Наша осіння історія

***
Осінь. Одне слово, одна пора року, що кожний сприймає по своєму. Для когось – це період мерзенної, дощової, прохолодної погоди, для інших період осінньої хандри чи навіть депресії. Для Мінхьока вона теж такою була дещо апатичною, поки не зустрів одного вечірнього вечора декого особливого.
Зараз для нього осінь – це пора наповнена великою гамою кольорів, пахне пряним гарбузовим латте і часто оповита пеленою туману.
Будучи простим вчителем малювання, який полишив думки, щоб стати видатним художником він і досі (ще з студентських років) мав звичку малювати у парку все що у ньому помічав. Завершивши картину Мін присів на лавочку і поринув у роздуми чому його не влаштовує кінцевий результат даної роботи.
Ви можете продати мені цю картину?, – вивів з роздумів Міна спокійний голос.
– Картину? Саме цю?, – розгублено перепитав він.
Так цю, звісно якщо ви її не продаєте тоді чи міг би я попросити вас намалювати мені картину?
Цей приємний молодий чоловік не викликав у Мінхьока такого роздратування, яке викликали інші люди, і він погодився намалювати йому іншу картину так як це на думку Міна “не дуже добре вийшла”.
Ну от картина уже була у прекрасного замовника сума за неї на балансі картки Мінхьока доповнила цифрами дещо мізерну частку, що залишилася з зарплати.
Вчитель-художник думав, що більше не побачиться з ним, адже кому він такий потрібен. Але замовник став йому хорошим знайомим, який часто писав йому повідомлення що змушували навіть у похмурий день усміхнутися.

***
Осінь час страждань, так думав Мінхьок раніше. Його часто мучило його минуле. Рани від колишніх стосунків зажили, але цієї осені вони знову почали кровити і мучити. Колишній Міна знайшов його і підкараулював поблизу його дому по дорозі до школи і вішав спагетті Міну про те “я усвідомив свою помилку, що втратив разом з тобою” і лив безкінечно слова про “безмежну любов”.
Мін давно не вірить його словам, він знає наскільки ця людина прогнила.
– Відпусти мене, – байдуже та з натиском попросив Мін.
– Ні, я стільки часу тебе шукав.
– Ви здається погано чуєте, або не розумієте слів.вас же попросили відпустити руку. Відпустіть його інакше нарікайте на себе. В мене достатньо зв’язків та фінансів, щоб перетворити ваше жалюгідне життя у пекло.
– Хто ви в біса такий?
– Я? Хммм.. а це не важливо, – відповів Кіхьон.
Поки тривав цей діалог, Мін вирвав свою руку з заточення чужої і швидко чкурнув до Кіхьона.
– Мінхьок пішли звідси. А вам ще попередження не шукайте з ним більше зустрічей, бо виконаю всі свої сказані вам слова, – опалив поглядом колишнього хлопця Мінхьока Кіхьон, і наприкінці немов лис хитро примружив очі.
Сівши в автомобіль Мін не міг повірити, що його минуле його знову наздогнало.
– Ти як?
– Навіть не знаю як описати свій стан, – стиснувши плечима відповів Мін, – Якщо одним словом, то паршиво.
– Куди ми їдемо?
– В одне кафе, думаю тобі там має сподобатися.
І справді у це кафе Мінхьоку припало до душі. Вінтажні меблі, квіти на підвіконнях, маленькі гарбузи, що прикрашали столики та куточки, аромати кавових напоїв та випічки, занурювали його у спокій та комфорт.
Зараз осінь, тож у кафе хітом сезону було гарбузове лате, яке Мінхьок замовив, хоч ніколи не куштував цього напою раніше.

***
Кіхьон наповнив осінь для Мінхьока спокоєм, комфортом та певним сенсом. Від цієї випадкової зустрічі у парку минулого вже 5 років.
– Впізнаєш це місце?, – раптово запитав Мін у Кі.
– Звісно, тут я тебе вперше зустрів як ти малював картину.
– Ти мене тоді дещо налякав. Але я радий, що ми саме так познайомилися з тобою, – міцніше стиснув руку Кіхьона Мін.
– Так і я цьому безмежно радий. Хто б міг подумати тоді, що після такого знайомства ми згодом будемо разом.
– Наша історія почалася восени.