Крок 1. Зникнення

Невже існують люди, що живуть в таких місцях? За кілька років роботи в управлінні в неперервній гонитві за званням почесного громадянина з його голови абсолютно вивітрились спогади про ті часи, коли й він сам проживав в подібному місці на південному заході в куполі Кон.

Купол Дамен, в котрий цей громадянин перебрався після того, як був офіційно переведений в центральний комісаріат, мав форму овоїду та, як наслідок, ділився всередині на два райони, що не перетиналися — Даюань і Сяоюань, що були розділені індустріальною зоною. Пов’язаний підземним швидкісним сполученням із рештою куполів, Дамен вважався найбільш економічно сприятливим у східній частині Китаю, і, дивлячись на ці вбогі десятиповерхівки, було важко повірити, що він все ще знаходився на території процвітаючого міста.

Та — він кліпнув і сфокусувався на поверхні в декількох кілометрах, що, злегка відзеркалюючи, прагнула вгору та складалась із трикутників, що звідси здавалися крихітними — кордон куполу дійсно не був перетнутий. І, як би не хотілось заперечити, ці бараки — така ж частина Дамену, як і куди більш акуратні зовні багатоповерхові будівлі, з яких складався звичний пейзаж Даюаня, де знаходилась штаб-квартира управління і апартаменти, котрі згодом він міг отримати у власність за вислугу років.

Авжеж, про зручність проживання у Великому колі доведеться забути — тут необхідно було провести стільки часу, скільки знадобиться, аби з’ясувати, куди зникли два інспектори управління, котрі брали активну участь у розслідуванні і вели польові роботи до нього.

Взагалі-то, старший інспектор, табельний номер — 3726, був зразковим громадянином — кілька років бездоганної служби в управлінні в куполі Кон, блискуче складені рубіжні іспити, а потім переведення в центральний штаб. Жодної плями в резюме, що змусила б засумніватись в його лояльності Зібранню.

І ось — перша серйозна операція, задля якої доводилось лишатись понаднормово, щоб довести, що він — гідний громадянин, який знає, що саме праця, товариство, порядність і участь у ринкових відносинах робить його таким. Хоча в умовах, що склались, на останнє часу практично не лишалось — доводилось хіба що не стрічку на зап’ясток чіпляти з нагадуванням зазирнути в каталог, тому що ще трохи, і він ризикував отримати першу в своєму житті догану за невиконання громадянських обов’язків.

СІ3726 знав, що деякі в таких випадках користуються якимись спеціальними службами, але це було нелегально і частіше всього розкривалось. І йому не раз доводилось бачити справи горезвісних громадян, які вирішили, що вони зможуть обдурити Зібрання. Тому що там точно знають, що потрібно для щастя жителям Республіки, і якщо хтось був не згоден, йому не знаходилось місця в успішному і правильному Дамені. Якщо вже ти хочеш жити в куполі, що процвітає, будь ласкавий приймати правила гри.

Те саме відбувалось і з тими, хто порушував режим ознайомлення — прослуховував заборонену музику або аудіокниги, зберігав твори мистецтва або друковані видання. Знання, СІ3726 дуже добре це розумів, може бути згубним і завжди незворотнє за своєю природою — одного разу сприйнявши інформацію, її неможливо було позбутися, і, навіть якщо вона переходить на зберігання в найвіддаленіші куточки нашої пам’яті, вона не припиняє існування в нашій картині світу. Просто ненадовго забувається, але легко викликається в оперативну свідомість за наявності необхідного імпульсу. Це робить людей покірними, такими, яких можна вести, тому доступ до інформації, котра згодом може контролювати громадян, різко обмежений — все ж мета Зібрання зробити всіх жителів Китаю вільними та щасливими. Саме таким почував себе агент — жодного разу не підводила його система, і про це свідчила яскрава стрічка, що одразу видавала в ньому інспектора з головного управління, — носити її належало на передпліччі, та зараз він стискав її в правій кишені піджака.

Як інспектор він міг обрати, на яке слідство відгукнутись, що в поєднанні з бажанням бути корисним суспільству, робило питанням часу той момент, колі він засвітиться в якій-небудь складно організованій операції.

Інформація про те, що в одній із прикупольних зон розповсюджують новий синтетичний препарат, виникала то тут, то там, та данних виявилось катастрофічно мало. Кілька агентів, котрих за чутками відправили для збору інформації, через кілька тижнів роботи просто зникли з радарів — не надіслали звіт у вказаний час. В управлінні підняли тривогу — в місті агентів виявити не змогли. А можливо, не надто й старались — піднімати паніку серед цивільного населення було б непередбачливо. Ідентифікаційні карти були виявлені в їх апартаментах, більш того, після синхронізації GPS-трекера карт з’ясувалось, що місця відвідування не збігались із тими, що були заявлені у звіті. Точніше, збігтись вони збіглись, та насправді було ще кілька локацій, де засвітилась карта в доступному для деталізації часовому періоді, а ось у звітах про це не було сказано ні слова. Таким чином історія повторилась двічі.

Та ще більш дивними були звіти. Обидва агенти розслідували справи про контрабанду заборонених знань. Ані слова про психотропні речовини, про які старшому інспектору доводилось чути в коридорах. Яку саме дію мав наркотик, яким чином розповсюджувався, ким виступали його споживачі, — точна інформація про це, на жаль, була відсутня. Чим більше СІ3726 цікавився цією справою, тим менше даних йому вдавалось відшукати — згодом навіть ті звіти, котрі він точно проглядав раніше, тепер видавали помилку доступу. Добре, що він встиг зберегти деякі з них в автономній пам’яті.

В будь-якому випадку результат був таким: два агенти розвіялись як дим, і рангом вони були вище, ніж рядовий старший інспектор, а отже могли постояти за себе і мали бездоганне резюме — зрада й шпіонаж виключені. Патрулювання дружинами, введене в зонах, де за звітами агентів вони проводили польове розслідування, не дало жодного байту інформації. За даними, що були наявні у СІ3726, розслідування взагалі не просунулось, чутки про препарати розчинились у повітрі самі собою, так само як і розмови про те, що їх колеги знаходяться у заручниках. Виникало відчуття, що агентів взагалі ніколи не існувало.

Та старший інспектор все пам’ятав. І розумів — якщо вони не пришвидшаться і не виявлять тих, проти кого їм необхідно буде виступити, виконуючи волю безпощадного до зрадників Зібрання, результат може бути доволі непередбачуваним.

Непередбачуваність майбутнього, якщо зовнішня загроза нав’яже свою волю, СІ3726 лякала, та одночасно ця відсутність точності побуджувала в ньому сверблячу цікавість і могла б роздратувати, якби він був здатен відчувати сильні емоції — але, будучи людиною щасливою та вільною, він відчував лише щось на кшталт відчуття зневаженої справедливості в суміші з небезпекою, яка згустилась навколо звичного світу. І хоча він був упевнений, що Зібрання матиме з цієї ситуації користь для всіх своїх жителів, удосконаливши систему забезпечення гідного життя, глибоко всередині йому було неприємно від цих неочікуваних проблем і якось дитяче прикро за купол, який так піклувався про своїх громадян.

Рухомий почуттям обов’язку, вдячності та врешті-решт передчуттям несправедливості, що ось-ось грозилась звершитись, СІ3726 вивчив необхідні документи, наскільки дозволяв доступ, і подав заявку на проведення одиночної операції.

Незважаючи на те, що статусом він був зовсім непримітним, його ідеї відносно нового витку слідства сподобались управлінню: прибрати всі розпізнавальні знаки, ввести його в систему життєзабезпечення під новим табельним номером, підтасувавши персональні дані, та підселити в стан ворога на постійній основі. Навіть влаштували на нову роботу та запевнили, що робити нічого не доведеться — лиш сидіти та спостерігати, потрібні люди знають.

І ось тепер СІ3726 стояв перед бараком, де кілька разів бували зникнувші агенти, та які не вважали за потрібне розповісти про це у власних звітах, і мимоволі порівнював своє нове житло із попереднім. І порівняння, авжеж, було не на користь п’ятиповерхівки, що постала перед його очима.

Гаразд, одне в Сяоюані було знайомим і обдаровуючим звичним почуттям, що він все ж знаходився вдома — як і в будь-якому районі, з величезних колонок на ліхтарних стовпах доносились звичні і заспокійливі повідомлення:

Громадяни! Незалежно від того, куди ви прибули, сприяння Зібранню в усій його діяльності, укріплення трудової дисципліни, неухильне підвищення продуктивності праці і побудова здорових ринкових відносин — фундамент для того, аби ви могли стати гідними членами суспільства Дамен.

Що ж, він особисто посприяє тому, аби на вулицях куполу царював звичний спокій.

◎

9 днів згодом

Пісня для побудки, що позитивною треллю лилась з колонок на вулиці, роздається рівно о шостій нуль нуль. Потім до ранкового «концерту» приєднуються і гучномовці в кожній кімнаті.

Шумно втягнувши слину і привідкривши одне око, Ван Ібо фокусується на яскраво-червоних пасмах, що лежать перед ним на подушці, і спочатку навіть якось лякається, та після кількох митей паніки його накриває усвідомленням, що ці червоні пасма належать йому ж — взагалі-то, аж півтора дні як.

Він перевертається на спину, стискає між вказівним і великим пальцями одне із яскравих пасм і витягає його перед собою. Життя в їх місті славиться впорядкованістю і розміреністю подій, і цілковитою відсутністю непередбачуваності, тому Ван Ібо злегка супиться, дивлячись на плоди своїх косметичних робіт — як відреагують інші жителі п’ятиповерхівки на подібний маніфест? І чи дасть це йому потрібний результат?

Через п’ять хвилин будильники змовкають; в цей момент Ван Ібо вже наливає в шестигранну склянку воду, аби запити вітаміни, і, роблячи кілька ковтків, безвідривно спостерігає за собою в дзеркало, все ще не в змозі звикнути до перетягуючого на себе всю увагу яскраво-червоного кольору.

Мабуть, думає Ван Ібо, зрештою він звикне, та зараз волосся є найяскравішою плямою — на контрасті з плиткою блідо-зеленого кольору і сірою шторою у ванній. Він вперше задумується про кольорові поєднання в приміщенні, де йому доводиться проживати під впливом певних обставин. Потім думається, що велика вірогідність того, що він просто-напросто перестарався. З цією думкою Ван Ібо допиває воду і ставить склянку в шафку, акуратно розвертаючи його так, щоб одна з граней була параллельна лінії краю полички. Порядок ніхто не відміняв.

Без п’яти хвилин сім Ван Ібо киває у відповідь на клацання язичка в дверях, злегка смикає ручку, аби впевнитись, що його кімната справді зачинена, і оглядає коридор. Ще з кількох квартир виходять службовці, та, на відміну від нього, вони, не затримуючись ні на мить, прямують до сходів. Нікому немає ніякої справи до його червоної маківки, та Ван Ібо тяжко віриться в це. Кахикнувши, він все ж прямує до сходів і вливається в потік людей, що поспішають на службу.

— Товаришу Ван, — Ван Ібо сіпається, коли чує власне ім’я, і дивиться поверх голів людей, що спускаються перед ним.

У дверях, що ведуть до напів-скляного приміщення для вахти, із посмішкою, що виявляє ямочки на щоках, застиг Чжу Цзанцзінь, домоправитель чи, іншими словами, старший по гуртожитку. Ван Ібо тяжко зітхає — все ж перестарався — і, відхилившись від загального потоку, підходить до старшого Чжу.

— Добрий ранок, товаришу Чжу.

— Дійно добрий ранок, громадянин Ван, — відповідає йому Чжу Цзанцзінь. Ван Ібо, що неперервно стежить за його поглядом, помічає, як очі домоправителя оглядають його з голови до п’ят, і готується почути тираду відносно його неналежного для гідного громадянина зовнішнього вигляду, та чує лиш: — Ви не бажаєте надати мені графік ринкових обмінних операцій на цей тиждень?

— Я… — Ван Ібо ніяк не міг вигадати, яке можна підшукати виправдання своєму новому зовнішньому вигляду, і не одразу усвідомлює питання. — Чекайте, що?

— Час доставки та найменування замовлених товарів, товаришу Ван, на тиждень, що тільки почався, — єлейним голосом повторює Чжу Цзанцзінь, сціпивши кисті рук в замок перед собою.

Нічого не замовив і нічого не виставив на продаж, із жахом усвідомлює Ван Ібо і тут же розуміє, що перспектива пояснювати свій новий колір волосся була більш райдужною, аніж намагатись відшукати доцільні аргументи для того факту, що цілий тиждень його ім’я не назве жоден з кур’єрів. Ван Ібо напружується, кашляє і видає перше, що спадає йому на думку:

— Ніяк не можу обрати новий матрац, — і як можна натуральніше сумно зітхає з надією, що домоправитель оцінить його страждання. Врешті-решт не піде ж ніхто перевіряти, чи дійсно він гортав каталог в муках вибору.

У Чжу Цзанцзіня, звичайно, не виникає подібної ідеї:

— Я так і думав, що ви готуєтесь до якоїсь грандіозної покупки, — домоправитель сяє блискучою посмішкою. — Можливо, вам потрібна допомога у виборі? Бажаєте, аби я подивився хто з жильців в цьому році стикався із подібним обміном? Я пам’ятаю, що в четвертому місяці до нас приїхало навіть два — ні, три! — нових матраци.

— Не завдавайте собі клопоту, товаришу Чжу, в мене вже є два основних варіанти, — впевненим голосом бреше Ван Ібо і озирається, виявляючи, що потік жильців припинився.

Повернувшись назад до домоправителя, він намагається так само сліпуче посміхнутись у відповідь, та не виключає, що прямо зараз Чжу Цзанцзіню доводиться спостерігати його кривувату посмішку:

— Гадаю, що замовлю в обід, і сподіваюсь, в резюме обраного матрацу стане на один задоволений відгук більше.

— Чудово, товаришу Ван. Пробачте мені мою настирливість, — тоном, що ніби вибачається, мовить Чжу Цзанцзінь.

— Ви правильно вчинили, домоправителю Чжу. Гарного дня, — прощається Ван Ібо, відчуваючи якесь дивне полегшення.

Він чекає на люб’язність від домоправителя у відповідь і буквально одразу помічає, як той переводить погляд в сторону виходу з будівлі і киває комусь, хто має стояти позаду. Ван Ібо, керуючись чистою допитливістю і користуючись тим, що його шлях також лежить на вихід, знову обертається і бачить, як двірний доводжувач із притаманною йому старанністю закриває одну із стулок, за котрою щойно зникла висока чоловіча фігура.

◎

Сяо Чжань — на його обличчі розслаблений вираз — стоїть перед кульманом і монотонно ковзає механічним олівцем по полотну, раз за разом обводячи одні й ті самі лінії, навіть не вдумуючись в те, що саме за деталь перед ним і для чого вона буде слугувати після виробництва дослідного екземпляру. Втім, відповіді на питання «а що взагалі має з цього вийти» в голові Сяо Чжаня не існує. Як і самого питання.

Варто сказати, деталь також навряд реальна, хоча здалеку те, що поступово виходить з-під його руки, навіть нагадує щось вигадливо цікаве. Тим не менш, зблизька, якщо придивитись, це набір невиразно дрібних дотичних геометричних фігур, що іноді наїжджають одна на одну, утворюючи не маючу ніякого сенсу композицію. Слава небесам, нікому не спадає на думку відволіктись від своєї роботи, аби перевірити, що відбувається за чужим кульманом. Та і у випадку Сяо Чжаня, що стояв за найвіддаленішим пристроєм впритул до вікна, це фізично неможливо.

Ліву руку юнак тримає в кармані брюк, через що піджак трохи віддимається і ризикує наприкінці робочого дня обзавестися неакуратними заломами, котрі доведеться покласти під прес цим же вечором. Тим не менш, власника піджака ця дрібниця взагалі не бентежить і, знову ж таки, навряд здатна змусити проявити хоч якусь емоцію — здається, що гнів, роздратування чи смуток просто не можуть відобразитись на цьому обличчі з ідеально гладкою шкірою.

Вказівним пальцем, що лежить в кармані, Сяо Чжань ледь помітним порухом відбиває по стегну такт проникаючих через відкриту кватирку за його спиною слоганів про щасливе і здорове суспільство.

Ідея рахувати кількість ієрогліфів в кожному повідомленні, що звучить за вікном, і в такт вести олівцем, стараючись, щоб завершення кожної фрази співпадало з різкою зміною руху графіту, прийшла до Сяо Чжаня в перший же робочий день в індустріальній зоні. В той же день кількість підрахованих ієрогліфів до кінця робочої зміни перевищила кілька тисяч. З тих пір ці дні складались із суцільної і марної симуляції трудової зайнятості. Вельми успішної симуляції.

Час від часу Сяо Чжань підіймає очі й проходиться поглядом по спинам своїх колег. Вони всі вдягнені в акуратні костюми та працюють за своїми кульманами — більшість паралельним чином зайняті амбіційною реконструкцією вентиляційної системи всього куполу; кілька людей зосереджено працюють над вдосконаленням конвеєрної лінії для промислового комплексу.

Жодна людина в його відділі не робить жодних підозрілих рухів, не намагається відволіктись від роботи, зазирнувши в кульман сусіда чи зав’язавши безглузду розмову, наприклад, про погоду.

Через n-ну кількість фігур настає час обіду; Сяо Чжань легким натиском на пружинку на власне стегно прибирає грифель механічного олівця, відкладає його на поличку поряд з кульманом і синхронно з усіма покидає будівлю.

Їдальня в них одна на кілька будівель і знаходиться в кінці вулиці. За їжею він опиняється за одним столом із малознайомими людьми з інших відділів; вони обговорюють свої покупки, Сяо Чжань також вставляє кілька слів з приводу нещодавно придбанної лійки для душу. Та всі головним чином мовчать і ретельно пережовують їжу. На виході з будівлі він вітається з кількома приятелями, що працюють в інших відділах, з ким він встиг завести особисте знайомство за цей час.

Світлий час доби завжди минає однаково — в розміреному темпі, встановленому самим містом. І це добре. Було добре — доки на виході з їдальні Сяо Чжань не бачить в глибині коридору ту саму яскраво-червону маківку і не вирішує, що до цього хлопця варто все ж придивитись. Раптом?

Після обіду він встигає нарахувати рівно дві тисячі тридцять сім фігур і сточити три грифелі.

◎

12 днів згодом

На зібранні жителів їх маленького кварталу Ван Ібо приходить трохи заздалегідь, сподіваючись обрати собі таке місце, щоб стало можливим загубитись серед решти жильців і уникнути необхідності обговорення, хто й що придбав-обміняв-продав-надіслав-на-переробку. Він цього тижня жахливо виконував свій обов’язок споживача і, враховуючи, що таке з ним сталось вперше, гадки не мав, чим це загрожувало особисто йому. Знаючи ідеальну репутацію Чжу Цзанцзіня, інформація про недбалість Ван Ібо, безперечно, вже є суспільним надбанням, а якщо ще ні — то має бути озвучена на зібранні.

Ображатись на таке положення справ не можна, та й взагалі на цей рахунок у Ван Ібо не було не лише образ, та й жодних емоцій загалом. По-перше, він вчинив би точно так само — в найкоротший термін розповсюдив би інформацію про те, що його цінність як громадянина останнім часом впала; по-друге, не став би тягнути й зі встановленням суб’єкта на облік до органів: надіслав би запит в районну інспекцію, аби потім не сталось ніяких сюрпризів, якщо Ван Ібо продовжить так себе поводити; по-третє, провів би профілактичну бесіду.

— Шановні жителі кварталу, не забувайте зареєструватись в журналі. Відмітка робиться до початку зібрання і не може бути внесена по його завершенню. Журнал передається…

Ван Ібо акуратно притискає карту від своєї квартири до невеличкого терміналу і отримує кивок і ввічливу посмішку від дівчини, котра слідкує, щоб реєстрація відбулась успішно. Потім на всяк випадок ставить підпис в паперовому журналі.

В залі вже чоловік двадцять; всі вони сидять в довільному порядку й ледь обертаються, аби привітатись із Ван Ібо, навіть не придивляючись до нього. Він заправляє пасмо, що впало на обличчя, за вухо, де йому саме місце, і вітається із кожним із присутніх, ледь кланяючись і рішуче просуваючись до місця, котре обрав для себе. Час, що лишився до початку зібрання, він, як і всі інші, мовчки дивиться перед собою, періодично обертаючись, аби кивнути тим, хто з’являється в залі.

— Громадяни, давайте починати. Для тих, з ким ми ще не знайомі — а я знаю, що в нас є кілька нових жителів в блоках 3, 7 і 10, — чоловік років 40-45, що вийшов на сцену, зробив крихітну паузу, суворим поглядом подивився на всіх присутніх, ніби намагаючись ідентифікувати новачків, і продовжив: — Мене звати Юй Цзяньфен, я — голова комітету району Хуаньці. Ви всі бачили повістку сьогоднішнього дня, не будемо відхилятись від курсу: старші по блокам, будь-ласка, в порядку заявленої черги і з місця прозвітуйте про минувші два тижні.

Ван Ібо уважно й навіть з деякою гордістю слухає звіти кожного домовласник. Всі як один розповідають про їх прекрасний район, в якому живуть справжні трудівники індустріальної зони, що забезпечують казну Дамену; про відсутність порушень на виробництві (вже сьомий тиждень поспіль!) і про прекрасні зростаючі показники споживання. Інформація ця звучить на кожному зібранні, та слухати її зажди приємно.

Домовласником четвертого блоку виноситься питання стосовно дисциплінарної догани для кількох жителів: минулої суботи була порушена комендантська година. Ван Ібо намагається роздивитись реакції присутніх: на кількох обличчях пробігає розгубленість і розчарування, та в більшості безпомилково зчитується осуд.

Всі без винятку дивляться на голову комітету, та він зовсім не спішить винести свій вирок на цей рахунок: Юй Цзяньфен статечно поправляє правий борт сірого піджака й проводить пальцем по крихітній брошці, яка видає в ньому голову. Нарешті він складає руки на столі перед собою й злегка повертає голову в сторону дівчини, котра сиділа сьогодні на реєстрації.

— Громадянин Чень, громадянка Цюй сьогодні присутні?

Дівчина киває, навіть не зазирнувши в реєстраційну форму. Ван Ібо периферійним зором бачить, як в кількох рядах від нього підіймається чоловік, одразу за ним також доноситься звук посунотого стільця.

— Громадяни, дуже прикро, що сьогоднішнє зібрання затьмарене такою звісткою, — голова повертається до залу, пильно дивлячись трохи вище людей, що сидять в залі, в якусь невизначену точку на стіні навпроти імпровізованої сцени. Складається враження, що він не дивиться ні на кого конкретного, та у Ван Ібо не виникає жодних сумнівів — Юй Цзяньфен бачить кожного, як і належить людині на такій відповідальній і соціально вагомій посаді. — Домоправитель Чжан, ви ж знайомі з особистими справами. Чи зафіксовані будь-які порушення, що стались попередньо?

— Жодних, — бадьоро відповідає старший по блоку.

— Що ж, в такому випадку я очікую від вас, — Юй Цзяньфен напрочуд виразно дивиться спочатку на чоловіка, потім на другу порушницю, — виписку з результатами останнього медичного огляду і пояснювальні записки на моє ім’я, тоді я зможу прийняти рішення стосовно того, чи необхідно вносити це правопорушення в особисті справи, чи ні. В протоколи поки не реєструвати.

— Товариш Юй завжди дуже справедливий, — доноситься справа від Ван Ібо, і він погоджується зі своїм сусідом легким порухом голови, одночасно трохи дивуючись подібному недоречному й улесливому коментарю. Справедливість — це не чеснота окремої людини, це вимога до кожного члена їх соціуму, і якби Юй Цзяньфен не мав такої характеристики, він не зміг би стати навіть домоправителем, не кажучи вже про посаду голови райкому. Коли Ван Ібо вже готовий відвести погляд від свого сусіда, він помічає, як по скроні юнака стікає крапля поту, і вважає це дивним — в приміщенні прохолодно.

Наступні за цією демонстрацією «справедливості» кілька звітів по блокам з п’ятого по дев’ятий знову наповнюють залу прийнятними новинами. Ван Ібо готується до виступу Чжу Цзанцзіня і до того моменту, коли в його вустах прозвучить його прізвище, та всупереч очікуванням, старший по будинку не підіймається зі свого місця і слово бере голова.

— Громадяни, в десятому і останньому із закріплених за нашим районним комітетом блоці сталась цього тижня жахлива подія. Шкода, що я не можу дати вам жодних подробиць, та… Комісари, прошу, — Юй Цзяньфен робить запрошувальний жест і цього разу погляд його направлений не на точку на стіні навпроти, а трохи нижче; Ван Ібо мимоволі озирається і помічає двух агентів внутрішніх справ, котрі встають зі своїх місць і тут же розділяються — один направляється центральним проходом, другий йде самим правим.

Він ковтає і пильно стежить за головою, та той мовчить і слідкує очима, імовірно, за агентами. Тоді Ван Ібо намагається відшукати серед тих, що сидять, Чжу Цзанцзіня і знаходить його на стільці зліва ближче до кінця, та зустрітись поглядами не виходить. Старший по блоку дивиться прямо перед собою, погордо піднявши голову.

Чи можуть його справу одразу передати до трибуналу просто з тої причини, що останні кілька місяців він з причини своєї зайнятості трохи знизив свій споживацький обіг? Ван Ібо намагається згадати, чи є в його особистій справі бодай якісь натяки на попередні дисциплінарні стягнення, та не може пригадати жодного. Він ніколи не давав жодного приводу сумніватись у своєму суворому слідуванні ідеалам Зібрання.

Двоє агентів стають по обидва боки їх ряду стільців, і Ван Ібо, дивлячись на спинку стільця перед собою, краєм ока помічає побілілі кісточки пальців — довгих і тонких, як у павука — в юнака справа, котрий відпустив коментар про справедливість голови і котрий прямо зараз вчепився у власні коліна. Мимоволі скосивши очі і злегка повернувши голову, Ван Ібо вдивляється в обличчя свого сусіда — його очі закриті, та жовна ходять так, ніби він постійно стискає і розтискає щелепи.

— Товаришу Лю Шаоці, дозвольте агентам супроводити вас на медичний огляд у центральний комісаріат, — промовляє голова.

Повторювати двічі не доводиться, юнак справа від Ван Ібо підіймається, варто було Юй Цзяньфену промовити слова, котрі означають, що більше Лю Шаоці в їх районі не житиме. Йому доведеться пройти довге обстеження, за котрим слідуватиме призначення замісної терапії і, найімовірніше, проходження курсу суспільствознавства. І лиш після цього, якщо він своїми відповідями і медичними показниками доведе готовність повернутись до суспільства, йому підберуть новий район для проживання.

Лю Шаоці вирішує вийти до центрального проходу, бо зліва від нього сидить менше людей, і вони підіймаються, аби пропустити його. В повній тиші один за одним роздається скрип металевих стільців, що зсуваються цементною підлогою. Ван Ібо підіймається першим і чекає, коли можна буде знову сісти. Подумки він дає собі обіцянку перевищити свій стандартний щомісячний план закупівель і продажів, бо неприємне відчуття, що він підвів свій блок, яке з’явилось, коли Ван Ібо вирішив, що агенти прийшли по нього, йому взагалі не сподобалось.

Лю Шаоці, проходячи повз нього, затинається на рівному місці і, аби втримати рівновагу, хапається за чужий піджак; Ван Ібо від цього різкого і несподіваного поруху нахиляється вперед і автоматично підхоплює порушника під лікоть.

— Не дякуй, — пошепки промовляє Лю Шаоці, дивлячись Ван Ібо прямо в очі, розтискає хват і плескає його по піджаку, певно, намагаючись розгладити зім’яту похапцем тканину. Ван Ібо, не надто вслухаючись у чужі слова, інерційно промовляє «нічого страшного» і у відповідь порушник… фиркає! Коли до Ван Ібо нарешті доходить, що йому ніхто не дякував і тим більш перед ним ніхто не вибачався, Лю Шаоці вже надто далеко, щоб продовжити цей обмін недоречними репліками. Судячи з того, як неправильно поводить себе порушник, йому справді варто пройти курс лікування.

За цей час агент, котрий стояв в правому проході, оминув зал, отримавши дорогою папку із документами зі столу голови, і через кілька митей, доки порушник пробирався до проходу, встав поряд зі своїм колегою, поглядаючи на годинник.

— Прощавайте, пане голова, — голосно промовляє Лю Шаоці, стаючи поряд із агентами, та йому ніхто не відповідає — Ван Ібо спостерігає, як губи Юй Цзяньфена ледь тремтять, та зрозуміти, чи це зачаток посмішки, невдоволення чи просто нервовий спазм м’язів обличчя не може: взявши себе до рук, голова киває юнаку, котрий веде протокол.

За спиною все ще чути кроки Лю Шаоці і супроводжуючих його агентів, що покидають залу, і Ван Ібо, відчувши якийсь дивний порив, мимоволі слідує поглядом за юнаком, який кілька хвилин тому сидів поруч із ним, і зустрічається очима з озирнувшимся наостанок порушником. Останній розпливається у посмішці, підморгує йому і зникає за дверима, отримуючи поштовх в спину від агентів.

Ван Ібо спантеличений і розгублений, та його розгубленість стає ще більшою, коли він чує:

— Громадянину Ван, щось не так? — голос належить нікому іншому, як Чжу Цзанцзіню, і тоді Ван Ібо розуміє, що всі давно вже повернулись на свої місця, тільки він та домоправитель Чжу стоять посеред зали, та, на відміну від останнього, Ван Ібо крутить головою туди-сюди, здається, впустивши розуміння того, що відбувається останні кілька хвилин. А щось точно відбулось.

— Ні, та… — починає Ван Ібо, сам не знаючи, як має пояснити те, що не піддається ніякому розумінню.

— Тоді давайте продовжимо зібрання, сядьте, товаришу Ван, — перериває його Чжу Цзанцзінь і переводить погляд на Юй Цзяньфена: — Пане голова, в десятому блоці інших порушень не виявлено, причини для дисциплінарної догани відсутні. З точки зору адміністративно-господарської частини…

Звіт Чжу Цзанцзіня Ван Ібо вислуховує в цілковитій прострації: дивиться перед собою, стараючись абстрагуватись від ситуації Лю Шаоці, та не в змозі ігнорувати пустий стілець з правої сторони від себе. Перед очима його постають павучі пальці, що обхопили коліна, і напруга на чужому обличчі. Лю Шаоці однозначно знав про те, що мало статись. Зайнятий власними думками, Ван Ібо усвідомлює, що так і не опинився в переліку тих, хто заслужив догану в особисту справу, тільки коли слово повертається до Юй Цзяньфена.

Надалі зібрання минає у штатному порядку: пан Цзі, відповідальний за соціальний розвиток, сповіщає про дні відкритих дверей в мерії в Даюані і запрошує всіх бажаючих записатись через спеціальний термінал для централізованого відвідування важливих інфраструктурних одиниць Дамену. Потім виступає доктор Мен, куратор програм здоров’я населення, і повідомляє про планове щомісячне обстеження, яке відбудеться за кілька днів. Засідання завершується позитивною нотою:

— Шановні жителі нашого району, як ви знаєте, минулий п’ятнадцятиденний період ми були лиш на третьому місці в загальному заліку Сюаня за обертом товарів і послуг, сьогодні ж мені надійшла новина про те, що місяць ми закриваємо, знаходячись на першому місці.

В залі роздаються перші оплески, та голова підіймає руку:

— Стривайте, люб’язні, ми не можемо не відмітити шановного товариша Сяо Чжаня, завдяки якому став можливим цей неочікуваний ривок у показниках, — Юй Цзяньфен робить паузу, Ван Ібо і решта використовують її, аби повернутись в сторону, куди спрямував свій погляд голова. Герой вечора скромно відмахується від шанування і посміхається. — А-ну ж, не прибіднюйтесь, громадянине Сяо, підійміться. Ось так, — Юй Цзяньфен починає аплодувати, всі інші повторють за ним. — Сподіваюсь, товариш Сяо, — продовжує Юй Цзяньфен, коли оплески стихають, — ваш ремонт, що розпочався так вчасно після переїзду, буде тривати ще кілька місяців.

— Буду продовжувати, пане голова, на радість усім сусідам, — обіцяє Сяо Чжань і сідає на місце.

Ван Ібо, слухаючи краєм вуха про підсумки засідання, крадькома розглядає героя цього вечора. Ось так і слід поводити себе справжньому громадянину Дамену, думається Ван Ібо, коли раптом цей самий гідний громадянин повертається і дивиться йому у вічі, піднявши брови. Ван Ібо у відповідь кланяється, виражаючи своє шанування, і відводить погляд.

Зібрання оголошується закритим після того, як Юй Цзяньфен кілька разів повторив, що бажаючих потрапити на екскурсію в мерію чекає біля стійки реєстрації пан Цзі. Саме туди і прямує Ван Ібо.

Опинившись десь в середині мовчазної черги — одної з трьох, що в’ються паралельними змійками залом — він поплескує себе по піджаку і штанам у пошуках карти — пластикове коло знаходиться в правій кишені піджака.

— Даруйте, та це, певно, ваше, — роздається позаду нього, а потім справа тягнеться явно жіноча рука, на розкритій долоні — якийсь пожмаканий папірець.

— Я так не вважаю, — ввічливо відповідає Ван Ібо, повернувшись впівоберта, майже не дивлячись на дівчину, що вирішила проявити люб’язність.

— Це випало із вашої кишені, та якщо вам так завгодно, я викину сміття власноруч, — у голосі дівчини чітко чути здивування й осуд.

Ван Ібо розвертається:

— Моєї кишені?

— Саме так, товаришу Ван.

Дівчина — він бачив її кілька разів у їдальні в індустріальній зоні — стискає папірець і робить останню спробу передати «сміття» його власнику. Ван Ібо не лишається нічого іншого, крім як підставити розкриту долоню і спіймати те, що — він цілком в цьому впевнений — йому не належало.

— Дякую, — говорить він і розвертається до стійки реєстрації, стискаючи в лівій руці свою карту, а в правій — щось невідомого походження. Йому кортить опинитись у себе вдома, бо вечір стає дивним і збиваючим з пантелику.

— Громадянин Ван, — підтверджує реєстрацію асистент. — Вперше поїдете в Даюань?

— Доводилось бувати через роботу, — не вдаючись у подробиці, відповідає Ван Ібо, кладе карту до лівої кишені піджака й обережно починає пробиратись на вихід із штовханини, все ще відчуваючи гострі кути зім’ятого папірця у власній правій долоні.

— Товаришу Вану вдалось уникнути сьогодні догани, чи не так? — раптом роздається справа від нього, коли він опиняється на вулиці.

Ван Ібо зупиняється, підіймає очі і стикається поглядом із героєм торгово-ринкових операцій:

— Даруйте?

— Ви надто очевидні, — суворо промовляє Сяо Чжань. — Якщо це помітив я, отже, легко помітить і решта. Вам варто менше виділятись, і зараз я не про ваш колір волосся кажу.

Сказавши це, Сяо Чжань розвертається і йде за напрямком до їх гуртожитку. Що ж, не було догани на засіданні, то отримайте після — для відновлення справедливості, думає Ван Ібо. Він проводжає товариша Сяо поглядом і робить кілька кроків вбік, аби опинитись під ліхтарем і спокійно обстежити знахідку. Ван Ібо розкриває долоню і деякий час просто дивиться на зібганий аркуш, а потім розгортає його обома руками і вдивляється в текст, який складається всього з декількох слів: «Ти людина».

Ван Ібо мимоволі озирається довкола себе, та бачить лише людей, що виходять з райкому, нікому немає діла до власника палаючого полум’ям в холодному світлі ліхтаря волосся. Він дивиться в бік свого блоку і розрізняє фігуру Сяо Чжаня, який скоро має зникнути в дверях під’їзду. Ще раз поглянувши на абсурдний — у своїй безглуздості — текст, він ховає папірець в кишені штанів і вирушає додому.

В голові його повно питань: як цей клаптик опинився в його кишені? що за дивак був цей Лю Шаоці і чому так поводив себе при затриманні? чому на зібранні старший по будинку Чжу не обмовився про Ван Ібо як про потенційного порушника? як герой вечора дізнався про його споживацькі (не)успіхи? І взагалі, як варто було розцінювати його коментар? Погроза? Попередження? Замість відповідей у Ван Ібо лише одна думка: до товариша Сяо точно варто придивитись уважніше.

◎

Екран підсвічує грізно зведені брови старшого інспектора. Вказівним пальцем правої руки він гортає сторінку за сторінкою зі звітів агентів із табельними номерами 995 і 2037, які лежать в нього в автономному доступі. Очі навіть не встигають вихопити ієрогліфи; коли документ сягає кінця, він починає гортати їх у зворотному порядку.

В голові кружляють думки, що мають мало зв’язку зі зниклими агентами: в особистих справах, які йому надіслали з центрального комісаріату по одному із перших запитів, не було жодних нотаток про те, що Лю Шаоці знаходиться під спостереженням. А він мав був знаходитись, такі справи не розглядаються за якийсь там тиждень. Цього як мінімум не дозволила б зробити вся бюрократія; як би там не похвалялись електронним документообігом, завжди лишався людський фактор врешті-решт. «Протягнути» слідство через всіх вповноважених, які мали не тільки формально завізувати необхідні етапи, але й вчитатись — хоча б по діагоналі… Це безперечно займає час.

Лишався, звісно, й той варіант, що Лю Шаоці здійснив щось таке, що не могло бути відображене в його особистій справі і, як наслідок, розглядалось окремо. Можливо, навіть із грифом. Якщо виходити з такого розкладу й додати до цього припущення, що випадок товариша Лю не був пов’язаний зі слідством, то тоді в принципі все ставало на свої місця. Сумніватись в комісаріаті старший інспектор не мав ніякого права, та й не було для цього жодних підстав — він надто дрібний пішак, аби вважати, що його мали сповіщати про всі справи, що відбувались в Хуаньці, лиш з тої причини, що він знаходився там на слідстві.

Однак з голови ніяк не йшло зібрання — на ньому відбувалось щось дивне, що не піддавалось поясненню. І саме відсутність пояснення не дає йому можливість належним чином зафіксувати у звіті клубок думок, який тільки більше заплутується в його голові. Крім того, його особиста поведінка на засіданні і навіть хід думок могли бути піддані жорсткій критиці, бо мало нагадували протол. Поставити особисте над професійним — таке з ним ставалось уперше.

Вирішивши, що краще всього зараз обійтись сухими фактами, і усвідомлюючи відповідальність за Дамен, яка лежить на його плечах, якщо він не буде достатньо проникливим у своєму розслідуванні, СІ3726 на мить припиняє безцільне гортання документу, мандрує папками і, дивлячись у стандартну форму, прийняту в управлінні, починає заповнювати звіт, намагаючись уникати гострих кутів за допомогою обережних, трохи рубаних фраз.

Черговий рапорт, що за суттю своєю не ніс в собі жодної корисної інформації — за майже два тижні ні одної зачіпки — змушує піддати сумніву те, що польова робота в Хуанці принесе плоди, шифрується унікальним ключем і відлітає безпосередньому начальству. Можливо, агенти не включили у звітність 10-й блок з тієї простої причини, що включати не було що?

Після надсилання старший інспектор намагається накидати план своїх подальших дій, спочатку в голові, потім створює список у програмі. Перш за все потрібно придивитись до тих, хто поводив себе дивно на зібранні. По-друге, поспостерігати варто й за тими, хто веде себе надто ідеально. Такі випадки бували в його практиці в куполі Кон — після опитування сусідів та колег затриманих нерідко виявлялось, що наймерзенніші порушники в очах оточуючих були найгіднішими з громадян.

Виписавши кілька прізвищ, старший інспектор виключає термінал і йде вмиватись. Перед сном випиває склянку води, перед тим закинувши до рота дві таблетки. Сон приходить миттєво.

_______________________________________________________________

Історія — переклад твору muuguaucuac Аморфинизм