Цілісність

Людина — це машина, що весь час потребує ремонту. Половина її життя іде на те, аби полагодити зіпсовані запчастини або відполірувати заношений корпус. Вона звикла найменувати себе досконалою з такою легкістю, наче поступається іншим створінням у чомусь, окрім зрячої свідомості. А втім, усе, що її торкається — від глобальних змін клімату до капризних мікроорганізмів — має на неї невиправний вплив. І скільки б заліза не пішло на її відновлення, сліди на її душі й тілі вічні.

У цьому сенсі, Дадзай був людиною. Дадзая весь час треба було підбадьорювати, ніколи не було моменту, щоб усе його влаштовувало. З його очей неможливо було вигнати смуток, що й без зрячої свідомості затягував до себе цупкими лапами, схиляючи до сумнівів щодо власного буття. Врешті-решт, не міг він зневіритись у житті без вагомих підстав. Надто розумний він хлопець.

Єдине, що за стільки років змусило його по-справжньому протистояти смерті, яка не залишала Дадзая навіть уві сні, — надійність його персонального ремонтника. Чюя перебував у його оточенні підозріло довго й стабільно, не зникаючи й не здаючись. Можливо, Дадзай навіть хотів би, щоб він нарешті відчепився, бо так все набуло б реалістичності, але нічого не змінювалось.

Виходить, іноді людині достатньо пожиттєвої гарантії на справність, аби змиритися із усіма жахами, що приносить існування. Ця потреба в комусь іншому поряд могла бути як невід’ємною її слабкістю, так і незмірною силою.

Іноді Дадзаю достатньо відчути під собою трохи згорблену спину й вітерець, що приємно обдуває з усіх боків. Смакувати той факт, що байк веде саме Чюя — хтось, кому Дадзай насправді готовий довірити життя, хоч ніколи б не сказав цього вголос. Обхопити струнку талію міцніше і звисіти головою з чужого плеча.

Його очі прикриті, свідомість — приглушена.

— Руки геть з мене, ми не якась там парочка.

І дійсно: Дадзай, уявивши, який вигляд вони мають з боку, одразу зрозумів, про що говорить Чюя. Його, здається, це неабияк бентежить, хоч він і не тисне — знає, що Дадзаю не до того. Думає, що це він навмисне, наче в Дадзая є сили на витівки.

— Не починай, я реально хочу виспатися, — пояснює Дадзай і ні краплі не бреше: так дійсно зручніше. А те, що так йому вдається знаходитись ближче до Чюї, знати йому необов’язково. — Дякую, — бурмотить тихо, коли відчуває, як м’язи Чюї розслабилися.

День видався лайновим. Якби ж то виною був лише дратуюче підготований ворог… Цього тижня Дадзая із незвичною активністю переслідували спогади з минулого, й сьогодні був їхній пік. До них не хочеться навіть повертатися — не коли теплий спокій повністю огортає тіло, дозволяючи на хвилину забути про все.

Він зітхає, перш ніж поринути у сон. Немає сенсу цього робити за таку коротку відстань додому, проте ніде більше Дадзай не почувався так комфортно. В його світі, заснути на плечі Чюї — найбільш логічне рішення, яке він взагалі може прийняти.

Чюя думає про те, як легко було б зараз його поцілувати.

Колеса звертають на іншу дорогу, й Чюя не має корисливих намірів. Він лише піклується про того, хто не вміє піклуватися про себе. Відвезти його у холодний, металевий контейнер без меблів, не кажучи вже про м’яке місце для сну, було б верхом жорстокості. Чюя не сліпий і не міг не помітити, який Дадзай останнім часом кислий. Він прямує до своєї зйомної квартири.

І дуже не хочеться визнавати, але Чюю накриває неймовірним полегшенням, коли він розуміє, що Альбатрос, його давній друг, з яким вони ділять оселю, не вдома. Дадзай все ще спить, але Чюя не відмовляється від своєї попередньої ідеї. Цікаво, поцілувати його тепер було б невимушеніше, чи навпаки — непристойніше? Він же зовсім не в курсі, куди його відвезли, а це вже тягне на повноцінне викрадення. Ще й поцілунків без згоди не вистачало…

Людина може не потребувати численних втручань у організм, але тоді вона обов’язково виношує у собі бажання допомагати іншим, яке не підлягає поясненню. Щось подібне сталося з Чюєю. Це змушує його з готовністю приймати кожен гострий кут, що вилізає з-під завжди такого важкого одягу. Змушує зараз забити на ниючу шию, зосередившись на відчутті “намиста” з чужих рук. Він несе Дадзая в своє ліжко, замість ліжка Альбатроса — цілком вільного і підходящого для неочікуваного гостя.

Непогано б його вимити — кількість крові, контрастуючої з блідою шкірою, надто велика навіть для їхнього дуету. Водночас, Чюя пам’ятає, яким буває чутливим Дадзай, прокидаючись від найменшого шуму. Нехай відпочиває. З цією думкою, Чюя вкладає усю свою волю у те, щоб не заритися у волосся хлопця, стримано вкриває його й лягає поруч.

За кілька хвилин розуміє, що засне нескоро. Чюя не може припинити генерувати приводи, щоб глянути на Дадзая ще разочок — то йому треба пересвідчитись, що тому не сняться кошмари, то передивитись відкриті ділянки тіла на глибокі ранки, які, можливо, вимагають негайного оброблення. З якоїсь причини стає проблемою вирівняти власне дихання. Якщо Чюя не зосереджує на ньому усю увагу, воно неодмінно підлаштовується під дихання Дадзая, а якщо зосереджує, ся воно перетворюється на хаотичний ряд вдихів та видихів, що скоріше вганяють у більш ніякову ситуацію, ніж що-небудь інше.

Згадуючи тепло, що йшло від туші на його спині дорогою сюди, й безмежну її сміливість торкатися так, як того просить серце, Чюя всерйоз задається питанням, чи справді те, про що він думає, має скандальний підтекст. Це як із хворим — подумаєш, взявся за його руку? Все заради підтримки слабшого. Дадзая, тим паче, з його худющими кінцівками, не тільки за руки тримати — нормальна справа, а й носити на своїх власних. Він, наче фарфорова лялька, усім своїм виглядом показує, що поводитися із ним треба вкрай обережно.

Дадзай задоволено розтягується на своїй стороні ліжка, й Чюя спершу не помічає, що він прокинувся.

— О, Чюя, — каже Дадзай хриплим голосом, повернувшись головою до Чюї, — ти тут.

— Угу, — відповідає він, — тут.

Добре, що це не вперше, коли Чюя так вчиняє, тож зайвих розпитувань за цим не слідує. Він розглядає обличчя навпроти, на якусь мить зупиняється на губах, і вагається. Дадзай же дивиться на нього своїм мирним поглядом. Ніби бачить наскрізь, але погоджується на усе, що Чюя йому запропонує. Він ненав’язливо зсувається на подушках ближче й питає:

— Ти, мабуть, хотів би, щоб я був дівчиною?

— Чому? — сміється Дадзай. Чюя також усміхається.

— Тому що тоді тобі б точно сподобалося.

— Що?

Дадзай звучить по-справжньому спантеличено, і це додає Чюї впевненості. Це лише побіжний поцілунок, але Чюя наділяє його необхідною рішучістю, щоб підкреслити, що він не жартує. Він збирається відповісти Дадзаю, але той на диво швидко метикує, що до чого, не даючи Чюї відсторонитися. Що ж, Чюя не заперечує — чужа ініціатива вибиває з колій у хорошому сенсі, особливо через те, що передбачити рухи Дадзая він практично не може, будучи зайнятим дещо іншим. Виходить рвучко й неакуратно, проте живіт однаково солодко скручує, а Дадзай відчайдушно хапається за комір його сорочки.

Чюя на останок цілує кутики його рота й нарешті промовляє:

— …це.

Звичайно, сумніви досі не відпускають, але Дадзай лише змовницьки посміхається, відкинувши ковдру та вмить опинившись над Чюєю. Той з шаленою швидкістю зважує усі “за” і “проти”, але майже одразу здається. Дадзай, по суті, щойно підтвердив, що все гаразд, на що Чюя чекає? Він трохи піднімається на ліктях, пригортає хлопця до себе і затягує у ще один поцілунок.

— Тобі потрібно виспатись, — розриває його сам же і одразу повертається до почервонілих губ.

Дадзай, навіть не намагаючись вдати, що йому заважають відповісти, ще декілька разів міцно цілує Чюю, а тоді зітхає:

— Як скажеш.

Чюя здивовано дивиться, як Дадзай вмощується прямо на ньому, але нічого не каже.

— Все одно мені ніколи не подобалось це ліжко.

На цій ноті Дадзай знову засинає.

Чюя не впевнений, чи зможе, але все ж засинає так само швидко, як він. Відчувати присутність Дадзая на дотик, виявляється, заколисує Чюю найкраще.

Людина не здатна досягти цілісності, проте коли до рівнянні з’являється ще один доданок, це вже не здається таким неможливим. Що, як людське призначення якраз в тому, аби знайти когось, хто замітатиме сліди минулого й закриватиме питання майбутнього? Адже, попри те, що людині не дано самотужки дійти цього висновку, існує лише теперішній час, і лише його варті усі наші переживанння й втрати.

Дадзай не впевнений, чи може досягти бодай половини наповненості душі, але поряд із Чюєю…

Він неодмінно спробує.