Пошук спільної мови

 

 

– Відай мені мій телефон! – Промовив Чонін з невеликим роздратуванням.

 

– Ти щось там вякнув? – Запитав Кім крутячи телефоном в одній із своїх рук.

 

На дворі досі стояла безмежна спека. Вітер досі не давав про себе знати нікому, здається навіть і не скоро дасть про себе знати. Альтанка яка стояла не подалік від дитячого майданчику була наповнена двома людьми. Можна було здогадатися, що ними були Чонін та Син Мін. Сама альтанка виглядала старою, подряпаною та уже майже здерся лак. Дерево було чорне неначе тільки, тільки після дощу, але доща не було ще з початку зміни. Надписи потипу “Катя+Вова” були присутні, були і різні номера телефонів з смішними фразами. Для такої як табір місцевості це було звечне діло.

 

– Взагалі…нащо ти по мене прийшов в будиночок?– Запитав Чонін трохи опустивши очі поскільки та ситуація все ще не відпустила його.

 

– Мені нудно стало. Всі мої типу друзі з твоїми друзями, а ти постійно в будиночку сидишь, від мене ховаєшся. Тей я вирішив з тобою посидіти все одно краще ніж одному.

 

Чонін помітив, що сьогодні той більш менш доброзичливий. Так він був досі в якомусь плані грубий, але не як в той раз коли вони бачились в останне. Чонін звичайно не розумний, але і не настільки тупий, що б не скористатися цим і не піддобритися.

 

–Парить як не в себе…– Промовив Син Мін схрестивши руки на своїх грудях та спершись на потріскавшу, стару доску яка так і хотіла когось вколоти своїми занозами. – Дощ буде напевно.

 

– Чому ти так вирішив?

 

– Тому що так зазвичай паре перед дощом. Вдупли собі це в мозок, хотя б щось буде там корисне.

 

– Є…– Чонін відразу закрив рота, потрібно було вести себе як най дружелюбніше.

 

І так, справді парило на дворі добре. Якщо свій погляд направити на дальню дистанцію можна було помітити хвилі. Але ми вже про це говорили. Син Мін сидів дивлячись своїми темно коричневими очима на пустий, але повністю розмальований стіл. Погляд Чоніна падав лише на обличчі іншого, було це для того, що б аналізувати який на даний момент в того настрій поскільки не хотілось попасти в неприємності як того разу. На обличчі обох були промокші від поту локони волосся. Але якщо Чонін не робив з цим нічого майже не помічаючи то Син Міна це в якомусь плані дратувало і він постійно їх поправляв.

 

– Ця спека мене дратує. – Промовив Син Мін.

 

– Треба потерпіти…можливо завтра….

 

– Замовкни! Не дратуй, я тебе покликав, що б ти зі мною говорив, але ти тільки відповідаєш на мої коментарі.

 

– Але це ж ти мене покликав.

 

– Ти договоритися я бачу хочешь?

 

Чонін відразу замовк не бажаючи продовжувати розмову, але напевно потрібно було. Він склав свої руки в замочок та положив їх на стіл спершись тим самим на них. Син Мін підняв брову очікуючи, що скаже той. Чонін довго не чекав і намагався продовжити розмову.

 

– Як справи? – Запитав Чонін.

 

Син Мін видав легкий смішок який тривав від сили секунду, він махав голову нарешті вставши на зону де падало сонце.

 

– Мда, я очікував від тебе більш чогось конструктивного, але я дуже сильно переоцінив твої здібності. – Промовив Кім засунувши руки в кармани та направляючись в сторону столової. – Пішли.

 

Чонін трохи роздратувався. Ну справді, скільки можна було шутити про його інтелект і тощо? Врешті нога яка була одягнена в чорні звичайні шльопки стали на траву, яка була майже як гаряча. Було дивно для Чоніна поскільки трава у нього асоціювалася з більшістю холодом до якого можна лягти і охолонути від гарячого сонця в літку, чим з спекою. Він швидко підбіг до того і тепер вони ішли на одному рівні.

 

– А ми куди? В столову? – Запитав Чонін перевівши на нього погляд, а точніше на ці красиві немов темний каштан очі.

 

– Я що ідіот, що б там харчуватися чи шо?

 

– Ну, тоді куди ми, якщо не в столову в якій харчуються ідіоти?

 

– В магазин.

 

Чонін трохи призупинився не зрозумівши по скільки в самому таборі магазинів не було. Лише через кілька секунд він згадав в що не так далеко від території табору був продуктовий магазин. Але він ніяк не був пов’язаний з табором, побудований він був для села яке було не так вже і далеко. З самого табору було категорично заборонено виходити, тому Чонін трохи не зрозумів.

 

– В якому сенсі? Найближчий магазин за табором, а нам не можна його покидати.

 

Син Мін закотив очі і повільно обернувся до того не винімаючи руки з карманів, він нахилився до того так, що їх обличчя були в декількох сантиметрах один від одного. Чонін трохи здригнувся, а очі впали на зелену траву відтінок якого він не міг на даний момент розібрати, ковток слюни був достатньо гучний, що б почути йому самому та Син Міну.

 

– Послухай, я можу все, якщо я захочу піти в магазин я піду. А знаєш чому? Тому що в мене ж гроші, які вирішують всі проблеми.

 

– Але…

 

– А якщо ти зі мною, то і тобі можна, зрозумів?

 

Чонін повільно кивнув і вони продовжили іти спокійно та без ніякої ніяковості. Хотя без ніякої ніяковості ішов тільки Син Мін в час поки Чонін намагався вести себе якомога обережно з ним.

 

Воно обійшли столову навколо якої був политий цемент. Всі ми знаємо, як це небезпечно в спекотний день стати босими ногами на розігрітий від сонця яке здавалось таким житте радісним. Слава Богу у хлопців вуло взуття. У Чоніна вже зрозуміло яке, а ось в Син Міна були шльопанці бренду “Calvin Klein” у чорному кольорі но центру який була назва бренду крупними та білими буквами.

 

За столовою було різне сміття. Загалом були ржаві залізячки, але були і різні пакети, і пластик. Чонін міг подумати тільки: “якщо б це побачив Фелікс, він би був не самим щасливим на цій планеті”. Що ж, це було правда поскільки Лікс і справді не дуже полюбляє таке щей на природі. Також стіна яка стояла там була навіть не побілина, а двері як і ті залізячки ржаві та зовсім не санітарного вигляду як для столової.

 

– Жах. – Промовив Чонін.

 

Син Мін в свою чергу нічого навіть не сказав, як ніби для нього це було зазвичай. Вони просто обійшли це невдовзі зайшли в полон зелених та великих як стіни сосон. Почулися перші тріски гілок. Прохолодний тіньок та прохолодне повітря в нього додавало приємного відчуття шкірі яка вже також була гаряча. Чулися ніжні розмови та співи не відомих пташок які сиділи високо на деревах і побачити їх хотя б одним оком було не можливо. І раптом з кучі темної землі та сухих гілок Чонін побачив фіолетову квіточку. Єдину, лише одна була в його очах він присів та обійняв одною рукою свої ноги, а другою він ніжно торкався ніжні пелюстки в фіолетовому кольорі. Стебельце було темно зелене, а ось листя на ньому було такого ж відтінку як і стебло, але була відмінність на листочках були шуршаві гілочки яких на стеблові не було. Син Мін помітив та почув, що за ним ніхто не іде та дуже повільно повертається назад.

 

– Ну де ти та…– Не встиг сказати Син Мін як побачив того навприсядки  розглядаючи квітку.

 

Його очі неначе були зачаровані. Рот трохи привідкритий. Син Мін побачив в нього щось таке чарівне, те що не бачив з самого свого народження. Можна запитати, що ж саме він побачив у такій звичайній речі, як просто розглядання квітки? Любов, любов до чогось малого і не значного. З самого народження йому все подавали. Як це говорять у народі? На блюді. Він не мав ціну таким речам я звичайна квітка, тому що знав, що тількино йому клацнути пальцем він її отримає. Але ось перед ним є ця любов, дивлячись на це він розуміє, що той навіть не зриває її, не дивлячись на те що вона йому сподобалась. Серце яке було у грудях прискорило рух. Син Мін швидко пихитав голову, нарешті він підійшов до того і схопив міцно за руку намагаючись підняти.

 

– Зривай вже нарешті цю кляту квітку та пішли! – Промовив грубим тоном Син Мін.

 

Чонін просто піднявся та продовжив іти так і не зірвавши квітку. Син Мін мигцем подивився на ню та продовжив іти в тому ж темпі, що і Чонін.

 

Вони пройшли вже багатенько. Обернувшись позаду своєї спини вони бачили лише густі дерева і більше нічого. Але попереду вже виднілась стежка по якій часто їздять машини. Скоріше всього це фургони які доставляли продукти на кухню, яка була в одній будівлі з столовою. Вони благополучно через декілька хвилин вже ішли по стежці яка була повністю в тінькові через високих дерев сонце не могло пройти. Стежка була довга, і через дерева виглядала неначе тунель в кінці якого буде ясне сяйво. На самій стежці деколи траплялися шишки, які виглядали навіть красиво на ній.

 

– А чому тебе сюди відправили? Ти ж наче багатий, я думаю твої батьки могли і путівку в табір по дорожче купити. – Зненацька заговорив Чонін, що б розбавити обстановку цеї сухої та не дуже цікавої подорожі.

 

– Ну як я зрозумів, тут колись відпочивав дитинстві мій батько та моя мама, вони тут колись познайомились. Тому я думаю що для них це ніби як важливо ніж якісь там інші багаті центри відпочинку. Вони ще частенько шуткують, що раптом я найду тут собі свою судьбу. – Син Мін закотив очі і пнув одну з шишок.

 

– Хах, було б забавно. – Промовив Чонін з легким смішком.

 

– З якого це чорта “забавно”?

 

– Ну типу твої батьки поєдналися завдяки табору і ти б з кимось поєднався завдяки табору. Хіба не круто?

 

– Я нічого крутого не бачу.

 

– Нуу… життя коротке треба пробувати різні відносини! А ти навіть не намагаєшся.

 

– Я не бачу в цьому сенсу.

 

Поки вони розмовляли, то дійшли до виходу з так незваного, довгого тунелю. На горизонті з’явилися різні будинки з заборами, зазвичай які були пофарбовані в зелений колір. Але магазин який їм був потрібен стояв прямо перед лісом. Підійшовши трохи ближче під палким сонцем. Чонін розглядав червоний дах який уже був не такого насиченого кольору. Скоріше він став більш пастельним, ледве не рожевим. Також його очі падали на білу цеглу нічим не обштукатурина. Так, просто біла цегла. Також були сходи які містили три сходинки які були у вигляді мрамору. Піднімаючись по ним їх руки тримались об залізні в чорному кольорі бортики. Нарешті покинувши останню сходинку вони відкрили ідеально пофарбовані свіжі дерев’яні двері лаком. Їх ноги ступили на білу плитку яку зазвичай можна побачити. Відразу на очі попався холодильник з морозивом яке так і хотілось спробувати на язиці. Сам той холодильник майже мішав проходу в магазин. Сама температура повітря була у приміщені прохолодна, навіть хотілось залишитися там тільки, що б не виходити на пекуче сонце. Син Мін підійшов до прилавку де стояла молода на вигляд продавщиця, на років так двадцять або двадцять три. У Чоніна не було з собою грошей тому він просто стояв біля дверей та чекав того поки той щось собі купить не чекаючи, що куплять щось йому.

 

– Ти енергетики пьєшь? – Запитав Кім заглядуючи в свій гаманець.

 

– Тільки енергетики.

 

– Я тебе про інше і не питаю. Смак який?

 

– Полуничний.

 

– Ясно. – Промовив холодно Син Мін повернувшись до продавщиці. – Дайте лимонний та полуничний, з холодильника тільки.

 

Син Мін дістав з гаманця гроші та розплатився взявши дві баночки та поніс до дверей навіть не дочекавшись здачі.

 

Вони вийшли та на них сяйнув невеликий промінь сонця який осліплював їм обом очі, що змушувало їх прикрити своєю рукою обличчя. Вони спустились з цих трьох майже не помітних сходинок. Перед собою вони бачили дерев’яну лавку, а біля неї неначе кам’яну урна яка вже була настільки переповнена сміттям, що воно лежало геть на підлозі. Через декілька кроків вони знову зайшли в ліс та попрямували по тій самій загадковій стежці що й тоді.

 

– Ти будешь брати чи ні? – Запитав Син Мін продовжуючи нести дві баночки в руках.

 

–А…так… – Промовив Чонін та взяв одну з банок на якій була написана: ” полуничний смак”.

 

 

Чонін відкрив її, від чого послідував звук шипіння. Напевно кожен чув цей звук коли відкривав наприклад  кока-колу. За цим почувся і звук шипіння баночки Син Міна. Вони обидва зробили ковток і трохи освіжились.

 

– Вот би зараз “Хантер х Хантер” під цей енергетик подивитись. – Промовив Син Мін дивлячись на верх, але там він побачив зовсім не небо, а лише гілки з зеленню.

 

– А?! Ти також дивився Хантера?! – Викрикнув Чонін ледве не розлив свій енергетик.

 

– Господи не гарлапань! Да, дивився, це моє улюблене як би.

 

– Моє також! Який твій улюблений персонаж?

 

– Мій? Думаю що Курапіка, він там самий розумніший з всіх тих недоумків.

 

– Хах, я міг і не питати. – Промовив Чонін з невеликим сміхом.

 

– Що!? Ти зараз добазікаєшся! – Промовив Син Мін, але не привичним для нього грубим голосом, а з невеликою посмішкою на вустах. – А твій улюблений?

 

– Гон, він дуже позитивний навіть у скрутних ситуаціях.

 

– Як на мене він просто телепень – Зробив ковток Син Мін.

 

– Єй!

 

Нарешті їхня розмова стала довго тривалою за весь час прогулянки їх двух. Здавалось вони у двох починають відчувати комфортно один з одним. Це добре, що ці двоє зуміли знайти спільні точки. Вони продовжували іти і розмовляти на легкій ноті. Розмова вже ішла не тільки про улюблене спільне аніме, а про інші теми. Наприклад: ситуація в країні, стосунки між іншими людьми та тощо.

 

Пройшовши всі ці краєвиди які вони бачили вже в друге, вони вже майже дійшли до альтанки. Так, саме до тої альтанки з якої вони і почали подорож.

 

– А доречі в…– Не вспів Чонін договорити, як почувся крик.

 

– МІННІ!!

 

Це був Чанбін який біг по гарячій траві як не дивно в одних трусах кольором якогось темно зеленого з білою резинкою. Він добіг до них і схопив Син Міна за плечі.

 

– Мінні! врятуй!

 

Як тільки Чанбін промовив ці слова то впірвав далі. А там вже було видно як Чан біжить за тим з черпаком яким зазвичай набирають суп. Той пробігає між ними майже не помічаючи.

 

– Я зараз цього маленького збоченця відлупцюю.

 

Син Мін та Чонін дивились на них з лицем як той смайлик “кам’яне лице” у телефоні.

 

– Що це з ними? – Запитав Чонін.

 

– Схоже Чанбін знову, щось пошле запропонував тому.  – Промовив Син Мін закотивши очі.

 

Мій тгк: https://t.me/mymymymy_re

Буду дуже вдячна за підтримку♡