Розділ 13: Я знаю хто ти

– Богдановичу, – зі стуком дверей почувся оклик. – Можна до вас?

«Що йому треба з самого ранку…» – злісно зиркнув на двері Роман, і все ж, врівноважено відповів:

– Звісно, Тимофій. Заходь.

Юний гот з пірсингом у вухах та під нижньою губою тихенько увійшов в спальню вожатого та не стримав себе від здивованого охання:

– Ого-го! У вас тут стільки паперів… Для чого вам це все? Копаєте інфу на якусь людину?

«Який догадливий… »

– Так. Мені потрібно довідатися про одну людину, історію якої не розказали в новинах до кінця, а приховали. І дізнатися як саме він… – старший несподівано хлопнув себе по чолу. – Агх… І нащо я тобі це розказую… Дурна голова.

– Не хвилюйтеся! – несподівано вигукнув Тимофій, з усмішкою присівши на старий коврик, де примостився серед паперів і газет його наглядач. – Я – могила! Нікому нічого не розповім. Чесно. Но… Про кого ви хочете дізнатися? Часом, не про одного з тих хлопців, що розбилися на смерть чотири роки назад?

– Звідки ти…

– Ахах, від мене нічого не приховаєш. Я люблю дізнаватися про плітки та й, помітив, що ви зацікавились в цій історії коли вам розповів про неї Антоха. – хлопець раптом замовк, склавши ноги до себе в позу “лотоса.” – До слова, я саме прийшов вас розпитати де він по дівся. Дівчата теж мене розпитують, но я не в курсі, і телефон він не бере. Вчора, коли я курив з вікна, то бачив, як ви у двох поверталися в табір. То де він тепер?

«От паскудник все він бачив…»

– Тобі краще не висовувати носа в час відбою а спати як всі слухняні діти.

– Не треба мені тут вказувати, – голос парубка став загрозливим а обличчя спохмурніло. – Чому ви поверталися з Антоном так пізно? І чому, раптом, цікавитеся смертю тих хлопців? Якщо не зізнаєтесь, я доповім керуючому про зникнення друга.

Роман заскрипів зі злості зубами і, несподівано навіть для себе, зірвався на іншого: схопивши за шиворот ви крикнув:

– Стулися, Тимофію!! Ти нічого і нікому не розкажеш! Я і сам не знаю де подівався твій друган, но саме зараз і займаюся його пошуками! Тому, будь ласкавим, НЕ ВЛІЗАЙ В МОЇ СПРАВИ. ЗАБИРАЙСЯ! – він пихнув малого в кучу паперів, які розлетілися по всій кімнаті як тільки парубок впав.

У Романа тремтіли руки як від приступу паніки. Він стиснув їх в кулаки і сховав обличчя в зігнуті в лікоть, руки. Зрозумівши, що перебільшив по відношенню до свого молодшого, він став вибачатися:

– Я не хотів… Пробач мені, я… І сам на нервах. З вчорашнього вечора він просто безслідно зник, но в мене передчуття, що Антон обов’язково повернеться назад… Тому, просто поче-..

– Ви шукаєте хлопця, що у комі?

Рома опустив руки і підвів очі на Тимофія, що саме розглядав клаптик по жовтілої газетної сторінки.

– Так ви шукали інформацію не про загиблих, а про… Костю?

Від його запитання старший розкрив рота, шокованно вирячившись на того. Покусані губи вожатого за тремтіли, коли він перепитав:

– Костю?.. Хто це?..

«Наскільки я памятаю, хлопців, що впали з даху замку звали Женюю і Назаром.»

Тимофій присів та став розглядати інші папери, що були на ньому з моменту падіння. Минув деякий час. Його обличчя ставало дедалі пригніченим а брови насупленими. Нарешті, гот стиснув в кулаках папери, та з підозрою подивився на вожатого, за шипівши крізь стислі зуби:

– Для чого… Ви його шукаєте?

Рома виглядав зовсім розгублений тому відповів питанням на питання:

– Так ти знаєш хлопця, що лежить у комі?

– Знаю. Но не розумію, звідки ви дізналися…

Очі Шухевича радісно заблищали, коли він схопився за руки молодшого, з надією спитавши:

– Лікарня! В якій він лікарні? Приватній?

– Я вам не скажу.

– Що? Но мені необхідно це знати! Це питання життя і смерті! Якщо ти не розповіси мені все, що знаєш про цього Костю, то, можливо, вже ніколи не побачиш Антона! – його слова змусили іншого задуматися. Опустивши очі в підлогу, Тимофій, врешті-решт, вирішив розповісти, но перед цим попередив:

– Крім вас про це ніхто більше не повинен дізнатися. Всі ми дали слово мовчати про хлопця, що був тоді з загиблими.

Роман не міг повірити… Він нарешті дізнається всю правду! Він був готовий віддати що завгодно, щоб негайно все дізнатися.
Стивнувши його долоні у своїх, він з упевненістю мовив:

– Я даю тобі слово твого вожатого, що ні одна душа окрім мене більше не дізнається про цю історію. Тож… Розкажи мені. Розкажи усе з початку до кінця. Повір, я, як ніхто, повинен це знати.

Тимофій повірив його словам як тільки побачив в карих очах рішучість та жагу до правди.

– Я… Друг дитинства Кості. Він син мера Львова, тому інцидент зі смертю хлопців згладили, та скинули все на самогубство. – він по вагався, перш ніж продовжити розповідь:

– Мені на той час було лишень тринадцять, а друзям по 15-17. В той день ми вчотирьох каталися за межами міста на великах. Я розповів Кості про легенду. Він зацікавився і сказав, що хоче побачити замок. Дорога була довга… тому ми спізнилися. В той час поки Назар з Женюю пішли вмовляти охоронця впустити на пару хвилин, я з Костюю стерегли за деревами, у тіньку, велики. Звісно ж охоронець нас не впустив. Ми зробили коло навколо замку. Костя розглядав його і раптом запропонував спробувати перелісти через стіну, щоб потрапити всередину. Я з пацанами відмовляли його, кажучи, що ми й так вже роздивились тут усе, та й вечоріло. Проте його тягнуло туди. Він навідріз відмовився їхати назад. Костя був у нашій четвірці лідером, тому ми не стали йому перечити, ну і нам теж цей мутний замок показався цікавим. Розумієте, ми були малими… Вірили у скарби, рвалися до пригод…

«Ці підлітки…» – подумав Роман. – «Вічно їх тягне в покинуті споруди де небезпечно і моторошно до чортиків.»

Юнак почав тремтіни, і нервово посмикувати пасма на маківці, коли продовжив почате:

– Ми… Один з нас… Став до стіни а інший йому на плечі. Таким чином ми по черзі залізли, подаючи один одному руки та підтягуючи, на дах. Черепиця на ньому була волога. Мої кроси сковзали тому я лиш сидів, спостерігаючи як інші бігають довкола, розглядаючи внутрішній дворик. Я милувався заходом сонця і озером, коли мене погукали. Виявилось, що Костя придумав дурнувату ідею на слабо, щоб залишитися тут на ніч. Це всім не сподобалось – в першу чергу мені.

«Ну звісно ж… Кому б сподобалось подібне…»

– Я одразу сказав, що мене чекають вдома, так як сьогодні в сестри було день народження, тому мене не стали примушувати. Ну а інші почали вигадувати відмовки. Один з них, а саме: Назар, відкрито сказав, що ідея – дурня і Костя божевільний. Ці слова його розлютили і вони почали довго сперечатися. Я в це не ліз, но чим довше спостерігав, тим більше мене охоплювала тривога, що ці суперечки не закінчаться нічим хорошим.

«Він не помилився… Ці безглузді суперечки закінчилися трагічно.»

– Я не один це зрозумів. Женя почав розбороняти їх двох, но ті вже не на жарт розійшлися. Назар, він… Почав викрикувати різне, про те, що йому вже надоїло його слухатися і потрапляти в халепи і що Костя тільки і думає, як розважитися самому а проблеми інших його не цікавлять. Женя почав затуляти йому рота, тому що бачив, що Костя не в собі від злості. – Тимофій почав складно дихати. Було видно, що ці спогади були надто болючі. Рома поклав на його плече руку, но не став просити зупинитися. Він повинен був дізнатися все до кінця.

– Тоді… Костя, раптом, назвав їх обох педиками і розповів, що бачив, як вони цілувалися за гаражами. Від подібного навіть я був у шоці, тому далі все сталося так швидко, що я не все усвідомив. Назар нізвідки витягнув розкладний ніж і встромив прямо в живіт Кості. Той, в свою чергу, штовхнув його і-і… Не знаю, но, судячи зі звуку, Назар упав і покотився зі схилу до озера… Женя присів на краю та викрикував його ім’я. Т-тоді… Костя схопив його за комір і спитав, чи вірить він у… Кохання до смерті.

У Роми перехопило дихання. Весь цей час він думав, що привид скоїв самогубство, або його вбили, но він…

«От покидьок… А я ще хотів звільнити його з замку!!»

– Женя заходився від плачу в істериці викрикуючи, що той вбивця. Крики переходили в матюки а там і в прокльони. Він проклинав… Багато проклинав…

– Він… – перервав його приголомшений вожатий. – Ти можеш пригадати… Які саме прокльони він тому кричав?..

– Я-я… Не впевнений, так як перебував у шоковому стані… Мене наче паралізувало. Я не міг вдихнути або кинутися напоміч Жені… Угх… Здається, пригадав, він кричав, що той буде горіти в пеклі і до віку не знатиме спокою на цьому світі. Ще… Ще він кричав, що Костя ніколи не по кохає по справжньому, і житиме в муках, і…

– Я зрозумів… що з ним сталося після цього?

Тимофій замовк, і опустивши голову в коліна зігнувся навпіл. Рома не став його випитувати та піднявся, збираючи папери щоб викинути їх. Аж раптом вловив хрипкий та низький голос:

– Він скинув того… Викинув як не потрібну ганчірку, скинувши одним рухом з даху. Тоді я перевів погляд на край з якого було видно калюжу крові яка стікала зі схилу прямо в озеро… Костя теж дивився вниз, но я не помітив на його обличчі виразу страху чи жалю. Цьому покидьку було байдуже. Якщо так пригадати, то він ніколи нас за людей не сприймав. Но то і не дивно… Він був не з “нашого сорту ягода”, він був вищого, і ніколи не розумів нас. – парубка знову почало трусити. Його слова далі, стали майже нерозбірливі. Мабуть, його душили сльози:

– Він… угх… Витягнув з рани ніж і подивився на мене. Тільки тоді я отямився і ясно зрозумів, що треба втікати. Не дивлячись на те, що було страшенно слизько, я відбіг як найдалі, но просто втікати від нього по кругу було безглуздо. Було тільки два виходи: стрибнути всередину, но тоді він би зловив мене в не великому дворику, або… Пригати назад. – його вожатий схилився та погладив по спині, бачачи, що він через силу витискає з себе слова, щоб допомогти йому у пошуках. Юний гот подивився на нього, та заворушив обкусаними губами:

– Костя посміхався мені і питав, нащо я втікаю від нього. Наче я не бачив, що у нього у руці… Він казав, що вже час йти і просив підійти та допомогти спуститися. Но я не був дурнем, щоб підходити до того, хто скинув моїх друзів. Тоді я вирішив стрибнути сам: тримаючись за край черепиці я звисав ногами зі стіни, щоб зістрибнути з ближчої до землі відстані. Несподівано він опинився переді мною і нависав, дивлячись крижаним поглядом… “Помри” – останнє що я почув, перед тим як відчути раптовий біль у руці: він встромив в неї ніж.

Рома скривив обличчя, уявивши собі, як це було боляче і страшно.

– За долю секунди я помстився йому тим, що схопив за ногу іншою рукою і зірвався вниз… Я бачив як він падав зі мною, і як котився з пагорба до зарослів кущів, а тоді… Він втратив свідомість. Но на той момент я думав, що він мертвий. Через біль я отямився і схопивши свого велосипеда поїхав геть, як раз вчасно, бо прийшов охоронець замку. Через втрату крові по дорозі я знепритомнів. Зустрічна машина підібрала мене. Проснувся я вже у лікарняній палаті. Моїх батьків залякали. Мама з татом мовчали, тому що боялися, що інакше всю провину скинуть на мене. Я знав в якій лікарні лежить Костя і що він у комі. Мені не раз хотілося прийти і обірвати тому препарат дихання… Но я стримував себе, бо думка про те, що я стану вбивцею вбивці мене не тішила. Я просто чекав моменту коли він помре вже сам, но приходив розпитувати медсестр у якому він стані. Но вони повторювали одне і те саме: “не отямився, но дихає”. Дихає… Якби він був моїм другом я би радів цьому, но він вбивця моїх справжніх друзів. – після розповіді Тимофій підняв погляд на вожатого, що перебував у своїх роздумах, та спитав:

– Того вечора… Антон пішов в замок, правда?

Роман лиш мовчки кивнув йому. Все ж він повинен бути чесним з тим, хто вилив йому душу.

– Так і знав… – пригнічено опустив голову гот. – Цей замок, по любому, проклятий… Антон… Невже він більше не повернеться?.. Схоже, прокляття Жені перейшло і на мене і тепер… Всі мої друзі будуть зникати в тому замку, так?..

Старший помітив як його трусе від думки, що він останется сам, тому Рома опустився на коліна щоб пригорнути підопічного до себе. Погладжуючи по голові, він заспокоїв:

– Ти не проклятий. Антон обов’язково повернеться до тебе. Я тобі це обіцяю.