Сотня і один жах

Японська культура багата різними моторошними легендами та істотами, на відміну багатьох інших культур. І хоча мені рідко вдавалося побувати в Японії за своє довге життя, я чув про багатьох примар, які мають японське походження. Останнім часом ця культура почала ставати популярною, деякі духи взяли звичку з’являтися і тут, в Сполучених штатах.

Одного теплого травневого дня мені довелося їхати з Каліфорнії до Вісконсіна на поїзді, з деякими пересадками. Мій маршрут був довгим, проблемним, але часу я мав повно. Я взяв у сумку найнеобхідніше і просто їхав, не покидаючи купе, крім пересадок. Пасажири приходили та йшли, залежно від зупинок. В першу ніч мене навіть спробували пограбувати, подумавши, що заснув над книгою. Тільки злочинець не очікував, що я зовсім не сплю і що кулак у мене досить міцний. Але через цей шум мені довелося змінити поїзд, щоб не привертати до себе зайвої уваги.

На другу добу, після чергової пересадки, я залишився в купе один. День був робочий, ніхто особливо нікуди не поспішав, і я з меланхолією спостерігав, як краєвид повільно пролітає повз. Я думав, що робитиму, якщо мій план виявиться помилковим, і чи варто було витрачати на нього час. Продовжуючи піддаватися меланхолії, я думав, що втомився мандрувати один, і думав знайти собі напарника. Можна було б покопатись у телефонній книжці, але до мене пізно дійшло, що старий сотовий я викинув, як тільки покинув Арчера. А у Еванса залишилися лише основні номери…

Коли сонце сховалося за горизонтом, а поїзд рушив після чергової зупинки, моя самотність була порушена. В купе зайшла молода дівчина, азіатської зовнішності та з досить тривожним виглядом. Спершу вона мене не помітила. Їй знадобилося кілька спроб, щоб закрити за собою дверцята, а потім обернулася і заклякла від переляку. Я натягнув на обличчя ввічливу усмішку, подумавши, що мій план все ж таки працює.

— Вибачте, я не помітила, що тут є ще хтось… — заговорила незнайомка, вже збираючись піти.

— Я не проти компанії, — я вказав їй на місце навпроти, а потім повернувся до вікна, роблячи відсторонений вигляд.

Дівчина зітхнула від полегшення та зайняла своє місце. Одягнена вона була в темний топ і спідницю по коліна. Додавала драми її вигляду доріжки від туши, яка розтеклася від сліз. При ній не було речей, навіть сумочки для гаманця чи телефону. Залишалося загадкою, де вона взяла гроші на білет, але не виключено, що просто віддала все в багаж. Або вона справді нічого з собою не взяла.

— Далеко їдеш? — уточнив я, щоб бути впевненим. Та спочатку не відповіла, нервово згризаючи свої нігті, а потім здригнулася від мого запитання. Вона поглянула наче скрізь мене, роздумуючи моє питання, і натягнуто усміхнулася.

— Якомога далі.

— Тікаєш від когось? — припустив я, знову привертаючи до себе її увагу. Отримавши у відповідь розгублений погляд, я штовхнув ліктем свою сумку зліва. — Не бійся, я теж втікач.

— Від чого? — спитала вона, вже сміливіше.

— Заборгував гроші одному бандиту. Він уже раз зламав мені ребра, а якщо не поверну гроші, то обіцяв пустити на фарш. А ти? Ревнивий наречений?

— Щось таке. — вона уважно оглянула мене своїми темними очима. — І в тебе нікого немає?

— Нікого. — повів плечима я і продовжив свою легенду. — Батьки померли, коли я був ще малим. Довелося жити на вулиці та працювати на бандитів. Довга історія. А що з тобою? Ти плакала?

— Ні, це… дощ. — брехала вона погано, швидко намагаючись стерти сліди косметики долонями. — Я Ао Андо. Як тебе звати?

— Тепер я Рой Еванс.

— Тепер?

— Так. — я посміхнувся. — Від бандитів біжу, все-таки.

Андо повільно кивнула, почуваючи себе впевненіше. Дощ, значить…

Наша розмова перервалася. Я продовжував вдавати, що не зацікавлений нею, і що зовсім не помітив пронизливого темного погляду. Мої руки стискали книгу, а очі були спрямовані на помаранчеий захід сонця. Другий день шляху наближався до свого кінця. Незабаром мали увімкнути світло у вагоні.

Ао так само мовчала. Вона навіть не ворушилася. Просто сиділа, склавши руки на колінах, і дивилася на мене. Коли сонце почало остаточно ховатися за обрисами міста, і увімкнулося світло, я продовжив читання збірки п’єс Шекспіра. Я не дуже любив драми, але це вважалося класикою. Люди інакше дивляться на тебе, коли бачать цю обкладинку. В той же час, я перечитав усі книги, що могли існувати.

Коли денне світло остаточно згасло, моя супутниця поворушилася. Період був такий, безмісячний. А через ліхтар над головою було складно розглянути щось у вікні, крім свого відображення.

Я вже почав вагатися, чи правильно я все зрозумів. Можливо, вона просто звичайна дівчина, яка потрапила в неприємну ситуацію. Але під все інше вона підходила ідеально. Починаючи з того, що для японки, вона дуже добре говорить англійською, закінчуючи тим, що вона залишилася з незнайомим чоловіком в купе на самоті.

— Ти лягаєш спати? — обережно спитала Ао Андо, кидаючи короткі погляди то на вікно, то на мене.

— Поки ні. — я глянув на неї, підводячи голову від книги. — У тебе є пропозиції?

— Гра. А хоча, ні… — вона відвела погляд, починаючи знову гризти свої нігті. — Ні, ні, ні… — пошепки повторювала Андо, починаючи хитатися вперед-назад. Я відклав книгу, навіть не запам’ятавши, на якій сторінці зупинився. Зміна її поведінки ставала цікавою.

— Що за гра?

— Ти грав у Кайдан?

— Кайдан? — я зробив вигляд, наче намагаюся пригадати щось. — Це якийсь різновид покеру?

— Це називається Хяку Моногатарі Кайданкай, – Ао легко усміхнулася, моє припущення її насмішило.

— А, так, точно. — я відкинувся на спинку свого сидіння. — Я десь таке чув. Сто примарних історій, здається?

— Потрібно розповісти сто історій про онре, йокаїв, демонів та інше.

— А потім що?

— Нічого. — вона розвела руками. — Можна розповісти лише сто історій. Такі правила.
— А якщо не розповім?

— Ти програєш. — що ж, це було очевидно й просто.

Світло знову замигало, і я чудово пам’ятав, що для цієї гри потрібні були свічки. За правилами, за кожну розповідну історію треба було погасити свічку. І так всі сто свічок, поки кімната не зануриться в пітьму. Оскільки до ночі залишалося ще хвилин десять, а у вагоні світло було не надто яскравим, це було ідеально. Залишалося придумати щось, щоб хоч частково дотримуватися правил гри. І рішення я вигадав швидко.

— Давай так, — я потягнувся до своєї сумки і дістав звідти дві пачки сірників. Я зрадів, що завжди беру великі пачки на 50 штук. Одну з них я простяг своїй супутниці. — Одна історія – один сірник.

Невпевнено, та Ао взяла пачку. Вона довго розглядала її в долоні, а потім відкрила і дістала один сірник.

— Хто починає?

Її порожній погляд дійшов до мене. І навіть не дивлячись, Андо взмахнула сірником по коробці. Вогник миттєво спалахнув, тіні попливли по її блідому обличчі. Але тоді я не роздивився в ній нічого потойбічного. Дівчина повільно заговорила, притримуючи сірник близько до обличчя.

— У лісах, на заході Японії, краще не ходити вночі. — вогонь залишав химерні відблиски на її обличчі, від чого воно ставало блідим і худим. — У дні, коли не видно місяця, місцеві жителі бояться виходити з дому. Колись один поважний самурай одружився ще раз, на суворій, але красивій жінці. Тільки від першого шлюбу у нього була донька, що дуже схожа на свою маму. Через що мачуха ревнувала до неї чоловіка. Згодом, ревнощі ставали сильнішими, і одного разу жінка не витримала. Тоді вона покликала падчерку до себе і попросила допомогти набрати води з струмка, глибоко у лісі. Дівчинка, яка нічого не підозрювала, погодилася, і разом вони пішли в ліс.

— Погана ідея, — я не стримався від коментаря. Я розумів, що буде далі. Андо смикнула головою, їй не сподобалося, що я перервав розповідь. Сірник майже догорів, але вона не відчувала жару. Дівчина сміливо тримала її в пальцях.

— До струмка треба було йти небезпечною стежкою. Мачуха йшла позаду, і щойно дівчинка відволіклася, вона штовхнула її в глибокий яр. І вирушила додому, впевнена, що та не вижила. Спочатку вона не хотіла визнавати. Але пізно вночі самурай почав питати про доньку, і їй довелося зізнатися у своєму вчинку. Разом зі слугами самурай попрямував на пошуки дівчини, але тіла так і не знайшли. У відчаї та злості, самурай прогнав дружину, і сказав, що вона зможе повернутися, тільки якщо та приведе його дочку.

Та йдучи селом, жінка почула голос падчерки з лісу. Побачивши дівчинку серед дерев, жінка розплакалася від щастя та побігла до неї. Але та ніби віддалялася, все глибше й глибше ведучи до лісу. З того часу її ніхто не бачив. Але з’явилася легенда про Юкі-онну. Привид дівчинки, що може завести тебе в ліс, щоб ти залишився разом з нею в яру…

На останньому слові полум’я торкнулося її пальців, і Андо випустила сірник. Вона притиснула пальці до губ, а я підняв спалений шматочок дерева. Одна страшилка розказана – гра почалася.

— Мстива примара, значить.

— Твоя черга. — весело сказала Ао, облизуючи опік. Дуже цікава ситуація. Я знав багато легенд, бачив багато страшних подій. Я дивився на спалений сірник і думав, чому той горів так повільно. Здається, я не схибив. Але вона мала рацію, зараз моя черга.

— Коли вже ти заговорила про помсту. — у свою чергу, я дістав сірник зі своєї пачки. Повільно я розпалив її, поглядом контролюючи полум’я. — Ти колись чула про Люцифера?

Андо кумедно нахилила голову, наче зацікавлене цуценя.

— Він був улюбленим ангелом Бога, але був вигнаний з Раю через свою гордість. Та Моргенстар не перший павший янгол, був ще один. Його називали – Вогняний наглядач. Він був одним з Григорії – тих, хто повинен був захищати людей від зла та жахів. Були і інші, для яких він був наставником. Та в один день його молодший брат вирішив, що вони не можуть бути просто слугами. Що вони можуть використовувати душі людей, щоб стати більш могутніми. З жахом, Наглядач зрозумів, що такі настрої починаються ширитися серед інших братів. Але було вже пізно, архангели дізналися про ці злочини.

Мені довелося відвести погляд від сірника, інакше полум’я могло небезпечно спалахнути від моїх емоцій. Андо уважно слухала, не відриваючи від мене своїх очей. Дівчина кивнула мені, показуючи мені продовжувати далі. І я вирішив, що сірник має догоріти самостійно, а Ао має не просто слухати, а розуміти.

— Він вбив свого брата, а сам взяв на себе провину. Цього було не достатньо, йому зламали крила і скинули на Землю, сподіваючись, що він загине від ран. А інших янголів Григорії було винищено. — рівно продовжив я. Сірник майже догорів, і я загасив його.

— Що сталося з ним?

— Йому не пощастило, він вижив. Почав переховуватися. Довго лікував свої рани, а потім зблизився з людьми. Захищати їх від злих духів, вбивати монстрів, рятувати від чудовиськ. І так тисячі років, сподіваючись, що Батько оцінить це і поверне крила. Кажуть, янгол усе ще живе серед людей, сподіваючись на прощення.

— І він не хоче помститися янголам? — спитала Андо, перевівши погляд від згорівшого сірника до мене.

— Швидше, йому хотілося бути гарним сином, яким пишаються. Але… — я замислився і трохи здивувався цьому. Я ж не прийшов до психолога! Чому я взагалі про це розмірковую? — Він тепер вільний і робить те, для чого він був створений – нищити зло.

Андо кивнула, задоволена моєю відповіддю, а я невинно посміхнувся. Вона поки що не зрозуміла, про кого ця історія. За вікном остаточно стемніло. Потяг мчав вперед, сірники палали один за одним. Історія за історією. Примари, демони, духи… 56, 57, 58… Тролі, Баке-Кудзіра, Вендіго… 82, 83, 84… Коли прозвучала 97 історія, Андо похмуро подивилася на мою порожню пачку сірників.

— Це не все… — промовила вона трохи спантеличено. Я заспокійливо усміхнувся, тримаючи останній – 49 сірник.

— Мені залишилося лише дві історії. Я не забуду. — ця спалахнула з дрібними іскрами, хоча моя робота ще не закінчилася. — Ти чула про кривавого графа? Знаєш, за жахливим монстром ховається сумна історія одного юнака…

Коли настала черга Андо, атмосфера помітно змінилася. Або мені так здалося. Але лампа в купе почала світити слабше, ніж раніше. Від чого ми майже поринули у пітьму. Дівчина запалила останній сірник і помаранчеві відблиски пробіглися по стінах та в її чорних очах. Вона сказала:

— Ця історія про скорботу та втрату.

— Щось про кохану чи про дитину? — з усмішкою спитав я, щоб зняти раптове напруження. Андо з роздратуванням глянула на мене, і я ляснув себе по губах.

За весь час, з наляканої та тихої дівчини, вона стала нетерплячою та роздратованою, наче поспішала кудись. Я стежив за нею і за стрілками на своєму наручному годиннику. Ми пробалакали майже всю ніч, до світанку залишалося якихось кілька годин. Ао Андо закінчила свою історію, і її останній сірник опинився з рештою. Була моя черга. Світло майже згасло над нами, так що вона слабо бачила, як моя рука потяглася до сумки, до ангельського клинка.

— Дев’яносто дев’ята, — і хоч вона посміхалася, у її посмішці нічого доброго не було.

— Моя черга, так. — я відчув прохолоду від рукоятки і стиснув навколо неї пальці. У той момент вагон сильно струснуло, що допомогло підібрати слова. — Знаєш, я не часто їздив поїздом, але останнім часом…

Мене перервав стукіт у двері. Я розтиснув руку і підвівся. Ао схопила мене за лікоть, тоді ж стукіт повторився, а за ним і голос чоловіка.

— Ні! — її реакція мене здивувала. — Не можна зупинятися!

— Я просто спитаю, що йому треба. — я придушив бажання відштовхнути її. Самому не подобається, що хтось нам заважає. Чому взагалі ця людина не спить о третій годині ночі?

Від її рук несло могильним холодом. Він пройшовся по плечу та спині, навіть коли Ао мене відпустила. Я за два кроки підійшов до дверей купе і раптово, світло стало яскравішим. У проході стояв невисокий дядько, у блідій сорочці в смужку, що була на нього досить велика. Низький, але дуже худий. Той трохи розгубився, йому довелося підвести голову, щоб подивитись мені в обличчя.

— Прошу вибачення! — з млявим докором почав незнайомець. — Але не могли б… — він зазирнув мені за плече, а потім наважився. — Вимкнути радіо! Ви заважайте спати!

— Радіо?

Я обернувся і побачив, що позаду було порожнє купе. Прогарчавши від злості, я кинувся до клинка в сумці, а потім вибіг до проходу. Незнайомець щось прокричав мені у спину, але я не слухав. Я дивився під двері, щоб простежити за ліхтарями в інших купе. Багато хто спав, а у коридорі зі світлом більше не було проблем. Довелося перестрибнути до сусіднього.

Вона не могла остаточно зникнути, я не закінчив історію! Тому я пробігся ще одним, поки не забіг у порожній, робочий вагон. Лавки в ньому були незайняті, всі пасажири мали залишити його ще вчора ввечері. Я сповільнився. Вагон знову струснуло і лампи моргнули.

— Як я казав, останнім часом до мене доходили чутки. — підвищивши тон, я продовжив свою історію, зробивши кілька кроків уперед. Тримаючи ангельський меч на готові, я заглядав за лавочки. — Якщо самому сісти на найдовший маршрут, до тебе підійде дівчина. Або жінка, залежно від твого смаку. Залишається одне незмінним, вона буде сумною і з азіатською зовнішністю.

Черговий ряд лавок порожній. Світло знову заблищало.

— Вона буде нещасна, а з настанням ночі запропонує зіграти у гру. Правила прості, потрібно просто розповісти страшилки. Але насправді ти не можеш виграти, ти завжди в програші.

Я дійшов до половини вагона.

— Коли ти розповіси соту історію, вона покаже своє справжнє обличчя і поглине твою душу. Але тобі і так про це відомо, я правий, Ао-Андон?

Коли світло почало мерехтіти, я зупинився. Порожній вагон наповнився напівтемрявою, а по спині пробіг холод. На мить все завмерло, чути було тільки стукіт колодок і моє серце, що билося надто повільно, як для людини. А потім я почув скрегіт:

— Сооотняяяя!

Ао-Андон тепер не була схожа на ту симпатичну брюнетку. Довга, вся синя. Чорне волосся злиплося і розліталося, як на вітру. На лобі вона мала два роги, а посмішка з темними, як тонкі леза, зубами. Я навіть зрадів, що не помилився. І варто їй було наблизитися, простягаючи до мене свої худі руки, я змахнув клинком по її кістям. Примара заверещала, різко відсторонюючись від мене. Мабуть, вона розраховувала, що кинджал пройде повз, як і інші, але янгольська зброя відрізняється від усіх земних.

— Неприємно, так? — Ао-Андон осіла на підлогу, біля дверей вагона. Я повільно підійшов до неї, граючи мечем.

— Що ти таке? — заверещала вона. Її очі були білі, але я знав, що примара дивиться мені в обличчя.

— Я сказав тобі на самому початку, — світло знову погасло, і в цій темряві було помітно біле сяйво від моїх очей. — Я мисливець. Полюю на монстрів, знищую зло. Я прийшов за тобою!

Через хвилину все повернулося до норми. Ліхтарі освітили порожній вагон. Примари більше не було, я був тут один. Тут ще буде холодно, але незабаром і це зникне. Я глянув на свій клинок, на ньому ще світилося моє справжнє ім’я. Можливо, дарма я розповів цю історію, хай і примарі.

У вікна почали заглядати перші промені світанку. Я вирішив повернутись у своє купе і закінчити книгу. Потім я вийшов на наступній зупинці і глибоко вдихнув свіже ранкове повітря. Повертатися мені не треба було, а куди рухатись далі – був не впевнений. Та з почуттям виконаного обов’язку я запалив цигарку і пішов уздовж вокзалу, намагаючись злитися з натовпом.

— Гей, юначе! Ви впустили. — прозвучав чийсь голос позаду. Я спочатку не зрозумів, поки мене не хлопнули по плечу.

Це був чоловік, трохи нижчий за мене, в темному пальто та в синьо-чорному шарфі. Темне волосся зачесане назад та сильно блистіло через віск, а над верхньою губою були тоненькі, щурячі вусики. І що дивно, він тримав пакет, повністю наповнений карамельками. Я трохи розгубився, бо це точно не було моїм, а карамель я терпіти не міг. Але коли я відірвав очі від пакету, щоб повідомити незнайомцю, то побачив знайомі лисячі очі.

— А хай ти лусниш! Габріель!

— Давно не бачилися, братику! — і в раз, його обличчя змінюється. Архангел чарівним образом ховає пакет в своїй кишені, а одну цукерку кидає собі в рота, прямо з етикеткою. — Я тебе спочатку не впізнав. Завжди дивувався, як ти легко плутаєш свої сліди. Я ж тебе шукаю стільки років!

Габріель один з небагатьох янголів, які знають, що я живий. Але тримають цю таємницю, бо це вже особливо не важливо. Наприклад, він сам переховується, видаючи себе за бога Локі, і видати мене – видати себе.

— Що тобі потрібно? — і хоч він був одним з улюблених моїх братів, ми не полюбляємо випивати разом в барі, чи ходимо на таємні зустрічі. В останнє ми бачилися іще в 1834 році, здається, в Ризі.

— Я не можу скучити за своїм улюбленим молодшим братом? — він зробив ображений вигляд.

— Не я твій улюблений брат.

Габріель закотив очі.

— Не правда! Ну добре, може не на першому місці… — він скоса поглянув на мене. — Окей, океюшки! Ти мій другий улюблений братик.

Я вже повернувся йти. Що б він не вигадав – це не моя справа. Та він знову опинився передімною, не зважаючи на натовп і випадкових свідків.

— Тобі дійсно не цікаво, чому я тебе шукав?

— Не дуже.

— Лім, не можна обманювати старших, — він грайливо пригрозив мені пальцем, усміхаючись. — Але я тобі пробачаю, і все розповім!

— Я не розумію. Ти що навіть Бальтазару набрид, що прийшов до мене? — і все одно я продовжив йти, але вже не від брата, а щоб покинути вокзал і не притягувати зайвої уваги. Гейб жваво йшов за мною, дістаючи іще одну карамель.

— Ні, але він про це знає. Один ти не в курсі.

— В курсі чого?

Габріель загадково повів очима і притримав паузу. Коли ми покинули вокзал і вийшли на тротуар, старший брат повів мене до автобусної зупинки. Коли я хотів знайти тихе місце, він навпаки шукав натовп. Але мені це починало набридати, і в той же час стало цікаво, чому він розтягує розмову.

— Ти чув про нефілімів? — запитав Гейб, підійшовши до зупинки. Вона була наповнена людьми, галасом та валізами. Я на секунду задумався.

— Це діти янголів та людей… О, ні… — я перевів відразу очі на архангела, поки той драматично дивився, як до нас наближається автобус. Нефіліми це табу, це не просто заборонено, це смерть! Янгол може стати людиною і завести дітей, я особисто бачив декілька разів такі випадки, але щоб янгол. Та іще й такого рангу. — Ні ні ні ні ні! Габріель, ні! Не кажи мені, що ти дійсно таке утнув.

— Добре, не скажу. — легко погодився той. Автобус зупинився, і всі почали заходити в нього. Він пішов за ними, і я йшов слідом, чомусь зовсім не здивований. І коли ми зайняли місце в останньому ряду, братик продовжив. — Але так і є! Я і сам здивувався.

— Як?!

— Я думав, що ти вже дорослий, і знаєш, що іноді коли чоловік та жінка занадто захоплені один одним, то…

— Я знаю, як це робиться! — перервав його я, занадто голосно, і замовк, поки на мене не перестали дивитися. Потім важко зітхнув, — Як це сталося? Як взагалі до тебе дійшла думка, що треба завести дитину?

— Це не я, це Вів’єн! — почав виправдовуватися він. — Напевно, вона проводила тоді якийсь ритуал, а може це було якесь язичницьке свято…

— Ще й відьма… — я дійсно не був здивований, але досі не розумів, нащо йому йти на такий ризик.

— Ти б зрозумів, якби побачив Вів, — прочитав мої думки брат. Його губи розтягнулися в задоволеній усмішці, бо він справді почав згадувати. — Вона може такі трюки робити своїм язиком.

— Я і так бачу, що ти зі своїм дружком мізками помінявся. Я хочу знати інше!

— Точно, — Габріель різко став серйозним. — Я не знав, поки Вів не привела її до мене. Я справді не знав, я думав, що вона мене кинула!

— Чекай, — перебив його я, все обдумуючи. — Вона вижила?

— Так. Думаю, Ковен міг допомогти їй. Та це не важливо. — його погляд блукав десь між будівлями, які пролітали повз. — Якою б не була сильною магія, вони все одно рано чи пізно знайдуть її. А я не можу це допустити, розумієш?

— Її?

— Мою доньку, так. — він подивився на мене, і весь мій скепсис зник. Зараз Габріель не виглядав, як безтурботний фокусник, яким він себе виставляє увесь цей час. Він виглядав, як людина. Як батько, якого турбує доля його дитини.

І тепер я розумів.

— Їй всього дев’ять років, але вона чудово все розуміє. Та я не впевнений, що вони не кинули спроб знайти її.

— Тобто, ти хочеш, щоб я сховав її чи що?

На обличчі архангела з’явилася впевнена усмішка.

— Ти краще всіх ховаєшся і плутаєш сліди. Я досі пам’ятаю, що тобі майже вдалося дістатися до Батька. — я хмикнув, згадавши цю витівку. — Кому, як не тобі, я зможу довірити захист Ґаббі?

— Ґаббі? Серйозно?

— А чим погане ім’я?

— Інші закінчилися? — автобус зупинився, і деякі люди вийшли. Габріель не вставав, тому і я не спішив. — Значить, треба захистити дівчинку. І як довго?

— Не дуже. — махнув рукою він. — Перший час, поки не вирішиться проблема з кінцем світу. Ну, ти знаєш, скоро остання битва і все таке.

Я не знав, що прийшов час. Апокаліпсис не входив в мої плани, він може додати мені роботи, а потім почнеться гойдалка “на чиїй я стороні”. Якщо в цей час у мене буде ще й морока з дитям архангела, це тільки додасть головного болю.

— Не роби таке обличчя, — старший брат штовхнув мене ліктем, знову ставши безтурботним та веселим. — Ти її полюбиш, я тобі це обіцяю! Вона майже така, як я!

— Ось цього я і боюся. — я перевів подих, зваживши всі за і проти. — Добре, пригляну я за Ґаббі якийсь час. Але нічого не обіцяю, апокаліпсис – і я драпаю з Землі.

— Звичайно. Я і сам поки не впевнений, — на секунду його очі потемніли, наче у нього було видіння. Але Гейб стряхнув все з голови і піднявся. — Я розраховую на тебе, братику.

Він підбадьорююче похлопав мене по плечі і зник. Взмах його крил злився з шумом двигуна і голосами людей. Я опустив голову на спинку сидіння, розглядаючи стелю автобуса. По ній стрибали сонячні промені ранкового сонця. І раптом я сів, зрозумівши, як глибоко я влип. Я поглянув туди, де тільки що сидів старший брат.

— Ну ти і погань, Габріель… – де вона хоч зараз знаходиться?

 

 

Від авторки: Я б хотіла подякувати тим, хто дочитав цю частину до кінця. Це моя перша і давня ідея, яку я постійно то закидала, то починала писати з початку. Ранок 24 лютого для мене, як для всіх нас, був важким та тривожним. Хоча мені пощастило, і завдяки ТРО, поліції та військовим, окупантів вдалося розбити перед моїм містечком, і перші місяці нас обстрілювали. Тому я повернулася знову до цієї історії – це було єдине, що допомагало тоді відволіктися.

Буду рада почитати думки та ідеї, бо я не впевнена остаточно, до чого ця історія може дійти 🙂