Глава 23

Я не хочу більше слухати. Терміново треба посидіти наодинці й зібратися з думками. Досі важко повірити, що моя дорога маленька подруга ось так просто вбила свою матір. Хоча, я й свою маму не дуже люблю. Але до такого справи ще не доходили.

Витягнувши з-під ліжка щоденник сестри, починаю швидко шукати той аркуш, де йшлось, що Ольга іноді виходила зі свого наркотичного стану. На мій жах аркуша немає. Значить, це вбивство планувалось дуже довго, бо ніхто, хто тут живе, не знає про існування щоденника. Як і очікується, на підвіконні видніється слід від черевика.

– Чорт! – ну хіба це не образливо? Стільки сил було вкладено у написання цієї сторінки. І рівно стільки ж, щоб щоденник потрапив мені в руки. Але нащо грабіжнику знадобився лише один аркуш? Тут багато різної інформації, яка здатна зацікавити директора коледжу і змусити його позбутися мене якнайскоріше. Щастя, що досі жива.

У кімнату заходить моя сусідка. Вона постійно мовчить. Навіть після того, як я дала їй книгу. Звісно, її можна зрозуміти. Провести тут якусь частину свого життя не найкращий варіант.

– Ти її знала? Знала ту дівчину, яку розшукує поліція? – а у неї доволі приємний голос.

– Вона була моєю сусідкою. Жила поверхом нижче. Хоч їй і сімнадцять років, а поводиться як п’ятирічна дитина. З її діагнозом це й не дивно. Вона ніколи не розуміла, що робить. Якоюсь мірою нам шкода дівчини. Хто ж міг знати, що Ольга може вбити свою матір? – раптом мені кортить розповісти все, що пов’язує Ольгу з моїм коледжем. І про свої проблеми теж.

– Правда? У мене була така сусідка. Марина. Постійно її шукали батьки та весь під’їзд. Одного дня ми знайшли Марину у сквері. Вона нам говорила про якийсь вибух у продуктовому магазині й також казала, що там багато померлих. Тоді ніхто їй не повірив. А даремно… У неї почалися видіння і через рік вона втекла. Назавжди. Більше ніхто її не бачив. Батьки зовсім зневірилися. Особливо після того, як поліція припустила що вона вже мертва. Що з тобою? – дівчина дивиться на мене переляканим поглядом, бо я хапаюсь за ліжко, щоб не впасти.

– Нічого. Таке часто відбувається, коли я погано себе почуваю. – ну не казати ж мені, що я знаю Марину. Вона тепер відома циганка і ми з нею один раз перетнулися.

– Я піду і принесу тобі води. Ти якась бліда. – сусідка виходить з кімнати.

Сиджу на ліжку, намагаючись усвідомити все, що сталося за такий короткий проміжок часу. Такого болю й пустки не відчувала з моменту смерті бабусі. Та Оля, яку знає весь район, дуже добра. Не дивлячись на свою хворобу, вона хотіла творити добро.

Яким же було моє здивування, коли приходить вихователька і каже, що у нас з Катериною (я вперше чую ім’я своєї сусідки) буде нова сусідка. І тут знову на арену, де тебе кидають в епіцентр дивних і незбагненних подій, виходить Оля. Вона виглядає жахливо: волосся сплутане і відсутнє у декількох місцях, на руках видніються свіжі подряпини, під оком красується великий синець, джинси й кофта виглядають так, наче їх спочатку гризли, а потім натягнули на Олю, яка з відчаєм дивиться на мене, в надії, що далі все буде добре. Дорога моя, ти втрапила у зовсім інший світ, де існують свої правила.

– Що ви з нею зробили? – з лютим виглядом зустрічаю поліціянта, котрий заходить переконатися, що з його приблудою все гаразд.

– Це вона сама собі зробила. Ми її такою знайшли. – бурмоче чоловік. Від такої несправедливості мені кортить кинути щось важке у цю самовдоволену пику. Він неймовірний дебіл, раз не може зрозуміти, що сімнадцятирічна дівчина не може цього зробити самостійно. Все це неправильно! Так не повинно відбуватися насправді! Ось зараз я прокинуся у своїй кімнаті, мама готуватиме нам сніданок, бо у неї гарний настрій, а Валерія все ще спатиме, тому мені доведеться будити її.

Тільки все це не сон, а жахлива реальність, в яку потрапила також Оля. Цей маленький янгол з обрізаними крилами. Кричати та битися об стіну, намагаючись вкласти все це в голові, таке бажане, але заради маленької дівчинки я повинна тримати себе в руках. Ніхто не питав, чи хочу я. Отже, ніхто й не спитає.

***

– Чому так боляче, коли втрачаєш своїх близьких і друзів? Записали? – сидимо на парі літератури й пишемо твір на моральну тему. Наша викладачка вирішує, що саме так всі студенти зможуть виразити свою думку про питання життя і смерті. Ідеальна тема для глибоких роздумів і ми слухняно починаємо роботу. Мій мозок терпляче відраховує хвилини до кінця пари.

Трохи про себе. Мене звуть Тетяна, мені шістнадцять років і я навчаюсь в найкращому коледжі нашої країни. У мене тут багато друзів і ми любимо збиратися на великих перервах та обговорювати все на світі. Наш директор найкращий. Він любить влаштовувати нам різні змагання, ігри, конкурси. Ось недавно я перемогла на конкурсі краси. Тепер все називають мене “зіркою”. Хоча останнім часом я бачу дивні речі. Мені здається, що директор дуже небезпечна людина, починаю більше уваги приділяти своїм одногрупникам. Нас всього вісімнадцять, а це погане число. І чому я вважаю, що два роки тому вісімнадцять студентів здійснили масове самогубство? Я навіть знаю причину їхньої смерті. Вони повісились. Мій хлопець говорить, що я просто надто втомилася від усього цього. Але я йому не вірю. Адже на парі з математики кажу Аллі Степанівні, що вона мертва, і кожного разу, проходячи повз сходи, зазираю туди, щоб переконатися, що ніякої істоти там немає. Було ще багато різних випадків, але ці найважливіші. Хто-небудь, поясніть, чому?

Ці спогади не дають спокійно спати. Кожної ночі я просто вимушена перевіряти присутність Валерії в її кімнаті. Здається, що зовсім трохи й вона зникне, наче дим. Мені не хочеться втрачати її вдруге. Просто одного разу наступить момент, коли я зійду з розуму остаточно. Всередині мене знаходяться дві людини. Одна стверджує, що коледж являється таким собі “сюрпризом”, який живе власним життям, а друга вважає все це справжнісінькою маячнею і стверджує, що нічого подібного не може бути. Кому ж я хочу вірити?

***

Уже другий день я хворію. Іноді вдається приходити до тями й зі здивуванням відмічати, що Ользі стає краще з кожним днем. Для цього не обов’язково бути екстрасенсом. Вона мені говорить, що я люблю нести всяку маячню, коли температура підіймається вище тридцяти восьми градусів. Декілька разів доводилось викликати лікарів, які не розуміли, у чому причина моєї такої раптової хвороби. Часом помічаю за собою напади байдужості. Вони мене дуже лякають, оскільки вихователька не пускає сторонніх у дитячий будинок. На жаль, але симптоми підказують мені, що і я отруїлася тим препаратом. Тільки от мені ніхто не допоможе.

Мені стає тільки гірше. Я ще не бачила таких наслідків дії цього препарату. Описати детально? Добре. По-перше, починаю частіше ловити себе на думці, що краще померти, стрибнувши з третього поверху. Ноги самі несуть мене туди. Взагалі думка про самогубство тепер часта гостя. Також мене цікавлять наслідки добре продуманої ідеї. В принципі мене може зупинити та сучка, але я ж буду розумною і зроблю все вночі. По-друге, сходжу з розуму. Мій мозок ділиться на дві частини. Одна – кричить, що це вигадка і коледж насправді найкращий у нашій країні, а з наступного року вийде на міжнародний рівень і у нас з’являться іноземні студенти. Друга – говорить про те, що це зробив директор. Та сторона надає більше доказів, ніж перша. Згадую історію коледжу. Його довгий шлях від в’язниці, в якій тримали маніяків та інших, до борделю, і від борделю до коледжу. Це правдоподібно, адже у кожної старої будівлі повинні бути свої таємниці.

– Тільки цей коледж не допускає, щоб таємниці виходили за його межі й ти прекрасно це розумієш. – у тому то й проблема. Я все розумію. Невже мені ніколи не стане краще? Я приречена на ці муки? Як же зараз не вистачає цілющої рідини, яка зцілила б мене.

Я не можу більше цього терпіти! З усіх сил старатися пожити ще трохи. Мені погано. Не розумію, що роблю. Вихователька переводить Ольгу в іншу кімнату, бо я намагалася її задушити. Самотність мене вбиває. Кидаюсь на кожного, хто порушує мій спокій, наче велика і зла собака. Лікар заходить тільки тоді, коли мені на декілька годин вдається зануритись у глибокий сон.

– Таню, пора прокидатися. – наче з іншої планети чую голос своєї мами.