Глава 26

Удару по голові немає, бо я несвідомо підіймаю руку з ножем і викладача протикає лезо майже по самісіньке руків’я. Його здивований погляд і спроби покликати на допомогу лякають мене більше, ніж загроза смерті. Швидко біжу до сходів. Мені хочеться знайти друзів і забрати їх звідси.

На другому поверсі тихо. Єдиним джерелом шуму є я зі своїми “тихими” кроками та диханням. Мені здається, що тут проходить стадо слонів, а не одна на смерть перелякана дівчина, котра бореться із собою, щоб не кинути друзів і не втекти.

З одного боку, викладач фізики мертвий. Я сподіваюся. Він мені сказав, що спіймав друзів і тримає їх у замкненій кімнаті після того, як влаштував їм катування. З іншого боку, я підслуховувала їхню розмову у парку. Він чисто фізично не міг знайти моїх друзів, не зустрівшись зі мною. До того ж вони “озброєні”, якщо можна назвати кухонні ножі зброєю. Сумніваюсь.

І все ж, на поверсі нікого немає. Тільки декілька щурів перебігають мені дорогу, викликавши велику огиду і страх. Я знаходжусь всього за декілька кроків від колишньої кімнати Анни та її подруги. Може вони ховаються? Я ж так і не зустрілась із викладачем фізкультури. Де він?

Відповідь приходить майже миттєво. Позаду чую тихі кроки у свій бік та озираюсь. Якраз вчасно, щоб зустрітися обличчям до обличчя з дошкою, відірваною від підлоги, та її власником. Не встигнувши нічого зробити, дозволяю фізкультурнику вдарити мене і втрачаю свідомість. Як говориться: з вогню просто у полум’я.

– Таню, – тихий голос Кості змушує мене розплющити очі та різко сісти. Не розумію, де знаходжусь і що сталось. – Ти в порядку?

– Ем… Ні. – що за дурне питання! – Ти не бачиш, що у мене зв’язані руки й ми всі знаходимось у невідомій кімнаті?

– Костю, ти просто майстер ставити дурні питання. Ми всі замкнені у підвалі гуртожитку, у мене на голові відкрита рана і я виглядаю, наче щойно закінчилася світова війна і годину тому притягнули наш єдиний порятунок. А у тебе все гаразд? – Аня виговорюється за всіх. Коля з Кирилом мовчки спостерігають за цією перепалкою.

– Гаразд, я визнаю свої помилки. Просто Таня дуже довго не приходила до тями, от я й вирішив спитати, чи все з нею в порядку, – Костя, мабуть і хотів би підняти руки над головою, але вони у нього зв’язані за спиною. Я дійсно так довго була непритомною? Блін, це ж вони ще не знають, що викладач фізики важко поранений.

– Я вас шукала. Дорогою зустріла викладачів. Вони говорили, що не збираються випускати нас звідси. Це щось типу гри у квача. На першому поверсі я знайшла труп нашого одногрупника. Хоч убийте, не згадаю його імені. Фізик сказав, що гра почалась… Наче так… Я не пам’ятаю точно. – так, з пам’яттю у мене конкретні проблеми. Цікаво, це сталось після удару по голові?

– Спасибі за цінну інформацію, але нам треба забиратися з цього проклятого місця. Мені воно не подобається. – Кирило намагається встати, але без допомоги рук це зробити трохи важкувато, тому він падає на картонні коробки з-під холодильників.

На жаль, ми нічим не можемо допомогти йому, бо всі у рівному становищі. Тому нам доводиться просто спостерігати за спробами Кирила повернутися у попереднє становище. Раптом нагорі чується шум.

– Народ, тихіше! До нас гості. – звернення Колі в основному стосується Кирила, який перестає рухатися. Ми з Анною дивимось на двері, які ведуть у підвал, а Костя намагається зберігати на обличчі спокій. У мене серце в п’ятки пішло. Секунди розтягуються на цілу вічність. Скільки ж можна відчиняти ці кляті двері? Чи нас так вирішили трохи помучити?

– Доброї ночі, дітки. Ви випадково не знаєте, що буває з дітьми, які не сплять ночами, а шукають собі пригод на сраки? – у підвал заходить викладач фізики. Цілий та неушкоджений, судячи з його виразу обличчя та посмішки. Але я ж… – Тетяно, не очікувала мене бачити? Нічого, ти будеш першою жертвою. Сподіваюся, умієш швидко бігати.

Не розумію, що він від мене хоче. Напевно, помститися за те, що я його поранила. Припускаю це, бо бачу вогонь ненависті в очах, коли він дивиться на мене.

– Зараз ви думаєте щось на кшталт, що ж він від нас хоче? Ми ж нічого такого не зробили, просто залізли у чужі справи й дізналися те, чого не повинні були знати. О Боже, цей божевільний уб’є нас, – він переходить на фальцет. Кортить відрізати собі вуха, щоб не чути цього голосу. Та він насолоджується нашими стражданнями. – Досить розмов.

Мене підіймають з підлоги й ставлять на ноги. Потім відчуваю, що мої руки стають вільними від мотузок, але потім їх хапають та змушують мене йти вперед. Йдемо так поки не опиняємось у парку.

– У тебе хвилина, щоб втекти звідси. Тільки ось цей парк досить великий, боюсь, що не встигнеш. – викладач залишає мене одну. Розумію, чого від мене хочуть. Мені потрібно втекти досить далеко, поки не почалось полювання.

Круто. Залишаюсь у парку сама з однією хвилиною в кишені. І що мені тепер робити? Тікати даремно, бо “мисливців” повинно бути багато і всі вони озброєні вогнепальною зброєю. Правда, директор не дуже вміє нею користуватися, але від цього пістолет чи рушниця безпечнішими не стають. От же ж пощастило з навчальним закладом.

Сидіти, склавши руки, теж не збираюсь, тому вирішую йти до ставу, де вбили математичку. Можливо, іншим це місце малознайоме. Неподалік чую постріли. Мене шукають. Приходиться прискорюватися і переходити на біг. Невже час так швидко сплив?

Коли дістаюсь до галявинки, помічаю, що постріли віддаляються. Якщо чесно, все одно, що директор і його свита могли знайти мене. Тут так красиво. Особливо вночі. Можливо я б сиділа тут всю вічність, якби не крики Ані та сміх викладачів. Якраз час просити про допомогу. Різко розвертаюсь, заставши дивну істоту зненацька. Воно спостерігає за мною відтоді, коли ми вперше зайшли у гуртожиток.

– Допоможи мені. Там мої друзі. Я не можу залишити їх у небезпеці, від якої сама врятувалася. Ти ж не хочеш, щоб з ними сталося те саме, що й з тобою? – але істота не збирається кудись йти. – Тоді добре. Залишайся сидіти тут. Сама піду рятувати своїх друзів, бо я переживаю за їх життя, котрі зараз знаходяться в руках викладачів цього коледжу.

Повертатись назад доводиться через кущі, тому що виходити на відкриті ділянки дуже небезпечно. Та й так не дуже щоб. Пробиратися крізь чагарник не дуже тиха ідея. Проте є шанс, що вони відірвуться від Ані й перемкнуть всю свою увагу на мене. Розумію, що моє життя наразі не надто велика ціна за порятунок подруги.

Аня кричить у декількох метрах від мене. Сміх та постріли теж лунають звідти. І що мені тепер робити? З поверненням сюди всі мої “геніальні” плани провалюються з голосним звуком під танцмайданчик. Обережно визираю, що там відбувається: стріляє один викладач фізики, решта сидять біля нього і з цікавістю спостерігають за кожною його дією. Помічаю, що він спеціально цілиться Анні у руки, плечі та ноги, щоб отримувати від її криків справжнісіньку насолоду. Рука викладача, непомітно для інших, крім мене, зісковзує з талії вниз. Мені не кортить спостерігати за тим, що буде далі. Перемикаю увагу на пістолети директора та фізкультурника, що лежать на землі біля кущів, яким подобається спостерігати за колегою, котрий дрочить крізь штани.

Швидко, наче тінь незвичного творіння природи, забираю один з пістолетів. Я б перевірила, чи достатньо патронів, щоб убити їх усіх, але не вмію цього робити, тож просто сподіваюся на удачу. Попри це мені кортить бачити директора за решіткою з терміном у п’ятнадцять років або довічним ув’язненням. Останній варіант цілком задовільний. Але разом з тим і на мене можуть повісити вбивство двох викладачів. У нас хоч ще й немає кримінального права, але я знаю про перевищення меж самооборони. І цей випадок якраз підпадає під них.

Хвилина роздумів рятує моє життя і заодно життя Ані. За цей час вони з фізиком занурилися у нетрі парку. Нічну тишу раптово пронизує вереск. Уже потім, коли я дісталася до місця злочину раніше інших, розумію, що тіло належить викладачу фізики. Його вбила та істота, що вже двічі рятувала мені життя.

– Воно… Воно було тут! І вбило… Його, – Аня віддихується після екстремальної пробіжки нічним парком. На ній ні подряпини, хоча я й вважала, що принаймні руки чи ноги повинні були бути простріленими. Та вона, схоже, скрикувала не стільки від болю, скільки від гучних звуків пістолета. Повертаюсь до вивчення трупу фізика. Горло ніби різали бритвою і декілька разів по одному і тому самому місцю, жах, застиглий на обличчі, дивне положення рук.

– Хлопці залишились у підвалі? – Аня киває. Простягаю їй крадений пістолет. – Йдемо туди. Ти постоїш на варті, а я спробую їх звільнити. Сама. Візьми пістолет, щоб захиститися від директора і фізкерівника. Хоч особисто я сумніваюсь, що вони повернуться сюди після цього вбивства. – помічаю, що її більше турбує труп. – Не дивись на нього. Пішли. Закарбовуй у пам’яті дерева та місяць. Звісно, у фільмах жахів йому б ще раз вистрілили у голову перш ніж покинути. Але він уже точно мертвий.

Вона киває, погоджуючись, і переляканим поглядом дивиться навколо себе, поки ми йдемо до гуртожитку. Сподіваюсь, що вона зможе протриматися ті кілька хвилин, поки я переборю свій страх і знову залізу всередину будівлі.