Розмови із собою

Дадзай обережно підкрадається пальцями ніг до чужих.

— Що ти робиш?

— Нічого, — випалює він, злякавшись, що момент знову буде зіпсовано.

Чюя дивиться на нього так, наче він втратив свій шанс. Хай там з якої причини він притягнув Дадзая до себе у спальню, це дратувало. Чюя прекрасно знав, що йому потрібно. Чому він не може ризикнути бодай раз?

Всі жалі зникають, щойно він промовляє:

— Як знаєш. Тому що я, наприклад, зайнятий дуже важливими речами.

Дадзай не вірить своїм вухам, проте Чюя переконливо киває головою.

— Я передумав щодо тебе.

Він бере руки Дадзая у свої й хворобливо зітхає, готуючись оголосити вердикт. Дадзай згорає від нетерпіння і злості. Ще одна мить, і він вибухне.

Проте цього не стається.

Чюя пересувається на ліжку ближче, стегном до стегна. В Дадзая відбирає мову майже повністю, але він встигає вимовити питання, що так мучило:

— То що ти думаєш про мене тепер?

Його голос поважчав, що не пройшло повз увагу Чюї. Він посміхнувся, і десь у його очах під світлом місяця Дадзай побачив страх. Цей страх не йшов й у комбінації із непевними словами нагадував про те, на який ризик Дадзай штовхає його кожного дня.

— Я думаю…

Замість продовження, Чюя цілує його. Це не стало б зрушувальним моментом у їхній історії, якби не відчувалось настільки новим. Чюя просто цілує його, але при цьому видає тихі звуки. Чюя просто торкається його губ, проте не квапиться втекти. Чюя просто сидить поряд, однак таким присутнім він ще ніколи не був. Таким залученим у те, що відбувається.

Дадзай реагує не одразу, але щойно опановує себе, забирається на коліна Чюї зі стоном полегшення. Відчуття рук та губ, блукаючих тілом, — те, заради чого він терпів непорозуміння увесь цей час. У тому, як Чюя міцно тримає його, — всі відповіді. Вся впевненість, яку він здатен із себе вичавити. І все це заради Дадзая.

Він готовий поклястись, що потрапив у пекло, судячи з того, як гаряче йому стало, коли Чюя награвся і взявся за його одяг. Дадзай намагається допомогти, й Чюя вперше відкриває йому ту свою сторону, яка дозволяє собі втратити контроль:

— Просто зтягни, зтягни її, інакше я зтягну, — шепоче, задираючи футболку Дадзая тремтливими рухами, зовсім не лукавить.

Поки розстібає власну сорочку, Чюя знову цілує його. Дадзай боїться обпектися і розриває поцілунок, аби попросити підтвердження.

— Дадзай, — промовляє він, не очікуючи на відповідь. Справа не в тому, що Чюя не зрозуміє, а в тому чи погодиться. Чи зірветься з цієї скелі нарешті, чи цілком логічно залишиться боротись за своє виживання нагорі. Проте Чюя дивує його:

— Чюя, — каже задихано й притирається до Дадзая, від чого обидва різко видихають.

На очі Дадзая набігають сльози щастя, й коли він летить спиною на ліжко, не до кінця усвідомлює, що це не сон.

***

Вдарившись об стіну, Олівер проводжає поглядом якогось мафіозі, який штовхнув його. Він не впізнав хлопця, отже склад кардинально змінився за його відсутності: мафія нечасто забирає під свою опіку новеньких, не розпиляючи довіру на всі боки. Олівер від нудьги закочує очі й крутить закованими руками.

Перше, що він завбачує — волосся, що помітно відросло. Він не може звести з нього очей і тоді, коли власник повільною ходою спускається сходами. Ці темні пасма, які прикриває капелюх, не мають так на нього діяти. Як не дивно, волосся Еліо Олівер ненавидить більше за витівки, що ніколи не давали йому спокою. Більше за покірні очі. Чи за те, як він тримає свій плащ закинутим на плечі.

— Якого біса ти тут робиш?

— Можу сказати те саме про тебе.

На секунду рот Еліо перекошує усмішка, проте та швидко зникає.

— Не треба вдавати, ніби нічого не було. Звітуй, хто і чому тебе сюди запроторив.

— Я сам гадки не маю. Не думаю, що я вам буду корисним.

— То спробуй бути корисним, — ричить Еліо без причини, хоча це скоріше відноситься до будиночку, складеного з образ і болю, що від будь-якого вітру може повалитись.

Олівер не помічає, як він опиняється поряд і приставляє лезо до найвразливішого місця на шиї. Еліо, не припиняючи пильно слідкувати за Олівером, звільняє його зап’ястя й відходить на безпечну відстань. Ні втекти, ні напасти.

Кидає плащ на підлогу й стає у коронну позу, хоча у його рухах видно втому і відразу до ностальгії. Виставляє руку, не дивлячись у вічі. Остерігаючись того, що там можна зараз побачити.

— Бийся зі мною, Олівере.

Той лише хитає головою. Це було б дивно, якби у нього до сьогодні збереглись почуття до когось настільки проблемного й незначного. Так вважає Олівер.

Еліо вважає, що повинен вийти звідси за першої ж нагоди, інакше розплачеться прямо перед ним, а цього він ладний уникнути і під страхом смерті.

Але він залишається. Залишає шанси.

Наче вони комусь потрібні.

— В мене є підстави відпускати тебе живим? — питає байдужим тоном.

— З боку ефективності — хрін знає, але з особистих питань — подивимось.

Олівер демонстративно потирає руки, вдаючи, що задумався, але насправді його не покидає думка про волосся. Чи Еліо коли-небудь передбачав, що він застане зміни у його житті? Чи Еліо чекав на нього?

— Якщо завдаси мені шкоди, я здам тебе і твою команду повстанців верхівці. — Він ретельно вишукує реакцію на обличчі Еліо. Хоч це і влучний аргумент, він її не знаходить. — Я певен, у такому випадку вони мене самі відпустять, нагодують та ще й нагородять.

Це неправда. Такі, як Олівер, так легко не відмазуються від відповідальності перед мафією, проте немає сенсу перейматись цим. Дитинство, проведене у цих колах навчило його вирішувати проблеми по мірі їхньої явки.

Еліо гмикає. Очевидно, це розмова ні про що. Можна було б подумати, що його налякала погроза Олівера, проте він би і без погроз нічого не зробив. Принаймні, нічого такого, що загрожувало б його життю.

— Зав’язуй витріщатись на мою зачіску, Еліо, — говорить Оліверу спідлоба. Прощупує поле на наявність мін востаннє.

— Розмови із собою — ознака психічної хвороби. — Міна вибухає. — Надішлю пташечку твоєму босові, щоб перевірив.

Ідучи повз Еліо, він не розвертається. Цілеспрямовано крокує до залізних дверей, залишаючи його на самоті.

Еліо влягається на підлозі й шкодує, що не врізав Оліверу. Хоч він запросто анулював би його силу, Еліо має достатньо природньої снаги, аби задіти його фізично. Хоч десь Олівер не всемогутній. Хоч щось у душі Еліо він не здатний вгамувати.

Холодний камінь темніє від сліз й не висихає ще декілька годин.