Спіймати Джонгхьона

Виявляється поговорити зі своїм об’єктом відвислої щелепи і спонсором довбанутих фантазій, не так вже і просто, якщо не сказати більше. Кібом правда намагається, але весь час щось заважає, то колінки, що тремтять перед зустріччю, то рот не відкривається навіть привітатися, а найгірше – це люди, які на кшталт охоронців, ходять за Джонгхьоном і веселять його, судячи з того, як дзвінко він сміється. В будь-який інший момент Кі радів би цьому щасливому звуку дзвоників, яким переливається чужий голос, але не в тій компанії і не тоді, коли йому конче потрібно поговорити.

Те що треба застати Джонга одного Кібом збагнув на другий день. Але як це зробити, чесно, ідей не було. В клубі постійно хтось є, буфет чи клас – місце скупчення всяких ідіотів, а в туалет за хьоном йти було якось не зручно, та і як в обстановці такій можна уявити розмови про щось високе, як мода. Тому молодший у відчаї плететься на двір, щоб хоча б на секунду відійти від цих жахливих думок і може побути на одинці із собою. Він йде не поспішаючи, потупивши очі в підлогу і шаркаючи ногами по старій плитці. Парубок не звертає уваги на голоси і бігаючих поруч однолітків, не помічає, як перечепивсь через чиюсь ногу, він починає летіти в уповільненій зйомці зі свого середнього зросту, а як граційно падає, розстеляючись килимом прямо перед чиїмось ногами. Перше, що хочеться зробити – набити морду тому, чия нога стала першопричиною його, вкрай жорсткого, приземлення, а потім очі повільно підіймаються вверх, спочатку на руку, що люб’язно простягає, очевидно, якийсь джентльмен, а потім і на обличчя. І тут вже стає абсолютно не до чужих ніг і винуватих, тому що Кібома застеляє сором. Сором настільки сильний, що ладний він був би провалитися під землю, десь до рівню розпеченого ядра, бо перед ним сам Джонгхьон.

– Не забився? – з тривогою у голосі і зі співчуттям у очах питає той.

– Не сильно, – відводячи очі і беручись за запропоновану руку промовляє Кі, – хоча сказати, що приземлення було м’яким, не можу.

– Це тому що ти худенький, – сміючись і не відпускаючи руки промовляє Джонг.

– Це тому що я впав на жорстку підлогу, любчику, – в своїй манері дає відсіч молодший, на секунду забуваючи з ким він говорить.

– «Любчику» кажеш?

– Ой, я вибачаюся, звик так спілкуватися, – Кібома знову накриває сором і це вже вдруге за останні дві хвилини, він кланяється на дев’яносто градусів і шепоче прокльони, ні то на себе, ні то на ситуацію в цілому.

– І з ким же ти так звик розмовляти? – зі смішками у голосі питає Джонг, бо взагалі-то він чув «хоч би твій рот пір’ям поросло Кім Кібом».

– Та так, з усіма…ну знаєш, Мінхо там наприклад, – бреше Кі, бо в нього язик так не повернеться назвати ту м’язисту шафу саме так.

– Чув від тебе в його бік тільки щось на кшталт «дурень», не думав, що і такі лестощі присутні, – очевидний стьоб, але молодший все одно ведеться.

– А чутки про нас які ходять, знаєш? – з усмішкою і лисячим поглядом парирує Бомі.

– Знаю, але як на мене, з вас дурна пара виходить.

– Є варіанти краще? – сміється Кібом.

– Для тебе обов’язково знайдеться по краще, – підчепляючи пальцем чуже підборіддя, промовляє Джонг і хай він нижчий за Кі, але йому б хотілося, щоб ці очі завжди дивилися гордо підняв голову.

Кібом випадає. Що це тільки що було?