Давно забуте

… Червона сорочка під чорні брюки, помаранчеве висвітлене волосся і лінзи сіруватого кольору. Під всім цим одягом жива зброя і купа холодної, яка так відчувалася тілом Чоніна. Ян Чонін мусив зустрітися з угрупуванням “Демонів” на рахунок дозволу продажу дорогоцінного каміння, яке вчора прибуло у порт. Але те, як паскудно його буквально вкрали з-під носу розлютило не на жарт. В очах Яна горіло бажання покінчити з цим швидше. Він вдивлявся у дзеркало, розглядаючи себе в деталях, сірі очі, сірий колір, нічим не примітний, глибина цього кольору нікому не відома по-справжньому.
І з тим як Чонін гримнув рукою по столу до кімнати зайшов Лі Мінхо:
– Ти готовий?
– …Так, – Ян затримав подих перед відповіддю.
“Чому ж так сталося що саме сьогодні я ще і стану главою “Бестій”? Я ще ж так хотів пожити спокійним життям…”.
– Ти точно в настрої? – Лі поклав руку на його плече. І усміхнувся, холодно, це теж йому не до вподоби, оскільки він стане правою рукою Чоніна.
– Терпимо. Так що у нас перше по графіку?
– Зараз тебе чекає батько.
– Зрозуміло. Тоді покінчимо зі всім швидко, як раніше, – Ян закинув свою руку на плече Мінхо.
– Так і ходімо вже… – нарешті холодна примара розтаяла на його обличчі в усмішці. – Айен.

Тут вони використовували лише псевдоніми. Деякими вони підкреслювали свої власні імена, або ж просто створювали свій образ. Майже як сценічна зірка, тільки зовсім іншої сцени.

– Тільки не кажи що ти сумуєш за тим істориком? – Лі Ноу порівнявся з ним.

Айен стримався на мить, згадуючи ту людину, скільки часу він його ненавидів і як полюбив. Як отримав перші квіти та привітання на випускний від нього. Серце забилося частіше, віддаючи якусь біль у грудях. На обличчі промайнула тепла посмішка і враз знову з’явилася пустота у очах.

– Можливо треба було сказати йому?

– А що б ти робив з цим? – помахав у відповідь Лі.

За ними поспішила тиша. Ось так вони і прийшли в залу, там стояв стілець, самотньо, у такому великому приміщенні. Всі поспішали та нікого не було. Айен обвів предмет поглядом і поклав руку на серце. Ні, він не віддав своєї поваги цьому місці, а лише відчув як останнім часом ці обставини стали його кайданами.

Друг спостерігав за ним зі сторони, йому стало шкода Яна… Але і себе він загубив у такій любові. Тому розумів що так просто не може продовжувати. Поглядом повним жалю на того, хто стояв попереду, і ким став сам. Якби не цей сімейний тягар, вилетів би, втік, не закінчував все так – не розбивав серце собі і Хану…

Тим часом почали прибувати інші. Айен знову зробив вираз похмурим.

– Сьогодні ти нарешті успадкуєш моє місце про яке так довго мріяв, – у кімнату увійшов глава. Висока статура у темному одязі прикритим плащем, тільки яскраво-червоний рубін на його перстні виділявся – це був наче символічний колір.

– Зараз би я із задоволенням спекався його, як і тебе, – прошепотів собі під ніс Ян.

Коли той сів на стілець всі стали на одне коліно нахиливши голову. Це виглядало наче середньовіччя. Глава дав знак Айену підійти і сам встав на зустріч йому:

– Ти за ці роки показав мені чого вартує твій талант, недарма ти мій син. Тому відтепер це твоє, – батько зняв фамільний перстень зі свого пальця і протягнув хлопцю.

Він довго не задумуючись взяв його, з деякою насмішкою одягнув на вказівний палець лівої, а через мить побачив і пістолет. Такий ще бачив у свого дідуся, довелося ж таке декілька разів. Роздивився поглядом та побачив гравіювання свого імені подумавши: «Більше не має куди тікати». В оточенні великої кількості людей Ян сів на місце глави – тепер кайданів стало ще більше. Оскільки минулий глава «Бестії» вже пішов, через момент він очима позвав Лі.

Той вийшов серед натовпу та став біля нього.

– Мені ж можна встановлювати нові правила? – Айен обернувся до нього.

– Звісно глава.

– Тоді я буду поводити наче мала дитина, – Ян розлився в усмішці, – По-перше, тепер ця людина моя права рука в усіх справах, тому коли мене не має – слухати Лі Ноу. По-друге, тепер без всяких цих надмірних жестів поваги, цих поклонів, і не називати мене «главою», просто Айен-хьон. По-третє, я планую приєднати наше угрупування до якогось масштабного на даний момент.

І враз почалася почався шум.

– Тиша, закрили всі свої роти, поки Айен-хьон не договорив! – Лі Ноу крикнув у натовп.

Мить, звук, постріл – куля застрягла у одній з колон, прямо біля найгучніших. Обговорення перейшло у шепіт.

– Так от, я продовжу, – Айен вміло стримав себе зі сміху, – У мене не має в планах продовжувати після себе діяльність цієї організації. Та й думаю що хтось з вас теж вже хоче пожити звичайним життя, тому якщо через 4 роки ми не зможемо з кимось об’єднатися – «Бестія» буде розформована.

В цей момент навіть Лі Ноу не міг вірити своїм вухам. Він справді це зробить?

– На сьогодні це все, а у мене ще є справи, – Ян встав з цього незручного «трону» та демонстративно потягнувся.

Всі почали розходитися.

– Ти щось з чимось, – Лі розсміявся, – Я сам трохи злякався. Але оце твоє дитяче рішення…

– У мене питання, ти хоч сам так думаєш?

Його друг раптом остовпів, новий глава ніби розвіяв всі минулі почуття, те обличчя відіграло натягнутою посмішкою.

– Гаразд, не суть. На скільки запланована зустріч з «Демонами»? – Айен дістав телефон з кишені та почав щось уважно .

– Через дві години потрібно бути там.

– Чанбін вже повернувся?

– Так, весь товар вже завантажили у порту та спокійно відправили.

– Тоді, ти і Чанбін поїдете зі мною на зустріч.

– Можливо візьмемо більше? Ми ж ідемо в чуже кубло…

– Не хвилюйся, я запакований.

– Добре, діло твоє, тільки потім не кажи що не попереджав, – Лі Ноу в дечому його розумів, проте такі серйозні та необдумані рішення з самого початку він не зрозумів. Кинувши останній погляд на Айена він зачинив двері. Хоча в голові ще майоріло як раніше, так само після зборів цей лис тягнув кудись на пригоди.

Суцільна тиша. За вікном припинився дощ, у повітрі відчувається вологість.

«Не бреши собі, ти все ще не можеш забути його посмішку…». Ян ходив по кімнаті колами: «Це все занадто складно». Хотілося втекти у ті шкільні роки, знову прогулювати останні уроки з Феліксом. Проте він сам порвав усі ці нитки у своїй житті, тільки зараз почав цінувати усе що втратив. Були можливості втекти, забрати усіх із собою, але тоді і на них би накликав небезпеку.

Провів рукою по дерев’яній спинці стільця, жорсткій. Це настільки бісить… Просто узяв і вдарив його ногою, спинка тріснула, з одної сторони відпала частина різьблення.

– Впав трон, а я буду жити далі і просто збережу ті приємні часи у себе.

Перед тим як вийти Айен торкнувся колони у яку поцілив з пістолету. Рельєф пошкодився, не гладенький, не ідеальний.

За дверима його вже чекав Чанбін:

– Айен-хьон, я чув шум з кінця коридору, щось сталося?

– Нічого, просто мені не сподобався цей стілець.

Чанбін обережно глянув за його спину:

– Оу… Можливо вам замовити новий?

– Та навіть якщо і цей полагодите, я більше на ньому не збираюся сидіти, – Ян усміхнувся Біну та поплескав по спині, – Так незвично що тепер ви мене називаєте хьоном, а не як раніше. О, я дещо згадав, сходимо кудись після зустрічі поїсти, Лі Ноу теж візьмемо, бо образиться.

– Це так ти мені гроші не хочеш віддавати, що вирішив нагодувати?

– Хе-хе, фактично так. Тим паче, це ж така честь їсти з босом, правда ж? – почав дражнити того Айен.

– Так, так, так.

Тверезий розум піддавався чуйному серцю. Моментами розтавало і просто хотілося уваги, не бути одним. Кожна зайва думка могла стати катастрофою, яка руйнувала спокійну течію.

Вийшовши на вулицю сонце сліпило очі, хмари через яскраве світло здавалися такими грозовими. А так не вистачало так трохи погуляти під дощем.

– Навіть не думай, – Лі Ноу почав штовхати його в спину у бік машини.

– Я навіть не збирався, не штовхай мене так, а то так мене і об машину зламаєш. – Айен намагався сповільнитися, проте на жаль не вдало.

– Нічого тобі не буде, ти вже збирав себе по частинам не раз і не два.

– Який ти добрий.

Чанбін, який був за кермом просто сміявся з нас.

Поки ми їхали на місце зустрічі у голові вже склалися плани, де краще вставити слово, де тверезо змовчати, хоча поблажкам у цьому плані і місця не було. Поки «Бестія» пала духом «Демони» встигли наростити силу та контроль у більшості портів і торгових імпортах та експортах. Ян не хотів ще декілька років це визнавати, та у них з’явився досвідчений вожак. Він гортав на задньому сидінні планшет з інформацією та останніми діями, проаналізувавши це все висунув голову вперед:

– Дивіться, якщо взяти це все в сукупність, то можна виявити слабину у останніх екземплярах зброї. На них зараз скаржаться особливо через снайперські гвинтівки: старі моделі, не працездатні, одна навіть розірвалася у прямому сенсі.

– Якщо б ми таке продавали нашим клієнтам – стали б готовими трупами, – втрутився Чанбін.

– І не тільки.

Через деякий час у боковому дзеркалі зі своєї сторони Лі побачив що за ними вже деякий час їде одна і та сама сіра автівка.  Він вже подав знак щоб бути готовими, аж тут на робочий телефон Айена прийшло повідомлення: «Ми вас проведемо». І в ту ж мить, та машина виїхала вперед. Ризиковано було, але нічого не залишається крім того, як слідкувати за правилами на чужій території.

Вони потрапили на непримітну вулицю, не таку як у банальних байках про гангстерів, виїхавши з неї на вулицю Ночі. Так її називали через те, що не було контролю, влада тут не є законом. Проте, навіть звичайна людина теж могла сюди прийти, та відпочити, мати бізнес у цьому районі було престижно.

Припарку валися на одній із стоянок біля ресторану класичної кухні.

І як тільки з сірої машини вийшли люди – глави не було, тільки чоловічки у охайних піджаках. Ян перший вийшов їм на зустріч, а за ним вже інші.

– Бос скоро прибуде, а поки, якщо ви не проти, зачекайте будь ласка у ресторані. Столик вже зарезервовано.

Чанбін вирішив залишитися ззовні. Вони зайшли у доволі спокійне приміщення, було за шість годин вечора, відвідувачів майже не було. Їх зустрів офіціант і без питань та провів до столу у кутку. По правій стороні було велике панорамне вікно, тому Айена трохи сліпило сонце. Вечірнє сонце надавало його обличчі осінніх теплих тонів та відблиску у цих «сірих» очах. Лі Ноу лише спостерігав за ним з м’ягкою посмішкою. За вікном повіяв легкий вітерець, деяке листя не втрималося своїх гілок та відправилося за вітром. До них знову підійшов той самий офіціант:

– Бажає щось замовити поки чекаєте? – він протягнув їм меню.

– Мені просто каву з молоком, – відрізав Ян та відсунув меню.

– А мені будь ласка просто кімчі, – Лі сьогодні був надто спокійний.

– Дякую за ваше замовлення, очікуйте.

Айен сперся головою на край спинки дивану, поправивши волосся назад нарешті сказав:

– Ну коли ж вони будуть, мені до ночі тут стирчати?

– Замовив би щось поїсти тоді, а то весь день на ногах і ні шматка в роті, – Лі Ноу турбувався за нього та й самому вже наскучило мовчки сидіти.

Офіціант приніс каву і шутко поспішив до бару. Ян взяв чашку, подивився на малюнок серця, без емоцій та найменшої реакції зробив ковток. Тільки той встиг поставити чашку на стіл як продзвенів дзвіночок над дверима – хтось зайшов. Він насторожив всі відчуття і по його спині пробігли мурахи, такий знайомий голос. Впевнені кроки прямували до них про щось розмовляючи, Лі наче теж стрепетнувся. Невже…

Дві постаті стали прямісінько біля їх столика та вже сідали навпроти них. Очі піднімати було страшно, але не через відчуття якоїсь гнітючої атмосфери, ні через страх. Все це дуже підозріло… Перший зважився Лі Ноу який сидів скраю:

– Доброго вечора шановним гостям… – його ніби пересмикнуло, під столом він обережно поклав свою руку на руку Айена.

А коли і той вже підняв голову – серце смикнулося:

– Чан…

– Мінхо…? – мовив хлопець з «Демонів».