Глава 12

Три дні проходить з моменту, як Кирила відвели у лікарню. Лікарі нічого мені не кажуть про його стан. А нащо? Всі симптоми на обличчя. Коли я намагаюсь з ним поговорити, він починає кричати, намагається звільнитися від мотузок, якими зв’язані його руки та ноги за поведінку. Декілька разів його ловили на спробах самогубства. І постійно він звинувачує мене в тому, що з ним сталось. Ніби я сама не розумію, що залишила його на самоті.

Кості вже краще. Він може самостійно пересуватись, говорить беззупинно, у нього відмінний настрій. Лікарі задоволені таким результатом своєї роботи. Я, своєю чергою, розповідаю йому всю правду, якою сама володію. На моє здивування, це його не дивує. Виявилось, що він сам давно почав щось підозрювати, але вибрав позицію “партизана” і нікому ні про що не говорив. Та й ми самі після того першого дня, коли Кирило сказав, що Кості можна довіряти, не намагались поговорити з ним.

– Що з ним? Лікарі мене не пускають. Кажуть, що почались побічні дії якогось невідомого препарату, – Костя сьогодні виглядає вельми схвильованим.

– Нічого нового. Хоче всіх убити, декілька разів погрожував лікарям. Про коледж нічого не каже, дяка Богові. Я вже просто не маю сил це витримувати, – дійсно, стільки всього на мене звалилось. У коледжі поки нічого не відбувається, але ми готуємось до найгіршого. Директор тепер уже відкрито ненавидить мене. Це він сьогодні виразив публічно. Зникнення хлопця на ім’я Констянтин помітили одразу і почали підозрювати мене в його викраденні. Куди ж без цього.

Поміж всього іншого, Коля сказав, що серед ночі йому хтось кидав каміння у вікно. Один ледь не втрапив йому в голову, але той вчасно ухилився. Поліція, звісно, ніяких розбишак не виявила.

З Анною все набагато гірше. Її спеціально хотіли збити. На її щастя, вона забігла у вузький прохід між будинками й водій машини відчепився від неї. Додому Аня тепер йде такими вуличками, щоб не виходити на головну дорогу і постійно отримує від своїх батьків за запізнення.

– Я думав, що мене ніхто не зрозуміє. Виявилось, що я не один такий дивний, – Костя зітхає, але продовжує. – Мене, як і будь-якого іншого студента, цікавили ті самогубства, але решта погодилася з думками викладачів. А чому б і ні? Розслідування тут не проводили, трупи так і не знайшли, а в коридорах коледжу така тиша, що після виходу на вулицю відчуваєш себе дезорієнтованим. Не дивлячись на таку маленьку незручність, коледж досі доволі популярний і престижний навчальний заклад у місті. Батьки із задоволенням віддають сюди дітей на навчання. Я трохи захоплююсь історією прекрасних будівель нашого міста і дізнався, що…

***

– … Що коледж спочатку будували як в’язницю для особливо небезпечних злочинців. У тисяча дев’ятсот п’ятдесят другому році компанія друзів-олігархів викупила вже закинуту в’язницю, щоб зробити перший у нашому місті бордель. Бізнес через два місяці “накрили” і близько ста років будівля була зачинена. Ніхто не хотів викуповувати її через дурну славу. Але під час заснування саме цього коледжу тодішнім директору, який водночас був і меценатом, та викладачам було байдуже на такі деталі. Вони вважали це просто балачками старих баб. Судити вам, друзі. Я просто кажу те, що сам знаю, – Костя повторює ту саму інформацію, яку розповів мені декілька днів тому. Коля з Анею уважно його слухають.

– І де ти був весь цей час? Чому тільки зараз з’явився? – питає Аня. – Ми тут голови ламаємо, думаємо як можна смертної кари уникнути, а ти й так все знаєш.

– Дякую за комплімент, але далі історії коледжу я не просунувся, – Костя дивиться на моїх друзів винним поглядом.

– А ти читав біографії попередніх директорів? – цікавиться Коля.

– Всі чисті. Ніяких бійок біля барів, ніяких скарг від сусідів. Ідеальні законослухняні громадяни. Це й напружує. Адже у кожної людини має бути щось не так в цьому житті. Був пов’язаний із КДБ, переслідувався КДБ, писав доноси на сусідів, – розводить руками Костя.

– Таню, а ти що думаєш з приводу всього цього? – увага Колі миттєво перемикається на мене.

– Відчепись від неї. Їй зараз не до наших розмов. Кирило сидить в лікарні, а вона нічим не може йому допомогти, – Аня штовхає його ліктем.

– Та ні… Все нормально. На чому ми зупинилися? – намагаюсь надати своєму голосу хоч трохи впевненості.

– Про бездоганну репутацію нашого директора і всіх попередніх, – Костю не дуже тішить перебування у нашій компанії. Хоч виду він не подає. – Що робитимемо? Ви починали самостійно щось розслідувати?

– Тільки виходячи з особистих спостережень. Нічого серйозного. Для початку ми вирішили дізнатися всі причини закриття гуртожитку. Нам це майже вдалось, – відповідає Аня. – Ми знаємо, що там проживає дивна істота, яка віддалено нагадує людину. Воно не дуже приязне. По-моєму, воно нас боїться не менше, ніж ми його, бо постійно тікає. Таня його бачила вдруге нещодавно.

– Ти мене ображаєш. Це було… Тиждень тому? – ось так я й опустилась до того рівня, що навіть не пам’ятаю, коли мене замкнули в бібліотеці.

– Більше. – підказує Коля.

Чомусь я не здивована. Минулі події я намагаюсь забути. Заховати їх в якийсь темний кут мого мозку і ніколи більше їх не тривожити. Мені хочеться більше не згадувати смерть сестри, пригоди в бібліотеці, ту повішану дівчину над урвищем. А найкращим варіантом є забрати документи й навчатися в іншому місті. Але зараз я поруч зі своїми друзями, яких не можу кинути на поталу долі. Звісно, їх допитуватимуть, з’ясовуватимуть, куди я ділась, причини такого вчинку. У кращому для них разі всіх вб’ють.

– Забули про ту страшну істоту. Зараз моєю особистою проблемою є пошук протиотрути для Кирила. Лікарі не можуть виявити вид отрути, що вже говорити про повноцінне лікування. У когось є якісь ідеї? – несподівано для мене самої набираюсь сміливості й готовності до дій. Залишайтесь позаду, мої дорогі страхи! Головна героїня мого улюбленого фільму жахів зовсім не була схожа на мене. Вона – моя протилежність.

– Не знаю. Можливо, знає той, хто приготував отруту, – Коля робить ковток кави, чашку з якою я не помічала на столі.

– Чудова ідея! А хто приготував отруту? – шипить Аня. – Це ж повинно допомогти подрузі, яка замінила мені Машу. І її хлопцю, – ніби поміж іншим додає вона.

– Що? – з її слів вихоплюю тільки останні й сильно дивуюсь. Невже я дійсно надто сильно переживаю за стан Кирила?

– Оп-па. Підловили! – по-дитячому щасливо відмічає Костя. – Це не моя справа, але ми можемо знайти щось у старому кабінеті біології. Народ, два роки тому, хто викладав біологію?

– Я навіть не пам’ятаю. На початку навчального року тут була якась викладачка, але нам сказали, що вона звільнилась за власним бажанням. Якщо чесно, ми з Анною навіть не бачили її, – каже Коля.

– Чому ж? Вона була куратором групи Маші. – заперечує Аня. У моїй голові одразу випливають спогади про групу, яка вчинила масове самогубство через день після зникнення куратора.

– Юлія Ігорівна. В Інтернеті пише, що вона зникла таємним чином. Ніхто не знає, де вона зараз. Були навіть припущення, що її вбили, – повідомляю.

– Що за фігня коїться в цьому коледжі? – Костя уже відкрито нервує.

– Ти не перший, хто ставить нам це питання. Залишається тільки знайти на нього відповідь, – Коля всміхається. – Нічого. До цього стану швидко звикаєш. По собі знаю.

– Отже, жила собі жінка, яка викладала біологію в нашому коледжі. Юлія Ігорівна, так? – киваю. – І ось в один прекрасний день вона зникає. Група настільки вражена цією подією, що всі вирішують суїциднутись? Це абсурд! Нормальна людина за таких обставин раділа б, що пар з біології не буде, поки заміну не знайдуть.

– А ти дійсно правий. Нащо було переходити до таких крайніх заходів? – замислююсь.

– Вони не діяли самостійно. Вони могли бути під дією невідомої речовини, яке спочатку могло викликати легке роздратування. Маша за декілька днів до самогубства ходила не в гуморі. У неї постійно боліла голова, – повільно промовляє Аня.

– Кирило, – одночасно шепочемо ім’я нашого друга.