Фанфіки українською мовою

    Дуґлас повертає на місце стрілки годинника, вдаряючись об твердий камінь своїх переживань.

    Він використав останній можливий трюк, змарнував останню свою надію, й тепер Дуґласу потрібно відпустити своє божество. Це наче отримати відмову у відповідь на нескінченні молитви замість жорстокого, але все ж невизначеного, вільного для фантазій простору — мовчання. От тільки в його випадку відмови не було, як і жодних молитов — ніхто навіть на думці не мав, що кінець усьому настане так скоро. Якщо це є такою самою трагедією і для Джона, звісно.

    Джон, із цим своїм вічно розпатланим каштановим волоссям, — втілення найживішого полум’я, яке тільки можна знайти на Землі, — цей Джон штовхає Дуґласа у плече, й Дуґлас аж у самому животі відчуває безмежну гордість за те, що вони друзі. Озираючись на вже напівсонне місто, в якому вони росли й плели між собою цей зв’язок, він не може сказати, що могло б замінити тепло хлопця, що однією ногою стоїть зараз поряд, а іншою міряє чужу гарячу від чужого сонця бруківку. Неможливо осягнути бодай трохи з тих припущень, поки Джон досі тут. Хочеться ні про що, окрім нього, не думати, запам’ятати кожну клітинку його організму такою, яка вона є, але водночас не хочеться, аби ця потреба існувала у Дуґласові. Навіть так: йому хочеться, аби вони ніколи не перетинались, аби ця невідворотна мить ніколи не змогла його дістати.

    А Джон дивиться на нього своїми великими зеленими очима попри те, що його власні, чесно кажучи, зовсім змістили фокус з Джона.

    — Дуґ… — Він розвертається до нього, наче за командою, наче щойно висмикнув себе з глибокого сну а чи то басейну, в якому тонув, сам того не усвідомлюючи.

    Тут варто згадати, що усмішка Джона цього літа якимось дивом відвідувала записник Дуґласа двічі на тиждень, займала часом цілі сторінки, але жодного разу не була номінована на статус “Звичних речей”. Можливо, це тому, що він весь той час мав передчуття й розумів, що вона повинна буде залишити рутину Дуґласа назавжди, а може тому, що він раніше її не помічав, як належить.

    Втім, Джон впирається ліктями занадто близько до його боків і надто горизонтальною постаттю нависає над Дуґласом, щоб продовжувати тікати від реальності. Не тоді, коли вона така приваблива і яскрава. Дуґлас не встигає пожалітися про себе на безпардонність собачого сина, — він навіть кліпнути спокійно не здатен! — як Джон переступає ще одну межу, скоротивши відстань між їхніми обличчами, і ще, зробивши таку просту, але у цьому контексті неприпустиму річ, як випуск зайвого повітря з легень. Барви квіток, які вони притисли своєю страшною вагою, спів пташок на небі — усе враз гострішає на стику з сітківкою очей й зі збудженими рецепторами.

    Страх разом із необережною, неконтрольованою жагою, втратити запах дитинства, яким просочився синій штопаний комбінезон Джона, спонукає Дуґласа завмерти. Не піддатися, щосили пручаючись дратівливому лоскоту трави й вимазуючи щоку свіжою багнюкою. Дощ, судячи з усього, був справжнім, і не існує ніякого дива, яке б так просто підговорило погоду змінюватись за поривами хлопчачого серця. Хіба що дивизна — те, що наразі не видно ані хмаринки.

    — Ну ж бо. Ти ж це мав на увазі, — ствердно шепоче Джон, не відступаючи. І знову усмішка.

    Він намагається підкупити Дуґласа й не здогадується, що цього зовсім обов’язково робити.

    Але атакує друга він з такою силою, наче розкусив його ще першого дня. Метр за метром, ціль за ціллю Джон захоплює його території, без натяку на помилування. Наближається і наближається. Дуґласова вежа безповоротно нахиляється й от-от звалиться зі своєї висоти, і можливо, це — єдине відкриття, якого хлопець очікував такою ж мірою, якою їй дивується.

    — Ні, ні, Джоне, ні! — Так, так, Джоне, так!

    Тож Дуґласове активне крутіння головою переривається, й він нарешті зойкає від раптовості, з якою вуста Джона врізаються у його.

    Як людина, що тисячі разів програвала подібні сценарії у снах, Дуґлас тримається доволі кепсько. У такому віці дівчата ще ніжаться у озерах безтурботного літнього буття, їм немає діла до хлопчиків і поцілунків. Він розмірковує, чи це справедливий противіс тому, що дівчата швидше дорослішають, стаючи відповідальнішими, доки хлопці переганяють їх у першому спалаху цікавості. Адже якби було навпаки, він би вмів, бляха, цілуватися. Йому доводиться зібрати усю свою мужність у маленький кулак, щоб зорієнтуватись й не провалитись у безодню від затуманеної свідомості.

    Ти не мрієш про інші міста, доки тебе влаштовує життя вдома. Доки тобі чогось не вистачає, — чогось такого мізерного, як екзотичний фрукт на столі в кухні чи плетений светр із невідомими візерунками на грудях, — доти твоя голова чиста від думок про нове. Джону чогось не вистачає. Цілуючи його, Дуґлас сподівається, що вносить у його життя щось нове. Молиться, що це допоможе йому передивитись своє рішення.

    Природа цього процесу майже досягає розжареного мозку Дуґласа, коли брови Джона так само, як і усе в ньому, різко здригаються, а очі замружуються. Дуґлас ніколи не бачив, щоб його безперечно найхоробріший друг з усіх мав такий спантеличений вигляд. Міцна рука боляче впивається у місце між його плечем та шиєю, й в Дуґласа не лишається вибору, окрім як за пів секунди збагнути і прийняти це: Джон робить незграбний рух стегнами, рукою перевіряючи штани Дуґласа на подібну реакцію. Він не відчув найменшого контакту, але зараз же дозволяє собі до біса забути про існування навколишнього світу.

    Із хваткою на чужому одязі, у абсолютно випадкових місцях, підірваним, немов на війні, ритмом дихання, спекою, що, — чергове відкриття — виявилось, може не пов’язуватись із порою року — Дуґлас ні з чим не може нічогісінько вдіяти. Хлопець над ним, за виключенням обличчя, що притискається до його власного, розтираючи між ними блискучий піт, божеволіє. Опиратись на слух нині означає сліпо собі довіряти, чого батько його вчив остерігатись хоч якою ціною, але коли Дуґлас чує такі слабкі звуки від Джона, що відіграє роль його кам’яної стіни, він не може — насправді, Дуґлас багато чого зараз не може — переплутати їх ні з чим іншим. А якщо Джон божеволіє, Дуґлас крок у крок слідує за ним.

    Важко класифікувати цей вчинок. Ані як непослух, про який слід розповідати лише вузькому колу знайомих, ані як досягнення, яким можна похизуватися перед батьками. Також немає гарантій, що дорослий він не знайде відкриття кращого, багатограннішого, ніж Джон, й що для самого хлопця це важить більше, ніж звичайні пустощі. Та одне відомо точно — Дуґлас любить. І десь поміж відчайдушного тертя їхніх тіл, на порозі ще дужче вражаючого відчуття, він розуміє, що навіть у разі остаточного розриву, який чатує на нього, мов смерть, за кожним рогом, він нізащо не забуде свого Джона.

    Машина Щастя, думає Дуґлас, кульбабове вино. Ось, на що схожа ця мить.

     

    0 Коментарів