Розділ 1. Про кого? Стіни?

Мій персонаж ненавидить мене, хоч казав, що любить мою присутність у думках і переживаннях. У Нього є тепер власні думки і переживання. Колись я повірила тому, що сама створила, це «що» з часом перетворилося в «когось», тепер я шукаю його у потаємних скринях пам’яті, у кожній змарнованій нервовій клітині, у кожній колючій сльозинці. Я терпляче чекала, коли мій персонаж загорне мене знову в цукрові слова, котрі відчувалися обіймами. Обіймами… дому? Здавалося, я досі відчуваю персонажа на дотик, хоча дивно… насправді це нематеріальний уявний силует моїх хворих ілюзій. Та чомусь пальці все одно мліють від льоду, настільки холодного, що пече. Мабуть, через це я асоціюю персонажа із жаринкою, котра сформувалася без світла і в безмежній депресії. У мого персонажа вже існує багато прізвиськ, хоча я ладна була б роками міркувати над характеристиками просто для того, щоб пізнати його більше, зрозуміти врешті хто це. Та кожної миті він змінює образ, ховається від мене за телефонними дротами, у переході між вузенькими вуличками, десь на дні мого власного духу. Іноді персонаж виходить із сторінок мого щоденника чи нотаток і просить погратися з ним. Звісно, я відмовляю, але підсвідомо домальовую йому невимушену усмішку… і сама ж ведуся, лину до того розмитого контура, щоб вкотре поласувати брехливим слівцем і досхочу надивитися у чорнющі очі. Персонаж награється і враз розсіється в темряві на мільярди крупинок, котрими я задихатимуся нескінченними годинами ночі. Отже, Він виходить лише для того, щоб я не стирала його з рядків. Та здогадуюсь, що і це йому не страшно. Варто придивитися, а рядки, раніше накреслені олівцем, тепер по декілька разів наведені чорною ручкою, це не перекриє навіть коректор, адже врешті полущиться і чорні сліди(=персонаж) знову позиратимуть на мене своїм хитрим, злим, недобрим оком. У будь-якому разі часточки розсіяних крупинок у темряві розʼїдатимуть мені легені, тому силует залишиться зі мною назавжди. Він вже прикував сталевими кайданами до своєї глузливої натури. Тепер я не можу знищити своє ж створіння, воно настільки еволюціонувало, що знайти витоків протидії з ним більше неможливо. Це він чи вона? Воно чи вони? Це «щось» загострює списи і встромлює мені в спину кожен раз як я дозволяю. Не пам’ятаю жодного разу, щоб я не дозволила. Жаринко, чому ти така жорстока до мене, хіба ти не вмієш інакше, хіба ти настільки безжальна, що твоя любов до творця лиш терпка омана? Я зможу переписати тебе, додумати, зможу навчити любити, лише дозволь по-справжньому торкнутися тебе. Хіба я взмозі створити таку істоту? Чому я не знайшла способу видерти її із своєї залежної душі? Чи брешу сама собі, бо приймаю її навіть у такому нелюдському образі? Ти розмиваєшся в моїх сльозах, але не висихаєш. Ти знову не Вона і не Він, не Воно, не Вони, Ти — це Ти. Ти — це Щось. Я поки поживу із гострими списами в серці і з мільярдами колючих жаринок у грудях, кожну хвильку чекатиму тебе в повідомленнях і за рогом вулиці, врешті не рватиму сторінки, на яких власне створила тебе, не спалю їх, не поріжу. А ти ріж. Знову. Мене.

.

.

.

Хтось побудував камíнну стіну із віконцем розміром в одну цеглинку. Щохвилини кололи сироти від протягу із химерної щілини, адже я стояла там весь день і всю ніч в надії знайти свого персонажа. Крижана скеля вже не пече пальці. Я кладу їх. Закриваю очі. Рахую до останньої секунди. Сьогодні персонаж не вітався, та з протилежного боку чувся скрипучий шелест голок, котрих він наставив під брилу. Іноді вдавалося заглянути у віконце. Серед вічної темряви потойбіччя можна розгледіти відблиски кільканадцяти пар таких же чорнющих очей. Воно створило безліч своїх несхожих… але таких же злих копій. Певно, виписувало їх людськими кістками і кровʼю. Та більше ніж впевнена, що про мене знає лише першоджерело, котре я власноруч накреслила олівцем на папері, натхненна світлими ідеями ще незкаліченого життя. За стіною — він творець, а не я. Дивно, що в цій імперії почвар для мене було створено своєрідний портал, через який неможливо навіть повністю просунути руку. Я мала б радіти, що вони не вилізуть звідти, що ніколи їх не побачу, але спогади про силует трощать мене як тільки я проходжу мимо шухляди з тим самим щоденником… Там, багато років тому, і народився милий образ. Не памʼятаю для чого саме я його зробила. Можливо, це мав бути новий друг чи подруга, вчитель, наставник, врешті просто інша версія мене? Тож… саме через спогади доводиться тулитися до мур і лише здогадуватися чи залишилося в тому образі хоч щось із першопочаткового нарису? Колись Воно підіймалося вгору — ловило тополиний пух і робило з нього вихорки. Колись в очах цієї жаринки відбивалося сяйво нічних світлячків, котрих вона потім дарувала мені у пляшці з-під ром-коли. Я похоронила кожного світлячка в окремій сірниковій коробці, витративши всі свої збереження на вісімсот тридцять девʼять гілок прюнелевих конвалій. Якраз кожній комасі. Жаринка стирала сльози у найвищі миті хвилювання тендітними пальцями, та останній раз, коли вона це робила… з очей лилася кров від глибоких порізів, це майже не відчувалося. Майже. Чи хотіла вона нашкодити мені?

Вночі знову сиджу під крижаною стіною і вслухаюся в плач персонажа. Чи Воно справді так гучно губить сльози? Чи це слина з пащеки після нещадної трапези? Ці питання бентежать голову настільки, що, буває, впадаю в астральний стан, де я знову далеко. Де МИ знову довго. Де ми знову безмежно. Ми знову на пароплаві серед гущі верб. Знову разом. Не боляче. Прокидаюсь від легкого стуку. Кидаюсь до віконечка. Кричу і вслухаюсь. Воно справді тужливо схлипує. Вона справді сумно здригається від ридання. Він справді посвистує до мене, стоячи на тих самих голках, чи списах, що встромлював мені в спину. Я палицею піддвигаю маленький коробочок із тарганами у щілину. Силует смачно похрумує, а я здригаюсь від думки, що маю знову їх ловити, щоб порадувати своє створіння. Силует не відповідає на жодне з моїх запитань, лише щось бурмоче незрозумілою мовою, що так і ріже вуха, хочеться їх затулити, та я досі намагаюсь розібрати хоч натяк на знайомий звук. Раніше персонаж смакував лише, фісташкове морозиво, бо його любила я. Раніше він говорив так як, я, бо сама ж і писала його. Після ласування мені не страшно дивитися у вічі цьому химерному контуру. Ми стоїмо хвилин пʼять, вдивляючись одне в одного, одна в одну. Безслідно зникає, шелестить гостряками.