Перше завдання

– От же ж ідіот!
Іно Масумі повертався з роботи пізно ввечері. Схоже, що доведеться брати відпустку, інакше шеф точно йому спокою не дасть. В свої 27 років він успішний детектив, проте останнім часом на роботі справжній безлад. “Любий” шеф – Акаші Сатору дає все більш цікаві та заплутані справи. Масумі вже дійсно замислювався над тим, щоб кинути цю роботу та працювати часним та незалежним детективом. Проте зараз точно не до таких рішень. А чому “ідіот”? Бо наступну справу шеф хотів віддати якраз йому. Тільки цього не вистачало. Останнім часом робота тільки погіршувала фізичний та моральний стан Масумі. Все ж таки біготня за бандитами та кулі в бронежилеті – це не дуже. Якщо раніше він співчував Сакурі із відділу кадрів, то зараз – заздрить їй. До чорта цю роботу, йому точно потрібен відпочинок. Дякувати богам, що завтра у нього вихідний.
Масумі їхав якомога обережно. Хоч він і відчував страшну втому, але автомобіль намагався обережно керувати. Проте втома дала свої плоди й очі почали потроху заплющуватися. “Не спати Масумі! Ти ще не вдома!” – як мантру повторював він самому собі і думках…але якщо б тільки це працювало. На коротку мить Іно все ж таки заплющив очі.
Через секунду почувся чийсь крик та машина звернула в бік. Масумі ж миттю прокинувся та зупинився. Він вийшов із машини, навіть й не помітивши що на вулиці давно йшов повінь. Детектив побачив дівчину, котра лежала в стороні на дорогі. З голови в неї текла кров, а сама вона була без свідомості.
Іно швидко підбіг до неї та перевірив пульс. Хвала богам пульс був – значить жива. Взявши дівчину на руки, він посадив її в машину та повіз в найближчу лікарню.
– Тільки но цього не вистачало…- незадовільно буркнув собі Масумі, паркуючись біля лікарні.

– Стан пацієнтки задовільний, – мовив лікар, роблячи записи, – рану ми зашили, кров зупинили. Але допоки вона не прийде до тями, ми нічого не можемо сказати.
Клацнувши ручкою, лікар вийшов з палати, залишивши детектива наодинці з дівчиною.
Іно подивився на неї та тяжко зітхнув. Схоже, що доведеться до завтра тут залишатися, бо хто зна що могло статися від такої травми голови? В слабкому освітленні лампи, він зміг роздивитися її обличчя. Досить таки дитяче, але дуже світле. Її чорне волосся було зібране в 2 хвоста, а на поличці лежав тонкий елегантний золотий браслет з помаранчевим каменем.
– Невже я й ще дитину збив? – тихо зітхнув Масумі взявши дівчину за її маленьку долоню.
Сон потроху почав приходити та невдовзі детектив все ж таки заснув…

Масумі прокинувся від того, що відчув якесь ворушіння. Розплющивши очі він побачив, як дівчина потроху починає згинати пальці, а рукою намагається доторкнутися до голови. Сама вона трохи жмуриться та намагається прийти до тями.
Детектив же піднімає голову з ліжка та уважно спостерігає за кожною дією дівчини. Розплющивши очі, дівчина подивилася на детектива, а той не міг відірватися від погляду в її глибокі золотисто-горіхові очі.
– Хто ви? – дитячим голосом запитала дівчина, трохи налякано дивлячись на Масумі.
– В.. вибачте, – тремтячим голосом мовив він, – я детектив Іно Масумі. Вчора ви потрапили в аварію – вас збила машина. Я привіз вас в лікарню.
Дівчина важко зітхнула, але все ще не відриваючись дивилася на детектива. Голова боліла, а в тілі була слабкість.
– Як вас звати та чому ви тоді були на вулиці під таким дощем? – зручно сівши запитав Масумі.
Дівчина помітно затремтіла та міцно стиснула в долонях ковдру.
– Я…я…- нервово шепотіла вона, опустивши голову, – не пам’ятаю…
“Цього ще не вистачало…”- пронеслося в його голові.
– Добре, тоді…- а що “тоді”? – ви хоч щось пам’ятаєте?
Дівчина замислилася, від чого голова ще сильніше заболіла. Масумі це помітив та тихо взяв її за руку.
– Добре, схоже це не на часі, – якомога спокійніше мовив він, – я покличу лікаря.
Детектив хотів було піднятися, як слабка ручка її змогла зупинити.
– Ви ж не кинете мене? – очі її одразу ж стали жалібними, а ес краях почали виступати сльози.
– Звісно, що ні, – Масумі встав та посміхнувся, – я повернуся. Може ти щось хочеш? Пити чи їсти наприклад?
– Чаю хіба що, – трохи невпевнено мовила вона.
– Добре.
Він кивнув та вийшов з палати. “Що робити? Я винен і…невже мені брати цю відповідальність на себе?”