Фанфіки українською мовою

     1937 рік

    Старенька жінка років 70-ти згорблена спацерувала по вулицях її рідного селища. Одною рукою вона опиралась на палицю, а іншою галузкою Ніна Іванівна ковиряла землю у пошуках грибів чи якихось їстівних рослинок. Майже сліпа, жінка зупинялась біля кожного кущика, кожної нерівності не землі, проте її корзинка все ще була пуста. До неї вже все зібрали спритніші та молодіші. Голод давно минувся – а проте страх перед ним не зник.

    Повільно старенька доковиляла до околиць села. Ноги та спина немилосердно нили, а проте жінка майже кожен день робила собі такі виправи – а як настануть важкі часи, а вдома нема чого їсти? Вже раз вона таке пережила, і знову не хотілося б. Льох бабусі був переповнений

    ниточками сушених грибів, банками варення та консервованими овочами. Все це було надійно сховане під шаром соломи.

    Так поволі вона добрела до поодинокої хати, в якій вже давно ніхто не жив. Ніна багато разів тут ходила, тож вже звикла до дивного відчуття пустки навколо цього місця. Та раптом щось привернуло її увагу. Із будинком щось було не так.

    Старенька підійшла ближче. Примруживши очі, вона зрозуміла, що їй здалося дивним.

    Двері, міцно заколочені дошками, були відкриті. Дошки, ясна річ, зламані. Жінка мовчки похитала головою. Хто ж туди поліз, як там все обчищене? Вона розвернулась, і пошкандибала до сільгоспу.

    ***

    – Ніна Іванівна, ви певні? – чоловік у літах, одягнений у коричневий фрак та із лисиною на голові, подивися на страреньку перед ним поверх окулярів, – ви ж не бачите нічого, Ніна Іванівно! Що ви там розгледіли?

    – Коли захочу, – скрипучим, старечим голосом відізвалась жінка, – то краще тебе бачу. А як не віриш, то візьми і сходи туди.

    – Казала я вам, – із кутка озвалась молода дівчина із світлим волоссям, закрученим у дульку, – треба ту хату спалити, а на її місці щось путнє побудувати.

    – Амбар, – прошамкотіла стара, – і поле рядом. Най буде куди зерно складати!

    – Який амбар, ну яке зерно? – сільський голова скривився, – хтось поліз за наживою, а ви оце починаєте.

    – То хто там поліз, як всі місцеві знають, що нічого там нема? – спитала у нього Ніна Іванівна.

    – Може якийсь приблуда прийшов. Все одно палити ми нічого не будемо. Як до нас хтось приїде, то ми йому хату віддамо.

    – Хто ж її візьме? – непевно озвалась дівчина.

    – Так, все! – голова роздратовано ляснув по столу, – Настюша, проведи Ніну Йванівну до воза, хай її відвезуть додому. А я поки відправлю хлопців до тієї хати, чорт би її вхопив, – пробурмотів Йосип Микитович на кінець. Старенька запротестувала.

    – Та Господи, я й сама дойду, не треба оце коло мене бігати! – вона важко звелась, опираючись на свою хирляву палицю, проте Настя спритно підхопила її під лікоть.

    – Ну куди ж вам, Ніно Іванівно… ви ж вже он в яких літах…

    – Я з тобою ще на вечорницях буду танцювати, – буркнула старенька, та все ж дала себе повести.

    ***

    Група з трьох хлопців років двадцяти та одного Йосипа Микитовича поволі брела до хати, несучи дошки, молоток та цвяхи в руках. Цей дім пустував вже багато років: колись там жив старий столяр, та той помер ще перед Голодом. Дітей та дружини у нього не було; щодо інших родичів він нічого не казав. Тож швидко схоронивши сердешного, так його хата і залишилась стояти, тільки двері забили, щоб всяка шпана не нишпорила. Коли їсти не стало чого, то дошки виламали – хто перший прийшов, забрав додому скисле варення та запаси меду, хто пізніше – виносив все добро та їхав у Київ – там можна було обміняти на харчі. Як террор скінчився, то хату знов заколотили. Хто і нащо туди зараз поліз – невідомо.

    – Явно не місцевий, – присвиснув хлопчина із рудим чубом, – навіть двері не закрив. От дива.

    – Менше язиком мели, – озвався другий, що тримав дошки в руках, – зараз будеш цвяхи бити.

    Взявши цвяходер, третій парубок, веснянкуватий Панас, впритул підійшов до дверей, щоб зняти старі дошки та почепити нові. Та тут же він зморщив носа та відсахнувся.

    – Фу, хлопці, там щось здохло! – голосно поскаржився він.

    – Не мели оце дурниць, – сільский голова насупив густі брови, – а давай працюй мені!

    – Та ви самі тут станьте, Йосипе Миколайовичу! Що я, дурити вас стану? – хлопчина перекрутив інструмент у руці, – цікаво, що то там пахне…

    Йосип підійшов ближче до дверей та втягнув повітря носом, проте майже одразу закашлявся.

    – Що я вам казав? – тріумфально спитав його Панас, та вже тихіше додав, – так тільки трупак смердить. Може там хтось… цейво… з голоду?…

    – Та ну, – озвався чубатий Мирон, що уважно слухав всю розмову, – зараз вже всього вдосталь. Хто це такий цікавий зараз вмирати зібрався?

    – От зараз і перевіримо, – голова скинув із себе кумедний піджак, – я перший, а всі інші – за мною.

    Обережно штовхнувши двері та затуляючи чим можна ніс, хлопаки вервечкою увійшли до хати.

    – Агов! Є хто-небудь? – крикнув Архип, той, що ніс дошки.

    – Тихо, дурню, – шикнув на нього Панас, – хто до тебе озветься?

    Хатинка була мала. Піч, невеличка кімнатка із ліжком, та кімната, де столяр працював – більше нічого і нікого не було.

    – Щось мені підказує, що то звідти несе, – Йосип Миколайович вказав пальцем на льох посеред кімнати, де колись жив чоловік, – хто полізе дивитись?

    – А там нема чого лізти. Я як жовторотим був, то мене мати до нього посилала, по миски всякі, ложки… комірчина та неглибока, – Архип, який зайшов останній тепер виступив наперед, міцно притискаючи руку до носа, – я піду.

    Льох був закритий на дерев’яну колоду. Вона дуже легко піддалась, оскільки від віку вже майже розсипалась. Відкривши кришку, парубок різко відсахнувся.

    – Боже ж ти мій! – він поточився і ледь не впав, – жінка там! Лежить!

    – Не репетуй! – наказав йому Йосип Іванович, та сам підійшов до комірчини, – Господи, а й справді…

    На дні лежала ошатно вбрана жінка. Її чорне волосся, заплетене у зачіску, було наполовину розтріпане. З-під ситцевої сукні виступали фіолетові набряклі ноги із огидними чорними плямами. Пальці рук були всі в крові. А на шиї в неї було почіплене смарагдове кольє – таке яскраве, що його було видно навіть у темному льоху.

    – Ну що там? – тихо спитав Панас, – здох хтось?

    – Біжи-но, Панасе до дільничого, – голова тяжко зітхнув, – правду Настюша казала, треба було цю хату спалити давно… хто ж її візьме тепер…

    ***

    – Ну… значить сидимо ми з хлопаками, обідаємо. Біля сільради, – Мирон поправив чуба, – приходить до нас Настюша. Це помічниця Йосипа Микитовича. Взагалі Анастасія вона, просто ми її так звемо лагідно. Серце в неї велике. Коли Голод був, то трава коло всіх хат була обскубана, а як не була, то не підпускав до неї ніхто. А як до Насті в хату, то по травинці, але всім роздасть…

    – Ближче до діла, – строго обірвала парубка слідча, худа, висока жінка із чорним волоссям та ниткою перлин на шиї. Вираз її обличчя та вигляд загалом сильного бажання співпрацювати не виникав. Кімната, у якій проводився допит, чудово імпонувала пані детективу – це було темне приміщення із столом та стільцем навпроти, де зазвичай допитували місцевих п’янчужок та бешкетливих дітей. Вікно було одне, та й таке, що сонця через нього видно не було.

    – А, ну так… то Настюша нам і каже, мов, так і так, хтось двері до хати столяра відкрив, дошки зламав, сільголова злиться. Ну ми взяли все що треба і пішли. От… Панас перший підійшов до дверей, щоб дошки старі зняти. Тільки підійшов, а одразу відійшов і каже – смердить чимсь. Йосип Миколайович теж підходить і каже – точно смердить. Ну ми всі разом і зайшли до хати. Вона ж мала, то ми оком кинули одразу – нікого нема. Архип погукав – теж нікого. Ну і поліз в льох, бо його ще не перевірили. Ось так… і знайшли, – похнюплено завершив Мирон.

    – Так… – Дарина Боженівна задумливо покрутила у руках ручку. Дуже рідко траплялось, щоб гарно вбрану жінку знаходили вбитою, та ще й у селі. Те, що її вбили, слідча не сумнівалась, бо хтось закрив льох зверху, – Василю, ти пишеш?

    – Пишу-пишу, – відізвався Василь, помічник Дари.

    – Добре. Хто ти ще раз? – звернулась вона до хлопця, що сидів перед нею, – ім’я, прізвище, де живеш?

    – Мирон Гаврилович Шимчак… живу біля Ніни Іванівни, там ще…

    – Вулиця?

    – Так яка ж вулиця… нема в нас вулиць… село ж маленьке.

    – Ммм, – слідча піджала тонкі губи, – то що там ще?

    – Криниця є, як трохи пройти.

    – Добре. Ти жінку цю знав?

    – Та я ж її не бачив…

    – Мгм… – Дарина постукала ручкою по столі, обдумючи, що ще спитати, – підозріле щось бачив? Сьогодні, вчора може?

    – Ну… так одразу не згадаю, – Мирон стиснув плечима, проте під суворим поглядом слідчою додав, – хоча здається, що не бачив…

    – Добре. Як згадаєш, то до нас підійдеш. А поки можеш іти.

    – Ага… на все добре, – хлопчина швидко звівся та пішов собі, навіть не оглядуючись. Тільки сильно хлопнув чорними дверима.

    – Боже… – Дарина скривилась, – Василю, що думаєш?

    – Мені, звісно, до вашої слідчої майстерності далеко, – парубок років двадцяти восьми із гострими скулами почухав потилицю, – але жінка явно нетутешня. Може, і вбивця теж.

    – Можливо, – жінка дістала із карману піджака пачку сигарет та сірники. Запанувала тиша. Мовчки паливши, Дара писала щось у себе на картці, а потім, ще раз затягнувшись, додала, – але опитати всіх все одно треба. Може, хтось щось бачив. Василю, склади мені список жителів, – Дарина затушила цигарку, – я поки займусь іншим…

    ***

    – Як там справи? – поцікавилась слідча, заходячи до темної кімнати київського моргу, – щось знайшов?

    – А що шукати? – судмедекспрет стиснув плечима, – потерпілій було років сорок – сорок п’ять. Народжувала. Смерть наступила внаслідок виснаження організму. Не їла, не пила. Померла днів так чотири-п’ять тому.

    – Смерть від голоду? – слідча насупилась, – давно вже такого не було…

    – Ну, не зовсім від голоду. Скоріше від

     

    зневоднення. Без їжі можна довго протягнути, а от без води такій жінці – доби дві-три.

    – Мгм, – Дарина кивнула, продовжуючи супитись, – особливі прикмети?

    – Родимка на спині в районі грудних хребців… та й все. Художник зараз прийде, буде малювати портрет. Звіт я вже написав, на столі забереш.

    – Чудово. А речі потерпілої?

    – Оно там шукай, – судмед кивнув головою на двері позаду нього, – документів не було чи твої забрали?

    – Не було, Денисовичу, – Дарина оперлась об стіну, – а шкода… роботи було б менше.

    – Дивна річ, – зітхнув Денисович, – така гарна, так вбрана… аж жаль бере. А коралі які…

    – Не коралі то, – слідча хмикнула, – а кольє. Соромно одруженому не знати.

    – Ви як скажете, Одарко, – буркнув він, – я в людях, в травмах розбираюсь, а не в цяцьках ваших…

     

    0 Коментарів