Птах на рукавиці

1. —Ви мені подобаєтесь.

В реальності ці слова прозвучали зовсім тихо, майже пошепки, але відчуття було таке, наче цей шепіт повністю мене оглушив.

Він дивиться на мене. Цей погляд мене вбиває своєю награною буденністю. Він виглядає так, наче я тільки що спитав буде він чай, чи каву, а не вивернув перед ним всю свою душу, і голою кинув під ноги на вирішення своєї долі. Секунди розтягуються в неподоланну часову прірву, а він продовжує просто дивитись, в той час як я ледь стримую тремтіння від розпираючих мене почуттів.

Я стою в дверях його кабінету. Так і не зміг змусити себе почекати, почати буденну розмову про щось відсторонене, заварити чаю, чи сказати якусь дотепність. Вся суть мого приходу в гості до Р Першого цієї ночі, вилилась в слова ще до того як я встиг зачинити за собою двері.

—Стерв‘ятнику, будь ласка, не треба…— Мене аж пересмикує, коли його голос розрізає тишу.

—Не проганяйте мене.— Все достоїнство, з яким я планував прийняти будь яку його відповідь, кудись розгубилось. Я скотився до жалюгідних благань зі сльозами на очах набагато швидше, ніж очікував. Мені було соромно. Соромно за свої почуття і за те як я не можу гідно їх перетерпіти, як терпів все і завжди.

Р Перший відходить від свого столу і йде до мене. Виглядає він як суддя, що виносить мені смертний вирок, або одразу кат, що цей вирок втілює. Чорний Ральф височіє наді мною, зараз виглядаючи дійсно чорною тінню, бо він повністю затулив собою настільну лампу- єдине, зараз, джерело світла в кабінеті.

—Стерв‘ятнику, іди до себе, прошу тебе…—

Його голос звучить втомлено і вимушено. Не можу відвести від нього очей.

Сьогодні я сам не свій. Вся моя показова стриманість і ввічливість полетіли в смітник, і лишились тільки оголені нерви. В мені жорстоко борються жалюгідний плаксій і нахабне стерво. Змагаються, хто перший вилізе на поверхню і штовхне мене до дій, та кожну секунду перехоплюють ініціативу між собою. Я відчайдушно намагаюсь зібрати себе в цілісне створіння з попелу, на який мене перетворюють його чорні очі.

—А якщо не піду?— Здається, зараз стерво перемогло. —Що ви мені зробите якщо не піду?!— Так, я злюсь. Я розлючений, я розбитий і зневірений. По щокам мимоволі починають котитись злі отруйні сльози.

—А ти хочеш щоб я щось зробив?— Мені тяжко розібрати його погляд, а інтонації звучать не точно, та справжня відповідь на слова, з якими я прийшов до нього, вперто тікає від мене заплутаним лабіринтом.

—Так, я хочу!— Мій крик крик люті дуже псує тремтячий голос, але це таки була лють. — Зробіть щось з цим усім! Зробіть щось зі мною… будь ласка…— Я не помічаю як підступаю до нього впритул і починаю казати надто багато відвертостей.

—Я не витримую так більше, я вас не розумію! І я не розумію, чому я вас не розумію, Ральфе…— Напевно я почав надто активно жестикулювати, і Р Перший, побоявшись за свої очі через небезпечну близькість кігтів до них, міцно схопив мене за зап‘ястя.

—Рекс, заспокойся.— Він трохи струснув мене. —Ти не повинен мене розуміти, ми з тобою не друзі. Я твій вихователь.— Ці слова ранять. Б‘ють в саме серце, і розтирають на пісочні крихти те що було вже і так розбите. Я не можу вимовити ні слова, і земля ніби кудись провалюється з-під ніг, так, що я майже висну на руках Р Першого, опускаючи голову.

—Це не правда…— Ледь чутно промовляю сівшим голосом.— Але ж…

—Стій на ногах, будь ласка. І іди до себе в кімнату.— Він звучить жахливо несправжньо і до смішного буденно. Ральф опускає мене на підлогу, бо я остаточно обм‘як в його руках, а сам сідає на стілець, та втомлено дивиться на мою розбиту фігуру, завішану білим волоссям, що зараз закриває мене як шатром.

На що я розраховував…?

***

Він мені подобався. Це було жахливо і неправильно, але залишалось фактом.

Це тяжко— зображувати нерозуміння, коли напряму кажуть те, що підозрюєш вже довгий час. Тяжко відкидати того, хто на стільки відверто підсовує мені свою оголену душу, і змушує нести відповідальність за неї. І дуже тяжко чинити правильно— відповідати завченими фразами і проганяти, коли хочеться зовсім іншого.

Стерв‘ятник, що зараз жалісливо скрутився на підлозі мого кабінету, спеціально чи ні, випробовує моє терпіння, яке швидко закінчується і переходить в роздратування.

Я втомлююсь чекати, і приймаю відчайдушне рішення, що в моменті мені чомусь здалось найдієвішим способом закінчити це все. Встаю, і рвучко піднімаю його з підлоги, ніби той нічого не важить. Повертаю на себе його лице, та цілую. Різко і поверхнево, міцно тримаючи біля себе. Триває це не довго, бо потім я відсторонюю його. Стискаю кістляві плечі, і намагаюсь знайти поглядом його очі.

—Задоволений? А тепер іди.—

Стерв’ятник піднімає на мене погляд, і виглядає він моторошно. Чорний грим з повік розтікся через сльози, і зробив Птаха схожим на учасника метал-гурту, а його сатанинські жовті очі прямо зараз, здається, пропалюють в мені діру. На гострому лиці Стерв‘ятника здивування від раптового поцілунку швидко змінюється на злість.

—Я вам не собака.— Випльовує він в мене слова.— Щоб задовольнитися такою подачкою, і радісно побігти назад на повідок.— Після цього стає зрозуміло, що мій “хороший вихід” виявився жахливим. Стерв‘ятник починає вириватись з моїх рук.

—Відпустіть мене… Відпустіть, і я піду- зроблю те про що ви так наполегливо просили! — Я відпускаю. Дивлюсь як він, похитуючись, підбирає з підлоги свою тростину, яку впустив ще на початку нашої розмови, і кульгає до виходу з кабінету. Я образив його. Через своє роздратування і нетерпіння, я примудрився жахливо принизити Стерв‘ятника, подумавши, що він наїсться одним жалюгідним поцілунком у відповідь на таке зізнання.

Тру втомлені очі, і вкладаю собі в голову, що  треба виправляти свої помилки, а значить спати я сьогодні не лягаю.

—Рекс, зачекай!— Іду за ним. Стерв‘ятник, через хвору ногу, не встигає відійти далеко по темному нічному коридору, і я швидко наздоганяю його та хапаю за руку.

—Що вам треба?— Він не кричить, але кожне його слово ніби пропитано отрутою. І він плюється в мене цими гидкими отруйними словами.

—Зачекай, давай поговоримо.—Намагаюсь зробити свій тон примирливим.

—Нам нема про що говорити, відпустіть мою руку.— Хижий птах проїдає мене наскрізь поглядом своїх гіпнотичних очей. Вони ніби нереальні, ніби світяться двома жовтими сонцями в блакитнуватій темряві коридору.

—Рекс, ти мені важливий, правда…—Думки плутаються, і я почуваюсь так, ніби це мені тут вісімнадцять років, а не йому.

Птах перестав вириватись, і завмер, вичікуючи що я скажу далі. Напружився, ніби готуючись до чергового удару. Але його не буде. Я здався. Я вирішив говорити з ним чесно, бо моя награна і дурнувата брехня явно мозолила нам обом очі.

—Ти мені подобаєшся. Але я сподіваюсь ти розумієш що це все не правильно…— Від продовження мого зізнання-виправдання мене відволікає те, що лице Стерв‘ятника дуже неочікувано зм‘якчилось, прийнявши, чи то ніжний, чи то насмішливий, вираз.

—Я не дурний. Але і правильні рішення це теж не мій профіль.— Тихо відповідає мені Стерв‘ятник з усе тою ж самою легкою усмішкою, і сам підходить до мене, та цілує у вуста. Він робить це з такою вражаючою невимушеністю, ніби тільки що не було його сліз, не було злого шипіння та бризкання отрутою, і взагалі здається, що отак взяти і когось поцілувати для нього нічого не вартує. Але я відчуваю як гучно калатається його серце і розумію, що на цей поцілунок пішли всі сили і воля, що були зараз у Птаха. Нарешті відпускаю його руку, і стаю заручником своїх, раніше, прихованих бажаннь. Обіймаю його за талію, і відповідаю на поцілунок. Відчуваю на своїй шкірі, як Птах полегшено видихає, і стискає кігтистими лапками мої плечі. Він трошки відсторонюється і уважно заглядає мені в очі.

—Але нам все ж треба поговорити.— Я його розумію, але зараз у боротьбі з ніччу, втома невблаганно мене перемагає.

—Можемо відкласти це до завтра? Зараз середина ночі…—Бачу в його очах недовіру і поспішно додаю— Можеш лишитись на ніч в мене, щоб самостійно запевнитись, що я нікуди не зникну, і ми точно все обговоримо.— Стерв‘ятник ледь помітно усміхається, і киває.

—Домовились.