Перший рік: Церемонія сортування

Ремус був майже певен, що він спить. Або потонув, поки вони перепливали це жахливе озеро, і зараз його мозок вигадує усіляке перед смертю. Він стояв у величезній кам’яній залі розміром з якийсь собор. Навколо було повно студентів в однакових чорних мантіях – лише краватки різні – і палаючих свічок. Це були не якісь там звичайні свічки – вони літали у повітрі. З цим він ще міг жити; має бути це якийсь трюк зі світлом чи щось, пов’язане з дротами. Але коли він підняв голову, то ледве не крикнув від здивування. Над ними не було стелі! Лише величезне нічне небо з химерними сірими хмарами і блискучими зірками висіло над їх головами.

Ніхто більше не здавався здивованим чи зацікавленим, окрім тієї рудої дівчинки – Лілі – і ще декількох дітей, які, як Ремус припустив, теж виросли з маґлами. Ремус був у формі і почувався значно краще, бо не відрізнявся від інших. Інші учні розсілися за чотирма столами під прапорами їх гуртожитків. Джеймс натхненно пояснював різницю між гуртожитками, чим засмутив Сіріуса та Пітера, бо вони обидва були переконані, що потраплять не туди, куди мають. Ремус не міг вирішити, чи варто хвилюватися. Він не знав наскільки це може бути важливо для нього; так чи інакше, його ймовірно взагалі відрахують після першого ж уроку. Що більше часу Ремус проводив серед чарівників, то більше переконувався, що не може бути одним з них.

Професорка Макґонеґел, худа відьма з суворим обличчям, котра привела усіх першокурсників до зали, зараз стояла біля ослінчика і тримала брудний старий капелюх. Це був іспит, про який казав Джеймс. Вони мають одягнути капелюх, і це якимось чином розсортує їх у один з гуртожитків. Ремус подивився на прапор кожного з гуртожитків. Він вже знав, що не потрапить у Рейвенклов; не в тому випадку, якщо треба бути розумним. Він не був в захваті від того, що мав на прапорі борсука – не дуже цікаві тварини, особливо порівнюючи зі зміями. Йому також подобався зелений, якщо думати про краватки. Проте і Джеймс, і Пітер хотіли потрапити у Ґрифіндор, і якщо вже вони тут єдині, хто були з ним привітними, він не проти потрапити з ними у один гуртожиток.

Першим покликали хлопчика на ім’я Саймон Арнольд. Професорка одягла на нього капелюх, який закрив половину його обличчя. Цікаво, він пахне так само погано, як виглядає? Наглядачка завжди розводила паніку на рахунок вошей, і Ремус сподівався, що ніхто з дітей, які були перед ним в черзі, їх не мали. Саймона швидко відправили у Гафелпаф, гуртожиток з борсуком, під бурхливі оплески.

Першим з їх групи покликали Сіріуса Блека, і, наближуючись до ослінчика, він виглядав так, ніби його зараз знудить. Від столу Слизерину лунав шум – декілька старших учениць, підтримуючи, кричали його ім’я. Це були дві молоді дівчини з копицею темних кучерів, такими самими високими скулами і пухкими губами, як в Сіріуса, який трохи тремтів. Гамір стихнув на декілька секунд, коли він сів на ослінчик. На його голові опинився капелюх, який прокричав:

̶  Ґрифіндор!

Дзвінка тиша розлилась залою. Макґонеґел обережно зняла з Сіріуса капелюх і ледь помітно посміхнулась. Сіріуса ніби паралізувало від жаху, він кидав короткі обережні погляди в бік столу Слизерину, де дві дівчини шипіли на нього, прижмуривши очі. Він встав і попрямував до столу Ґрифіндору, де учні радісно вітали їх першого нового учня під своїм червоно-золотим прапором.

Церемонія сортування продовжилася. Лілі також потрапила до Ґрифіндору й сіла, сліпуче усміхаючись, біля вкрай засмученого Сіріуса. Коли настала його черга, Ремус все ще не міг зрозуміти, чому навколо цієї події була така метушня. Йому не дуже подобалося, коли всі навколо дивилися на нього, але він намагався це ігнорувати. Зазвичай він би сховав руки в кишені своїх джинсів і зсутулився, але в його новій чудернацькій формі це виглядало би безглуздо.

Він сів на ослінчик під суворим поглядом Макґонеґел. Вона трохи нагадувала йому Наглядачку, від чого в горлі піднялася огида. Професорка опустила капелюх йому на голову, який впав йому на очі. Все навкруги стало темним. Всередині зовсім нічим не пахло, а тиша і спокій принесли полегшення.

̶  Хм-м-м-м, – тихий голос заговорив в його голові. Це був капелюх. Ремус постарався не скривитися, поки він тихенько шепотів. – Ти незвичайний, правда? Що ж з тобою робити… може, Рейвенклов?

Ремус здригнувся, почуваючись так, ніби хтось жартує над ним. Це малоймовірно.

̶  Якщо ж подивитися уважніше,  ̶  продовжував міркувати капелюх, – ти можеш піти далі… набагато далі, якщо потрапиш у… ҐРИФІНДОР!

Ремус стягнув капелюх зі своєї голови, щойно його розсортували, не чекаючи, поки Макґонеґел візьме його, і поспішив до столу Ґрифіндору, ледве вловлюючи оплески краєм свідомості. Він сів навпроти Лілі і Сіріуса. Лілі радісно йому посміхнулася, але він лише опустив погляд у свою пусту тарілку.

Коли дійшли до літери «П», Ремус вже встиг оговтатись і з цікавістю спостерігав, як маленький пухкий Пітер спішив до сортувального капелюха. Пітер був з тих хлопців, які б не протрималися і п’яти хвилин у Святому Едді. Він завжди нервував, смикався, хлопці таке помічали. Ремус дивувався, що Джеймс – повна протилежність Пітера, розслаблений та безпосередній, сповнений впевненості в собі – був таким добрим з людиною, очевидно собі не рівною.

Пітер дуже довго чекав на вердикт капелюха, довше за усіх в той вечір. Навіть вчителі почали нервувати, коли секунди складалися в хвилини. Врешті-решт його відправили до Ґрифіндору, і набагато швидше туди ж потрапив Джеймс, який підійшов до столу з широченною усмішкою.

̶  Це просто чудово! – сказав він їм трьом. – Ми всі опинилися разом!

Сіріус застогнав і закрив обличчя долонями.

̶  Говори за себе, – відповів він трохи приглушено. – Батько мене вб’є.

̶  Повірити не можу, – продовжував повторювати Пітер, розкривши очі. Хоч він і отримав те, що хотів, він продовжував озиратися через плече, наче хтось може підійти будь-якої миті і попросити пройти тест ще раз.

Макґонеґел справді підійшла і поклала кістляву руку Ремусові на плече.

̶  Містере Люпин,  ̶  сказала вона тихо, але не настільки, щоб інші хлопці не почули. – Можете зайти до мого кабінету після вечері? Це біля вітальні Ґрифіндору, хтось із старост може вам показати.

Ремус мовчки кивнув, і вона пішла.

̶  Це ще що таке? – спитав Джеймс. – Макґонеґел вже хоче з тобою поговорити?

Навіть Сіріус підняв очі, зацікавившись. Ремус знизав плечима, наче йому було все одно. Він знав, що вони думають – цей шибайголова вже втрапив в халепу. Сіріус знов роздивлявся його фінгал. На щастя, на столах з’явилися різноманітні страви, відволікаючи усіх. І вони дійсно «з’явилися» – пусті до цього тарілки раптом наповнилися частуваннями з розмахом справжнього бенкету. Курка, засмажена до привабливого золотистого кольору, купа засмаженої хрусткої картоплі, тарілки моркви на пару, горошок в маслі і величезний глечик темної підливи. Якщо тут завжди так годують, Ремус ладен терпіти розмовляючі капелюхи і пихатих однокурсників.

Ремус дуже уважно слідкував за дорогою, поки один зі старост Ґрифіндору, який представився Френком Лонґботомом, вів першокурсників до вітальні в одній з веж. Ремус ненавидив губитися і намагався зацементувати подорож у своїй пам’яті. Подумки він зробив нотатки про форму і розміри кожних дверей, через які вони проходили, кожного портрету на їх шляху і про кожні рухомі сходи. Він настільки наївся і втомився, що навіть не звертав увагу на те, що портрети рухомі.

Коли вони дійшли до потрібного коридору, Ремус побачив кабінет Макґонеґел, позначений акуратною латунною табличкою, і виріши розправитися з цією зустріччю якомога швидше. Він зупинився біля двері і вже збирався постукати, як поряд з’явився Джеймс.

̶  Хочеш, щоб ми почекали на тебе, друже?

̶  Нащо? – спитав Ремус, з підозрою спостерігаючи за хлопцем. Той знизав плечима.

̶  Щоб ти не залишився один.

Ремус дивися на нього декілька секунд перш ніж покачати головою.

̶  Ні, не треба, – він постукав.

̶  Заходьте,  ̶  почувся зсередини голос. Ремус штовхнув двері, і вони відчинились. Кабінет був маленьким з невеличким каміном і книжковими поличками на усю стіну. Макґонеґел сиділа за бездоганно охайним столом. Вона коротко усміхнулась і жестом запропонувала сісти на стілець навпроти. Він сів, шмигнувши носом.

̶  Рада вас бачити, містере Люпин, – сказала вона з шотландським акцентом. Її сиве волосся було стягнуте в тугий пучок, одягнена вона була у темно-зелену мантію з золотою застібкою у формі голови лева. – І ще більше рада, що ви потрапили до Ґрифіндору, оскільки деканом цього гуртожитку є я.

Ремус нічого не відповів.

̶  Ваш батько навчався у Рейвенклов.

Ремус знизав плечима, йому не було чого сказати. Макґонеґел піджала губи.

̶  Я подумала, що краще поговорити з вами якнайшвидше про вашу… проблему,  ̶  тихо сказала вона. – Дамблдор сказав мені, що ви маже не взаємодіяли з магічним світом, і я маю вас попередити: люди з такою проблемою стикаються з великою кількістю упереджень. Ви знаєте, що таке «упередження»?

Ремус кивнув. Він не зміг би написати це слово, але розумів, що воно означає.

̶  Я хочу, щоб ви знали, що поки ви у моєму гуртожитку, я не потерплю, щоб хтось ставився до вас недоброзичливо чи не так, як до усіх. Це стосується усіх учнів під моїм керівництвом. Проте,  ̶  вона прочистила горло,  ̶  з вашого боку було б розсудливо проявити обережність.

̶  Я не збирався нікому розповідати, – відповів Ремус. – Наче я хочу, щоб хтось знав.

̶  Добре,  ̶  кивнула Макґонеґел, зацікавлено дивлячись на нього. – Є ще дещо, що я маю згадати. Ми створили необхідні умови для вас у період повного місяця, котрий, наскільки мені відомо, випадає на найближчу неділю. Підійдіть до мене після вечері, і я покажу, куди йти. Може, ви можете сказати своїм товаришам, що відвідуєте когось вдома?

Ремус пирхнув і потер потилицю.

̶  Я можу йти?

Професорка кивнула, злегка нахмурившись.

В коридорі він побачив Джеймса, який чекав на нього.

̶  Я ж сказав, не треба чекати на мене,  ̶  сказав він роздратовано. Джеймс лише усміхнувся:

̶  Так, але ти пропустив, як Лонґботом давав нам пароль. Я не хотів, щоб ти стирчав тут усю ніч. Пішли.

Джеймс провів його до кінця коридору, де висів портрет Гладкої Пані у рожевій сукні.

̶  Віддершинс,  ̶  сказав Джеймс, і портрет звільнив їм прохід до вітальні, відчинившись, як двері. Вони ввійшли до кімнати.

У Святому Едмунді була кімната відпочинку, але між нею і вітальнею Ґрифіндору була прірва. Та кімната виглядала жалюгідно. Маленький чорно-білий телевізор, декілька настільних ігор. Колоди карт завжди були неповними, а більшість стільців зламані або пошкоджені.

В вітальні Ґрифіндору було тепло і затишно. Там стояли великі м’які дивани й крісла, перед каміном лежав товстий бордовий килим, а стіни були прикрашені ще більшою кількістю портретів.

̶  Наша кімната ось там,  ̶  сказав Джеймс, ведучи Ремуса до гвинтових сходів у кутку. Зверху були ще одні двері, які вели до спальні, яка, знову ж таки, зовсім не нагадувала дитбудинок. Там стояли чотири величезні ліжка під важкими оксамитовими балдахінами з золотими китицями. Був ще один камін, і кожен хлопець мав шафу з червоного дерева та книжкові полиці біля свого ліжка. Ремус побачив свою жалку валізу біля однієї з шаф. Він підійшов до ней, вирішивши, що це його ліжко.

Пітер копирсався у своїх речах, розкидаючи одяг, журнали та книги, створюючи неабиякий гармидер.

̶  Я не можу знайти свою паличку,  ̶  скиглив він. – Мама змусила мене покласти її у валізу, щоб не загубити у потягу, але її тут немає!

̶  Піте,  ̶  посміхнувся Джеймс,  ̶  твоя мама попросила мене наглянути за нею, пам’ятаєш?

Джеймс і Пітер, як Ремус дізнався ще в потягу, росли по сусідству і знали один одного доволі добре. Хоча, вони не могли мати більше відмінностей, ніж вони мали, і Ремус все ще не розумів, як Джеймсу не хотілося щохвилини вибити з Пітера лайно.

Сіріус сидів на своєму ліжку, його валіза все ще лежала недоторканою.

̶  Менше хвилювань, друже,  ̶  сказав Джеймс і сів поряд з ним. – Ти ж все одно не хотів до Слизерину, так?

̶  П’ятсот років,  ̶  вбито відповів він. – Кожного Блека у Гоґвортсі відправляли до Слизерину п’ятсот років підряд.

̶  Ну, настав час щось змінити, так? – Джеймс легко плеснув його по спині.

Ремус відкрив свою валізу. Всередині був великий олов’яний казан – ще один предмет, який Дамблдор подарував йому. На дні також була довга тонка коробка, на ній – записка.

Він розгорнув записку й довго дивився намагаючись розібрати заокруглений почерк з купою завитків. Єдине слово, яке він впізнав – «батько», тому він вирішив, що це теж від Дамблдора, але належало його батьку. Зацікавившись, він відкрив і виявив у коробці довгу відполіровану палицю. Це була чарівна паличка. Досі він не думав про неї, але зараз взяв її і міцно стиснув у руці. Вона була теплою, приємною на дотик, ніби його власна шкіра. Він покрутив нею. Зручна.

Сіріус нарешті почав розпаковувати речі, дістаючи книги зі своєї валізи. Ті, які не влізли на полички, він засунув під ліжко. Джеймс спостерігав за цим, тільки-но повісивши плакат над ліжком. На ньому було багато людей, що літали на мітлах, кидаючи м’ячі один одному. Ремус подумав, що це лише трохи цікавіше, ніж футбол, який він ненавидів.

̶  Ти знаєш,  ̶  звернувся Джеймс до Сіріуса, який все ще розставляв книги,  ̶  тут є бібліотека.

Сіріус посміхнувся.

̶  Я знаю, але це переважно маґлівські книги. Мій дядько Альфард залишив їх мені, а мама залюбки б їх спалила, якби я залишив їх вдома.

Це привернуло увагу Ремуса. Що не так з маґлівськими книгами? Не те щоб вони в нього були. Він ненавидів читати більше за все на світі. Але він одразу ж про це забув, оскільки Сіріус дістав з валізи справжній програвач, а з ним коробку з новенькими платівками в яскравих блискучих обкладинках. Він підійшов, щоб роздивитися уважніше.

̶  Це Abbey Road?! – запитав він, вдивляючись в коробку з вінілом.

̶  Ага,  ̶  усміхнувся Сиріус, простягаючи йому платівку. Ремус ретельно витер руки об мантію, перш ніж обережно взяти її. – Ти, певно, маґлонародженний,  ̶  сказав Сіріус. – Ніколи не зустрічав чарівника, котрий знав The Beatles, окрім моєї кузини, Андромеди. Це вона їх купила для мене.

Ремус кивнув, забувшись на секунду.

̶  Я люблю The Beatles. Один з хлопців в моїй кімнаті має як мінімум десять синглів, але він ніколи не дозволяв їх брати.

̶  Один з хлопців? – Сіріус вигнув брову. Ремус подумав, що той виглядає дуже дорослим. – Ти маєш на увазі брата?

̶  Ні,  ̶  похитав головою Ремус, повернувши платівку і відсунувшись. – Я живу в дитячому будинку.

̶  Типу для сиріт? – спитав Пітер з широко розплющеними очима. Ремус відчув, як наростає гнів, його вуха почали горіти.

̶  Ні,  ̶  кинув він. Він відчув, що усі погляди в кімнаті знов ковзнули до його фінгалу, і відвернувся, щоб закінчити розпаковувати речі.

Врешті-решт Поттер та Блек почали розмову про щось, що називається квідич, яка доволі швидко перейшла в доволі серйозну суперечку. Ремус заліз у ліжко і закрив штори, насолоджуючись самотністю. Всередині було темно, але він звик до темряви.

̶  Міг би сильніше постаратися, щоб знайти друзів,  ̶  доволі голосно прошепотів Пітер двом іншим хлопцям. – Особливо, якщо він маґлонародженний.

̶  Ти впевнений, що капелюх не повинен був відправити тебе до Слизерину? – протягнув Сіріус. Після цього Пітер мовчав.