Підеш зі мною?

Наступні пару днів Чонгук проводить в роздумах, які на жаль не приносять жодних конкретних результатів. Йому терміново потрібно знайти новий сенс життя, щось що забере думки про його розбите серце і замінить собою Ві, але в нього не вистачає на це сил і мужності. Він розуміє, що вже пора рухатися дальше, пора знаходити себе в цьому світі, розвивати свої вміння і можливості, але він навіть не знає з чого почати.
Він застряг в чорному закритому куполі. Все здається несуттєвим з однієї сторони і абсолютно недосяжним з іншої. Як тільки голова Чонгука проєктує йому якісь цікаві заняття чи хобі, то він одразу втікає від цих міражів. Він дивиться на нові речі та слова і боїться дотягнутися до них. Боїться, що навіть не пробуючи, навіть не даючи собі жодного шансу, він уже автоматично провалився. Чонгук не знає звідки появилася ця невпевненість. Він не знає чому в нього стільки страху, видумок, відмовок, чужих слів і переконань. Але вони є і поки він не може їх перемогти, йому приходиться якось з ними жити.
Але коли в черговий раз, вернувшись із офіса, він дивиться на своє порожнє ліжко, на якому тепер він провидь весь свій вільний час, то його просто зносить. Чонгук більше не може це все відчувати. Чонгук більше не хоче цієї невимовної напруги і цих проблем. Він хоче втекти від цього всього і він біжить. Він біжить.
Більше години Чонгук бігає в парку, в якому вони минулого разу бігали з Чіміном. Він вертається додому по тій же самій стежці і знову зупиняється на тій галявині. Йому на все байдуже і він майже нічого не відчуває. Ноги гудуть, а серце колотиться як прокляте, але все одно. Він уже давно не був таким близьким до умиротворення самим з собою.
Вертаючись назад Чонгук зіштовхується в дверях під’їзду з Чіміном. Старший задумано роздивляється його, але нічого йому не говорить. Він тільки похвально хитає головою, а потім спокійно біжить в сторону парку. Чонгук проводжає його сумним поглядом. Він не знає чому, але всередині нього появляється якесь відчуття провини. Йому робиться гірко від того, що він не подумав про старшого і не дочекався його, щоб вони бігли разом. Чонгук біситься від цього і сам гримає на себе. “Я нічого йому не винен. У мене немає причин відчувати провину”.
Чонгук піднімається в квартиру і стає під холодний душ. Він намагається розслабитися і знову вигнати всіх демонів зі своєї голови, але нічого не виходить. Його ніяк не відпускає це ниюче відчуття. “Та ти навіть не знаєш чи хоче він щоб ти з ним бігав!Можливо він любить бігати на самоті? Минулого разу він міг тебе взяти з собою, тільки з метою допомогти”. “Але якщо не запитати, то ніколи не дізнаєшся”.
Чонгук роздратовано махає головою. Чому навіть його думки між собою сваряться? І чому якась частина його душі все одно переживає за Чіміна і думає про нього? Це не логічно. Чонгуку було завжди все одно на Чіміна, на його слова, пропозиції, емоції, на нього в цілому. І чому він має це все міняти? Тому що старший два рази повів себе адекватно, а не як завжди? Чи тому що Чімін опікав його, щоб порадувати Те?
“Але він намагався допомогти тобі, Чонгук, і все одно чи він це робив заради тебе чи Ві”.
Чонгук видихає, але рішення вже прийняте. Він хоче бігати, тому що це відволікає його від набридливих думок, і він запитає в Чіміна дозволу бігати з ним, тому що це правильно. Його бісить, що він сам вважає це правильним, але вороття назад уже немає.
– Можна мені з тобою бігати по вечорах? – питається Чонгук Чіміна як тільки той повертається з пробіжки. Чонгук спішить, бо розуміє – кожна секунда це ще одна причина не роботи того, що він наважився зробити.
Чімін задумано дивляться на нього, а Чонгук просить всіх богів, щоб Чімін відмовив йому. Це би був ідеальний варіант. Він запропонував, але йому відмовили. Чіміна запитали, але він ввічливо не прийняв пропозицію. Всі би вийшли переможцями, але здається Чімін збирається бути лузером все своє життя.
– Окей, – тихо відповідає Чімін і йде геть.
Чонгук видихає. Йому здається, що на нього звалилася ще одна проблема, яку він взагалі не збирається рішати. Останнім часом Чімін веде себе з ним досить дивно і Чонгук не розуміє, що відбувається. Він заплутався в діях, особистостях, словах і вчинках старшого і він не впевнений, чи хоче він це все взагалі розплутувати. Чонгук знає, що він буде дивитися на Чіміна, замічати нові речі, аналізувати поведінку і думати про старшого, а це його не тішить. Чомусь йому здається, що він знайде те, на що взагалі ніколи не очікував, і це його лякає. Йому страшно залишатися з Чіміном на одинці.
Але слово не горобець, вилетить не спіймаєш, і тому йому таки приходиться почати бігати з старшим. Абсолютно ніяк не домовляючись вони почали бігати в той же самий час і ту ж саму трасу що і вперше. Вони не розмовляють, не дивляться один на одного, не підтримують і не допомагають. Вони просто біжать і знаходять в бігу те, що кожен з них шукає.
Можливо через два тижні систематичних пробіжок Чімін нарушує гробову тишу між ними.
– Я би завтра хотів заміть пробіжки піди в зал. Підеш зі мною?
– Добре, – якось взагалі незаінтересовано відповідає Чонгук. Насправді ж Чонгук абсолютно не розуміє чому він погодився. Його влаштовують пробіжки. Вони навантажують тіло та розслабляють розум. Вони допомагають зосередитися та прийти до тями. Вони – це єдине, що зараз приносить йому радість та хоча б якусь краплю надії. Чонгук не знає чи дасть йому зал такі ж самі емоції, але, так як ця ідея належить Чіміну, він уже наперед боїться її та остерігається.
Але як би там не було, на наступний день вони таки йдуть в зал. Чонгук розгублено дивиться на металеві конструкції та з досадою видихає. Він знає тільки декілька тренажерів та ще менше вправ на них і на цьому його зал закінчується. Він ще дужче починає жаліти, що згодився на це все, і йому хочеться втікти.
– Показати тобі на яких тренажерах я займаюся і які вправи роблю? – питає Чімін. Він дивиться на Чонгука, а Чонгуку знову стає не по собі. Це ж саме те, чим притягує до себе людей старший. Його прес, руки, спина, ноги і попа. Його горідсть, і напевно єдина його сильна сторона. “Навіщо ти прийшов сюди, Чонгук? Щоб дати йому можливість посміятися над собою?” – Так що? – вертає його назад до реальності голос Чіміна.
Чонгук роздивляється старшого. На перший погляд Чімін виглядає впевнено і спокійно, але незрозуміло яким чином Чонгук відчуває якусь внутрішню напругу в хьоні. Старший не виглядає самовдоволеним і готовим розтоптати його самооцінку. Чімін навпаки здається більш стриманим і замкнутим. Чонгук навіть того не розуміючи махає головою в знак згоди.
Чімін киває і вони починають розминатися. Після цього старший показує йому вправи одну за одною на всі частини тіла. Чонгук вирішує довіритися своїй інтуїції та виключивши мозок просто на автоматі повторює за Чіміном. Старший пояснює все максимально просто і зрозуміло, поправляє Чонгука і допомагає йому виконувати вправи на всі сто процентів. Чонгука виправлення Чіміна як не дивно не бісять, а тільки більше заставляють зосередитися і контролювати своє тіло. Чімін його весь час хвалить і робить всі вправи разом з ним від початку до кінця.
Перша треніровка пролітає немов за секунду. Чонгук спотів до нитки, але відчуває себе максимально щасливо і розслаблено. Його все влаштовує. Абсолютно все. Він не хоче поспішати, але здається він знайшов те, що йому було весь цей час потрібно. Меньше чим за дві години в зала у нього появився план, розуміння своїх дій та їх наслідків, впевненість в собі, а головне контроль. Те, чого йому так весь цей час не вистачало.
– Сподобалось? Підемо сюди завтра ще раз? – запитує у нього Чімін.
– Так, – впевнено відповідає Чонгук. Він не хоче думати про те, що Чімін був правий. Від самого початку і аж до цього моменту старший мав правду у всьому. Чонгук чесно не хоче про це думати, але викинути це з голови, він теж не може.