Глава 14

Ризикую ввімкнути світло в авдиторії десь через годину, як зникло ехо кроків в коридорі. Кабінет не просто зачинили й викинули ключ. Його розгромили. Повсюди валяються папери, шафи відкриті, ніби викладачка знала, що повинно було статись, тому намагалась зберегти важливі документи, однак вікна цілі, а викладацький стіл хтось гарненько обдивився. Книги лежать розкидані на підлозі, загалом, як і все інше. Підіймаю одну з них. “Біологія. 10 клас”. Книга належала невідомій Марії, яка не дуже любила своє прізвище, бо не вказала його.

Проходжу в кінець авдиторії. Там знаходяться стелажі з різним обладнанням і довгі книжкові полиці. Майже пусті, бо їхнє начиння пошматоване на підлозі. Та з того, що на них лишилося, припускаю, що тут облаштували невелику бібліотеку. Якщо чесно, то я тільки тепер помічаю відсутність парт. Напевно їх забрали в якусь авдиторію, якій так не вистачало парт з місця, де ще так недавно проводилися пари й так подобалося сидіти всім студентам цього коледжу. Важко повірити, що в один прекрасний день все розвалилось, наче картковий будиночок.

Моє життя теж зруйнували. Також за один день. Стан цього кабінету вельми нагадує мені стан моєї душі. Не знаю, нащо, але я дивлюсь на стіл викладачки. Там лежить стара фотографія. Беру її в руки.

Перше, що кидається мені в очі – Аня, яка іншою рукою обіймає милу дівчину з усмішкою, котра змушує посміхатись всіх навколо. Моя подруга виглядає щасливою. Поруч стоїть Коля з таким виразом обличчя, ніби не розуміє, куди він потрапив. Всього людей на фотографії двадцять. Дивлюсь на дату, коли зробили фото. Дванадцяте листопада. Через декілька днів вісімнадцять студентів будуть знайдені мертвими у своїх кімнатах. Двоє, що виживуть, нікому і ні про що не розкажуть. Вони самі візьмуться розслідувати цей “нещасний” випадок.

Шум нагорі змушує мене здригнутись і побігти до вимикача, щоб ніхто не помітив моєї присутності в цій авдиторії. Але кожен крок віддається неймовірним болем в спині. Я ледве можу вимкнути світло.

Кричить Костя. Все, що я можу для нього зробити – тихо вийти в коридор і впасти, зробивши три кроки. Ріжу свою долоню. Тепла кров крапає на підлогу. Болю не відчуваю. Принаймні не в руці.

– Таню! Таню, де ти? – голос Кості звучить дуже близько до мене. Намагаюсь щось йому сказати, але замість слів виходять звуки, більше схожі на стогони.

Все навколо крутиться в повільному танці. Мені здається, що стеля зараз впаде на голову. Це триває всього декілька секунд. Провалююсь в темряву, з якої неможливо знайти вигляд. Голоси Кирила, Кості, Анни та Колі співають мені колискову. Вона звучить страшно. Мені здається, що я цілу вічність падаю вниз і ніяк не можу дістатись до поверхні. Раптом мене наздоганяє одна розумна думка. Тут немає поверхні. Я повинна падати вниз до того часу, поки не помру.

***

– Ми зробили все можливе. Тепер її життя залежить тільки від неї. Мені дуже шкода, – дивлюсь на своє тіло збоку. Це так дивно. Що взагалі зі мною сталось?

– Вона зможе вижити. Я в цьому впевнений, – Кирило сидить біля ліжка. Інші стоять біля мене, боячись видати зайвий звук. Хочу, щоб хтось порушив цю тишу. Вона мені ніколи не подобалася.

– Аню! Я тут, Аню! Я жива! Прошу, не залишайте мене тут одну. Мені страшно, – але ніхто не чує. Вони дивляться на моє все ще живе тіло зі сльозами на очах. – Колю? Кириле? Костю? – з надією кличу кожного з них на ім’я. Ніхто не відгукується. Схоже, ніхто не може мене чути.

В палату заходить лікар. Він приніс із собою гамівну сорочку, що досить нетипово для цього закладу. Розумію, для кого саме її взяли. Але Кирило каже, що піде сам і не буде противитися.

– Що з нею сталось? Ви можете нам сказати, у чому причина її непритомності? – Аня зупиняє лікаря біля дверей.

– Дівчино, вам краще відступити, – лікар м’яко звільняє свою руку.

– Вона поставила вам питання. Ви зобов’язані відповісти на нього, – від холодного тону Колі мені стало страшніше.

– Що ж… У вашої подруги сильний струс мозку. До того ж хребет постраждав від подвійного падіння, наскільки можу сказати за рентгенівськими знімками. Шанси на те, що вона виживе дорівнюють нулю. Я не впевнений, що ви хотіли почути від мене саме це. – лікар старається не дивитися в обличчя моїм друзям, які в шоку від такої новини. Та і я сама не можу в це повірити.

– А якщо вона виживе? – питає Костя.

– Ми зробимо операцію. Можливо вона знову почне ходити, але нічого не гарантую, – лікар забирає Кирила і виходить. Бачу в Анни на очах сльози. Боже, як мені хочеться обійняти її так само як вона обіймала свою уже мертву подругу.

– Блін, фотографія, – згадую, що перед тим, як покинути авдиторію, я забрала фотографію з собою. Хотіла віддати її тим, хто заслуговує на спогади. Можливо, це мій єдиний шанс повернутися у світ живих.

Підходжу до свого тіла. Мені потрібно лишень прийняти таку саму позу, як і там.

Мене пронизує дикий біль. Ніби хтось вставляє в моє тіло ножі й насолоджується таким прекрасним видовищем.

– Аня… – видихаю. Ледве підіймаю руку і розкриваю кулак. Вона з неприхованою радістю дивиться на мене.

– Коля! Ти ще тут? Швидко клич лікаря. Їй необхідна ця операція! – кричить Аня. І хоч звертається вона до одного, шукати лікаря біжить ще й Костя. – Ти тільки тримайся. Все буде добре.

– Сумніваюсь, – шепочу. Аня цього не чує. Вона дивиться на фотографію.

– Де ти це знайшла?

– Там… В кабінеті… Біології, – туман знову починає затуляти мене, відділяючи від усього світу.

– Ей, тільки не це! Таню, ти що, вирішила нас всіх кинути тут? – сильний удар по щоці змушує мене повернутися в реальність.

– Їй погано! Потрібна операція! Ми не можемо довго чекати! Ця дівчинка може померти в будь-який момент! Ні, ми будемо її рятувати! Це наш борг перед людьми. Чи ти хочеш розповісти її друзям, що ми дозволимо померти дівчині, яка дивом повернулася у наш світ? – лікар біжить коридором, розмовляючи з кимось.

– Я думала, що вона помирає! Таня знову почала відходити, – Боже, тільки дай Анні сил пережити цей день без істерик.

– Нічого страшного. Тепер з нею все буде добре. Ми зробимо екстрену операцію. Згодні? – лікар обережно переносить мене на каталку. Мені й без того дуже погано.

– Тільки врятуйте її. Вона не повинна все життя прожити в інвалідному кріслі, – просить Аня.

– Ми зробимо все можливе, – обіцяє лікар.

Мене везуть довгим лікарняним коридором. Операційна більше схожа на палату з фільмів жахів. Тільки там знаходиться дуже багато лікарів, котрі чекають наказів.

– Їй потрібна анестезія. Під загальним наркозом операцію робити не можна. Є ризик, що вона її не перенесе, – лікар одягає рукавиці й маску. – Дівчинко, тобі дуже пощастить, якщо після цієї операції ти житимеш. – шепоче він. На жаль, я чую його слова.

– Привіт, красуне! Як спалось? – я тільки розплющую очі. Кирило лежить поруч і ніжно поправляє моє волосся, щоб воно не заважало мені спати.

– Що я тут роблю? І взагалі, де я? – мені цікаво, звідки взявся Кирило, але вирішую, що розумніше нічого не казати.

– Це твій Рай. Ти хіба нічого не пам’ятаєш? Тебе привезли в операційну і там ти померла під час складної операції, – розповідає Кирило.

– Що? Ні, ти жартуєш. Мені тільки почали робити цю операцію, – заперечую.

– Ти справді так вважаєш? – єхидно питає він. – Ти хочеш залишитися тут зі мною. Це ж новий і прекрасний світ, де ми зможемо бути разом. – це, звісно, дуже заманливо, але я хочу повернутися туди, де Кирило всього лиш мій друг, а не хлопець.

– Ще один розряд! – чую знайомий мені голос лікаря.

– Це немає сенсу! Вона померла. Змиріться з цим, – заперечує один з лікарів.

– Я… Все… Чую. – шепочу. Лікарі дивляться на мене з цікавістю. Бо не кожен пацієнт може вижити після такої складної й небезпечної операції. Але ж я не звичайна. Мені потрібно жити попри все.