Глава 25

– Всі померлі від цього препарату розуміли перед смертю, що вони роблять. Але було запізно щось міняти. Я це сама зрозуміла, коли летіла вниз, – ми з друзями сидимо напроти місцевого парку розваг.

– Мені знайомі твої почуття, – Кирило дивиться під ноги. Насправді він мало що розуміє. Його ж не тримали у замкненій кімнаті без нормальної їжі й без спілкування. Він не відчував себе нещасною твариною, яку загнали у пастку і збираються вбити, щоб показати всьому світу свою могутність. Тільки ось насправді це відбувалося у моїй голові.

– Так, але у ваших ситуаціях є відмінності. Тебе тримали у лікарні й вчасно рятували лікарі, коли ти намагався щось із собою зробити. Потім тебе зв’язали по руках і ногах. Тебе не шукає поліція як свідка звірячого вбивства виховательки дитячого будинку, що сталося у той момент, коли Таня стрибала з вікна. До того ж майже всі діти запевняють, що у кімнаті Тані жив Диявол, – Аня у черговий раз нагадує мені про поліцію та смерті сестри, бабусі, сусідки, а тепер ще й виховательки. Що пов’язує всіх цих жертв? Вони були знайомими з дівчиною, яку звуть Тетяна. У слідства навіть побутує версія, що я вбила бабусю через спадок. Те, що він згорів, нікого не хвилює.

На рахунок виховательки. Її горло було понівечене так, що коли тіло підіймали, голова покотилася підлогою, залишаючи за собою кривавий слід. Жахливе видовище. Патологоанатом визначив, що вона померла миттєво, не встигнувши зрозуміти, від чого саме. Той її крик був просто плодом моєї уяви.

– А що з вами сталось за ці дні? – питаю.

– Зникло ще кілька людей з різних груп. Думаю, їх тримають у гуртожитку. Туди, крім нас, ніхто не піде. Ми вирішили перевірити наявність живих людей чи трупів сьогодні після півночі. Тебе з собою не беремо. – попереджає Коля. Не сперечаюсь з ним, бо досі почуваюсь погано, а повертатись у коледж вночі не маю ніякого бажання.

Далі наші посиденьки проходять мовчки. Мої друзі цієї ночі ідуть на вірну погибель. Не знаю, чому, але всередині зароджується відчуття, що потрібна там, ніби зможу попередити щось жахливе. Щоб позбутися цих думок витягую з пакета булочку і починаю її жувати, паралельно прислухаючись до відновленої розмови друзів, які обговорюють майбутній похід у гуртожиток. Втягую у себе, наче губка, всі їхні подальші пересування з метою пройти попри них непоміченою.

– Отже, ми підемо туди, коли буде північ. Так буде надійніше. Заходимо, як зазвичай, через задній хід… – ось тут я вперше вирішую втрутитися в розмову. Звісно, загроза з боку директора існує і вона б стояла саме біля заднього входу, оскільки лицьова частина гуртожитку знаходиться на доволі видному місці й вони там будуть як на долоні.

– Кириле, стривай. Вони хіба не чекатимуть вас там, якщо щось запідозрять?

– Так, – підхоплює Коля. – На першому поверсі є декілька розбитих вікон. Ми можемо залазити туди по одному. Замкнені кімнати варто спробувати відімкнути шпильками, та я не впевнений, що всі двері замкнені. Зрештою, викладачам немає чого замикати ті кімнати, де вони не тримають заручників.

– Обожнюю лізти через вікна. Зайвий раз ризикувати своїм життям. Ми знову будемо в ролях грабіжників. Тільки без зброї, – зараз жарт Кості не такий вже смішний, оскільки без зброї шансів у них малувато буде. Власне, і зі зброєю також. Не проти вдвічі сильніших чоловіків.

– У кімнатах викладачів є власні кухні. – доходить до мене. Так, кухонні ножі згодяться.

– Чудово. Озброюємося ножами й вперед, – каже Аня. – Це буде як пройти рівень у жахливій грі, яка захоплює цілком і повністю й змушує пройти до самого кінця, щоб дізнатися, що ж буде у фіналі.

– До самого кінця? – питає Костя. Він витягує руку долонею до низу.

– До самого кінця. – Аня кладе свою руку на його. Такий своєрідний ритуал нам дуже потрібен. Такі зараз часи.

– До самого кінця. – Кирило мимохіть усміхається і також кладе свою руку поверх Аніної та Костіної.

– До самого кінця. – шепочу.

– Мені, як лідеру цієї компанії, варто було першому це запропонувати. До самого кінця. – Коля накриває мою руку своєю. Там ми тримаємо руки декілька секунд, поки Кирило не взяв лівою рукою пляшку з водою і не полив нею зверху.

– Дякую. – кажу я, витираючи руку в куртку.

***

Пора переходити до правди про деяких викладачів і всіх її наслідків, які змусять мене подивитися на світ і кухонні ножі інакше.

Цілий день не можу нічого робити. Мене турбує доля друзів, тому після півночі йду слідом за ними. Темний парк уже вкотре нагадує мені про погоню та гру в коти-миші. Щоправда, тоді загинула викладачка математики, але це її вина. Не потрібно було зв’язуватися з директором цього коледжу та іншими сумнівними організаціями. За декілька кроків від себе бачу фізкультурника та фізика. Вони бурхливо щось обговорюють. Цікавість бере верх наді мною і я наважуюсь підслухати їхню розмову.

– Наступна партія буде тільки через тиждень. Ось тоді ми повеселимось на славу. – фізкультурник оглядається.

– Ну, до цього часу ми також зможемо повеселитися. Зараз юні пташенята самі летять у пастку. Вони думають, що можуть перехитрити нас з вами, але директор у своєму репертуарі. Через декілька хвилин почнеться найкрутіша гра у всій історії реального життя. – далі не слухаю, а просто пробираюсь до гуртожитку, обходячи викладачів десятою дорогою.

Як Коля й сказав, вікна на першому поверсі розбиті. На одному підвіконні помічаю краплі крові. Значить, хтось примудрився порізатися. Витягую носовичок і витираю ним кров, а потім сама лізу в кімнату.

Блін, от же ж прийшла без ліхтарика! На щастя, з телефоном, тож вмикаю ліхтарик на ньому. З його допомогою пробираюсь на кухню, але ножів там не виявляється. Усі забрали мої друзі. Супер! Виходжу з кімнати й починаю обережно перевіряти інші кімнати чи вони зачинені. В одній із них знаходжу таки ніж для м’яса. Озброївшись, рушаю до сходів на другий поверх. Там повинні бути мої друзі, інакше ми б зустрілися.

Трохи страшно йти темними коридорами, серед ночі, зовсім самій. Десь пробігає миша і від страху я ледь не випускаю телефон. Боже, як же це страшно! Крізь відчинені вікна виє вітер таким страдницьким способом, що мені починає здаватися, ніби саме там тримають полонених.

Спотикаюсь об твердий предмет і, посвітивши туди, мені хочеться бігти звідси й кричати про допомогу. Тим предметом виявляється труп мого одногрупника. Точніше те, що від нього залишилось. Очей немає, язика теж, всі кінцівки виглядають такими понівеченими, словами не передати. Декількох пальців на руках не вистачає. Через силу відповзаю якомога далі й потім встаю.

– Раз, два, три, чотири, п’ять – ми йдемо вас всіх шукати. Хто не заховався, ми не винні. – гра починається.

Стискаю ніж у руці та біжу до сходів. На жаль, мій рух помічає фізик. Ховаюсь за великими коробками. Він проходить повз з усмішкою маніяка. В руках у нього помічаю закривавлену сокиру. О Боже! Наступає час необдуманих вчинків. Вискочивши зі свого укриття, звертаюсь до викладача:

– Ей! Я тут. Спіймай, якщо зможеш. – чоловік обертається. В його очах помічаю азартний вогонь. Ну так. Я ж його жертва.

– Тобі гаплик. Уяви, як батьки радітимуть твоїй голові у якості подарунка до Гелловіну. Чудово, правда? – викладач повільно рушає до мене. Закон фільмів жахів номер один: з якою б швидкістю не бігла жертва, маніяк все одного її наздожене і вб’є, тому я залишаюсь стояти. Необхідно виграти хоч трохи часу для друзів. Я готова померти заради них.

– Знаєш, у душі ти такий боягуз, яких світ ще не бачив. Твоє справжнє обличчя приховане за маскою безжального убивці. Цього мені достатньо, щоб засудити тебе і сказати, щоб ти котився у Пекло. – показую свій ніж, що виглядає жалюгідно на фоні сокири маніяка.

– Чи тобі мене засуджувати? Я тримаю твоїх друзів під замком. Їм недовго залишилося жити, адже ти зробиш неправильний вибір. А як вони кричали, як благали відпустити їх, як проклинали тебе. Ці крики – такі приємні звуки. Не те, що ваші супер популярні бой-бенди, які співають про кохання. Мене аж нудить від цих підарів.

Він підходить надто близько. Ось уже лезо сокири нависає над моєю головою, а я так і залишаюсь стояти на місці, дивлячись вбивці в очі. Надто пізно про щось шкодувати. Надто пізно. Заплющую очі, в очікуванні удару, після якого я припиню своє існування.