одразу просто підірви всю будівлю. Навіщо розмінюватися на дрібниці? – сказав ельф.

– Що я мала зробити? Думаєш, якби ми просто ввічливо відмовилися від її “лікування”, вона б просто так нас відпустила?

– Правильно. Але все ж таки краще було б вирішувати такі питання по-тихому. – повчально промовив чоловік.

– Я просто мала тихенько всунути цю гілку їй в око?

-Наприклад. – пройдисвіт хитро посміхнувся. – Як ти зрозуміла, що вона збирається нас отруїти?

-Рослина яку вона тримала в руках – це Поцілунок Келемвора. На перший погляд- звичайна дубова гілка, а насправді- смертельна отрута. Я читала про нього колись.

– Захоплюєшся отруйними рослинами? І багато ти їх знаєш?

–  Багато.

– Корисні знання. Значить у тебе багато ворогів, яким ти не проти підсунути отруту?

-Тільки підлі труси таємно підсипають отруту і ховаються по кутах немов щури. Я ненавиджу таких людей. –  Ліліт насупилась. – Якщо я захочу вбити людину, я зроблю це своїми руками.

Астаріон засміявся.

– Смішно, люба. Сподіваюся наступний твій ворог не буде так болісно довго чекати, поки ти його вб’єш.

– Хочеш стати наступним? – погрожуючи спитала дівчина.

– Ну що ти … А хто ж тоді захищатиме маленьку Ліліт від великих і страшних вовків? – продовжував знущатися Астаріон, зробивши свій голос нудотно солодким.

– Тоді продовжуй захищати мене, щоб вам не підсунули отруту якісь паскуди. Без мене вас уже давно б наші милі друїди закопували під своїм дурним священним дубом. – відрізала Ліліт.

Вони ще довго так дратували один одного, поки Шедоухарт не попросила Астаріона розвести багаття. Ліліт же належало лежати і відпочивати, після того як сьогодні вона мало не розбилася об стінку. Під час вечері вони їли засмажену птицю з овочевим рагу, яке приготував Гейл. Ліліт, яка сьогодні їла лише одне незріле яблуко,  найшвидше за всіх проковтнула вечерю, а потім попросила ще й добавки. А потім ще. Супутники, які з’їли набагато менше за дівчину дивилися на неї з подивом. У неї був справді апетит як у чудовиська. Багато хто списав це на те, що Ліліт, яка раніше не страждала від нестачі їжі, просто не звикла їсти так мало. Вони готові були присягнутися, що дівчина  проковтнула б птицю цілком і не подавилася, якби не Шедоухарт.

– На цьому все. Потрібно економити, Ліліт. – сказала жриця і відсипала їй останню ложку рагу.

Та насупилася, але нічого не сказала.

Після вечері мова зайшла про майбутні завдання, про пошук друїда, про ворогів, що оточують їх, у тому числі і про вампіра, який блукає навколо.

– Відтепер ми не повинні ходити поодинці. Якщо комусь потрібно відлучитися, то кличте з собою ще когось. – повідомила Шедоухарт.

– Що? А якщо мені потрібно буде прийняти ванну? Тобто скупатися…ну в озері? – ошелешено запитала Ліліт.

– У такому разі поклич мене, або Лей’зель. Ми всі дівчата, нам нема чого соромитися. – із нарочитою очевидністю в голосі відповіла їй клірикиня.

Ліліт хотіла б заперечити, але слова не складалися від культурного шоку.

– І за покликом природи ми теж ходимо вдвох. – уточнила Шедоухарт.

– Що-о-о?! – обурення чародійки досягло краю. – Це огидно! Краще хай мене з’їдять!

– Шедоухарт права. – втрутився Вілл. – Не варто ризикувати. Вампіри-небезпечні істоти. Ти будеш вдячна, коли хтось виявиться поруч, якщо він вирішить напасти.

***

– По-перше: да не вип’єш ти крові розумних істот.

Ці правила переслідували Астаріона все його “не життя”. Касадор прокреслив їх у свідомості ельфа. Його голос, який диктував йому правила, панував над ним, наказував, ніколи не вщухав у його голові, до викрадення. На якийсь час цей мерзенний владний голос затих. І тут він знову чує його посеред лісу.

-По-друге: будеш коритися всякому моєму слову.

Ні. Він таки з’явився за ним. Астаріон проклинав себе за те, що надто розслабився, втратив пильність. Його обдало холодом, немов від крижаного душу. Йому хотілося тікати, ховатися. Слабка надія говорила йому про те, що, можливо, він його не помітить

– По-третє: да не залишиш ти мене без мого прямого наказу.

Може вже пізно, і нічого не залишається, крім як благати про помилування? Хоча який у цьому сенс? Це ніколи не працювало. В голові Астаріона пролітали думки одна за одною, про те, що йому треба робити, проте тіло не дозволяло йому поворухнутися від страху.

– По-четверте: пам’ятай, що ти належиш мені.

І тут його зловісний силует з’явився на тлі порталу, що світився.

-Ні … прошу тебе, хазяїне …. – єдине, що зміг видавити з себе Астаріон. Більше не міг ні говорити, ні дихати. Крижана рука страху стискала його горло.

-Ти мій. Навіки.

Ельф вискочив зі свого спального мішка, наче його облили окропом. Пройшло кілька секунд, перш ніж він зміг зрозуміти де знаходиться. Це був лише сон. Чоловік довго і глибоко дихав, сподіваючись хоч якось заспокоїтись і повернути своє тіло під давно втрачений свій контроль. Як тільки буря в його думках вщухла, ельф вирішив полювати. Після такого кошмару він навряд чи ще раз сьогодні засне. Астаріон би волів більше ніколи не лягати спати, щоб ніколи не втрачати пильності. Він більше не може дозволити собі так розслабитись.

Астаріон крадеться як хижак нічним лісом у пошуках здобичі. Його надлюдський слух вловив недалеко чиїсь кроки, потім тихе хрюкання. Чудово. Ще один кабан. Ельф майже беззвучно підкрався до галявини, де гуляв звір, що ні про що не підозрював. Він чув його серцебиття і шум такої бажаної крові, яка бігала судинами тварини. Тільки но мисливець приготувався до стрибка наче пантера, він тут же почув стукіт ще одного серця. Зовсім близько. То був не звір. Астаріон відразу забув про своє полювання, прислухаючись до кроків чужинця. На іншому краю галявини він побачив невеликий жіночий силует. Ельф ще більше здивувався, коли побачив два яскравих зелених диска райдужок очей, які світилися у темряві, наче у дикого звіра. Але то був не звір… Судячи з довгого прямого волосся це була … Ліліт? “Що вона тут робить посеред ночі?” – подумав ельф. Вона так само стояла в мисливській позі, наче ось накинеться на здобич. І тут у світлі місяця щось блиснуло і потрапило прямо в кабана. Той видав передсмертний вереск і впав мертвий. Дівчина підходить до нього і витягає свій кинджал із туші. “Ця чортівка вбила мого кабана!” – подумки обурився Астаріон, який ховався в кущах. Але чому вона полює в таку пізню годину? Вампіром вона точно не була. Мисливиця з незвичайною легкістю підняла тушу, поклавши її собі на плечі і збиралася було йти, але зупинилася.

– Виходь. Я знаю, що ти там. – сказала Ліліт.

– Як ти дізналася, що я тут? – Астаріон виліз із кущів. – Я завжди ховаюся бездоганно.

– Мабуть не завжди. Що ти тут робиш серед ночі?

– Таке саме питання до тебе, моя люба. Хіба Шедоухарт тобі не сказала, що не можна відходити самою від табору?

– Шедоухарт мені не указ. Я роблю що захочу. – претензія Астаріона здається викликала в ній море обурення. – А що тоді ти робиш тут один?

– Побачив, що ти пішла в ліс і вирішив простежити за тобою.

– Мені не потрібен нагляд! І взагалі, хіба ти не боїшся вампірів?

Астаріон ледве стримав смішок.

– Я  зможу за себе постояти. А тобі слід боятися їх. Кажуть, що вони швидше і сильніші за будь-якого хижака на землі. Їхня спрага крові не знає меж, і вони підуть на все, щоб заманити жертву у своє лігво і випити до останньої краплі. Кажуть, що найулюбленіші їхні ласощі – це такі невинні та юні дівчата… – Астаріон щосили намагався не витріщатися на її шию. Він хотів було додати “як ти”, але Ліліт випередила його з відповіддю.

– Тоді тобі не слід так боятися… Я захищу тебе від великого та страшного вампіра. – Ліліт нахабно посміхається.

Ельф вже так і уявляв, як він впивається в шию цієї чортівки, а вона в свою чергу карикатурно верещить і непритомніє, як справжнісінькі аристократичні дами.

-Май на увазі, якщо на тебе нападе вампір,  я дивитимусь і зловтішатимуся, а тільки потім його прикінчу.

– О, запевняю, тобі не доведеться цього робити. Я спалю його і все. – самовпевнено заявила Ліліт.

-Он як? А ти швидко впоралася зі своєю кризою. Ах ти моя кровожерлива лапочка.

– Обережно. Це вже схоже на флірт.

– А чому ні? До речі … навіщо тобі полювати вночі однією? Не ходила б ти під сонцем, я подумав би, що ти і є той загадковий вампір.

– Я просто поповнюю наші запаси.

– Вночі?

– Я просто не можу заснути… – Ліліт притулила свою руку до свого живота, ніби він у неї болить.

Астаріон міг би це пояснити болями через її місячний цикл, проте ніякого запаху крові він від неї не відчув, тому він відкинув цю думку.

-Живіт болить? Це не дивно, враховуючи твої…апетити.

Чоловік очікував, що дівчина зараз образиться і смішно затупає ніжками, але ні. Замість цього вона обдала його холодним, кам’яним поглядом. Ліліт застигла мов змія, яка притаїлась у траві і готова атакувати жертву, і вдивляється у саму його  душу своїм яструбиним  поглядом.

– Я щось не зрозуміла, де тут жарт, блідолиць. – холодно та рівно проказала чародійка. – Не пояснеш?

-Щ…що?

-Я питаю: не пояснеш? – більш грізно промовила Ліліт.

Астаріон зрозумів натяк і не став пояснювати свій жарт. Весь шлях до табору вони йшли у ніяковій тиші.

***

Коли вони повернулися до табору, Ліліт пішла спати, а Астаріон ще довго не міг знову увійти до трансу. Його мучив голод і страх знову побачити нічний кошмар про свого господаря. І добре, якщо все це виявиться лише кошмаром, а не дійсністю. У його голові проносилися тисячі думок як слід вчинити. Навіть якщо він навчиться контролювати личинку, що буде далі? Він буде ховатися в бігах, в страху, що його господар знову знайде його і підкорить? Стоп. Раптом до нього прийшло осяяння. З нього спали всі обмеження, які дісталися йому разом із вампіризмом. Сонячне світло і проточна вода йому більше не шкодять. А якщо те саме стосується й чортових правил Касадора? Що, якщо й вони більше не владні над ним? Чи означає це те, що він більше не є його маріонеткою? Потрібно терміново перевірити цю теорію. Тільки з чого почати? Найбільше на світі йому зараз хочеться хоч трохи вгамувати голод, заповнити цю чорну діру, тягучу порожнечу всередині себе. Так. Вирішено. Він сьогодні вночі вперше за двісті років скуштує кров розумної істоти. Тільки хто це буде? На розум спадає одне нахабне дівчисько, яке дратувало його останні пару днів. Та, яка забрала в нього вечерю і тепер солодко спить у своєму наметі, який, на щастя, стоїть далі від інших. Як зручно.

Вампір безшумно прокрадається в намет Ліліт, що нічого не підозрює, і повільно схиляється над нею. На вигляд дівчина міцно спала, її личко виражало крайню безтурботність і невинність. Від її шкіри та волосся віяло терпкими і благородними запахами сандалу, кориці і чогось ніжного наче аромат перших цвітінь у весняному повітрі. Вампір нахилився до неї зовсім близько, припавши до її шиї, в пошуках пульсуючої венки. Тепер він нарешті міг відчувати її пульс і спокійний стукіт її маленького сердечка. Ці звуки вже наповнювали його так, ніби то був його власний пульс, який уже давно згас. Він відчував, шум гарячої та молодої крові, яка була була повна життя. Він жадав спробувати це життя, цей жар на смак. Все  нутро вампіра стрепенулося від перезбудження та передчуття солодкого смаку життєвої есенції, яка йому така необхідна. Ельф настільки захопився, що ненароком зачепив губами її шкіру на шиї. Дідько … вона така лагідна і молода, наче щойно дозрілий плід. Астаріон, якому вже не в змозі стримуватися, акуратно приставив свої ікла на місце, де знаходиться пульсуюча та соковита артерія, і вже готовий проколоти тонку шкіру дівчини, як тут він почув її злякане зітхання і відчув палючий ляпас по вуху. Блондин відразу відсторонився, шиплячи від болю та прикриваючи своє вухо.

– Лайно…- вилаявся Астаріон.

-Ах ти старий збоченець! Подобається нюхати безпорадних дівиць уві сні?! – зашипіла Ліліт мов зла кішка. У її руках заблищали іскри, а тілом забігали блискавки.

-Ні ні. Це не те, що ти подумала. – лепетів ельф, нервово розмахуючи піднятими вгору руками, наче на знак миру.

– Тільки не кажи, що тобі просто подобається витріщатися на мене, коли я сплю!

-Що ні! Я просто … мені потрібна була …. ну… еее… кров …

У повітрі повисла ніякова тиша. Ліліт вигукнула від шоку після усвідомлення цього факту і почала судомно вказувати на нього пальцем. Астаріон відразу ж прикрив їй рота долонею.

– Тихо-тихо … прошу … я не хочу шкодити тобі. Не варто підніймати галас. – намагався заспокоїти її ельф.

Дівчина замовкла, злякано дивлячись на вампіра. Він повільно відводить свою руку від її рота, готовий будь-якої хвилини знову придушити крики дівчини. Коли ельф переконався, що вона заспокоїлася, він продовжив.

– Зазвичай я так не роблю. Присягаюся. Я ніколи раніше нікого не кусав. І не вбивав. Ну…заради їжі. Я харчуюсь тільки тваринами. Я не якесь там чудовисько. Але зараз битви мене виснажили … Я занадто млявий і слабкий. Будь ласка… – Астаріон використав найсумніший і найжалісніший погляд на який був здатний. Відчайдушність становища змушувала його благати. Хоча він і не сподівався вже ні на яку милість з боку Ліліт, яка, мабуть, не сильно його жалувала.

Ельф відчув раптом наскрізний біль у його голові. Судячи з пильного погляду Ліліт, він зрозумів, що його перевіряють. Але пручатися той не став. Найменша надія на те, що вона таки дасть йому свою кров, спонукала його довести правдивість своїх слів. Астаріон відкрив завісу і їй показав свої кошмари. Владний голос наказує йому їсти дохлого худого щура. У роті відчувається огидний смак гнилі, а в душі пригнічений бунт, власна нікчемність та безсилля. А ще пронизливий голод, який супроводжує його цілу вічність. Голод, який став його другою особистістю, другим господарем. Голод, який просвердлив величезну дірку в його душі, змусивши забути про все на світі. Змусив забути, ким він є.

Не в силах більше на це дивитися, Ліліт залишила свідомість Астаріона. Вона знесилена погасила вогонь у долонях і присіла на свій спальний мішок. На її обличчі не було більше ні ворожості, ні обурення, ні засудження. Лише сум. Невже … Здається Астаріон вловив у її погляді … співчуття? Жодної огиди? До нього? Можливо, у нього є шанс…

–  Я сповна виправдаю твою жертву! Побачиш … я стану швидше і сильніше. Я коштуватиму десятьох бійців. Будь ласка… Мені лише ковток…- його голос став ще м’якішим і більш вкрадливим, а обличчя  жалібнішим.

Ліліт однак просто встала і підійшла до виходу з намету.

– Ходімо… – коротко сказала вона.

– А … куди? – запинаючись, запитав Астаріон.

– Подалі звідси в ліс.

– А навіщо?

-Що б нас ніхто не почув.

Чи не почув що? Його крики, коли вона його вбиває чи… Ні… Цього не може бути. Навіщо вона закликає його до лісу? Астаріон незважаючи на сумніви все-таки пішов за нею, не знаючи що його чекає. Дідько… Вона ж дійсно за лічені секунди може його спалити. Про що він тільки думає? Краще б він просто пішов геть і харчувався випадковими волоцюгами, які йому трапляться! Такому ізгою як він не місце у команді серед нормальних людей та ельфів. Вся його сутність кричала про те, що він робить дурість, просто довірившись цьому дівчиськові. Може просто прикінчити її прямо тут, а потім піти геть наче нічний кошмар? І все ж таки його інтерес переміг. Коли вони відійшли досить далеко в ліс, Ліліт зупинилася і повернулася до нього.

– Покажи. – коротко сказала вона.

– Що … що … показати? – ельф безглуздо посміхнувся, не знаючи як поводитися взагалі.

-Ікла.

– Ем … ну добре … – Астаріон невпевнено відкрив рота, вперше оголюючи перед кимось свої ікла.

– Виглядають … гострими … – Ліліт нервово проковтнула, проте обличчя залишалося беземоційним. – Це добре… Це краще, аніж вони були тупими.

Дівчина повертається до нього спиною та знімає з шиї кулон. Невже вона справді погодиться на це? У ньому запалився вогник надії.

– Ну…а це дуже боляче? – невинно запитала дівчина. У її голосі чується легке тремтіння.

– Дивлячись як вкусити … я думаю …

-Ти думаєш? – трохи роздратовано запитала чародійка.

– Коли мене кусав мій г … мій колишній господар було … дуже неприємно. Однак він не надто дбав про мій комфорт. – ельф зробив паузу, поринаючи не в найприємніші спогади, потім продовжив на веселішій ноті. – Але я буду з тобою ніжним. Обіцяю.

Ліліт трохи згодом, закріпила у себе на руці кулон, який вона, мабуть, боялася загубити,  сіла на землю, обпершись спиною об дерево, і відкинула голову. Астаріон просто стоїть збентежений, не в змозі усвідомити, що з ним таки справді добровільно зважилися поділитися найбільшим скарбом.

– Чого ти стоїш стовпом? Не чекаєш же ти, що я тебе благатиму? – нетерпляче сказала Ліліт.

– А… а ти можеш? – пройдисвіт таки не втримався від свого нервового жарту.

– Хочеш що б я передумала?

– Ні … ні … пробач …

Чоловік присів перед нею навколішки, все ще дивлячись на неї з обережністю та побоюванням. Він ласкаво підібрав важке пасмо її волосся, що закривало обличчя дівчини, і заправив його назад, щоб те не заважало. Він тремтячою рукою дбайливо й міцно обійняв її за талію, бо ніби боявся, що вона ось ось втече, і все це виявиться жорстоким розіграшем. Другою рукою він підтримує голову, м’яко нахиляючи її. Ліліт відчувала на собі його міцну хватку, проте залишалася податливою. Її обличчя було абсолютно спокійним і виражало глибоку байдужість. Однак Астаріон все ж відчував її серце, що шалено калатало, наче пташеня, яке жадало вилетіти з клітки. Ельф помітив, що він і сам нервує. Він не міг допустити того, щоб його благодійниця померла, але він не мав жодного поняття як кусати так, щоб завдати якнайменше шкоди. Не кажучи вже про те, що він  вперше кусає розумну істоту. Чоловік намагаючись зібрати все самовладання, що в нього було, ще сильніше притиснув до себе дівчину і впився неї. Ікла увійшли у шию м’яко наче ніж у масло. Ліліт здригнулася, але спробувала придушити крик. На мить морозний біль пронизав її тіло немов блискавка, а потім прийшло повне розслаблення. Солодка слабкість розтікалася її кінцівками, у міру того, як життєва есенція покидала її тіло. Її розум затуманювався, і вона все виразніше відчувала льодяні обійми вампіра, які були на стільки міцними, що здавалося вони охопили саму її душу. Дівчина відчувала, як у неї проникає його холод через кривавий поцілунок. Момент був дуже інтимним, враховуючи, що Ліліт відчувала дотик м’яких губ Астаріона та його холодне дихання на своїй шкірі. Чародійка поринала у  темне небуття, насолода солодкою безпорадністю і слабкістю захопила її майже повністю. І все-таки залишки здорового глузду підказали їй, що це вже її межа. Потрібно рятуватися.

– Досить … Зупинися … – ледь прошепотіла Ліліт.

Але Астаріон ніяк не відреагував. Його розум був далеко. Над нею височів звір, що прокинувся від довгої сплячки з першою краплею її крові. Він ще ніколи не відчував себе на стільки живим. То навіщо зупинятися?

Дівчина спробувала його відштовхнути, але все марно. Вампір лише видав утробний рик, впився ще сильніше в обм’якле тіло мертвою хваткою, майже знерухомивши дівчину, а ікла увійшли ще глибше.

Ні … вона вмирає. Ліліт збирає останні сили, щоб ударити божевільного Астаріона електричним розрядом. Ельф заревів від больового шоку і швидко відсторонився. Він чи не знову накинувся на свою жертву, проте здоровий глузд повернувся до нього. Він зрозумів, що вже не тримає в руках дівчину, але в роті все ще відчувається кров. Чоловік поглядом знайшов Ліліт, яка все ще сиділа біля дерева, мляво звісивши голову. Через кілька секунд вона просто впала на землю. З-під неї швидко випливала червона калюжка.

Ельф миттєво підлетів до неї. Відчувши її слабке дихання, він полегшено виявив, що дівчина все ще жива. Чоловік перев’язав рану клаптиком своєї сорочки і взяв на руки, намагаючись закріпити її положення таким чином, щоб з неї якнайменше випливало крові.

– Ну треба ж так облажатися вперше! Клятий ідіот! – проклинав себе ельф, несучи Ліліт на своїх руках у табір.

Вампір непомітно прокрався в намет і загорнув дівчину в її спальний мішок. Потім він почав гарячково ритися в її сумці, поки не знайшов маленьку червону пляшечку. Астаріон різко відкоркував пробку, акуратно підняв голову Ліліт і влив у її рот цілюще зілля, вперше за довгі роки молячись усім богам, щоб вона вижила. Коли її обличчя знову набуло фарб, а тіло трохи нагрілося, він полегшено зітхнув. Раптом хвиля жахливого усвідомлення знову пронизала його розум. “Якого біса ти робиш! Перше, що вона зробить як прокинеться, це оголосить усім чудову новину про тебе. Потім вони всі разом тебе спалять на вогнищі, влаштують танці з бубнами, поки ти згоряєш в агонії, а твій попіл розвіють по всьому Фаєруну” – кричав він про себе. Відчайдушна думка закрадається йому на ум. Потрібно вбити її. Тоді ніхто не впізнає. Але ніхто не залишить поза увагою раптове зникнення Ліліт. А раптом Шедоухарт, яка чатувала сьогодні вночі, помітила зникнення їх обох? Тоді всі підозри одразу впадуть на нього. Що ж робити?! Що робити?! Може просто задушити її, а потім забратися звідси далеко далеко і почати жити під іншим іменем? Раптом, немов маяк серед бурі, в неспокійній голові вампіра прояснилася чітка думка. Він не повинен шкодити Ліліт. Астаріон не знав звідки в нього така дивна впевненість, можливо справа в личинці, яка навіяла невластиву йому думку. Раніше, він би, не замислюючись, одразу вбив би іншу людину, якщо вона представляла загрозу для нього. Але не зараз. Щось зупиняло ельфа. Вперше за багато років його дії не продиктовані страхом. Чоловік не міг пояснити собі, чому він так робить. Однак він заспокоїв себе тим, що встигне її вбити вранці, якщо розмова з нею не залагодиться.