зайченя і вовк

-Знов прийшов мої стіни псувати?-запитав Сонхун, темні очі якого були зосереджені на хлопці, який підійшов до стіни з коробкою крейди.

Хлопець швидко відреагував на знайомий рідний голос та подарував у відповідь лише усмішку. Він не хотів щось пояснювати або вибачатися, бо вони обидва знали, що для Сону найголовніше показати свою творчість. Через неї він мав змогу відтворити усю красу та многогранність світу, яка зачаровувала його знов і знов. І тому великим бажанням було- показати цю магію іншим. Показати світ, який не кожен мав змогу побачити.

Сонхуну не дуже подобалися такі ідеї, але наважитися сказати про це він не міг. Бо усе, що робив Сону було з чистими бажаннями та заради гарного настрою коханого. Хлопчина робив будь що, аби ще раз побачити ці вуста в лагідній  усмішці.

Художник узяв зі своєї коробки жовту крейду та почав вимальовувати сонце на стіні. Через малюнок, ніби відчувалися його теплі промінчики та ясна погода. В кімнаті почала з’являтися домашня атмосфера. Було відчуття,що кімната перетворилася на  маленький затишний куточок дитинства, куди ти завжди приходиш, щоб бути в безпеці. На початку стосунків Сону отримав прізвисько “сонечко” через свій яскравий погляд на життя. Його ставлення до Сонхуна теж нагадувало сонце- він завжди підтримував його і ніколи не залишав в скрутну хвилину. А теплі обійми швидко давали відсіч темним хмарам, які так часто турбували обох.

Закінчивши з сонцем хлопець прийнявся за рожеву крейду. Він дуже полюбляв цей колір. Про це навіть казало його волосся- кольору солодкої вати. Традицією закоханих було ходити в парк кожні вихідні та купляти там її. Кожен такий день був наповнений щастям та сміхом,легкими доторками та великою любов’ю. Саме через це Сону намалював солодку вату,яка так багато значить для нього.

Він хотів залишити на стіні найкращі моменти в їх спільному житті.

Сонхун лише спостерігав та посміхався з нього. Його розважало таке хлоп’яцтво Сону. Але йому було всеодно на це. Найголовніше те,що це був його хлопчик. Лише його та нікого більше. Він дорожив їм занадто сильно,настільки сильно,що завжди казав іншим про їх ідеальні стосунки.

Хлопець піднявся зі свого ліжка напевно вперше за такий довгий час та сів біля стіни поряд з Сону. Він дивився на нього поглядом,який був наповнений коханням. Але це кохання було вище за будь-які почуття. Ця любов була зрозуміла тільки їм і нікому більше. Це було щось занадто особисте і Сонхун тішився, що Сону розділяє це. В його очах ніби танцювали маленькі вогники від усього цього.

-Чому ти не користуєшся червоним кольором?-прозвучало вже друге запитання за увесь час.

-Хочу малювати ним тільки тоді,коли ти поруч.-м’яко промовив Сону та узяв червону крейду.

Крейда дуже сильно забруднювала усе навколо і через це маленькі руки Сону вже були кольору веселки. Йому нагадувало усе це якесь свято. Він не полюбляв усі ці святкування,тому трошки засмутився через колір рук. Узявши червону крейду хлопець зовсім згас. Але не дивлячись на погане він хотів намалювати велике червоне серце на знак їх кохання. Сонхун поклав свою руку поверх чужої руки і вони почали разом вести лінію. Руки Сонхуна як завжди були дуже холодними, але руки Сону теж були такими,що було дуже дивним. Зазвичай тіло  молодшого було дуже теплим. Вони дуже часто жартували про це,а саме про те,що протилежності притягуються. Тому що вони напряму були дуже різними.

Десь на середині намальованого серця рука Сону почала тремтіти і Сонхун повернув свою голову до нього.

Молодший увесь тремтів та заливався сльозми.

-Сонхун..Скажи. Навіщо.- його слова було складно розібрати, бо він задихався  через кожне слово.

-Що таке моє зайченя?-запитав хлопець і подивився у глибину заляканих очей. Зараз він і справді був схожий на зайця. На  налякану і загнану у кут тваринку, яка проживає свої останні секунди. Але надія в його очах не вмирала, він хотів отримати відповідь.

-Навіщо ти так вчинив зі мною?Ти ж говорив,що любиш мене.- обличчя молодшого зблідло.

-Звісно люблю. Я кохаю тебе до нестями. Ти найцінніше,що в мене є.-він намагався переконувати співбесідника в цьому, зовсім забувши дати відповідь на перше питання.

-Тоді навіщо ти вбив мене?

Усе навколо ніби потемніло і стіни почали давити на Сонхуна. Очі Сону різко почорніли,а з його рта полилася червона кров. Його сльози перетворилися у чорну доріжку,яка текла з його очей. Ніби з нього виходила назовні уся образа та біль. Було відчуття,що він задихається від усього цього. Що в нього ломаються ребра знов і знов,не даючи зробити йому великий вдих. Метелики в животі вже давно захлинулися в крові, а серце вирвали великими іклами і розтоптали.

По кімнаті розносилося ехо з лише одним словом. “Вбив“. Звучало воно знов і знов, ніби платівка,яка грала на повторі. Малюнки на стіні перейняли чорні та  червоні кольори, а разом до них додалися надписи про вбивство та благання про допомогу.

Сонхун продовжував дивитися на Сону. Він не хотів вірити в це. Він не хотів це усвідомлювати. Через декілька секунд його руки почали колоти. Ніби вони були обвиті кущем троянд. Відпустивши руку хлопця, старший подивився на свої руки. Вони були усі в крові. Усюди була кров.

Красна крейда впала на підлогу.

—————————

Білосніжна тарілка полетіла на підлогу і розбилася вщент. Кухня. Постійне місце для сварок. У всіх нормальних пар трапляються сварки, але в Сону та Сонхуна вони відбувалися занадто часто.

Сонхун контролював кожен крок і кожен рух свого коханого. Він просто так піклувався про нього. Таким було його кохання,яке було отруйним для них. З кожною сваркою вони ніби отруювали одне одного та поступово вбивали.

Не дивлячись на всі жахливі поступки, Сону продовжував любити Хуна. Він сподівався, що скоро все закінчиться і все буде добре. Кожен раз терплячи усі витівки коханого, забивався в кут вночі та плакав. Наче ставав маленьким зайцем, якого вовк може розшматувати в любий момент. Його мучили жахливі та тривожні думки, які заповнювали усе пространство в голові, не даючи насолоджуватися життям. Але він не хотів уходити та кидати Сонхуна, бо хто ще буде приносити йому щастя? А залишити його – значить зрадити їхньому коханню.

Сонхун як завжди кричав на Сону. Йому не сподобалось, що хлопець вдягнувся занадто гарно по його міркам та спілкувався на святі з кимось ще,окрім нього. У Сонхуна завжди стояв ком в горлі через ревнощі. Він не хотів ділитися своїм скарбом з кимось іншим.

-Заспокойся. Ми з ним просто друзі. Нічого більше. -щиро казав Сону, намагаючись стримати сльози.

-Знаю я твоих друзів. З ними усіма романи крутиш, правда ж? Ти не думав про мене? Так ще й вдягаєшся так, ніби спеціально для нього. – кричав Сонхун, зриваючи голос.

Вони сварилися ще довгий час. Сону намагався завжди змінити думку коханого. Йому дуже не подобалося те, які речі він про нього думає. Його голос був спокійним, хоча малий сам був готовий зірватися та дати свободу емоціям. Найкраще, що можна було зробити в цій ситуації- казати правильні слова, казати те, що хочуть почути чужі вуха. Підкріплюючи це обіймами та поцілунками.

Ця сварка почалася так як і всі інші. Можна було навіть назвати це щоденною звичкою, замість склянки води вранці. Але на цей раз ця сварка стала винятком. Бо вона стала їх останньою сутичкою.

Сонхун не пам’ятав, коли втратив контроль над собою та коли його внутрішній демон потягнувся за ножем. Він не мав змогу йому протистояти, усе було немов в тумані. Це було схоже на втрату керуванням автомобілем через алкогольне сп’яніння. Але наразі цим сп’янніням стали його власні почуття. Його розум почали проїдати злість та лють, немов пиявки, які впилися намерто і не хочуть полишати хазяїна.Він був схожим на справжню тварину, в якій пробудилися інстинкти полювання. Думки, що здобич повинна належати тільки йому.

Через деякий час туман почав зникати, хоч і залишив після себе помутніння в очах. Сонхун сидів біля тіла Сону. А навколо була кров. Багато крові.

Хлопець відкинув ніж в сторону. Взявся обома руками за щічки Сону, залишаючи кровавий слід на них та заглянув йому в очі. Він міг дивитися в них годинами. Зараз вони втратили свій блиск, але всеодно були чудові. Він не відчував жалості, скоріш навпаки: його переповнювало захоплення. Тепер його зайченя буде тільки з ним і ні з ким іншим. Нарешті вони зможуть бути разом одним цілим, як давно цього хотіли.

————————

-Гей, Сонхун!-покликав хлопця голос.

Сонхун замружив свої очі, ніби прокинувся від страшного сну. Разом з цим біль в голові відчувався як ехо і розносився по всім куточкам черепа.

– Ти знов за старе узявся?Казав, що не будеш грати в комп’ютерні ігри до самого ранку. А тепер спишь зараз, замість того, щоб відпочити вночі. Ти ж знаєш, як це погано впливає на здоровье..-відчитував Сону парубка.

-Та все в порядку. В мене просто знову безсоння. Мабуть ліки не підходять.

А так я просто замислився..Ну що. Будемо малювати далі? – на обличчі хлопця зайняла усмішка.

-Звісно!!Але не забудь сходити до лікаря.-сказав Сону та підняв червону крейду з підлоги.

Вони нарешті домалювали велике червоне серце. Сонхун був щасливий, що тепер його зайченя знову поруч. І найцінніше те, що тепер вони могли бути разом хоч цілу безкінечність.